Раді Вас бачити! » Увійти » Створити новий профіль

Розмовна та писемні мови в Русі

Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

"Отче наш" церковно-слов`янскою мовою


Київський ізво́д (або українська вимова чи українська редакція) — традиція прочитання церковнослов'янської мови на український лад з певним наближенням до сучасної української мови. Також, традиція запису (транслітерації) церковнослов'янського тексту літерами сучасного українського алфавіту за принципом «як чується — так пишеться».



Історія

В Київській Русі літературною та богослужбовою була староцерковнослов'янська мова. З 12 століття, після розділення земель Київської Русі між різними державами й зародженням окремих українського, білоруського та російського народів, мова зазнала значних видозмін, різних для кожного з цих народів. На українських землях, зокрема, народна (жива) мова до 15 століття зі староцерковнослов'янскої та давньоруської, а згодом староукраїнської, трансформувалася в українську мову. Літературна мова продовжувала залишатися церковнослов'янською, однак, вона була вже ближча до народної мови, ніж староцерковнослов'янська. Після виходу наприкінці 18 століття «Енеїди» Івана Котляревського, українська мова стала також літературною.

Церковнослов'янська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак, і в цій сфері, вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже в 12 столітті вже чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнослов'янський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський.

У східнослов'янському ізводі, в свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московськії державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський (український) ізвод і московський (російський) ізвод.

Українська редакція церковнослов'янської мови була опрацьована в «Граматиці» Лаврентія Зизанія (1596) і кодифікована «Граматикою» Мелетія Смотрицького (1619)[1]. Київська православна митрополія та Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод в богослужбовій практиці.

Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в 18 столітті.

1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі та Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак, українська вимова церковнослов'янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.

1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском».

24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, в якому велів Києво-Могилинській академії використовувати московський ізвод, а не київський[1]



Особливості

Для української редакції церковнослов'янської мови, характерними є такі риси:

вимова букви «ѣ» як «і»
вимова «ы» та «и», як передньо-середнього українського звука
тверді приголосні перед «е», «и»
тверді губні приголосні (голуб)
вимова «в» як «ў» (любоу)
вимова «й» або «н» після губних приголосних перед «а» (пам'ять, памнять)
Приклад

Запис церковно-слов'янською мовою[4]:

Ѿче нашъ иже еси на небесѣхъ,
да свѧтитсѧ имѧ Твое,
да прїидетъ царствїе Твое,
да будетъ волѧ Твоѧ,
ѧко на небеси и на земли.
Хлѣбъ нашъ насущныий даждь намъ дне́сь
и остави намъ долъгы наша,
ѧко и мы оставлѧемъ долъжникомъ нашимъ
и не въведи насъ в напасть
но избави насъ ѿ лукаваго.

Транслітерація московським ізводом:

Отче наш, Иже еси на небесех!
Да святится имя Твое,
да приидет Царствие Твое,
да будет воля Твоя,
яко на небеси и на земли.
Хлеб наш насущный даждь нам днесь;
и остави нам долги наша,
якоже и мы оставляем должником нашим;
и не введи нас во искушение,
но избави нас от лукаваго.

Транслітерація київським ізводом[5]:

Отче наш, іже єси на небесіх,
да святится імя Твоє;
да приідет царствіє Твоє;
да будет воля Твоя,
яко на небеси і на земли.
Хліб наш насущний даждь нам днесь;
і остави нам долги наша,
якоже і ми оставляєм должником нашим,
і не введи нас во іскушеніє,
но ізбави нас от лукаваго.
субота, 14.04.2012, konovchenko

[konovchenko.blox.ua]
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

Повідомлення занадто довге
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі
Slavw

"Повість временних літ" давньо-руською та церковно-словянською мовами


Більшість обивателів, як в Україні так і в Россії, абсолютно щиро вважає, що давньоруські тексти були написані давньоруською ж мовою... Але насправді це не так.

Всі давньоруські тексти були написані церковно-словянською мовою київського ізводу. Справжня давньоруська мова потрапляла в тексти лише фрагментарно і існувала у вигляді народних діалектів тогочасного Київа та його околиць. І саме по цих описках, помилках, народно-розмовних формах, що потрапляли в тексти, можна судити про те, якою мовою розмовляли в давній Руси.

Візьмемо для прикладу уривок з найвідомішого давньоруського твору - "Повісти временних літ" (початок ХІІ ст.).

Думаю, кожному відомі ці слова:


"Се повѣсти времѧньнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земѧ . кто въ києвѣ нача первѣє кнѧжит и ѿкуду рускаӕ землѧ стала єсть"



Це уривок з "Повісти" по Лаврентійовському списку (1377 р.). Але мало хто знає, що цей список має декілька варіантів, що трохи відрізняються один від одного!

