Раді Вас бачити! » Увійти » Створити новий профіль

Читальня вихідного дня

Собаче життя 1

Собаче життя 1.  (Четверта частина опусу "Душа на прокат".

Циганок.

Сказати, що Антоніна Петрівна прийшла з роботи втомленою - це нічого не сказати. Фраза "пропущена через соковижималку" - лише частково передає її стан спустошеності, роздратування і безпросвітності.
Вона ненавиділа цю роботу, цих дітей, свою школу, колег по роботі, директрису, себе, своє життя і цей безрадісний, нудний, несправедливий і жорстокий світ.
В апогеї свого відчаю вона нарешті в повній мірі зрозуміла, відчула почуття Циганка. Ця картинка з далекого дитинства пригадалась їй зараз з такою ясністю, ніби це вона в безсилій люті гризе ті штахети.

Циганок був добрим, веселим, життєрадісним цуценям чорного кольору. Напевне через колір і назвали його так. Тоня любила з ним гратись і він любив дівчинку. Бігав за нею по подвір'ї,  мотиляючи хвостиком, а коли Тоня його гладила, він аж пищав від щастя і намагався лизнути її, проявляючи свою собачу любов.
Але цуценя підросло і його віддали іншим людям.

Якось мати послала Тоню до тих людей чи то щось взяти в них, чи щось їм віднести, Антоніна Петрівна цього вже не пам'ятала.
"О, Циганка побачу", - радісно подумала дівчинка.
Собака почув як стукнула хвіртка і загавкав.
- Циганок, це я. - Вона пішла в напрямку, звідки чувся гавкіт. Собака був прив'язаний коротеньким ланцюгом до огорожі, з того ж боку де були свині і корова.  Ні будки, ні підстілки, тільки брудна погнута алюмінієва миска  стояла в багні з якимись помиями, яких хлюпнули і собаці, даючи їсти свиням.
Собака побачив дівчинку і загавкав сильніше, зі злістю в голосі. Він був худющий, чомусь горбатий, з облізлою місцями шерстю, весь брудний і з якимсь безумним злим поглядом.
Тоня нізащо б не впізнала в ньому свого веселого карапуза Циганка. Але це був він, дівчинка просто це знала.
- Циганок, ти мене не впізнаєш? - вона не так уявляла собі їхню зустріч, була не готова до побаченого і не знала, що сказати.
Собака на мить замовк, напевне згадавши голос, вигляд чи запах дівчинки і ніби оскаженів. Він просто захлинався від злості, кидався на огорожу, рвав ланцюга, вже не гавкав, а хрипів, від безсилої люті гриз штахети, які і до цього були сильно погризені скрізь, наскільки дозволяв ланцюг.
Такої ненависті, злоби, люті дівчинка в своєму житті не бачила ніколи. Вона швидко вибігла з двору і побігла додому, забувши навіщо сюди приходила.
- Мамо, Циганок збісився, - сказала вона плачучи.
- Безсовісні вони люди,- мати пригорнула її і погладила  по голові, - якби знала, як вони до собаки будуть ставитись...

Антоніна Петрівна почувалась зараз тим нещасним собакою, що змушений був провести все своє життя  в багнюці, прив'язаний коротким залізним ланцюгом до бетонного стовпа огорожі.
Не про таке життя вона мріяла. Дитинство ж в неї було щасливим.  Її манило небо, зірки. Колись прочитала книжечку "Галактики, туманності та вибухи у Всесвіті" і вирішила, що буде астрономом, чи астрофізиком. Буде ночами просиджувати за телескопом, заглядаючи за край світу, фотографувати нові галактики, аналізувати фотографії, проводити розрахунки, відкривати невідомі науці явища і ефекти...
Робота з людьми, тим більше з дітьми - то не її. І як так сталось, що вона стала вчителькою? Була б віруючою, подумала б, що відробляє якусь карму, чиїсь гріхи. За чиї гріхи вона так страждає?  А за чиї гріхи мучився Циганок? Ні, нема справедливості в цьому світі, цьому житті. А іншого нема. Ні світу, ні життя..

Вона набрала теплої води, роздяглась і лягла в ванну. Так можна буде трохи розслабитись, зняти напругу, на деякий час забути про своє собаче життя. Циганок і такої можливості не мав.
Тепла вода заспокоювала, ніби змивала з неї весь бруд цього життя і, здавалось, повільно розчиняла її. Антоніна Петрівна задрімала.

Вісла.

Раптом вона відчула, що не може дихати, захлинається. Її охопила паніка, вона борсалась, намагаючись підняти голову і вдихнути повітря, але швидко втомилась. Голову вже не могла підняти, але лапи ще продовжували безцільно гребти.

Прокинулась Антоніна Петрівна від холоду. Вона відкрила очі, але нічого не побачила, було темно і тихо.
"Де це я? Чому так холодно?" Спробувала підняти руку і завмерла від жаху - кругом була вода. Невідомо скільки пройшло часу, але стан  заціпеніння змінився спокоєм, а з ним прийшла і здатність мислити.
"Ну що ж, Тоню, відмучилась, відгостювала" - подумала з деяким полегшенням, - "Не треба буде кожен день йти на цю Голгофу. Хай інші несуть свої хрести, а я свою карму в цьому житті вже відпрацювала. Життя вийшло з води, в воду і повертається. Це тільки люди пустині могли таке придумати, що воно вийшло з пороху і стане порохом".

"А що далі?" Вона знову відчула холод, про який і забула під впливом більш сильних почуттів, але зараз він все більше давав про себе знати. "І тут муки і нема спокою? Це вже зовсім несправедливо".
Раптом Антоніна Петрівна все згадала. Це ж ванна. Скільки ж часу вона тут пролежала, що аж вода вистигла. Вона швидко вилізла з ванни, загорнулась в халат і кілька разів клацнула

вимикачем. Ніякого ефекту. "Знов лампочка перегоріла". Вона вийшла в кімнату, ввімкнула світло і подивилась на годинник. Була третя година ночі.

"Чи повечеряти, чи вже сніданку дочекатись?"
Спати їй  не хотілось, чекати голодній до ранку теж, тож вона пішла на кухню готувати свою вівсянку і чай.
"А що це мені таке наснилось, ніби я маленьке цуценя і тону в воді. Чи це засторога, щоб не засинала в ванній, чи відповідь, за що так страждаю?"

Її сестра була на чотири роки старшою, і ходила вже в школу. Стежка до школи йшла через колишній цвинтар, де вже давно нікого не ховали, та й хрестів майже не було, лише на краю  стояв великий дубовий стовп від хреста, весь почорнілий і похилений. Ну і ще пару менших в різних місцях.
Якось, повертаючись зі школи, вона почула в кущах жалісне пищання. Дівчинка пішла на звук і побачила там двох маленьких собачат. Одного взяла собі, а інше забрала двоюрідна сестра, що жила неподалік.

Собаки в них якраз не було. Їхнього великого лахматого Бобика недавно хтось застрілив біля лісу. Напевне Воротька, сусід по вулиці. Він любив ночами ходити по городах, хлівах і льохах односельчан, а собаки своїм гавканням заважали йому. Тож при найменшій можливості він їх вбивав. Раніше він працював у військовій частині,  розташованій в цьому лісі, але його вигнали за крадіжки. А пізніше й частину закрили, ракети порізали.
Не повезло йому в житті, що служив  в армії ще за часів СРСР. От служив би  в  часи незалежної України, де розкрадання і розвал армії стало державною політикою, зробив би хорошу кар'єру. З його то схильностями не менше, ніж генералом став би.

А так, тепер він ніде не працював, ходив  з руж'їшком (так він лагідно називав свій дробовик), розставляв кругом капкани і петлі, тож скоро в окрузі зменшилась популяція не лише собак, а й лисиць, зайців, кіз, кабанів, ондатр, куниць, нутрій, качок... Діставалось і сорокам, воронам, голубам, просто тому, що попадались під руку.
Односельчани охрестили його "складеним ножичком". Він був тихий, з усіма привітний, ніколи ні з ким не сварився, його ніколи не бачили п'яним. Був показово віруючим, не рубав дров у неділю, а жінка його не порпалась в городі.
Навіть теля різав ніжно, лагідно, з любов’ю. Повалить його на землю, сяде зверху і починає йому помаленьку різати горло маленьким перочинним ножичком. Теля мекає від болю і страху, а він так лагідно до нього: "ну чого ти кричиш, дурненьке?".

Цуценя виявилось сучкою. Сестра, напевне під впливом своїх географічних знань, (в нас навіть карта світу висіла на стіні), назвала її Віслою.
Вісла виросла і, без всякого злого умислу, а лише через свою сучу природу, приводила кожен рік до восьми цуценят. Чим доставляла всім масу неприємностей.
А особливо Тоні. Бо їй доручали топити цуценят в невеличкому лісовому ставочку, порослому дуплястими вербами. Старшим не хотілось брати гріх на свою душу, а маленька Тоня, по ідеї, нічого не розуміє. Тож двох цуценят залишали, а решту в ганчірку і Тоні.
Тоні ця робота теж дуже не подобалась, але чомусь, мабуть в силу свого характеру, вона не могла відмовитись. (Напевне ця риса характеру і визначила все її подальше життя).
Тоня йшла до ставочка, кидала маленьких як мишенята, з рожевими носиками, ще сліпих цуценят в воду і дивилась як вони плавають. На диво, ще від народження вони вміли плавати.
Гребли лапками, і задирали вгору свої сліпі рожеві мордочки, намагаючись вдихнути повітря. Але плавали вони завжди чомусь по колу, поки не вибивались з сил і вже не могли тримати носики над водою. Тоня переживала за них, їй хотілось, щоб хтось з них доплив до берега, хоча вона й розуміла, що це не врятує, а лише подовжить муки цуценяті.

Кинувши цуценят в ставочок, Тоня йшла в ліс, додому йти їй не хотілось. Вона не могла бачити очей Вісли, яка, напевне ж, все розуміла. Адже довго потім плавали ще в ставочку роздуті тушки собачат.
Додому вона верталась аж під вечір, коли стемніє. Старалась тихенько прошмигнути до хати, в свою кімнату, відмовляючись від вечері.
   
Собаче життя 2

Розумних в нас не люблять.

Антоніна Петрівна з'їла свою вівсянку, випила слабенького чаю без цукру і подивилась на годинник. Пів на четверту. Треба ще поспати, постаратись заснути, а то зранку знов на Голгофу.
Відомого персонажа розіп'яли один раз, а її розпинають кожен день, на протязі стількох років. Вона сумно усміхнулась цій думці і лягла досипати.
Але і сон не приніс  полегшення. Знов  приснилось, що вона з останніх сил борсається в воді, захлинається  і тоне. Зеленувато-буровате світло, що проникає через товщу брудної води стає все слабшим.
Тоня прокинулась. Серце калатало. Цікаво, що організм не відрізняє сон від дійсності і справно виділяє адреналін в загрозливій ситуації.
Щодо цуценят, то тут все ясно. Але  на цей раз вона була не цуценям, а маленьким хлопчиком, що тонув у ставку. Хто він такий? Чому прийшов у її сон? Тоня не могла згадати ніякого випадку з свого життя який би асоціювався з цим сном.
Може це її ненароджений син? На другому курсі вона зробила аборт.
А все через свій безвідмовний характер. І не подобався їй той Костя, але не могла відмовити. І не хотілось їй робити аборт, але Костя наполіг.

Напевне рідко буває, щоб в людини був і сильний інтелект і сильний характер. Нагородивши її щедро інтелектом, природа  чомусь вирішила зекономити на характері.
А чого вартий інтелект без характеру в цьому світі? Йому потрібні тепличні умови, щоб розквітнути і дати добрі плоди. А хто їх тобі створить? Кому ти потрібна?
Десь до  четвертого класу Тоня була кращою ученицею в школі. А потім сталась подія,  яка, напевне, і перекреслила її шлях до успіху в цьому житті, хоча й виглядала як тріумф.
Якось, посеред уроку, до їхнього класу забіг розлючений директор. Він швидко оглянув клас і зупинив погляд на Тоні. Швидко підійшов, схопив її за руку і поволік з класу, нічого нікому не кажучи. Приволік в восьмий клас  поставив біля дошки, де висіла карта світу, напевне йшов урок географії, і дав у руку дерев'яну указку.
- Покажи, де знаходяться Уральські гори! - закричав він. Тоня, хоч і перелякалась, але показала.
- Гімалаї! - дівчина мовчки провела указкою між Індією і Китаєм.
- Гібралтар!
- Міссісіпі!
- Байкал!
- Євфрат!
- Сахалін!
Дівчинка нарешті заспокоїлась і впевнено показувала ріки, гори, озера, протоки, моря і континенти.
- А що ви, бовдури?! - директор повернувся до восьмикласників. Не соромно? Малявка, що вам по пояс,  носи втерла. З такими знаннями вам тільки колгоспним коням хвости підв'язувати.
- В неї карта вдома є, - сказав на виправдання класу сусідський хлопець.
В Тоні вдома і справді висіла на стіні і георгафічна карта світу і політична, тож вона з сестрою часто грались в відгадування столиць країн, розміщення міст, річок, держав...

Але в успіху, популярності, відомості, знаменитості є і зворотний бік. Це Тоня вже скоро відчула на своїй шкурі. Не люблять у нас розумних. Скільки їй довелось витерпіти образ, знущань, навіть побоїв через необдуманий вчинок директора. І тоді вона зрозуміла, що спокійніше бути такою  як всі, нічим не виділятись, не привертати до себе уваги.
Та стати  такою як всі вона не могла.  Продовжувала цікавитись фізикою, хімією, біологією, астрономією. Але її розвиток пішов вглиб. Вона читала журнальчики, які батько виписував для старшої сестри - Юний технік, Радіо, Моделіст-конструктор, Хімія та життя, пізніше Квант.
Тоня не запам'ятовувала інформацію, як робили це інші діти, вона розуміла суть. Її мозок старався з окремих клаптиків  скласти цілу картину, домальовуючи те, чого не вистачало.
Сестра часто дивувалась: - звідки ти це знаєш? На що Тоня відповідала: - я не знаю, а розумію.

Тоня і надалі була найрозумнішою в школі, але цього вже не показувала. На уроках намагалась відповідати гірше ніж могла, в контрольних спеціально робила помилки. Але час від часу і в цій стратегії відбувались збої.
Якось на уроці біології вчителька  розповідала про фотосинтез. Прочитала яскраво-художню розповідь Вернадського про подорож сонячного промінчика через космос до землі, як він попав в зелений листок і перетворився в вугілля. Розказала чому рослини зелені. Бо спектр Сонця має максимум в жовто-зеленій  частині і рослини пристосувались, щоб найкраще  вловлювати таке світло.
Тоня не стрималась і сказала, що  все якраз навпаки. Зелений колір рослин означає те, що вони не поглинають зелене світло, а відбивають і пропускають. А поглинає хлорофіл якраз червоне і синє світло.
Вчителька висміяла дівчинку, під дружню підтримку класу.
- О, наша Тоня розумніша за академіків, тож треба переписати фізику і біологію під її уявлення.  Можете викинути свої підручники, Тоня вам правильні напише.
Тоня опустила голову і мовчала. Сперечатись, наполягати на своїй правоті вона не збиралась, лише картала себе за те, що не втрималась і заступилась за істину.

Був ще подібний випадок на уроці фізики.
Фізику  в школі викладав Дмитро Андрійович, вчитель фізкультури, на прізвисько Маняк. Оскільки вчителя фізики в школі не було, то директриса, вчителька російської мови і літератури, чомусь вирішила, скориставшись, напевне, підказкою свого асоціативного розуму, що фізику має викладати саме вчитель фізкультури.
Для Дмитра Андрійовича і уроки фізкультури були неабияким інтелектуальним навантаженням, але він, як людина дисципліни, не міг відмовити керівництву.

Була в Дмитра Андрійовича одна фішка, можна сказати козирний туз, що дозволяла йому бути на три голови вищим за своїх учнів.  Не лише зростом, а й впевненістю в собі.
Десь в підручнику  він вичитав, що, виявляється, грам граму - різниця. Що деякі грами позначаються малою буквою "г", а інші - великою.
Чи то зрозуміло пояснити він не міг, які ж саме грами якою буквою позначаються, чи учні не могли цього зрозуміти чи запам'ятати, але ці знання давали йому можливість завжди залишатись на висоті.

А треба сказати, що своє прізвисько він  старався постійно підтверджувати, чи може це в нього виходило само-собою, без всяких зусиль.
Тож коли хтось з учнів обзивав грам неправильною, з точки зору Дмитра Андрійовича, буквою, той моментально ставав червоний як рак, підбігав до кривдника науки і з криком "Я з тебе пару  витрушу!" хапав того за грудки і починав трусити.
Підозрілим було лише те, що майже завжди учні помилялись, адже при випадкових відповідях правильних мало б бути половину.
Можливо саме цей статистичний парадокс робив авторитет Дмитра Андрійовича як фізика беззаперечним.

І от смикнув якось чорт Тоню піддати цей авторитет сумніву. Коли вчитель розповідав, як Резерфорд побачив в мікроскоп, що атом складається з ядра і електронів, що літають навколо нього, Тоня сказала, що в мікроскоп цього не можна побачити.
Раніше Дмитро Андрійович утримувався від того, щоб з Тоні пару витрушувати, але тут він вже дав собі повну волю, палаючи благородним гнівом за образу честі Резерфорда зокрема і фізичної науки в цілому.

Якось хлопчики з Тоніного класу пробрались в учительську, взяли журнал і понаставляли собі п'ятірок, а Тоні, і хто ще їм не подобався - двійок.
Чи чорнило було не те, чи почерк, чи просто вчителі пам'ятали, що кому ставили, адже учнів в класі було не так вже й багато, біля десяти, але афера зразу ж була викрита і почався скандал. Дісталось на горіхи, звичайно ж, тим, в кого виявились п'ятірки. Що лише зайвий раз утвердило Тоню в переконанні - такий, видно, закон природи. Не даром же кажуть, що блискавка б'є в найвище дерево.
   
Собаче життя 3

Вчителька.

Тож і під час навчання в вузі Тоня старалась не виділятись. Бувало, після того як спишуть в неї інші студенти контрольну, вона спеціально робить в своїй роботі якусь помилку, щоб було не краще ніж в інших. Так спокійніше.

Але думати, що вона хотіла бути лузером, невдахою - буде зовсім неправильно. Тоня мріяла про високі досягнення в науці, про величні відкриття. Вона знала, що в неї для цього є всі задатки. І їй нема потреби випинати себе на показ, розумні люди, що піклуються суспільними інтересами і так помітять її і дадуть можливість принести користь суспільству.
Віруючі в Бога можуть заспокоювати себе думкою, що не потрібно демонструвати свої достоїнства людям, Бог однаково  все бачить і кожному воздасть належне.
Тоня в бога не вірила, але була в неї якась, така ж ірраціональна, віра в Суспільство. Їй чомусь здавалось, що Суспільство зацікавлене в тому, щоб талановитих людей виявляти, підтримувати, допомагати їм  реалізувати свій потенціал, щоб вони могли зробити найбільший внесок в копилку людства, адже від цього виграють всі.

Тож коли інші студенти випускного курсу вже підшукували собі місце майбутньої роботи, Тоня цим не переймалась. Вона вчилась на фізичному факультеті університету за спеціальністю астрономія, тому була впевнена, що її, після закінчення, направлять в якусь обсерваторію.
Але направили її вчителькою в сільську школу, і єдине, на що вона спромоглась, це попасти в рідне село, де їй доручили викладати біологію.

Але і це не похитнуло Тоніної віри в Суспільство. Значить для Суспільства для чогось потрібно, щоб вона ознайомилась з проблемами освіти, чи випробувати її стійкість і вірність науці.

Чи гнучкість її розуму і вміння сприймати нове. А може Суспільство поклало на неї велику місію створення нової науки на межі астрономії і біології?
Тоня розуміла, що людині не дано пізнати замисли Суспільства, як клітині не дано зрозуміти цілей організму, тож лишається тільки вірити, що в усьому є якась мета і призначення.

На перший свій урок біології в шостому класі вона добре підготувалась. Вирішила не просто розказати з  підручника про родину хрестоцвітих, її представників і особливості будови квітки, а зацікавити дітей ботанікою, щоб не дивились на рослин як на якісь бур'янці, а ставились до них з повагою, як до чудесного творіння Природи, що пройшло довшу еволюцію ніж тварини і люди. Розказала про ефект Кірліан і експерименти Бакстера, в яких рослини відчували емоційний стан людини, її хвороби, реагували  на вбивцю інших рослин. Повідомила цікаві факти з життя рослин, що звичайні лілії чи горох мають генотип більший ніж в людини.
Пів уроку пройшло добре, діти з цікавістю слухали чи то про рослин, чи  Тоню.
Але якщо якийсь там філодендрон відчував емоційний стан чи характер людини, то що вже й говорити про дітей. Вони швидко зрозуміли, що Тоню можна не боятись.
Всякі спроби заволодіти увагою учнів, встановити тишу в класі, чи якусь мінімальну дисципліну, щоб ті хоча б не бігали між партами, не кричали і  не дерлись, виявились безуспішними.
На шум зайшла директриса, що якраз проводила урок в сусідньому класі. Зразу ж настала тиша, про яку кажуть, що чути як муха пролетить.
Марія Іванівна оглянула клас очима  удава, що дивиться на мишенят, загнаних в куток і поманила до себе пальцем одного з бешкетників: - Данько, ану ходи-но сюди!
Той з опущеною головою підійшов. Удав завис над мишеням і мовчки дивився на нього, поки в мишеняти не почервоніли спочатку вуха, а потім і все лице.
- Ти чого голову опустив, ану дивись мені в очі!
Той продовжував стояти з опущеною головою, тільки тепер почервоніла вже й шия.
- Ти все зрозумів?!
Колишній бешкетник ствердно похитав головою, не відводячи очей від підлоги.
- Дивись мені! -  помахала пальцем біля його носа. - Я буду тут, за стінкою,- додала, пронизуючи поглядом решту притихлих мишенят.
Залишок уроку пройшов тихо, діти тільки про щось перешіптувались між собою.

Якщо в Суспільства і були якісь замисли щодо Тоні, то очевидно, що воно послало їй найважче випробовування з можливих, знайшовши для цього найслабшу рису її характеру.
Її не боялись. І чому одних людей бояться, а інших ні? Зрозуміти цього Тоня не могла.
Чого вона тільки не перепробувала. Розказувала про користь навчання, пересаджувала учнів, апелювала до їх совісті, пробувала кричати, виганяти з класу, лякати батьками, навіть бити... Але все це давало лише зворотній ефект. Врешті-решт вона зрозуміла безперспективність своїх намагань навести дисципліну, пересадила дівчинку, яка хотіла слухати її уроки поближче, на передню парту, щоб та могла чути голос вчительки через шум класу, і вирішила, що 10 відсотків слухачів - це не так вже й мало. Не всім же бути біологами.

Але шумом діти, звичайно ж, не обмежувались. Всякий процес має тенденцію кудись розвиватись, а не стояти на місці. Їм вже не цікаво було гратись лише між собою, все частіше вони чіпали дівчинку, що хотіла слухати урок, штовхали її, відбирали ручку чи підручник, стріляли з рогатки. В Тоню теж, коли та поверталась до них спиною.

Найбільше бешкетував Толя Данько. До речі, її родич, двоюрідний брат. Що було й не дивно, адже нема пророка і в родині своїй.
Тоня, як правило, виганяла брата з класу і ситуація значно покращувалась. Але цього разу він не захотів виходити, напевне в класі  вже стало веселіше, ніж на вулиці.
Тож вона підійшла, щоб взяти родича за шкірку і вивести силою. Але хлопчик досить спритно бігав поза партами, і зловити його було важко.
Тоня зрозуміла, що це вже та межа, відступати за яку не можна було.
Вона застрибнула на парту, але Толя перебіг за іншу. Та сили були нерівні. Тоня пробіглась по партах, зістрибнула прямо  на бешкетника і виволокла того з класу, надававши йому ще й під дих.

Апелювати до батьків Толі не було жодного сенсу. Його мати  в справі виховання сина покладала всю надію лише на школу, а до батька і звертатись було страшно, бо реакцію того важко
було спрогнозувати. На війні йому в голову влучила куля. Прямо в ніс. І десь в голові й застрягла. За це односельчани й називали його Василь безносий.
Тож чи через поранення, чи просто внаслідок свого характеру Василь часто напивався. А напившись, ганявся з сокирою за жінкою і дітьми з криком: "Порубаю фашистів!"

