Профіль користувача
601
7 липня 2008 13:00:00
7 липня 2008 13:00:00
Видно треба КОВЧЕГ будувати, мать його в тарабан!!! 
602
7 липня 2008 11:59:00
7 липня 2008 11:59:00
Дебілізьм!!! те ющенко
603
7 липня 2008 09:28:00
7 липня 2008 09:28:00
Гарна людина була...
604
7 липня 2008 09:04:00
7 липня 2008 09:04:00
Євроатлантична інтеграція як інструмент політики національної безпеки України
Володимир ГОРБУЛІН, академік НАН України, Олександр ЛИТВИНЕНКО, доктор політичних наук
Вступ до НАТО протягом останніх місяців став нині чи не найобговорюванішою темою. Проте увага зосереджена на, сказати б, зовнішніх, або пропагандистських, аспектах. Багато йдеться про такі далеко не безсумнівні чи непрямі позитиви, як зростання інвестицій. Проте майже відсутнє обговорення проблем НАТО у контексті національної безпеки, удосконалити управління якою, зрештою, і покликаний вступ до Північно-Атлантичного Альянсу. Саме це і визначило тему статті.
У світовій політичній думці існує два підходи до національної безпеки. В межах першого, реалістичного, Ганс Моргентау визначив національну безпеку як недоторканність (integrity) території та інститутів держави із відповідним акцентом на воєнну і політичну безпеку, які входять до традиційного розуміння предмету національної безпеки. Другий підхід — Human security — розвивався у межах, насамперед, ідеалістичних теорій. Він відзначався розглядом не лише воєнних і політичних, а й економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних проблем.
Український законодавець, виходячи із другого, ширшого підходу, протягом 16 років незалежності сформував потужну правову базу політики національної безпеки. Це, насамперед, 17 стаття Конституції, яку не пропонується змінювати в жодному з конституційних проектів. Конституційні приписи розвинула Концепція національної безпеки 1997 року і прийнятий їй на заміну Закон «Про основи національної безпеки України» 2003 року, який визначив суб’єкти політики національної безпеки, національні інтереси і основні загрози тощо. Законами «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про розвідувальні органи», «Про Службу зовнішньої розвідки України» та іншими внормовано функціонування сектора безпеки. Низка законів регулює окремі напрями діяльності у сфері національної безпеки.
Президент України ухвалив в січні 2007 року «Стратегію національної безпеки України», ввів у дію протягом 12 років понад 100 рішень РНБО та прийняв величезну кількість актів, які врегульовують певні конкретні моменти, включно до призначення керівництва військових формувань. Немало рішень ухвалив і уряд.
Ці документи охоплюють дуже широку проблематику, в якій виокремлюють вісім основних сфер. Безумовно, очевидна важливість екологічних, соціальних, економічних, гуманітарних проблем, але на цьому тлі подекуди губляться проблеми зовнішньої та внутрішньої політичної і воєнної безпеки. До того ж додалися і складності перекладу з англійської, коли поряд з відтворенням national security як «національна безпека» продовжили використовувати поняття «державна безпека», що має ще радянські корені. Далі мова про ті традиційні безпекові проблеми, якими опікуються дипломати, військові, розвідники та контррозвідники.
Законодавство, Стратегія національної безпеки визначають низку загроз і викликів національній безпеці України, які, якщо загострити і спростити, походять з двох основних джерел — по-перше, стану українського істеблішменту загалом і політичного класу зокрема і, по-друге — проблеми Російської Федерації, не Росії як країни з величезною і багатішою історією, яка справила на Україну винятковий вплив, а як сучасної держави та її істеблішменту.
Нині розвиток України визначається перебігом двох основних процесів. По-перше, тривають трансформації суспільного ладу, зміни того, що визначалося на Заході як комунізм, або реальний соціалізм. Насправді, йдеться про низку трансформацій, зокрема, економічних, політичних відносин (політичного і державного режимів), правової системи, суспільних інститутів, постання громадянського суспільства, вихід його з-під тіні держави (радянська держава навіть у теорії не допускала існування незалежного громадянського суспільства).
По-друге, це процес унезалежнення, постання України як самостійної, незалежної та автономної держави, тобто постімперський, постколоніальний транзит. Кожний з цих напрямів заслуговує на окрему розмову.
Проблема внутрішніх трансформацій — це, насамперед, проблема українського істеблішменту. Відомо, що як еліта виконує свої функції, так і функціонує держава. Те, що український істеблішмент нині неспроможний якісно виконувати загальносуспільні функції, стало загальним місцем громадської дискусії. Понад те (трохи перебільшуючи), український істеблішмент нині живе у штучно утвореному світі, ознаками якого є безкарність, можливість для обраних діяти поза будь-якими моральними чи етичними правилами, а нерідко і поза правовими нормами, та кричуща відсутність самодисципліни. Хоча, як відомо ще з римських часів, справжня еліта починається із самообмеження.
Тут і далі під елітою розуміємо групу людей, які, усвідомлюючи національні інтереси країни, її політичне, економічне, географічне становище, здійснюють переважний вплив на формування внутрішньо- і зовнішньополітичног о курсу, фактично вибудовують його.
Безумовно, ці люди мають бути високоосвіченими, різнобічно підготовленими, мати гнучке мислення і, найголовніше, високе почуття відповідальності перед країною. Еліта має відчувати виклики історії, вміти на них реагувати і знаходити адекватні відповіді. І ще одне — це люди, що думають не лише про сьогодення, але й найважливіше — про майбутнє.
Як вже зазначалося, за всі роки незалежності з такою елітою в нас величезний дефіцит. В чому причина цієї проблеми? Справа не тільки в моралі та інших проблемах, хоча в них теж, а в особливостях світової ситуації. Показовим є зауваження Дж.Арріги, який в дослідженні про довге XX сторіччя наводить приклад італійських еліт часів Відродження, які замість інвестування в виробництво, в торгові експедиції, створення або відтворення капіталу — інвестували в скарби. Така поведінка знаходить пояснення в загальноекономічній ситуації, зокрема, особливостях тогочасного загальносвітового розподілу праці та політичних ризиків.
Нині, як і в ренесансній Італії, ситуація змушує українські еліти накопичувати скарби, ліквідні речі, що, в свою чергу, накладається на проблему ціннісних орієнтацій істеблішменту, його так званої позаідеологічності і прагматичності, а також низької загальної культури.
Хто ж нині складає український істеблішмент? Не особливо розмірковуючи про відповідальність перед історією і українським народом, до еліти сміливо відносять себе практично всі депутати Верховної Ради незалежної України всіх скликань. Безкінечні зміни караулу в Кабінеті Міністрів, члени якого не встигають фізично вмоститися у своїх кріслах, призвели до більш обережного ставлення до визначення себе як еліти з боку урядовців. До еліти зараховують себе окремі представники серйозного бізнесу, практично всі зірки шоу-бізнесу та поп-культури, іноді спорту, та й така доволі активна спільнота на політичному обрії — телеполітологи.
Основними спільними рисами цієї різношерстої команди є:
— досягнуті матеріальні статки, і зрозуміло, основна мета — гроші, ще гроші, ще більше грошей;
— прагнення використати ці гроші для приходу в політику, щоб конвертувати цей прихід у владу;
— абсолютне нерозуміння, а звідси агресивне неприйняття того, що називається свободою, справедливістю та національними інтересами.
Українську еліту переважно складають люди, які спромоглися на початку 1990-х або легалізувати тіньові капітали, або конвертувати владу й зв’язки в такий капітал, або взяти участь у відмивці сірих або чорних грошей. Принципову роль зіграла гранична слабкість, майже відсутність у радянській Україні контреліт, винищених за 70 комуністичних років, а отже — незалученість до нового істеблішменту нерадянських сил. Особливості генези прошарку господарів сприяють непродуктивному характеру капіталу.
Але, не все так погано в нашому домі. Особливого значення набувають нинішні прагнення великого бізнесу, обсяг володінь якого змушує шукати можливості вбудовування в глобальні економічні структури. Граючи у глобальну гру, великий бізнес змушений змагатися за тими правилами, які чинні в ній.
Друге джерело загроз національній безпеці — проблеми Росії, російської держави. Суверенітет та незалежність в України наявні. Проте існує третя складова в цьому ряді понять — автономія. Україна нині не є автономною ні в економічному, ні в політичному, ні в культурному, ні в більшості інших сенсів. Вона залишається в межах старого, пострадянського простору, в якому транслюються відповідні моделі та цінності.
Проблема для України не в Росії як такій, а в російській еліті, яка продукує, на наш погляд, згубні для майбутнього рецепти. Йдеться про авторитарний устрій суспільства й держави, великодержавні амбіції, підданську традицію, згуртування і мобілізацію населення навколо проімперських ідей, обмеження конкуренції, в тому числі й в інформаційному просторі, тощо. Можливо, ці рецепти зараз і придатні для Росії, яка має величезну ресурсну подушку, хоча, скоріше за все, за кілька років і там помилки дадуться взнаки, але ці рецепти вбивчі для України вже у найближчому майбутньому. Загалом, ці питання набагато глибше і цікавіше розкриті у роботах російських науковців, зокрема, Л.Шевцової та інших.
Важливим наслідком подвійної проблеми (слабкості вітчизняного істеблішменту та проблем деколонізації) є прогресуюча деградація державних інститутів України. Держава перетворюється на таку собі черепаху без панцира, з якою можна робити що завгодно і ззовні, і зсередини. Особливо небезпечно це в умовах інтеграції України в сучасний глобальний конкурентний простір.
Причина цієї деградації, з одного боку, — слабкість суб’єкта формування держави, проблеми еліти; з іншого боку, — недостатність традицій творення. На імперську традицію, отриману в спадщину від Російської імперії та СРСР, складно спертися, будуючи незалежну Україну, а національна, внаслідок сторіч бездержавної історії, на жаль, донині недостатньо потужна.