В одному з них написано: "Се повѣсти временьнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земля . кто в ней поча первое кнѧжит".

В іншому: "Повесть временныхъ лѣтъ черноризца феодосьева монастыря печерьскаго, откуда есть пошла руская земля, и кто в неи почалъ первое княжити"



А ось як звучить той же уривок з "Повісти" по Іпатському списку (1425 р.):


"Повѣсть временныхъ лѣт̑ . черноризца Федосьєва манастырѧ Печерьскаго . ѿкуду єсть пошла Рускаӕ землѧ стала єсть. и хто в неи почалъ пѣрвѣє кнѧжит̑"

В статті "Несвидомость=невежество" ми з`ясували, що форма слова "нача, начал" - є, насправді, церковнословянською, старо-болгарською. А "поча, почал, почав" є давньоруськими, народно-розмовними формами, що потрапили в цей церковно-слов`янський текст.



Тому буде цікаво з`ясувати, а які ж ще слова, з цього уривку, написані церковно-словянською і які руською мовою?

Відкриваємо "Лексикон" - перекладний славено(церковнословяно)-руський словник Памви Беринди від 1627 року і шукаємо.



http://konovchenko.blox.ua/resource/povest.png



Перше слово "повѣсть" є старо-болгарським! Беринда його тлумачить староболгарським же словом "сказанїє" (руською буде "виклад, вспоминанє, памятка" ;) , грецьким словом "історія" (ἱστορία — оповідь, переказ про відоме, досліджене минуле), а також руським словом "ознайомлення".



http://konovchenko.blox.ua/resource/skazanie.png



Слово "временныхъ" також є старо-болгарським. Руською буде "дочасних"!


http://konovchenko.blox.ua/resource/vremya.png



Слово "лѣто" теж є болгарським. Руською буде "рок, час"


http://konovchenko.blox.ua/resource/leto.png



Болгарські слова "риза, одєяніє, одежда" руською мовою будуть "шата, барва". "Плащ, плащєница" - це теж старо-болгарські слова ("плащєница" руською буде "простирадло" ;) .


http://konovchenko.blox.ua/resource/riza.png




Слово "манастыр" є руською формою церковнословянського "монастиръ".



"ѿкуду єсть" тако ж є церковнословянськими словами. Руською буде "откуль, отколя".




http://konovchenko.blox.ua/resource/otkudu.png




"Пошла" є церковно-словянською формою руського "пѣшла" (пішла). З середини Х сторіччя н.е., в Руси набирає обертів процес, який сьогодні називається "ікавізм" - "розвиток звука і на місці давнього *ě (Ђ — ять) та етимологічних *о, *е." До середини ХІІІ ст. цей процес було завершено.




Слова "землѧ, стала" мабуть і болгарською і руською звучать однаково, тому вони відсутні в словнику Беринди.



Давньоруські повноголосні форми "первѣє", "пѣрвѣє" (це одни з тих помилок, що характеризують давньоруську мову) болгарського слова "пръвѣє" руською мовою буде "наперше, наперві".



http://konovchenko.blox.ua/resource/pervie.png



Болгарське слово "прежде" руською мовою буде "спервотку, перше".



Таке звичне і, здавалось, "ісконно русскоє", для нас сьогодні, слово "князь" насправді теж є запозиченням з церковно-слов`янської. Руською мовою буде "вож(дь)" (болгарське слово "начальник" руською мовою буде "старший урядник, пан" ;) .



http://konovchenko.blox.ua/resource/knyaz.png



Отже, як з`ясувалось, текст "Повісти временних літ" справді написано церковно-словянською мовою з вкрапленнями народно-розмовних, давньоруських слів і форм.



І якщо перекласти з церковно-словянської на давньоруську

"Повѣсть временныхъ лѣт̑ . черноризца Федосьєва манастырѧ Печерьскаго . ѿкуду єсть пошла Рускаӕ землѧ стала єсть. и хто в неи почалъ пѣрвѣє кнѧжит̑"

То отримаємо щось , подібне до цього :

"Виклад дочасних років. Черношатника Федосьєва манастиря Печерськаго. Откуля єсть пі шла Руская земля стала єсть. И хто в неи почав наперше урядувати"



Або таке:
"Се повѣсти времѧньнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земѧ . кто въ києвѣ нача первѣє кнѧжит и ѿкуду рускаӕ землѧ стала єсть"



"Се вспоминаня дочасних років. Откуля єсть пішла руская земля. Кто в Києвѣ поча наперше урядувати и откуля руская земля стала".



