Жертви терору голодом і нащадки-невігласи



У селян забрали лопати. В інших місцях брутально розвалювали печі. Десь забирали домашнє начиння, щоб ні в чому було зварити їжу. Нерідко конфісковували, а то й ламали реманент.


25 листопада Президент звернувся до Верховної Ради з вимогою негайно розглянути законопроект про визнання штучного голоду в Україні актом геноциду. На сьогодні чимало народних депутатів скептично ставляться до пропозицій Президента України, тому долю згаданого законопроекту наперед передбачити важко.

 

 

 

Про Голодомор зібрано чимало свідчень. Але чи проаналізовані вони належним чином, щоб з окремих фактів постала більш-менш цілісна картина?

 

“У 20-ти милях на південь від Києва я прийшов у село, яке буквально гинуло від голоду... Всі коти й собаки були з‘їдені. Коні ж і рогата худоба були забрані більшовиками до колгоспу. В одній хаті варилася їжа, яку не можна було аналізувати. У ній були кістки, бур‘ян, шкура і, здається, черевик. За очима шести людей, котрі нетерпляче чекали кінця приготування їжі, було видно, до якого ступеню голоду вони дійшли. У одного хлопчика 15 років обличчя, руки і ноги були просто шкірою, натягнутою на кістки, живіт спухнув удвічі більше за норму. Він був сиротою, його батько помер від голоду місяць тому, і хлопчик показав мені його тіло. Син присипав тіло батька соломою, бо у нього не було лопати, щоб зарити його. Всі лопати в селі були забрані ҐПУ. Він розказав мені, що його мати одного разу пішла на пошуки їжі і з того часу не повернулася. Цей хлопчик хотів померти. Його спухлий живіт спричиняв неймовірний біль, і він був єдиним з групи в хаті, хто не цікавився варінням їжі”.

 

 
 
Це ще один фрагмент із статті Томаса Вокера про голод в Україні. Звернімо увагу: у селян забрали лопати. В інших місцях брутально розвалювали печі. Десь забирали домашнє начиння, щоб ні в чому було зварити їжу. Нерідко конфісковували, а то й ламали реманент. А часом не просто забирали всю їжу, навіть щойно зварену, а тут же, на місці, її нищили. І поряд з цим, як засвідчили сотні й тисячі людей, вивезене з колгоспів і домашніх господарств збіжжя тим часом гнило під відкритим небом поблизу залізничних станцій. Банальна безгосподарність? Тоді чому не був розстріляний на місці “главголод”, як його любив звати товариш Сталін, уповноважений Центру в УСРР Павло Постишев?

 

Як на мене, весь фактологічний ряд засвідчує, що йшлося не просто про вивезення зерна з метою продати його за кордоном, а про терор за допомогою цього вивезення, не лише про вилучення зерна чи всієї їжі – а про цілеспрямовану конфіскацію і знищення засобів приготування їжі та знарядь сільськогосподарськ ої праці. А на додачу по периметру Радянської України були виставлені так звані “продовольчі кордони”, які не випускали нікого, хто рухався би самочинно – був він українець, німець, поляк, єврей чи грек...

 

“Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут хазяїн. Це коштувало мільйонів життів, але ми виграли”.

Мендель Хатаевич, член політбюро ЦК КП(б)У, 1933 рік

 

Цю цитату люблять наводити прихильники тієї точки зору, що весь Голодомор був сіоністською акцією проти українців. Але ж Хатаєвич говорив це не перед сіонськими мудрецями, а перед політбюро ЦК КП(б)У. Це перше. А друге – що і серед євреїв було чимало жертв Голодомору. Особливо серед тих, хто жив у селах і маленьких містечках. Та само, як і серед приазовських греків чи причорноморських німців, волинських поляків та придністровських молдован. Бо об‘єктами терору і геноциду стали й вони. І в цьому Сталін мав рацію, виходячи зі своїх геополітичних планів.

 

Справа в тому, що доба Української революції та наступної українізації істотно змінила психологію значного числа тих жителів України, які не були етнічними українцями, особливо молоді. Якщо до цього тільки одиниці, максимум – десятки з-поміж них бачили саме Україну (а не, скажімо, Росію чи Польщу) своєю Батьківщиною, то тепер було не так. Настрої значного числа молодих “політичних українців” засвідчували в очах Сталіна і його команди, що ця категорія населення є потенційними “українськими буржуазними націоналістами”. Тому Голодомор був обернений не лише проти українців, переважно селян як основного “кадрового масиву” розвитку української нації, а й проти всіх в Україні сущих, і передусім тих, для кого Україна стала справді Батьківщиною.

 

 
 
Маловідома деталь: упродовж осені 1932-зими 33 років у Радянській Україні замінені були 80% партійних керівників низового рівня. Ці більшовицькі кадри були визнані недостатньо більшовицькими; їх у кращому разі чекало перекидання на роботу кудись на Далекий Схід чи у Середню Азії, у гіршому разі – ҐУЛАҐ. Зауважу, що приблизно половина цієї низової номенклатури не була етнічними українцями. Але це не заважало звинувачувати їх у всіх гріхах (в одному документі того часу я зустрів просто-таки геніальний чекістський термін “дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина”) – і відповідним чином “карати суворим мечем пролетарської держави”. Так само, як і недобитих представників “буржуазно-націоналістичних партій”, які було пішли на компроміс із радвладою і працювали в кооперації чи освіті. Так само, як і тих партійців, хто впроваджував офіційний курс на українізацію. Яка українізація, коли в армії всі мусять говорити однією мовою, себто російською? Які місцеві кадри, коли більшовик – це солдат партії, і не повинен мати жодних сентиментів до населення? Які компроміси з ворогом, навіть колишнім – на війні, як на війні! Тим більше, коли готується визвольний похід – тут жодні сентименти неприпустимі.

 

Іншими словами, якби не Голодомор, то було би щось інше, раніше чи пізніше, бо українці об‘єктивно виявилися приреченими на “зачистку” в ході підготовки до “революції ззовні” у Європі. Але Голодомор виглядав, очевидно, найбільш простим і найбільш ефективним способом створення десятків мільйонів “ідеальних виконавців” тоталітарного режиму. Які мусили за одним сигналом – “Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин” – виконувати будь-які, навіть найбезглуздіші накази більшовицької влади. Тим більше, що Голодомор можна було завжди “списати” на чиїсь недогляди, на безгосподарність, на природні явища...

 

Підтвердження сказане вище знаходить ще й у тому, що Голодомору практично не було у прикордонних районах Правобережжя, у смузі шириною 50-100-150 кілометрів уздовж кордону. Здавалося б, парадокс, - чому лишився не “зачищеним” тактичний тил, але насправді – все вірно. Совєтська воєнна доктрина передбачала тотальне виселення цивільних із цієї смуги напередодні початку “визвольного походу”, тому питання про лояльність населення прикордонної смуги не стояла. До речі, таке виселення було проведене згодом, у середині червня 1941 року, вздовж усього кордону з Німеччиною та її союзниками. І не у ближчий тил, а прямо у Сибір та на Далекий Схід.

 

Коли ж головне, на думку Кремля, було зроблене, Сталін дозволив українським селянам трохи перепочити й набратися сил. Чистка перекочувала в інші сфери. Її головними об‘єктами стали партійно-державний апарат, армія і флот, “компетентні органи”, військово-промисловий комплекс. Масштаб дій тут просто-таки потрясає: був момент, коли просто нікому стало підписувати офіційні документи Раднаркому УРСР: не лишилося жодного з наркомів та їхніх заступників. “Главголод” Павло Постишев буде розстріляний на початку 1939 року. Так само, як і майже всі відповідальні виконавці Голодомору. Відтак Сталін вважатиме, що оперативний тил добре зачищений, Червона армія упокорена, українці перетворилися на “ідеальних виконавців” його наказів, і тому можна починати похід у Європу і далі по світу. І він розпочав цей похід у вересні 1939 року.

 

Чим закінчилося створення “всемирного Советского Союза”, відомо.

 

***

 

А тепер про те, що спонукало мене нарешті написати цей текст, який обдумувався пару останніх років – про статтю Юрія Глухова “Закон про голодомор – спроба фальсифікувати історію”. Не буду вдаватися до оціночних суджень – займемося фактологією. І під цим оглядом твердження Віктора Ющенка про 15 мільйонів жертв голодоморів, звісно, виглядають щонайменше непереконливо. Але чи підстава це для не менш непереконливих тверджень і перекручування цитат?

 

Говорячи про голод 1921-23 років, Юрій Глухов посилається на думку сучасного історика професора Станіслава Кульчицького і стверджує, що “голод тоді охопив значні території, в тому числі Україну. Причини вельми об‘єктивні – воєнна розруха і посуха... Тому вживати термін “голодомор” у цьому випадку недоречно”.

 

А тепер висновки самого Станіслава Кульчицького (даю їх не за неминуче фрагментарними газетними статтями цього автора, а за фундаментальним науковим дослідженням “Україна і Росія в історичній перспективі. Радянський проект для України. К., 2004): “Голод виявився чинником, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з “куркульським бандитизмом”, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у голодуючій місцевості. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом” (С.65-66). Можна було б додати, що саме в 1921-23 роках більшовицькою владою були конфісковані колосальні церковні цінності, витрачені на розбурхування революції у Європі, і жодних об‘єктивних підстав, крім влади більшовиків, для загибелі 300-350 тисяч людей не було, але це речі загальновідомі...

 

 Інше посилання Юрія Глухова на Кульчицького – що голод 1932 року знищив в Україні 144 тисячі осіб. Тепер цитата з монографії історика: “Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 р. у першій половині 1932 р. в 44 районах УСРР розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм. Кількість жертв цього голоду оцінюється приблизною цифрою в 150 тис. осіб” (С.99). Зверніть увагу: не в 1932 році, а в першій половині цього року. Є різниця? Є. Оскільки новий врожай вигрібали ще ретельніше, і помирати від голоду селяни почали ще до нового року.

 

Знов-таки, з посиланням на Кульчицького – твердження, що число жертв Голодомору 1933 року становить від 3 до 3,5 мільйонів осіб. А тепер позиція самого історика: “Повні демографічні втрати, включно із викликаним голодомором зниженням народжуваності, сягали за 1932-34 рр. 5 млн. осіб” (С.102). Це без жертв на Кубані. Чи є резон у згадці про зниження народжуваності? Є, і дуже великий, адже “заходи, розраховані на запобігання дітородіння” в національній чи етнічній групі включені в число дій, які, за Конвенцією ООН, характеризують геноцид. Але до питання про геноцид повернемося трохи пізніше.

 

І, нарешті, висновок Юрія Глухова: “...Чому в 1934 році смертей від голоду не зафіксовано взагалі? Хто засіяв лани і, головне, чим? Все ж бо було з‘їдене? Факт того, що в 1934 році не було голоду, навпаки говорить на користь того, що планів геноциду не було. Влада побачила лиха і зробила все можливе для їхнього припинення”.

 

Коментувати не буду, хоча дуже хочеться. Спершу надам слово Станіславу Кульчицькому: “Фактично держава відібрала у селян весь амбарний врожай 1932 р... Навесні 1933р. селян привчали добросовісно працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. Тих, хто не міг працювати внаслідок виснаженості, не годували” (С.100). До цього можна додати, що саме з тих часів поширилася практика “допомоги” міста селу – бо справді подекуди нікому було працювати в полі, а хто працював, у того сил було надто мало...

 

А ще Кульчицький пише: “Чому Кремль за допомогою натуральних штрафів перетворив голод на голодомор з десятикратно більшими жертвами тільки у двох регіонах, населення яких на дві третини складалося з українців? Чому тільки проти УСРР і Кубані було спрямоване вістря терору голодом, замасковане під хлібозаготівлі?” (С.102-103).

 

І на завершення – знову надамо слово Менделю Хатаєвичу, тобто тій владі, яка начебто побачила лиха і припинила їх. Цитата від березня 1933 року, апогею Голодомору: “Відчувається протверезіння після того розгулу і загострення приватновласницьких, дрібнобуржуазних жадань, які переживала більшість колгоспників під час минулих хлібозаготівель. Серед більшості тих колгоспників, котрі зовсім ще недавно тягли і крали колгоспний хліб, ставились недбало до колгоспного майна, не хотіли чесно працювати в колгоспному виробництві, помітно, що вони все більш усвідомлюють необхідність чесно і старанно працювати для колгоспу”.

 

І про геноцид. В Конвенції ООН про геноцид ідеться про “дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу”. У міжнародному праві поняття “національність” тотожне “громадянству”, отже, йдеться про всіх, сущих в Радянській Україні, оточеній “продовольчими кордонами”, говорячи сучасною мовою – про “українську політичну націю”. Але і як етнічну групу – українців Кубані – прагнула піддати нищенню більшовицька партія. Чому? Свою версію я висловив вище, і вона, на мій погляд, пояснює, внаслідок чого було заплановане не повне, а саме часткове нищення українців в обох сенсах цього слова – політичному та етнічному. Ну, а те, що, мовляв, це не геноцид, бо одночасно гинули з голоду й росіяни, і німці Поволжя – це твердження з рангу, що Голокосту не було, бо Гітлер нищив не лише євреїв, а й циган, ба більше – ще й німецьких антифашистів...

Британский таблоид утверждает, что ему известно, кто убил Литвиненко



Британский таблоид The News of the World утверждает, что располагает полной информацией о личности убийцы подполковника ФСБ Александра Литвиненко.

Как пишет The News of the World, его зовут Игорь и он является ветераном спецназа. Издание, которое известно своей желтизной,  пишет, что называет его только по имени из юридических соображений.

 
В связи с гибелью Литвиненко британские правоохранители уже дважды допрашивали Бориса Березовского
 
The News of the World утверждает, что данные о причастности 46-летнего Игоря, мастера дзюдо, который отлично говорит по-английски и по-португальски, к гибели Литвиненко она почерпнула из некоего документа, который в настоящее время изучают специалисты антитеррористическо го подразделения Скотланд-Ярда. В нем, согласно изданию, наряду с Литвиненко, говорится о других жертвах Игоря, в том числе Анне Политковской, убитой в Москве 7 октября.

Таким образом, по версии The News of the World, Литвиненеко и Политковскую убил один и тот же человек.

Дипломатические каналы

Еще один британский таблоид - The Daily Mirror - со ссылкой на источник в лондонской полиции, сообщает, что пузырек с ядом, которым был отравлен Александр Литвиненко, мог быть доставлен в Лондон с дипломатической почтой.

По словам источника The Daily Mirror , к отравлению могли быть причастны бывшие сотрудники российского посольства в Лондоне. Дипломатичечкие каналы, утверждает источнки, могли позволить избежать риска срыва операции.  

Переквалификация

Между тем,  британская полиция переквалифицировала дело о смерти бывшего Александра Литвиненко. Вместо расследования по статье "необъяснимая смерть" ведется следствие по статье о "подозрительной смерти". Об этом сообщил глава МВД Британии Джон Рид.

Как сообщалось, полдиция полагает, что пока рано утверждать, что Литвиненко был убит. Среди возможных версий - несчастный случай и даже самоубийство, которое, впрочем, не является основной версией.  

В связи с гибелью Литвиненко британские правоохранители уже дважды допрашивали Бориса Березовского.  

Александр Литвиненко скончался вечером 23 ноября в лондонской больнице University College Hospital. Он был радиоактивным элементом полоний-210.  В предсмертной записке он обвинил в своей гибели президента России Владимира Путина.

Про заперечення голодомору в Україні

"Можна було б збільшити експорт, не зважаючи на стан внутрішнього ринку, однак це неминуче привело б до значного ускладнення ситуації в містах через велике подорожчання сільськогосподарськ их продуктів, зменшення реальної заробітньої платні та певний штучно організований голод, з усіма наслідками, які звідси випливають..."

З промови Й. Сталіна на XIV з'їзді КПБ (грудень 1925 року)

Про основні рішення та віхи політичного процесу, який спонукав трагедію голодомору в Україні в 1932-1933 роках, – голодомору, який за визначенням Миколи Бухаріна був "прямим наслідком нової системи військово-феодальної експлуатації селянства, заснованій на примусовій колективізації", сказано та написано вже досить багато. Ця стаття має на меті окреслити деякі ключові аспекти кампанії заперечення голодомору в Україні, яка мала місце на Заході, висвітлити її причини та етапи поступового повернення до історичної правди.

Слід нагадати, що точне число жертв голодомору досі ще не встановлено. Французький історик Ніколя Верт вважає, що цей голод забрав 6-7 млн. життів українців. Етьєн Тевенін вказує на таке ж число жертв в Україні, додаючи до них 2-3 млн. померлих від голоду на Кубані, Північному Кавказі та Нижньому Поволжі. Отож, близько 8-10 мільйонів людей (чоловіків, жінок, дітей) загинули протягом вкрай короткого проміжку часу. Йдеться про масштаби, які можна цілком співставити із числом загиблих на фронтах Першої світової війни (8,5 млн. чоловік).

Ці декілька попередніх зауважень засвідчують про надзвичайний характер голодомору. У безпосередній близькості до Європи, Радянська держава повела нещадну війну проти селянства (слово "війна" є повністю доречним, оскільки, як підкреслює Тевенін, близько 300-500 тисяч осіб було знищено фізично) – нерівноправну війну, яка призвела до людської трагедії, що не мала собі рівних на той історичний момент. Проте, незважаючи на масштаби катастрофи, голодомор 1932-1933 років продовжує залишатися якщо не поза уявою, то, принаймні, другорядним явищем у свідомості європейців.

На той час, коли драма відбувалася, ситуація була дещо іншою. Вже у січні 1933 року журнал "Ле Монд слав" (Слов'янський світ) опублікував статтю про "Голодомор в СРСР та його наслідки", в якій можна було прочитати наступні рядки:

"Сьогодні ніхто більше не заперечує той факт, що Радянська Росія переживає голод. Радянський уряд своїм Декретом від 7 січня 1932 року змушений був власноручно визнати, що голод має місце у південно-західних регіонах ...., вдаючись для його позначення до завуальованого вислову "труднощі у забезпеченні продовольством".

В березні 1933 року "Економічний бюлетень" цього ж журналу зробив такий висновок:

"Всі декрети Центрального Комітету.... засвідчують про надзвичайно жорстокий характер боротьби, яка точиться нині між селянством та радянською владою, набуваючи форм справжньої громадянської війни. Привид смерті знову постає на полях російського селянина".