Певна стабільність політичної системи за Леоніда Кучми завдячувала фактичному відтворенню радянських схем управління. Він вдихнув життя у мертві інститути, перетворивши їх на своєрідні зомбі. Це дозволило вирішити поточні проблеми, але не дало довгострокову відповідь на виклики, що стоять перед Україною.
Після того, як режим Кучми закінчив своє існування, триває розпад цих інститутів. До речі, саме в цьому — пояснення проблеми корупції, бо структури, що розкладаються, апріорі не можуть не бути корумповані. Корупція в такій системі не виняток, а скоріше спосіб виживання.
Описана ситуація складна, але не безнадійна. Протягом 17 років тривають пошуки суб’єкта прискорення суспільного розвитку. Говорили про олігархів, які мусили навести лад, про бюрократів, про що вже йшлося, особливо після помаранчевої революції, спалахували надії на громадянське суспільство, середній клас.
Нині середній клас уже є потужним гравцем у Києві та містах-мільйонниках, але в регіонах ситуація трохи інша. За 10—15 років, за умови економічного зростання, середній клас буде міцнити і перетвориться на потужного гравця національного масштабу. Подібні процеси вже відбулися в Латинській Америці (Бразилія, Аргентина), проте цей шлях зайняв близько чотирьох буремних десятиріч, на які припали і правління військових диктатур, і постання та занепад популістських рухів.
Зростає кількість неформальних об’єднань, які поряд з позитивною функцією тиску на державу та бізнес іноді набувають радикального характеру. Йдеться про футбольних фанатів, антизабудовні групи. З одного боку, це досить позитивний процес, процес самоорганізації, може, і дуже суперечний; а з іншого — живильне середовище для екстремістських структур, а отже, і проявів соціального тероризму, що може створити загрозу.
Тому необхідна активізація цих змін та створення каркасу, поясу безпеки на час, коли вони триватимуть. І саме тут може йти мова про входження до НАТО, не як ціль державної політики, а саме як інструмент політики національної безпеки — що може поліпшити умови для вирішення проблем, про які йшлося вище.
Членство в НАТО як воєнно-політичному союзі сприятиме виходу із постімперського простору та збереженню свободи дій на майбутнє; а з іншого боку, вступ до Альянсу демократій може підштовхнути до прискорення внутрішньополітични х перетворень. Йдеться, насамперед, про засвоєння демократичних цінностей, такий собі допінг для демократичного суспільства і середнього класу.
По-друге, Україна в НАТО — це зміцнення державних інститутів, насамперед, в сфері безпеки. Практично всі науковці згодні з тим, що держава починається з судів, з поліції та з армії. Посилення цих інститутів дозволить суттєво пришвидшити розвиток України. До речі, посилення інститутів є нагальним завданням і умовою поступу і для економіки.
По-третє, вступ до НАТО — це принципове зростання ваги держави в глобалізованому світі, участь України у механізмах і процедурах прийняття глобальних політичних рішень.
Постає проблема умов євроатлантичної інтеграції. Безумовно, необхідно включатися в розподіл праці, що існує в Альянсі, але слід зберігати умови для повного циклу функціонування збройних сил і спецслужб. Нові члени НАТО інтегрувалися та будували армію та спецслужби за моделлю бутіка. Тобто замість повномасштабної армії або спецслужб країни спеціалізувалися на одному вузькому напрямі. Якщо такий підхід абсолютно органічний для Чехії, яка спеціалізується на хімзахисті, або Румунії — на гірських стрілках чи навіть для Нідерландів з морською піхотою, — то для України як для достатньо великої країни відмова від комплексного підходу до побудови органів сектора безпеки може стати надто необережною.
Євроатлантична інтеграція може і, ймовірно, буде супроводжуватися погіршенням відносин з Росією. І справа тут не в НАТО, не США і не в ЄС, а саме у виході України з постімперського простору, а також у демонстраційному ефекті успішної демократичної України для російського суспільства. Нині відсутня ефективна система взаємовідносин між нашими сусідніми, безумовно, дружніми, але незалежними країнами. Дехто говорить про відносини України і Росії за моделлю США і Канади, але при цьому часто забувають, що імперська Британія протягом другої половини XIX — початку XX століття дуже активно захищала інтереси Канади від спроб поглинення з боку Вашингтона.
Рано чи пізно проблему налагодження ефективної системи взаємодії з РФ слід вирішувати Києву, інакше її вирішать без нас. Тоді чи не найбільш ймовірним сценарієм стане перетворення України на таку собі «соціалістичну Польщу» 1950—70-х років. Причому йтиметься про встановлення прокремлівського авторитарного режиму років на десять, після чого повернемося до сучасного стану, але з відмінністю в дуже принциповому моменті. Українське суспільство та еліти будуть просякнуті глибокою антиросійськістю і ненавистю не до РФ, про що йдеться зараз, а до Росії як суспільства і країни. А в цьому, як і в будь-якій іншій фобії — формі психічної хвороби — нічого доброго ні для України, ні для наших сусідів.
Ще одна небезпечна та, на жаль, реальна загроза пов’язана зі зростанням українського радикального етнонаціоналізму, ознаки чого вже з’являються. Одним із можливих наслідків реалізації цієї загрози стане хрест на демократії в Україні на найближчі роки. І саме тут слід говорити про позитивну роль НАТО як поясу безпеки.
Дуже стисло зупинимося на альтернативах політиці євроатлантичній інтеграції. Влас не, існує їх три. По-перше, це активно обговорювана європейська політика безпеки. Безпекова політика ЄС нині цілком компліментарна до НАТО і фактично доповнює зусилля Альянсу в сфері м’якої сили, формування інститутів, післяконфліктної реконструкції тощо, навіть при постановці завдань цієї політики поки-що не йдеться про загрози воєнного характеру. Таким чином, як альтернатива до вступу в НАТО європейська політика безпеки не існує.
Другий напрям — вступ до ОДКБ. Потрібно зрозуміти, що це приєднання до слабшого в політичному, економічному і воєнному вимірі союзу із безумовною домінантною РФ, повернення туди, звідки Україна вийшла 17 років тому, і, що не менш важливо, це теж рецепція цінностей, але зовсім інших цінностей.
І третя альтернатива, яка зараз активно обговорювається, це нейтралітет. За влучним зауваженням українського дослідника О.Богомолова, Україна нині вже є нейтральною і позаблоковою. А отже, її світле нейтральне майбутнє маємо можливість спостерігати вже тут і тепер. І відсутні жодні підстави сподіватися на щось інше, ніж нинішній невизначений стан.
Кожна із нейтральних країн має свою модель та історію нейтралітету. Дуже часто говорять про Швейцарію, але Україна — не Швейцарія. Не тому, що вона розташована не в гірському районі, але тому, що у нас відсутній ресурс, в збереженні якого в недоторканому вигляді зацікавлені обидві опонуючи сторони. Нагадаємо, що у випадку Швейцарії йшлося про наднадійну банківську систему.
Навпаки, в українських ресурсах зацікавлені як РФ, так і НАТО. І тут слід згадати не Швейцарію, а Бельгію та Нідерланди, нейтралітет яких був міжнародно-гарантованим, але вони стали жертвами агресора.
Нейтралітет Австрії після Другої світової було обумовлено «німецьким питанням». Відомо, що при створенні НАТО переслідувалися три цілі: тримати США в Європі, Росію поза Європою, а Німеччину під контролем. Приєднання Австрії до одного з блоків посилювало позиції Німеччини, а це сприймалося як небезпека. І після двох спроб комуністичних путчів в 1955 році було підписано Державний договір, в якому йшлося про нейтралітет Австрії.
Випадок Фінляндії межує з проблемою збройного нейтралітету. Після зимової війни 1940 року, яка почалася відразу після приєднання Гельсінкі до конвенції Ліги націй про абсолютний нейтралітет, керівництво СРСР усвідомило, що ціна приєднання Фінляндії перевищить усі можливі дивіденди. Саме тому протягом 1950— 1980-х Кремлем здійснювалася політика фінляндизації, використання скандинавської країни як такого собі мосту між блоками.
Обговорюючи питання збройного нейтралітету для України, не слід забувати про матеріально-фінансову сторону питання. За попередніми оцінками, мова йде про армію у 400—450 тисяч осіб, із сучасним озброєнням; і не варто забувати про необхідність формування потужної системи спецслужб, поліції, фактично про поліційну державу, яка б могла витримати облогу з усіх боків, маючи певну строкатість і потенційні регіональні проблеми.
І наостанок: НАТО — це не є відповідь. Вступ до Альянсу лише створить поле для позитивних можливостей, використати які мусить Україна. І досвід взаємодії із Альянсом, набутий, зокрема, при проведенні оборонного огляду, комплексного огляду сектора безпеки, при виконанні Цільових планів Україна—НАТО, переконливо доводить: ми можемо скористатися цим шансом для прискорення реформ та гарантування демократичного суспільного поступу України.
№116, субота, 5 липня 2008
Редаговано разів: 1. Востаннє 07/07/2008 14:46 користувачем pravda.
Володимир ГОРБУЛІН, академік НАН України, Олександр ЛИТВИНЕНКО, доктор політичних наук
Вступ до НАТО протягом останніх місяців став нині чи не найобговорюванішою темою. Проте увага зосереджена на, сказати б, зовнішніх, або пропагандистських, аспектах. Багато йдеться про такі далеко не безсумнівні чи непрямі позитиви, як зростання інвестицій. Проте майже відсутнє обговорення проблем НАТО у контексті національної безпеки, удосконалити управління якою, зрештою, і покликаний вступ до Північно-Атлантичного Альянсу. Саме це і визначило тему статті.
У світовій політичній думці існує два підходи до національної безпеки. В межах першого, реалістичного, Ганс Моргентау визначив національну безпеку як недоторканність (integrity) території та інститутів держави із відповідним акцентом на воєнну і політичну безпеку, які входять до традиційного розуміння предмету національної безпеки. Другий підхід — Human security — розвивався у межах, насамперед, ідеалістичних теорій. Він відзначався розглядом не лише воєнних і політичних, а й економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних проблем.