А якщо перекласти ці слова сучасною літературною руською мовою, то будемо мати:

"Це спомини про минулі часи. Звідкиля пішла руська земля. Хто в Києві почав найпершим урядувати (панувати) і як руська земля постала."

неділя, 02.12.2012, konovchenko

[konovchenko.blox.ua]
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі

Як розмовляли в Києві тисячу років тому?



Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий.

Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).



Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.



Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.



Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.



Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.



Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.



Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.



Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.



До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.



Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.



Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0



Останнє редагування: 29 січня 2019 19:19:27 від Slawv
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі

Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.



Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.



На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.



Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.



Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.



З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.


https://www.ar25.org/article/yak-rozmovlyaly-v-kyyevi-tysyachu-rokiv-tomu.html


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі Нове

Найдавніші риси української мови

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах 26. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.

26 Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — С. 7-12.

Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянс ьких та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII-XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянс ький варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.
На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.
Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І-V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.
Протягом І-V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:
1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.
2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,
*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.
3. Перехід (приблизно протягом II-III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга а oi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів а oі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі - в dz', c', š): укр. нога - на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.
4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,
*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.
5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.
6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.
7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0



Останнє редагування: 29 січня 2019 19:23:04 від Slawv
   
Re: Розмовна та писемні мови в Русі

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;
Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V-VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γоловá, ноγá, γородúти;
2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вóсінь, вóзеро, вýхо, вузькúй; гóсінь, гóзеро, говéс, горáти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);
3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX-X до XII ст.);
4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: ве иснá, се илó, з илéний, ве илúкий, ожи евé;
5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женáтый - жонáтий, человЂк — чоловíк, єгó — йогó, пшенó — пшонó (IX-X ст.):
6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віéче, гріéх, діéти, ліéс, лесóк, дедóк стали вимовляти вíче, грíх, дíти, лíс, лісóк, дідóк (X — перша половина XI ст.) та ін.
Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.
Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII-XIII чи навіть і з XIII- XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук). Отже, фактично виникає дилема: або наводьте конкретні факти (яких від дописемного періоду ні в кого немає і бути не може), або й надалі залишається непохитною антинаукова концепція східнослов'янського етно- і глотогенезу.
Звичайно, адекватно відтворити етномовні процеси на території сучасної України протягом І тис. н. е. неможливо, бо від того часу не маємо ні писемних пам'яток, ні авторитетних свідчень тогочасних письменників, істориків, географів, мандрівників інших народів тощо. Але й непрямих свідчень, на наш погляд, цілком достатньо, щоб уявити напрямок розвитку тодішніх етногенетичних процесів і вибудувати, хоч би гіпотетично, їхню модель. Наприклад, ми не маємо прямих доказів того, що перехід g в γ у протоукраїнських говорах відбувався невдовзі після розпаду праслов'янської етномовної спільності. Але той факт, що слов'яни, які під час Великого переселення народів у VI ст. рухалися зі Східної Європи на Балкани, ще вимовляли вибуховий g, а східні слов'яни, котрі протягом VII-VIII ст. стали проникати з Середньої Наддніпрянщини у басейн Десни й за Прип'ять, уже мали фрикативний приголосний γ (про це переконливо свідчить послідовне збереження g у південнослов'янських мовах і поширення γ у південноросійських говорах), досить ясно вказує на хронологічні межі трансформації g > γ : кінець VI — перша половина VII ст. н. е.
Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов'янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, як-от: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, нáступ, неук, óбрис, окрáяти, óнде (там), пáша (пасовисько), плéтиво, плúнути, пóслуга, прáля, пýзо, себé, сúрник, слúна, снагá, сýкня, тин, тýга, улучúти, яринá та багато інших 27. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V-VI ст. н. е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін. 28

27 Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. — К., 1993. — С. 257-258.
28 Там же. — С. 257.

Відзначені сербсько-українські лексичні паралелі, кількість яких далеко не вичерпується наведеними прикладами, а також успадковані від праслов'янської доби характерні для української мови риси словозміни й чимало специфічно українських фонетичних особливостей, виникнення яких найвірогідніше віднести до другої половини І тис. н. е., оскільки вони досить широко відображені в найдавніших писемних пам'ятках XI-XII ст., дають вагомі підстави вважати східних слов'ян на території сучасної України від Карпат до басейну лівих приток Дніпра ранніми українцями, а їхню мову — ранньою українською мовою.

http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt05.htm

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0

   

Цю тему переглядають:

0 Користувачів і 1 гість
 
Повна версія