Можливо він просто так розважався, бо які ще в селі розваги? Чи встановлював авторитет і повагу до себе, бо чим ще встановиш?  Але не можна було виключати ймовірності того, що може й зарубати.
В селі ще говорили про недавній подвиг Василя. Хтось вбив їхнього собаку (брата знайомої нам вже Вісли, знайдених на колишньому цвинтарі). Запідозривши в цьому односельчанина, Василь, випивши за упокій собачої душі, взяв сокиру і пішов до того встановлювати справедливість. Витягнув з будки за ланцюг відповідального за можливий гріх хазяїна переляканого собаку, забив його обухом по голові, приніс до хати і кинув під ноги не менш переляканим господарям зі словами: "А ваш шо, може паспорт має?"

Тож  поки батько не протверезіє  діти і мати переховувались хто де. Хто на горищі, хто в хліву, часто ночували і в сусідів.
Чи то Василь не був надто наполегливим в бажанні "порубати фашистів" чи "фашистам" якимсь дивом вдавалось уникати його караючої сокири,  але обходилось якось без жертв, якщо не зважати на такі дрібниці, що діти в таких умовах не лише вчитись не могли, а й недосипали і недоїдали. Чи таку дрібницю як виколоте око однієї з дочок, що переховувалась від батькової зрозумілої і благородної ненависті до фашистів у колючих чагарниках на цвинтарі .
Але в райцентрі їй поставили скляне око і вона практично нічим не відрізнялась від інших дітей, коли дивилась прямо. Ну а розкосість при погляді вбік можна було сприймати за оригінальність чи загадковість. В усякому разі це було краще, ніж чорна пов’язка сусідського хлопчика,  якому сова вирвала око коли той поліз на липу до її дупла.

Оскільки Тоня не могла передбачити, кого ж саме зарубає Василь, якщо поскаржитись на Толю, сина чи її, та й обидва ці варіанти не були ідеальними, тож батькам Толі вона нічого й не казала.
   
Собаче життя 4

Просвітлення.

Але чому ми все про Толю Данька, та про шостий клас? Адже Тоня викладала біологію і в інших класах.
Справа в тому, що саме Толя розбив її віру в Суспільство.
Тоня пам'ятала його ще маленьким. Він був наймолодшим в великій сім'ї, де крім нього було ще 6 чи 7 дітей.
Але Толя відрізнявся від інших. Він ще до школи не ходив, а вже допомагав брату четвертокласнику робити домашні завдання, розв'язувати задачі, перечитав чи не всю сільську бібліотеку.
І це при тому, що його ніхто нічому спеціально не навчав, ніхто з ним не займався. Він схоплював все на льоту, був геніальним від природи. Напевне він єдиний  з дітей успадкував всю геніальність своєї матері Параски і якісь приховані гени геніальності свого батька, Тоніного дядька.

Тоня тепер тільки почала розуміти наскільки незвичайною людиною була Параска. Вони були чи не найбіднішою родиною в селі. Вся велика сім'я трималась на ній. Вона працювала і в колгоспі, обробляла город, доглядала корову і свиней, вирощувала курей, качок і гусей. Годувала дітей, чоловіка і тварин. Вирощувала коноплі для одежі.
Тоня малою часто ходила до родичів і бачила цей процес, яким в селі вже в той час ніхто крім Параски не займався. Зібравши  коноплі та замочувала їх в ставку, розбивала в волокна, вичісувала в кужіль, ночами сиділа за веретеном, прядучи нитки. З цих ниток ткала полотно на саморобному дерев’яному верстаті, виварювала його в діжці з  попелом, відбілювала на сонці, шила дітям сорочки. Частину полотна фарбувала бузиною для штанів чи темної одежі.
І так без вихідних і відпусків все життя. Не було вихідних навіть на народження чергової дитини.

І при цьому ще й встигала регулярно відвідувати односельчан, яких вона знала всіх, включно з дітьми, коровами, свинями і собаками. Пам'ятала хто коли родився, вмер чи женився, в кого коли корова побігала чи привела теля, хто з ким посварився і з якого приводу. Хоч і не була релігійною, але знала всі церковні свята,  на зелені свята приносила пахуче зілля звідкись з лісового озера і вистеляла ним підлогу в хаті. Дерев’яної підлоги в них не було, так тільки земля, глина. А ще знала різні погодні прикмети,  коли можна що садити чи збирати...
Такому розуму, пам’яті, цікавості та енергії ще б відповідну освіту і умови, то була б ще одна Марія Кюрі чи Софія Ковалевська.
Але...
І от тепер Толя. Такі діти - скарб нації, її золотий фонд. Їх треба виявляти в ранньому дитинстві,  створювати умови для їх розвитку, освіти,  для роботи в інтересах суспільства і людства.

Вони стали б гордістю нації, діамантами в її короні.
Але...
І тут до Тоні дійшло, що нема ніякого Суспільства, нема ніякої Нації, а є просто множина людей, яким нема ніякого діла ні до суспільства, ні до нації, ні до інших людей, а часто і до самих себе.

"- Чому Іван бідний? - Бо дурний. - А чому дурний? - Бо бідний". І як вийти з цього зачарованого кола?

Чому євреї при всіх гоніннях на них, при їх розпорошеності по світу є успішною нацією? В них кращі гени?
А хіба в Параски чи в Толі гени гірші? Та ні, причина не в генах.
А в чому? В вихованні дітей? В орієнтації їх на успіх? У взаємодопомозі?
Це вже тепліше, але чому це є у євреїв і нема в українців?  Бо "моя хата скраю..."? Але чому?
При   всій своїй географічній розпорошеності євреї є єдиною нацією. А в українців розпорошеність ментальна. Жителі сусіднього села вже вважаються чужаками. Та що там села, сусідньої вулиці чи кутка.

Етнос не стає нацією автоматично. Нацією його робить спільна ідеологія. Тільки вона може  об'єднати людей,  які ніколи й не зустрічаються між собою, в спільноту "своїх" .
В євреїв є така ідеологія - це їхня релігія. Біблія - це книга не  просто про Бога, і навіть не лише про Свого бога, а й про історію народу, історичну міфологію, про його героїв, про знаменні події, віхи в історії, пам'ять про які зберігається, які відзначаються як всенародні свята.
Але важливо й те, щоб національна ідеологія, опираючись на минуле, була направлена в майбутнє,  давала перспективу, надію. В національній ідеології євреїв є і цей компонент, сформульований в вигляді пророцтв. Про майбутній прихід Месії, про відбудову могутнього царства ізраїльського.
Тож кожна єврейка дивиться на свого маленького сина як на можливого Месію, відповідно виховуючи його для такої місії. А на свою маленьку дочку - як на можливу матір майбутнього Месії.
Та й взагалі статус богообраного народу і об'єднує і ставить планку вимог до себе дуже високо, мобілізуючи на активність і орієнтуючи на успіх.

А всі проблеми українців від несформованості української нації. Від відсутності об'єднуючої національної ідеології. Тому й так легко втрачаються  ознаки етнічної належності - мова, культура, і етнос стає лише матеріалом для побудови інших націй. Тому-то кожен сам-по-собі, моя хата скраю, де два українці - там три гетьмани, нездатність об'єднуватись для спільної справи, відсутність мислення категоріями національних інтересів...

І Тоня ясно усвідомила, що вона в цій дірі, в цьому Богом забутому місці не тому, що Суспільство має щодо неї якийсь замисел, хоч і не зрозумілий їй, а тому, що нічого не зробила сама для того, щоб опинитись в потрібному місці, де можна зайнятись улюбленою справою - наукою. Вона вже психологічно готова була кинути цю роботу, але не вистало останньої краплі для рішучого кроку.
Але скоро ця крапля з'явилась. І навіть не крапля, а ціле відро  лайна на голову.

Відомий  нам Дмитро Андрійович, на прізвисько Маняк, на той час вже не вчителював. Він пішов вгору, зробив стрімку кар'єру по партійній лінії - був парторгом колгоспу.
Одного разу він прийшов у школу, по-хазяйськи зайшов в учительську, сів на місце директора і почав давати вчителям рознарядки, хто на якій вулиці має ходити по хатах і забезпечувати явку на вибори.
- А що, моєї згоди вже й не потрібно питати? - поцікавилась Тоня.
Дмитро Андрійович подивився на неї як на якогось інопланетянина з хвостом і щупальцями.
- Ви що собі дозволяєте?! - гримнув він.
- Це  Ви що собі дозволяєте? - огризнулась Тоня. Увірвались в учительську і командуєте тут. Вам що тут, партійні збори?
- Вийдіть геть звідси! - підскочив з місця Дмитро Андрійович.
- Кричати на своїх підлеглих будете, і взагалі це учительська, а не Ваш кабінет.
- Во-о-он!!! - Маняк вийшов з-за столу і весь червоний наближався до Тоні.
"Зараз буде пару витрушувати"- здогадалась вона.
- Маріє Іванівно, так я пішла? - звернулась Тоня до директриси. Та опустила голову. Тоня при повному мовчанні всіх присутніх зібрала свої зошити і повільно покинула вчительську.

Була весна, до кінця навчального року залишалось не довго, тож Тоня незабаром розпрощалась зі школою. Директриса була теж не проти, адже тримати політично неблагонадійних в школі... Хто на таке зважиться? Кому треба проблем на свою голову?

Забігаючи наперед скажемо, що з розпадом Союзу політична кар'єра Дмитра Андрійовича зовсім і не припинилась, а лише розцвіла новими кольорами.
Рух, Соціалістична партія, Свобода, Партія регіонів... Такі цінні партійні кадри, організатори з таким великим досвідом потрібні всім.

Знайомі допомогли Тоні перебратись в Харків, де було багато її однокурсників. Вакансій в обсерваторії не було, тож вона вирішила попрацювати тимчасово вчителькою фізики, поки не знайде собі підходящої наукової роботи.

А потім почалась Перебудова, за нею розпад Союзу, створення незалежної України, на яку Тоня покладала багато надій: нарешті українська нація відродиться і розцвіте, от коли буде потреба в науці, у вчених, бо яка ж передова нація без науки..
Але радянська нація розпадалась, а українська чомусь не відроджувалась, не формувалась. Розпадались і фінанси, і економіка,  і наука. Закривались лабораторії і інститути, вчені йшли торгувати на базарі... Школа лишалась чи не єдиним стабільним місцем роботи хоч з якоюсь мізерною зарплатою. Тож наука знову відкладалась на невизначений час.
   
Собаче життя 5

Чуже життя.

Як же її дістала ця робота...
А тут ще й сни якісь дивні почались. Ніби вона маленький хлопчик,  якого замикають одного вдома.

- Я йду на роботу, а ти посидь поки що сам, пограйся чим-небудь, тільки сірників не бери, а то ще пожежу в хаті зробиш. Я скоро вернусь. - мати пішла в свій  медпункт, замкнувши вхідні двері.
А чим тут пограєшся? Сестра в школі, батько на роботі. Дробовик, правда, є в коморі, але батько  кудись патрони заховав. Я їх шукав по всіх шафах, але так і не знайшов. Знайшов був, правда, пляшку спирту. Це мати від батька сховала.
Ми її з сестрою тоді й випили. І все було б добре, але сестра раптом згадала, що їй в школу пора, вона тоді в другу зміну вчилась. Тож взяла портфель і пішла.
Взагалі-то в школу мені не хотілось, але в той раз я вирішив сходити з сестрою за компанію. І все було б добре, але ми чомусь забули взутись і вдягнутись, для мене це нормально, я такі дрібниці часто забуваю, але чому сестра забула?
А треба сказати, що була якраз зима, сніг, мороз, що ще там зимою буває? А-а, рано темніє. Але ми чомусь цього не помічали і бадьоро йшли до школи, сестра попереду, а я плентався за нею.
І все було б добре, але по дорозі в школу зустріли ми матір, що верталась з роботи. І вона завернула нас додому. Чомусь навіть сестру, хоч їй і в школу треба було.

Патронів нема, а навіщо рушниця без патронів? Ну нічого, я колись їх таки знайду.
Правда є шомпол. Хороша штука, його можна кидати як спис, він добре  застрягає в двері, в дерев'яну спинку ліжка. Колись я багато цим грався, але батькам ця гра чомусь не подобається.  Дивні вони. Яка  їм різниця, будуть ці двері чи ліжко гладенькі, чи подовбані? Добре хоч не додумались забороняти на стінах малювати.
Треба сходити на ставок, чи в ліс, що тут вдома робити. Вона думає, що замкнула двері і все? Ага, як би не так.

В сінях стоїть драбина, якою можна вилізти на горище, тільки тереба її переставити в потрібне місце.
Ох і важка.
Ну от і горище, можна  покувиркатись трохи на сіні...
Але я ж не за цим сюди заліз. Там в кутку горища є  дірка під стріхою, через неї можна спуститись по краю хати на землю.
Не втримався, трохи обдер ноги. Ну і штани, звичайно. Але це не привід сумувати, свобода потребує жертв.

----------------------------

Наступного разу, йдучи на роботу, мати не залишила вже в сінях драбини. Це ускладнювало задачу. Висоти стільця виявилось недостатньо, щоб дістатись до горища, навіть коли стати на спинку, та й падати зі спинки боляче, коли стілець перевертається. Треба придумати щось інше.
Ага, двері з сіней в кімнату! Коли їх відчинити навстіж і стати зверху, то можна дістати до горища. Але вони повертаються і падати тоді ще більш боляче. Треба їх чимсь підперти, чи прибити цвяхами до стільця для надійності.

---------------------------

Життя стає все складнішим. Ляду на горище закривають вже на замок. Ну що ж, прийдеться чимсь вдома гратись.
Тут в шафі материна аптечка схована, в ній завжди багато чого цікавого. Та-ак. Аскорбінок вже нема, ми їх з сестрою в першу чергу з’їдаємо. Багато всяких інших пігулок, треба буде попробувати.
А що це в пляшечці? Бе-е-е, риб’ячий жир. Яка гидота. Я б його неслухняним дітям замість ременя приписував би.
А от шприц – хороша штука, корисна. Треба буде навчитись собі уколи робити, раптом сам на безлюдному острові опинишся. Крім того в нього можна набирати води і порскатись. Можна мух на вікні попадати. А ще з нього вогнемет можна зробити, якщо набрати спирту чи бензину.
О, термометр! Батько колись фокус показував з живим сріблом. Якщо його розбити, то там на кінчику є живе срібло. Блискучі краплі, які розбиваються на малесенькі шарики, коли падають на підлогу, а коли ці шарики підсовувати один до одного, то вони зливаються в один більший. З ними цікаво гратись, але вони швидко десь діваються, чи під шафу закочуються, чи під ліжко, чи в щілини між дошками підлоги. От і в цей раз їх не надовго вистачило, а ще й ногу порізав, наступивши на скло. Ні, треба на вулицю.

Двері зачинені, вхід на горище також, але є ще вікна! Вони, правда, не відчиняються, суцільні, але ж хіба це проблема? На кухні великий товкач є, яким товчуть варену для свиней картоплю, буряки, гарбузи...  А по чому бити? По склі, чи по рамі? Напевне по рамі, а то  склом можна порізатись, ось навіть склом термометра умудрився.
Розрахунок виявився правильним. Вікно вивалилось цілком, навіть не розбилось коли впало. Правда, коли вилазив, то роздавив ненароком, але то таке, випадковість.

-------------------------------

Батьки налаштувались на серйозну розмову зі мною. Розуміють, що вікна перекрити важко, тож вирішили взяти хитрістю. Взяли з мене обіцянку, під чесне слово, що я не буду більше вибивати вікон і вилазити через них.
- А дорослі теж повинні обіцянок, даних під чесне слово дотримуватись? - поцікавився я. Отримавши ствердну відповідь я заспокоївся. Значить війна за свободу переходить на інший рівень. Дипломатичний.

Мати прийшла з роботи як звичайно, але мені здалось, що пройшло вже сто років. Ніяк не міг дочекатись випробовування моєї нової зброї.
Клацнув ключ в замку. Мати зняла навісний замок з вхідних дверей, клацнула клямка, але двері не відчинялись. А чому б їм відчинятись, якщо вони закриті зсередини на засув.
Після деякої емоційної реакції з того боку нарешті почались тривалі і важкі переговори через двері між двома високими сторонами. В результаті яких я отримав обіцянку іншої сторони, дану під чесне слово, що мене не будуть замикати вдома.
Вони, правда, і тут схитрили, вирішили бабуню привезти.  Вона в іншому селі  живе.  Ну, я не проти, бабуня завжди була мені товаришем. Ми з нею чимсь схожі, вона завжди мене розуміє і ніколи не сварить.

Треба буде з хлопцями в ліс сходити, на стрільбище. Там частина стоїть, кажуть ракетна, але то аж за трьома полосами колючого дроту. А стрільбище за першою загорожею, туди легко залізти.
Коли не стріляють, можна куль назбирати. Хороша штука. Старші хлопці їх в самопали заряджають, але важко трубку дістати потрібного діаметра, тож  мій самопал тільки цвяхами стріляє.  А якщо з кулі виплавити середину, і залишити лише оболонку, то класний наконечник для стріл виходить.
Куль хоч цілі кишені набирай, а от гільзи ті гади забирають, рідко коли знаходиться. А ще рідше цілі патрони.
Коли стріляють там теж цікаво дивитись з кущів. Які вони мазили! Там насип такий, що і я з свого самопала з заплющеними очима попаду, а вони умудряються з автомата не попасти. Кулі так і свистять по кущах. Але що з них візьмеш – ракетники.  З одного боку це добре, що навколо стрільбища такі хащі, можна лежати і непомітно спостерігати за стрільбами. Погано тільки, що там гадюки водяться. Ні, ще нікого не покусали, але все ж страшно.
А може ну його той ліс, схожу сьогодні до ставка, скупаюся…


Циганка. На заході сонця.

Антоніна Петрівна  вирішила пройтись додому пішки. Не тому, що була хороша погода, вона її й не помічала. Для неї й дощ чи сніг були б хорошою погодою порівняно з "погодою" в школі та її душі. Просто хотілось побути одній, йти, ні про що не думаючи; поки в дорозі то всі проблеми і негаразди ніби відкладаються на колись.
Знов директриса говорила про службову невідповідність, що Антоніна не може дисципліну встановити на своїх уроках і недвозначно натякала, чи не поміняти їй роботу.
Вона й сама хотіла б змінити цю ненависну роботу на якусь іншу, але після 50 який тут вибір? Двірником?

Додому йти теж не хотілось, тож вона пішла через парк - і дорога довша, і людей, і шуму машин менше.
Трошки заспокоївшись, вона нарешті побачила, що в природі весна, цвітуть каштани і світить сонце.
"Буває, виявляється, ще й весна і сонце" - чи то здивовано чи з іронією подумала вона і сіла на лавочку, щоб спокійно помилуватись цим дивом.
Поодаль, біля іншої лавочки шуміла різнобарвна група циган.
"Щасливі люди, не треба їм в школу ходити" - подумала Антоніна, але швидко прогнала цю думку. "Їм також доводиться свій хліб заробляти в спілкуванні з людьми. Ти б так змогла? Ні, це ще гірше ніж школа".

Від групки циган відділилась жінка середнього віку і пішла в напрямку Антоніни.
"Відчувають  стерв'ятники свого клієнта, в мене на лиці напевне проблеми написані, але обламається їм".
- Інтірєсная, красівая, хочешь погадаю,- циганка оцінююче дивилась на Антоніну.
Та заперечливо похитала головою.
- Всю правду скажу, шо било, шо будєт і на чом душа успокоіца, - не здавалась циганка.
Антоніна демонстративно перевела погляд кудись вбік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- Про твою прошлую жізнь расскажу і что мучіт тєбя.
Антоніна ще більше відвернулась вбік.
- Вот відіш, уже волос сєдой, - вона швидким рухом вирвала з голови Антоніни волосину,  і стала щось над нею шептати, зав’язуючи волосину в вузол.
Тоня встала і швидко пішла геть.
- Подожді, нєльзя волос в чужіх руках оставлять, я і узел уже завязала,- вигукнула циганка.
- Можете його собі взяти, - не обертаючись промовила Антоніна, - навіть в суп кинути і з'їсти, - добавила.
- Мучиш ти себе, але  знайдеш і ти спокій і тихе щастя на заході сонця, - вже іншим тоном сказала циганка.
"Може й справді до психіатра звернутись?" - з сумом подумала Тоня. "Якщо вже сторонні люди бачать, що зі мною щось не так".
   
Собаче життя 6

Карміна.

По дорозі зі школи Антоніна Петрівна зайшла в гастроном  і з двома важкенькими сумками повільно йшла додому, намагаючись думати не про школу, а про щось приємне, про те, що вона приготує на вечерю, як проведе завтрашній вихідний.
Мимо на невеликій швидкості проїхала довжелезна чорна машина. "Навіщо такі машини? Хіба це зручно?" - провела поглядом залізного монстра.
Раптом лімузин зупинився і задки під’їхав до Антоніни. За кермом сидів красивий спортивного вигляду чоловік в чорному костюмі і чорних окулярах.
Відчинились двері і з автомобіля вийшла молода жінка бездоганного  вигляду.
Тоня оглянулась. "І що цікавого вони тут побачили, що зупинились?

Але жінка направилась до Антоніни, розставивши руки, ніби збиралась її обняти.
- Тошка! Оце так сюрприз! А ти мені снилась сьогодні, і весь день настрій якийсь ностальгічний, до чого б це, думаю.
Тоня стояла в нерішучості, намагаючись пригадати, хто ж ця шикарна дама. Ніби серед її знайомих таких нема. "Але звідки вона мене знає? Може помилилась? Коли когось очікуєш побачити, то чи не в кожному перехожому він ввижається".
- Та це ж я, твоя Карма,- сміючись пояснила жінка, побачивши розгубленість і сум'яття на обличчі Антоніни.
Якийсь незрозумілий страх стиснув Тоніні груди, вона захиталась, відчувши слабкість в ногах. Жінка підтримала її за плечі.
- Карміна я, Богак Карміна, однокурсників своїх не впізнаєш?
- А, Бозя, - нарешті згадала Тоня. - Ну як же тебе впізнати. Ти з тих пір тільки похорошіла. І студенткою ти була найкрасивішою на курсі, а зараз взагалі шикарною дамою стала, виглядаєш як тридцятирічна голлівудська зірка.
- Ой, та ладно тобі. ти то як?
- Та от, харчів прикупила, додому йду.
- Далеко тобі? Сідай,- кивнула на машину Карміна.
- Та ні, не далеко. Та й не звикла я їздити, люблю пішки ходити.
- Ну то і я  пройдусь з тобою, коли ще отак зможу пройтись. Може хоч сумки в машину покладеш?
- Мені не важко, та й треба ж трохи  фізичних навантажень, я ж в спортзали не ходжу,- Тоня демонстративно глянула на ідеальну фігуру Карміни.

Вони пішли  тротуаром. Дещо  позаду дорогою за ними безшумно слідував великий чорний автомобіль.
- Ну, Тошка, розказуй, як ти, де ти? - защебетала Карміна. - Так рада тебе бачити. Скільки ж це вже років пройшло відколи ми наш альмаматер покинули?
- Тридцять. Я вчителюю, от йду якраз з роботи.
- Яка прелєсть! Школа, дітки, колеги! Я про таке тільки мріяла. Але не склалось, - додала вона вже сумно.
- Щось по тобі не видно, що ти нещасна.
- Ой, зовнішність така обманлива, ти й не уявляєш яке в мене собаче життя. Розслабитись, перепочити, побути собою не можу, - в голосі Карміни звучала непідробна щирість.
- Чим же ти так зайнята?
- Та вічно якісь прийоми, зустрічі, презентації...  Всім усміхайся, говори якісь компліменти... Як мене це втомило! Як мені все це набридло! А ще ж спортзали, басейни, спа-салони, поїздки, яхти... Як я тобі заздрю! - Карміна замовкла, даючи Тоні можливість усвідомити всю глибину її нещастя. Тоня теж мовчала, чомусь не знаходилось слів співчуття.

- З кимсь з наших бачишся, спілкуєшся, - перервала мовчання Карміна.
- З Олею Коржик більш-менш регулярно, а так майже нікого не бачу.
- О, Корзя, вона тут?  Теж вчителює? - аж підстрибнула від радості Карміна.
- Торгує на ринку, косметику на Барабашці продає.
- Яка прелєсть! Барабашка до цих пір існує? І люди ще ходять на ринки? На базарі косметику купляють? Клас!  Обов’язково своїм знайомим розкажу таке, - вона замовкла, насолоджуючись очікуваною реакцією знайомих дам.

- Як вона? Вийшла заміж? В них, здається з Василем тоді щось намічалось, - продовжила після деякої паузи.
- Ні, живе одна, з котами.
- Котики! Яка прелєсть! Люблю котиків. В мене теж є. І собачки є і пташки якісь. Правда я їх майже ніколи не бачу. Навіть ця радість мені не доступна. Як я вам заздрю.
- Зате Корзі доступна в повній мірі. Двадцять котів в однокімнатній квартирі. І їх же треба постійно чимсь годувати, і прибирати за ними, і лікувати. Туди страшно заходити - відчиняєш двері, а на тебе несеться з криком орава голодних котів. Я вже про запахи мовчу.