Восени "Ле Монд слав" зробив аналітичний огляд голодомору, в якому одразу ж ставилося питання про правдивість інформації, що надходила в Західну Європу. Його автор, М. Тімазев встановив наступну класифікацію використаних джерел:

1) Листи, що надійшли з Радянської Росії та були опубліковані в російських, німецьких, швейцарських та чеських журналах. Деякі з цих свідчень увійшли до видання, яке було опубліковано Німецьким комітетом порятунку;

2) Розтлумачені офіційні радянські джерела;

3) Свідчення подорожуючих до СРСР, серед яких М. Тімазев вирізняє розповідь колишнього секретаря Ллойда Джорджа – Ґарета Джонса, який пішки пройшов через усю Харківщину. Під впливом побаченого Джонс переосмислює свою початкову прихильність до Радянського Союзу та вступає в полеміку з кореспондентом Нью Йорк Тайме, Уольтером Д'юренті [1].

М. Тімазев прагне відповісти на ключове запитання щодо причин трагедії: Йдеться про голод, спричинений несприятливими кліматичними умовами, чи про штучний голодомор? Дослідник доводить, що кліматичні умови не є причиною голоду, констатуючи дві важливі обставини:

1. "Реформу чи, точніше, аграрну революцію, відому як колективізація, було проведено найбільш енергійно саме в найбільш родючих чорноземних регіонах ".

2. "Радянське керівництво заперечує наявність голоду в Росії".

На зв'язок між колективізацією та голодомором чітко вказують висновки дослідження:

"Цей голод є нічим іншим як прямим наслідком політики колективізації... Визнання голодомору було б для комуністичного уряду все одно, що визнанням нищівного провалу колективізації".

Таким чином, кампанія щодо заперечення голодомору проводилася зі самого початку трагедії.

Все ж, навіть якщо газети усіх європейських країн поміщали статті та розповіді свідків про голодомор [2], процес негаціонізму розгортається у міру того як аналітики, спостерігачі чи журналісти були не спроможні дати реальну оцінку масштабів голоду. У кінці вересня 1933 року, під тиском українських асоціацій Ліга Націй розглянула на одному із своїх засідань питання голодомору та її Голова зазначив у зв’язку з цим, що “життя багатьох мільйонів людей в небезпеці”.

Деякі репортери як Малком Магеридж, спеціальний кореспондент ліберальної газети "Манчестер Гардіан", були змушені публікуватися в інших газетах, зокрема, в консервативній "Морнін Пост", з огляду на небажання їхніх власних часописів поміщати матеріали про голодомор. Усе дієвіша інформаційна блокада, встановлена Радянським Союзом, десятикратне збільшила ці початкові труднощі для західної преси у висвітленні трагедії.

*

Потрібно наголосити на тому, що голодомор став об'єктом різноманітного за своєю сутністю пасивного чи активного негаціонізму.

Насамперед, заперечення голодомору здійснювалося через комуністичну пропаганду в усіх її формах (через пресу, брошури і т. д.). Воно було наслідком кампанії, ініційованої з Москви та поширеної на всі країни, де існували комуністичні партії. Огляд "Міжнародного вісника", щотижневика Комінтерну дозволяє окреслити основні елементи негаціоністської комуністичної риторики. Передусім, висуваються псевдоаргументи щодо досягнутих об'ємів сільськогосподарськ ого виробництва. Надані статистичні дані не можна перевірити та часто ці показники змінюються від статті до статті. Ми маємо справу з нескінченним повторенням одних і тих самих стверджень. Потім, робиться наголос на "буржуазному" або "реакційному" характері матеріалів, присвячених висвітленню голодомору, які, на думку комуністів, знаходять своє підґрунтя в негативному сприйманні успіхів колективізації з боку їхніх політичних опонентів:

"Пройшов той час, коли ще можна було зобразити брехню у вигляді правди... Переможні факти соціалістичного будівництва більше не вдасться представити масам у несприятливому світлі [3]".

Концепція "монополії на правду", застосування якої на прикладі Камбоджі дослідив Жан-Нуель Дард, лягла в основу комуністичного дискурсу вже в 30-ті роки. Зрештою, якщо й комуністи припускають існування деяких труднощів, то тільки для того, щоби надати більшої достовірності їхній пропаганді та успішніше заперечити голодомор, його характер та масштаби. Варто врахувати також те, що образ українців було на тривалий час спотьмарено гучним судовим процесом Шварцбарта у жовтні 1927 року (Шварцбарт вбив отамана Петлюру, щоб помститися за погроми євреїв, які здійснили війська під його керівництвом протягом громадянської війни) [4].

По-друге, заперечення голодомору випливає з геополітичних міркувань. Його класичним прикладом стала позиція відомого французького політика, одного з лідерів Радикальної партії (на той час ключового актора в політичному житті Франції), Едуара Ерріо, який відвідав СРСР влітку 1933 року. Численні заперечення голодомору з боку Е. Ерріо відіграли вирішальну роль.

У своїй книзі "Схід", (1934 p.), яка є своєрідним щоденником подорожі, Ерріо вихваляє радянську політику п'ятирічного планування, найчастіше обмежуючись переписуванням офіційних текстів радянської пропаганди. Він свідомо бреше щодо голодомору, чудово розуміючи, що його подорож було детально сплановано радянським керівництвом та, звісно, секретною службою ГПУ. Книга Софі Кьоре [5] детально описує увесь контекст цієї подорожі, яка започаткувала кампанію заперечення голодомору у Франції. Вона цитує звіт одного французького дипломата від 1 вересня 1933 року. що наголошує на політичному характері подорожі:

"Особисті спостереження та думки людей, які супроводжували Ерріо, приводять нас до наступного висновку. Головна мета, яку переслідував Ерріо, їдучи до СРСР, полягала у тому, щоб виправдати його політику щодо цієї країни ... та, по-друге, поглибити сучасні франко-радянські відносини. Ці дві цілі було безсумнівно досягнуто".

Ціною цього успіху стала розповідь Ерріо про "байку про голодомор в Україні" ("Orient", ст. 387), висловлювання, яке можна зустріти також у виступах Сталіна. У своїй книзі французький політик поблажливо розповідає про розмови, які він мав з високопоставленими радянськими урядовцями. Варто процитувати наступний уривок розмови Е. Ерріо з М. Калініним, який повною мірою розкриває його ставлення до питання голодомору:

"Не слід діяти силовими методами", – наполягає М. Калінін. "Ми повинні діяти обережно, демонструючи результати гарного управління".

Я торкаюсь делікатної теми неврожаю. Президент надає мені довгі пояснення.

"Я був сам вражений нестачею молока", – каже він мені. "Я покликав найбільш проінформовану у цій галузі людину. Вона мені довела, що молочне виробництво не перестає зростати, однак споживання молока з боку робітників та дітей збільшується ще швидшими темпами".

Коментар Ерріо: "Стільки доброзичливості мене заохочує ...".

У цьому короткому уривку можна віднайти всі ухиляння, до яких вдається Ерріо: йдеться про неврожай, а не про голод, таким чином, це менш небезпечно; мова йде про молоко, а не пшеницю та, відповідно, забезпечення хлібом; зрештою, висувається класичний аргумент, згідно з яким споживання перевищує виробничі потужності, отож, не може йтися в будь-якому разі про "організований голод".

По-третє, заперечення голодомору знаходить своє пояснення у позиції, яку зайняли інші тоталітарні держави. Насправді, ані режим Муссоліні, ані режим Гітлера не використовують ту пряму та достовірну інформацію, яка надходить до них через дипломатичні канали, щоб розвернути антибільшовицьку кампанію. Етьєн Тевенін дуже обґрунтовано показав цей тривожний факт.

Німці мають у своєму розпорядженні звіти їхнього консула в Харкові, Отто Шялера, правдивість яких не підлягає сумніву. У ці перші місяці після приходу нацистів до влади, ще продовжується "кон'юнктура Раппало", яка дозволила таку плідну економічну та військову співпрацю між Веймарською Німеччиною та Радянською Росією. Можна також задатися питанням щодо далекосяжних намірів Гітлера, пригадуючи, що згідно з концепцією "Життєвого простору" Україна належала до територій, яким судилося бути підкореними. З огляду на це, ймовірно, що Гітлер прихильно поставився до знищення сил, які підживлювали український патріотизм.

У випадку Італії, чудовий стан її торговельних та дипломатичних стосунків із СРСР знайшов також своє продовження у співпраці між силовими органами двох країн. При цьому, праці історика Андреа Граціозі засвідчують про те, що звіти італійських дипломатів у Харкові ретельно вивчалися в Римі, у тому числі самим Муссоліні. Андреа Граціозі уточнює, що ці доповіді "випереджають висновки найсучасніших історичних досліджень" [6].

Зміст цих доповідей може бути передано за допомогою наступних уривків:

"Уже тиждень на патрулювання міста мобілізовано двірників у білих халатах, яким доручено підбирати дітей та приводити їх до найближчого відділення міліції, що часто супроводжується сценами відчаю, зойками та плачем. З відділення міліції, яке знаходиться перед консульством постійно чуються розпачливі крики: "Я не хочу йти в бараки смерті, дайте мені спокійно померти".

Біля опівночі дітей починають перевозити вантажівками на товарний вокзал Північного Донця. Саме тут також збирають дітей, яких було підібрано на вулицях сіл або знайдено в потягах, сім'ї селян та одиноких осіб похилого віку, яких було затримано в місті протягом дня. Медичний персонал, який тут знаходиться (за словами одного лікаря, це – справжні герої, оскільки 40% з них помирає від тифу, підхопленого на роботі), робить "селекцію". Тих, хто ще не розпухли та мають якусь надію вижити, спрямовують до бараків "Голодної Гори", де в ангарах на соломі агонізує близько 8 тисяч осіб, в основному, діти. Один з лікарів розповів мені, що вони отримують молоко та суп, однак в недостатній кількості та нерегулярно. Щодня вмирає близько 80-100 осіб. "Здається, що серце більше не в стані проявляти співчуття, однак у мене кожен раз одні сльози переходять в інші", – додає він.

Розпухлих людей вивозять товарними вагонами за 50-60 кілометрів від міста та покидають там, щоб ніхто не бачив, як вони вмирають. Часто трапляється, що доки потяг повністю сформується, минає два-три дні від часу закриття деяких вагонів. Декілька днів тому один із службовців залізниці, проходячи повз один із таких вагонів, почув жалібні крики. Він наблизився до вагону та почув благання однієї нещасної людини, яка просила звільнити її, оскільки сморід від трупів ставав нестерпним. Після відкриття вагону виявилося, що ця людина була єдиною, яка ще не вмерла. Отож, її звідси витягли та залишили вмирати в іншому вагоні, де зачинені люди були ще живі.

По приїзді до місця розвантаження викопуються великі могили, куди складають усі трупи. Мене запевняють, що до них не придивляються і нерідко можна бачити, що людина, яку вкинули до могили, ще рухається. Однак робота могильників не зупиняється та розвантаження продовжується.

Я отримав ці подробиці від медичного персоналу і можу вас запевнити у їхній правдивості"...

Доцільно припустити, що поєднання цих трьох чинників спричинилося до народження вкрай сильного негаціонізму, який на фоні поточних тенденцій духовного та інтелектуального життя, призвів до заперечення голодомору на десятиріччя.

У невеличкій роботі "Результати терору в СРСР" (1936 p.) Борис Суварін робить таке вступне зауваження :

"Під впливом постійних повідомлень про злочини нещадної більшовицької диктатури, трагічних новин та жахливих розповідей про масові розстріли, арешти та депортації, громадська думка перенасичується та перестає усвідомлювати ці страшні реалії".

Врешті-решт, ці повідомлення не привертають значної уваги або й, взагалі, сприймаються з байдужістю чи скептицизмом. Можна призвичаїтися до всього, до репресій як і до війни, особливо, якщо їх жертвами стають інші".

Ці роздуми ставлять більш узагальнене питання щодо оцінки західними суспільствами комуністичних злочинів та загалом усвідомлення феномену масових вбивств. Розум перестає розуміти дійсність, коли йдеться про щось таке неймовірне як знищення державою своїх власних громадян шляхом організованого голодомору. Зрозуміти тим важче, що цей злочин відбувається в мирний час. Насправді, мир є тільки фікцією, оскільки держава, про яку йдеться, оголосила війну своєму селянству.

*

Події, які передували Другій світовій війні, потім сама війна, покрили безсумнівним забуттям голодомор в Україні. Трагедія виринає зі забуття з появою книги Віктора Кравченка "Я вибрав свободу", яку було опубліковано у 1946 році в США та наприкінці 1947 року у Франції. Не потрібно нагадувати, що на той час міжнародна ситуація докорінно змінилася.

Кравченко присвячує 8 і 9 розділи своєї книги колективізації та голодомору. Він розповідає про особисту участь в кампанії колективізації, яка здійснювалася партійними активістами, та доповідає, зокрема, про жорстокість наказів, які давалися радянським керівництвом. Жорстокість, яка обертається у жахливе насильство щодо селян та часто самих жінок, які залишалися наодинці з дітьми після арешту чоловіків. Кравченки наголошує також на вимушеному мовчанні преси: "В газетах жодним словом не згадувалося про страшний голод, що однак ніяким чином не зашкодило тому, що всі про нього знали. В глибині душі ми не сумнівались в тому, що те, що було названо "антирадянськими чутками" повністю відповідало дійсності" (ст. 159).

Накладення цензури на пресу є тільки одним з елементів заперечення голодомору, оскільки органи влади вдалися до фальсифікації реєстрів цивільного стану /тощо..

Звинувачений в наклепі, Віктор Кравченко подає в суд на журнал "Летр франсез". Справа розглядається у 18-ій Паризькій виправній палаті з 24 січня по 7 березня 1949 року. Свідки "Летр франсез" найчастіше дотримуються лінії суворого захисту Радянського Союзу.

Фернан Греньє, колишній голова Спілки друзів СРСР (з 1935 по 1939 pp.), член ЦК Французької комуністичної партії, депутат від округу Сен-Дені та член товариства "Франція-СРСР" повністю відкидає аргументацію Кравченко, посилаючись на власні спостереження та думки інших авторитетних свідків:

"Я особисто відвідав Україну в період колективізації... Ми провели в Україні три тижні в листопаді 1933 року... Коли автор пише, що в селах мали місце випадки людожерства, що всі люди перетворилися в примар і якщо ви долаєте сто кілометрів, проїжджаєте через два десятки сіл, бачите сотні селян, не має потреби у володінні російською мовою, щоб зрозуміти чи ці люди терплять від голоду... як претендує автор [7]”

Слід зауважити з приводу тільки одного питання людожерства, що ще в 30-х роках журналіст Гаррі Лянґ повідомив про існування офіційного радянського плакату з гаслом "Їсти свою дитину – це злочин", що засвідчує про реальність цього феномену. Дуже швидко Ґреньє переходить до своєї другої подорожі до України, яка відбулася в травні 1935 року, і традиційно посилається на "потрібних" свідків з некомуністичного табору таких як Едуар Ерріо, П'єр Кот, Анрі Сельє для підтвердження правдивості своїх слів.

Інший свідок, Жан Бабі, професор історії та комуністичний активіст/ прагне заперечити існування голодомору на основі демографічної статистики, яка, на його думку, свідчила про нормальну демографічну еволюцію СРСР. Видима "науковість" його тверджень покладалася на фальсифікацію, позаяк Сталін наказав внести зміни до результатів останнього передвоєнного перепису населення (1938 p.) та знищив групу демографів, які відповідали за його проведення [8]. Жан Бабі може цього не знав, але його захоплення радянською статистикою є ризикованою справою, оскільки він намагається приховати демографічні втрати Радянського Союзу в 30-х роках, відносячи їх до втрат, що СРСР зазнав у результаті Другої світової війни та число яких залишається на той час вкрай неточним. Його ставлення до комунізму стає зрозумілим, коли Бабі відверто заявляє: "За моїм особистим переконанням, ніяких гонінь з боку радянської влади взагалі не було".

Інший метод, до якого вдаються свідки-комуністи протягом слухань, полягає у систематичній дискваліфікації свідків, які зголосилися виступати на користь Кравченко, особливо, коли йдеться про переміщених осіб, тобто українців, яких було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

Тоді як, на думку Ніни Берберової, свідчення Семена та Ольги Марченко "приголомшили всіх присутніх", в інших оглядачів склалося дещо відмінне враження. Так, Андре Фонтен пише в газеті "Попюлєр":

"Слід із соромом визнати, що розповідь С. Марченко не привертає належної уваги, оскільки французька публіка вже перенасичена інформацією про жахи гітлерівської Німеччини. У всіх його словах чується знайома інтонація, але це сталося в сталінській Росії".

Складається враження, що нещодавнє відкриття нацистських звірств перешкоджає відновленню правди про голодомор в Україні, в якому не просто звинуватити переможців Сталінграду. У будь-якому разі, зв'язок між нацистськими та комуністичними злочинами приходить постійно на думку. З цього приводу Ніна Берберова відзначає наступне зауваження Жана Бабі:

"Американська поліція надала в розпорядження Кравченка документи щодо Нюрнберзького процесу. Це саме з них він запозичив розповіді про всі ці звірства".

Дивний ефект віддзеркалення, який має на меті зняти будь-яке звинувачення щодо злочинів радянської держави, але все ж не перестає ставити запитання.

В міру прочитання звітів та судових слухань виникає відчуття, що масштаби голодомору, його значимість для селянства й далі до кінця незрозумілі навіть для тих, хто його не заперечує. Це є одним із наслідків гіперполітизації процесу, бажаної для комуністів, які прагнули зобразити книгу Кравченка, як інструмент підготовки до війни проти СРСР. На той час "холодна війна" знаходиться в своєму розпалі, зокрема, блокада Берліну триває вже декілька місяців. Ось чому, комуністам, зрештою, вдалося затушувати трагедію голодомору.

*

З огляду на політичну та ідеологічну потугу комунізму, новий інтерес до голодомору в Україні пробуджується у Франції тільки у 80-х роках. У 1981 році на французьку мову перекладено роман-свідчення Василя Барки "Жовтий принц" [9]. Передмову до французького видання написав Пйотр Равіч, який помістив голодомор в Україні в загальний контекст 20 століття:

"Приймаючи до уваги специфічні характеристики кожної ситуації, доля євреїв за часів Гітлера, камбоджійців за диктатури Пол Пота... все ж дуже схожа на долю українських селян, яким судилося пройти через кампанію "боротьби з кулаками" та колективізацію. До них уподібнюються також страждання вірменів під турецьким ігом, однак що відрізняє знищення українського селянства за часів радянської влади, так це той ореол брехні, за яким було приховано злочин, скоєний в часи міжнародного миру".

Відмічаючи значний обсяг опублікованих матеріалів, огляд преси дозволяє, однак, відзначити певні перешкоди на шляху усвідомлення голодомору як одного з ключових моментів в історії 20 століття.

