Від часів ірано-іракської війни та битви за Фолкленди більшість воєн у всьому світі були протистоянням регулярних армій та партизанських рухів. Наша війна стала винятком із загального правила.
В Україні триває битва двох інституційних військових машин – з усією номенклатурою можливого озброєння. Регулярна армія проти регулярної армії. Рідкісний виняток за останні 40 років.
До цієї думки починають звикати навіть західні партнери України. І якщо спершу вони постачали лише легке озброєння, то тепер переключаються на важке.
Українська армія подолала їхню інертність і позбавила забобонів. Виявилося, що король – голий, а у Колоса – глиняні ноги. Виявилося, що Давид вміє дати раду не лише з пращею, а й з гаубицею.
Ще я часто чую про те, що наша війна народить покоління Гемінґвеїв та Ремарків. Зазвичай про це говорять із передчуттям та очікуванням. Не готовий співати у загальному хорі. Найчастіше післявоєнна література – це вихаркування болю. Ти випльовуєш на папір усе, що заважає тобі жити.
Військова муза рідко вирізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде наслідком чужого страждання. Натхнення для такого літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів.
Війна в Україні перестала бути справою лише військових. Вона стала національною та вітчизняною.
Фронт тримають волонтери та підприємці, айтішники та пенсіонери, ті, хто платять податки, та ті, хто розбирає завали. У своїй спробі довести несправедливість України Росія вкотре досягла зворотного.
Дивна річ. Просто зараз Росія переконує тих, хто вагається. Підштовхує нерішучих. Мотивує тих, хто сумнівається. На наших очах вона робить все, щоб стати синонімом токсичності – на тлі якого звичні автократії виглядатимуть зразком осудності.
Просто зараз Кремль ховає роки та мільярди, витрачені на прикорм союзників у всьому світі. Вони б і раді знайти для Москви виправдання, але як його знайдеш, якщо Кремль воює з "нацистами-наркоманами" і з "птахами-розповсюджувачами з біолабораторій".
Це якийсь бог із машини. У сценаріях такі сюжетні повороти викреслюють за награність. Таке відчуття, що ми опинилися всередині блокбастера і десь зараз на Ородруїн має дертися Фродо. З тією різницею, що наш фінал все ще не прописаний.
Наша війна визначить контури континенту. Окреслить правила та межі. Про нашу реальність писатимуть книги і захищатимуть дисертації.
Ми – це Гаррі Поттер та Вільям Воллес, Наві та Ган Соло. Ми тікаємо з Шоушенка і підриваємо Зірку смерті, воюємо з Харконненами та кидаємо виклик Таносові.
Ми – найепічніше, що випадало цьому століттю.
Ми ще не перемогли, але вже перемогли.
Наші діти заздритимуть нам. Наші онуки втомляться нас слухати.
Павло Казарін
Журналіст, публіцист, теле- i радіоведучий
https://www.pravda.com.ua/cdn/cd1/bforum/a8.html 
