"....А вот поразительное промелькнувшее в 1990 сообщение, из которого мы узнали, что знаменитые душегубки изобретены, оказывается, вовсе не у Гитлера во Вторую Мировую войну — а в советском НКВД в 1937. И изобрёл их (да не в одиночку, наверно, но организатор изобретения был он) — Исай Давидович Берг, начальник АХО (адмхозотдела) УНКВД Московской области. Вот почему бывает важно знать, кто занимал вовсе и не верхние посты. А получилось так. И.Д. Бергу было поручено исполнять решения "тройки" УНКВД МО — и Берг исправно выполнял поручение: возил на расстрелы. Но когда в Московской области стали заседать одновременно три "тройки" — уже справиться было расстрелыцикам невозможно. Тогда и догадались: жертв раздевать догола, связывать, затыкать рты и бросать в закрытый грузовик, снаружи замаскированный под хлебный фургон. На перегоне выхлопные газы шли внутрь грузовика — и до дальнего рва арестанты были уже "готовенькие". (Надо сказать, что и сам Берг вскоре был расстрелян, в 1939, — но не за эти злодейства, разумеется, а по обвинению в "заговоре". И в 1956 — благополучно реабилитирован, хотя в следственном деле его и тогда хранилась, и дохранилась вот до новейшего времени, и прочтена журналистами — история этого душегубного изобретения!) "(с)

Нє.Вирішив видалити фотку.
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 06/01/2009 23:54 користувачем Лірник.

 
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 06/01/2009 12:25 користувачем Лірник.

Всіх вітаю з першим днем літа!
 Нехай воно буде для нас добрим і хорошим!

Нехай воно буде для нас добрим і хорошим!

Хто не був в клубі 44 на концерті.

Мама одного разу розповіла мені про діалог, який відбувся в середині 1950-х років у поїзді, яким вона їхала до Сибіру, щоб провідати у засланні батька з матір’ю, братів та сестер (радянська влада в Західній Україні з об’єктивних обставин не могла зайнятися репресіями в тридцяті роки, тому моїх рідних разом з сотнями тисяч їх земляків запроторили до Якутії аж у 1951 році). Дорога була довгою, тому зовні інтелігентна дама, котра сиділа напроти моєї мами, вирішила зав’язати знайомство і ласкаво звернулась до неї: “Вы откуда, дорогая?” “Из Западной Украины”. Пані враз пересмикнуло: “Западной Украины? Да это же сплошные бандеровцы!” Мама чемно поцікавилась: “А вы откуда?” Інтелігентка зверхньо промовила: “Я из Москвы!” “Из Москвы? Ах, да это же сплошные власовцы!” Москвичку враз, як сказала мама, “заціпило”. Розмова обірвалась, мешканка “краснозвездной столицы” вийшла десь перед Уралом, а потяг продовжив шлях до якутського Усть-Куту, рухався б і далі, та колії ГУЛАГ ще не проклав...(с)

З днем Києва!
 І охота ото сидіти за компом,коли народ розважається?
 Вчора ми весь Андріївський на вуха поставили.
 Сьогодні продовжимо.
 А ви тут пережовуєте соплі всяких бригадників...
 Це у них свят не буває.
 Ну там начальнік поздоровить із черговою гамняною гілкою-і все.
 Ну ще набухацця після чергування на ФУПі паленою водярою.
 Оце і все.
 Жалко їх ущербних.

В Могилянці концерт "Рутенії" і інших виконавців-вечір пам*яті Кості Єрофеєва.
 О 19 годині.
 Вхід вільний.
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 27/05/2009 23:13 користувачем Лірник.

Обираємо єдину проукраїнську партію.
 І добре всі пам*ятаємо,що крім українців ніхто українців не захистить.  
 А от "общєчілавєкі-інтернаціоналісти" будуть толерантно і демократично віддавати за "долю малую" газопроводи і нафтові заводи,вивозити в Єрусалим золоті мінори по 200 кг,нагороджувати бандитів і сепаратистів і розказувати українцям про те що вони фашисти і самі собі Голодомор влаштовували.  
 Ну і звичайно качати за права негрів,афрушів і китайців.  
 А ще введуть смертну кару для всякого хто косо подивиться на єврея,або спробує захистити свою родину і дітей.
 І будуть лякати українців українцями.
 