Ленід Плющ, котрий представив книгу Барки в газеті "Ле Монд", охарактеризував голодомор в Україні як "соціально-національний геноцид", який став предвісником "національно-соціалістичного геноциду". На жаль, цей перспективний напрямок досліджень не отримав свого продовження до сьогоднішнього часу.

"Ле Монд" знову повертається до проблематики голодомору в 1983 році, публікуючи велику статтю Гійома Малорі під назвою "Геноцид через голод" [10]. Роком пізніше, у контексті продовження антитоталітарної тематики, журнал "Еспрі" дозволяє Гійомові Малорі порушити питання заперечення голодомору в дослідженні "Історія негаціонізму" [11]. В 1982 році Гійом Малорі опублікував книгу "Справа Кравченко. Париж, 1949 рік. Гулаг перед судом" [12], в якій він дослідив нескінченні спроби "амнезії" голодомору з боку комуністів, але й також загальну байдужість Заходу щодо історії “Іншої Європи”.

Двадцять років після цього першого серйозного дослідження, існування голодомору більше не ставиться під сумнів. Детальні свідчення Мирона Долота [13] дозволяють навіть розпочати аналіз тих механізмів та рішень, які призвели до голоду.

Все ж повного повернення українського голодомору до історії 20 століття ще не досягнуто. Процес буде завершено тільки у тому разі, коли голодомор знайде своє повноправне місце в ланцюгу спроб геноциду 20 століття. В дійсності, заперечення голоду продовжує проявлятися у більш прихованій та витонченій формі. Типовим прикладом такого негаціонізму стала рецензія, яка з'явилася в "Ле Монд" на книгу "1933. Чорний рік" [14]. Зокрема, автор статті схвально оцінив той факт, що книга "не намагалася прив'язати голодомор до якихось конкретних ідеологічних мотивів" [15].

Це зауваження варте детальнішого аналізу. Виявляється, не можливо ніяким чином пов'язати смерть мільйонів людей з сутністю політичного режиму, який панував у Радянському Союзі. Ці сім мільйонів померлих від голоду повинні були б "зависнути" в якійсь нескінченній невизначеності. Голодомор не мав би сенсу та не давав би нам нічого нового в тлумаченні тоталітарного режиму.

Таким чином, сталінський комунізм; та просто комунізм, користався би тим, що можна було б назвати "режимом ідеології найбільшого сприяння". Ніби від самого початку більшовики не розгорнули дискурсу про класи, які приречені щезнути з історичної сцени, "вмираючі класи" за відомим висловом Й. Сталіна, знищення яких відносилося б до політично-соціальної гігієни, необхідність якої обґрунтовувалося самим ходом історії [16].

В дійсності, голодомор в Україні гостро ставить питання про сутність режиму, який організував цей голод. Проблематика голодомору торкається також більшовицької концепції селянства, яке сприймалось як поживний ґрунт для відродження капіталізму, а також ролі селян в радянських планах примітивного соціалістичного нагромадження.

Голодомор є безсумнівно фундаментальним моментом радянської історії, те що Анна Арендт позначила висловом "тоталітарна динаміка", яка у випадку України набрала майже расового забарвлення. Василь Ґросман чудово зрозумів цей подвійний політичний та майже расовий вимірі; штучного голодомору, коли вклав у вуста одного з протагоністів роману "Все проходить" наступні слова:

"Але я казав: це не людські істоти, це – кулаки. І чим більше я думаю про це, тим більше я себе запитаю хто придумав слово – "кулаки". Чи можливо, що це був Ленін? Яке прокляття він на себе накликає у такому разі!... Щоб їх знищити, потрібно було заявити: кулаки — це не людські істоти". Подібно до того як фашисти говорили "євреї – це не людські істоти" [17].

Заперечення голодомору в Україні буде остаточно подолано лише тоді, коли ця трагедія буде нарешті розглядатися у всіх її, без виключення, аспектах, а не зводитись лише до економічної проблематики, лише тоді, коли, відповідно до його масштабів, голодомор 1932-1933 років займе належне місце в історії геноцидів. Робота в цьому напрямку розпочалася завдяки працям таких дослідників як їв Тернон [18].

Сьогодні потрібно рухатися далі у цьому напрямку, не піддаючись залякуванням з боку зацікавлених у цьому осіб.

Переклав з французької Володимир Посельський (Париж)
Придбав та дав зробити переклад Володимир Малинович (Париж)


--------------------------------------------------------------------------------

1 У 1944 році Уольтер Д'юренті, запеклий та цинічний захисник політики СРСР, виправдовував голодомор, який було здійснено радянським керівництвом, у своїй "Історії Радянської Росії". На його думку, конфіскація зерна була необхідною для поповнення резервів Червоної армії з огляду на те, що Японію, яка тільки-но захопила Маньчжурію, розглядали як потенційного агресора.
2 У Франції часописи "Ле Тан", "Ле Матен", "Л'Ордр" Еміля Бюре та ін. регулярно поміщали на своїх шпальтах статті про голодомор, зокрема, розповідаючи про випадки людожерства. Потрібно вказати також на публікації тижневика Олександра Корейського "Ля Рюсі опріме" (Пригноблена Росія), який, однак, припинив своє існування в 1933 році.
3 Л.Ф. Борос "Вони голодні від голоду!", "Міжнародний вісник" від 16 грудня 1933 року.
4 Не зупиняючись на питанні про дійсну відповідальність голови українського уряду, потрібно уточнити, що погроми здійснювались як українськими націоналістами, так і більшовиками. Участь частин Червоної армії в погромах знаходить своє підтвердження, зокрема, у романі Ісаака Бабеля "Червона кавалерія", мемуарах генерала Петренка "До і після Аушвіцу", книзі Іллі Альтмана та Клаудіо Інгерфлома "Кремль та голокост 1933-2001” (видавництво Фламаріон”, париж, 2002 р.)
5 Софі Кьоре "La Grande lueur à l'Est. Les Français et l'Union Soviétique 1917-1939" ("Велике сяйво на Сході. Французи та Радянський Союз у 1917-1939 роках"), Le Seuil, 1999. Обґрунтовані спростування точки зору Ерріо з’явилися ще в 1933 році, зокрема, у книзі Кирила Зайцева "Herriot en Russie" ("Ерріо в Росії"), Nouvelles éditions latines, 1933.
6 "Cahiers du monde russe et soviétique", XXX, № 1-2, січень-червень 1989 року.
7 "Le Procès Kravchenko contre les Lettres françaises" (Процес Кравченко проти "Летр франсез"), стенографічний звіт слухань, La Jeune Parque, 1949.
8 Див. Ален Блюм.
9 Василь Барка "Le Prince jaune" (Жовтий принц), Gallimard, 1981.
10 Le Monde, 28-29 août 1983. Складається враження, що редактори цієї газети забули про цю публікацію, тоді коли різко засудили працю французьких істориків "Le livre noir du communisme" (Чорна книга комунізму).
11 "L'Esprit", n° 86. février 1984.
12 Guillaume Malaurie "L'affaire Kravchenko. Paris 1949. Le Goulag en correctionnelle", Robert Laftont, 1982.
13 Miron Dolot "Les affamés. L'holocauste masqué. Ukraine 1929-1933" (Морені голодом. Прихований голокост. Україна в 1929-1933 pp.). Ramsey, 1986.
14 "1933, l'année noire. Témoignages sur la famine en Ukraine", Albin Michel, 2000.
15 В газеті "Ле Монд" від 2 лютого 2001 року Александра Ленєл-Лавастін применшила число жертв голодомору до 4 мільйонів осіб.
16 Це твердження добре ілюструють наступні слова Анни Арендт: "Терор є втіленням закону руху... Саме цей рух знаходить у людській спільноті ворогів, проти яких спрямовується терор... Поняття вини та невинності втрачають свій сенс. “Винним” є той, хто чинить перешкоди природньому чи історичному прогресу. Саме тому на знищення були приречені "нижчі раси", "особи неспроможні жити", "агонізуючі класи та занепадаючі народи".
17 Vassili Grossman "Tout passe", Julliard, 1984, p. 141.
18 Yves Temon "L'Etat criminel". Le Seuil, 1995.


--------------------------------------------------------------------------------

Французький історик Жан-Луі Панне брав участь, зокрема, в написанні відомого фундаментального дослідження, присвяченого злочинам комуністичних режимів, "Le livre noir du communisme" (Чорна книга комунізму), 1997 рік. Цю статтю було вперше виголошено автором у рамках Циклу семінарів "Геноциди 20 ст.", який відбувся в Університеті Сорбона у вересні 2002 року, Париж.

Застіллями Івченка зацікавилася прокуратура
Леонид КОПАЧ



Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу по статті 364, ч. 2 (зловживання владою або службовим становищем) відносно окремих начальників Державної компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”. Слідство з’ясовує, чому високопоставлені газовики впродовж 2005-2006 років уклали ряд договорів

(в інтересах третіх осіб) з фірмою “Д.Н.Х. Холдінг Груп”. Ці угоди стосувалися надання послуг з організації та проведення корпоративних свят. Правоохоронці підозрюють, що внаслідок цих шикарних вечірок державі було завдано збитків на загальну суму майже 2 мільйони гривень.

Раніше «Оглядач» повідомляв, що чиновники замовили собі на новорічне свято дівчат-моделей, одягнених «снігурками».

Чи хотіли б ви жити в Москві?

Суд вернул удерживаемые ЧФ РФ маяки Украине



Апелляционный хозяйственный суд Севастополя сегодня постановил вернуть Украине 77 удерживаемых Россией маяков и других навигационных объектов, расположенных в Севастопольском регионе. Решение не подлежит апелляции, и уже вступило в силу.

Об этом сообщил председатель Всеукраинской молодежной общественной организации Олег Яценко.

По его словам, "Студенческое братство" приветствует украинскую общественность с новой победой в борьбе за национальный суверенитет Украины в Крыму и Севастополе". В то же время возглавляемая им организация "выражает возмущение по поводу попыток давления на Апелляционный хозяйственный суд Севастополя, который сегодня пикетировали активисты близких к штабу ЧФ РФ пророссийских организаций, офисы некоторых из них расположены непосредственно на флотских объектах".

Как отметил Яценко, Министерство обороны России, которое надеялось упразднить предыдущие постановления суда о возвращении севастопольских маяков, не смогло довести своей правоты.

Теперь российские военные обязанные вернуть Украине многоэтажное здание, которое противозаконно занимает Гидрографическая служба Черноморского флота России и другие 4 больших объекта в центре Севастополя: Управление 23-й океанографической экспедиции, комплекс зданий 20-го гидрографического отряда, Аэрологическую станцию, склады гидроштурманского имущества, и тому подобное.

Как сообщил лидер молодежной организации, в соответствии с проведенной "Студенческим братством" общественной инспекции, часть отмеченных зданий должна использоваться совместно Украиной и Россией, "но все они единолично эксплуатируются ЧФ РФ, у которого нет для этого ни одного договора аренды".

По словам Яценко, в ближайшее время "Студенческое братство" намерено взять на себя роль общественного контроля за выполнением решений о возвращении украинского имущества и сооружений как в Севастополе, так и в Автономной Республике Крым. "Мы будем сообщать украинской общественности о каких-либо фактах саботажа со стороны местных судебных исполнителей и чиновников".

Как сообщалось ранее, согласно Постановлению Кабинета Министров Украины под номером 1252 от 17 августа 1998 года все маяки и другие навигационно-гидрографические объекты на территории Украины принадлежат Министерству транспорта Украины. Через несогласие вернуть их в собственность Украины по предоставлению Министерства транспорта Украины в лице государственного учреждения "Госгидрография" в 2001-2002 годах Генеральная прокуратура Украины обратилась с исковыми заявлениями к хозяйственным судам АРК, Севастополя и Херсонской области по исключению навигационного и гидрографического имущества, находящегося в незаконном пользовании Черноморского флота РФ. Тогда же суды приняли положительные решения, однако Министерство обороны Украины все эти годы пыталось обжаловать эти решения в судах. Дело рассматривалось на протяжении многих лет, в том числе в Высшем хозяйственном суде Украины, откуда было возвращено в суд АРК. Всего по этому делу собрано 7 томов документации.

11 сентября Севастопольский Апелляционный хозяйственный суд постановил изъять из незаконного владения Министерством обороны Российской Федерации маяки "Тарханкутский", "Евпаторийский", "Солодунов" (вблизи города Саки), "Ай-Тодорский", а в целом - 22 навигационно-гидрографических объекта, расположенных на территории АРК.

эта же новость на сайте Корреспондент.net

Отравленному Литвиненко должны были передать «список смертников»
РФ

Итальянский эксперт по безопасности Марио Скарамелла на встрече с бывшим сотрудником ФСБ РФ Александром Литвиненко, состоявшейся в одном из лондонских ресторанов 1 ноября, передал ему список людей, которые должны быть ликвидированы. В нем была и фамилия Литвиненко.

Об этом на пресс-конференции в Риме заявил сам Скарамелла. При этом итальянец подчеркнул, что не имеет никакого отношения к отравлению Литвиненко и обвинил в этом преступлении российские спецслужбы, сообщает телеканал Sky News. Напомним, что бывший офицер российских спецслужб почувствовал себя плохо 1 ноября после ужина со Скарамеллой в одном из лондонских суши-баров. Позже выяснилось, что он был отравлен.

Скарамелла рассказал о том, что в Лондон его привели «тревожные новости о заговоре против русских в Италии и Британии». Именно поэтому Скарамелла связался по электронной почте с Литвиненко и назначил встречу в ресторане. По словам профессора, в его руках оказался список людей, которые должны были быть ликвидированы. «В нем было и имя Литвиненко, и мое имя», – сказал Скарамелла.

«Я попросил его проверить эту информацию через своих людей в России. Литвиненко посоветовал мне не беспокоиться об этом, и мы договорились встретиться позднее – утром следующего дня», – рассказал Скарамелла.

Он также сообщил, что знает о том, что в тот день Литвиненко был на еще одной встрече с «какими-то людьми». Скарамелла не знает, с кем встречался Литвиненко, однако отметил, что он мог быть отравлен именно на той встрече. По данным российских и британских СМИ, до ужина с Скарамеллой Литвиненко встречался с двумя россиянами. Один из них – Андрей Луговой, бывший коллега Литвиненко по КГБ, который сейчас занимается безопасностью «некоторых богатых российских людей». Еще один человек – некий Владимир. С этими двумя россиянами Литвиненко встречался «за чашкой чая», пишет The Times.

Итальянец также сообщил, что список с именами он получил по электронной почте от «человека, который живет в России». Скарамелла заявил, что в списке есть и другие имена людей, живущих в Британии, но не назвал их.

Марио Скарамелла особо подчеркнул, что ему лично угрожает опасность, так как «эти люди очень хорошо организованы». «Мы имеем дело с теми, кто причастен к убийству Анны Политковской», – сказал Скарамелла.

Напомним, что симптомы сильнейшего отравления Литвиненко почувствовал 1 ноября после ужина в лондонском суши-баре с Марио Скарамеллой. Вскоре экс-сотрудник ФСБ был госпитализирован в королевский госпиталь в центер Лондона, а британская полиция возбудила уголовное дело по факту отравления.

В настоящее время его состояние оценивается как стабильное, однако, как утверждают медики, шансы выжить составляют 50 процентов.

После проведенных токсикологических исследований врачи выдвинули предположение, что Литвиненко был отравлен смесью таллия с сильным радиоактивным веществом, которое пока установить не удается. Впрочем, медики уже заявили, что таллия в яде могло и не быть. «Однако ясно, что это был радиоактивный коктейль. Это худший из случаев, что я наблюдал в своей практике», – заявил The Times лечащий врач Литвиненко Джон Хенри. Доктора намерены проводить дальнейшие анализы и тесты с целью установления причины ухудшения здоровья экс-офицера российских спецслужб. Сейчас состояние пациента стабильное, он находится в отделении интенсивной терапии. Однако врачи не исключают, что Литвиненко потребуется пересадка костного мозга.

Между тем, как пишет The Times, делом Литвиненко заинтересовались российские правоохранительные органы. По сведениям издания, Москва готова сотрудничать с британской полицией в расследовании отравления бывшего офицера ФСБ Александра Литвиненко. Как сообщил The Times высокопоставленный российский дипломат, имя которого не называется, «сотрудничество с британской полицией в поисках убийцы – в интересах Кремля». «Российские власти не предпринимали попыток устранить Литвиненко, как это предполагает британская пресса. Тем не менее все указывают пальцем на нас, так давайте вместе найдем истинных виновников покушения», – заявил источник.

Ранее беглый российский олигарх Борис Березовский и бывший советский разведчик-перебежчик Олег Гордиевский обвинили российские спецслужбы в причастности к отравлению Литвиненко. Они утверждали, что спецслужбы действовали по приказу Кремля. Между тем Служба внешней разведки России отвергла любую причастность к отравлению бывшего сотрудника ФСБ. А в ФСБ заявили, что отравление Литвиненко – это провокация со стороны зарубежных спецслужб. «Если бы была такая необходимость, – заявил один из сотрудников ФСБ «Новым Известиям», – мы бы нашли иной, менее шумный и публичный способ, чтоб избавиться от Литвиненко. Его просто использовали втемную, хотят вредить имиджу нашей страны».

Бывший сотрудник отдела по разработке преступных организаций ФСБ России Александр Литвиненко в 2001 году получил политическое убежище в Великобритании, куда он бежал, находясь под подпиской о невыезде.

В России Литвиненко заочно приговорен к 3,5 годам лишения свободы условно с испытательным сроком в течение 1 года за превышение должностных полномочий с применением насилия (ст. 286 УК РФ) и угроз его применения, а также за незаконное приобретение взрывчатых веществ (статья 222 УК РФ). Суд установил, что Литвиненко, находясь при исполнении служебных обязанностей, в 1997 году применил насилие в ходе проведения оперативно-розыскных мероприятий в отношении пяти граждан.

Литвиненко стал широко известен в 2000 году, когда на пресс-конференции заявил о том, что руководство ФСБ якобы поручило ему и еще ряду сотрудников убить предпринимателя Бориса Березовского, но офицеры отказались это сделать. После этого Главная военная прокуратура возбудила против Литвиненко уголовное дело по ранее поданным жалобам на его незаконные действия. Однако Литвиненко скрылся от следствия. С тех пор он считается одним из ближайших соратников Березовского, также скрывающегося от российского правосудия в Великобритании, сообщает "Новый регион".

ПАРАЛЛЕЛЬ-МЕДИА

Янууович назначил в Крыму  референдум по вступлению Украины в НАТО  



     В Крыму назначен день проведения Всекрымского народного референдума по вопросу вступления Украины в НАТО – он состоится 16 декабря. Такое решение было принято сегодня в Симферополе на Всекрымском народном собрании.
В собрании приняли участие более тысячи представителей различных регионов автономии. Сегодня они создали Всекрымский общественный совет по защите конституционных прав Автономной Республики Крым, которому делегированы полномочия Избирательной комиссии. Возглавил совет лидер крымских коммунистов, народный депутат Украины Леонид Грач, сообщает Новый Регион .