Український законодавець, виходячи із другого, ширшого підходу, протягом 16 років незалежності сформував потужну правову базу політики національної безпеки. Це, насамперед, 17 стаття Конституції, яку не пропонується змінювати в жодному з конституційних проектів. Конституційні приписи розвинула Концепція національної безпеки 1997 року і прийнятий їй на заміну Закон «Про основи національної безпеки України» 2003 року, який визначив суб’єкти політики національної безпеки, національні інтереси і основні загрози тощо. Законами «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про розвідувальні органи», «Про Службу зовнішньої розвідки України» та іншими внормовано функціонування сектора безпеки. Низка законів регулює окремі напрями діяльності у сфері національної безпеки.
Президент України ухвалив в січні 2007 року «Стратегію національної безпеки України», ввів у дію протягом 12 років понад 100 рішень РНБО та прийняв величезну кількість актів, які врегульовують певні конкретні моменти, включно до призначення керівництва військових формувань. Немало рішень ухвалив і уряд.
Ці документи охоплюють дуже широку проблематику, в якій виокремлюють вісім основних сфер. Безумовно, очевидна важливість екологічних, соціальних, економічних, гуманітарних проблем, але на цьому тлі подекуди губляться проблеми зовнішньої та внутрішньої політичної і воєнної безпеки. До того ж додалися і складності перекладу з англійської, коли поряд з відтворенням national security як «національна безпека» продовжили використовувати поняття «державна безпека», що має ще радянські корені. Далі мова про ті традиційні безпекові проблеми, якими опікуються дипломати, військові, розвідники та контррозвідники.
Законодавство, Стратегія національної безпеки визначають низку загроз і викликів національній безпеці України, які, якщо загострити і спростити, походять з двох основних джерел — по-перше, стану українського істеблішменту загалом і політичного класу зокрема і, по-друге — проблеми Російської Федерації, не Росії як країни з величезною і багатішою історією, яка справила на Україну винятковий вплив, а як сучасної держави та її істеблішменту.
Нині розвиток України визначається перебігом двох основних процесів. По-перше, тривають трансформації суспільного ладу, зміни того, що визначалося на Заході як комунізм, або реальний соціалізм. Насправді, йдеться про низку трансформацій, зокрема, економічних, політичних відносин (політичного і державного режимів), правової системи, суспільних інститутів, постання громадянського суспільства, вихід його з-під тіні держави (радянська держава навіть у теорії не допускала існування незалежного громадянського суспільства).
По-друге, це процес унезалежнення, постання України як самостійної, незалежної та автономної держави, тобто постімперський, постколоніальний транзит. Кожний з цих напрямів заслуговує на окрему розмову.
Проблема внутрішніх трансформацій — це, насамперед, проблема українського істеблішменту. Відомо, що як еліта виконує свої функції, так і функціонує держава. Те, що український істеблішмент нині неспроможний якісно виконувати загальносуспільні функції, стало загальним місцем громадської дискусії. Понад те (трохи перебільшуючи), український істеблішмент нині живе у штучно утвореному світі, ознаками якого є безкарність, можливість для обраних діяти поза будь-якими моральними чи етичними правилами, а нерідко і поза правовими нормами, та кричуща відсутність самодисципліни. Хоча, як відомо ще з римських часів, справжня еліта починається із самообмеження.
Тут і далі під елітою розуміємо групу людей, які, усвідомлюючи національні інтереси країни, її політичне, економічне, географічне становище, здійснюють переважний вплив на формування внутрішньо- і зовнішньополітичног о курсу, фактично вибудовують його.
Безумовно, ці люди мають бути високоосвіченими, різнобічно підготовленими, мати гнучке мислення і, найголовніше, високе почуття відповідальності перед країною. Еліта має відчувати виклики історії, вміти на них реагувати і знаходити адекватні відповіді. І ще одне — це люди, що думають не лише про сьогодення, але й найважливіше — про майбутнє.
Як вже зазначалося, за всі роки незалежності з такою елітою в нас величезний дефіцит. В чому причина цієї проблеми? Справа не тільки в моралі та інших проблемах, хоча в них теж, а в особливостях світової ситуації. Показовим є зауваження Дж.Арріги, який в дослідженні про довге XX сторіччя наводить приклад італійських еліт часів Відродження, які замість інвестування в виробництво, в торгові експедиції, створення або відтворення капіталу — інвестували в скарби. Така поведінка знаходить пояснення в загальноекономічній ситуації, зокрема, особливостях тогочасного загальносвітового розподілу праці та політичних ризиків.
Нині, як і в ренесансній Італії, ситуація змушує українські еліти накопичувати скарби, ліквідні речі, що, в свою чергу, накладається на проблему ціннісних орієнтацій істеблішменту, його так званої позаідеологічності і прагматичності, а також низької загальної культури.
Хто ж нині складає український істеблішмент? Не особливо розмірковуючи про відповідальність перед історією і українським народом, до еліти сміливо відносять себе практично всі депутати Верховної Ради незалежної України всіх скликань. Безкінечні зміни караулу в Кабінеті Міністрів, члени якого не встигають фізично вмоститися у своїх кріслах, призвели до більш обережного ставлення до визначення себе як еліти з боку урядовців. До еліти зараховують себе окремі представники серйозного бізнесу, практично всі зірки шоу-бізнесу та поп-культури, іноді спорту, та й така доволі активна спільнота на політичному обрії — телеполітологи.
Основними спільними рисами цієї різношерстої команди є:
— досягнуті матеріальні статки, і зрозуміло, основна мета — гроші, ще гроші, ще більше грошей;
— прагнення використати ці гроші для приходу в політику, щоб конвертувати цей прихід у владу;
— абсолютне нерозуміння, а звідси агресивне неприйняття того, що називається свободою, справедливістю та національними інтересами.
Українську еліту переважно складають люди, які спромоглися на початку 1990-х або легалізувати тіньові капітали, або конвертувати владу й зв’язки в такий капітал, або взяти участь у відмивці сірих або чорних грошей. Принципову роль зіграла гранична слабкість, майже відсутність у радянській Україні контреліт, винищених за 70 комуністичних років, а отже — незалученість до нового істеблішменту нерадянських сил. Особливості генези прошарку господарів сприяють непродуктивному характеру капіталу.
Але, не все так погано в нашому домі. Особливого значення набувають нинішні прагнення великого бізнесу, обсяг володінь якого змушує шукати можливості вбудовування в глобальні економічні структури. Граючи у глобальну гру, великий бізнес змушений змагатися за тими правилами, які чинні в ній.
Друге джерело загроз національній безпеці — проблеми Росії, російської держави. Суверенітет та незалежність в України наявні. Проте існує третя складова в цьому ряді понять — автономія. Україна нині не є автономною ні в економічному, ні в політичному, ні в культурному, ні в більшості інших сенсів. Вона залишається в межах старого, пострадянського простору, в якому транслюються відповідні моделі та цінності.
Проблема для України не в Росії як такій, а в російській еліті, яка продукує, на наш погляд, згубні для майбутнього рецепти. Йдеться про авторитарний устрій суспільства й держави, великодержавні амбіції, підданську традицію, згуртування і мобілізацію населення навколо проімперських ідей, обмеження конкуренції, в тому числі й в інформаційному просторі, тощо. Можливо, ці рецепти зараз і придатні для Росії, яка має величезну ресурсну подушку, хоча, скоріше за все, за кілька років і там помилки дадуться взнаки, але ці рецепти вбивчі для України вже у найближчому майбутньому. Загалом, ці питання набагато глибше і цікавіше розкриті у роботах російських науковців, зокрема, Л.Шевцової та інших.
Важливим наслідком подвійної проблеми (слабкості вітчизняного істеблішменту та проблем деколонізації) є прогресуюча деградація державних інститутів України. Держава перетворюється на таку собі черепаху без панцира, з якою можна робити що завгодно і ззовні, і зсередини. Особливо небезпечно це в умовах інтеграції України в сучасний глобальний конкурентний простір.
Причина цієї деградації, з одного боку, — слабкість суб’єкта формування держави, проблеми еліти; з іншого боку, — недостатність традицій творення. На імперську традицію, отриману в спадщину від Російської імперії та СРСР, складно спертися, будуючи незалежну Україну, а національна, внаслідок сторіч бездержавної історії, на жаль, донині недостатньо потужна.
Певна стабільність політичної системи за Леоніда Кучми завдячувала фактичному відтворенню радянських схем управління. Він вдихнув життя у мертві інститути, перетворивши їх на своєрідні зомбі. Це дозволило вирішити поточні проблеми, але не дало довгострокову відповідь на виклики, що стоять перед Україною.
Після того, як режим Кучми закінчив своє існування, триває розпад цих інститутів. До речі, саме в цьому — пояснення проблеми корупції, бо структури, що розкладаються, апріорі не можуть не бути корумповані. Корупція в такій системі не виняток, а скоріше спосіб виживання.
Описана ситуація складна, але не безнадійна. Протягом 17 років тривають пошуки суб’єкта прискорення суспільного розвитку. Говорили про олігархів, які мусили навести лад, про бюрократів, про що вже йшлося, особливо після помаранчевої революції, спалахували надії на громадянське суспільство, середній клас.
Нині середній клас уже є потужним гравцем у Києві та містах-мільйонниках, але в регіонах ситуація трохи інша. За 10—15 років, за умови економічного зростання, середній клас буде міцнити і перетвориться на потужного гравця національного масштабу. Подібні процеси вже відбулися в Латинській Америці (Бразилія, Аргентина), проте цей шлях зайняв близько чотирьох буремних десятиріч, на які припали і правління військових диктатур, і постання та занепад популістських рухів.
Зростає кількість неформальних об’єднань, які поряд з позитивною функцією тиску на державу та бізнес іноді набувають радикального характеру. Йдеться про футбольних фанатів, антизабудовні групи. З одного боку, це досить позитивний процес, процес самоорганізації, може, і дуже суперечний; а з іншого — живильне середовище для екстремістських структур, а отже, і проявів соціального тероризму, що може створити загрозу.
