Із моєї книги спогадів:
Слідство вели разом із керівником карного розшуку ще два КДБісти з Києва. Вони вже були на тому злощасному місці й розглядали, мацали руками деформований корпус вибухового пристрою, на котрий я в день випробовування помочився.
Бачу: біля столу слідчого стоїть мій дипломат із вибухівкою.
Ось КДБіст узяв його і натиснув на замки. У мене усе аж похололо всередині. Відкрив і... дістав звідти свої папери. Отже, це не мій, а його дипломат. Виявилося, що вони знайшли жменю тринітрофенолу, котрий зберігався у воскотопці та брилу жовтої фарби, - думали, що вибухівка.
Ще з першої секунди арешту вирішив: сам "горю", але за будь-яку ціну не видам свого товариша і водночас спільника.
Слідство йде повним ходом: один слідчий запитує, другий записує відповіді на друкарській машині. Запитували просто для видимості: усі відповіді вони вже знали і без мене. Переморгувались та посміхались. Я ж надивуватись не міг: ну звідки вони все про мене знають? Фантастика та й годі!
Слідчі дивились на мене, як на якогось інопланетянина. Запитували прізвища вчителів та керівників підприємств, на котрих я працював. Розумів: їх комітетники знайдуть й примусять писати на мене характеристики.
Питання: - А хто у технікумі був комсоргом групи?
Я розгубився…
Глузливо: - Що, пам'ять відібрало?
- Чому ж? Пам'ятаю. Я був комсоргом.
Помітив, як шокувала їх моя відповідь.
- А з якими дівчатами ти зустрічався до одруження?
Тепер вже мене шокувало таке нахабство комітетників.
- Та, - кажу, - моя жінка була єдиною з ким я зустрічався.
Запитують: - Коли ж ти, хлопче, засумнівався у мудрості рідної комуністичної влади?
Що ж їм відповісти? Мовчу. Тоді один слідчий іронічно звертається до свого колеги:
- Вітя, ти пам'ятаєш, у якому році наші війська окупували Чехословаччину?
А я від подиву тільки очима кліпав.
- Слухай, Рахметов, ти випадково не спав на цвяхах, готуючись до боротьби з радянською владою? Ні?!.. Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?. Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, є машина, є гроші, є вдосталь їжі та самогону. Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися. А ти в політику поліз…
(Рахметов - літературний персонаж, котрий заявляв: "Моя невеста - революция!" й всіляко загартовував тіло та душу, навіть спав на цвяхах, щоб бути готовим до важкої боротьби з монархічним державним устроєм.)
- За Батьківщину боляче, - пробурмотів я собі під ніс, але вони не розчули чи то зробили вигляд, що не розчули.
- Слухай, а може, ти імпотент?.. Га?.. Що?.. Ні?.. Значить, стоїть!?.. Так у чому ж тоді справа?.. А може, тебе не судити треба, а лікувати?.. Як вважаєш?.. Підлікуємо, й гуляй собі…
Сміються…
Ось у такому дусі наді мною кепкували ці здорові, самозакохані молодики. Очевидно, моє становище було для них безглуздям забезпеченої всім необхідним людини, й вони не могли втриматися від глузування над наївним простаком, котрий так дешево оцінив свою свободу. Та вони так само глузували б над Ісусом Христом: "Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?..." й так далі…
- Ото, хлопче, відсидиш свій строк - вози в той лісок дівчат. Тільки не малоліток, бо сам же розумієш - стаття. А так, якщо й спіймають із котроюсь: "За згодою поїхала? " - "За згодою". Ну і всі діла...
Продовжують сміятись.
- А знаєш, - розглядаючи фотографії з "місця злочину", звертається говіркий до свого колеги, - часом бабу знімеш і не знаєш куди її везти. Жаль, не знав я раніше про це мальовниче місце.
Якось один із них тихенько запитав свого колегу, але я все-таки почув: "А що, не признається з ким віз спирт?"
У мене все обірвалось всередині - ще тільки не вистачало, щоб примушували видати свого найкращого друга.
Той у відповідь хитро підморгнув та заперечно похитав головою, - мовляв, мовчи про це. Я це помітив, але второпати нічого не міг, - мозок не давав логічних висновків.
![[ua]](https://forum.pravda.com.ua/Smileys/default/Prapor2.gif)