Кроме того собравшиеся создали в республике 25 избирательных округов, охватывающих всю территорию полуострова, и утвердили содержание бюллетеня для голосования.

В бюллетене будет только один вопрос: «Согласны ли вы с политикой президента Виктора Ющенко на вступление Украины в НАТО?»

По утверждению организаторов Всекрымского собрания, во всех населенных пунктах автономии будут созданы участки, на которых крымчане смогут выразить свое отношение к евроатлантическим устремлениям руководства Украины.
 
 
 Vlasti.net

Ющенко требует от Верховной Рады признать Голодомор актом геноцидом
17:10 25.11.2006
Президент Виктор Ющенко потребовал, чтобы Верховная Рада приняла проект закона о признании Голодомора 1932-33 годов актом геноцида против украинского народа.

"Я не прошу, я требую от украинского парламента признать Голодомор актом геноцида нашей нации. Это прямая обязанность Верховной Рады. Неминуемое требование истории. Такая же, как Акт провозглашения украинской независимости. Освободите себя от страха и неправды", - заявил глава государства, обращаясь к народу Украины в субботу, 25 ноября, в Киеве.

Ющенко отметил, что страна, которая забудет о невинно погибших людях, "неминуемо продаст свою душу, свою речь и свою память". "Она превратиться в территорию с безликим и неживым народом", - сказал он.

Украинский лидер подчеркнул, что в 1932-33 годах каждую минуту умирали 17 человек, каждый час - тысячу, ежесуточно - 25 тысяч. "Такой урожай собирал великий голод в Украине. На вопрос, что такое Голодомор, мой ответ: это геноцид", - заявил он.

"Те, кто сегодня отрицает Голодомор, глубоко и убежденно ненавидят Украину. Ненавидят нас, наш дух, наше будущее. Они отрицают не историю. Они отрицают украинскую государственность", - отметил Виктор Ющенко.

"От имени украинского народа я утверждаю: жертвы Голодомора должны быть почтены как мученики одной из самых больших катастроф в истории человечества", - заявил Президент.

Он также призвал Россию путем признания Голодомора продемонстрировать свойственное российскому народу человеческое сопереживание. "Сегодня с Михайловской площади в центре Киева я, прежде всего, призываю Российскую Федерацию стать рядом с нами и через государственное почтение Голодомора продемонстрировать высокий, свойственный российскому народу пример человеческого сопереживания", - сказал Ющенко, выступая с обращением к украинскому народу в субботу в Киеве.

"К этому я призываю каждую нацию, которая пострадала от коммунистического режима. Мы вместе были заложниками и жертвами прошлого зла и должны совместно от него очиститься", - отметил глава украинского государства.

Виктор Ющенко выразил благодарность всем государствам, которые законодательно и политически признали Голодомор актом геноцида против украинского народа. "Верю, что в 75-ю годовщину трагедии это единогласно сделает Организация Объединенных Наций", - сказал он.


Как известно, в 2003 году во время 58-ой сессии Генеральной ассамблеи ООН 36 стран-участниц этой организации стали соавторами совместного заявления по случаю 70-ой годовщины Голодомора в Украине, а еще треть государств-членов ООН безоговорочно поддержала этот документ. С тех пор более 10 стран мира на высоком уровне признали Голодомор в Украине актом геноцида. Среди них парламенты США, Канады, Эстонии, Аргентины, Австралии, Италии, Венгрии, Литвы, Грузии, Польши.

Официальный Киев надеется, что решение о признании Голодомора 1932-33 годов геноцидом против украинского народа будет принято на сессии Генассамблеи ООН осенью 2007 года. В то же время, парламент Украины пока не принял решения о признании Голодомора актом геноцида. Российская сторона также не приняла подобного решения.

Ранее Виктор Ющенко внес на рассмотрение парламента как неотложный проект закона о Голодоморе 1932-1933 годов в Украине. Он квалифицирует Голодомор 1932-1933 годов в Украине как геноцид украинской нации. Кроме того, проект закона запрещает отрицание факта Голодомора, устанавливает за это административную ответственность.

На прошлой неделе народные депутаты отложили рассмотрение этого президентского законопроекта. Вместе с тем в Верховную Раду был внесен альтернативный законопроект о Голодоморе 1932-1933 годов депутатами от Партии регионов. Заместитель руководителя фракции Партии регионов Евгений Кушнарев сказал, что в их законопроекте говорится о факте Голодомора также, как и в президентском законопроекте, и Голодомор расценивается как трагедия.

Президент Виктор Ющенко потребовал, чтобы Верховная Рада приняла проект закона о признании Голодомора 1932-33 годов актом геноцида против украинского народа.

"Я не прошу, я требую от украинского парламента признать Голодомор актом геноцида нашей нации. Это прямая обязанность Верховной Рады. Неминуемое требование истории. Такая же, как Акт провозглашения украинской независимости. Освободите себя от страха и неправды", - заявил глава государства, обращаясь к народу Украины в субботу, 25 ноября, в Киеве.

Ющенко отметил, что страна, которая забудет о невинно погибших людях, "неминуемо продаст свою душу, свою речь и свою память". "Она превратиться в территорию с безликим и неживым народом", - сказал он.

Украинский лидер подчеркнул, что в 1932-33 годах каждую минуту умирали 17 человек, каждый час - тысячу, ежесуточно - 25 тысяч. "Такой урожай собирал великий голод в Украине. На вопрос, что такое Голодомор, мой ответ: это геноцид", - заявил он.

"Те, кто сегодня отрицает Голодомор, глубоко и убежденно ненавидят Украину. Ненавидят нас, наш дух, наше будущее. Они отрицают не историю. Они отрицают украинскую государственность", - отметил Виктор Ющенко.

"От имени украинского народа я утверждаю: жертвы Голодомора должны быть почтены как мученики одной из самых больших катастроф в истории человечества", - заявил Президент.

Он также призвал Россию путем признания Голодомора продемонстрировать свойственное российскому народу человеческое сопереживание. "Сегодня с Михайловской площади в центре Киева я, прежде всего, призываю Российскую Федерацию стать рядом с нами и через государственное почтение Голодомора продемонстрировать высокий, свойственный российскому народу пример человеческого сопереживания", - сказал Ющенко, выступая с обращением к украинскому народу в субботу в Киеве.

"К этому я призываю каждую нацию, которая пострадала от коммунистического режима. Мы вместе были заложниками и жертвами прошлого зла и должны совместно от него очиститься", - отметил глава украинского государства.

Виктор Ющенко выразил благодарность всем государствам, которые законодательно и политически признали Голодомор актом геноцида против украинского народа. "Верю, что в 75-ю годовщину трагедии это единогласно сделает Организация Объединенных Наций", - сказал он.


Как известно, в 2003 году во время 58-ой сессии Генеральной ассамблеи ООН 36 стран-участниц этой организации стали соавторами совместного заявления по случаю 70-ой годовщины Голодомора в Украине, а еще треть государств-членов ООН безоговорочно поддержала этот документ. С тех пор более 10 стран мира на высоком уровне признали Голодомор в Украине актом геноцида. Среди них парламенты США, Канады, Эстонии, Аргентины, Австралии, Италии, Венгрии, Литвы, Грузии, Польши.

Официальный Киев надеется, что решение о признании Голодомора 1932-33 годов геноцидом против украинского народа будет принято на сессии Генассамблеи ООН осенью 2007 года. В то же время, парламент Украины пока не принял решения о признании Голодомора актом геноцида. Российская сторона также не приняла подобного решения.

Ранее Виктор Ющенко внес на рассмотрение парламента как неотложный проект закона о Голодоморе 1932-1933 годов в Украине. Он квалифицирует Голодомор 1932-1933 годов в Украине как геноцид украинской нации. Кроме того, проект закона запрещает отрицание факта Голодомора, устанавливает за это административную ответственность.

На прошлой неделе народные депутаты отложили рассмотрение этого президентского законопроекта. Вместе с тем в Верховную Раду был внесен альтернативный законопроект о Голодоморе 1932-1933 годов депутатами от Партии регионов. Заместитель руководителя фракции Партии регионов Евгений Кушнарев сказал, что в их законопроекте говорится о факте Голодомора также, как и в президентском законопроекте, и Голодомор расценивается как трагедия.

Яд Ющенко могли дать 20 человек


Отравить Виктора Ющенко в бытность его в 2004 году кандидатом в президенты Украины могли по меньшей мере двадцать человек. Об этом в пятницу рассказал заместитель генерального прокурора Украины Ренат Кузьмин.

По его словам, круг людей, которые имели возможность отравить Ющенко, был достаточно широк - более двадцати человек. Кроме того, само отравление, кроме дачи бывшего замглавы Службы безопасности Украины Владимира Сацюка, могло произойти и в другом месте. Эти версии в настоящее время проверяются, отметил Кузьмин.

 

НА ЭТУ ТЕМУ

Ющенко породнился с Саакашвили
Президенту Украины не хватает влияния
Украинцы не доверяют своему президенту
 

 

 
 

 
Проблемы со здоровьем у Ющенко возникли в начале сентября 2004 года, напоминают "Вести.ру". Врачи заявили, что Ющенко был отравлен диоксином, причем яд попал в организм пациента примерно за пять дней до госпитализации. Проведенные позже экспертизы подтвердили версию об отравлении диоксином.

Необходимо отметить, что, согласно сообщениям пресс-службы главы Украины, диоксин до сих пор присутствует в организме Ющенко. По данным исследований, концентрация диоксина в его крови в тысячу раз превышает фоновую. Экспертиза проводится главным бюро судебно-медицинской экспертизы Минздрава Украины с привлечением лабораторий Германии, Бельгии и Великобритании.

Российская Федерация: как в милиции выбивают из задержанных «признание»

 


Рукоприкладство, избиение наполненными водой пластиковыми бутылками, книгами, резиновыми дубинками и палками; специальная комната для изнасилований, где стоит металлический стол с фиксаторами для рук и ног, удушения; пытки током, при которых электроды крепят к различным частям тела, — вот лишь некоторые виды пыток и жестокого обращения, которые, по имеющимся сведениям, милиция применяет к подозреваемым, выбивая признания, заявила Amnesty International.

В последнем докладе «Международной амнистии» под названием «Российская Федерация: пытки задержанных и вынужденные “признания”» рассказывается о применении пыток и других видов жестокого обращения на территории РФ в нарушение норм внутреннего права и международных обязательств страны, а также об отсутствии убедительных мер, нацеленных на искоренение проблемы.

«Нормы международного права в области прав человека безоговорочно запрещают все формы пыток и жестокого обращения при любых обстоятельствах, где бы они ни происходили. Несмотря на это, работники милиции применяют пытки к задержанным в следственных изоляторах по всей стране», — сообщила Никола Дакворт, директор региональной программы Amnesty International по Европе и Центральной Азии.

В 2005 году российские неправительственные организации (НПО) зафиксировали свыше 100 случаев пыток, подкреплённых данными медицинского освидетельствования, на территориях 11 из 89 субъектов Российской Федерации. В их число не вошли регионы Северного Кавказа, где пытки происходят гораздо чаще.

Низкая заработная плата и плохая подготовка не позволяют милиционерам эффективно бороться с высоким уровнем преступности в стране. Самый простой способ получить повышение по службе — «раскрыть» как можно больше преступлений, что чаще всего сводится к выбиванию «признаний» у задержанных. Таким образом, сотрудники милиции действуют в обход гарантий защиты от пыток, при этом зачастую пользуясь безнаказанностью.

По многочисленным свидетельствам, во время допросов подозреваемых, содержащихся под стражей, отсутствуют адвокаты; родственникам не сообщают о задержании; милиционеры пытают подозреваемых либо отдают их на милость осуждённых, руками которых осуществляются пытки; пострадавшим отказывают в осмотре врачом по своему выбору; эффективные расследования заявлений о применении пыток и жестокого обращения почти не проводятся; виновные в применении пыток и жестокого обращения лишь в редких случаях привлекаются к уголовной ответственности.

«Независимые и беспристрастные расследования, а также безотлагательное привлечение к уголовной ответственности виновных – вот ключ к искоренению пыток и жестокого обращения. Однако российские власти, по всей видимости, не желают этим заниматься», — заявила Никола Дакворт.

В обязанности Генеральной прокуратуры РФ входит расследование заявлений о применении пыток и других видов жестокого обращения. Тем не менее, работу прокуратуры в этом отношении нельзя признать удовлетворительной. По данным российских НПО, в 2005 году официальное расследование доказало факт применения пыток лишь в 33 из 114 оспариваемых случаев, в 2004 году – в 47 из 199. Ключевым фактором, мешающим эффективности расследований, является дополнительная роль Генеральной прокуратуры в расследовании тяжких преступлений, а именно — возможного применения пыток для получения «признательных показаний» в ходе следствия.

«Дело в том, что левая рука будто бы не знает, что творит правая. Прокуратура едва ли примется активно расследовать заявления о применении пыток, если сама является частью системы, которая полагается на выбитые силой «признания», чтобы получить желаемый результат», — считает г-жа Дакворт.

Одним из показательных примеров неспособности прокуратуры расследовать заявления о применении пыток является дело Алексея Михеева. В 1998 году Михеева необоснованно обвинили в убийстве. Милиционеры пытали его, заставляя «сознаться» в содеянном. Спасаясь от пыток, он выпрыгнул из окна отделения милиции и сломал позвоночник. Михеев подал жалобу, однако его дело возбуждали и закрывали более 20 раз, пока им не занялся Европейский суд по правам человека. В январе 2006 года Европейский суд указал на серьёзные упущения в том, как прокуратура отреагировала на заявление о применении пыток, и признал, что Российская Федерация нарушила запрет на пытки и жестокое обращение, а также право гражданина на эффективные средства судебной защиты.

Кроме того, Россия не в полной мере сотрудничала с международными механизмами в деле предотвращения пыток. Не так давно визит Специального докладчика ООН по пыткам был отложен незадолго до запланированной даты, поскольку российские власти не согласились с кругом полномочий Спецдокладчика. Такая ситуация возникла несмотря на то, что при выдвижении своей кандидатуры на выборы в Совет ООН по правам человека Россия сделала особый упор в своих обязательствах на «активное сотрудничество» со Специальными процедурами и пообещала назначить дату визита в страну Спецдокладчика по пыткам.

Ратифицировав Европейскую конвенцию по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания, Российская Федерация взяла на себя обязательство допускать Европейский комитет по предупреждению пыток (ЕКПП) в места предварительного заключения, и в большинстве случаев так и поступала. Однако Российская Федерация отказала ЕКПП в свободном допуске в места содержания под стражей в Чеченской Республике. Россия — единственная страна в Совете Европы, которая не санкционирует регулярную публикацию докладов ЕКПП. Не давая разрешения на обнародование докладов, Российская Федерация ограничивает сферу полезного общественного обсуждения прогресса в деле искоренения пыток.

Наиболее значительным упущением является отсутствие в России эффективной и независимой системы инспекции всех мест лишения свободы, действующей в общегосударственном масштабе. Подобная система могла бы стать действенным сдерживающим фактором, когда дело касается пыток. На сегодня, различные органы, уполномоченные посещать места лишения свободы, не являются полностью независимыми либо не имеют права являться с визитами без предупреждения и не могут осуществлять контролирующие функции. Места содержания под стражей, находящиеся в ведении милиции, особенно закрыты для контроля извне, и именно там наиболее высок риск применения к задержанным пыток и других видов жестокого обращения.

Помимо прочего, Amnesty International рекомендовала российским властям создать механизм, позволяющий проводить инспекции мест лишения свободы без предварительного уведомления, в том числе следственных изоляторов и изоляторов временного содержания, причём подобные проверки должны осуществлять независимые и заслуживающие доверия инспекторы. Подписание и ратификация Факультативного протокола к Конвенции ООН против пыток стало бы важным шагом на пути к созданию подобного механизма. Кроме того, организация призывает усовершенствовать профессиональную подготовку сотрудников милиции, в том числе в части защиты прав человека.

С полным текстом доклада «Российская Федерация: пытки задержанных и вынужденные “признания”» (индекс МА: EUR 46/056/2006) можно ознакомиться по адресу: [web.amnesty.org] (англ.)
или [amnesty.org.ru] (рус.)

Лукашенко пов'язує із прем'єрством Януковича активізацію України в СНД і подальшу динаміку розвитку співдружності
 
Президент Білорусі Олександр Лукашенко вважає, що із призначенням Віктора Януковича прем'єр-міністром Україна активізує свою участь у СНД й, відповідно, посилиться динаміка розвитку СНД.

Про це Лукашенко сказав на зустрічі із главами урядів країн-учасниць СНД у Мінську.

"Прихід в Україні на пост прем'єр-міністра Віктора Януковича значно посилить нашу співдружність і дуже сильно додасть", - сказав Лукашенко.

Він зазначив, що Янукович відомий як професіонал, у команді якого працюють професіонали.

Як повідомляло агентство, Янукович відбув у Білорусь для участі в засіданні глав урядів СНД.

 

ТЕСТЫ НА СОВМЕСТИМОСТЬ
 
Все сложные политические схемы и стратегии имеют обыкновение в один момент начинать жить собственной жизнью.

Все сложные политические схемы и стратегии имеют обыкновение в один момент начинать жить собственной жизнью. В две тысячи втором году Президент Леонид Кучма подписал приказ о назначении Виктора Федоровича Януковича премьер-министром Украины - 21 ноября, между прочим. Через один год и один месяц Президент Кучма получил разрешение Конституционного суда баллотироваться на третий строк. А еще через год, 22 ноября киевлянам пришлось выйти на Майдан, спасая страну от диктатуры, отождествляемой с Виктором Януковичем.

Прошло совсем немного времени и, в 2006 году, уже новый Президент Украины, Виктор Ющенко, подписал коалиционное представление на должность премьер-министра страны с именем Виктора Януковича. Неделю назад экс-представитель президента в парламенте возглавил группу депутатов, уполномоченных отменить политреформу. А 22 ноября, день-в-день, Президент Ющенко обратился к народу: «без дипломатії кажу Віктору Федоровичу Януковичу – відмовтеся від політиків, які хочуть реваншу і конфлікту. Народ і Президент не допустять ані повернення в минуле, ані повернення бандитських понять і чорних схем».

Помниться, у прежнего президента в аналогичной ситуации было намного больше средств влияния на ситуацию, чем у нынешнего. Какими силами располагает Президент Виктор Ющенко, объявляя мобилизацию?