Тому необхідна активізація цих змін та створення каркасу, поясу безпеки на час, коли вони триватимуть. І саме тут може йти мова про входження до НАТО, не як ціль державної політики, а саме як інструмент політики національної безпеки — що може поліпшити умови для вирішення проблем, про які йшлося вище.
Членство в НАТО як воєнно-політичному союзі сприятиме виходу із постімперського простору та збереженню свободи дій на майбутнє; а з іншого боку, вступ до Альянсу демократій може підштовхнути до прискорення внутрішньополітични х перетворень. Йдеться, насамперед, про засвоєння демократичних цінностей, такий собі допінг для демократичного суспільства і середнього класу.
По-друге, Україна в НАТО — це зміцнення державних інститутів, насамперед, в сфері безпеки. Практично всі науковці згодні з тим, що держава починається з судів, з поліції та з армії. Посилення цих інститутів дозволить суттєво пришвидшити розвиток України. До речі, посилення інститутів є нагальним завданням і умовою поступу і для економіки.
По-третє, вступ до НАТО — це принципове зростання ваги держави в глобалізованому світі, участь України у механізмах і процедурах прийняття глобальних політичних рішень.
Постає проблема умов євроатлантичної інтеграції. Безумовно, необхідно включатися в розподіл праці, що існує в Альянсі, але слід зберігати умови для повного циклу функціонування збройних сил і спецслужб. Нові члени НАТО інтегрувалися та будували армію та спецслужби за моделлю бутіка. Тобто замість повномасштабної армії або спецслужб країни спеціалізувалися на одному вузькому напрямі. Якщо такий підхід абсолютно органічний для Чехії, яка спеціалізується на хімзахисті, або Румунії — на гірських стрілках чи навіть для Нідерландів з морською піхотою, — то для України як для достатньо великої країни відмова від комплексного підходу до побудови органів сектора безпеки може стати надто необережною.
Євроатлантична інтеграція може і, ймовірно, буде супроводжуватися погіршенням відносин з Росією. І справа тут не в НАТО, не США і не в ЄС, а саме у виході України з постімперського простору, а також у демонстраційному ефекті успішної демократичної України для російського суспільства. Нині відсутня ефективна система взаємовідносин між нашими сусідніми, безумовно, дружніми, але незалежними країнами. Дехто говорить про відносини України і Росії за моделлю США і Канади, але при цьому часто забувають, що імперська Британія протягом другої половини XIX — початку XX століття дуже активно захищала інтереси Канади від спроб поглинення з боку Вашингтона.
Рано чи пізно проблему налагодження ефективної системи взаємодії з РФ слід вирішувати Києву, інакше її вирішать без нас. Тоді чи не найбільш ймовірним сценарієм стане перетворення України на таку собі «соціалістичну Польщу» 1950—70-х років. Причому йтиметься про встановлення прокремлівського авторитарного режиму років на десять, після чого повернемося до сучасного стану, але з відмінністю в дуже принциповому моменті. Українське суспільство та еліти будуть просякнуті глибокою антиросійськістю і ненавистю не до РФ, про що йдеться зараз, а до Росії як суспільства і країни. А в цьому, як і в будь-якій іншій фобії — формі психічної хвороби — нічого доброго ні для України, ні для наших сусідів.
Ще одна небезпечна та, на жаль, реальна загроза пов’язана зі зростанням українського радикального етнонаціоналізму, ознаки чого вже з’являються. Одним із можливих наслідків реалізації цієї загрози стане хрест на демократії в Україні на найближчі роки. І саме тут слід говорити про позитивну роль НАТО як поясу безпеки.
Дуже стисло зупинимося на альтернативах політиці євроатлантичній інтеграції. Влас не, існує їх три. По-перше, це активно обговорювана європейська політика безпеки. Безпекова політика ЄС нині цілком компліментарна до НАТО і фактично доповнює зусилля Альянсу в сфері м’якої сили, формування інститутів, післяконфліктної реконструкції тощо, навіть при постановці завдань цієї політики поки-що не йдеться про загрози воєнного характеру. Таким чином, як альтернатива до вступу в НАТО європейська політика безпеки не існує.
Другий напрям — вступ до ОДКБ. Потрібно зрозуміти, що це приєднання до слабшого в політичному, економічному і воєнному вимірі союзу із безумовною домінантною РФ, повернення туди, звідки Україна вийшла 17 років тому, і, що не менш важливо, це теж рецепція цінностей, але зовсім інших цінностей.
І третя альтернатива, яка зараз активно обговорювається, це нейтралітет. За влучним зауваженням українського дослідника О.Богомолова, Україна нині вже є нейтральною і позаблоковою. А отже, її світле нейтральне майбутнє маємо можливість спостерігати вже тут і тепер. І відсутні жодні підстави сподіватися на щось інше, ніж нинішній невизначений стан.
Кожна із нейтральних країн має свою модель та історію нейтралітету. Дуже часто говорять про Швейцарію, але Україна — не Швейцарія. Не тому, що вона розташована не в гірському районі, але тому, що у нас відсутній ресурс, в збереженні якого в недоторканому вигляді зацікавлені обидві опонуючи сторони. Нагадаємо, що у випадку Швейцарії йшлося про наднадійну банківську систему.
Навпаки, в українських ресурсах зацікавлені як РФ, так і НАТО. І тут слід згадати не Швейцарію, а Бельгію та Нідерланди, нейтралітет яких був міжнародно-гарантованим, але вони стали жертвами агресора.
Нейтралітет Австрії після Другої світової було обумовлено «німецьким питанням». Відомо, що при створенні НАТО переслідувалися три цілі: тримати США в Європі, Росію поза Європою, а Німеччину під контролем. Приєднання Австрії до одного з блоків посилювало позиції Німеччини, а це сприймалося як небезпека. І після двох спроб комуністичних путчів в 1955 році було підписано Державний договір, в якому йшлося про нейтралітет Австрії.
Випадок Фінляндії межує з проблемою збройного нейтралітету. Після зимової війни 1940 року, яка почалася відразу після приєднання Гельсінкі до конвенції Ліги націй про абсолютний нейтралітет, керівництво СРСР усвідомило, що ціна приєднання Фінляндії перевищить усі можливі дивіденди. Саме тому протягом 1950— 1980-х Кремлем здійснювалася політика фінляндизації, використання скандинавської країни як такого собі мосту між блоками.
Обговорюючи питання збройного нейтралітету для України, не слід забувати про матеріально-фінансову сторону питання. За попередніми оцінками, мова йде про армію у 400—450 тисяч осіб, із сучасним озброєнням; і не варто забувати про необхідність формування потужної системи спецслужб, поліції, фактично про поліційну державу, яка б могла витримати облогу з усіх боків, маючи певну строкатість і потенційні регіональні проблеми.
І наостанок: НАТО — це не є відповідь. Вступ до Альянсу лише створить поле для позитивних можливостей, використати які мусить Україна. І досвід взаємодії із Альянсом, набутий, зокрема, при проведенні оборонного огляду, комплексного огляду сектора безпеки, при виконанні Цільових планів Україна—НАТО, переконливо доводить: ми можемо скористатися цим шансом для прискорення реформ та гарантування демократичного суспільного поступу України.
№116, субота, 5 липня 2008
Редаговано разів: 1. Востаннє 07/07/2008 14:46 користувачем pravda.
605
6 липня 2008 18:18:00
6 липня 2008 18:18:00
Позорище. Ющенко і команді 
606
6 липня 2008 17:11:00
6 липня 2008 17:11:00
Подібно на правду...
607
6 липня 2008 15:28:00
6 липня 2008 15:28:00
Шо ви читаєте брєд комуняк Бульби і Демі. Вони ж вижили з розуму...Вже давно
609
5 липня 2008 20:38:00
5 липня 2008 20:38:00
Встає над нами сонце, як вставало,
Гудуть вітри в розгойданих вітах.
Тільки тебе нема, матусю, з нами,
Є тільки біль і пам"ять у серцях...
Співчуваю, бо моя мама пішла у вічність п"ять років тому...
Гудуть вітри в розгойданих вітах.
Тільки тебе нема, матусю, з нами,
Є тільки біль і пам"ять у серцях...
Співчуваю, бо моя мама пішла у вічність п"ять років тому...
612
5 липня 2008 11:34:00
5 липня 2008 11:34:00
А шо то за краса, вибачте, на б...ть подібна очки "строїла"???
613
5 липня 2008 11:02:00
5 липня 2008 11:02:00
Щось мені видається, що ЛОТ влюбився у ВІЮ, безнадійно...
Редаговано разів: 1. Востаннє 07/05/2008 12:03 користувачем Тестер.
Редаговано разів: 1. Востаннє 07/05/2008 12:03 користувачем Тестер.
615
4 липня 2008 16:57:00
4 липня 2008 16:57:00
Платник податків Написав:
-------------------------------------------------------
> Почитав і зрозумів, що проукраїнська, не зросійщена, Україна за моє життя, як не
> жалко, не відбудеться.
> Може всетаки краще кордон по Дніпру (чи по Ворсклі, у гіршому випадку я готовий і
> на Збруч)????
> НЕ ВІРЮ ЩО Я, ЧИ МОЇ УКРАЇНОМОВНІ ДІТИ, БУДУТЬ У ЦІЙ ДЕРЖАВІ ШАНОВНИМИ ГРОМАДЯНАМИ
> А НЕ "НАЦЮКАМИ" ЧИ "ЖИДОБАНДЕРІВЦЯМИ"!
> Давайте всетаки тихо-мирно кордон??????
Згоден на стопісят процентів...
-------------------------------------------------------
> Почитав і зрозумів, що проукраїнська, не зросійщена, Україна за моє життя, як не
> жалко, не відбудеться.
> Може всетаки краще кордон по Дніпру (чи по Ворсклі, у гіршому випадку я готовий і
> на Збруч)????
> НЕ ВІРЮ ЩО Я, ЧИ МОЇ УКРАЇНОМОВНІ ДІТИ, БУДУТЬ У ЦІЙ ДЕРЖАВІ ШАНОВНИМИ ГРОМАДЯНАМИ
> А НЕ "НАЦЮКАМИ" ЧИ "ЖИДОБАНДЕРІВЦЯМИ"!