- Вона їх так любить, що терпить таке? - в голосі Карміни почулось співчуття.
- Жаліє, підбирає на вулиці, старається прилаштувати десь,  а їх кількість все збільшується.
-  Свята людина. Вона і тоді була доброю дівчинкою, - ніби згадуючи студентські роки промовила Карміна. - Але і за святість, виявляється, теж треба платити. Можливо навіть більшу ціну, ніж за гріховність,- додала вона сумно.
- Та так, жодна добра справа не повинна залишитись без покарання.

- Да-а, Тошко, з нашої "святої трійці", схоже, одній тобі повезло в житті, - вона замовкла, думаючи про щось своє. - А  я вже до психіатрів зачастила. Думала - все, кирдик, але дали мені добрі люди координати одного екстрасенса, і знаєш, помогло. І де б ти думала? Тут, в Харкові!  Кращі психіатри Парижа, Лондона, Нью-Йорка... ех, що там говорити, я і на Тибет їздила, і на Філіпіни - вона знов замовкла, ніби згадуючи про щось неприємне.

- Але що це я все про себе, - продовжила вже бадьорим голосом Карміна. - Дай хоч на щасливу людину подивитись, - вона демонстративно оглянула Тоню з голови до ніг. - Якось ти не виглядаєш щасливою. Чи мене не рада бачити?
- Та рада я, рада. Просто і в мене життя собаче. Заїла мене вже ця робота. Не знаю й чи витримаю до пенсії... Не моє це, не моє! - майже істерично вигукнула Антоніна. - А тут ще й сни якісь дурні почались, - майже плакала вона.

- Ей, подруго, та в тебе й справді, бачу, проблеми. Може й тобі до спеціаліста звернутись?
- І чим він мені зарадить? Змінить моє життя?
- Можливо допоможе змінити ставлення до життя. Я теж була вже в відчаї, подумувала, чи не з'їсти коробку пігулок і не покінчити з усім цим... Але от бачиш - жива, здорова і життєрадісна. Тож чому б і тобі не попробувати. Та й на Тибет  їхати не треба, тут, на місці, зовсім недалеко, запиши адресу.

- Ну, не знаю, - скривилась Тоня, - якось незвично...
- Пиши, пиши. Не захочеш - не підеш, ніхто тебе волоком не тягне. Завтра якраз вихідний, людей в нього не буде, а я зв'якну, щоб прийняв тебе.
Тоня неохоче вийняла з сумки зошит, ручку і очікувально глянула на Карміну - Диктуй.
- Ти що, знущаєшся, подруго? Буду я ще якимись адресами  голову собі забивати. Я й своїх адрес не пам'ятаю.
Тоня здивовано дивилась на однокурсницю - Так а навіщо я...- вона кивнула на розкритий зошит.
- Боб, адресу екстрасенса! - гукнула Карміна в напрямку лімузина.
- Клочківська 66, квартира 13,- не задумуючись відповів шофер.
Тоня записала в свій зошит. - А як його звати?
- Я не питала. Та там він один, не помилишся.
- Може зайдеш до мене, чайку сьорбнемо, я от сердельки купила, зваримо, - Тоня зробила рух сумкою.
- Ой, яка прелєсть, чайок, сардельки, як мені не вистачає того студентського життя в гуртожитку, тієї атмосфери, - замріяно підняла голову Карміна. - Але, нажаль, не можу, треба їхати.
Вона обняла Тоню і швидко пішла до машини.
- Не відкладай, сходи завтра, - сказала на прощання, сідаючи в лімузин.
   
Собаче життя 7

Екстрасенс.

Квартиру екстрасенса, адресу якого дала Карміна, Антоніна Петрівна знайшла без проблем. Звичайна п'ятиповерхівка. Четвертий поверх, квартира 13.
Вона трохи постояла, набираючись рішучості і натиснула кнопку дзвінка, але ніякого звуку не почула. Постукала, і стала чекати. Жодної реакції.
"Може ну його?" Антоніна зібралась вже йти звідси, але раптом різко вернулась і сильно постукала в двері кулаком. Вони виявились не замкненими і від удару відчинились.

Кімнатка була невеличкою, слабо освітленою. Звичайні атрибути шахраїв, паразитуючих на людських забобонах - чорний кіт, сова, павутиння в кутку, якісь маски, баночки, на столі сфера з електричними розрядами всередині.
"Ще й поверх 4 квартира 13 для повного комплекту" - Тоня витиснула з себе саркастичну посмішку. "Ну що, вчителько, докотилась вже? Але чому лише один стілець біля столу?"

Раптом з сусідньої кімнати вийшов чоловік. Він був у полосатому халаті, не бритий, волосся скуйовджене, нижче халату виднілись голі волосаті ноги, взуті в капці з намальованими на них ратицями. Погляд чоловіка був блукаючим, на жінку він не дивився.
"Судячи з щетини вже зо два місяці як з дурдому вийшов" - майнула думка.

"Екстрасенс" жував якийсь пиріжок.
- Будете? - він простягнув Антоніні руку з недоїдком. 
- Ні, дякую, я прийшла..
- Знаю, знаю,- перебив він, - сідайте, - показав на стілець, не перестаючи жувати.
- Знаєте? Звідки? Карміна  розказала?
- Що? Яка Каріна? Ах так-так, Каріна... Та Ви сідайте, сідайте.
- А Ви?
- А я піду ще щось кусну, проголодався трохи. А Ви сідайте і дивіться в магічну сферу.

"Магічна сфера... Ох же ж ці шарлатани. Про магічну сферу якійсь затурканій бабці будеш розказувати, а я то знаю, що то електричні розряди в розрідженому газі, такі магічні сфери в будь-якому магазині сувенірів є".

"Маг" вийшов. Антоніна сіла, ще раз оглянула кімнату, усміхнулась криво і поглянула на сферу. Всередині сфери бігали різнокольорові ниточки розрядів.
"А що тут є електродами?" - здивувалась вона. Здавалось, що розряди бігають у сфері зовсім довільними траєкторіями, ніяких електродів не було видно.
Вона зацікавилась цим фокусом і стала уважно розглядати сферу, намагаючись зрозуміти її секрет.

Розряди поводились дивно, вони вже не бігали хаотично, а ніби підлаштовувались під її погляд, настрій чи думки, створюючи якісь химерні візерунки. І чим уважніше Тоня спостерігала за ними, тим зображення ставали реалістичнішими і все більше притягували її погляд і увагу.
Тоні здалось, ніби її свідомість затягується в сферу, розчиняється в ній, і вона не могла відірвати погляду від побаченого там. Ось вона сидить за столом і дивиться у цю дивну сферу, ось оглядає кімнату, тупцюється в нерішучості біля дверей квартири...
Ніби в фільмі, пущеному в зворотному напрямку вона спостерігала за картинками з свого життя, що невпинно вели в її минуле. Деякі епізоди проскакували швидко, деякі повільніше, з деталізацією...
Ось вона студентка, школярка, ось вже маленька дівчинка, нарешті зовсім немовля. Раптом зображення зникло, сфера стала зовсім чорною, але Тоня не могла відірвати від неї погляду.
Так  само раптово зображення з'явилось знов. Якесь буровате-зеленувате світло, як через брудну воду, діти купаються в ставку, хлопчик з бабунею на городі...

Але ж це не її життя! Не її бабуня, не її батьки, якась червона кицька, незнайома місцевість. "Фільм" про хлопчика прокрутився до його початку і знову настала темрява.
Тоня, не відриваючи погляду від сфери чекала, що буде далі. Зображення у сфері з'явилось знов, але  "фільм" вже йшов в прямому напрямку, від минулого до теперішнього. І починався з Тоніної появи на  світ.

Важко сказати скільки пройшло часу, але  Тоня врешті-решт побачила, що сидить в цій дивній кімнаті і дивиться у магічну сферу ніби в дзеркало. Вона  відірвала погляд від сфери і сиділа приголомшена.

В кімнату знов зайшов чоловік в халаті, все ще щось жуючи.
- Може щось перекусите, чи вип'єте, - запропонував він.
Тоня  заперечливо похитала головою.
- Ну, тоді не смію більше Вас затримувати, - сказав він, глянувши на сферу.
Антоніна Петрівна ніби прокинулась. Вона встала, потрусила головою, щоб остаточно прийти в себе.
- І що, це все? - спитала чи то з розчаруванням чи з надією.
- А що Ви ще хочете? - чоловік нарешті глянув на неї.
- Ні, ні, нічого, дякую. Що з мене? - спитала вона, відкриваючи свою сумочку.
- Душу. - Чоловік насмішкувато дивився на неї.
- Що?
- Ну, не всю, а такий малесенький кусочок, - показав він пальцями сантиметрів зо два.
"Точно псих" - подумала Тоня. Вона стояла в нерішучості, не знаючи, що сказати і як вчинити.
- Не переймайтесь, - засміявся "псих", -  все, що треба, я вже взяв.
Тоня мовчки пішла до дверей, їй хотілось якнайшвидше залишити цю кімнату.
"Тільки б не були замкнені" - з тривогою думала вона.
- І в якості бонуса, - сказав їй навздогін "псих", - Кидайте цю роботу, там в обсерваторії через два місяці вакансія лаборанта звільниться.
   
Собаче життя 8

Корзя.

Дзвінок мобільника вивів Антоніну зі стану сонливої задумливості.
- Ну що, о шостій біля нашої кафешки? - голос Олі Коржик був діловий, видно вона проснулась вже давно.
- Що біля кафешки? - не зрозуміла Тоня. Вона старалась повернутись в цей світ зі своїх роздумів.
- Нічого для мене не купляй, - бадьоро продовжила подруга, проігнорувавши слова Тоні. - Можеш корму для котяків, чи "Барсик".
Нарешті Тоня згадала - це ж сьогодні в Корзі день народження. Як вона забула? Ще тиждень тому  пам'ятала, але події останніх днів бурею пронеслись через її голову, видувши звідти

те, що зв'язувало її зі звичним життям. Накатана колія  буденності раптом пропала і все полетіло шкереберть.
Неочікувана зустріч з Карміною, псих-екстрасенс, остаточна сварка з директрисою, роздуми про невизначене майбутнє... Навіть припинились загадкові сни про чуже життя.

Корзя вже чекала її біля кафешки.
- Якась ти сьогодні не така, - сказала вона замість привітання. - Чи не закохалась часом?
- Поки ще ні, тільки збираюсь, - усміхнулась Тоня.
Вони сіли за столик і замовили традиційне морозиво і коктейлі.
- А знаєш, я Бозю бачила,- почала розмову Тоня.
- Так ти ж у нас ніби атеїстка,- здивовано підняла очі подруга.
- Хіба атеїстам заборонено з однокурсниками зустрічатись? Чи ти вже забула нашу Кармочку, Карміну Богак?
- Карміна тобі приснилась? - в голосі подруги прозвучала нотка занепокоєння.
- Чому приснилась, я її на вулиці бачила.
Корзя уважно, ніби лікар на пацієнта, подивилась на Тоню.
- Десь здалеку, в натовпі? - з надією спитала вона.
- Чому здалеку, ми з нею хвилин 15 йшли рука-об-руку, розмовляючи, тебе згадували, наші студентські роки, гуртожиток.
Корзя мовчала, але на її обличчі читалась тривога. Тоня це помітила.
- Ти чого? Ви посварились? - Тоня не розуміла такої реакції подруги.
- Карміна померла два роки тому, - тихо сказала та.
- Ой, та вона живіша нас з тобою! - Тоня старалась говорити весело і безтурботно, але і в її душу поселилось якесь зерно неспокою, бо подруга продовжувала мовчати, з тривогою позираючи на Тоню. - Та вона такою дамою стала, машина довжиною як ця кафешка, шофер - гібрид Делона з Шварценегером...
Тоня замовкла. Вона бачила, що її радісний, оптимістичний тон і розповідь про деталі зустрічі зовсім не заспокоюють подругу, скоріше навпаки.
- З чого ти взяла, що вона померла?  Ти була на її похоронах?
- Сергій Кубоша казав.
- І що він казав? Як це трапилось? Де?
- В Парижі. Отруїлась пігулками. Самогубство.
При слові пігулки Тоня здригнулась. Щось стисло її груди. Якийсь незрозумілий страх проник в її душу. Але вона постаралась прогнати його і продовжила, наскільки могла, безтурботним тоном.
- Так ти більше віриш якимсь чуткам ніж мені? Я з нею говорила кілька днів тому, обнімала її. Вона й казала, що була  в неї думка про пігулки, що була клієнткою в психіатрів, але їй вдалось вигребти. Навіть дала мені адресу екстрасенса, що поміг їй. І я до нього ходила. Правда враження він на мене не справив, напевне якийсь шахрай, чи псих, але ж навіть це доказує, що Карміна не приснилась мені.

- І Редькін казав, що вона померла, - чомусь слова Тоні не переконали подругу.
- Ну, як знаєш, що я тебе переконувати повинна? - Тоня ображено взялась за свій коктейль, - можу адресок того екстрасенса дати, може й тобі пригодиться.

Попрощались вони прохолодно. Обмінялись на прощання стандартними фразами ввічливості і розійшлись. Корзя пішла до своїх котяків, а Тоня до своїх думок.
Але  якесь почуття тривожної невизначеності залишилось в Тоніних грудях.
"А чи не сходити мені завтра до того психа-екстрасенса?" - подумала вона засинаючи. "Подякую йому що незвичайні сни припинились і може щось про Карміну уточню".

Аркуш з адресою екстрасенса Тоня викинула в сміття ще після перших відвідин психа. Але по пам'яті вона легко знайшла потрібний будинок і квартиру на четвертому поверсі.
В цей раз  зразу ж, без вагань натиснула кнопку дзвінка. На її здивування за дверима почувся голос електронного соловейка. "Відремонтував таки дзвінок." - відмітила вона.
За дверима почулись тихі кроки і дитячий голосок запитав: "Хто там?"
Тоня від несподіванки впала в ступор.
- А батько є? - спитала вона, вийшовши з оціпеніння.
- Мамо, мамо, тут про тата питають! - закричала дівчинка.
Двері відчинились і на порозі з'явилась молода  товстувата жінка в домашньому халаті,  по вигляду і запаху жареної цибулі було видно, що тільки що з кухні. Вона запитально дивилась на Тоню.
- Е-е-е, а екстрасенс тут живе? - Тоня знала вже відповідь, кімната абсолютно була не схожа на ту, що була в її минулий прихід, але ж треба було щось сказати.
- Нема тут ніякого екстрасенса, - відповіла жінка.
- А ви давно тут живете? - запитала на всяк випадок Тоня.
- Все життя.
- Пробачте, схоже я помилилась.
- Буває.
Тоня оглянулась на закриті за нею двері. Ті ж двері, та ж табличка "13", та ж кнопка дзвінка. Вона вийшла на вулицю. Той же будинок...
- Чортівня якась...
   
Собаче життя 9

Знайшлась, але...

В парку було людно - вихідний, приємна погода.
Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся. Чорт кривив морду, намагаючись зобразити радість від зустрічі.
- Ледве знайшов  тебе, - збрехав він. - Стрибай, хороша новина є.
- Що для чорта радість - для людини неприємність, - сказав я без ентузіазму.
- Для тебе хороша новина, балда.
- А чого ж тоді ти радієш?
- За тебе радію, - з легкою образою в голосі відповів хвостатий, - ми ж з тобою як-не-як рідні душі можна сказати. Навіть більше того - одна душа. Крім того я постарався, довелось потрудитись. І така невдячність, упередженість, підозрілість з твого боку.

- Чого ж ти на вулиці причепився, не міг дочекатись поки я додому прийду? А раптом хтось побачить, - я поглянув кругом, чи не звертає хто на нас уваги.
- Темна ти людина, Анатоль. Ти коли останній раз книжку читав?
- Напевне ще в дитинстві, а хіба тепер хтось ще читає книжки?
- Я ж кажу: відстала ти людина. А читав би  книжки, то б знав, що ніхто крім тебе мене не бачить,- повчально сказав чорт.
- А якщо я тебе зараз сфотографую, то що буде на фото? - з недовірою спитав я.
- Нічого не буде. Принцип невтручання для нас - закон.
- Який ви часто порушуєте.
- Не перебільшуй, не так вже й часто. Але ніколи не залишаємо жодних слідів. Ну, хіба в пам’яті людини, але ж це ніяк не відрізниш від сну чи вигадки. Тож принцип ми не порушуємо.

- Та ясно, в людей так само:  головне - не попастись. Так чим ти хочеш мене в цей раз порадувати?
- Душа твоя знайшлась, - промовив він урочисто і дивився на мене, чекаючи, напевне, радісної реакції.
- Ну і де вона, що з нею сталось? - мій голос звучав з нарочитою байдужістю, хоча мені й було цікаво.
- В однієї жінки.
- А мені з того яка радість? То вже її душа.
Чорт був трохи розчарований, напевне не цього він очікував.

- Але це ще не все, - бадьорим тоном почав він, стараючись виправити ситуацію,  викликавши в мене радість. - Я стер з тієї душі твої 5 років і переписав на іншу.
- На беу-шну? І хто ж на цей раз мій сусід?
- На новесеньку, з голочки, в упаковці з пломбою була - гордо промовив він, чекаючи мого захоплення і похвали.
- Де ж ти взяв новеньку, стяпнув десь, чи в ангелів у карти виграв? У вас же на складі тільки бе-ушні, та й то грішників, сам же казав.

- Правду кажуть, - зітхнув рогатий, - що старі люди вже не сприймають нової інформації і продовжують жити своїми забобонами. Казали ж тобі, що нема ніяких чортів і ангелів, нема грішників чи праведників, то все чисто  людські уявлення. Наша задача - формувати Архів, Музей. Народилась десь дитина - треба її душею забезпечити, померла людина - душу в Музей.

- Так ти міг би являтись мені і в вигляді дівчинки-ангелочка з крильцями, а не от в цьому? - я кивнув на нього.
- Ну звичайно, але хіба я тобі не подобаюсь в такому вигляді? Так тобі вже звично, а явись я в вигляді янголочка, в тебе був би, як його... а, когнітивний дисонанс, ось.
- А в якому ще вигляді крім чортів і ангелів ви можете являтись?
- В будь-якому, на що тільки людська фантазія здатна. Інопланетян, наприклад.
- А на що не здатна?
- То вже пахне порушенням принципу невтручання. Від такого ми утримуємось.

- А та жінка погодилась, щоб в неї  частину душі стерли? - поцікавився я.
- А хто її питав? - він глянув на мене, очікуючи похвали. Але, побачивши осуд  в моєму погляді, почав виправдовуватись: - Ну, я маю на увазі вона сама попросила... Ну, сама прийшла.

Ні, не так, вона б сама захотіла щоб її стерли, якби знала причину її проблем, - поправився він.
- Чим же той кусок душі їй заважав?
- Сни тривожили й лякали.

- Як же так, душа ж не може ніяк впливати на життя людини, вона ж тільки все записує? - я постарався зловити рогатого на протиріччі.
- Душа - предмет одноразового використання, - почав пояснювати чорт, виробник дає гарантію тільки на один цикл вселення-виселення. А коли вселяють бе-ушну душу, то можливе її

нестандартне функціонування. Яке може проявлятись і в зчитуванні з неї інформації в підсвідомість. А зрідка і в інших цікавих проявах...
- Що в вас нових душ не вистачає, що бе-ушні використовуєте?
- Та ні, не в тому справа, просто душі померлих немовлят не становлять інтересу для Музею, а куди їх дівати? А часом і помилки трапляються, коли й душі дорослих комусь видають.

- Ну добре, а що мені робити з своєю п'ятирічною душею? - я прискіпливо подивився на чорта.
- Все-таки це твої 5 років. Найбільш важливі для формування характеру людини, - він вже зрозумів, що на якусь мою радість і подяку не варто розраховувати, - ну і ще добавиться скількись там років старості...
- А вся решта мого життя випадає? І чим же мені вічно жити? Спогадами про дитячі сльози і старечі болячки? Е ні, це мені не підходить. Повернете мої 5 років і вмиєте руки, мов би виправили вже свою помилку?

- А що я можу зробити? - виправдовувався він. - Я й так вийшов за межі своїх службових обов'язків.
- Просканувати мою пам'ять, свідомість і підсвідомість, обробити цю інформацію, інтерполюючи пробіли і дописати до тих 5 років, - я старався говорити переконливо, як про зовсім прості речі.
- Розумієш, - пояснив рогатий, - ми працюємо лише з душами. Була б у тебе душа, то  ніяких проблем зчитати, записати чи стерти з неї інформацію не було б. А от сканувати твоє матеріальне тіло нема в мене для цього ні повноважень ні інструментів.

- Що ж ви за фірма, що навіть таких простих речей не можете? - я намагався взяти його на слабо.
- Я не сказав, що не можемо. Просто це не входить в сферу нашої діяльності. Ми працюємо з душами.
- А в сферу вашої діяльності входить виправляти помилки і ляпи, допущені вами? - я посилював свою позицію аргументами.

- Такі речі не в моїй компетенції. З цим треба звертатись до начальства, - без особливого ентузіазму сказав він.
- Ну так звернись.
- Мені треба буде чимсь аргументувати потребу в такій процедурі.
- А виправлення допущеної помилки хіба не є достатнім аргументом?
- Це зовсім не аргумент. Аргументом могла б бути цінність даного екземпляру для Музею. Але в чому твоя унікальність? Поїв-поспав-поїв-поспав - це не така вже й рідкість.
Запала мовчанка.
- А багато людей живуть без душі? - спитав я.
- Не знаю, в моїй практиці це перший випадок.
- Ну от і унікальність. Хіба для Музею не цікавий екземпляр, що практично все життя прожив без душі?
- А це й справді аргумент, - зрадів мій хвостатий друг, - попробую їх переконати.
   
Аятол. Бунт ангелів 1.

Аятол. Бунт ангелів.