Блок «Наша Украина» при всех внутренних разногласиях, остается единственной политической опорой Виктора Ющенко. До сих пор ни одна из партий, составляющих блок, не заявила об оппозиции к Президенту. Также ни одна из партий не приняла официального решения о сотрудничестве с политическими силами вне блока.

Блок Юлии Тимошенко представляет собой вторую по численности политическую силу в парламенте. При их теоретическом союзе с фракцией «Наша Украина» силы депутатского корпуса разделились бы в приблизительной пропорции 250 к 200, в пользу левой Антикризисной коалиции. Это сделало бы ситуацию в парламенте прогнозируемой – что для Президента немало. Проблема в том, что договор Президента со второй по численности политической силой в парламенте способен перечеркнуть все договоренности с первой по численности.

Пока не имея соглашений о сотрудничестве, БЮТ играет на конфликтах интересов Антикризисной коалиции и Президента и строит ситуативные союзы. С Партий Регионов Юлию Тимошенко связывает общий интерес к контролю над силовыми структурами. Между Президентом и Юлией Тимошенко также появились точки соприкосновения – отмена политреформы и внеочередные парламентские выборы. Президент назвал Юлию Тимошенко «политическим соратником и единомышленником», а Юлия Тимошенко депутатов «Нашей Украины» – «демократическими силами». Стали сближаться и их взгляды на монопольное положение компании РосУкрЭнерго.

Две этих темы – досрочные парламентские выборы и монополия на газ станут тестами на совместимость Юлии Тимошенко и Виктора Ющенко.

Но после всего, что произошло за два года между Блоком Юлии Тимошенко и блоком «Наша Украина», о союзе между их лидерами можно говорить только в случае появления документа, скрепленного подписями. Да и нужен ли обоим этот союз?

В среде Антикризисной коалиции безусловным антагонистом для Виктора Ющенко является партия коммунистов. Остальные внутрипартийные позиции Президенту предстоит выяснять.

Второго ноября в парламенте появился законопроект Президента о признании Голодомора Геноцидом. Наиболее пострадавшими областями от Голодомора в Украине считаются Полтавская, Черниговская, Сумская, Харьковская, Черкасская, Житомирская. На эти территории приходится 52,8% погибших от голода из всей Страны Советов. Семьи Одессы, Днепропетровска, Донбасса вместе с любовью к русскому языку хранят страшные воспоминания родных сельских бабушек – дай Бог им здоровья! Эти юго-восточные территории составляют прочный электоральный тыл трех коалиционных партий – коммунистической, социалистической и Партии Регионов. О внимании общества к теме Голодомора говорят результаты опроса Киевского международного института социологии: только 5,7% населения Украины не слышали о Голодоморе, более шестидесяти пяти считают происходившее результатом деятельности властей.

В такой ситуации Антикризисная коалиция не может позволить себе проигнорировать инициативу Президента. Но коммунисты скорее уйдут в оппозицию к правительству, чем проголосуют за законопроект в президентской редакции: «Голодомор 1932-1933 годов в Украине является геноцидом украинской нации». От такого закона до запрета деятельности коммунистической партии – один шаг. Что же касается позиций союзников коммунистов по коалиции то, как сказал депутат Партии Регионов Игорь Зварич, «есть три основных взгляда: никто не отрицает, что был голод, но коммунисты считают, что он не был искусственно организован, другие говорят что голодомор был, но его нельзя признавать геноцидом. А третьи в этом вопросе разделяют взгляды «Нашей Украины».

Так президентский законопроект о Голодоморе превратился в тест на совместимость коалиционных депутатов и Президента.

Антикризисная коалиция ищет выход. Вне Украины провал правящей Партией Регионов голосования по признанию Голодомора станет восприниматься не иначе, чем откат страны к коммунистическим догмам. Со всеми вытекающими последствиями. Внутри страны - провал голосования «регионалами» и социалистами подорвет не только доверие собственного электората, но и доверие Президента. Виктор Ющенко неоднократно подчеркивал недопустимость торговли с ним в национальных вопросах.

Пока спикер парламента Александр Мороз склонен проголосовать документ в первом чтении и взять тайм-аут. Этого достаточно. Результаты поименного голосования дадут четкую картину того потенциала парламентских сил, которые, по выражению Виктора Ющенко, «хотят реванша и конфликта». От такой самоидентификации ни депутатам, ни Президенту уже никуда не деется.
 
 
 
 

 
Ахметов выступил за объединение футбольных чемпионатов Украины и России



В эксклюзивном интервью украинскому еженедельному журналу "Корреспондент" народный депутат от Партии регионов и почетный президент донецкого "Шахтера" Ринат Ахметов заявил, что он выступает за создание объединенного чемпионата по футболу России и Украины.



"Такое объединение обеспечит большие возможности для команд, повысит конкуренцию и увеличит прибыль. А если мы будем молчать, то ничего этого не будет", заявил Ахметов в телефонном интервью "Корреспонденту".

По словам Рината Ахметова, если сегодня российская  Премьер-Лига получает $ 50 млн от продажи ТВ-прав, во Франция эта сумма в 10 раз  больше,  а в Украине, сказал Ахметов,  - это просто копейки.

Рината Ахметова считают богатейшим человеком Украины. По оценкам журнала Корреспондент, его состояние составляет 11, 7 млрд. долларов США. В марте 2006 года он был избран депутатом Верховной Рады по списку Партии регионов.

Полный текст интервью читайте в свежем номере журнала "Корреспондент" (№46) от 25 ноября 2006.

В этом же номере опубликовано интервью президента ФК "Динамо" (Киев) Игоря Суркиса.  

Почему убили в Лондоне Литвиненко?



Это политическое убийство врядли совершено, чтобы расшатать отношения между Россией и Западом или "обвинить и скинуть Путина". Если путинский режим разбомбил СТОТЫСЯЧНЫЙ город у себя в стране, если решились штурмовать школу в Беслане ("дети не в счет" - лишь бы не было переговоров), то о каком общественном мнении в России или на Западе может идти речь? Скорее уж, спецслужба выполняет свою "религиозную миссию" - устраняет врагов и таким образом дает понять, чтобы остальные не высовывались.

Чи хочете ви аби Черновецький залишався мером Києва?

Голодомор-33: Справжній винуватець – Комінтерн?


Саме так – “Комуністичний Інтернаціонал” – звалася міжнародна революційна організація з центром у Москві, яка ставила на меті буквально “перекинути світ” догори дригом, встановивши повсюдно “диктатуру пролетаріату”.


Президент Віктор Ющенко якось розповів був журналістам, що у його батьків у хаті завжди стояла пара мішків із сухарями – на випадок, якщо раптом почнуться голодні дні. У моєї покійної бабусі, котра півстоліття прожила у місті, також були приховані торбинки із сухарями – вона у свої студентські роки пережила Великий Голод. Певен, що читачі, якщо звернуться до свого життєвого досвіду, знайдуть достатньо схожих фактів.

 

А це значить, що ми досі живемо у силовому полі подій 1932/33 років. І мусимо їх осмислити, чого б не вартувало нам занурення у минуле, його переосмислення під оглядом справді наукового, раціонального знання.

 

На підступах до Голодомору: Комінтерн і “революція ззовні”

 

 
 
Українська історіографія останніх років зробила дуже багато для дослідження перебігу і причин Голодомору. Попри спротив певних політичних сил, попри мізерне державне фінансування історичних студій, результат одержаний справді вагомий. Хоча, звичайно, навряд чи коли-небудь можна буде точно встановити число жертв Великого Голоду. Так само, як навряд чи можна буде вичерпно відповісти на дуже неприємне для західних демократій запитання: чому тоді, у 1930-х роках, практично всі уряди країн Заходу замовчували сам факт Голодомору, хоча добре знали про нього, чому існувала фактична цензура у тодішніх засобах демократичних ЗМІ і правдиві розповіді про нищення українського народу дуже важко пробивали собі шлях?

 

“У селі під Харковом я зайшов до хати, у якій жили худенька дівчинка 14 років і її брат 2,5 років. Маленький хлопчик повзав підлогою, і його бідне маленьке тіло було настільки деформоване від голоду, що він не був схожий на людську істоту. Його мати померла від голоду, коли йому був рік... Як розповіла сестра, ця дитина ніколи не пила молока і не їла масла, і лише раз у житті вона покуштувала м‘ясо. Єдине, чим хлопчик харчувався впродовж свого життя, це чорним хлібом і картоплею в обмеженій кількості... Ці двоє дітей, котрі не мали жодної надії на допомогу, справили на мене найжахливіше враження за час усієї подорожі. У порівнянні з голодом, на який вони були приречені, смерть була б милосердям”.

 

Так писав американський журналіст Томас Вокер, котрого совєти запросили в числі інших західних газетярів спростувати чутки про голод, але котрий натомість вчинив справжній подвиг, зумівши звільнитися від опіки ОҐПУ і не тільки побачити й описати реальну ситуацію, але й зробити та вивезти на Захід багато фотографій, які неспростовно засвідчили Голодомор. Але тільки 1935-го року він зумів надрукувати свої свідчення.

 

 
 
Отож українським історикам хоч-не-хоч, а доведеться писати не лише про політику більшовизму, а і про тривале замовчування факту голоду урядами країн Заходу. Дуже неприємна річ – аналізувати, чому це демократії так толерували більшовицький терор, чому різні Бернарди Шоу заперечували саму можливість голоду в СССР, а натомість тільки в Німеччині, де щойно до влади прийшли нацисти, на повен голос говорилася правда про цей голод (звичайно, з додаванням до неї ідеологічного доважку щодо “жидобільшовиків”). Чому так сталося? Чому дуже погано спрацювала свобода слова? Варто докопатися. Варто дослідити, чому геніальний Ф.Д.Рузвельт саме в розпал Голодомору офіційно визнав більшовицьку владу.

 

Але навіть про політику більшовизму вітчизняними дослідниками не сказане головне, тобто причинно-наслідковий ряд, який зробив фактично Голодомор неминучим, досліджений не до кінця. Беруться окремі чинники, а не їхня система. Скажімо, професор Юрій Шаповал вважає головною причиною Голодомору по­мсту Сталіна се­ля­нам за їх­ні спротив встановленню радянської влади, неба­жання всту­пати до колгоспів і виконувати нереальні плани хлібозаготівель. Профе­сор Сергій Білокінь підкреслює, що Сталін помстився се­ля­нам саме за їхню збройну боротьбу проти біль­шо­виків у 1920-х роках. Професор Станіслав Куль­чицький наголошує на взає­модії голоду, ви­кликаного кон­фіскацією збіжжя, і теро­ру голодом, коли у селян забирали все продовольс­т­во. Про­фе­сор Ми­хайло Кірсенко вважає причинами голоду ви­лу­чення зерна, рішення винищити селян, що могли повстати проти цьо­го вилучення, та інте­лі­генцію, яка могла це по­встання очо­ли­ти.

 

Тим часом, як на мене, слід поставити український Голодомор у загальний контекст подій 1920-30-х років і виокремити головну лінію, головну мету більшовицької політики цієї доби. І ми неминуче вийдемо на питання про стратегію і тактику Комінтерну.

 

 
 
Саме так – “Комуністичний Інтернаціонал” – звалася міжнародна революційна організація з центром у Москві, яка ставила на меті буквально “перекинути світ” догори дригом, встановивши повсюдно “диктатуру пролетаріату”. Партія російських більшовиків з самого початку була основою Комінтерну, вона фінансувала його діяльність, не рахуючи гроші, та готувала значну частину комінтернівських кадрів. Звичайно, серед активістів Комінтерну було чимало романтиків світової революції, але реально організація все більше перетворювалася на сліпе знаряддя в руках Кремля.

 

Ви коли-небудь чули гімн Комінтерну? Геніальна річ. Як на мене, сильніша за “Інтернаціонал” – “Заводы, вставайте, шеренги смыкайте...” – ну, і так далі. До цілком відвертого визнання: “Наш лозунг – всемирный Советский Союз”.

 

Ось так. Не більше і не менше. І в декларації про утворення СССР говориться про те ж саме. Отже, свої цілі більшовики та їхні сателіти не ховали. Створити такий Союз Комінтерн спершу намагався, підштовхуючи й ініціюючи революції в різних країнах з тим, щоб усе більше держав об‘єднувалися навколо червоної Москви. У 1923-му та 1926-27-му роках Комінтерн намагається довести до перемоги вже початі революції чи розгорнути їх у Болгарії, Німеччині, Великій Британії, Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Індонезії, Персії і навіть у Бразилії, але несвідомі пролетарі міста й села не бажали всі разом стрункими лавами крокувати до перемоги всесвітнього Великого Жовтня, за Комінтерном ішла відчутна меншість трудящого люду, і то в основному не з кваліфікованого робітництва, а з усілякого люмпену. Колосальні фінансові ресурси, згромаджені більшовиками за рахунок нової економічної політики в СССР та конфіскації церковних цінностей, зникли у ці роки в ненаситній пащі комуністичної революції.

 

Що далі? Складати руки, відмовлятися від світової революції? Ні, весь сенс існування Совєтського Союзу – у світовій місії комунізму. Забери цю місію – і що тоді? Будувати нормальне життя за гаслом Бухаріна “збагачуйтесь”? Але кому в такому разі стануть потрібні більшовики? Відтак всередині партії більшовиків та Комінтерну розгортається боротьба між прибічниками Йосифа Сталіна та прихильниками Лева Троцького. Головна різниця між ними в тому, що Троцький вважає: слід продовжувати спроби ініціювання перманентної світової революції, а Сталін бере курс на так звану “революцію ззовні”, яку принесуть у Європу, Азію, Африку й Америку багнети Червоної армії. Перемагають сталінці.

 

1928 року ухвалюється нова програма розвитку Червоної армії. Вона має перетворитися на масове мобільне військо, оснащене найпередовішою на той час технікою. Задля цього Сталін розпочинає форсовану індустріалізацію та суцільну колективізацію. Розробляється і відповідна військова стратегія: Тухачевський, Тріандафіллов, Шапошніков створюють теорію “глибокої операції” з використанням тисяч танків, літаків,

 

"Треба за короткий термін (2-3 тижні) впоратися із совєтизацією цілих держав чи, стосовно  більших держав - з совєтизацією протягом 3-4 тижнів справді великих областей... При організації ревкомів дуже важко буде розраховувати на місцеві сили. Тільки частину технічного персоналу і найменш відповідальних працівників можна буде знайти на місці. Всі відповідальні працівники і навіть частина технічного персоналу мусять бути приведені з собою... Число цих працівників, потрібних для проведення совєтизації відвойованих областей, буде величезним".

Заступник начальника Штабу Червоної армії Володимир Тріандафіллов, 1929 рік

 

Така тотальна совєтизація – як мета, так і основа планованого походу Червоної армії. Наведена цитата взяти з книги "Характер операцій сучасних армій". Для прикладу Тріандафілловим узяті п‘ять польських воєводств від совєтського кордону до ріки Сян – тобто це Волинь і Галичина. Точно розраховано, скільки брати місцевих комуністів в органи влади, а скільки привезти. Це те, що буде здійснене 1939 року – тільки детально розплановане за десятиріччя до реальних подій.

 

 
 
А поки Червона армія тільки готується до походу, як я уже казав, 1928 року політбюро ЦК ВКП(б) схвалює програму військового будівництва, за якою наприкінці 1-ї п`ятирічки передбачалося мати 5500 танків (це більше, ніж в усьому світі) та 3500 бойових літаків (це стільки, скільки в усьому світі). Забігаючи наперед, скажу, що програма ця була перевиконана: за першу п‘ятирічку виготовлені 7500 танків, переважно найновіших, кращих у світі моделей. Одночасно перевиконаний і план з літакобудування, зокрема, випущено понад двісті важких бомбардувальників ТБ-1 – інші країни нічого подібного не мають, і вже розгортається випуск ТБ-3, а на підході – важкий трансконтинентальни й бомбардувальник К-7 українського конструктора Костянтина Калініна. Вчитайтесь іще раз у слово “трансконтинентальний” і подумайте, де мають бути розташовані цілі цього створеного у Харкові авіаційного гіганта.

 

Між тим жодних реальних зовнішніх загроз для Совєтського Союзу у цей час не існувало: по закінченні Першої світової війни західні держави скоротили свої армії і флоти до мінімуму, пустивши на металобрухт тисячі новісіньких танків, сотні лінкорів, крейсерів та есмінців. У всіх країнах Заходу панували антивоєнні настрої, а комуністичні партії могли б на гроші Кремля зривати мобілізаційні заходи урядів своїх країн. Єдиною державою, яка суто теоретично могла б позмагатися на полі бою з СССР, була Польща, в якій добре пам‘ятали “диво на Віслі” 1920 року, але у польської влади були свої проблеми: боротьба з опозицією та непокірними національними меншинами (цю політику звали “пацифікацією”, і вона на початку 1930-х була в самому розпалі). Отож суто економічна потреба в колективізації та пришвидшеній індустріалізації була відсутня – куди більш вигідним, навіть виходячи з більшовицьких ідеалів, виглядав окреслений “улюбленцем партії” Ніколаєм Бухаріним шлях “вростання куркуля у соціалізм” та пришвидшеного розвитку легкої промисловості, яка, через зростання добробуту населення, поведе за собою промисловість важку, а відтак – і військову.

 

Цікаво, що сам Сталін невдовзі чесно визнав: колективізація була здійснена зовсім не для того, щоб підвищити продуктивність сільського господарства; головним для нього було “торжество соціалістичних виробничих відносин”, говорячи ж людською мовою – тотальний контроль влади за селянством. Метою ж індустріалізації зразу називалося створення надпотужного військового виробництва.

 

Але сталося так, що на шляху до повного втілення цих цілей довелося знищити кілька мільйонів селян України. Чому? Про це в наступній статті.

 

ALL WILL BE GOOD?

Что делают три дочки Путина?



Первые невесты России учатся в Санкт-Петербургском государственном университете.

"Президент России Владимир Путин не очень любит говорить с журналистами о своих дочерях. На пресс-конференциях эта тема поднимается так редко, что не всякий журналист может вспомнить, сколько их у президента. Как известно, у главы государства дочерей две Мария и Катерина, 1985 и 1986 годов рождения соответственно. Первые невесты России учатся в Санкт-Петербургском государственном университете. До последнего времени считалось, что обстоятельства получения образования президентскими дочерьми являются чуть ли не государственной тайной и хранятся в строгом секрете.

Корреспонденту НГ в Петербурге удалось завесу тайны немного приподнять. Младшая дочь президента Катерина Владимировна Путина в прошлом году поступила на восточный факультет Петербургского университета. Это одно из наиболее престижных учебных заведений города. 116 преподавателей факультета учат студентов 92-м языкам. Восточный факультет на пару с филфаком покрывают практически всю языковую среду стран ООН. Катерина Путина выбрала кафедру истории стран Дальнего Востока и получает образование по специальности история Японии. Еще до поступления в вуз она изучала китайский, и, как сообщил НГ декан восточного факультета Евгений Зеленев, успешно прошла тестирование по этому языку. В будущем, по словам декана, она может также приступить к изучению корейского.