> Давайте всетаки тихо-мирно кордон??????
Згоден на стопісят процентів...
616
4 липня 2008 16:35:00
4 липня 2008 16:35:00
Кум знають, що кажуть. Та і по морді ліці видно, що іпанутий...
І рухи не природні. подивіться як руки з рукавів висмикує...
І рухи не природні. подивіться як руки з рукавів висмикує...
618
4 липня 2008 16:29:00
4 липня 2008 16:29:00
Всякий Кузьмук закінчується на ук, тільки придурок-провокатор ок на- ок
Тьльки почався -і тут же закінчився...
Бо вітренківець-каурий недолугий...ГИ.
Тьльки почався -і тут же закінчився...
Бо вітренківець-каурий недолугий...ГИ.
619
4 липня 2008 16:25:00
4 липня 2008 16:25:00
Всякий Кузьмук закінчується на ук, тільки придурок-провокатор ок на- ок
620
4 липня 2008 15:45:00
4 липня 2008 15:45:00
monach Написав:
-------------------------------------------------------
> пити самим з собою - то є зло...
То не зло, а самоаналіз. Та і приємно з мудрою людиною поспілкуватись...
-------------------------------------------------------
> пити самим з собою - то є зло...
То не зло, а самоаналіз. Та і приємно з мудрою людиною поспілкуватись...
621
4 липня 2008 15:24:00
4 липня 2008 15:24:00
Заливной телячий. Ги...
622
4 липня 2008 15:04:00
4 липня 2008 15:04:00
Ph.D. Olkam Написав:
-------------------------------------------------------
> Странник Написав:
> -------------------------------------------------------
> > К концу века останется только один язык.
>
>
> Си++.
Не - а. Русский
-------------------------------------------------------
> Странник Написав:
> -------------------------------------------------------
> > К концу века останется только один язык.
>
>
> Си++.
Не - а. Русский
623
4 липня 2008 14:59:00
4 липня 2008 14:59:00
Кемская волость??? Государство не обеднеет. Забирайте... 
624
4 липня 2008 13:21:00
4 липня 2008 13:21:00
Якщо тобі в В твоєму залупінську не хватає $2500 іди і топись, паскуда...
625
4 липня 2008 12:38:00
4 липня 2008 12:38:00
Так не ясно кого били, 2 річну дівчинку, чи її маму. Фігня якась, який джігіт дитину битиме???
626
4 липня 2008 12:34:00
4 липня 2008 12:34:00
Так и не ответил на прямой вопрос. Где память, если мозг работает как процессор???
627
4 липня 2008 12:22:00
4 липня 2008 12:22:00
Предварительно откусив хвості, дрюг дрюгу
629
4 липня 2008 10:57:00
4 липня 2008 10:57:00
А якого складу тіло, як розміщені і чи видні жили на руках-ногах(сухий, жилистий, жирноватий)???
630
4 липня 2008 09:23:00
4 липня 2008 09:23:00
Духовність від релігії не залежить. Це внутрішня програма людини.Знаю дуже віруючих, але бездуховних людей...
Бо дурні і для себе і для довкілля
Бо дурні і для себе і для довкілля
631
4 липня 2008 08:56:00
4 липня 2008 08:56:00
Астра. Питання було _ на яких носіях інформації зберігається внутрішня память людини...\А про жжж , то стьоб 
632
4 липня 2008 08:37:00
4 липня 2008 08:37:00
А если не в жжжж, то где память у Сергеева? На каких носителях???
У него нет мыслей - одна злоба и грязь!
У него нет мыслей - одна злоба и грязь!
633
4 липня 2008 08:25:00
4 липня 2008 08:25:00
Александр Сергеев Написав:
-------------------------------------------------------
> Достоверно установлено, что процесс мышления идет в мозге, а вот память находится
> ВНЕ мозга, и соответственно визуализация, узнавание, локализация образа, так же
> находится ВНЕ мозга. Поэтому статейка - вчерашний день познаний.
У Сергеева память в жопе находится, поетому все заранее известно...
Мысли каждый день стучат в заднем проходе...
-------------------------------------------------------
> Достоверно установлено, что процесс мышления идет в мозге, а вот память находится
> ВНЕ мозга, и соответственно визуализация, узнавание, локализация образа, так же
> находится ВНЕ мозга. Поэтому статейка - вчерашний день познаний.
У Сергеева память в жопе находится, поетому все заранее известно...
Мысли каждый день стучат в заднем проходе...
634
3 липня 2008 19:08:00
3 липня 2008 19:08:00
Александр Панчин
Ген Бога
Что питает склонность общества к мистике? Почему экстрасенсы, гадалки и астрологи не сходят со страниц газет и экранов телевизоров? Учения о гомеопатии или торсионных полях претендуют на научность, а сторонники традиционных религий настаивают на том, чтобы креационизм преподавался наравне с теорией эволюции, и требуют введения религиозного образования в школах. Однако школьное образование предусматривает знакомство с научной картиной мира, следовательно, если в школе будут преподаваться основы религии или религиозной культуры с точки зрения верующих, то разумно и справедливо их уравновесить научными представлениями о религии. Понравится ли такой подход сторонникам религиоведения и согласятся ли они включить в потенциальный курс обучения научные исследования вроде тех, что приведены ниже?
Она верит в Бога. Но она также верит, что радио работает благодаря крошечным человечкам внутри приемника.
Вуди Аллен
Мистические верования распространены по всему миру и пестрят своим многообразием. Кто-то не ест свинину, кто-то молится, чтобы призвать дождь, кто-то символически ест плоть своего Бога, верит в летающие тарелки, ясновидение, астрологические прогнозы или плохие приметы. Не секрет, что многие люди склонны принимать подобные идеи на веру, не требуя строгих доказательств и обоснований, основываясь на собственной интуиции и ощущениях. Другая группа людей теряется в догадках: откуда берутся такие представления о мире? Эти две группы людей могут спорить до бесконечности, чаще всего безуспешно. Хотя вопросы существования Бога или духов строго научными не являются, ученые разных специальностей пытаются разобраться в проблемах более приземленных: почему одни люди склонны к вере, а другие нет? как могли возникнуть религии и поверья? что способствует их сохранению?
Ученый Бурхус Скиннер изучал голубей. В свое время он разработал для американских ВМС систему наведения ракет с помощью этих птиц, но проект был вскоре заброшен в связи с появлением более совершенных разработок. Да и мало кто был готов доверить ракету голубю, несмотря на успешность испытаний. Кроме того, Скиннер провел ряд любопытных поведенческих исследований. Он помещал голубей в клетку с кормушкой, в которую, время от времени, независимо от действий птицы, выпадала пища. При этом у голубей вырабатывались своеобразные ритуалы: «один голубь бегал кругами против часовой стрелки, другой бился головой об угол клетки, четвертый и пятый совершали регулярные вращения головой». Оказалось, что голуби начинают чаще обычного повторять те движения, которые они, по случайному стечению обстоятельств, совершали в момент получения пищи. Это явление было названо «голубиными предрассудками» и является примером того, как в животном мире возникает интуитивная связь между двумя никак не связанными явлениями: ударом головой об стенку и получением корма. Примерами предрассудков подобного рода у человека будут установление зависимости между черной кошкой, перешедшей дорогу, и несчастьем, танцем шамана и осенним дождем, гаданием на картах и получением премии на работе, между принятием гомеопатического препарата и излечением от болезни. Конечно, сложные вещи, такие как религия, не являются примитивными предрассудками, но и мышление человека намного сложнее, чем мышление голубя.
У психически больных людей предрассудки могут принимать крайние формы. Нейрофизиолог Вилайнур Рамачандран рассказывает о том, как в одной психиатрической клинике ему показали двух пациентов. Один из них выходил встречать рассвет и стоял у окна до вечера каждый день, утверждая, что он перемещает солнце по небосводу. Второй силой мысли регулировал поток движущихся машин на дороге у больницы, «разбирая» возникающие пробки. Они видели изменения в мире и ошибочно рассматривали их как следствие своих мыслительных процессов, искренне верили в это. Профессор Рамачандран приводит и другой интересный пример абсурдной веры у человека, больного анозогнозией. Пациент, будучи в здравом уме, способен без проблем обсуждать любую тему, мыслить логически, играть в шахматы, но напрочь отрицает паралич своей левой руки, вызванный повреждением мозга. «Это не моя рука; она большая и волосатая, значит, это рука моего отца», — может заявить больной. Или: «Рука не парализована, она совершенно нормальна». Когда больного просят дотронуться парализованной левой рукой до правого плеча, он, не задумываясь, берет свою больную руку здоровой правой рукой и выполняет указание: кто-то умный в его подсознании понимает, что рука парализована, но человек сознательно отрицает очевидные факты, верит что рука в порядке. Это крайности, но, может быть, и психически здоровый человек не так далек от подобных заблуждений в повседневной жизни?
Если серьезные нарушения мозга приводят к появлению совершенно абсурдных верований и убеждений, может ли быть так, что и обычная склонность к вере связана с особенностями устройства мозга? Могут ли эти признаки передаваться по наследству? Первые ответы были получены благодаря исследованиям на близнецах. Оказалось, что однояйцевые близнецы (генетически идентичные), воспитывающиеся порознь, намного более похожи по своему отношению к вере в Бога, чем обычные братья и сестры. Если последние в зрелом возрасте нередко расходятся в склонностях верить в религиозные явления, взрослые однояйцевые близнецы примерно в два раза чаще сохраняют одинаковые взгляды. Это было первым свидетельством того, что «духовность» передается по наследству. Вскоре был найден и соответствующий ген. В 2004 году ученый Дин Хаммер публикует книгу «Ген Бога: как вера закреплена в наших генах», в которой описывается уникальная находка. Ген, кодирующий белок VMAT2, встречается в нескольких вариантах (аллелях) в человеческой популяции и, по данным исследования, связан со склонностью к вере, не требующей доказательств. VMAT2 — белок, который является транспортером важнейших нейротрансмиттеров, таких как дофамин, серотонин и гистамин. Эти вещества обеспечивают связь между клетками мозга. То, что «ген Бога» связан с транспортом именно этих веществ, неудивительно: их воздействие на наше восприятие и эмоциональное состояние крайне велико. Идея «гена Бога» была принята теологами в штыки как попытка свести религиозное восприятие мира к банальной особенности функционирования человеческого организма, хотя никакого отношения данное открытие (как и вообще любые научные открытия) к вопросу «Есть ли Бог?» не имеет. Речь шла лишь о том, что люди религиозны по вполне физиологическим причинами, связанным с их наследственной информацией.