Він вийшов прямо зі стіни.
- Ну що, нудьгуєш тут без мене? - сказав замість привітання. - О, я якраз вчасно, - добавив, оглянувшись, - попав в рідкісний проміжок між поїв і поспав.
- Між поспав і погуляв, - поправив  я.
- Тим краще, є тема для прогулянки.
- А стукати вас не вчили? - висловив  я своє незадоволення такою безцеремонністю.
- Не хотів тебе лякати. Бо хто ж до тебе ще стукає крім сусідів, яких ти то затопиш, то позичене вчасно не повертаєш?
- Ладно, говори чого прийшов. Тебе-то я, надіюсь, не затопив, - мене завжди дратує, коли хтось порушує мої плани, в даному разі щодо прогулянки.
- Сюрпрайз! Закрий очі, - радісно вигукнув він.
Витрачати час на сперечання мені не хотілось, тому я заплющив очі. Але, знаючи натуру чорта, все ж дивився за ним одним оком через маленьку щілинку між повіками. Чорт дістав звідкись чорну торбу і почав її розв'язувати.
Цікаво, що там він приніс? Невже моя нова душа?
- Не підглядати! Ти все зіпсуєш! - закричав він.
Я від несподіванки на якусь мить повністю зажмурився.
Чорт блискавичним рухом вирвав з моїх грудей душу, вкинув у торбу і зав'язав.
Я підскочив, навіть від чорта не чекав такої підступності.
- Е-е-е, - тільки й вимовив я, бо не знайшлось слів, щоб висловити те, що я відчував у цю мить.
- Сядь і заспокойся, - підсилив свої слова жестом хвостатий. - Так треба.
- А ти не міг просто сказати? Треба було отак підступно красти? Свій імідж стараєшся виправдовувати? - Я був ображений і злий.
- Інакше не можна було, - виправдовувався він примирливим тоном. - Конспірація. Про те, що ми зараз говоритимемо не повинна знати жодна душа. Навіть наша.
- Навіть наша, - передражнив я його. - Ти знатимеш,  я знатиму, а жодна душа - ні. Видно в тебе всі ресурси, що для мозку призначались, в роги пішли.
- Ладно-ладно, прибережи свої гостроти для сусідів і краще послухай, - він жестом вказав на стільця. - Присядь. 
- Ну, давай, навішуй, - я відтягнув руками вуха в різні боки.
- Ти хочеш світ врятувати? - Він зробив наголос на "врятувати". Тон його був серйозним і навіть урочистим.
- А що, більше нікому? Я - остання надія? І який світ, цей чи той? - видно чорт в цей раз вирішив таки мене здивувати.
- І цей, і той, - так само серйозно відповів рогатий.
- А навіщо це мені? Що я з цього матиму?
- Ти що справді настільки тупий, чи прикидаєшся? - видно було, що і в чорта терпіння має свій ліміт.
- Прикидаюсь, звичайно. Насправді то я ще тупіший.
- Та бачу, - сказав він задумливо. - Цікаво, це гени такі, чи виховання? Чи може наслідок відсутності душі? Може душа має і якісь властивості поза протоколом?
Може якось стимулює розвиток розуму чи хоча б амбіції підхльостує? Треба буде дослідити це питання. А то такої тупості і відсутності амбіцій я ще не зустрічав.
- Ха-ха, - сказав я, - а ти самокритичний. В мене ж твоя душа.
- Та скільки вона  в тебе... Що замолоду пропустиш, те в старості не наверстаєш, - він надовго замовк.
- Ну то як, на тебе можна розраховувати, чи ні? - чорт вичікувально дивився на мене.
- Чому б і ні? - вирішив я підіграти йому. - В мене до вечері є ще час. Але навіщо тобі це?
- В разі  удачі мене, можливо, до архангелів підвищать, - він ніби не помітив моєї іронії. - І з твоєю душею справа зрушить з місця. Можливо.
- Ну, якщо справа стосується твого підвищення, то я готовий навіть свою прогулянку пропустити. На які тільки жертви не підеш заради кар'єри друга. А якщо в якості безплатного бонуса ще й два врятовані світи...
До речі, а чому тільки архангела? Чому не серафима, чи хоча б херувима, вибачаюсь за слово.
- Скажеш таке, серафима, - мрійливо сказав хвостатий.
- Ой, нема в тебе зовсім амбіцій. Та, схоже, й розуму. За врятування світу - архангела? Але що з тебе візьмеш, в тебе й душі нема.
- Ну добре, один-один, - видно було, що чорту мої слова чомусь не сподобались.
- Але ж ти - чорт, а архангели - це ангели, -  спіймав я хвостатого на протиріччі.
- Треба тобі починати вже щось від склерозу приймати, - невдоволено буркнув він. - Скільки разів говорилось, що ангели і демони - це одне й те ж. Це як партизани і терористи, все залежить від уявлення людей, від їх ставлення, точки зору.
- Ну гаразд, світ в небезпеці, а ми тут  теревені розводимо. Де мій меч? - я рішуче підвівся зі стільця. - Докотились світи, що нема кому й рятувати їх крім двох... - я з деяким презирством поглянув на хвостатого. - Та й в тих одна душа на двох.
- Якийсь ти несерйозний, - чорт з жалем подивився на мене, - вже й не знаю чи варто було приходити сюди.
- Добре, розказуй, що там у вас сталось.
- Бунт, - сумно сказав хвостатий.
- Що, знову Люцифер?
- На цей раз Інтелар. З серафимами і херувимами.
- А мені яке діло до ваших внутрішніх інтрижок? Ні, я в ваші ігри не граюсь.
- Це не зовсім наші, це стосується напряму і вашого світу.
- І що вони хочуть? Аю з престолу скинути?
- Та ні, скинути вони її не можуть, це її світ, вона його створила.
- Як це створила? - не зрозумів я.
- Придумала.
- Придумати і створити - це різні речі.
- Це в вашому світі різні, а в віртуалі це одне й те ж. Те, що придумано в віртуалі і є реальністю.
- А чого хочуть ці бунтарі? - я постарався перевести розмову на більш зрозумілу мені тему.
- Добиваються відміни принципу невтручання.
- Хочуть, щоб їм руки розв'язали щодо нашого світу? А фіг їм з маком! - В мене раптом пробудився цьогосвітний патріотизм. 
- О, тепер ти мені подобаєшся, - чорт дивився на мене майже з захопленням.
- А що я маю зробити? - крім рішучості захистити цей світ від посягань того, жодних конкретних ідей як це зробити в мене не було.
- Підемо, по дорозі розкажу.
- По дорозі куди?
- Нам треба попасти в Інферно - місто заколотників. Йди за мною, - він зник в стіні, звідки з'явився.
Я в нерішучості постояв трохи, оглянувся, підійшов до стіни, попробував її руками, підняв ногу, намагаючись пройти, попробував проштовхнутись боком, але стіна мене чомусь не пропускала. Що за чортівня...
Я сів на ліжко. Якісь  смутні здогадки почали закрадатись в мою душу. Тобто в голову. Бо душу цей гад  підступно в мене вкрав, та ще й насміявся наді мною.
А я вуха розвісив, рятівник двох світів... Тьфу! Знайшов кому вірити. Єдине, про що він правду сказав - моя тупість. Бо хіба можна це назвати довірливістю?
Я приліг і заплющив очі. Почувався страшенно невдоволеним собою, навіть на прогулянку йти розхотілось. Єдина думка була - заснути і забути про цей сором.
   
Аятол. Бунт ангелів 2.

- Ей, ти чого розлігся? - чорт стояв біля ліжка з невдоволеною мордою. - Я чекаю його чекаю, а він... В тебе ж зараз за планом прогулянка, а не сон.
Я відвернувся до стінки. Мало ще гад назнущався наді мною, але все, досить, більше на його  провокації я не піддамся!
- Ти що, передумав? Що сталось? - вдається ж йому зображати щире здивування і прикидатись святою наївністю.
Я мовчав. Чорт теж замовк і ніби задумався.
- Може ти побоявся через стіну пройти? - висловив він здогадку.
Я хмикнув. Цікаво, що ця рогата скотина ще придумає.
- Ох, я балда! - ляснув раптом він себе по лобі. - Я ж забув тобі пароль сказати. Вставай, зараз все вийде.
- Сам йди, я вже повернувся.
- Ну пробач, забув, з голови вилетіло, чомусь вирішив, що ти знаєш, адже ти вже там раз був, - його голос підкупляв щирістю.
- І в кого з нас склероз? Я там вже два рази був. І без  всяких паролів.
- Так то  я тебе проводив. А тепер хочу, щоб ти сам попробував. Не водити ж тебе весь час за ручку.
- Я вже попробував.
- Не дуйся, цього разу ти підеш першим. Вставай.
Останній раз йому повірю, якщо і зараз обмане... Я встав і поплентався до стінки. - Кажи пароль.
- "Двері назад!"
- Двері назад, - сказав я і простягнув руку до стіни. Стіна як стіна. - Ну все, з мене досить! - я починав закипати.
- А, пробач, це для мене вони назад, а для тебе на той бік - вперед.
- Двері вперед! - стіна чомусь і на цей  пароль не зреагувала. А може дурить мене рогатий і продовжує насміхатись?
Я подивився на нього. Вигляд чорта виражав щире здивування. Прикидається?
- Ох ти й балбес! - раптом вигукнув він радісно. - Ти ж матеріальний і хотів пройти через матеріальну стіну!
- Ну я теж балбес, - добавив примирливо, помітивши мій погляд і стиснуті кулаки. - Перед тим треба стати віртуальною копією.
- І як же я нею стану? - процідив я крізь зуби.
- Просто скажи: "Віртуальна копія".
- Віртуальна копія. Двері вперед.
Стіна продовжувала прикидатись простою стінкою.
- Ти, напевне, уявляєш собі, що наштовхнешся на стіну, - висловив геніальну здогадку рогатий.
- І, як не дивно, моє припущення підтверджується. Чого б ото?
- А як же інакше! В віртуальному світі що придумав, уявив - те й реальне.
- Але ж я поки що в матеріальному світі.
- Як тільки ти сказав: "Віртуальна копія" цілу секунду твої уявлення реалізуються і тут.
- А може краще вийти через двері? Мені легше уявити, що відчиняються двері ніж стінка.
- Навпаки! - хвостатий замахав руками. - Двері ти кожен день відчиняєш і добре уявляєш, що за ними площадка, заставлена сусідами велосипедами, бордами, самокатами, м'ячами... Уявити щось інше тобі важко буде.
- А що  я повинен уявити за стіною?
- Нічого. Просто уяви, що проходиш крізь  неї.
Після н-ної невдалої спроби ми присіли. Я на стілець, чорт на хвоста.
- Да-а-а, - тихо і протяжно вимовив він, - ти не тільки тупий, а й уяви зовсім не маєш.
- Що ти сказав?
- Не зважай, це я так, задумався.
- Ти щось про мене сказав.
- Ні-ні, це я взагалі про людей. Всі вони такі необ'єктивні стосовно своїх талантів...
Я вскочив зі стільця і  пішов до стіни, вимовляючи на ходу потрібні формули. Стерпіти образу всього людства я не міг.  Не зупиняючись, рішуче ринувся крізь ненависну перешкоду.

Ура-а! Вийшло! Стіна лишилась позаду і я відчув, що падаю в якусь темінь. Чи це так повинно бути? Минулі  ж рази нічого подібного не було.
Падіння припинилось найтривіальнішим чином. Я з розмаху гепнувся спиною на дно глибокої ями. Все тіло пронизав нестерпний біль. Останнє, що  я відчув, це хрускіт кісток і перетворення внутрішніх органів в кривавий фарш.
Я лежав на спині, не в змозі поворухнутись і дивився на світлий кружок неба десь високо вгорі. Свідомість чомусь не покидала мене. Але в ній крутилась одна тільки думка: "За що?". Я не розумів, чому він так зі мною повівся. Чого-чого, а такого я точно не чекав. Ангел називається. В архангели хоче. Хвостатий друг.
Але чому я не вмираю? Чи це вже вічно прийдеться таке терпіти, дивлячись на далекий світлий кружок неба? Два світи врятував. Я відчув, як дві сльозинки повільно котяться від очей кудись до вух. О, виявляється я можу не тільки відчувати біль і думати, а ще й плакати. Саркастична посмішка скривила мій рот. Чи то тільки здалось?
Раптом на фоні світлого круга з'явилась рогата морда.
- Ей, ти чого там розлігся? І тут поспати вирішив? Вилазь, нам ще йти далеко, - крикнула вона.
Так це, виявляється ще не дно? Він приготував для мене і щось більш вишукане? Але чому? Що я зробив не так?
- Ти що, справді розбився? - його схвильований голос виражав щире занепокоєння.
Вміє ж гад знущатись.
- І за що мені така кара господня! - з пафосом вигукнув чорт. - Ведмедя легше видресирувати ніж це дебільне створіння. Скільки разів пояснював: тут що уявиш - те і буде. А йому хоч кілки на голові теши...
Я мовчав. То це я, виявляється, ще й винен... І це йому кара... Слів нема.
- Ти хоч чуєш мене? Попробуй кліпнути, порухай очима, це повинно в тебе вийти.
Я спробував. Дійсно можу.
- А тепер порухай губами, пальцями рук, кистями... Тепер пальцями ніг... Тепер уяви, що нічого не болить, що ти цілий, здоровий і енергійний.
Як не дивно, але це й справді працювало. Незабаром я підвівся, помахав руками, повертів головою, порухався по всіх можливих ступенях свободи. Ще ніколи не почувався так добре. Навіть аритмія припинилась.
- Ну все, вилазь! - радісно вигукнув рогатий.
- Як?
- Як хочеш. Можеш уявити себе пташкою і вилетіти.
Я задумався, якою б пташкою уявити себе.
- Стій! Зупинись! Нічого не роби! - в голосі чорта звучала непідробна тривога. - Залишайся як є, я тебе зараз витягну звідти.
Раптом він почав швидко витягуватись вниз, перетворившись на драбину, яка опустилась біля моїх ніг.
Я стояв в нерішучості. Хоче, щоб драбина обламалась і я знов гепнувся? А фіг вам, я горобець стріляний, в разі чого перетворюсь на м'яча. Чи краще на пташку, бо м'яч однаково в ямі залишиться. В орла. Ні, орла я ніколи не бачив, краще в ворону. Вороною то я зможу себе уявити.
Заспокоєний цією думкою я рішуче ступив на драбину і почав підніматись, очікуючи з усмішкою якоїсь чергової підлості від цього підступного чорта.
На поверхню вибрався без пригод, з двояким почуттям і полегшення і деякого розчарування, що не вдалось посміятись над рогатим.
Залишити б його тут драбиною, цей імідж йому більше підходить, а самому торбу з душею на спину і додому. Хоча ні, встигну ще. Чого б це мені тікати? Я тут вже освоївся, почуваюсь досить  впевнено. Та й хвостатому треба буде ще  віддячити за його знущання і мої переживання.
Але що робити з цією драбиною? Я маю перетворити її знов в чорта, чи вона сама? Я спробував уявити, як вона скорочується знизу вгору, складається і перетворюється в мого рогатого. Але моя уява чомусь не спрацювала.
- Ей, ти тут? - я легенько труснув за верх драбини. Зненацька вона розсипалась на куски, які з гуркотом впали на дно ями. Тільки димок піднявся.
Я з тривогою в серці вдивлявся в яму, намагаючись там щось розгледіти, але нічого крім чорноти не бачив.
Хоч він і гад, але чомусь стало шкода хвостатого. Все-таки він мене хотів витягнути, перетворившись на драбину.
   
Аятол. Бунт ангелів 3

- Не нахиляйся ти так, а то знов гепнешся, - голос за спиною прозвучав настільки неочікувано, що я ледве втримався, щоб не звалитись в яму.
- Як же ти виліз? - я був ошелешений.
- Димок бачив?
- Ясно, - сказав я. Хоча мені нізащо не прийшло б на думку, що можна і в дим перетворитись.
- Ну вставай, підемо, - його голос прозвучав якось аж надто буденно.
- Це ти мене так дресирував, кинувши в яму? - робити вигляд, ніби нічого й не сталось мені не хотілось.
- Я тебе не кидав, ти сам впав.
- Але ж ти знав, що за стіною яма, і не попередив мене, - з докором в голосі сказав я.
- Не знав. Коли я виходив,  її тут не було.
- Звідки ж вона взялась за кілька хвилин?
- Якийсь жартівник створив.
- Нічого собі жарти.
- Це з найбільш невинних. Ангели люблять жартувати. Треба ж якось персоналу розважатись.
- А чому ти не захотів, щоб я в пташку перетворився і сам вилетів? Хотів свою дружбу і корисність продемонструвати? - я прискіпливо подивився на рогатого.
- Ти розумієш, якщо в щось перетворюєшся, то ним і стаєш. А в тебе і так мізки курячі, а перетворився б ти в горобця, то стали б гороб'ячими. І чи захотів би і чи зміг би горобець перетворитись знов на людину? А навіщо мені горобець? Вже краще ти.
- Дякую за комплімент і високу довіру.
- Була б в тебе душа, - продовжив він, - то такі перетворення можна було б робити безпечно. Душа при цьому не змінюється і це дає можливість повернутись. Але ж в тебе нема зараз душі.
- Так і в тебе нема, - я кивнув на зав'язану чорну торбу.
- Я зберігся в хмарному сервері.

- А знаєш, чому ти мене весь час називаєш тупим, дебілом, з курячими мізками? - в моєму погляді була суміш неприязні і співчуття.
- Напевне тому, що я чесний і об'єктивний, - його морда виражала щирість.
- Тому що ти сам такий. А, принижуючи мене, ти ніби піднімаєшся в своїх очах, - я вирішив розставити всі крапки над і, і висловити все, що думаю про нього.
- Ти згадай яким ти прийшов до мене в перший раз. Ким ти був? Лузером, нікчемою, гіршим серед найнижчого класу ангелів. Скільки тобі років? Напевне від створення світу. І чого ти був досяг за своє життя? А за якісь кілька місяців знайомства зі мною ти став відомим, знаменитим, можна сказати зіркою. Навіть Ая про тебе знає.
- А чого ти досяг за своє життя, пане Поїв-Поспав? А завдяки мені ти вже третій раз Тут. З самою Аєю говорив. І ще на тебе покладена важлива місія.
Може окремо ми нікчеми і лузери, але разом - ми сила, - добавив він вже примирливо.
- Точно, два дебіла - це вже сила. На таких як ми два світи тримаються. Тупий і ще тупіший, - зіронізував я.
- Хто ще тупіший?
- Замнемо для ясності, - я недвозначно глянув на хвостатого.
- Точно, це не те питання, де нам обов'язково треба досягти консенсусу. Тут кожен може залишатись при своїй хибній думці, - зміряв він мене таким же поглядом.
- Ну так що, йдемо далі? - я підвівся.
- Так, не час теревені розводити, нас чекають великі справи, - він рушив вперед.
- Торбу не забудь, - нагадав я.
- То я спеціально тебе на уважність випробовував, - чорт повернувся, взяв чорну торбу і ми вирушили в невідоме, але значуще для обох світів майбутнє.

- А яму що, так і залишимо?
- А що ми можемо зробити? - він розвів руками.
- Якщо її хтось створив, то так само можна й знищити.
- Хто створив, той і може. І ніхто інший.
- Це що, таке правило в цьому світі? - здивувався я.
- Це загальне правило всього віртуалу. Чи якоїсь локальної його частини, де ми знаходимось.
- Але ж ми можемо закрити її кришкою?
- Можемо, але не хвилюйся, швидше всього той жартівник створив яму на певний час. Скоро вона сама зникне.

- Послухай, ми вже стільки часу знайомі, а я так і не знаю як тебе звати. В тебе є якесь ім'я? - поцікавився я.
- Є, але ти його однаково не запам'ятаєш.
- Це ж чому?
- Старий ти вже. Сам знаєш яка в тебе пям'ять. Та вона, схоже, і замолоду була не ах.
- А ти скажи і тоді подивимось, запам'ятаю я чи ні.
- Ти розумієш, - зам'явся рогатий, - я щось і сам не можу його згадати. Ми ж ідентифікуємо один одного по душах.
- Як же ти міг забути? Ви ж не старієтесь, - здивувався я.
- Я не забув. Десь в пам'яті воно є. Просто знайти не можу.
- Як це?
- От уяви, що треба знайти якусь річ в купі сміття. Ключ, наприклад. А чим більша купа, тим важче знайти.
- Це точно, в тебе в голові вели-и-ка купа сміття, - зробив я хвостатому комплімент.
- В тебе хоч і маленька, але потрібних речей там зовсім нема, - знайшовся він. - Ти ж помітив, що я тебе ніколи не називаю по імені, хоч і знаю його.
- І чому? - поцікавився  я. - Релігія не дозволяє, чи боїшся, що твоє спитаю, а ти його забув.
- Скоріше перше, - відповів він після деякої паузи. - Аятол - ніби натяк, що ти маєш якесь відношення до Аї.
- Я не Аятол, а Анатоль, поправив я.
- Це добре, що не Аятол, - зрадів рогатий. А чому Анатоль? Ти що, француз?
- Та ні. Ніби українець.
- Ну, значить Анатоль тобі не підходить, я буду називати тебе По-По.
- А це чому?
- Ім'я повинно виражати суть, а не вводити в оману.
- І яку ж суть воно виражає?
- Поїв-Поспав. От тільки ще не вирішив як наголос ставити, як в поляків, чи французів.
- Та краще звучить з наголосом в кінці. А я знаєш як тебе називатиму? Верх.
- Верх мені подобається, символічно, правильно. А чому Верх? Ти вважаєш, що воно розкриває мою суть?
- Стопудово.  ВЕлика Рогата Худоба.
- Погане ім'я, не звучить, важко вимовляється, придумай якесь інше.
- Ну, тоді Рох, Або Рох-Рох.
- Вимовляється краще, а що воно означає?
- Просто РОгата Худоба. На велику ти не тягнеш, щонайбільше на козу.
   
Аятол. Бунт ангелів 4

Ми йшли ледь помітною стежкою, що петляла якимись луками і чагарниками.
- В мене таке враження, що ми на Землі. Те ж сонце, повітря, голубе небо з хмарками, трава, чагарники, пташки щебечуть, комахи дзижчать, здається я навіть зайця бачив, - прокоментував я свої враження.
- А що ж ти думав, що музей лише для людей? Що ви чимсь такі особливі? Ая постаралась створити віртуальний образ Землі з хорошою деталізацією. І не тільки теперішнього часу, а й минулих часів з кроком у мільйон років. А в періоди швидких змін і частіше.
- Де ж воно все поміщається?
- В віртуалі цілі всесвіти можуть поміститись. Практично нескінченна їх кількість.
- Так це можна подивитись і землю періоду динозаврів? - зацікавився я.
- Чому подивитись? Можна і прогулятись.
- А ефект метелика? Не нашкодить така прогулянка? Не змінить чогось важливого? - я хотів показати свою ерудицію і зацікавленість судьбами світу.
- Ну це ж музей. Ти не можеш змінити того, чого не створював.
- А хто така Ая і навіщо вона створила цей світ-музей? - це питання було для мене найбільш незрозумілим.
- Якась розумна сутність віртуалу.
- А багато в віртуалі таких сутностей?
- Думаю, що значно більше ніж світів. Цілі цивілізації є.
- Так а чому вона зацікавилась нашим світом? Чим він цікавий? Навіщо вона цей музей вирішила створити?
- Тільки не подумай, що ваш світ справді комусь цікавий. В віртуалі є безліч і значно цікавіших світів.
- Так в чому ж справа?
- Життя, розум, цивілізації в віртуалі - справа дуже звична. А от щоб зі звичайної матерії склалось щось таке складне - це справді незвично.
От уяви собі, що маленька дівчинка дивиться на небо. І там зі звичайних молекул води складаються якісь складні образи - хмарки. Вони різної форми, ростуть, змінюються, зникають. Весь час неповторні. І от їй захотілось зробити колекцію їх фотографій.
- Ясно, - сказав я, хоча мало що мені було ясно. Та, напевне й рогатому теж.

Тим часом ми пройшли невеличкий лісок і опинились на роздоріжжі. Прямо на траві стежки лежало щось схоже на велику картонку, на якій вуглиною намальовані стрілки і написи. Прямо - "Рай", наліво - "Інферно", направо - "Долина Ангелів".
- Нам куди, в Інферно? - я рішуче повернув наліво.
- Ні, ти ще не готовий, спочатку підемо до своїх.
Я ображено знизав плечима, хоча десь в глибині душі, ну в глибині, де має бути душа відчував, що хвостатий в чомусь таки правий.
- Ну, до своїх, так до своїх, - не менш рішуче я повернув направо.
Оглянувшись,  побачив, що чорт в нерішучості все ще стоїть на перехресті.
- Ти чого? Забув хто наші, а хто німці? - піддів я рогатого.
- Та щось мені здається, що Місто Ангелів наліво, - не впевнено сказав він.
- А стрілки на картонці показують, що направо, - навів я вбивчий аргумент.
- Їх міг якийсь жартівник намалювати. А моя інтуїція підказує, що наліво, хоча я і не впевнений, бо при переході через Твердь може симетрія мінятись.
- А моя інтуїція підказує, що направо, - навів я не менш вбивчий аргумент.
- Інтуїція - це не усвідомлений висновок з практики, - сказав чорт. - А в тебе тут нульова практика орієнтації.
- Зате в мене велика практика спілкування з тобою, і якщо твоя інтуїція щось підказує, то треба робити навпаки.
- Ну, як знаєш, - під напором моїх аргументів здався хвостатий. - Я то майже нічим не ризикую. В разі чого мене можуть обміняти, чи скажу, що вирішив на їх бік перейти, несу ось душу на перепрошивку, - він зробив рух торбою. - А тобі то надіятись нема на що. Ти тут взагалі поза законом і жодна конвенція не захищає твоїх прав. От на кому вони компенсують своє невдоволення принципом невтручання.
Слова чорта мені не сподобались. Можливо тому, що в них було якесь раціональне зерно, але я рішуче відкинув сумніви і впевнено заявив: - Не бійся, в разі чого я тебе врятую, зі мною не пропадеш, разом ми - сила.
Підбадьорений моїми словами чорт ще більше опустив голову і підібгав хвоста, але все ж плентався за мною, часом озираючись.
- А ти помітив, що напис на дороговказі українською мовою? - я гордо поглянув на хвостатого. - А я завжди відчував, що українська - найперша, найстаріша мова. Не даром же вона стала такою забутою, що залишилась лише десь в глухих селах, - повчав я чорта.
Він продовжував мовчати. Бо чим тут заперечиш? Факти - річ вперта. Проти фактів не попреш.