Обе дочери получают образование по индивидуальной программе. По словам Евгения Зеленева, такая форма обучения не является особой привилегией президентских дочерей. У нас по данной программе получают образование несколько студентов. Такая форма доступна студентам-отличникам и ребятам, у которых имеются особые обстоятельства, например, иногородним студентам. Ведь ни заочного, ни вечернего отделения у нас нет. Для того чтобы получать образование по индивидуальному плану, необходимо сдавать не только сессии, но и промежуточные аттестации, ближайшая из которых будет в октябре. Провал промежуточной аттестации означает автоматическое лишение индивидуального плана, пояснил Евгений Зеленев.


Впрочем, Катерине Путиной такие неприятности, судя по всему, не грозят. Последнюю сессию президентская дочь сдала блестяще. За каждый из экзаменов (а всего их было пять японский язык, история Японии, география Японии, история Дальнего Востока и античная история) Катерина Путина получила оценку отлично. Как декан, я полностью удовлетворен результатами, которые показывает Катерина, комментирует Евгений Зеленев, мне не приходится вмешиваться в процесс ее обучения.


Для изучения восточных и европейских языков (из последних в плане Катерины Путиной пока только английский) дочь президента регулярно встречается с преподавателями факультета. Собеседник НГ не стал комментировать, как часто девушка бывает в здании на Университетской набережной Невы, так как это уже касается личной жизни, а о ней Евгений Зеленев отказался разговаривать изначально: Каждый человек, в том числе и Катерина, может пользоваться определенными правами на конфиденциальность своей личной жизни.

Что касается обеспечения безопасности Катерины Путиной, то здесь корреспондента НГ ожидал сюрприз. Удивительно, но вопросы безопасности дочери президента особо не оговаривались, рассказывает Евгений Зеленев, все доверили факультету. Так что в целом Катерина получает образование в том же режиме, что и другие студенты, обучающиеся по индивидуальному плану.

Посещать здание на Университетской набережной Катерине Путиной осталось всего три года. Закончив бакалавриат, она поступит в магистратуру. А магистры восточного факультета к тому времени будут получать образование уже в другом месте. Примечательно, что за всю 150-летнюю историю существования у факультета не было собственного дома. Сейчас он делит площади с филфаком. Но недолго осталось востоковедам жить в тесноте вскоре после поступления Катерины Путиной губернатор Петербурга Валентина Матвиенко выделила восточному факультету новое здание на Съездовской линии Васильевского острова. В небольшом трехэтажном строении будут учиться 150180 будущих магистров. Как только закончится ремонт, который, судя по всему, еще не начался, в здание переедет магистратура в полном составе. Декан восточного факультета не стал напрямую связывать поступление дочери президента с выделением нового здания, но такие совпадения все же являются большой редкостью.


Старшая дочь Владимира Путина Мария поступила на биолого-почвенный факультет Петербургского университета. По престижности этот факультет сильно уступает восточному конкурс составляет немногим более двух человек на место. Но секретность в стенах главного здания университета, в котором обучаются будущие биологи и геологи, соблюдается намного строже. Декан факультета Игорь Горлинский отказался разговаривать с корреспондентом НГ. Помощница декана, услышав имя старшей дочери президента, с ужасом воскликнула: Да что вы, как можно?! Ни о каком интервью на эту тему не может быть и речи! Тот факт, что деканат восточного факультета без особых проблем согласился предоставить о своей студентке информацию, не являющуюся предметом тайны личной жизни, помощница декана, представившаяся Ларисой Александровной, прокомментировала следующим образом: Это их дело. С самим деканом связаться так и не удалось. Не помог и звонок проректору по научной работе Владимиру Трояну. Я не могу давить на Игоря Алексеевича, это не в моей компетенции, пояснил он. Самому мне пока не удалось увидеть президентских дочерей воочию. Хотя я бы с удовольствием посмотрел на них, пообщался. Тем более что, насколько мне известно, девочки очень хорошо учатся. После некоторой паузы Владимир Троян добавил: С другой стороны, как говорят в России, чем меньше знаешь, тем лучше спишь.

Проректор по учебной работе Илья Дементьев также отказался предоставить интересующую НГ информацию. Он предложил составить официальный запрос, на который, возможно, когда-нибудь будут даны ответы. При этом никаких гарантий, что ответы будут получены, как вежливо предупредил Илья Дементьев, он дать не может.

Не слишком разговорчивыми оказались даже студенты биолого-почвенного факультета, отловленные корреспондентом НГ в длинном коридоре здания Двенадцати коллегий. Никто из них, как выяснилось, с Марией Путиной не знаком. Да и вообще, насколько я знаю, на эту тему лучше поговорить с деканатом. А то у нас еще проблемы какие-нибудь могут возникнуть, пояснил третьекурсник очень сознательного вида.

На этом поиски подробностей о том, как учатся дочери российского президента, закончились. Как и ожидалось, информации не слишком много. Зато НГ удалось лишний раз убедиться в том, что страх перед тем, что вертикаль власти ударит именно тебя, порой является куда более веским аргументом для сохранения не бог весть какой тайны, чем специальные директивы и распоряжения. "

FLB.RU

Якби ви знали, що такими будуть результати правління президента Віктора Ющенка ви би вишли на Майдан у 2004 році?



Редаґовано 1 раз(и). Останні правки 22.11.06 20:49.

Луценко связал найденное в Словакии тело с Георгием Гонгадзе



Глава МВД Украины Юрий Луценко заявил, что в распоряжение Интерпола поступало сообщение словацких правоохранительных органов о нахождении тела, которое, вероятно, могло бы принадлежать Георгию Гонгадзе, однако замгенпрокурора Ренат Кузьмин не стал рассматривать его, передает Интерфакс-Украина.

Об этом Луценко сообщил в среду, 22 ноября,  в интервью журналистам в перерыве расширенного заседания правительства в Киеве.

"Есть заявление Интерпола словацких правоохранителей о том, что ими найдено тело, которое, вероятно, было убито в тот же период, когда погиб журналист Гонгадзе. Они попросили правовой помощи по идентификации этого тела для установления его возможной причастности к господину Гонгадзе", сказал ЮЛуценко.

Он подчеркнул, что, согласно действующему законодательству, МВД передало это ходатайство в Генпрокуратуру. "Наш доблестный борец с коррупцией господин Ренат Кузьмин эту бумагу направил мне в милицию без рассмотрения", подчеркнул Луценко.

Он отметил, что намерен повторно направить эту бумагу в Генпрокуратуру, поскольку данное уголовное дело находится в ее компетенции. "Но прокуратура очевидно просто не хочет брать ее во внимание. Такой вывод я могу сделать из этого дела", - добавил глава МВД.

НАВКОЛО МАЙДАНУ: РЕВОЛЮЦІЯ ТА ЇЇ ЛАШТУНКИ
 
Що ж сталося в нашій країні два роки тому? Чому вона подивувала сама себе і змусила навіть африканців шукати на карті це загадкове слово – Ukraine?

Ось і настала друга річниця початку Помаранчевої революції. І хоча особливих веселощів у суспільстві з цього приводу не видно, але я її писатиму саме так – з великої літери, не інакше. Адже йдеться саме про революцію. Хоча і вочевидь незавершену. Але таки революцію. Щоб там хто не говорив зараз і як би політики не звинувачували один одного у “зраді ідеалів Майдану”, одночасно виставляючи себе чи не єдиними носіями його вільнолюбного духу.

Що ж сталося в нашій країні два роки тому? Чому вона подивувала сама себе і змусила навіть африканців шукати на карті це загадкове слово – Ukraine?

А сталося так, що всі 1990-ті та початок 2000-х років в Україні творилося те, чого нормальна, чи, як то кажуть вишукані інтелектуали, укшталтована національна держава не допустила б. Офіційно все те, що діялося, звалося “економічними та політичними реформами”, реально ж являло собою ледь прихований грабунок державної власності (незалежно від суспільної потреби у цій власності) та її перерозподіл між екс-комсомольською екс-номенклатурою, криміналітетом, авантюристами-нуворишами та “червоним директоратом”. А на додачу різні політичні авантюристи робили собі кар‘єру на забобонах населення того чи іншого регіону, одні подавали себе як “послідовних націоналістів”, другі – як “лібералів”, треті – як “інтернаціоналістів”, четверті – як “прихильників слов‘янської єдності” і т.д. Спершу “реформи” проводилися під виглядом “фінансової стабілізації”, і таке гучне гасло давало змогу правлячій верхівці розкрадати сотні мільйонів доларів зарубіжних позик, виділених на цю саму стабілізацію, натомість більш-менш приборкувати інфляцію за допомогою багатомісячних, а подекуди й багаторічних затримок з виплатами зарплати, пенсії та соціальної допомоги. Разом із тим адміністрація Леоніда Кучми (команда котрого зуміла потрактувати на свою користь усі нечітко виписані положення щодо поділу влад у Конституції 1996 року) відверто провокувала корупцію на всіх поверхах влади: мізерні офіційні зарплати чиновників, включно із міністрами, і водночас система “конвертів”, товщина яких напряму залежала від уміння того чи іншого владного органу “розв‘язувати” проблеми.

Доба становлення та ствердження цієї системи (яка пізніше отримала назву “кучмізму”) супроводжувалося руйнацією майже всіх високотехнологічних виробництв країни (крім хіба що рідного Кучминого “Південмашу”), оскільки їхній розвиток не обіцяв швидкого прибутку, і постанням в Україні експортно-сировинної моделі економіки, притаманної державам Третього світу, вигідної і нуворишам, і владі, - така модель корелювалася з утриманням основної маси населення в догромадянському і донаціональному стані, коли неможливі зрілі політичні рухи, які мають на меті захист всього комплексу людських прав. Але до кінця провести “кучмізацію” всією країни не вдалося: в Україні, на відміну, скажімо, від Білорусі чи Молдови, існували значно більш потужні традиції боротьби за свободу, причому не тільки на Заході, а і в Центрі і на Сході країни. Крім того, серйозні економічні зв‘язки із Європою вимагали певної, бодай косметичної, європеїзації правлячого режиму. Нарешті, самолюбство команди Леоніда Кучми вимагало, щоб їх сприймали на рівних у всіх навколишніх країнах, а це, у свою чергу, спонукало до певних обмежень у внутрішній політиці, які не давали перетворити Україну на диктаторську державу.

Як би там не було, у ХХІ століття наша країна увійшла, так-сяк припинивши економічне падіння і зумівши спершу стабілізуватися ледь не на “дні”, а потім почати зростання. Хто сотворив це диво – важко сказати; дехто киває на уряд Віктора Ющенка 2000-2001 років; дехто вважає, що досить було Леоніду Кучмі очуматися й підписати кілька указів про виплату пенсій та зарплат, як усе стало на свої місця; втім, швидше, ситуацію переламали ті мільйони громадян, які не складали руки навіть у найскрутніші роки – і заробітчани, щороку привозячи в країну і непрямим чином інвестуючи в українську економіку мільярди доларів, і селяни, навчившись виживати без колгоспів, і інженери, перекваліфікувавшис ь на базарних торговців та ділерів дрібних фірм, й інтелектуали, не даючи владі спокійно спати. Одне слово – у людей з‘явилася жива, хоч і дрібна, копійка, вони стали економічно незалежними від влади (яка їх перманентно грабувала, але роботу вони знаходили самі), а серед “нових українців” з‘явилося чимало таких, які були незадоволені Кучмою та його командою, оскільки вважали, що їм не дають розгулятися і набити кишені грішми.

А тут якраз назріли парламентські вибори-2002, на яких ближче оточення Кучми зазнало нищівної поразки, і якби не адміністративні важелі впливу на “незалежних” мажоритарних депутатів, глава держави одержав би ворожий до себе парламент; а на обрії вже мерехтіли президентські вибори-2004, на яких Леонід Данилович не мав права балотуватися, бо відбував другий свій термін. Але хіба даремно будувалася система кучмізму? Конституційний Суд дав право громадянину Кучмі утретє брати участь у виборчих перегонах, бо, мовляв, його третій термін – то насправді другий. Але от лихо – всі соціологічні заміри свідчили, що на чесних виборах чинний президент не має жодного шансу на виграш, оскільки його перемагає і Ющенко, і Мороз, взагалі – кого б опозиція не висунула. А тому “кризові менеджери” та високооплачувані інтелектуали з оточення Леоніда Кучми розробили хитрий план, реалізація якого відкривала перед згаданим Кучмою Л.Д. та ними самими перспективи утримання влади у своїх руках на фактично необмежену перспективу.

Що для цього було треба? Дуже просто: вщент перелякати країну, яка тільки-но почала звикати до більш-менш прийнятного життя, поставити її на межу економічної катастрофи та громадянської війни, а потім зупинити конфлікт, і випустити, всього у білому вбранні, Леоніда Даниловича як батька та рятівника нації. З тим, щоб вдячний народ сам підніс йому на тарілочці державне кермо.

Отож, як можна зробити висновок з одержаної від ряду учасників команди, яка розробляла ці плани, головними персонажами політичної драми були обрані дві постаті, кожна з яких могла викликати співчуття і підтримку тільки у половини країни, а в іншій до неї ставилися б украй погано – Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Обом допомогли повірити у свою ледь не богообраність, в обох роз‘ятрювали неприйняття суперника, обох оточили такі команди, які швидше стримували лідерів, коли ті починали діяти надто хвацько, ніж допомагали їм. А щодо українських громадян, то їм ретельно допомагати виплекати всі можливі фобії та страхи, вкладаючи в це величезні гроші і намагаючись використати у своїх цілях навіть лідерів сусідніх та віддалених держав.

Але тут почалися несподіванки. Для всіх головних гравців.

Спершу з‘ясувалося, що прихильники Ющенка значно активніші, ніж публіка, об‘єднана навколо Януковича, скільки б не платили останній. Особливо молодь, ініціативи якої постійно виходили за межі планів штабу “Нашої України”. Потім з‘ясувалося, що Інтернет у своїй масі вислизнув з рук влади – і це до певної міри компенсувало тотальний контроль президентської адміністрації над телебаченням, якому вже, до речі, мало хто вірив. Ну, а далі був івано-франківський сюрприз: скидається на те, що за задумом розробників проекту імені “третього терміну Л.Д.К.”, отруєння Ющенка мусило мати своє симетричне відображення у чомусь не менш неприємному для Януковича та його електорату. Але загадкові “важкі тупі предмети” (про які потім за інерцією говорив Тарас Чорновіл) не встигли полетіти у тодішнього прем‘єра: геніальний задум був зірваний банальним курячим яйцем, спонтанно кинутим місцевим студентом. Що ж, всі плани на папері геніальні, якщо не зважати на яйця.

Ну, а далі за планами згаданої публіки демонстративні скандали й фальсифікації результатів голосування мусили вивести у столиці на Майдан тисяч 40-50 опозиціонерів, а у відповідь їм до столиці приїхало б стільки ж опонентів із Донбасу. Потім мали початися зіткнення між прихильниками двох кандидатів, які дали б можливість президенту Кучмі вийти, як уже говорилося, на арену в білому костюмі і виступити в ролі всезагального миротворця та рятівника.

Максимум, на що сподівалася команда Ющенка (частина котрої, поза сумнівом, знала про суть справи чи здогадувалася про неї), так це на домовленість з Леонідом Кучмою (який повинен був стати новим-старим президентом) про допуск до певних важелів влади і до частини “годівниць”: усе це робилося б під гаслами “національної єдності” та “Схід і Захід разом”. Але раптом на Майдан вийшло вдесятеро більше людей, ніж запланували ті, хто смикав за ниточки певну категорію лідерів “помаранчевих” (у щирості інших сумнівів немає, так само, як і в їхній непрофесійності). Це викликало ледь не паніку серед керівництва “Нашої України”, яке не знало, що робити за несподіваних для нього обставин. Підніміть пресу й прогляньте її під цим ракурсом – ви знайдете чимало визнань високопоставлених “помаранчевих” діячів щодо цього. І знов-таки згадайте: що робили Ющенко та його оточення на Майдані? Вони щосили стримували енергію своїх прихильників, щоб ті, не дай Боже, не викинули на смітник історії команду Кучми, команду Януковича й іже з ними.

І знову неочікуване: Юлія Тимошенко закликає всіх зі сцени Майдану піти на Банкову, закликає блокувати всі урядові споруди та діяти наступально. Якби не було цього заклику, хіба б вдалося мобілізувати стільки “помаранчевої піхоти” на боротьбу за свободу? Якби не блокада дачі Кучми і якби не готовність мас до штурму урядових установ і цієї дачі, чи змушений був би Леонід Данилович дати задній хід і відмовитися від ідеї третього терміну? В обмін, звичайно, на певні гарантії з боку Віктора Андрійовича...

І це була справжня революція. Впала не тільки система кучмізму – розсипалися проекти “кризових менеджерів” і російських політтехнологів, котрі вважали, що спроможні розпланувати життя країни на десятиліття вперед. Ключові постаті команди Кучми почали стрілятися. Довіра народу до нової влади просто-таки зашкалювала. Олігархи підготувалися “затягнути паски” і поділитися з людьми, а журналісти відчули смак свободи слова. Історія пришвидшила свій біг – але...

Але ніхто з нової команди не був готовий до виконання владних функцій, тим більше за умов революції. Підкреслюю: ніхто. Згадаймо, з чим прийшов до влади Франклін Делано Рузвельт на початку 1933 року – він та його команда вже мали пакет законопроектів стосовно радикальних змін в американській системі управління, у соціальній політиці та в контролі за власністю. І як тільки пройшла церемонія інавгурації нового президента, одразу Конгрес почав затверджувати нові біллі буквально “пачками”, а президентська адміністрація почала всюди, де можливо, розставляти надійних людей. Скажуть: команда Ющенка була неоднорідною... – так і у хлопців Рузвельта не було єдиномислія, були постійні жорсткі дискусії, але люди спокійно й відповідально ставилися до свого нового статусу і працювали не задля наповнення власних кишень, а для порятунку власної країни. Тим часом ані сам Ющенко, ані Тимошенко, ані Порошенко не мали цілісної візії розвитку країни, тим більше, законодавчого пакету, який би цю візію конкретизував юридично-прагматичною мовою.

