Сакральна жертва
https://zbruc.eu/node/116262?fbclid=IwAR0b98HUZCVjGy4OyhbMRqulkz8c2kI57-mbuVfbZUyPYAarilcDQ2kj7DgКожний тоталітарний режим проходить свої етапи розвитку – починає з чужих і потім упевнено знищує «своїх». Сталін прийшов до влади у країні, де більшовики перемогли у громадянській війні й окупували сусідні держави, знову повернули їх до тепер уже червоної імперії. Знищення, вигнання й залякування тих, хто не поділяв більшовицьких поглядів, – це заслуга попередника Сталіна Володимира Леніна та «колективного керівництва» перших постленінських років. Але справжній тоталітарний режим тріумфує тільки тоді, коли його очільника бояться свої ж.
Убивство Кірова розв'язало Сталінові руки. Буквально за кілька місяців винними у смерті «найближчого соратника вождя» виявляться колишні конкуренти Сталіна у боротьбі за владу Григорій Зінов’єв і Лев Каменєв. Згодом черга дійде до колишніх членів політбюро, що допомагали Сталіну в боротьбі зі Зінов’євим, – Миколи Бухаріна й Олексія Рикова. Вбивство Кірова стало воротами у 1937 рік. Радянська еліта з цього часу буквально паралізована страхом. Сталін може робити що завгодно – відправляти до таборів дружин своїх найближчих соратників, убивати їхніх родичів, прилюдно глумитися над ними. У відповідь він чує лише оплески та слова вдячності. Люди поруч зі Сталіним перестають бути людьми. Навіть через кілька десятиріч після його смерті колишній голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, ледве не вбитий Сталіним, буде розповідати про геній вождя у присутності своєї улюбленої дружини-сталіністки Поліни Жемчужини, відправленої Сталіним до ГУЛАГу.
Але що там кілька десятиріч! 22 червня 1941 року, коли німецькі війська стрімко просуваються по території Радянського Союзу й майже не зустрічають опору, Йосиф Сталін на своїй дачі усвідомлює всю глибину свого фіаско, всю помилковість своїх розрахунків на союз із Адольфом Гітлером. Він навіть не звертається до співвітчизників і чекає на переворот. Сам би він, поза сумнівом, учинив саме так – скористався б очевидною поразкою вождя, щоби прибрати його й вийти на перший план. Але навколо нього не відбувається нічого: соратники, партійні та радянські управлінці, військові, чекісти – всі ці люди залякані ним назавжди. Мені іноді здається, що вони й зараз бояться.
Насправді не 1 грудня 1934 року, а 22 червня 1941 року – ключова дата у нашій реконструкції історії. Володимир хуйло, хоч би як там хтось вірив у його аналітичні здібності й вважав катастрофічними наслідки життя у бункері зі слонової кістки, прекрасно усвідомлює всю глибину своєї української поразки. Як би не розвивалися події далі, а згадаймо, що вже півтора року тому в Україні мав бути створений маріонетковий уряд, а більша частина її території приєднана до Росії. Напевне, вже зараз мала би бути створена якась там «союзна держава» із хуйло на чолі – а замість цього російські війська обороняються по всій лінії фронту й в якості важливої задачі розглядають захоплення нікому в Росії не відомого Куп’янська. Хіба це не історична поразка?
Проте якщо лідер тоталітарного режиму хоче вижити після такої поразки, він має панувати в атмосфері абсолютного страху. А для страху потрібна сакральна жертва, свій Кіров. Коли під вікнами резиденції хуйло у Кремлі вбили Бориса Нємцова, це була розправа над чужим, ворогом, колишнім конкурентом. А от загибель Прігожина – чіткий сигнал своїм. хуйло із садистським задоволенням розповідає під телекамери про свої багаторічні особисті стосунки із загиблим. Соратники Сталіна свідчили, що саме так – із теплотою і повагою – вождь роками згадував розстріляного за його наказом Бухаріна…
Життя еліти у невимовному жаху й покорі має два боки медалі. З одного – воно стає імунітетом від будь-яких нових провалів і поразок. З іншого – переконує, що якщо ти хочеш уникнути жаху, то маєш позбутися «національного лідера». Тож можна сказати, що Володимир хуйло йде ва-банк. Але ніякого іншого виходу у нього однаково немає.