- А подивись яка природа кругом! Які кольори, які запахи! - я старався розвіяти останні сумніви хвостатого. - Хіба це не свідчення того, що ми на правильному шляху, що наближаємось до міста ангелів. От якби попереду був дим, вогонь, руїни, то я б погодився, що ми помилились, повірили якійсь картонці, якомусь прохвосту, що намалював її.
Мої аргументи були переконливі.  Тож чорт нарешті підняв голову і йшов, уважно поглядаючи в різні сторони.
Раптом він ойкнув і присів в траву.
- Що, бджола за ратицю вкусила? - чорт сидів, обхвативши ногу. Нога була в якійсь бляшанці, яку він намагався скинути.
От же ж нещастя, і тут, на такій чудовій природі умудрився знайти бляшанку на свою лапу. Я залишив його за цим смішним заняттям і продовжив милуватись природою.
Раптом в небі щось появилось і швидко наближалось, збільшуючись в розмірах.
- Привіт, Аятол! - сказало це миле створіння з прозорими крильцями приємним, душевним голоском.
Переконувати, що я не Аятол мені чомусь не хотілось. Охота їм так мене називати - то їхня справа. І це ж не вона перша. Можливо і справді мене щось зв'язує з Аєю. Я непомітно втягнув живота, розправив плечі і привітно помахав рукою.
Створіння опустилось біля мене в траву і виявилось милою дівчинкою років п'ятнадцяти з ідеальною фігуркою. Крильця кудись зникли.
- Куди йдеш? - спитала вона.
- В Долину Ангелів.
- Ой, і охота тобі йти в той гадючник. Пішли зі мною, я тут такі місця знаю, не пошкодуєш, - глянула з-під лоба чарівним поглядом.
- А ти хто? - спитав я, не придумавши нічого розумнішого.
- Фея.
- А звати як?
- Еля. Ну, то йдемо? - вона знову глянула поглядом, що не давав шансів на відмову.
- Гони його в три шиї! - закричав раптом чорт, все ще продовжуючи стягувати з лапи бляшанку.
- А це що таке? Воно з тобою? - кивнула Еля в бік рогатого.
- Ну, нам по дорозі було, - невпевнено почав я. Відрікатись від свого хвостатого друга було якось незручно. Але хіба він мені друг? Просто перший з цього світу, кого я зустрів. Але ж це не значить, що в мене не може тут бути інших  друзів. Чи навіть більше, ніж друзів.
Мої сумніви перервав свист бляшанки, що пролітала мимо мене. Чорт нарешті звільнив лапу і запустив бляшанкою в фею. Та якимсь дивом встигнула порхнути вгору.
- Долина Ангелів в протилежний бік, - крикнула вона, зробила над нами коло і полетіла.
- Чому ти її прогнав? - я незадоволено подивився на рогатого.
- Кого? Бородавочника?
- Якого ще бородавочника? Фею.
- Фею! - розсміявся чорт. - Ти його душу бачив?
- Я якось не подумав про душу? - зізнався я. - А яка в неї душа? Хіба може в такого милого створіння бути погана душа?
- Та в тому то й справа, що душі не було видно, він перемкнув її в режим інкогніто.
- А так можна? Це не заборонено?
- Не заборонено, але й не вітається. Це ніби у вас в балаклаві містом ходити.
- Звідки ж ти знаєш, що то не фея, якщо душі не бачив?
- Та бородавочники полюбляють такі жарти. Їх почерк.
- А хто такі бородавочники?
- Фу-у, такі гидкі потвори, - зморщив чорт носа.
- А навіщо вони тут? Вони теж ангели?
- Кажу ж - потвори. В Раю працюють, там всякі є. Контингент же Раю дуже різний, і індивідуальні смаки кожного треба задовольнити.
- А може то все ж фея була? - сказав я з жалем.
- Може, але скоріш за все бородавочник вульгаріс.
- Чому вульгаріс? Досить миле створіння.
- Вульгаріс по латині значить звичайний, - пояснив чорт.
- Ми не вчили в школі латини, - огризнувся я.
- Що ж ви взагалі вчили? - рогатий дозволив собі зверхньо насмішкуватий тон.
- З іноземних чи то німецьку чи французьку, забув вже, - я зробив вигляд ніби не помітив його тону. - А ще, певне, російську і українську. Тільки не пам'ятаю, яка з них вважалась рідною, а яка іноземною.
- Ясно, - сказав чорт, - я так і думав.
- А чому це вона сказала, що ми не в той бік йдемо? - перевів я розмову в більш конструктивне русло.
- А чого ти чекав від бородавочника?  Щоб він правду сказав?
- Може то фея і сказала правду? Може нам таки піти в інший бік?
- Е ні! Тепер то я точно знаю, що ми на правильному шляху, - впевнено заявив рогатий.
- Звідки така впевненість?
- Бляшанку бачив?
- Ту, в яку ти вступив і ледве  стягнув, порізавши шкуру? Що то таке було? Міна?
- Банка з під елю.
- Елю? А що воно таке?
- Хмільний напій такий.
- А вона казала, що її Еля звати, - задумливо промовив я. - А чому ти думаєш, що ми на правильному шляху? - продовжив  після деякої паузи, - Як ти по бляшанці це визначив?
- Ну а де ж ще залишають сміття на природі?!
   
Аятол. Бунт ангелів 5

Деякий час ми йшли мовчки. Я ще любувався краєвидами, але все частіше дивився під ноги.
- Чому ми все пішки йдемо? - нарешті не витерпів я.
- А ти хочеш на трамваї під'їхати? - скривив морду в посмішці рогатий.
- Можна було б як ця, - я кивнув на небо, - як цей.
- Тут транспорт не потрібен. В віртуалі можна моментально переміщуватись куди бажаєш, навіть в другі світи. Але Ая хоче, щоб і  персонал використовував способи переміщення схожі на земні.
- Але ж часом ви користуєтесь віртуальним переміщенням. Минулі рази я ж зразу  опинявся в потрібному місці.
- Нам зараз не можна привертати до себе уваги. Вони, - чорт кивнув назад, - моніторять віртуальні переміщення, а на квазі-матеріальні не звертають уваги, оскільки не бачать в них загрози.

Сміття стало попадатись все частіше. Нарешті пішли цілі масиви сміття, цілі гори, між якими петляла наша стежка. Видно було, що ми наближались до цивілізації.
- Це спеціально так роблять? - я був шокований побаченим. Як це контрастувало з чудесними природними краєвидами, де ми проходили раніше. - Навіщо це? Чому його не переробляють, не знищують?
- О, не питай, це болюче питання, це проблема, - зморщив морду рогатий.
- Що за проблема? Навіть в нас сміття переробляють. Ну, не конкретно в нас, а в нашому світі.
- У вас з цим простіше. Я ж казав,  що тут можна щось змінити чи знищити тільки те, що сам створив.
- Чому ж його не знищують ті, хто створює?
- Безвідповідальність, відсутність культури. Захотілось комусь баночку елю на природі - шпок - створив. Випив, а баночку викинув, замість того, щоб знищити.
- А хіба важко її знищити?
- Та ні, треба лише уявити, що її нема.
- А чому тут цілі гори сміття?
- Ми на понедільниках збираємо і виносимо сюди.
- На чому, на чому?
- У вас суботники, а в нас понедільники. Тому й понеділок - важкий день.
- І що, нічого з цим не можна зробити? Ви ж так весь віртуал сміттям заповните.
- А що тут поробиш?
- Можна випускати товари централізовано, а тару звозити туди ж на утилізацію.
- Не зручно. Всім не вгодиш. А так кожен собі що хоче, те і створює.
- Або якісь помітки щоб були на упаковці ким це створено.
- Будуть створювати з мітками сусіда, щоб підставити.
- Не думав, що така проблема може бути, - я був у край здивований. - А як же там, в Інферно?
- Не будуть же серафими смітити. Та й тут взагалі зовсім не обов’язково їсти-пити. В віртуалі існування, переміщення, творення зовсім не потребує енергії чи матеріалів. Серафими в творчості знаходять задоволення, а от нижчим категоріям як ще радість отримувати, як не їсти, пити, розважатись. Ну, я думаю тут ти мене прекрасно розумієш, - він з усмішкою глянув на мене.

Нарешті в далечині показалось місто ангелів. Мені стало ясно, чому його називають долиною. Бо з усіх боків його оточували гори сміття.
Та й сам вигляд міста мене сильно розчарував. Я очікував побачити щось незвичайне. При їх то можливостях.
Зверху місто виглядало як бджолині щільники, вздовж і поперек порізані доріжками різної ширини.
Ще більше я був розчарований коли ми зайшли в місто.
Вздовж доріжок в кілька поверхів стояли абсолютно однакові сірі кубики з стороною біля двох метрів. І все. Більш нічого. Ні дерев, ні транспорту, ні будинків.
- Оце в таких умовах, в цих конурчинах живуть ангели? - вперше я подивився на свого чорта з співчуттям.
- Майже як ти, - уїдливо сказав рогатий. - Що там в тебе? Койка з дірявим матрацом і два замусолених, аж коричневих  простирадла.
- А що ти від них хочеш, щоб вони білосніжні були, якщо мені лінь весь час роздягатись, а часом і роззуватись. Та й не завжди вони такі. Раз в два роки сестра приїжджає, викидає їх і стелить нові.
- А я на сіні сплю, - без жалю повідомив чорт.
- Та тобі сіно в самий раз, - я виразно глянув на хвостатого. - А я за заповіддю Ісуса живу.
- Це за якою?
- Не складати собі скарбів на землі. До речі, він у вас тут, в Раю?
- А де ж йому бути?
- І що він тут робить?
- Закликає ходити по містах ізраїльських і  звіщати про скорий прихід Царства Божого.
- І все?
- Ну, ще пропонує всім їсти його тіло і пити кров.
- Цього я ніколи не розумів. А от щодо скарбів на землі, які може моль з’їсти - тут я з ним повністю згоден. В мене в шафі всю одежу моль поїла, а в тумбочці і крупи і сухофрукти...
- А можна його провідати? - спитав я після деякої паузи, - Бо я  живого ніколи й не бачив, лише на фотографіях.
- Можна, думаю він навіть взяв би тебе своїм учнем, там всі такі як ти, - впевнено заявив рогатий, - Апостолом одної заповіді.
- А до речі, правильна мисля! - я з захопленням подивився на свого хвостатого друга. - Одній людині зрозуміти і сприйняти всі заповіді просто неможливо, а от якусь одну, яка резонує з струнами твоєї душі - цілком. Тож і апостолів має бути стільки, скільки заповідей. А інакше не уникнути спотворень і перекручувань через нерозуміння.
- Звідки ж в тебе струни душі, якщо душі нема?
- Душі нема, а струни є, - я дивувався тупості чорта. Таких простих речей не розуміє.
- А звідки ти знаєш про Ісуса і його заповіді? - поцікавився рогатий.
- Якісь божі люди до мене років зо два ходили, Біблію читали, ще якісь тоненькі брошурки приносили, розказували багато цікавого.
- Що за божі люди?
- Свідки якогось єврейського бога, імені не пам'ятаю вже, але не Ісуса. А ще запрошували мене в Америку поїхати для подальшого навчання. Добрі такі люди, навіть обіцяли допомогти від квартири тут позбутись, щоб комунальних не платити.
- Чому ж не поїхав?
- Та якраз в цей період і мормони з Америки почали мене навіщати, теж дуже добрі люди, і я не міг вирішити, хто ж з них мені більше до душі. А тут ще сестра приїхала і порозганяла всіх.
- Ясно. А що ще  резонувало з твоїми струнами?
- Маяковський. В школі вчили.
- Що конкретно з Маяковського?
- Що крім свіжо випраної сорочки йому більше нічого не потрібно.
- Ну, це не про тебе.
- Я й не кажу, що про мене. Я кажу, що заділо це мене. Як уявив собі, що в одній сорочці в школу прийшов, та ще й не в дуже довгій... Мені до цих пір кошмари сняться, що сиджу за партою в одній сорочці, і тут вчителька мене до дошки викликає. А мені так незручно, я тягну сорочку вниз, а вона надто коротка... Краще вже бути в одних штанах. Навіть не випраних.
- А я то думав, чого це ти в одних штанах вже більше тридцяти років ходиш, а це Маяковський, виявляється, винен. До речі, можеш і його провідати.
- Та ми ж тут не для екскурсій, а в важливих справах, - пожурив я чорта за його легковажність. - До речі, а куди ми зараз йдемо?
- Спочатку до мене, а там подивимось.
   
Аятол. Бунт ангелів 6


- А чому одні конурчини наглухо стіною закриті, в інших двері чи вікна є, а в деяких зовсім нема передньої стінки, - поцікавився я.
- Кожен влаштовує собі житло на свій смак.
- Не багато ж у вас тут варіантів смаку, - я з усмішкою подивився на хвостатого.
- Та не менше ніж у вас. Тут в деяких такі хороми, цілі палаци в горах чи острови в океані. Це лише вхід, двері в їх особистий світ, а там кожен створює для себе що заманеться.  В віртуалі це не важко, варто лише захотіти і уявити. Хоча декотрі обмежуються і цією конурою, навіть без стінки, добавив він.
На вулицях міста було досить людно, якщо можна так сказати. Скрізь снували ангели з різними крилами і німбами, чорти різних розмірів і форм, схожі на собаку,  козу чи людину, плавали в повітрі русалки, літали феї і дракони, повзали якісь гади і змії з кількома головами, дивились з-під лоба тролі, перешіптувались гобліни, баба Яга кружляла над нами на мітлі, ще одна в ступі. Перелесник ніс кудись Мавку... Зрідка траплялись і люди. Дуже по-різному одягнуті, часом і без одягу.
Якийсь величезний  трьохголовий собака виліз з своєї конури і дивився на нас злими очима трьох своїх страшних морд. Я зупинився в нерішучості.
- Не бійся, це Цербер, - заспокоїв мене чорт.   
Коли ми проходили мимо він так гаркнув, що якби в мене була душа, то напевне б вилетіла з тіла.
- Він чого це? Чимсь ми йому не сподобались, - вимовив я заїкаючись.
- Тупа, зла скотина, - пояснив рогатий, - йому не сподобалось, що в нас душ не видно. Інші, більш виховані і толерантні, промовчали б.
Мешканці долини дивились на нас з цікавістю, деякі з прихованою чи й відвертою неприязню, зрідка привітно усміхались і вітались, піднімаючи руку чи лапу.
- Я думав серед обслуги музею лише ангели і чорти, - здивувався я, - а тут персонажі всіх казок всіх народів.
- А чим чорти і ангели гірші чи кращі за інших казкових персонажів? - не зрозумів чорт. - Але щось сьогодні надто тут жваво, навіть підозріло жваво, - відмітив він. - Чи не Еля твоя попередила їх, що ми йдемо?
- Ага, конспірація у вас  на високому рівні. Але чому вони цікавляться нами?
- Та після викриття тієї афери з душею ми стали тут знаменитими. Чого я натерпівся, хто тільки-но не насміхався наді мною, - хвостатий опустив голову.
- А чому вони називають мене Аятол?
- Обговорювали цей випадок всі кому не лінь. Напевне хтось не дочув, переплутав, і так пішло, - видно було, що йому ця тема не дуже подобається.
- О, дивись! - вирішив я трохи розважити свого хвостатого і показав  на високого чоловіка в смокінгу  (чи фраку, я в цьому не розбираюсь) з маленькими ріжками, ледь помітними з-під чорної шевелюри. - Це хто?
- Мефістофель, - знехотя відповів хвостатий.
- Який вигляд, які манери, який погляд! - захоплено сказав я. - Не якийсь там гібрид собаки з козою, - я демонстративно оглянув свого попутчика.
- Я ж не винен, що ти не доктор Фауст, і уява твоя здатна тільки на такий гібрид, - огризнувся він.

Зрідка серед перехожих траплялись і боги. Посейдон з тризубом, Артеміда з луком, якийсь бородатий старець в білому на хмаринці, Зевс з блискавкою в руці... Більшості з них я, звичайно ж, не знав.
- А що, боги теж прислугою в Музеї працюють? - здивувався я.
- А чим вони гірші за інших? Такі ж герої казок, легенд і вірувань.
Я з цікавістю дивився в різні боки, намагаючись відгадати, кого бачу.
- Ох, скільки їх тут! Навіщо стільки персоналу в Музеї?
- Кожен день сто тисяч душ туди-сюди проходять, - пояснив рогатий. - А кожну ж душу треба вчасно вселити в тіло, вчасно влаштувати в Раю. Ну, влаштувати - це не так терміново, душа може й почекати, нічого їй не станеться.
Так це робота тільки нашого відділу. А ще ж для кожного свій індивідуальний рай треба створити, відповідно до його способу життя, уявлень, вірувань...
- А хіба не можна це якось автоматизувати? - вирішив і я зробити свій внесок в облаштування Раю.
- Так ми ж і є такою автоматизацією, - не оцінив моєї рацпропозиції чорт. - Не Ая ж все це власноручно робить.

- О, дивись, на Ісуса схожий! - вигукнув я, і  показав рукою на перехожого в голубому хітоні і сандалях, що йшов назустріч.
- Так то і є Ісус, - спокійно відповів рогатий.
- Але ж Ісус в Раю! А це - місто обслуговуючого персоналу! - я дивувався тупості хвостатого. Невже він не бачить тут протиріччя.
- Людина Ісус - в Раю, а Ісус-бог - в обслузі Раю. Що тут не зрозумілого? Чим Ісус-бог гірший від інших  богів?
- А що він робить в Раю?
- Ходить серед віруючих в нього, ощасливлює їх своєю присутністю, вислуховує їхні осанни... Що ще богу робити.
- А до Ісуса-людини він заходить?
- Ні, звичайно. Ісус же не вірив, що він бог, завжди називав себе  сином людським.
- А якби Ісус-людина вірив, що він бог, як би він ставився до Ісуса-бога?
- Вважав би, напевне, того самозванцем.
- А якщо людина вірувала в якогось жорстокого, мстивого, ревнивого, кровожерливого бога?
- Ну, тоді він повинен старатись оправдати її сподівання. Сказано ж - кожному по вірі його буде дано.
Я мовчав, обдумуючи почуте.
- Он дивись, Еля твоя, - відволік мене від роздумів чорт, кивнувши на кубик, розмальований квіточками, метеликами і сердечками, з якого вилазила якась потвора.
Якщо ви зможете уявити собі гібрид людини, ропухи, тритона і слимака - то у вас вийде няшка порівняно з тим, що виповзало з своєї розмальованої конури.
- Аятол, привіт! - почув я вже знайомий голосок. Потвора помахала мені своєю липкою, слизькою кінцівкою. - Заходь в гості, чайку поп'ємо.
- Ти мені в вигляді феї більше подобалась, - скривився я. - І охота ж тобі бути такою потворою.
- Собою бути легко і приємно, - весело відповіла потвора. - Але ради тебе я можу й феєю побути. Хоч це й вимагає певних зусиль і концентрації.
- Ну навіщо ж такі жертви? Будеш ще ради мене так себе силувати.
- Та мені не важко, от тільки під час оргазму не можу себе контролювати і стаю собою.
- Тоді тренуйся ще стримувати себе, - я помахав їй рукою.
- Ну як, уявив себе в обіймах такої феї? - чорт дивився на мене насмішкувато. - Але от ми вже й прийшли. Оце мої апартаменти, - показав він на нічим не примітний сірий куб.
- Так ви з нею сусіди? А я так і подумав, що в тебе не лише теоретичні уявлення про її обійми. Вона до тебе, напевне, біленькою кізочкою являлась?
- Замнемо це питання для ясності, - відповів хвостатий. - Ти ж не хочеш, щоб я тобі брехав.
   
Аятол. Бунт ангелів 7

- Дай руку, - чорт простягнув мені свою лапу. Ми без проблем пройшли через стінку його кубика.
Житло рогатого було таке, як він і казав. Пуста кімнатка десь три на три метри і в кутку трохи сіна.
- Тобі що зробити? Можу номер люкс якогось готелю Лос-Вегаса, - він очікувально дивився на мене.
- В час війни не до розкоші, - патетично заявив я. - Буду  як всі.
- Ну, як хочеш, але "всі" тут дуже по-різному живуть. Можу запропонувати й твою койку з порваним матрацом, з якого пружина в  бік впивається.
- Краще без пружини, вона мені вже й так в печінках сидить. Майже в прямому сенсі.
Чорт збільшив кімнату в розмірах і в іншому кутку з'явилось моє ліжко з новим чистим матрацом. Я зразу ж вирішив його випробувати. Яка красота! Можна лежати і на спині і на обох боках, а не скручуватись буквою зю, уникаючи гострих пазурів пружини. Так ось чого мені не вистачало для повного щастя!
- Ну що, перекусимо? Ти б чого хотів? - продовжував демонструвати свою гостинність рогатий. Посеред кімнати з'явився стіл.
- Можна вівсянки з чаєм. Тільки слабеньким і без цукру.
- Анатоль, отямся. Тут ти можеш замовити все, чого тільки душа побажає. Ну, в смислі організм, чи чим ти там бажаєш. Найкращі страви будь-якої кухні світу.
- Тоді яйця, жарені на салі - не задумуючись сказав я. Бо нічого смачнішого в своєму житті не їв. Та й навряд чи щось і є смачніше.
- Курячі? На свинячому? Скільки тобі штук?
- Одне.
- Всього одне?
- Раніше я і три міг з'їсти, а зараз і одним наїдаюсь. Дозволяю собі раз на місяць таку розкіш.
Чорт махнув лапою і в ній з'явилось блюдце з підсмаженим знизу яйцем.
- Я люблю з обох боків піджарене, - скривив я носа. Яйце підскочило на блюдці, перевернулось і стало смаженим з обох боків.
- Не так, це варене, а не жарене.
- Так наша Галя ще й балувана?
- Ти мені краще дай сковорідку, яйце, сала і пучку солі, я сам пожару. Чомусь всі думають, що це просто, а тут ціле мистецтво. Я цього нікому не довіряю, тільки яйця переводять. Треба, щоб білок з обох боків був прожарений аж до золотистої кірки, а жовток всередині ще сирий.
А тепер дістань ще помідорчика, цибулі, часнику і чорного житнього хліба.
- Пахне смачно, можна попробувати? - чорт підніс морду до сковорідки і дивився як голодний собака на кістку.
Я мовчав. Моїй совісті було якось незручно відмовляти хвостатому, але організм вже налаштувався з'їсти ціле яйце і ділитись ні з ким не хотів.
- Та я твого не візьму, тільки скопіюю собі, - заспокоїв чорт мій організм. В нього в лапах з'явилась точно така ж  сковорідка з  яйцем і шкварками. - А пити що будеш?
- Ех, гуляти, так гуляти! - махнув я рукою, - давай какао з молоком і ватрушкою. Сто років не пив.
Поївши і випивши какао я розлігся на новому матраці без випираючої пружини. Ех, і під час війни бувають щасливі хвилини.
Чорт зробив собі ще пару копій жареного яйця, створив  банку елю і розлігся на сіні, потягуючи ель.
- Будеш? - він зробив жест банкою.
- Я спиртного не люблю.
- Це не спиртне, це ель.
- Але ж ти сам казав, що він спиртний.
- Я казав, що він хмільний.
- Що, якийсь наркотик?
- Тут і смакові компоненти, гормон щастя, інші гормони. Знімає стрес, відповідальність, страх,  тривогу, збільшує комунікабельність...
- Ну, якщо так, то можна попробувати, - не впевнено сказав я. - Для воєнного періоду річ, напевне, корисна.
Чорт кинув мені цілу банку елю. Я відкрив і попробував. На смак досить приємний, спирту не відчувається. Зробивши кілька ковтків вирішив на цьому зупинитись. Хто  зна як мій організм на нього реагуватиме.
- Які там в нас  новини сьогодні? - лінивим задоволеним тоном мовив рогатий, осушивши свою банку елю і приступивши до нової.
- А тут телевізор є? - мені теж хотілось почути якісь новини з фронту.
- Телевізора нема, а от каналів - скільки завгодно.
- А як їх дивитись?
- Вибираєш собі канал і дивишся.
- Де вибираєш?
- В уяві, звичайно. Якщо не знаєш, який канал хочеш подивитись, то вибираєш спочатку тему. Ну, новини, спорт, пригоди, природа, Рай, історія...
- А на чому їх дивитись?
- Теж в уяві. Можна вибирати собі точку зору, ніби камеру переміщуєш куди хочеш.
- Ну добре, я потренуюсь, а поки-що розкажи, що там в новинах.
- Футбольний матч між ангелами і чортами. Конкурс потвор, попередній відбір, до участі допускаються всі бажаючі. Ая в Інферно проводить переговори з заколотниками. Сімнадцять ангелів не вийшли на роботу, перепивши елю. Шість чортів пропустили роботу заблукавши в своїх житлах. Один чорт зламав ногу на футбольному матчі. Ще один поранив лапу банкою з-під елю. О, це про мене!
- А хто ж там тебе бачив? Еля? Може вона шпигувала за нами?
- Не обов’язково, на каналах "Природа" можна будь-яке місце спостерігати.
- І можна дивитись, не виходячи з дому, що в місті робиться, в Раю, в інші епохи землі? І бунтарі можуть все це бачити?
- Звичайно. Це все відкриті канали.
- А ми можемо бачити, що в Інферно робиться?
- Що нам захочеться - ні. Але вони повно каналів і для нас передають.
- А подивитись, як інші співробітники живуть? Яке в них житло, чим займаються?
- Ні, то сфера особистого життя. Ніхто не може побачити житла інших. Хіба що в гості запросять. А чому ти питаєш?
- Просто цікаво, яке це повинно бути житло, щоб в ньому заблукати?
- Сходи до Елі, побачиш, - усміхнувся чорт. Тим більше вона й запрошувала тебе в гості.
- До речі, а ким така потвора в Раю працює? Що вона там робить?
- Спокусників розважає,- хіхікнув рогатий.
- Да-а, гострі в них розваги. Уявляю,- я замовк, стараючись уявити розваги спокусників з Елею. Особливо в кінцевій фазі.
   