Скажімо, однією з головних проблем революції та одним із головних завдань, які вона мусила розв‘язати, була енергетична безпека країни. Чи мав хтось хоч якийсь проект розв‘язання цього питання? Ні. Та більше: вже після відставки з посади прем‘єра Юрій Єхануров в ефірі радіостанції “Ера” на докір, чому його уряд не займався збільшенням видобутку власних нафти та газу, з щирим розпачем зауважив: та намагалися займатися! Але ж у них там усе схоплено, нічого не дають зробити! Запитання навздогін: а хто це ті таємничі “вони”? І невже у глави уряду немає важелів, щоб поставити на місце публіку, яка не дає реалізувати завдання енергетичної безпеки країни? І невже не було заздалегідь зрозуміло, що доведеться долати силою держави опір отих таємничих “вонів” (чи все ж таки “донів”)?

Рузвельт, до речі, у схожій ситуації, коли гангстерські групи зривали соціальні реформи і паразитували на економіці, зумів добре використати ФБР, особливо її таємних агентів, закинутих у гангстерські середовища, та снайперів, котрі вміло виконували роботу зі знешкодження тих, на кого вказували таємні агенти...

Утім, то Америка. А то ми. Подивувавши світ і справді змінивши політико-економічну систему в країні, народні маси пішли на відпочинок. А тим часом місце “кризових менеджерів” невдовзі зайняли “любі друзі”. Наслідки відомі.

Проте яка склалася в країні нова система, ще достеменно не відомо нікому. Найшвидше, вона ще не склалася, точиться позиційна боротьба між різними політичними силами та економічними кланами, і ближчий час ще подарує нам неабиякі сюрпризи. Але щастя жити за третього терміну Кучми Л.Д. ми, схоже, позбавлені раз і назавжди. А певні громадяни, котрі зараз хизуються своїм всевладдям, постійно з острахом озираються – і озиратимуться довіку: а чи не оточують їх хлопці в американських валянках і з наколотими апельсинами.
 
 

Черномырдин: Помаранчевая революция принесла плюсы и минусы  

 


Посол Российской Федерации в Украине Виктор Черномырдин считает, что Помаранчевая революция принесла свои плюсы и минусы.

Как передает УНИАН, в интервью журналистам посол отметил: «Есть плюсы, есть минусы, как и в любом деле».

Нельзя говорить, что что-то случилось и сразу все расцвело, так не бывает, работать нужно», - добавил он.
 


© Главред  
 

Тимошенко: Янукович препятствует вступлению Украины в ВТО



Пребывание Виктора Януковича у власти схоже с "временным обострением болезни перед выздоровлением", заявила Юлия Тимошенко во время дискуссии на внеочередном заседании Делегации ЕС в Комитете межпарламентского сотрудничества между Украиной и ЕС в Брюсселе.

В частности, она коснулась политики нынешнего правительства относительно вступления Украины во Всемирную торговую организацию.

По ее словам, правительство Януковича искусственно создает препятствия для вступления Украины в ВТО в сроки, которые были определены Президентом Украины Виктором Ющенко.

Как заявила Тимошенко, "осуществляется определенный бартер с силами, которые не заинтересованы в быстром вступлении Украины в ВТО". Так, с российской стороны нам предлагаются энергоносители, а мы - с украинской стороны - синхронизацию вступления в ВТО с Россией.

Лидер БЮТ заявила, что ее политическая сила решительно выступает против такой политики.

"Мы убеждены, что темпы вступления Украины в ВТО должны быть такими, как они были запланированы после прихода к власти демократического Президента и демократических сил", - заявила Тимошенко, добавив, что вопрос вступления в ВТО будет главным тестом, который должно пройти правительство Януковича для определения того, двигаемся мы в верном направлении к демократии, или в обратном.

Тимошенко выразила надежду, что европейское сообщество поддержит Украину в этот тяжелый период так, как поддержало ее во время Помаранчевой революции.

Как сообщалось ранее, 21 ноября лидер БЮТ прибыла в Брюссель, где проведет ряд встреч как лидер оппозиции.

Вчера состоялась ее встреча с Комиссаром ЕС по внешним отношениям Бенитой Ферреро-Вальднер, на которой они обсудили внешнеполитический курс и проблемы энергетической безопасности Украины.

Также лидер БЮТ должна встретиться с Верховным представителем ЕС Хавьером Соланой, с председателем группы социалистов Европарламента Мартином Шульцом и президентом Европейской народной партии Вильфредом Мартенсом.

В ходе визита Тимошенко выступит в Центре европейской политики (EPC) с докладом: "Украина, останется ли будущее помаранчевым?".

Жириновский рассказал, каким образом РФ может стать "вторым центром мира"


Увеличение гособоронзаказа в 2007 году позволит России восстановить свой статус ведущей мировой державы, считает вице-спикер Госдумы, лидер ЛДПР Владимир Жириновский.


Ранее в понедельник, 20 ноября, первый зампред военно-промышленной комиссии (ВПК) при правительстве России Владислав Путилин сообщил, что гособоронзаказ в 2007 году вырастет на 29% до 734,6 миллиарда рублей.

"Чем более обороноспособная и сильная армия - тем больше нас будут уважать. Сегодня у России есть реальный шанс восстановить статус второго центра мира и стать по-настоящему мировой державой", - сказал Жириновский, комментируя это решение.

Вице-спикер Госдумы считает увеличение гособоронзаказа "абсолютно правильным".

"Наша оборонная промышленность - самая конкурентная по всему миру", - заявил он.

Жириновский выразил мнение, что оборонная промышленность может стать тем "мотором", который "потянет" за собой всю гражданскую промышленность.

Он также считает, что в будущем году необходимо увеличить гособоронзаказ до одного миллиарда рублей, а затем довести его до двух-трех миллиардов.

По итогам 2005 года Россия впервые со времен распада СССР обогнала США по экспорту вооружений.

Такие данные привела Исследовательская служба конгресса (Congressional Research Service, CRS) в докладе "Поставки обычных вооружений развивающимся странам с 1998 по 2005 год".

Согласно документу, по итогам 2005 года Россия экспортировала оружия и военной техники на 7,1 млрд долларов и опередила США и Францию.

Днепропетровск угрожают завтра отключить от тепла

 
Нефтегаз Инжиниринг  
Государственная компания «Газ Украины» заявила о прекращении подачи природного газа Днепропетровску с 21 ноября из-за долгов местного теплоснабженца.

«Газ Украины» предупредила местного теплоснабженца Днепропетровска — «Днепропетровские городские тепловые сети», — что из-за долгов город не получит лимиты природного газа на третью декаду ноября.

По словам директора предприятия Николая Шипки, газопоставщики предупредили, что долг нужно погасить до пяти часов вечера сегодня, а средств у предприятия нет.

«Просьба к населению — осуществить предварительную оплату, чтобы мы могли нормально подавать тепло и еще включить горячую воду», — призвал Шипка.

По его данным, в нынешнем отапливаемом сезоне «Днепропетровские городские тепловые сети» задолжали за газ свыше 15 миллионов гривень.

Если предприятие лишат газа, то без тепла останется большая часть жилых домов и объектов социальной сферы Днепропетровска.

Суд признал Луценко виновным в коррупции



Печерский районный суд Киева признал в действиях министра внутренних дел Юрия Луценко наличие коррупционных деяний, сообщил адвокат министра Юрий Бергельсон.



По его словам, суд принял постановление, которым признал вину Луценко в совершении двух коррупционных деяний.

Судья Инна Отрош признала, что положения ранее изданных двух указов Президента относительного того, что министр внутренних дел не является государственным служащим, незаконны.

В связи с этим министр внутренних дел может нести ответственность за коррупционные действия, указанные в части 2 статьи 5 закона "О борьбе с коррупцией".

Вместе с тем суд не установил в действиях Луценко корыстных мотивов.

По словам адвоката, Луценко заплатит штраф от 300 до 400 гривен.

"Это политическое решение, которым министр признан виновным в совершении коррупционных действий", - сказал Бергельсон.

По словам адвоката, постановление размещено на 20 листах, что свидетельствует о том, что решение суда было написано заранее.

Напомним, 15 ноября следственное управление Генеральной прокуратуры передало в Печерский суд 2 протокола о коррупции со стороны Луценко.

В свою очередь, Юрий Луценко обвинил Генеральную прокуратуру в чрезмерной политизации своей деятельности и подписал обращение в суд относительно признания незаконными действий должностных лиц Генпрокуратуры.

Адвокаты министра заявили, что оба протокола о коррупции  составлены с грубым нарушением процессуального законодательства: они не содержат подписей Луценко, подтверждающих, что он с этими документами был ознакомлен. Кроме того, в протоколах нет пометок следователя, которые тот должен поставить в случае отказа лица, на которого составлены протоколы, с ними ознакомиться. Также в протоколах нет пометок следователя о том, что с лица брались объяснения, как нет и подписи этого лица (в данном случае Луценко) о том, что с него были взяты объяснения.


По материалам Українські новини

Звернення-4 до В. Ющенка щодо започаткування постійно діючого круглого столу за участю Президента України та українських міських голів


Шановні пані та панове,

Пропонуємо Вам ознайомитись із текстом відкритого звернення до Президента України В. Ющенка від директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна щодо започаткування постійно діючого круглого столу за участю Президента України та українських міських голів.

"Шановний пане Ющенко!

Дозвольте висловити Вам повагу та повідомити, що Інститут трансформації суспільства (ІТС) – недержавний аналітичний центр, який з 1994 року плідно працює в напрямі вдосконалювання державного управління, зміцнення місцевого самоврядування та впровадження в Україні адміністративно-територіальної реформи, розробив Модель адміністративно-територіальної реформи в Україні. Модель вперше була апробована під час круглого столу „Формування міст-районів у контексті реформи територіального устрою України” (Київ, 14 вересня 2005 року), у якому брали участь 31 міський голова. Обговорення Моделі було продовжено в ході низки інших заходів, організованих ІТС..."

"У ході проведених Інститутом трансформації суспільства заходів понад 100 українських міських голів підписали Звернення до Президента України з пропозицією започаткувати за Вашої безпосередньої участі постійно діючий круглий стіл українських міських голів на тему: „Особливості здійснення адміністративно-територіальної реформи в Україні на рівні середніх та малих міст”. Інститут трансформації суспільства уповноважений міськими головами бути співорганізатором такого круглого столу..."

"Звертаємо Вашу увагу, що Інститут трансформації суспільства неодноразово пропонував Вам організувати постійно діючий круглий стіл за участю українських міських голів, у якому б Ви як гарант Конституції України брали безпосередню участь. Однак, на жаль, у відповідь ми отримали звичайнісіньку бюрократичну відписку, яка за змістом дуже нагадує стиль роботи чиновників за часів правління КПРС та режиму Л.Кучми..."

Повний текст звернення Ви можете переглянути за лінками:
[soskin.info]
[ist.osp-ua.info]

В Кабмине считают, что тарифы в Киеве увеличены обоснованно

Тарифы на жилищно-коммунальные услуги в Киеве увеличены обоснованно, заявил вице-премьер-министр, министр строительства, архитектуры и ЖКХ Владимир Рыбак на пресс-конференции.

По его словам, анализ обоснования увеличения тарифов на услуги ЖКХ в Киеве, проведенный межведомственной комиссией, не выявил в действиях киевской власти никаких отклонений от действующих порядков формирования тарифов.

По информации министра, основным фактором, который привел к резкому росту тарифов в 3,4 раза, стал несвоевременный пересмотр их уровня в соответствии с изменением экономических показателей.

Тарифы на водоснабжение не пересматривались с 1999 года, квартирная плата - с 2000 года, тарифы на отопление и горячую воду - с 2002 года. На рост тарифов повлияли также подорожание энергоносителей в 3,25 раза, повышение уровня заработной платы в связи с увеличение минимальной зарплаты с 74 грн в 1999 г. до 400 грн в 2006 г., увеличение средней зарплаты в Киеве за 9 месяцев с 1302 грн до 1655 грн, а также необходимость проведения ремонта водо- и теплосетей, обустройства домов счетчиками для воды.

Министр отметил, что, анализируя ситуацию в регионах, пришел к выводу, что в Киеве тарифы не больше, чем в большинстве областей Украины. "Мы работаем над совершенствованием методики формирования тарифов, чтобы в тарифы закладывали цену энергетических ресурсов, заработную плату, материалы, но никаких расходов на 10 лет и убытков за последние 5 лет", - добавил Рыбак.

Министр подтвердил информацию, полученную из четырех областей о том, что люди, которые не могут платить за жилищно-коммунальные услуги, выписываются из квартир. "Это для страны новое явление. Поэтому на сегодняшний день начинаем думать, что с этим делать", - сказал Рыбак.

О системах отопления

По его словам, министерство будет поддерживать систему централизованного отопления в районах компактного проживания с плотной застройкой.

При этом он отметил, что автономное отопление уместно в домах, отдаленных на большое расстояние друг от друга, и в 2-5 этажных старых зданиях. При строительстве новых домов право выбирать систему отопления достанется заказчику.

Министр заметил, что межведомственная комиссия в течение двух месяцев подготовит материалы, чтобы узаконить установку автономного отопления. Кроме того, министерство собирается заниматься и внедрением электрического отопления.

Рыбак напомнил, что решение об установке индивидуальных котлов было принято больше года назад, но при этом не было сформировано никаких законодательных норм и правил. Министр высказал озабоченность тем, что никто в Украине не может дать заключение о вреде продуктов сгорания газа.

Ключевые посты в МВД России заняли экс-соратники Путина по КГБ



Российский президент Владимир Путин произвел кадровые перестановки в руководстве министерства внутренних дел страны. На ключевые посты в силовом ведомстве пришли двое давних знакомых Путина по КГБ, которые до этого ни дня не работали в милиции.




О перестановках в МВД РФ, произошедших в среду, 15 ноября, сообщила в своем сегодняшнем номере российская газета КоммерсантЪ.

Место бывшего первого замминистра Андрея Новикова занял профессиональный чекист, аудитор Счетной палаты РФ Олег Сафонов, который еще в 1991 году работал с Путиным в комитете по внешним связям мэрии Санкт-Петербурге.

 
Ветераны госбезопасности являются ударной силой в администрации Владимира Путина
 

Предыдущего начальника департамента экономической безопасности МВД Сергея Мещерякова заменили на Евгения Школова, бывшего разведчика, работавшего с нынешним президентом   страны в ГДР.

По мнению экспертов, эти назначения свидетельствуют об усилении личного контроля Владимира Путина над руководством МВД.

Несколько дней назад министр обороны России Сергей Иванов рассказал россиянам, что два высокопоставленных кремлевских чиновника раньше служили в ГРУ.



Эту информацию Иванов обнародовал в интервью программе "Итоги" телеканала "Вести" 12 ноября. Иванов рассказал, что ветеранами Главного Разведывательного Управления (ГРУ) являются проходившие срочную службу в спецназе ГРУ полпред президента РФ в Южном федеральном округе (ЮФО) Дмитрий Козак и заместитель главы кремлевской администрации Владислав Сурков.

Этим он еще раз подчеркнул, что ветераны службы госбезопасности являются ударной силой в администрации президента Владимира Путина.

По материалам КоммерсантЪ, Lenta.ru

Польский премьер выступает за введение санкций против России


Европейский Союз должен ввести санкции против России в ответ на введенные ею в 2005 году ограничения на импорт польских сельскохозяйственны х продуктов, заявил во вторник, 14 ноября, премьер-министр Польши Ярослав Качиньский.

"Мы настаиваем на простой вещи: соглашение, распространяющееся на Европейский Союз, должно также распространяться на Польшу не на словах, а на деле", - сказал он на пресс-конференции в Варшаве.

По словам польского премьера, "при соответствующем и справедливом подходе к этой истории ЕС должен ввести санкции против России". "В этом случае мы бы сняли свои возражения", - добавил он.

Польша блокирует начало переговоров с Россией о заключении нового Соглашения о партнерстве и сотрудничестве с ЕС вместо действующего, которое истекает в ноябре 2007 года. Варшава настаивает на предварительной ратификации Россией энергетической хартии и отмене ограничений на импорт польской сельхозпродукции.

Другим выходом из сложившегося положения, считает Качиньский, стала бы отмена Россией этих ограничений, носящих, по его словам, "политический характер" и нарушающих соглашение с ЕС.

Премьер отметил, что в таких условиях согласие на начало переговоров означало бы, что и новое соглашение ЕС-Россия также могло бы не касаться Польши.

"Во имя очевидных национальных интересов мы не можем пойти на это", - заявил он.

Напомним, вчера, 13 ноября, Польша заявила о том, что намерена наложить вето на решение о начале переговоров между Россией и Евросоюзом о заключении нового полномасштабного договора о сотрудничестве, которое призвано заменить двустороннее Соглашение о партнерстве и сотрудничестве.

Посол США в Украине «сдал» тему визита Януковича в Вашингтон  

 


Премьер-министр Виктор Янукович будет обсуждать в Вашингтоне вопросы вступления Украины во Всемирную торговую организацию (ВТО) и интеграцию в евроатлантические структуры.
Об этом сообщил посол США в Украине Уильям Тейлор на пресс-конференции в Киеве во вторник.
По словам посла, высшие должностные лица США интересует прогресс в Верховной Раде относительно утверждения законов, необходимых для вступления Украины в ВТО.
Кроме того, по его словам, будут обсуждаться вопросы экономического сотрудничества и двухсторонних отношений Украины и США.
Как сообщалось, В. Янукович посетит с визитом США 3-7 декабря.
От «Обкома»: Из неофициальных источников стало известно, что максимум, на что может рассчитывать Виктор Янукович в США – это встреча с вице-президентом Диком Чейни. Но, скорее всего, его контакты с администрацией США ограничатся Кондолизой Райс. Да и это зависит от того, отправят ли завтра в отставку министра инодел Тарасюка или нет.
 


© ОБКОМ  
 

На вашу думку, зниження цін на бензин – це результат
 


___________________ ________________
Пошук істини - понад усе.

Сьогодні вранці в московському метрополітені на станції «Таганська» пасажирами був помічений прем'єр-міністр України Віктор Янукович.

«Янукович, або людина, схожа на нього як дві краплі води, стояв у вагоні з чорним кейсом, одягнений в темне пальто. Пасажири на нього особливої уваги не звертали», - розповів один з очевидців.

Варто зазначити, що офіційно спростувати або підтвердити присутність Януковича в Москві в українському посольстві навідріз відмовилися, передає «Новий регіон».

«Ми не відстежуємо переміщення Януковича», - сказав по телефону представник посольства.

Слід зазначити, що це вже не перший випадок появи двійника (а може і справжнього українського прем'єра) Януковича в московському метро. Приблизно два роки тому, за часів «помаранчевої революції», пасажири також повідомляли про те, що в підземці їздить людина, дуже схожа на лідера «біло-блакитних».

