Стара фортеця
«Стара фортеця» радянського письменника Володимира Бєляєва була першою «дорослою» книжкою, прочитаною мною у дитинстві. Це сталося, звичайно, випадково – я просто хотів прочитати якусь книжку без малюнків, щоб зрозуміти, що ж читають батьки і що вони приносять додому з бібліотеки – й взяв першу-ліпшу товсту книженцію з шафи.
Зараз, через пів століття після знайомства із романом Бєляєва, можна сказати самому собі, що мені не пощастило з вибором, що моє знайомство з недитячою літературою починалося з радянської пропагандистської книги. Але от я передивився перші сторінки цієї книжки на тлі обрису Кам’янецької фортеці – і зрозумів, що книжка Бєляєва зіграла в моєму житті непересічну роль.
Дитина гостро відчуває любов, ненависть і фальш. Перші сторінки роману Бєляєва переповнені всіма цими почуттями. Україну він ненавидів ненавистю зрадника – адже навіть Бєляєвим ніяким не був, відрікся не тільки від Батьківщини, а й від рідного батька, кам’янецького судді добільшовицьких часів. У власному романі Бєляєв зобразив самого себе в образі Котьки Григоренка, гімназиста, скаута й прихильника української державності, що зустрічає війська УНР із синьо-жовтим прапорцем в руках і пишається тризубом на учнівському кашкеті. Григоренко, як і Бєляєв, відрікається від рідного батька, але не знаходить у собі сил остаточно зрадити Україну. Бєляєв пішов далі, ніж його літературний герой, – і тоді вже почалася остаточна деградація, життя в ненависті до самого себе, до часу, який примушує людей робити аморальний вибір, і найголовніше – до тих, хто не скорився. До тих, хто не став Бєляєвим. До тих, хто не перетворився на інструмент у руках тих, хто бажав знищити все те, що було для тебе цінним і важливим.
Але разом із тим від себе не втечеш. Саме тому в романі Бєляєва Кам’янець-Подільський зображений не провінційним містечком на кордоні імперій, а столицею УНР – адже саме в цей момент, у момент повернення до міста військ Симона Петлюри, відбуваються головні події роману. І якщо ми перечитаємо його сьогодні, то побачимо ті ж самі конфлікти, які ми переживаємо у сучасній Україні. «Позитивний вчитель» головних героїв з вищого училища пояснює учням, що немає ніякого значення, якою мовою розмовляє людина – російською, українською чи польською, головне – «чтобы человек был хороший». А коли наших героїв переводять до гімназії, туди, де вже вчиться й козиряє тризубом на кашкеті Григоренко-Бєляєв, виявляється, що там викладають українську мову й історію («дуже нудно й нецікаво») і познімали зі стін – який невимовний жах! – портрети російських письменників! Немовби для того, щоб на їхнє місце повісити портрети петлюрівських міністрів, але навіть у самій книзі ця історія виглядає фальшиво, тому що коли починається концерт на честь пана головного отамана, на сцені ми бачимо не портрет Петлюри, а портрет Шевченка…
До речі, про Петлюру. Роман Бєляєва був однією з небагатьох радянських книжок, на сторінках якої можна було зустріти голову Директорії як літературного героя. Так, автор бажав його окарикатурити, висміяти, показати залежність від Польщі – але змушений був говорити і про саму Українську державу, і про те, як ця держава не склала зброї навіть після поразки від більшовиків. І в усьому цьому відчувався невимовний страх не просто перед Петлюрою, а й перед самою ідеєю української свободи – страх окупантів, переплавлений зі страхом зрадників.