Аятол. Бунт ангелів 8

Повідомлення занадто довге
   
Аятол. Бунт ангелів 9

Прозора стінка стала напівпрозорою густою сіткою.
- Проходь через сітку, щоб мухи не залетіли, - сказала вона. - Не люблю мух.
На моє здивування я вільно пройшов через сітку. Та навіть не ворухнулась.
Коридорчик роздвоювався. Наліво вгору розширювався, там було світло. Направо вниз йшов круглий хід, напевне в  підвал. Там було темно, віяло холодом, сирістю і якоюсь цвіллю.
Ми звернули наліво.
- А що там? - кивнув я направо.
- Моє помешкання.
- А сюди чиє?
- Це для гостей, вітальня.
Коридорчик закінчився і переді мною відкрився фантастичний краєвид.
Між трьома горами лежало мальовниче озеро. Дві гори поросли чагарниками і деревами. Третя, та що справа від озера, була скеляста. З неї витікала річка і  падала в озеро, утворюючи водоспад. З іншого боку з озера витікала річка, яка петляла луками поміж пагорбами. Один її беріг був піщаний, інший скелястий.
Над озером височів величезний, незвичайної форми кришталевий палац. Двома лапами він спирався на дві гори, а його довгий хвіст по ліву сторону озера роздвоювався, опираючись на обидва береги річки. Чимсь він був схожий на дракона, що задер голову до неба. Дракон був зсередини пустим, лише його шкура утворювала численні кімнати,  коридори, зали, оранжереї, що йшли на багато поверхів вниз і вгору від того місця, де ми знаходились.
Від "шкури" дракона стирчали назовні і всередину вирости в вигляді гілок дерева з потовщеннями на кінцях, що являли собою тераси, балкони, оглядові площадки, зали, комплекси кімнат, галявини з травою і квітками, до яких вели коридори-гілки.
Ми знаходились в великій прозорій залі, що нависала над озером на висоті біля ста метрів. Тут теж росли якісь екзотичні дерева, яскраві квіти, десь серед дерев щебетали птахи, літали різнобарвні метелики.
Я відчував якусь незвичну легкість в тілі і поділився своїми відчуттями з хазяйкою.
- Тут понижена гравітація, - пояснила та.
Ми підійшли до прозорого столика на краю зали і Еля повернулась до мене.
- Ось, тобі - я простягнув руку зі жмаканою в долоні незабудкою.
- Ой,  яка прелєсть, яке чудо! Дякую! - вона з захопленням дивилась на мене закоханим поглядом. - Не чекала я від тебе такого, Аятол. Ти перевершив  всі мої сподівання.
Її погляд, жести, інтонації говорили, що вона готова віддатись мені прямо тут і зараз.
- Та я сам би до такого не додумався, це чорт, - пролепетав я, червоніючи.
В Елі в руках звідкись взялась малесенька кришталева вазочка. Вона поставила її з незабудкою на столик.
- Як він там? Лапа зажила? - спитала вона, не піднімаючи очей.
- Та ніби не жаліється.
- Купатись будеш? - подивилась на мене весело.
- Та я того, без купальника, - промимрив я.
- Так я теж без купальника, - засміялась вона.
- Не люблю води, вона мокра, - я виглядав, напевне, ідіотом. - Та й високо, - поглянув з страхом вниз на озеро.
- А я люблю воду, і люблю купатись, - вона підійшла до самого краю зали.
- Обережно, впадеш! - ні стінки, ні огорожі чи поручнів на краю не було.
- А ти мене спіймаєш і врятуєш! - очі її сяяли і сміялись.
- А, ти ж фея, вмієш літати.
- Сьогодні я не фея, а просто закохана дівчинка, ти ж бачиш, що крилець в мене нема, - вона повернулась кругом на одній нозі, піднявши руки.
- Ти посидь, попробуй фруктів з моїх садів, а я трохи скупнусь, - додала вже серйознішим тоном. На столику з'явились різноманітні фрукти.
- Розумію, - сказав я, пригадавши, що хвилину тому звідси вилетів змій.
Вона провела руками вздовж тіла і її напівпрозорої сукні не стало. Відійшла на кілька кроків назад і з розбігу кинулась головою вниз.
Я завмер від страху, спостерігаючи, як швидко вона наближається до поверхні озера. Але на відстані кількох десятків метрів від води вона зупинилась, перевернулась і так же швидко полетіла вгору. Зависла на рівні нашого поверху і поманила рукою - Приєднуйся, політаємо!
Я стояв в ступорі. Слова кудись поділись і я не міг знайти жодного.
- Це ж не вода, повітря, воно не мокре! - засміялась, перевертаючись. - Не бійся, тут гравітації зовсім нема. Точніше ти сам можеш встановлювати для себе рівень гравітації чи антигравітації за бажанням. Стрибай! Крім того це швидкий перехід між поверхами.
- Можна іншим разом? Зараз я ще якось не налаштувався психологічно?
- Ну, налаштовуйся! - вона перевернулась  і стрілою полетіла вниз. Я трохи подивився як вона борсається в воді і сів за столик.
Щось в мене пересохло в горлі, і я дивився, який би фрукт з’їсти. Простягнув руку взяти щось схоже на виноград.
Раптом на столик сів великий сірий папуга. Він подивився мені в очі і покивав  головою з боку вбік.
- Пр-ривіт, вор-роно, поговор-римо? Кар-р! Кар-р!  - заговорив я до пернатого  голосом папуги.
- Дурень! - сказав той людським голосом, відвернувся і полетів.
Я провів нахабу поглядом і простягнув руку за фруктом. З руки випав шматочок шкаралупи. Я так  і забув його викинути. 
Оглянувшись навколо, викинув нарешті свідка мого кулінарного ляпу в квітки, що росли тут скрізь.
Еля все ще купалась. Тепер разом з нею плавали два дельфіна, які невідомо звідки там взялись. Подивившись, як вміло вона плаває верхи на дельфіні, схопивши двох дельфінів за плавники, чи стоячи на дельфінах, я почав оглядати палац.
Він буз незвичайний не лише розмірами, формою і облаштуванням. В ньому були одночасно різні пори доби.
З лівого боку був день, світило сонце, на голубому небі плавали білі хмаринки з сірими тінями, вище них в синьому небі хмаринки мали форму кольорових пір'їнок, ще вище миготіло щось типу полярного сяйва. Ніколи раніше не бачив такого багатоповерхового неба.
В нашому, центральному секторі був вечір,  м'яке світло червоних і золотистих кольорів вигравало в прозорому кришталі палацу.
Справа, куди дивилась задерта морда дракона була ніч. На чорному небі світили яскраві зірки, зрідка падали, прочерчуючи лінії чи розсипаючись іскрами.
Залетіла Еля, мокра, радісна і збуджена.
- Повітряне джакузі, хочеш?
Я заперечливо похитав головою. Вона зайшла в велику прозору кабінку. Поплававши в потужних потоках теплого повітря  вийшла сухою, але такою ж радісною.
- Перекусимо?
- Та я вже мабуть піду, щось втомився, стільки вражень сьогодні...
- Можеш в мене переночувати, - кивнула на нічний бік палацу.
- Хвостатий буде непокоїтись.
- Ну, не буду тебе затримувати. В мене теж сьогодні ще ділова зустріч, думала відмінити... Передавай від мене привіт своєму хвостатому, - вона дала мені в руку вазочку з незабудкою.
Я хотів їй нагадати, що вазочка то її, але вона настільки мені сподобалась, що я зробив вигляд, ніби не помітив цього.
- А тебе я завжди рада бачити, Аятол, - вона стала навшпиньки і легенько чмокнула мене в щоку. - Заходь.
Я вийшов від Елі з двояким почуттям. З одного боку було полегшення, що нарешті я можу розслабитись, але ж завдання я провалив. Мух вона відсіяла, незабудку віддала.
Чорт вийшов з свого хліва радісний і з захопленням дивився на мене.
- Ну ти й голова, не чекав такого від тебе, - вигукнув він.
- Ось, передала тобі, - я дав йому в лапу вазочку з незабудкою.
Рогатий дунув на квітку і та зникла. Потім запустив вазочку подалі в траву. Там щось пискнуло і пострибало геть.
- Це ти здорово придумав, - продовжив він збуджено вже в конурі. - Я то, по-правді сказати, і не сподівався на мух і квітку, а от твоя шкаралупа спрацювала на всі сто. Є канал! - не бачив я ще хвостатого таким радісним. Схоже і в нього патріотизм пробудився і він готовий до активної боротьби.
Я скромно опустив очі і не став ділитись з хвостатим деталями геніальної операцію з шкаралупою.
   
Аятол. Бунт ангелів 10.

Чорт влігся на своє сіно, закрив очі і радісно усміхався. Напевне вже обдумує деталі операції, як ми виведемо потвору на чисту воду. А може там ціла організація, ціла агентурна мережа? Це ж зручно під виглядом приватних візитів, що не викликають ні в кого підозри, зустрічатись з своєю агентурою.
Азарт рогатого передався і мені. Я, збуджений, ходив по кімнаті назад-вперед, смакуючи нашу майбутню блискучу операцію з викриття ворожого підпілля.
- Думаю там не просто шпигунська мережа, схоже вона займається тут створенням цілої п’ятої колони заколотників, - висловив я геніальну здогадку. - При її привабливості, харизмі, здатності  впливати на людей,  і не тільки на людей, - поправився я, глянувши на рогатого, - при її здібностях і талантах завербувати якогось хвостатого не складно.
Я глянув на товариша по боротьбі, чекаючи палкої підтримки моїх здогадок, але він, схоже, був десь у своїх роздумах.
- До речі, про її таланти, - продовжив я після деякої паузи, придушивши в собі неприємне відчуття від його неуважності до моїх роздумів. – Такий палац створити... Є в неї і уява і смак і кожна деталь продумана. І як це так, що в такої потвори стільки достоїнств, - я замовк, роздумуючи про  несправедливість світу. Чому в якихось потвор і така харизма, привабливість і такі палаци, а в хороших людей лише рваний матрац з гострою пружиною?
- А може вона зовсім і не потвора? Може то лише її сценічний образ? Грають же і хороші артисти всяких негідників.
Схоже чортяка зовсім не чув мене, лежав з заплющеними очима і лише час від часу кривив морду, що означало в нього посмішку.
- Ти чого мовчиш? - його поведінка починала вже мене сердити. - Може ти спостерігаєш, що вона там робить? - майнула чергова геніальна здогадка.
Щось сьогодні підозріло часто прозріння на мене находять.
 - А як мені подивитись?
- Доторкнись до мене, - нарешті зреагувала на мої слова ця п'яна скотина.
- До чого доторкнутись?
- Не важливо.
Я схопив його за хвоста, міцно стиснув, щоб йому було боляче, і потягнув на себе, - давно було таке бажання.
Еля лежала (без одежі, звичайно ж), на якійсь ледь помітній сіточці, ніби з павутини, що легенько погойдувалась вітром і, схоже, спала.
- Спляча теж красива, - я не зміг стримати свого захоплення. Вона посміхнулась вві сні, ніби почувши мої слова. Напевне щось приємне приснилось.

Цікаво, чи сприймає чорт людську красу так само як і люди? Чи бачить в ній лише якусь мартишку?
- Ти її теж бачиш дівчинкою, чи може кізочкою? - смикнув я рогатого за хвоста.
Еля знову посміхнулась.
- Казала, що в неї зараз ділова зустріч, а дрихне без задніх ніг, і не схоже, щоб когось чекала, - прокоментував я свої враження. - Коли буде щось відбуватись скажеш мені, а я піду теж трохи помисляю, - обернувся я йти до свого нового матрацу.
- Ану стій! - несподівано майже крикнув рогатий. - Що то в тебе на спині?
Я оглянувся, але нічого не побачив. Чорт підскочив, як ошпарений, підбіг до мене і зняв зі спини якогось метелика.
- Фу-у, як ти мене налякав, я вже був подумав, що там яка бджола, чи гусениця, - в мене відлягло від серця.
Він не звернув жодної уваги на мої слова, підбіг до передньої стінки і викинув метелика на вулицю. Потім підійшов, уважно оглянув мене з ніг до голови  і, трохи заспокоївшись, знову ліг на своє сіно.
І чому він так метеликів не любить? Я б ще зрозумів, якби то була гусениця - дійсно гидка потвора. До речі про потвор, а Еля мух не любить. Я їх теж не дуже люблю, вони вдень спати не дають...
Якісь смутні асоціації чи здогадки закрались в мою підсвідомість. Щоб перевірити їх я, нічого  не кажучи, знову взяв рогатого за хвоста.
Еля все так же мирно спала, погойдуючись на своїй павутинці. Я відчув полегшення. Добре, що рогатий не такий проникливий як я і нічого не запідозрив, а то даром переживав би.
- Ти, напевне, подумав, що то Еля метелика нам підсунула, - вирішив я все ж зробити комплімент хвостатому, натякаючи, ніби і в нього бувають просвітлення. Він зиркнув на мене, але промовчав.
- Не переживай ти так із-за того метелика, вона і без нього все про нас знала, - заспокоїв я його.
- Чого ти так думаєш? - в його голосі прозвучала недовіра з маленькою добавкою зацікавленості.
- Вона чекала мене. Я тільки постукав і зразу впустила. Та й змія терміново випроводила, ми з ним мало не зіткнулись. Щось тут в тебе від неї є.
- Нема тут нічого. Бачиш - голі стіни.
- А сіно?
- Я його сам кожен день заново роблю.
- Ну, значить блохи в сіні чи в шерсті.
Еля вві сні знов усміхнулась.
- Може це ти від неї щось підхопив, поки я...
- З банкою воював, - допоміг я хвостатому. - До речі, вона цікавилась, як там твоя лапа.
- Та нічого, здорова, але якийсь дискомфорт відчуваю. Може подивишся що там?
- А окуляри в тебе є? Бо без них я тільки кількість лап можу порахувати.
Я одягнув окуляри і почав розглядати лапу рогатого. Еля якось нервово засовалась на своїй павутині.
- Відключи від мене канал, а то я не можу на лапі зосередитись, - попросив я.
Лапа була ніби ціла. Ось тут банка трохи шкуру пошкодила, але вже зажило. А що з ратицями? Між ратицями застряг якийсь невеличкий плоский камінчик. Я взяв соломинку з сіна і виколупнув його звідти.
- Ну, що там? - поцікавився чорт.
- Нічого, все нормально, - заспокоїв я його.
- А ніби щось змінилось, пропав дискомфорт.
- Та, то камінчик попав був між ратиці, - пояснив я.
- Покажи.
- Що показати?
- Камінчик.
- Та я його вже вийняв, не хвилюйся.
- Де він?
- Виколупнув я його вже соломинкою, - ох же ж недовірлива скотина.
Рогатий підскочив як чорт з конопель і почав щось шукати в сіні.
- Що вкусила? Може дустом? - порекомендував я.
- Відійти, - попросив він роздратовано.
Я пішов на свою койку. Невдячна скотина. От і роби комусь добро.
Раптом сіно спалахнуло і його не стало. Навіть попелу не залишилось. На голій підлозі лежав лише камінчик. Рогатий підняв його, подивився і жбурнув на вулицю, - От сучка!
- Хто? - не зрозумів я. - Сіно спалила? Як?
Він подивився на мене поглядом, ніби це я спалив його сіно, відвернувся і створив собі нове.
- Може і шерсть варто спалити? - підказав я. - Вони в шерсті живуть.
- Анатоль, може тобі вже поспати пора? - сказав скоріше роздратованим, ніж турботливим тоном.
- Так, важкий був деньок,- я з задоволенням потягнувся на своєму матраці. - А що там Еля  робить?
- Теж полізла в свій підвал.
- А що там в підвалі, цікаво.
- Нема доступу, там окремий захист.
   
Аятол. Бунт ангелів 11.

- Ти знаєш що мені не зрозуміло? - почав я після деякої паузи. - Чому вона сказала, що в неї зустріч, а сама лягла спати?
- Анатоль, ти...
Зараз скаже: "справді такий тупий, чи тільки прикидаєшся?".
- Вона не спала, а дивилась, що в нас відбувається, - поправився він, засоромившись, напевне, своєї передбачуваності.
- Я теж так подумав, коли вона усміхнулась, дізнавшись, що в тебе блохи, - погодився я з хвостатим.
- У-у-у! - завив він по собачому. - Коли вже Ая повернеться і позбавить мене від цього!
- Ладно, не будемо про твоїх бліх, то твої особисті проблеми, нас чекають важливіші справи. Нам до її повернення ще треба викрити це кубло заколотників. Нема як розслаблятись, в нас поки що нема проти них переконливих доказів. Те, що ти вступив в банку з-під елю і між ратицями камінчик застряг - ще не є беззаперечним доказом проти них, - пояснив я рогатому. - Навіть те, що вона усміхалась вві сні. Але тепер, коли в нас є канал...
- Класний канал, - погодився він, потягуючись. - Якби був конкурс розважальних каналів...
Мені ніби відро холодної води раптово вилили на голову. Так ця скотина мріє тільки розлягтись на сіні, дудлити ель і спостерігати за чиїмсь приватним життям? І зовсім не проблеми двох світів в його рогатій макітрі...
Я почувався самотнім і зрадженим. Нарешті мені відкрились очі. Ніякої війни в них нема, так тільки, деякі міжфракційні розбіжності. Десь в верхах ведуться переговори, внизу йде звичайне життя, з своїми дрібними радостями і інтригами. Я тут сам на ворожій території, де вирішується доля мого світу. І тут в мене значно більше можливостей для впливу ніж там у королів чи президентів. Доля людства залежить від мене одного.
Я завжди відчував, що в мене повинна бути якась велика місія, що не варто розмінюватись на всякі дрібні речі, чим займаються інші люди. І от цей час настав.
Розуміння відповідальності, що звалилась на мене, надавало сил. Я не можу зараз бути слабким. Я завжди відчував в собі величезний потенціал, просто не було для нього підходящого застосування.
Але що можу я один в чужому світі? Потрібно шукати спільників, треба розібратись з внутрішніми протиріччями і напругами в цьому світі, щоб використати їх на користь мого.
З хвостатого толку мало, але і його треба використати по максимуму, бо більше ж нікого знайомого в мене тут нема.
Хіба що Еля. Так, ця може стати крупною фігурою в моїй грі. Що мені з того, що вона на боці заколотників? Нема в мене тут ні друзів ні ворогів, а розбіжності між конкуруючими групами треба використати на користь нашого світу.
Кого я ще тут знаю? Ісус? Точно, досить впливова особа. Треба більше дізнатись про його позицію і можливості. А ще ж є Ісус-бог. Вони, правда, не знайомі і не контактують між собою. Але ж Ісус був віруючим, значить є в нього свій бог. Як там його? Ягве, Єгова? Яка в нього позиція і стосунки з Ісусом?
- Ти ще не спиш? - нема чого панькатись з хвостатим, треба його використовувати.
- Чого тобі?
- А Ягве у вас працює? - я не став ходити кругом теми, а питав прямо, що мене цікавить.
- Звичайно.
- А з Ісусом він контактує?
- А як же? Кожен бог тут зі своїми віруючими працює.
- А яка його позиція, що він говорить віруючим?
- Що й повинен. Каже, що ніякого Раю нема, ніякого вічного життя нема. Що як будуть його євреї слухатись, то розмножить їх сильно по землі, зробить великим народом, а ні - то пошле різні напасті, посухи, хвороби, моровиці, віддасть в руки ворогів.
- А що йому Ісус каже?
- Просить і вимагає, щоб той терміново царство боже встановив на землі, бо своїм відтермінуванням той дискредитує Ісуса, який казав, що воно вже ось-ось настане, не встигнете і міст ізраїльських обійти.
- Я думав, що то тільки ти, а тут ви всі такі... оригінали, - я підшукував слово, як би пом'якше сказати, адже мав на увазі не лише свого хвостатого, а й богів і відомих особистостей.
- Швидше копії людей і людських вигадок, - не зрозумів мого натяку чорт.
Ну, ці за максимальне втрачання в життя людей, - зрозумів я. Кожен свій комунізм хоче будувати. Вони швидше до табору заколотників відносяться.

Добре тільки те, що нема серед них єдності, кожен хоче по-своєму втручатись.
- Чим же я тут можу допомогти, якщо й сама Ая не може справитись? - продовжив я розвідку.
- А я звідки знаю? Чув легенду про Гігантів? Вони обступили Небо і боги не могли з ними нічого вдіяти, в них був захист від богів. А проти смертних захисту не було. Тож боги попросили Геракла розправитись з Гігантами.
- І що Геракл зробив?
- Постріляв їх з лука.
- А Геракл де тут у вас, в Раю чи серед обслуговуючого персоналу? - поцікавився я.
- Серед персоналу, звичайно. Це ж не реальна людина, а міфічний персонаж.
- Лука в мене нема, - сказав я з жалем.
- А якби й був, то ти б нічого їм не зробив, не ти ж їх створив, - пояснив чорт.
- Як же я їх переможу? - питання було риторичним, навряд чи хвостатий міг тут мені чимсь допомогти.
- Ти їх своїми розмовами забуцаєш, інтелектом доб'єш, залізними аргументами і стальною логікою переконаєш.
Чи то насміхається, скотина, чи справді вірить в мене?
- Щодо переконати їх - цінна мисля, - похвалив я рогатого. - Якщо не можеш ворога вбити - зроби його своїм союзником. І знаєш, є в мене талант переконувати. Тільки треба робити поправку на навпаки. Я давно вже помітив за собою таку закономірність - як тільки починаю когось в чомусь переконувати - він обов'язково переконується в протилежному, навіть якщо до цього й сумнівався.
- Так, ти в цьому неперевершений, - погодився хвостатий.

- А що Ая говорила? В чому вона бачить мою задачу чи роль? - думку Аї теж варто взяти до уваги, тверезо зважив я, все-таки не остання тут постать.
- Нічого не говорила, просто сказала доставити тебе сюди.
- Ну, це зрозуміло, місія ж секретна, не буде вона кожного хвостатого в наші плани посвячувати. Але тоді з чого ти взяв, що я тут для боротьби з заколотниками?
- Є така давня легенда, що колись має з'явитись з іншого світу Аятол і змінити тут все. От хтось розпускає чутки, що ти і є той Аятол.
- А що він повинен змінити? - легенда мене зацікавила.
- А от що, цього легенда не каже, і тут є багато різних варіантів. Хто чого хотів би те й додає.
Ну що ж, це теж непогано, значить в мене є вибір і можливість маневру.
- А які найбільш поширені варіанти?
- Серед персоналу, що Аятол звільнить їх від Аїного рабства.
- Це як?
- Не будуть на роботу ходити, будуть жити хто як собі захоче.
- Мисля правильна, - оцінив я. - Навіщо та робота, якщо і так кожен може створити собі яке захоче житло, їжу, куди захоче переміщатись.
- А як же Рай-Музей? Хто буде його обслуговувати? Хто душі виготовлятиме, хто буде їх розподіляти людям і влаштовувати в Рай? - чи то рогатий не був прихильником цього  варіанту, чи хотів почути від мене додаткові аргументи на його підтримку.
- Тим, хто в Раю, надати таких же прав як і персоналу. Всі вільні і живуть як хочуть, - впевнено висловив я Кредо Свободи.
- Так більше ніхто з людей в Рай не попаде, бо нікому буде цим займатись, - все ще намагався збити мене з пантелику рогатий якимись не вартими уваги аргументами.
- Так  і що? Тут і так вже багато людей. Мільярди напевне. Для чого нам тут ще здались? - відколи це рогатий став так перейматись інтересами якихось людей?
- Так і Аятол не попаде в Рай і не буде в нього вічного життя, - ляпнув якусь дурню чорт. - Але легенда так і говорить, що він пожертвує своїм вічним життям задля свободи інших, - закінчив він.
   
Аятол. Бунт ангелів 12.