Прежде чем двигаться дальше, нам потребуется коснуться еще одного заболевания — эпилепсии. В древности считалось, что эпилептики контактируют с высшими силами, например с Богом или, наоборот, что в них вселился дьявол или злой дух. В некоторых племенах эпилептики становились шаманами, нередко их считали предсказателями будущего, иногда их боялись и держали в изоляции. Одна из форм эпилепсии с источником возбуждения в височных долях полушарий мозга приводит к странному мистическому опыту: человеку во время и после припадков может казаться, что он узнал все секреты мироздания, увидел «бесконечность в крупинке песка» или услышал голос Творца. После таких припадков люди становятся особенно религиозными. Упомянутый выше профессор Рамачандран рассуждает: разные объекты вызывают у людей эмоции разной силы. Вид опасных животных или красивых представителей противоположного пола возбуждает человека, в то время как бутылка воды или камень на дороге не имеют эмоциональной значимости для обычных людей. Это очень важно для адекватного восприятия мира. Можно выдвинуть гипотезу: что, если из-за припадков человеку все начинает казаться эмоционально значимым, а единственным для него объяснением этого странного чувства становится божественное вмешательство?
Эксперименты показали, что гипотеза неверна: эпилептиков возбуждает опасность, но обыденные предметы, такие как стол или стул, их все-таки не волнуют. Более того, в отличие от обычных людей, таких эпилептиков крайне слабо возбуждают сексуальные образы. Но поразительным оказался другой факт: как только эпилептику показывали икону, крест, слово «Бог», звезду или другой мистический символ, полиграф («детектор лжи»), измеряющий эмоциональное состояние, зашкаливал, а у испытуемого можно было обнаружить повышенную активность определенной группы нервных клеток. Как оказалась, именно с группой клеток, находящихся в амигдале, на подступах к эмоциональному центру мозга — лимбической системе, связаны религиозные видения эпилептиков, как и их сверхчувствительная реакция на мистические символы. Именно амигдала связана с определением эмоциональной значимости наблюдаемых объектов. Некоторые находчивые сторонники религии, не желающие отставать от научного прогресса, сравнили эту область мозга с «антенной», которую Бог заложил в людей, чтобы общаться с ними. По мнению профессора Рамачандрана, от того, как устроен этот центр у отдельного человека, может зависеть его склонность к вере в духов, ясновидение или в Бога.
Но это далеко не все. Самые тяжелые формы эпилепсии иногда лечатся операцией, в ходе которой разрезается мозолистое тело — перемычка, соединяющая левое и правое полушария мозга. За изучение людей с разобщенными полушариями в 1981 году Роджер Сперри был удостоен Нобелевской премии. В ходе ряда сложных экспериментов, во время которых удавалось общаться с полушариями по отдельности, было выяснено, что в результате операции каждое из полушарий имеет свою собственную индивидуальность, вплоть до того, что одно полушарие может оказаться верующим в Бога, а другое нет. При этом у человека нет реального раздвоения личности, он полностью отвечает за свои поступки, ведет себя как один человек, а не как два, адекватно воспринимает себя и окружающий мир. Критики утверждают, что вся концепция неверна: одно полушарие, а именно речевое, обладает сознанием (душой), а другое — «зомби», однако непонятно, на каком основании они делают такой вывод: неречевое полушарие способно мыслить и общаться с экспериментатором наравне с речевым, выбирая ответы на вопросы пальцем (говорить оно действительно не может). Эти эксперименты затрагивают темы, которые ранее относились скорее к сфере религии и философии, чем к естественным наукам: можно ли скальпелем разрезать сознание пополам? Кроме того, возникает большая теологическая проблема: если у такого человека две индивидуальности, то попадут ли обе его души в рай или может быть так, что душа верующего полушария отправится на небо, а душа атеистического нет?
Таким образом, некоторые ученые пришли к выводу: склонность к религии, мистике в значительной степени связана с особенностью функционирования мозга, которая, в свою очередь, определяется генетическими факторами посредством определенных нейромедиаторов. Именно в этом, возможно, и заключается фундаментальное противоречие между людьми с рациональным и иррациональным типом мышления: они видят мир по-разному в силу физиологических отличий мозга, и поэтому одни не в состоянии понять слепую веру, а другие не способны от этой веры отказаться, сколь сильные аргументы им бы ни предъявлялись. Еще раз подчеркну, что ни Рамачандран, ни Хамонд, ни большинство других ученых не приводят это как доказательство того, что Бога нет: если бы Бог существовал и был всесильным, он мог бы запросто сотворить мозг людей так, чтобы они верили в него с той или иной силой. «Непонятно лишь, почему Бог предпочитает являться к эпилептикам, причем во время припадков, но это уж его личное дело», — добавляет к этому профессор Рамачандран.
Хочется отметить, что изучение нравственности человека с точки зрения нейрофизиологии также не стояло на месте. Религии определенно претендуют на роль ориентира в формировании человеческой морали, но, например, данные исследований заключенных в американских и британских тюрьмах свидетельствуют о значительном преобладании среди них религиозных людей, а не атеистов и агностиков. Объяснений этому явлению можно давать много, но в любом случае нет реальных оснований считать, что религиозные взгляды добавляют людям какие-либо нравственные качества. Здесь можно напомнить крестовые походы, террористов-смертников, инквизицию, гонения на старообрядцев и язычников, жертвоприношения и так далее. Но все-таки большинство людей не убивают друг друга и не грабят. Почему? Сравнительно недавно было сделано любопытное открытие: обнаружены так называемые «зеркальные нейроны». Если мы грызем яблоко, активируется группа зеркальных нейронов, и эта же группа клеток активируется, если мы будем наблюдать, как яблоко грызет другой человек. Зеркальные нейроны позволяют людям подражать сородичам, ставить себя на место другого, например, когда мы представляем или видим боль другого человека (тогда и у нас возникают неприятные ощущения). Можно выдвинуть гипотезу: зеркальные нейроны — своего рода встроенный механизм поддержания в человеке стандартов золотого правила морали: поступай с другим так, как хочешь, чтобы поступали с тобой, поставь себя на место другого человека. Люди, у которых не работают зеркальные нейроны, страдают аутизмом — им тяжелее уживаться с людьми, им сложнее подражать другим и ставить себя на их место. Еще одно исследование на близнецах показало, что многие аспекты поведения, например, склонность прощать, отказываться от мести, в значительной степени передается по наследству. Есть основания полагать, что нравственность, как и религиозность, является отчасти врожденной особенностью мозга, а если это так, то имеет смысл вопрос: а почему в ходе эволюции такие черты личности возникли и сохранились?
На вопрос о происхождении морали дает ответ Ричард Доукинс, популяризатор теории эволюции, автор знаменитой книги «Эгоистичный ген». С помощью «теории игр» моделируются многие жизненные ситуации. Одной такой игрой является «дилемма заключенного». В этой игре участвуют два игрока. Каждый раунд оба игрока выбирают одно из двух действий: делиться или не делиться некоторой суммой денег (заранее договариваться нельзя). Если оба игрока делятся, оба получают по 3 условных доллара, если оба не хотят делиться — по 2 условных доллара. Если же один делится, а другой делиться не хочет, первый получает всего 1 условный доллар, а второй получает целых 4 условных доллара. В игре один на один, если игрок выбирает стратегию никогда не делиться, он гарантированно получит столько же или больше денег, чем его соперник. Но если соперников сотня или две? В 1981 году Акселрод и Гамильтон устроили компьютерный турнир по игре в «дилемму заключенного», чтобы определить наилучшую стратегию. На турнире было множество программ: агрессивные, эгоистичные программы, сложные программы, просчитывающие чужие ходы, мягкие, «добрые» программы, и всем им предстояло играть по очереди друг с другом, набирая баллы. Самая успешная программа оказалась очень простой, она называлась «ты мне, я тебе». В первом раунде она охотно делилась, а дальше банально повторяла каждый предыдущий ход оппонента. Проще говоря, эта программа легко «обижалась», но так же легко «прощала» и охотно сотрудничала с другими программами. Когда встречались две похожие программы, они сразу начинали «дружить», получая по 3 доллара каждая, и за счет этого выигрывали по конечным результатам. Идея о том, что наиболее приспособленной оказалась доброжелательная программа, легко прощающая обиды, стала аргументом в пользу того, что и в обществе люди, способные сотрудничать и подавить свой эгоизм, могут в целом оказаться успешней. В жизни животных можно найти многочисленные примеры сотрудничества, подтверждающие это: большие рыбы не едят маленьких рыб, которые убирают с них паразитов, обезьянки охотно чистят друг друга, а летучие мыши-вампиры могут добровольно делиться добытой кровью с голодными товарищами, и все это заложено на уровне генетических программ. Нравственность является крайне полезным приобретением, заложенным практически в каждом из нас от рождения.
Сохранение и распространение религиозных взглядов также объясняется в рамках теории эволюции. В древности религия могла способствовать консолидации общества и поддержанию иерархического порядка, что давало преимущество религиозным племенам. Кроме того, неверующих могли репрессировать, что подавляло распространение рациональных умов. Сегодня же есть все основания для роста числа атеистов и агностиков потому, что возникает все больше профессий, в которых не обойтись без критического мышления, профессий, где для людей с религиозным складом ума не лучшее место. Например, 93% сотрудников Национальной академии наук в США в Бога не верят, и это не простое совпадение, учитывая, что в США, согласно опросам, атеисты и агностики составляют от 3 до 9% населения.