декабре трехкратное повышение коммунальных тарифов в Киеве отменяется  

 


Министерство юстиции не зарегистрировало распоряжения Киевской городской государственной администрации о повышении тарифов на жилищно-коммунальные услуги из-за истечения сроков их подачи на регистрацию.
Об этом говорится в сообщении пресс-службы Минюстиции.
«Решения Киевской городской государственной администрации о повышении с 1 декабря 2006 года жилищно-коммунальных тарифов в городе Киеве не были поданы в Министерство юстиции на государственную регистрацию в установленный законодательством срок», – сказано в сообщении.
Таким образом, распоряжения Киевгорадминистраци и считаются недействительными, поскольку без госрегистрации они не могут быть направлены на выполнение.
«Нормативно-правовой акт, который не прошел регистрацию, считается таким, который не вступил в силу и не может быть применен», – сказано в сообщении.
Минюстиции отметило, что, согласно постановлению Кабинета Министров от 1992 года, нормативно-правовые акты должны подаваться на госрегистрацию в 5-дневный срок после их принятия, а в данном случае Киевгорадминистраци я не сделала этого.
Как сообщалось, 30 октября Киевгорадминистраци я решила повысить тарифы на жилищно-коммунальные услуги, холодную, горячую воду и водоотвод и централизованное отопление в 3-3,4 раза с 1 декабря.
 


© ОБКОМ  
 

Лавров назвал главные проблемы в отношениях Украины и России



Во взаимоотношениях между Украиной и Россией в настоящее время существуют две острые темы - Голодомор и взаимное использование языков.



По словам Лаврова, сейчас существуют 2 острые темы - тема голодомора и тема общего использования языков.

В свою очередь, Мороз отметил, что в Украине существует проблема поддержки украинского языка. Говоря о голодоморе, Мороз подчеркнул, что трагедия была, и она не может умалчиваться и не может быть предметом спекуляций.

По его словам, правда заключается в том, что жертвами этой трагедии были и жители Украины, и жители Поволжья, и жители других территорий Советского Союза.

Лавров также охарактеризовал встречи с Президентом Виктором Ющенко и премьер-министром Виктором Януковичем как конструктивные и прагматические.

Эти встречи, по словам Лаврова, убедили его в том, что Украина настроена на дальнейшее углубление отношений с Россией.

Российский министр проинформировал о результатах заседания подкомитета по вопросам международного сотрудничества Межгосударственной комиссии "Ющенко-Путин", которое прошло в среду.

"Мы приблизились к завершению подготовки соглашений о реадмиссии и демаркации границ", - сказал Лавров.

Мороз, в свою очередь, высоко оценил результаты первого заседания этого подкомитета и назвал очень важными вопросы, связанные с реадмиссией и демаркацией границ.

На предложение Лаврова о подключении к работе Межгосударственной комиссии "Ющенко-Путин" депутатов Рады Мороз сообщил, что уже обратился с соответствующим предложением к Ющенко.

Как сообщалось, 7 ноября, министр иностранных дел России Сергей Лавров прибыл в Украину для встреч с властями и обсуждения широкого спектра вопросов двусторонних отношений, в частности демаркации границ, экономических и гуманитарных вопросов.

По материалам Українські новини

Тарасюк не считает себя оппозиционером



Министр иностранных дел Украины Борис Тарасюк заявил, что будет работать в правительстве до тех пор, пока Президент Украины Виктор Ющенко будет считать это целесообразным.

"Я буду работать в правительстве до тех пор, пока Президент будет считать это целесообразным, ведь я нахожусь не по партийной квоте в правительстве, а по конституционной квоте Президента", - сказал министр 6 ноября в Киеве.

При этом Тарасюк добавил, что он "не в оппозиции к правительству, а партия, председателем которой я являюсь (Народный рух Украины - Корр.net), в оппозиции к большинству в Верховной Раде".

Отвечая на вопрос журналистов относительно слухов о возможном назначении министром иностранных дел Александра Чалого, который сейчас является заместителем главы Секретариата Президента, Тарасюк отметил, что ему неизвестно ничего по этому поводу. "Я не слышал о такой позиции Президента, потому не имею оснований для комментария", - добавил он.

На прошлой неделе премьер-министр Виктор Янукович высказывал убеждение, что Тарасюк не может работать в правительстве из-за своей оппозиционности.

"Не может работать министр, который выражает свою точку зрения, что он в оппозиции к этому правительству, но работает в нем", - сказал премьер.

Также Янукович заявлял, что у него существуют политические разногласия с Тарасюком, но правительство не имеет права решать вопрос о целесообразности его пребывания в должности министра иностранных дел (глава МИД назначается по квоте Президента).

   
Совість нації розшукує совість Діми Табачника



Іван Дзюба - віце-Януковичу: "Це ж до якого стану треба було довести Україну — і «навіки возз’єднану», і радянську, і теперішню — щоб у ній залишився тільки «узкий слой украиноязычной интеллигенции»!


Відомо, що міжнаціональні (а надто мовно-культурні) взаємини належать до тих сфер суспільного життя, де передовсім необхідний толерантний, мудрий, зважений підхід. Але цей підхід, тим не менше, полягає не в тому, щоб «згладжувати» гострі кути й наявні проблеми, заганяти їх вглиб або уподібнюватись тому страусові, котрий, щосили ховаючи голову в пісок, щиро вірить, що проблеми взагалі немає... А мудрість, мабуть, полягає в даному разі не в тому, аби «гармонійно поєднати» крайні погляди — від ультрарадикально-націоналістичних до відверто україноненависницьк их — та вивести в підсумку щось «середньоарифметичне». Ні, в даному разі ми маємо пам’ятати слова Гете про те, що «між двома полюсами, двома крайнощами лежить не істина, а проблема», і треба, отже, дивитись і «копати» глибше! А для цього — передовсім, називати речі своїми іменами, без обридного камуфляжу.

Саме це і робить у пропонованій читачам «Дня» публікації людина, яка має повне, беззастережне право (як мало хто в Україні) відверто викласти свої погляди на долю української мови, культури і загалом духовності. Це право академік, Герой України, частий автор «Дня» Іван Михайлович Дзюба воістину вистраждав й довів усім своїм життям. Досить сказати, що перед нами — особистість, яка, за своєї виняткової інтелігентності, ніколи не поступалася своїми переконаннями та ідеалами, завжди відстоювала невід’ємне право української мови, рідного слова виборювати та зберігати своє, неповторне місце у сузір’ї світових досягнень духу — без утисків, які прикривались то брутальною волею царя, то брехливим гаслом «інтернаціоналізму».


www.universum.org.u a
Проблеми культури були і є життєво важливими для Івана Михайловича: не лише тому, що, будучи міністром культури України на початку 1990-х, він доклав немало зусиль для відродження, розвитку, а почасти, і врятування національної духовності. Річ ще й в тому, що Іван Дзюба абсолютно чітко розуміє: без мови, без української культури України просто не буде — хай би яким чудовим не був стан економіки. Можливо, саме це й спонукало вченого ще всередині 60-х років ХХ століття написати фундаментальний твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (40 років від завершення роботи над цією книгою наша громадськість відзначала рік тому), де вперше вголос пролунала ця ідея.

Безпосереднім же поштовхом до написання матеріалу, що друкує «День», стало інтерв’ю віце-прем’єр-міністра України Дмитра Табачника відомому «шевченкознавцю» та «українознавцю» зі славою Герострата, журналісту Олесю Бузині. Читач зможе сам судити, наскільки актуальними є порушені Іваном Михайловичем Дзюбою проблеми.

Шановний Дмитре Володимировичу!

Як громадянин країни, що зветься «Україна», прошу вас, віце-прем’єр-міністра уряду цієї країни, публічно роз’яснити кілька питань, які випливають з ваших публічних висловлювань у газеті «Сегодня» 12 жовтня ц.р.

1. Ваш інтерв’юер Олесь Бузина відомий як автор численних текстів, у яких він послідовно й цілеспрямовано обливає брудом дорогі українцям імена їхньої історії, у тому числі й Шевченка. Він сповна використовує свій демократичний привілей, суть якого давно й вичерпно визначив В.Бєлінський: «Для низких натур нет ничего приятнее, как мстить за своё ничтожество, бросая грязью своих воззрений в святое и великое». Можливо, в тому й полягає його дорогоцінне покликання. Та коли один із керівників держави зворушливо-солідарно бесідує з таким персонажем на шпальтах популярної газети, — чи не є це державним заохоченням його очорнительського синдрому?

2. Ви дуже слушно говорите, що «наступление на свободу выбора языка любым гражданином Украины является разновидностью инквизиции». Чи маєте ви при цьому на увазі факти дискримінації української мови і українськомовних, скажімо, у Криму чи Донецьку? (Якщо вам такі факти не відомі, то це не робить вам честі як урядовцеві.) Або фактичне «очищення» цілих регіонів України від української книжки і української (українськомовної) газети? Або обмеженість українськомовного репертуару телебачення, сумну долю українського кінематографу (про який ви згадуєте, але в дуже дивному контексті —поставивши все з ніг на голову)? Взагалі, чи реальні «можливості» українця в Україні задовольняти свої культурні потреби рідною мовою? Чи це, на вашу думку, не є «наступлением на свободу выбора»? І свій державний спис ви кидаєте тільки в один бік? (Не випадково, мабуть, газета «Сегодня» збадьорилася, і над вашим інтерв’ю навісила кілька сильних термінів-орієнтирів, у тому числі новий ярлик: «национал-инквизиция». Це, Дмитре Володимировичу, «похлеще» багато чого вже нами пережитого…)


[www.utr.tv]
3. Як ви знаєте, більшість «україномовних» непогано володіють російською мовою і непогано почуваються у сфері російської культури. На жаль, цього не скажеш про численних представників іншої сторони мовно-культурної колізії. Як ви гадаєте, чия позиція гуманніша, а поведінка у сфері культури коректніша: тих, хто, будучи «українськомовними», не цурається російської мови й культури — чи тих, хто, будучи «російськомовними», не знає і не хоче знати української мови й культури? (Сподіваюся, ви не станете заперечувати, що таких багато, в тому числі й в «антикризовій коаліції», Верховній Раді та уряді.)

4. Чи проаналізовано можливі наслідки надання російській мові статусу «другої державної»? Враховуючи її безсумнівно панівні позиції в більшості сфер суспільного життя, — чи не стане вона дуже швидко реально першою, а потім і єдиною державною, а нібито «першій державній» залишиться суто декоративна функція? Тобто на зміну нинішньому фактичному функціонуванню двох мов прийде одномовність — російськомовність (поза межами приватного життя)? Чи бажаний такий розвиток ситуації? Якщо небажаний, то як його можна уникнути?

5. Одне із запитань-тверджень інтерв''юера звучало так: «Нас пытались убедить, что в прошлом Украины, кроме сечевых стрельцов, и героев нет. Забыли о нашем дворянстве, об украинцах, которые в СССР и России становились маршалами и генералами, о великих учёных. Навязывали только кандидатуры, близкие Галичине. Вы собираетесь переломить эту традицию?» — «Попытаюсь», — з несподіваною для віце-прем’єра догідливістю відповідаєте ви, ніби не помічаючи шулерського характеру запитання-твердження інтерв’юера, який ніби нічого не читає і не чує, а розкошує у своєму хворобливому галичанофобському сні. Чи не здається вам, що тим самим ви підігруєте активно розповсюджуваній нині галичанофобії — «різновиду інквізиції», якщо вдатися до вашої щасливої формули-відкриття?

6. Ваша пропозиція ввести (у вузах? у школах?) спецкурс «Литературное наследие Украины» з вивченням творів Гоголя, Короленка, Волошина, Паустовського, Булгакова (я б додав і Бориса Чичибабіна) як «неотъемлемой части украинской русскоязычной культуры» — цілком слушна, і, якщо буде реалізована розумно, піде на велику користь самоусвідомленню українства. Однак чи так уже варто урівнювати з ними їхніх — дуже часто, навіть здебільше — ідейних і етичних антиподів: царських сановників і генералів із малоросів? Тих, кого Шевченко справедливо назвав: «Дядьки отечества чужого»? Адже багато з них, зміцнюючи імперію, тим самим зміцнювали неволю своєї батьківщини і розтлівали її. А серед тих уславлених малоросів, що кували «славу русского оружия», були, як ви знаєте, криваві царські кати Польщі, Кавказу і не тільки…

7. І головне. Проголосивши фундаментальний постулат свого урядування: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всём», (ніби досі культурна політика була в тих «інтересах»!?) — чи усвідомлюєте ви страшний зміст оцієї вашої формули: «узкий слой украиноязычной интеллигенции»? Це мова про українську діаспору в Росії? У Польщі? В Канаді? Ні — в Україні!!! Це ж до якого стану треба було довести Україну — і «навіки возз’єднану», і радянську, і теперішню — щоб у ній залишився тільки «узкий слой украиноязычной интеллигенции»! І до чого ще можуть довести її ті, хто керуватиметься цією формулою на висотах своєї політичної і державницької неадекватності? Приймаючи як норму відліку те, що було «досягнуто» століттями гніту, морями крові й мільйонами жертв? Хто-хто, а ви, як історик, це добре знаєте. Чому ж дозволяєте собі про це забувати і так очужіло-зневажливо говорити про цю послідовно викорінювану, але все-таки до кінця не викорінену інтелігенцію?

До речі, про конкуренцію. На вашу думку, з ким і якої конкуренції можуть боятися (а відтак — чим керуються у своїх тривогах про долю української культури), приміром, філософи Сергій Кримський, Мирослав Попович, Вілен Горський; поети Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Іван Драч, Мойсей Фішбейн; культурологи Вадим Скуратівський, Дмитро Горбачов, Євген Сверстюк, Тарас Возняк; історики Ярослав Дашкевич, Наталя Яковенко, Ярослав Грицак; фізіолог Платон Костюк; біолог Дмитро Гродзинський; кібернетик Іван Сергієнко (називаю тільки декого з тих, хто працює в українській культурі сьогодні)… Цей ряд я міг би продовжувати й продовжувати, навіть не залучаючи класиків ХIХ і ХХ століть (які теж викликали велике невдоволення різних начальств своїм уболіванням за культуру й мову), — але ви могли б і самі це зробити: навіть посада зобов’язує. То, може, цей «узкий слой украиноязычной интеллигенции», як і мільйони «украиноязычных» українців, не своєю конкурентоспроможні стю стурбовані, щось інше їм болить? Що? Подумайте, державний керманичу!

…Ну, що ж. Україна знала й гірші часи. Тож надія залишається. Адже наші керманичі (ім’ярек) приходять, щоб невдовзі піти; йдуть, щоб повернутися; знову йдуть і повертаються — і так без кінця. А самостояння української культури та мови триває. Триває самостояння України! Працюймо!

Іван ДЗЮБА
 

Эксперт: Отставка Гриценко и Тарасюка грозит Украине кризисом

Если Тарасюк и Гриценко будут отправлены в отставку, то следующим шагом, который сделает Президент, станет неподписание Бюджета на 2007 год, что повлечет возникновение политического и экономического кризиса в стране.

Об этом КорреспонденТ.net сообщил директор Центра исследований проблем гражданского общества Виталий Кулик.

"Дело в том, что представление об отставке эти двух министров (Гриценко и Тарасюка - Корр.net) должен подавать сам Президент, который этого делать не собирается. С другой стороны, парламент может выразить им вотум недоверия и создать весьма неблагоприятный климат для дальнейшей работы в Кабмине, лишив права подписывать важные правительственные договора", - отметил эксперт.

Между тем, по его мнению, все разговоры, которые сейчас ведутся вокруг этой темы, являются инструментом политического давления на главу государства.

"В последнее время Президент пытается активно противодействовать политике, проводимой премьером и Партией регионов. Таким образом, происходит эскалация конфликта между этими двумя силами, который угрожает системным кризисом власти. Подтверждением тому могут быть периодически появляющиеся заявления о возможном импичменте Ющенко", - заявил политолог.

Отвечая на вопрос о будущем министра внутренних дел Юрия Луценко, эксперт заметил, что его отставка более вероятна, чем отставка министров, прошедших в Кабмин по квоте Президента. В то же время антикризисная коалиция, по его словам, не будет спешить с вынесением окончательного решения по этому вопросу, а, в первую очередь, попытается "умерить пыл Луценко по ведению дел против отдельных лиц, близких к правительству Януковича".

КорреспонденТ.net

В пятницу, 3 ноября, премьер-министр Украины Виктор Янукович заявил, что ему неизвестно, кто хочет отстранить Виктора Ющенко с поста Президента в порядке импичмента.



"Наша политическая партия заинтересована в том, чтобы власть работала эффективно, и в государстве была стабильность", - подчеркнул Янукович, комментируя заявления о том, что желание парламента поменять министров, которых назначает Президент, является первым шагом к началу процедуры импичмента в отношении Ющенко.

Премьер также допускает любые последствия отчета глав МИД и Минобороны в парламенте.

"Если будут вопросы, которые вызовут негатив в зале (при рассмотрении отчета министров - Корр.net), последствия отчетов могут быть любыми, однако я бы не драматизировал ситуацию", - сказал Янукович.

Он отметил, что, в частности, в отношении министра иностранных дел есть вопросы, возникающие на различных уровнях и касающиеся его пребывания на посту министра после объявления о переходе в оппозицию.

По словам Януковича, отчет министра обороны в парламенте "не должен быть каким-то чрезвычайным событием". "Если возникают вопросы - это нормальное явление. Главное чтобы было чем позитивно отчитываться", - сказал он.

Отвечая на вопросы журналистов относительно пребывания на своих постах министра семьи и молодежи Юрия Павленко, министра здравоохранения Юрия Поляченко, а также относительно вакантной должности министра по чрезвычайным ситуациям, премьер отметил, что уже существуют "практически готовые решения", однако он намерен обсудить этот вопрос на встрече с Президентом в ближайшее время.

"Министры работают, я не вижу сегодня проблем в работе этих министров и министерств, однако их собственное желание, и они написали заявления, они рассмотрены в парламенте, и сейчас нужно уже принимать решение", - сказал Янукович.

3 ноября народный депутат-нашеукраинец Михаил Поживанов предостерег Президента, что антикризисная коалиция готовит его импичмент.

Ранее народный депутат из фракции Партии регионов Евгений Кушнарев заявил, что по результатам рассмотрения отчетов министров обороны и иностранных дел будет принято решение об их отставке, но уточнил, что это не приведет к роспуску парламента.

В свою очередь, один из лидеров фракции БЮТ Александр Турчинов заявил, что отставки министра иностранных дел Украины Бориса Тарасюка и министра обороны Анатолия Гриценко могут стать дополнительным основанием для роспуска парламента.

3 ноября Верховная Рада Украины поддержала проект постановления о заслушивании 15 ноября отчетов министра обороны Украины Анатолия Гриценко и министра иностранных дел Бориса Тарасюка.

По материалам УНІАН