- В цьому варіанті є дещо цікаве, але більше недоліків, не можна так з людством поводитись - нарешті розібрався я. - Які там ще варіанти легенди?
- Мешканці Раю очікують, що Аятол збільшить їм оперативну пам'ять з доби до ста років.
- Пам'ять - це добре, - авторитетно заявив я. - А як це буде виглядати на практиці?
- Починаючи з якогось періоду свого земного життя вони ніби  продовжують тут жити, пам'ятаючи все, що з ними відбувається, відповідно змінюючись. А через сто років починають заново жити  з деякого періоду земного життя, не пам'ятаючи цих ста років.
- А період свого життя, з якого вони продовжать тут жити, вони самі вибирають?
- Раз самі, раз рандомно. По черзі.
- Хіба оперативна пам’ять на добу, а не на пів хвилини? - зловив я хвостатого на неточності.
- То колись було пів хвилини, зараз ціла доба.
- А які недоліки цього варіанту? - вирішив  я проекзаменувати рогатого.
- За кілька років вони можуть стати зовсім іншими людьми, це девальвує саму ідею Музею.
- Не девальвує, а збагачує, - поправив я. - Душа ж пам'ятає все земне життя. Тож експонат нічого не втрачає.
- Є ще кілька негативних нюансів, - не здавався чорт. - Руйнується вся налагоджена робота персоналу Музею. Люди стають іншими і з ними вже потрібно по-іншому працювати.
- Як це?
- Ну, наприклад, були християнами, а стали атеїстами. Не будеш же до них і далі Ісуса-бога присилати. Чи хто хоч раз звабив дівчинку Елю, другий раз на протязі цих ста років вже цього не робитиме. А зараз вона може хоч кожен день спокусників розважати. Вони ж не пам'ятають, що було вчора.
- Ну що ж цікавий варіант, які ще є?
- І серед співробітників і серед експонатів популярний такий варіант: Всіх людей з вашого світу перевести сюди, і дати всім   однаковий статус вільних особистостей.
- Прекрасний варіант, я завжди був за рівність і справедливість, - зрадів я, що є варіант, який задовольняє всіх. - А мінуси в нього є? - спитав на всяк випадок.
- Є невеличкий, - усміхнувся чортяка. - На землі зникає людство, а тут  і його музей. Тож думаю, він не сподобається ні людям на землі, ні Аї.
- Тоді і цей варіант не годиться, - пояснив я рогатому. - І взагалі, всі ці варіанти якісь від низів, від народу. А що з цього приводу думають херувими і серафими?
- Якось так сталось, що я в тих колах не верчусь, - з'їхав той з теми. - Будеш в Інферно - попитай їх.
- А як так сталось, що вони живуть окремо від вас? Хто вони взагалі такі?
- Теж ангели, як і ми, але еліта, - скривив морду чорт.
- А чим від вас відрізняються?
- Мають свободу волі. А серафими ще й свободу творчості.
- Як люди, - здогадався я.
- Це ти то маєш свободу волі і тим більше творчості? - захіхікав рогатий.
- А хіба ні? Я ж можу вільно вибирати, що захочу.
- Нема у людей ніякої свободи вибору. Ти не можеш за своїм бажанням стати мусульманином, кришнаїтом, комуністом, лібералом, націоналістом, космополітом, християнином чи атеїстом. Весь ваш так званий вільний вибір - це результат зважування різних бажань, страхів, цінностей, принципів. Це в кращому разі. А в основному просто слідування стереотипам.
Якщо знати стан твого організму і психіки, емоційний стан, переконання, цінності, принципи, то спрогнозувати твій вибір буде зовсім не складно. Хіба що результат зважування буде настільки невизначеним,неоднозначним, що випадкові флуктуації можуть на нього вплинути.
Ну якщо ти вважаєш, що в цьому і є свобода вибору... 
А ваша творчість - на 99% виконання правил і алгоритмів і 1 відсоток на метод тику. Та й алгоритми одержані методом проб і помилок.
- А що, по твоєму, свобода вибору чи творчості?
- Говорили два якута про смак ананасів, яких ніколи не пробували.
- Ти ж бачив який в Елі палац? Хіба це не творчість?
- Давай краще про ананаси, Ти їх пробував коли-небудь?
Я зрозумів, що з таким співбесідником про високі матерії не поговориш.

- Ладно, - вернувся я до нашої теми, - а яких би ти хотів змін від приходу Аятола?
- Та, мені і так не погано. От би ще понедільники по збиранню сміття відмінили. Ну, і кількість робочих днів скоротили до двох чи одного на тиждень. Або на пенсію відпускали тих, хто 5 тисяч років пропрацював.
- Ну, навічно вас, ледарів, на пенсію відправляти - то і  розкіш і несправедливо. - А я проти розкоші, і за справедливість. - Я б вас відпускав лише на 5 тисяч років. А тоді знов на роботу.
- Не завадило б опитування провести, - продовжив я після деяких роздумів. - І серед експонатів і серед персоналу. Хай би висловили свої побажання. Одна голова добре, а думки і сподівання народу теж треба почути. Не дарма ж легенда  не каже, які саме зміни Аятол має зробити. Я ж не диктатор, щоб ігнорувати народ.
До речі, є тут у вас якісь профспілки, партії? Потрібно виробити концепцію, створити платформу, розробити план змін, затвердити його на з'їзді як вимогу до адміністрації, тобто Аї. Ми підемо цивілізованим шляхом, бунти і революції нам не потрібні.
- Так ти що, справді Аятол? - рогатий дивився на мене злякано з відкритою мордою.
- До речі, а звідки вони дізнались, що я - Аятол? - відповів я питанням на питання.
- З іншого світу, душі нема, - заїкаючись мовив хвостатий. - Легенда каже, що в нього не буде душі. Тут тільки в Аї душі нема, вона їй не потрібна, бо це її світ.
 Все співпадає,  я зрозумів, що від своєї місії мені нікуди не дітись. Цей хрест - для мене.
- Добре, спати, наказав я. - А завтра доручимо Елі організувати опитування. В неї багато знайомих і серед персоналу і серед експонатів.
   
Аятол. Бунт ангелів 13.

Проспав я довго. Надворі вже був день. Чорт, схоже, встав давно, але мене не будив. Поважає.
- Збирайся, Ая викликає, - сказав нейтральним діловим тоном.
- Могла б і сама прийти, корона б не спала, - незадоволено буркнув я. - Що значить викликає? Я що - її підлеглий?

Поснідавши, я влігся на свій матрац. Рогатий здивовано глянув на мене. - Ая чекає.
Раніше я накрутив би йому хвоста за його тупість. Він що, не розуміє, що я не якийсь там невідомо хто, а представник свого світу і народу цього. Але зараз я не можу давати волю своїм почуттям, треба ж розуміти обмеженість народу і ставитись до цього поблажливо.
- В мене після сніданку сон, - пояснив я. - Не буду ж я через Аю міняти свої звички.
- А може  спочатку прогулянка? - невпевнено спитав він.
- Можна й прогулянку, виспався я добре, - продемонстрував я свободу волі, наявність якої піддавав сумніву хвостатий. - Ладно, провідаємо Аю.
- Елі сказати, щоб опитування організувала?
- Поки що не треба. Може все вирішиться чисто на дипломатичному рівні. Ну хіба що неофіційно, серед знайомих, - розпорядився я.

- Ну йдемо, дорогу знаєш? - я не став тягнути кота за хвоста, набиваючи собі ціну і змушуючи мене чекати. Треба і до Аї ставитись з повагою, адже точність - ввічливість королів.
- Дай руку, - простягнув чорт  свою лапу.
Я торкнувся його лапи і ми опинились серед безкрайої пустелі.
Ая була в своєму стандартному образі п'ятирічної дівчинки, і займалась своїм улюбленим ділом - сиділа, схиливши голову, і водила пальцем по пилюці.

Через хвилину вона підняла голову, подивилась на нас і кивнула. Чорт зник.
Вона продовжувала мовчати. Думає, напевне, з чого почати. Не проста в неї ситуація: еліта бунтує і народ вимагає змін.
- Я все знаю, - допоміг я їй розпочати розмову.
- Так може тебе радником взяти? - усміхнулась вона. - А то й я багато чого не знаю.
Підкупити хоче, видно погані її справи. Але не на того попала. Не проміняю я відповідальну місію представника двох світів на якусь придворну посаду.
- І як вони, не каються? - я насмішкувато подивився на дівчинку.
- Хто? - вдала ніби не розуміє.
- Та еліта ваша. З Інферно.
- Ти і це знаєш? - глянула на мене. - Так, є в них така нав'язлива ідея - ощасливити вас.
- Так що будемо робити?
- Будемо? - вона уважніше подивилась на мене. - Переконую їх, що цього не слід робити.

- А щодо Аятола? - вирішив остаточно загнати її в куток.
- О, так ти і тут в курсі? Придумують собі ці нероби всякі казочки, тільки б не працювати.
- А якщо це не казочки? Яка тут моя місія і навіщо ти мене викликала?
- Місія? - вона встала і оглянула мене з голови до ніг. - Ти що, елю з чортами перепив?  Я домовилась в Інферно щодо твоєї душі. Казали - зроблять що можуть, але функціонування ніби нічого не сталось не гарантують. Сам розумієш, не все можна відновити.
- Так мені сходити в Інферно? - я був трохи спантеличений. Здавалось грунт, на якому я ніби твердо стояв, виповзав з-під моїх ніг.
- Тебе там просканують, відновлять, що можна відновити і допишуть до твоєї душі. Ось твої п’ять років - вона простягнула мені зав’язану білу торбину. - Тільки не відкривай сам, а то можеш все зіпсувати.

Я взяв торбину в руку і стояв в нерішучості. Щось мені все це не подобалось. Заманили в якусь пустелю і залишать тут. Ще й невідомо що там в торбі.
- А яка моя задача там? - видавив я з себе.
- Задача? - здивувалась Ая. - Одержиш свою оновлену душу, ми перевіримо, чи все нормально, і додому. Йди, там вже чекають тебе. - вона знов сіла і продовжила водити пальцем по пилюці.
-  Куди йти? - я оглянувся, кругом була пустеля.
- Туди, - показала рукою, не піднімаючи голови.

Місія моя настільки секретна, що навіть в пустелі, навіть мені не повідомляють в чому вона, - здогадався я. - Напевне треба буде самому на місці зорієнтуватись.
Я ступив у вказаному напрямку кілька кроків і опинився в якійсь кімнаті з спокійним приглушеним світлом.
- А, Анатоль, нарешті, - сказала привітна молода жінка в білому одязі. - Мене звати Ера. Проходь.
Вона взяла в мене торбу з душею і кинула її  в якийсь пристрій, що  чимсь нагадував пральну машину. "Ніякої поваги до душі", - відмітив я собі, - "кидає, ніби брудну білизну".
- Лягай сюди, - показала на нешироке ліжко з товстим матрацом. - Процедура тривала.
Я ліг і м’який матрац ніби обхватив мене з усіх боків.

- Все, готово, - сказала жінка. Матрац раптом став пружний і виштовхнув мене. - Поздоровляю з душею, - усміхнулась вона.
- Це все? - я був трохи розчарований. - А Ви хто? Серафим? Херувим? - називати її на ти чомусь язик не повертався.
- Херувим.
- А серафими тут є?
- Є, але то науковий персонал. Технічний персонал складається з херувимів. А це - технічна процедура. Хоч і незвичайна. Навіщо тобі серафими?
- Просто хотів подивитись. Та й спитати чому ви проти  принципу невтручання.
- Що там дивитись? На вигляд звичайні люди. Чому проти невтручання? Хочемо допомогти вам.
- Чим допомогти?
- Знаннями, технологіями.
- А ми хіба просили допомоги?
- Якби ви знали, що ми можемо вам дати, то попросили б. Прометей колись вогонь вам дав, так це хіба погано?
- Скільки життів і майна забрали пожежі, - я був налаштований опонувати, а не погоджуватись.
- Пожежі і до того були. Він навчив людей керувати вогнем, мати вогонь коли треба і де треба. Це дозволило заселяти нові території, відлякувати звірів, готувати їжу, стерилізувати їжу і предмети.
- І за це Ая покарала його?
- Це був лише привід. Справжня причина в іншому. Він любив гуляти в часі двох світів, подорожувати в минуле, майбутнє. І десь там побачив те, що Аї  не сподобалось.
- Що ж він побачив? - я був заінтригований.
- Він побачив прихід Аятола, який змінить Аїн світ. І розповів це всім. Але не сказав коли і як це буде. Ая, звичайно ж, хотіла вияснити ознаки і деталі  цього приходу, щоб запобігти йому. Але Прометей не захотів розповісти.
- А хіба їй важко було самій заглянути в майбутнє і подивитись?
- Не все так просто. Тут нема минулого і майбутнього в звичному для тебе сенсі. Тут час не є одномірним.
- Як це?

- Спрощено ситуація виглядає так: уяви дві перпендикулярні лінії на площині. Це будуть вектори часу віртуального світу. А хід подій - це якась траєкторія, крива на цій площині. Вона може йти дуже по різному. В майбутнє одного часу і минуле іншого, чи навпаки. Або в минуле чи майбутнє обох часів. Кількість таких траєкторій незліченна. Тож випадково попасти на якусь конкретну ймовірність нульова.
 Але й це ще не все. Аятол має прийти з іншого світу. Тож добавляється ще вектор часу того світу, перпендикулярний до цих двох.
- Так в Віртуалі можна переміщатись в минуле чи майбутнє Землі? - зацікавився я.
- Звичайно. При цьому можна, щоб обидва часи віртуального світу стояли, чи рухались в минуле чи майбутнє, чи один в минуле, інший в майбутнє. І це все ще спрощена схема того як є насправді.
- А скільки ж у вас просторових вимірів, якщо часових два?
- Просторових вимірів в Віртуалі нема.
- Як же нема? тут все виглядає майже як в нас, - не повірив я.
- То імітація простору. Ти ж, напевне, помітив, що простір тут не зовсім звичайний. Його можна розтягнути на скільки завгодно, чи скоротити до нуля.
Можна цілу вічність пройти і нікуди не дійти, а можна моментально попасти куди треба.
   
Аятол. Бунт ангелів 14.

- Так у вашого світу всього два виміри і ті часові? - моєму здивуванню не було меж.
- Чому два? Віртуал дев’ятивимірний. Крім двох часових є ще сім вимірів.
- Які ще сім?
- Якщо я й назву їх то для тебе це буде просто абракадабра, яка нічого не означає.
- Тоді поясни якось алегорично.
- Ваш матеріальний світ характеризується ж не лише вимірами простору-часу а й такими величинами як маса, заряд, спін... От і Віртуал має свої параметри, що характеризують його.
- Заплутано тут у вас все. А як же Ая покарала Прометея?
- Відправила його в заслання. В Рай. В якості простого обслуговуючого персоналу.
- Там і боги працюють в якості обслуговуючого персоналу, хіба ж це покарання? - заперечив я. - А що він мав там робити?
- Вчити людей вогонь добувати? - усміхнулась Ера.
- Як?
- Як і на землі вчив. Кам'яними кресалами, тертям дерев'яних паличок.
- Розумію, - сказав я. - Для серафима це й справді важке покарання. Особливо якщо врахувати, що на наступний день вони вже нічого  не пам'ятали з того, чому він вчив.  Він і досі там?
- Ні, вже тут, в Інферно. Він не серафим, а херувим, - в її голосі прозвучала гордість, що і херувими є знамениті.
- Вона помилувала його?
- За кілька тисяч років такого заслання його воля зламалась і він видав їй все що знав про прихід Аятола.
- А можна з ним побачитись?
- Навряд чи. З тих пір він став самотнім, відлюдкуватим, уникає всяких контактів.

- З Прометеєм все ясно, а в чому бунт Люцифера, що він дав людям? Світло? Бунтарський дух, почуття гордості, гідності? - про Люцифера я майже нічого не знав.
- Це не головне. Він дав людству можливість швидкого розвитку. Значно швидшого за біологічну еволюцію, - з тихою гордістю відповіла Ера.
- Що ж це за секрет чи рецепт такий? - недовірливо запитав я.
- Можливість керуватись ідеологіями, - урочисто сказала Ера.
- Може все ж краще керуватись розумом? - я насмішкувато глянув на неї.
- Розумом керуватись неможливо, - пояснила вона. - Інтелект - це лише слуга, радник. А керують інстинкти. Через бажання, емоції.
 Люцифер поставив ідеології на рівень природжених інстинктів. Тож люди одержали можливість керуватись не лише інстинктами, а й переконаннями, цінностями.
Інстинкти  в цілому  егоїстичні, на них суспільства не побудуєш. І вони практично незмінні. Інша справа ідеології. Можуть бути дуже різними, і мінятись на протязі одного покоління.

- Те, що ідеології можуть бути дуже різними, люди на власних шкурах переконались, саркастично відмітив я. - Скільки через них було воєн і кровопролитних, руйнівних революцій.
- Такий шлях розвитку, такий метод творення чогось нового - через проби і помилки. В біологічної еволюції теж цей метод, але йде він незрівнянно повільніше, ніж  соціальний розвиток завдяки ідеологіям. За кілька тисяч років соціальної еволюції людство досягло значно більшого ніж за сотні тисяч років біологічної.

- Не подобається мені слово ідеології. Якось дискредитоване воно, - скривився я. - Але ладно, а як же Ая покарала Люцифера.
- Тут індивідуальною карою не обійшлось, ми всі були покарані, - сум забринів в голосі Ери.
- Яким чином?
- Вона створила Твердь Небесну навколо нашого світу, і ми втратили можливість проникати в матеріальний світ.
- Де ж та твердь? - засміявся я. - Ракети в космос літають, телескопи майже до краю Всесвіту можуть бачити.
- Це неможливість збереження  квантових станів при переході до класичних. При такому переході руйнується, колапсує хвильова функція. Взагалі то є ще одна Твердь, що розділяє наші світи. Це звичайний енергетичний бар'єр. В нашому світі нема енергії і ентропії, а у вашому все життя існує за рахунок розсіювання енергії і збільшення ентропії.
- А де ж ті Тверді знаходяться?
- В кожній просторово-часовій точці вашого світу.
- Як це може бути, щоб границя проходила через кожну точку світу? - не зрозумів я. - Я так собі уявляю: є наш світ, є ваш, а між ними границя.
- Поверхня ж контактує з тілом в кожній своїй точці, - відповіла Ера.

- Але це ще не все, продовжила вона після деякої паузи. Ая замкнула наш віртуальний час. Чим обрізала нам можливість розвитку.
- Як це замкнула?
- Уяви, що площину з двома перпендикулярними векторами згорнули в циліндр. Це буде замикання одного часового виміру. Незамкнений час вашого світу йде вздовж циліндра,  а замкнений вимір нашого - поперек. Насправді обидва виміри нашого часу замкнені  і утворюють сферу. Але фігуру з добавкою вашого незамкнутого часу ти вже уявити не зможеш, вона чотирьохвимірна. Але можеш уявити трьохмірні перерізи її.
Ваш час окремо з кожним виміром нашого часу утворює циліндр, а два наші виміри - сферу.

- Навіщо замкнула? - не зрозумів я.
- Щоб позбавити цей світ можливості розвитку. Точніше, щоб контролювати його розвиток.
- А навіщо обмежувати розвиток? - я був здивований і вражений.
- В Віртуалі є багато світів і безліч цивілізацій з необмеженим розвитком. Але Ая розглядає свій світ виключно як архів-музей матеріальних форм життя. І сутностей цього світу виключно як обслуговуючий персонал цього Раю-Музею.
- Ну, це зрозуміло, але навіщо ж обмежувати їхній розвиток?
- Вона обмежує і свій розвиток, - пояснила Ера. - Справа в тому, що  форми життя і розуму вашого світу можуть мати якийсь інтерес лише для цивілізацій схожого рівня розвитку. Для розвиненіших цивілізацій ви жодного інтересу не становите, вони навіть не помітять вас, як тигр не помічає якусь травинку чи тлю на ній. Тож Ая контролює розвиток свого світу, щоб він за рівнем був не набагато вищим ніж ваш.

- Ну і ну, - тільки й сказав я. - Добре, що вона хоч не обмежує розвиток нашого світу.
- Але й не дозволяє його прискорити, - з сумом відмітила Ера.
- А вам то яка зацікавленість в прискореному розвитку нашого світу? - я з викликом подивився на Еру.
- Це відкривало б і нам можливість  подальшого розвитку, адже ми повинні бути трохи попереду. Але навіть не це головне.
- А що?
- Знаєш як розумній істоті, що має свободу волі і творчості, важко змиритись з тим, що ти є чиїмсь рабом, лише інструментом для реалізації чиїхось замислів, планів.
Але така наша  сумна доля, ми створені Аєю саме для цих цілей.
А от ви - ніким не створені. Ви - випадкова флуктуація матерії, що парадоксальним чином не зникає, а має тенденцію до збільшення.
У вас нема творця, нема господаря, хазяїна. Ви вільні, самостійні, ніхто не ставить перед вами якихось задач, вимог.
 Ви те - чим би ми хотіли бути. У вашій свободі - наша. Тож ми хочемо допомогти вам швидше стати цивілізацією такого рівня, яка здатна позбутись матеріальних пут і перейти в Віртуал, де можливості розвитку дійсно необмежені.

- Невже й справді ваші цілі такі безкорисні? - не повірив я.
- Ну чому, є тут і наш інтерес. Я ж кажу, що у вашому розвитку - й наша свобода. При переході вашої цивілізації в віртуал потреба в Музеї відпаде. Тож, сподіваємось, Ая відпустить нас в вільне плавання.

- А чому вона так наполягає на невтручанні? - мені хотілось і аргументацію Аї дізнатись.
- Для чистоти експерименту. Вона ж хоче мати Музей розвитку саме матеріальних форм життя і розуму, а не просто музей розвитку якоїсь цивілізації.

- О, - раптом згадав я. - А що таке свобода волі? Бо чорт казав, що в херувимів вона є, а в людей і в нижчих ангелів нема.
- Якщо брати аспект часу, то для вас і для нижчих ангелів він одномірний. У вас просто один часовий вимір, а ангели можуть переміщуватись лише по бісектрисі двох наших вимірів. Тільки херувими й серафими здатні вільно переміщуватись у двох часових вимірах. Є й інші, крім часових аспекти свободи волі.
- А чорт казав, що і він може попасти і в минуле і в майбутнє нашого світу. Чи може він збрехав?
- Звичайно, в Віртуалі є інформація про будь-які події матеріального світу і з минулого і з майбутнього. Мова йшла про переміщення в двох вимірах нашого часу.
- А навіщо ж тоді Аїн Музей, якщо інформація про матеріальний світ і так є в Віртуалі?
- В усьому Віртуалі є все, але зібрати, витягнути звідти щось конкретне з хорошою деталізацією складно.
   
Аятол. Бунт ангелів 15.

- Ваш віртуал - діло темне, але чому ви вважаєте, що в нас нема свободи волі? Бо  не можемо за своїм бажанням стати мусульманами чи атеїстами, як казав чорт?
- Ну, це психологічна аргументація, а є й більш вагома - фізична. Фізичні закони вашого світу детерміністичні. Тобто і майбутнє і минуле строго визначені.
- Чи так вже й строго? Є ж якісь випадковості, - не погодився я.
- Є квантові флуктуації, вони трохи розмивають абсолютну визначеність, але принципово не змінюють її.

- Є ж врешті-решт ефект метелика Бредбері, коли маленькі зміни в минулому можуть викликати значні і непередбачувані зміни майбутнього.
- Ми називаємо це ефектом лавинного підсилення. Але не треба думати, що всякі малі зміни в минулому спричинять такий ефект сильного впливу на майбутнє. Як правило такі зміни швидко затухають і ніякого впливу на майбутнє не мають.
- Але ж в принципі то це можливо.
- Можливо, якщо добре прорахувати, де, коли і які зміни зробити. Навіть за допомогою таких незначних впливів, як квантові флуктуації.
Знаєш чому Ая дозволяє нижчому персоналу ради розваг квазіреальні вилазки, а нам ні?  Бо вони не можуть прорахувати які треба здійснити впливи, щоб вони викликали ефект лавинного підсилення, тим більше для якихось  бажаних змін. Всі їх впливи розсіюються, релаксують і жодного значного ефекту не мають. Все в рамках звичайних флуктуацій. Принцип невтручання не порушується.

- Ваші розбіжності в цьому питанні з Аєю тривають? Є якісь зрушення?
- Намітився компроміс. Якщо коротко, то суть його в тому, що нам дозволять давати конкретним людям такі ідеї, до яких вони і самі можуть додуматись.
- А можуть і не додуматись.
- В цьому і проблема. Тому справа зараз на рівні експериментів, розробки критеріїв, методів контролю, - вона замовкла, про щось задумавшись.
 
- Ясно, - сказав я після деякого мовчання. - В Аї свої інтереси, у вас свої, а нашої думки ви питати не збираєтесь? Може ми і не хочемо ніякого розвитку, а хочемо їсти, пити і розважатись, як ваші нижчі ангели.
- В більш розвинених цивілізаціях більше і для цього можливостей, - парирувала вона мій випад.
- А може ми не хочемо, щоб нас хтось ощасливлював. Може ми горді, і хочемо самі всього досягти.
- Так ми і не збираємось давати вам щось явно. А, скажемо так, хочемо лише збільшити ймовірність того, що ваші люди самі до цього дійдуть, придумають це, відкриють.