По аналогии с генами Ричард Доукинс вводит понятие мемов. Мем — это идея, которая может передаваться от человека к человеку. Успешные мемы становятся частью культуры. Модные мелодии, анекдоты, слухи и выражения — это все мемы. Философ Дэн Деннет проводит параллель между мемами и вирусами: оба требуют носителя, чтобы распространяться. Разница лишь в том, что биологический вирус — это информация, записанная в виде молекул ДНК и РНК, а мем — это информация в виде слов или действий, связанных в идею или ритуал. Распространяться могут бесполезные и вредные мемы, но если мем полезен его носителю, его шансы распространиться возрастают. Для своего сохранения мемы могут иметь защитные механизмы, например, мем может содержать информацию о том, что усомнившись в нем, человек разгневает высшие силы или потерпит неудачу — тогда носителю мема сложнее от него избавиться. Доукинс рассматривает и историю религий как эволюцию мемов, использующих склонность людей к верованиям для своего распространения.
Объем публикации не позволяет подробно рассмотреть приложение теории мемов и обсудить целый ряд других исследований, связанных с обсуждаемой темой. Например, работы по статистическому анализу влияния молитвы на выздоровление больных, выявление признаков эпилепсии у святых, нейрофизиологию медитации, роль плацебо или сравнения астрологических прогнозов со случайными предсказаниями. Хорошо было бы увидеть такие темы в потенциальном курсе религиоведения или религиозной культуры. На таких уроках в школах (а может, и в семинариях и воскресных школах) ученики смогли бы сравнить разные подходы к миру и природе и самостоятельно сделать свой выбор. Хотя определенные склонности человека и предусматриваются устройством нашего мозга и отчасти запрограммированы в наших генах, воспитание и образование, безусловно, решающие факторы становления личности.
Новая газета, 6 июня 2008
Ген Бога
Что питает склонность общества к мистике? Почему экстрасенсы, гадалки и астрологи не сходят со страниц газет и экранов телевизоров? Учения о гомеопатии или торсионных полях претендуют на научность, а сторонники традиционных религий настаивают на том, чтобы креационизм преподавался наравне с теорией эволюции, и требуют введения религиозного образования в школах. Однако школьное образование предусматривает знакомство с научной картиной мира, следовательно, если в школе будут преподаваться основы религии или религиозной культуры с точки зрения верующих, то разумно и справедливо их уравновесить научными представлениями о религии. Понравится ли такой подход сторонникам религиоведения и согласятся ли они включить в потенциальный курс обучения научные исследования вроде тех, что приведены ниже?
Она верит в Бога. Но она также верит, что радио работает благодаря крошечным человечкам внутри приемника.
Вуди Аллен
Мистические верования распространены по всему миру и пестрят своим многообразием. Кто-то не ест свинину, кто-то молится, чтобы призвать дождь, кто-то символически ест плоть своего Бога, верит в летающие тарелки, ясновидение, астрологические прогнозы или плохие приметы. Не секрет, что многие люди склонны принимать подобные идеи на веру, не требуя строгих доказательств и обоснований, основываясь на собственной интуиции и ощущениях. Другая группа людей теряется в догадках: откуда берутся такие представления о мире? Эти две группы людей могут спорить до бесконечности, чаще всего безуспешно. Хотя вопросы существования Бога или духов строго научными не являются, ученые разных специальностей пытаются разобраться в проблемах более приземленных: почему одни люди склонны к вере, а другие нет? как могли возникнуть религии и поверья? что способствует их сохранению?
Ученый Бурхус Скиннер изучал голубей. В свое время он разработал для американских ВМС систему наведения ракет с помощью этих птиц, но проект был вскоре заброшен в связи с появлением более совершенных разработок. Да и мало кто был готов доверить ракету голубю, несмотря на успешность испытаний. Кроме того, Скиннер провел ряд любопытных поведенческих исследований. Он помещал голубей в клетку с кормушкой, в которую, время от времени, независимо от действий птицы, выпадала пища. При этом у голубей вырабатывались своеобразные ритуалы: «один голубь бегал кругами против часовой стрелки, другой бился головой об угол клетки, четвертый и пятый совершали регулярные вращения головой». Оказалось, что голуби начинают чаще обычного повторять те движения, которые они, по случайному стечению обстоятельств, совершали в момент получения пищи. Это явление было названо «голубиными предрассудками» и является примером того, как в животном мире возникает интуитивная связь между двумя никак не связанными явлениями: ударом головой об стенку и получением корма. Примерами предрассудков подобного рода у человека будут установление зависимости между черной кошкой, перешедшей дорогу, и несчастьем, танцем шамана и осенним дождем, гаданием на картах и получением премии на работе, между принятием гомеопатического препарата и излечением от болезни. Конечно, сложные вещи, такие как религия, не являются примитивными предрассудками, но и мышление человека намного сложнее, чем мышление голубя.
У психически больных людей предрассудки могут принимать крайние формы. Нейрофизиолог Вилайнур Рамачандран рассказывает о том, как в одной психиатрической клинике ему показали двух пациентов. Один из них выходил встречать рассвет и стоял у окна до вечера каждый день, утверждая, что он перемещает солнце по небосводу. Второй силой мысли регулировал поток движущихся машин на дороге у больницы, «разбирая» возникающие пробки. Они видели изменения в мире и ошибочно рассматривали их как следствие своих мыслительных процессов, искренне верили в это. Профессор Рамачандран приводит и другой интересный пример абсурдной веры у человека, больного анозогнозией. Пациент, будучи в здравом уме, способен без проблем обсуждать любую тему, мыслить логически, играть в шахматы, но напрочь отрицает паралич своей левой руки, вызванный повреждением мозга. «Это не моя рука; она большая и волосатая, значит, это рука моего отца», — может заявить больной. Или: «Рука не парализована, она совершенно нормальна». Когда больного просят дотронуться парализованной левой рукой до правого плеча, он, не задумываясь, берет свою больную руку здоровой правой рукой и выполняет указание: кто-то умный в его подсознании понимает, что рука парализована, но человек сознательно отрицает очевидные факты, верит что рука в порядке. Это крайности, но, может быть, и психически здоровый человек не так далек от подобных заблуждений в повседневной жизни?
Если серьезные нарушения мозга приводят к появлению совершенно абсурдных верований и убеждений, может ли быть так, что и обычная склонность к вере связана с особенностями устройства мозга? Могут ли эти признаки передаваться по наследству? Первые ответы были получены благодаря исследованиям на близнецах. Оказалось, что однояйцевые близнецы (генетически идентичные), воспитывающиеся порознь, намного более похожи по своему отношению к вере в Бога, чем обычные братья и сестры. Если последние в зрелом возрасте нередко расходятся в склонностях верить в религиозные явления, взрослые однояйцевые близнецы примерно в два раза чаще сохраняют одинаковые взгляды. Это было первым свидетельством того, что «духовность» передается по наследству. Вскоре был найден и соответствующий ген. В 2004 году ученый Дин Хаммер публикует книгу «Ген Бога: как вера закреплена в наших генах», в которой описывается уникальная находка. Ген, кодирующий белок VMAT2, встречается в нескольких вариантах (аллелях) в человеческой популяции и, по данным исследования, связан со склонностью к вере, не требующей доказательств. VMAT2 — белок, который является транспортером важнейших нейротрансмиттеров, таких как дофамин, серотонин и гистамин. Эти вещества обеспечивают связь между клетками мозга. То, что «ген Бога» связан с транспортом именно этих веществ, неудивительно: их воздействие на наше восприятие и эмоциональное состояние крайне велико. Идея «гена Бога» была принята теологами в штыки как попытка свести религиозное восприятие мира к банальной особенности функционирования человеческого организма, хотя никакого отношения данное открытие (как и вообще любые научные открытия) к вопросу «Есть ли Бог?» не имеет. Речь шла лишь о том, что люди религиозны по вполне физиологическим причинами, связанным с их наследственной информацией.
Прежде чем двигаться дальше, нам потребуется коснуться еще одного заболевания — эпилепсии. В древности считалось, что эпилептики контактируют с высшими силами, например с Богом или, наоборот, что в них вселился дьявол или злой дух. В некоторых племенах эпилептики становились шаманами, нередко их считали предсказателями будущего, иногда их боялись и держали в изоляции. Одна из форм эпилепсии с источником возбуждения в височных долях полушарий мозга приводит к странному мистическому опыту: человеку во время и после припадков может казаться, что он узнал все секреты мироздания, увидел «бесконечность в крупинке песка» или услышал голос Творца. После таких припадков люди становятся особенно религиозными. Упомянутый выше профессор Рамачандран рассуждает: разные объекты вызывают у людей эмоции разной силы. Вид опасных животных или красивых представителей противоположного пола возбуждает человека, в то время как бутылка воды или камень на дороге не имеют эмоциональной значимости для обычных людей. Это очень важно для адекватного восприятия мира. Можно выдвинуть гипотезу: что, если из-за припадков человеку все начинает казаться эмоционально значимым, а единственным для него объяснением этого странного чувства становится божественное вмешательство?
Эксперименты показали, что гипотеза неверна: эпилептиков возбуждает опасность, но обыденные предметы, такие как стол или стул, их все-таки не волнуют. Более того, в отличие от обычных людей, таких эпилептиков крайне слабо возбуждают сексуальные образы. Но поразительным оказался другой факт: как только эпилептику показывали икону, крест, слово «Бог», звезду или другой мистический символ, полиграф («детектор лжи»), измеряющий эмоциональное состояние, зашкаливал, а у испытуемого можно было обнаружить повышенную активность определенной группы нервных клеток. Как оказалась, именно с группой клеток, находящихся в амигдале, на подступах к эмоциональному центру мозга — лимбической системе, связаны религиозные видения эпилептиков, как и их сверхчувствительная реакция на мистические символы. Именно амигдала связана с определением эмоциональной значимости наблюдаемых объектов. Некоторые находчивые сторонники религии, не желающие отставать от научного прогресса, сравнили эту область мозга с «антенной», которую Бог заложил в людей, чтобы общаться с ними. По мнению профессора Рамачандрана, от того, как устроен этот центр у отдельного человека, может зависеть его склонность к вере в духов, ясновидение или в Бога.