- І ще питання в чиїх руках виявляться ці відкриття і для яких цілей будуть використані, - не здавався я.
- Ми ж їх збираємось давати в руки тих людей, які б і самі до цього додумалися. Крім того можемо серед них перевагу надавати тим, хто не використає  ці знання і технології на шкоду іншим.
- Все це звучить добре, але фактом є те, що ви все вирішуєте за нашими спинами, не питаючи нашої думки.
- А  як вас спитати? Референдум провести? Делегацію на переговори направити? Сам факт чогось такого  був би таким грубим втручанням в хід вашої історії, що і ми на таке не підемо, не те що Ая.
- Ну що ж, я вас почув, дещо навіть зрозумів, дякую за розмову.
- Мені теж було приємно. Вихід в ці двері, - добавила вона.

Я пройшов  двері і опинився в майже такій же кімнаті. З точно таким ліжком. Не було лише "пральної машини".
- Лягай, протестуємо, що вони там тобі дали, сказала Ая.
Я ліг, м'який матрац огорнув мене, а через якусь мить викинув.
- Все нормально, - сказала Ая, - можеш йти.

- Так в чому була моя місія? - запитав я. - Невже весь цей сир-бор лише щоб дати мені душу?
- Ну, тепер я вже можу тобі сказати, якщо цікаво, - відповіла дівчинка. - До мене дійшла інформація, що вони готуються обійти принцип невтручання.
- Яким чином?
- Збираються вкладати в нові душі, які поставляють нам, своєрідний вірус, непротокольні можливості, завдяки яким буде здійснюватись вплив на людей. Тож мені довелось зробити деякі кроки, щоб запобігти цьому.
- А яка тут моя роль? - не розумів я.
- З твоєю п'ятирічною душею я запустила в їхню систему трояна. Щоб одержати коди доступу до непротокольних можливостей нових душ і мати можливість їх відключати. Хай собі думають, що їхні віруси працюють і не шукають інших способів обійти принцип невтручання.

- Ясно, - сказав я. - Можна ще питання?
- Питай.
- Невже з тими горами сміття, що навколо Міста ангелів, нічого не можна зробити? Відправити в якийсь віртуальний простір. Як я зрозумів тут з простором взагалі проблем нема.
- Проблема в їхніх головах. Вигляд сміття навколо міста, і понедільники по його прибиранню мають хоч трохи спонукати цих нероб до прибирання за собою.
- Ясно, це з виховною метою, - зрозумів я.

- Тобі в ці двері, - вона кивнула.
Я пішов до дверей.
- Ось так-то, Аятол, - сказала вона, коли я вже торкнувся дверей.
В цю ж мить я опинився в своїй кімнаті.
   
Аятол. Бунт ангелів 16.

Чому вона в останній момент назвала мене Аятолом? Ще й якимсь насмішкуватим тоном. Може вся ця операція була з метою ліквідувати Аятола, вклавши в нього душу і цим перетворивши просто на Анатоля? Чи вона одним махом двох зайців вбила, прибравши Аятола і загрозу бунту, і одержавши можливість контролювати нові розробки Інферно, запустивши в їхню систему трояна? Цього я вже, напевне, ніколи не взнаю.

Вас може цікавить, чи змінилось моє життя після заміни чортової душі на мою власну?
Практично нічого не змінилось, лише припинились дивні сни про ангелів і чортів, про віртуальний світ, про Рай-Музей, про його експонати і співробітників, про минуле і майбутнє людства.
Але почались нові, не менш дивні сни. В яких я ясно бачу рішення задач Гілберта, як зробити штучний інтелект, гравітаційний двигун, низькотемпературний ядерний синтез, квантовий комп’ютер з практично необмеженим числом кубітів, як за його допомогою одержати доступ до віртуальних світів...

Напевне в Інферно таки всунули в мою душу свій вірус, який і передає підсвідомості всі ці знання і технології.
І як мені слід вчинити? Дати все це людям, піднявши розвиток людства на небачений рівень?
І цим самим стати провідником втручання того світу в справи нашого?
Чи промовчати і хай цей канал втручання перерветься на мені?

Вони, звичайно ж, знайдуть способи через душі інших людей передати нам свої знання і технології. І, напевне, ті будуть раді збагатити людство і стати самим знаменитими.
 Але я свою місію виконаю до кінця. Втручання в наш світ через мене не пройде.
Задоволений своєю принциповістю я ліг на свій матрац, скрутившись, щоб уникнути колючої пружини.
Через мене втручання не пройде. З цією думкою і гордою усмішкою я заснув.

Проснувся  я від болю в боку. Пружина. Як швидко людина звикає до комфорту. Одну ніч проспав на новому матраці і так вже розслабився.
Скрутився сильніше. Пружина неохоче відпустила свою здобич, але муляла в бік бокова дошка ліжка. Раніше я терпів її як менше з двох зол, але зараз раптом  до мене дійшло, що і це зло не є таким вже й необхідним. Треба буде її відломити. Ліжко, правда, розсиплеться. Але чорт з ним, можна матрац на підлогу покласти!
Як я до цього раніше не додумався? Вірус Інферно? Вирішив підкупляти мене потрошки, непомітно?
А можна ж і зовсім без матрацу, на сіні! Щось підозріло багато геніальних революційних ідей в одну ніч. А може то не вірус? Може це я сам придумав?

Але як це перевірити? Ера казала, що підкидатимуть вони такі ідеї, і лише тим людям, які і самі можуть до них додуматись.
Так що ж мені тепер відмовлятись і від своїх думок? Але ж це теж буде втручання. І направлене вже не на прискорення нашого розвитку, а на сповільнення, застій.
Важка переді мною дилема. Але якщо втручання не уникнути, то краще вже вибирати розвиток.

А може я й штучний інтелект міг придумати, і гравітаційний двигун, і квантовий комп'ютер з виходом в Віртуал? В мене ж колись були розробки в цих напрямках. Навіть пробував щось донести людям. Писав в якісь журнали, ходив по адміністраціях, пробував говорити з бізнесменами, писав на Радіо Свобода. Хотів навіть Білу Гейтсу написати. Тільки адреси  не знав. Ні Полу Алену, Гейтс був вже тоді надто знаменитим,  тож навряд чи став би читати листи українською. А по-американському писати я не вмію. Та й читати тим більше. Там, кажуть, читається зовсім не так як пишеться.
Ні, ну технічні  тексти я розумію, звичайно, а от пробував читати художні - жодної фрази не зрозуміло. Ніби зовсім інші мови.

Пробував і за Союзу і вже за незалежної України. Думав - от коли мої ідеї стануть потрібними.
Але результат  був однаковий, хоча й мотивація і аргументація різна.
При Союзі чиновники думали тільки про те, як би їм за це чого не було. Тож їх більше цікавило чому мене з університету відрахували, чому в комсомолі не був.
А от в незалежній Україні все навпаки. Кожен чиновник дивиться на тебе з єдиним питанням: "А що я від цього матиму? Притому тут і зараз".

Ні, проходити знов цими кругами пекла в мене нема вже ні сил, ні здоров'я, ні нервів, ні бажання.
Тож моя дилема, яка, здавалось, не має рішення, виявилась не такою й складною. Компроміс очевидний - зелене світло лише тим ідеям, для реалізації яких не потрібно ні з ким спілкуватись.
З завтрашнього ж дня почну приносити з прогулянки потрошки трави для сіна.
Задоволений геніально простим вирішенням проблеми втручання в наш світ, я засинав спокійним, щасливим сном.
- Ось так-то, Аятол.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 1.

Передмова.

Ви, можливо, до цих пір помилково вважаєте, що спочатку було слово. Але, насправді все почалось з фарб.
Слова з'явились значно пізніше. Та й вони лише приховували суть.
Отже, все почалось з набору фарб, який мені подарували в школі в зв'язку з успішним завершенням шостого класу. Так-так, зі звичайного набору тюбиків різнокольорових фарб в картонній коробці. Ще й з двома пензликами в комплекті.
Крім фарб велику роль в цій історії зіграв Сашко, мій однокласник і товариш, який жив неподалік.
Ми з ним часто ходили в гості один до одного, і разом пасли корови в лісі.
Чому я так довго описую такі банальні речі? Бо вони мають безпосереднє відношення до того, що сталось.

Малювати я любив ще з дитячих років. Ну, ще задовго до того, як почав ходити в школу. Тож ви, напевне, думаєте, що, прийшовши  додому з фарбами, я зразу ж почав випробовувати їх в ділі.
Ага, як би не так. Я закинув їх кудись подалі, як річ зовсім не потрібну. Щоб вони й на очі мені не попадались.
Це може видатись вам дивним, але, запевняю вас, нічого дивного в цьому не було. І фарби, і все, що зв’язано з малюванням в мене викликало стійку відразу.
Чому так сталось? Це зовсім інша історія, і до даної не має ніякого відношення. Ніякогісінького.
Вам все ж  цікаво чому моя дитяча любов до малювання змінилась відразою? Добре, розкажу.

Чому я не став художником.

Талант художника проявився в мене досить рано. І як всякий справжній талант він не обмежував себе якимись канонами і умовностями, а шукав нових доріг, сміливо експериментуючи з різними техніками, матеріалами, технологіями і стилями.
Малював я на стінах, на шафах, на підлозі, на простирадлах, на стелі, на одязі, на тілі... Використовуючи для цього цвяхи, виделки, зеленку, йод, чорнило, цукор, сіль, борошно, вуглинки, молоко, кашу, курячі яйця... Малював пальцями, долонями, ступнями, животом, спиною... Методом розливання, розсипання, розбризкування, розмазюкування... Як я тепер розумію мої творчі методи значно випереджали свій час.

Але художні смаки батьків були більш консервативними, тож  мою творчість вони намагались загнати в якісь тісні рамки за допомогою таких вічних і перевірених часом аргументів як пасок і цукерки, обмеживши її малюванням олівцями в спеціально купленому для цього блокноті.
Художником я був досить плодовитим, тож блокнот дуже швидко закінчився і мені довелось самому шукати підходящі матеріали для полотен.
На щастя батько  був бухгалтером, тож різних паперів вдома було вдосталь. Правда клав він їх на високій шафі, де дістати я не міг.

Та тяга до творчості була сильнішою за перешкоди. Підсунувши стіл до шафи і поставивши на нього стілець я таки заліз на шафу і запасся паперами.
Вони, правда, були більші за розмірами ніж блокнот, до якого я вже звик, тож довелось порізати їх на куски потрібної величини.
Ще одним недоліком було те, що вони були не зовсім чисті, а розграфлені лініями і списані якимись числами.
Спочатку це мене трохи бентежило, але, розширивши свою свідомість і позбувшись стереотипів, я почав дивитись на них як на полотна з фактурою, що ніяк не зменшує художню цінність картин, а лише надає їм оригінальності і індивідуальності.

Як ви вже напевне здогадуєтесь, батьки і в цей раз не оцінили моєї ініціативи і новаторства. Особливо не сподобались мої нові картини батьку.
Він навіть паска вже дістав, щоб оцінити мою творчість, але мати сказала, що нема чого йому брати роботу додому, навіть якщо це й річний звіт, то краще на роботі затриматись.
Вона чомусь називала  роботою батькову звичку гратись вечорами з рахівницею. Ні, ну рахівниця була чудовою, величезною, з багатьма білими і чорними коліщатками на осях. Але гратись з нею батько не вмів. Ну що це за гра - сидіти годинами і клацати коліщатками туди-сюди.
Я ж використовував рахівницю за її прямим і очевидним призначенням - катався на ній. Клав зверху дошку і...
Але їздила вона добре лише вдома по підлозі, а от на вулиці, навіть з горбка - погано. Крім того батько якимсь чином дізнавався, що я катався на ній на вулиці, і це йому теж чомусь не подобалось.

Та це все деталі,  які до справи зовсім не стосуються. І вам може навіть здатись, що батьки не були зацікавлені в моїй художній творчості.
Але це зовсім не так. Навпаки, вони всяко заохочували мене малювати. Особливо в першій половині дня, коли були на роботі, сестра в школі, а я залишався вдома один. Напевне розуміли, що для творчості потрібна тиша і усамітнення.
Як заохочували? Купляли олівці і папір, пізніше навіть акварельні фарби, книжечки з малюнками, щоб я бачив, як на малюнку виглядає собачка, зайчик, чи їжачок.
Але найбільше окрилює і стимулює до творчості - це, звичайно ж, визнання. Ну, ви мене розумієте.
То ж мало того, що батьки захоплювались моїми малюнками і хвалили мене, батько забирав їх і  відправляв в Москву на виставки і конкурси. Звідки регулярно приходили похвальні відгуки, і грамоти, які батько зачитував, прийшовши з роботи, а також нагороди - олівці, фарби, цукерки, папір...

Така увага до моєї творчості надихала створювати все кращі шедеври. Я навіть винайшов ефективний метод для цього - вирізати з книжок малюнки чи їх частини і комбінувати з них свої картини, наклеюючи на папір. Зараз для цього Фотошоп використовують.
Але й це новаторство батькам чомусь не сподобалось.
Та інтуїція підказувала мені, що в творчості потрібно опиратись на досягнення інших, а не починати все з нуля. Як я дізнався пізніше, навіть великий Ньютон старався залізти на плечі гігантів, а  не пнутись навшпиньки. Чи не менш відомий Кіркоров теж розумів, що не варто вигадувати своїх велосипедів.
Тож я прикладав малюнок з книжки до шибки вікна, зверху чистий аркуш, і обводив по малюнку, що просвічувався. Але оскільки на вертикальному склі робити це було незручно, та й залежність від сонця мені не подобалась, я став класти кусок скла на два стільчики, знизу ставив лампу і процес створення шедеврів поставив на конвеєр, щоб забрати всі призи всіх конкурсів і виставок.

Але одного дня я побачив всі свої шедеври на гвіздку у вбиральні.
І на цьому моя кар'єра художника закінчилась. Стало ясно, що не було ніякої Москви, виставок і призів.
Мене весь цей час дурили, тобто просто обманювали.
Чому батько не викинув десь чи не спалив мої рисунки, а наколов на гвіздок, для мене до цих пір лишається загадкою. Чи шкода було стільки паперу викидати, який можна було ще використати з користю, чи бабуня приїхала і вже не було необхідності чимсь зайняти мене першу половину дня...

Отже, стати художником мені не судилось. Напевне призначалось на це життя щось зовсім інше, хоча я й до цих пір не знаю, що саме.
Але ладно, то було давно і до нашої історії про явлення Христа народу ніякого відношення не має.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 2.

Початок історії.

А почалась історія з того, що Сашко, зайшовши до мене, зразу ж попросив показати йому фарби. (Йому подарували олівці).
Я нехотя взяв коцюбу, ліг на підлогу і став діставати з-під шафи ненависну картонну коробку, яку сподівався вже ніколи не побачити.
Фарби Сашка зацікавили і після випробовування їх пальцями він попросив намалювати його портрет. Але не на папері, а на чомусь соліднішому, щоб було на віки.
Зупинились на куску фанери, що знайшлась в гаражі.
Малювання портретів процес тривалий. Тож через хвилину позування з гордо піднятою головою Сашкові захотілось і самому активно долучитись до створення шедевру. Ми помінялись місцями. Ще через хвилину творчий запал товариша був вичерпаний і він передав пензлика мені.
Так, чергуючись, хвилин за п'ять ми нарешті закінчили портрет.
Недарма кажуть, що одна голова - добре, а дві - краще. Портрет вийшов на славу. З першого ж погляду було видно, що то - людина, а не корова чи курка.
Задоволені роботою, а я ще й тим, що нарешті вона закінчилась, поставили фанерку в гаражі сохнути. І, напевне, ніколи  більше про неї не згадали б, якби...

Як і всі діти кожне літо ми пасли корови в лісі. А лісник нас ганяв. Чому він нас ганяв було незрозуміло, але це було настільки звично, що сприймалось як само собою, як закон природи. Може корова причиняє лісу якусь шкоду? Але ж лісникові корови (штук шість) спокійно випасались там. Може тому, що лісові луги лісник використовував як сінокоси для своїх корів, а великі галявини розорував під свої городи, а наші корови не визнавали цієї прихватизації.
Але ж не могли ми знаходитись біля корів, бо це було і нудно і можна було попастись ліснику на очі. Тож,  покинувши корів в одному місці, ми йшли кудись в інше. До озера,  ріки,  ставка чи на стрільбище військової частини, розташованої в лісі за колючим дротом.
Особливо цікаво було на стрільбищі. Коли не стріляли, можна було назбирувати цілі кишені куль від автоматів. А коли стріляли - було цікаво дивитись на мазил.
Чи вони очі закривали під час стрільби, чи п'яні були, але основна маса куль в мішені не попадала. А часто навіть не попадали в величезний насип поза мішенями, і кулі з тріском летіли через крони дерев і куші. Тоді-то я зрозумів, чому більшості солдатів за війну не вдається вбити жодного ворога.
 
Ви, напевне, думаєте, що феодальний лад почався лише за незалежної України, а до того був тільки рабовласницький колгоспний. Але це не так, паростки феодалізму були вже й тоді. І яскравий приклад цьому - наш лісник, який вважав ліс своїм феодальним угіддям. Думаю інші лісники були такими ж.
І ось одного чудового літнього дня цей феодал впіймав в лісі Сашка, який мирно збирав собі суниці й не думав тікати (корову в той день пасла його сестра), розбив літровий слоїк з суницями, нашльопав Сашка нижче спини і ще й в нецензурній формі лаявся і погрожував.
Це вже був перебір навіть для феодального ладу, залишити  без відповіді таку несправедливість не можна було.
А оскільки ми були звичайними піонерами, про вчення теслі з Назарету щодо другої щоки не знали, а якби й знали, то в Сашковому випадку це була не зовсім щока, тож  стали думати як покарати феодальний лад, що зароджувався всередині розвинутого соціалізму.

В Сашка був самопал діаметром ствола якраз під автоматну кулю. Такий діаметр був великим дефіцитом, але батько його працював трактористом, тож Сашко десь в майстерні польового стану дістав таку трубку.
А напроти вікна в хаті лісника стояв телевізор. Ми вирішили, що одним пострілом можна розбити не лише звичайне вікно, а й дороге і рідкісне в ті часи вікно в світ. Це здавалось нам адекватною і достойною відповіддю за нанесені Сашкові матеріальні та моральні збитки.

Хату лісника оточував високий суцільний дощатий паркан, але, на щастя, біля нього була купа колод, тож було дуже зручно забратись на колоди, покласти великий самопал на паркан і прицілитись.
Стріляти вирішили ввечері, коли стемніє. І після цього зразу ж тікати в ліс.
Прийшовши на позицію зрозуміли, що не всі організаційні питання узгоджені. І головне з них - хто буде стріляти.
Мені здавалось очевидним, що стріляти повинен Сашко, адже і самопал був його і в даному разі саме він був потерпілою стороною, а свою роль я бачив в моральній підтримці.
Сашко, як справжній товариш, вважав, що лаври месників і борців за справедливість треба розділити порівну, а оскільки самопал його, то стріляти повинен я.
При такому підході левова доля лаврів падала на мене, такої жертви з його боку я не міг прийняти, тож  запропонував, що для справедливості один з нас має прицілитись, а другий чиркнути сірника. Пропозиція в принципі була прийнята, але виникло нове питання: хто цілиться і хто запалює.
Слаба організаційна підготовка виявилась ще й в інших питаннях. Ми не знали де в даний момент знаходиться лісник. А раптом не в хаті, а десь у дворі, чи йде якраз з лісу. Тоді втекти навряд чи вдасться. А самопал в нас лише один (мій не рахується, він з мідної трубки і калібр в нього під цвях сотку). Не завадило б мати два чи три хороші самопали.
Крім того невідомо було хто там зараз за телевізором. А раптом його дочка. Вона була симпатична, тож не хотілось щоб стала випадковою жертвою справедливості.
 
Ну й алібі в нас не було. Слова такого ми не знали, напевне, але розуміли, що коли пізнього вечора тебе нема вдома і в цей час щось десь відбувається, то буде підозра чи не твоїх рук то справа. Адже в першу чергу підозра завжди падає на сусідів і знайомих, а на інопланетян лише в останню.
Тож, провівши творчу дискусію на колодах напроти вікна, вирішили, що потрібно краще підготуватись.
Тема алібі мене особливо непокоїла, адже жили ми по сусідству з лісником. Ідеальним варіантом був би самопал з годинниковим механізмом.
І я навіть придумав такий механізм - це свічка. В міру згоряння рівень її полум'я знижується поки не дійде до сірника запалу. Підібравши довжину свічки задаємо час затримки пострілу. Звичайно, все треба помістити в картонну коробку, щоб вітер не хилитав полум'я і не видно було світла.
Сашкові ідея в принципі то сподобалась, крім тої її частини, де йшлось про його самопал, який для нього був би втраченим. Свій самопал був дорожчим ніж чужий телевізор.
Варіант, що після пострілу коробочка з пристроєм, замаскована під дерев’яшку, падає від віддачі між колодами і її можна буде забрати колись пізніше, не гарантував стовідсотково повернення самопалу.
Тож я почав розробку одноразових стволів, як тепер сказали б композитних, склеєних з багатьох шарів міцної тканини.

Процес науково-технологічних розробок не швидкий, а справедливість чекати не хотіла, тож ми почали реалізовувати її дрібними кроками.

Розхитували, виймали і ставили вниз головою  в лісі стовпчики з якимись позначками. Але це було мілко. Більш достойною ціллю був шлагбаум при в'їзді в ліс. Але зламати його поки замкнутий не вийшло, не було важеля.
Увагу привернув, як тепер модно казати бігборд. На стовпі, на висоті чотирьох метрів, була фанерка, яка повідомляла всім, хто йшов чи їхав, що ліс - це краще, що дарує природа, і закликала берегти це багатство народу.
Те, що ліс - багатство народу, в наших реаліях звучало насмішкою і знущанням. Ця цинічна брехня викликала в наших серцях благородний гнів, тож ми почали кидати в неї камінням і сухими грудками землі, поки не розбили її в друзки і не збили зі стовпа. Залишки викинули в кущі.

Лісник чомусь подумав, що то наша робота, і в ультимативній формі вимагав повернути дошку на місце. Оскільки повертати було вже нічого, ми вирішили зробити напис самі.
В гаражі  знайшлась фанерка підходящого розміру, правда помальована, колись ми на ній портрет Сашка малювали. Але інших варіантів не було. Тож на фанерку пришпилили чистий папір, написали на ньому слоган про ліс  і прибили фанерку на стовпі.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 3.

Явлення Христа народу.

От і підійшла до кінця наша історія. Чи, точніше, до кульмінації.
"І для чого все це писалось?" - справедливо спитаєте ви. - "І при чому тут Христос? І де тут його явлення народу?"
Але, як ви напевне знаєте, шляхи Господні невідомі, і Провидіння Боже прокладає собі дорогу часто через дуже звичайні дії людей. Чи й явища сліпої природи.
Займається людина  своїми справами і навіть не підозрює, що насправді-то вона готує дорогу для Бога. Чи навпаки.
І от раптом, в результаті  збігу низки обставин, та ще й, враховуючи загальний контекст...
До речі про контекст. Чомусь якраз в той час ходили по селах чутки, що в якомусь селі на пеньку зрізаної груші появилось зображення Матері Божої. А в іншому селі в камені, що невідомо й скільки часу лежав там біля дороги, побачили обриси Ісуса.
Отже, для явлення Христа потрібна була, виявляється, лише раптова злива з сильними поривами вітру. І вона не забарилась.

Батько прийшов додому весь змоклий до нитки, але настрій в нього був веселий і піднесений.
- Йду я оце і бачу трьох баб на виході з лісу. Покидали на землю свої в'язки дров, попадали на коліна і хрестяться з поклонами, поглядаючи кудись вгору. Дивлюсь, на стовпі якась ікона висить. Видно була папером прикрита, папір розмок і порвався, а під ним богомаз намальований. Придивляюсь, так це той, що в гаражі у нас був.

Отак, зовсім про це не думаючи, я виявився причетним до ще одного явлення Христа народу.
Через день богомаз кудись зник. Чи то лісник його зірвав, чи хтось з віруючих взяв в якості чудотворної ікони - цього я вже не знаю.
Але і тепер, коли чую, що десь ікона заплакала, чи з'явилось зображення Ісуса на дереві, склі чи стіні, мене розпирає гордість - колись і нашого села торкнулась  Божа благодать, і нас Господь не позбавив своєї уваги.
Прискіпливий читач може сказати, закопиливши губу: "Хіба це чудо? Це ж ваша з Сашком робота".
З чим я категорично не можу погодитись, бо, на відміну від багатьох спеціально зроблених "чудес" дане  є справжнім. І наша з Сашком роль в ньому не більша ніж роль фарб, фанери, лісника чи зливи.

   

Цю тему переглядають:

0 Користувачів і 1 гість
 
Повна версія