Но это далеко не все. Самые тяжелые формы эпилепсии иногда лечатся операцией, в ходе которой разрезается мозолистое тело — перемычка, соединяющая левое и правое полушария мозга. За изучение людей с разобщенными полушариями в 1981 году Роджер Сперри был удостоен Нобелевской премии. В ходе ряда сложных экспериментов, во время которых удавалось общаться с полушариями по отдельности, было выяснено, что в результате операции каждое из полушарий имеет свою собственную индивидуальность, вплоть до того, что одно полушарие может оказаться верующим в Бога, а другое нет. При этом у человека нет реального раздвоения личности, он полностью отвечает за свои поступки, ведет себя как один человек, а не как два, адекватно воспринимает себя и окружающий мир. Критики утверждают, что вся концепция неверна: одно полушарие, а именно речевое, обладает сознанием (душой), а другое — «зомби», однако непонятно, на каком основании они делают такой вывод: неречевое полушарие способно мыслить и общаться с экспериментатором наравне с речевым, выбирая ответы на вопросы пальцем (говорить оно действительно не может). Эти эксперименты затрагивают темы, которые ранее относились скорее к сфере религии и философии, чем к естественным наукам: можно ли скальпелем разрезать сознание пополам? Кроме того, возникает большая теологическая проблема: если у такого человека две индивидуальности, то попадут ли обе его души в рай или может быть так, что душа верующего полушария отправится на небо, а душа атеистического нет?
Таким образом, некоторые ученые пришли к выводу: склонность к религии, мистике в значительной степени связана с особенностью функционирования мозга, которая, в свою очередь, определяется генетическими факторами посредством определенных нейромедиаторов. Именно в этом, возможно, и заключается фундаментальное противоречие между людьми с рациональным и иррациональным типом мышления: они видят мир по-разному в силу физиологических отличий мозга, и поэтому одни не в состоянии понять слепую веру, а другие не способны от этой веры отказаться, сколь сильные аргументы им бы ни предъявлялись. Еще раз подчеркну, что ни Рамачандран, ни Хамонд, ни большинство других ученых не приводят это как доказательство того, что Бога нет: если бы Бог существовал и был всесильным, он мог бы запросто сотворить мозг людей так, чтобы они верили в него с той или иной силой. «Непонятно лишь, почему Бог предпочитает являться к эпилептикам, причем во время припадков, но это уж его личное дело», — добавляет к этому профессор Рамачандран.
Хочется отметить, что изучение нравственности человека с точки зрения нейрофизиологии также не стояло на месте. Религии определенно претендуют на роль ориентира в формировании человеческой морали, но, например, данные исследований заключенных в американских и британских тюрьмах свидетельствуют о значительном преобладании среди них религиозных людей, а не атеистов и агностиков. Объяснений этому явлению можно давать много, но в любом случае нет реальных оснований считать, что религиозные взгляды добавляют людям какие-либо нравственные качества. Здесь можно напомнить крестовые походы, террористов-смертников, инквизицию, гонения на старообрядцев и язычников, жертвоприношения и так далее. Но все-таки большинство людей не убивают друг друга и не грабят. Почему? Сравнительно недавно было сделано любопытное открытие: обнаружены так называемые «зеркальные нейроны». Если мы грызем яблоко, активируется группа зеркальных нейронов, и эта же группа клеток активируется, если мы будем наблюдать, как яблоко грызет другой человек. Зеркальные нейроны позволяют людям подражать сородичам, ставить себя на место другого, например, когда мы представляем или видим боль другого человека (тогда и у нас возникают неприятные ощущения). Можно выдвинуть гипотезу: зеркальные нейроны — своего рода встроенный механизм поддержания в человеке стандартов золотого правила морали: поступай с другим так, как хочешь, чтобы поступали с тобой, поставь себя на место другого человека. Люди, у которых не работают зеркальные нейроны, страдают аутизмом — им тяжелее уживаться с людьми, им сложнее подражать другим и ставить себя на их место. Еще одно исследование на близнецах показало, что многие аспекты поведения, например, склонность прощать, отказываться от мести, в значительной степени передается по наследству. Есть основания полагать, что нравственность, как и религиозность, является отчасти врожденной особенностью мозга, а если это так, то имеет смысл вопрос: а почему в ходе эволюции такие черты личности возникли и сохранились?
На вопрос о происхождении морали дает ответ Ричард Доукинс, популяризатор теории эволюции, автор знаменитой книги «Эгоистичный ген». С помощью «теории игр» моделируются многие жизненные ситуации. Одной такой игрой является «дилемма заключенного». В этой игре участвуют два игрока. Каждый раунд оба игрока выбирают одно из двух действий: делиться или не делиться некоторой суммой денег (заранее договариваться нельзя). Если оба игрока делятся, оба получают по 3 условных доллара, если оба не хотят делиться — по 2 условных доллара. Если же один делится, а другой делиться не хочет, первый получает всего 1 условный доллар, а второй получает целых 4 условных доллара. В игре один на один, если игрок выбирает стратегию никогда не делиться, он гарантированно получит столько же или больше денег, чем его соперник. Но если соперников сотня или две? В 1981 году Акселрод и Гамильтон устроили компьютерный турнир по игре в «дилемму заключенного», чтобы определить наилучшую стратегию. На турнире было множество программ: агрессивные, эгоистичные программы, сложные программы, просчитывающие чужие ходы, мягкие, «добрые» программы, и всем им предстояло играть по очереди друг с другом, набирая баллы. Самая успешная программа оказалась очень простой, она называлась «ты мне, я тебе». В первом раунде она охотно делилась, а дальше банально повторяла каждый предыдущий ход оппонента. Проще говоря, эта программа легко «обижалась», но так же легко «прощала» и охотно сотрудничала с другими программами. Когда встречались две похожие программы, они сразу начинали «дружить», получая по 3 доллара каждая, и за счет этого выигрывали по конечным результатам. Идея о том, что наиболее приспособленной оказалась доброжелательная программа, легко прощающая обиды, стала аргументом в пользу того, что и в обществе люди, способные сотрудничать и подавить свой эгоизм, могут в целом оказаться успешней. В жизни животных можно найти многочисленные примеры сотрудничества, подтверждающие это: большие рыбы не едят маленьких рыб, которые убирают с них паразитов, обезьянки охотно чистят друг друга, а летучие мыши-вампиры могут добровольно делиться добытой кровью с голодными товарищами, и все это заложено на уровне генетических программ. Нравственность является крайне полезным приобретением, заложенным практически в каждом из нас от рождения.
Сохранение и распространение религиозных взглядов также объясняется в рамках теории эволюции. В древности религия могла способствовать консолидации общества и поддержанию иерархического порядка, что давало преимущество религиозным племенам. Кроме того, неверующих могли репрессировать, что подавляло распространение рациональных умов. Сегодня же есть все основания для роста числа атеистов и агностиков потому, что возникает все больше профессий, в которых не обойтись без критического мышления, профессий, где для людей с религиозным складом ума не лучшее место. Например, 93% сотрудников Национальной академии наук в США в Бога не верят, и это не простое совпадение, учитывая, что в США, согласно опросам, атеисты и агностики составляют от 3 до 9% населения.
По аналогии с генами Ричард Доукинс вводит понятие мемов. Мем — это идея, которая может передаваться от человека к человеку. Успешные мемы становятся частью культуры. Модные мелодии, анекдоты, слухи и выражения — это все мемы. Философ Дэн Деннет проводит параллель между мемами и вирусами: оба требуют носителя, чтобы распространяться. Разница лишь в том, что биологический вирус — это информация, записанная в виде молекул ДНК и РНК, а мем — это информация в виде слов или действий, связанных в идею или ритуал. Распространяться могут бесполезные и вредные мемы, но если мем полезен его носителю, его шансы распространиться возрастают. Для своего сохранения мемы могут иметь защитные механизмы, например, мем может содержать информацию о том, что усомнившись в нем, человек разгневает высшие силы или потерпит неудачу — тогда носителю мема сложнее от него избавиться. Доукинс рассматривает и историю религий как эволюцию мемов, использующих склонность людей к верованиям для своего распространения.
Объем публикации не позволяет подробно рассмотреть приложение теории мемов и обсудить целый ряд других исследований, связанных с обсуждаемой темой. Например, работы по статистическому анализу влияния молитвы на выздоровление больных, выявление признаков эпилепсии у святых, нейрофизиологию медитации, роль плацебо или сравнения астрологических прогнозов со случайными предсказаниями. Хорошо было бы увидеть такие темы в потенциальном курсе религиоведения или религиозной культуры. На таких уроках в школах (а может, и в семинариях и воскресных школах) ученики смогли бы сравнить разные подходы к миру и природе и самостоятельно сделать свой выбор. Хотя определенные склонности человека и предусматриваются устройством нашего мозга и отчасти запрограммированы в наших генах, воспитание и образование, безусловно, решающие факторы становления личности.
Новая газета, 6 июня 2008
637
2 липня 2008 20:22:00
2 липня 2008 20:22:00
Дайте цьому мудаку мильойон ы нехай за бидижолами дивиться. Щоб сусыдыв не покусали
638
2 липня 2008 20:11:00
2 липня 2008 20:11:00
Вы слыхали, усьо запрещают!
Запретили даже воинский парад!!
Ходють слухи будто сплетни запрещают...
Ходят сплетни будто слухи запретят...
Запретили даже воинский парад!!
Ходють слухи будто сплетни запрещают...
Ходят сплетни будто слухи запретят...
639
2 липня 2008 19:30:00
2 липня 2008 19:30:00
Я особисто готовий воювати в лісах Конче - Заспи...
640
2 липня 2008 19:08:00
2 липня 2008 19:08:00
А унитаз на шею не хоче"""
Повна версія