 А тепер зупинимося , подумаємо-і голосуємо за українську партію і не слухаємо всяких закордонних клікуш і місцевих "рабів і підніжок"-малоросів.
 Пам*ятаємо,що не можна бути добрим і хорошим для всіх.
 Пам*ятаємо,що у світі йде жорстока боротьба за виживання і друзів у нас,крім нас самих немає і бути не може.
 Є лише тимчасові партнери і сусіди.
 Які теж хочуть вижити.
 Часто за наш рахунок.  
 Треба брати приклад із наших братів-євреїв,які навчилися виживати і захищати свою державу.Дуже добре захищати і не слухати що там і хто навчає їх демократії і толерантності.
 Отож обираємо свою єдину ПРОУКРАЇНСЬКУ партію,яка ЄДИНА оголосила,що буде захищати українців.
 Не так,як пан Червоненко,який називає себе українцем,але має ще один паспорт іншої держави і догідливо схиляється перед послом чужої для нас,але рідної йому держави.
 І не так,як українці-малороси Яворівський і Гриценко,які дозволяють чужинцям поливати брудом українців і догідливо кивають і погоджуються з цим.Підніжки і грязь.
 І не так як "патріот" Кличко,який на тричі поставлене питання не захотів сказати що він український спортсмен.  
 Українці мусять обирати українську партію,яка буде їх захищати.
 Це природньо-обирати своїх,а не сусідів.
 Бо рідна мати любить в першу чергу своїх дітей,а потім чужих.
 Чужих теж любить,але в першу чергу своїх.
 Інакше сім*я і рід не виживуть.
 Виживаємо в тяжкі часи разом-обираємо українців.
 
 
 
 Редаговано разів: 2. Востаннє 05/27/2009 15:37 користувачем Лірник.

[forum.pravda.com.ua]

А ви так не вважаєте?
 Я особисто був прикро вражений,коли Кубок приймав чувак весь обмотаний прапором Хорватії, а поруч стояли чуваки обмотані прапорами Румунії.
 А потім показували команду і Кубок перед нею,а ззаду Кубку знову гордо розгорнутий прапор Хорватії.
 Донецькі брати,а вам не впадлу,що на тлі Кубку не було командного прапору "Шахтаря",я вже не кажу про прапор України?
 З картинки,якщо виключити тріскотню коментаторів,я зрозумів,що хорватський "Партизан"(чи як там його)виграв Кубок УЕФА,з чим і поздоровимо братню Республіку Хорватію.
 
 Знаєте принцип морського права?
 Якщо судно заходить в іноземний порт,то яким би не був склад екіпажу і яке б громадянство не мав капітан-на мачті піднімають прапор належності судна і прапор держави,в чий порт заходимо-причому він зверху(!).
 І ніяких інших!
 Я розумію чуваків,які виграли Кубок і хочуть похвалитися своєю нцією.
 Вері гуд!
 Але перше-вони члени УКРАЇНСЬКОЇ команди.
 Тому -на тлі УКРАЇНСЬКОГО прапору,і потім уже свій.
 Нє?
 Чомусь я впевнений,що якби "Вердер" отримував Кубок-то був би німецький прапор.
 Нє?
 А тепер виникає питання-чому я повинен вболівати за команду,в якій грають чуваки з Румунії,Аргентини,Хорватії,ще з якихось країн,які на нагородження загортаються в свої національні прапори і не вважають за потрібне хоч якось показати свою належність до української команди.
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 05/24/2009 01:24 користувачем Лірник.

Вони живуть в Росії і не лізуть до сусідів з непрханими порадами,неочікуваною "дружбою" і тупими повчаннями як нам треба жити.
 А ще у них трапляються дівчата непогані і без комплексів.
 І щі у них смачні,якщо туди добавити бурячків,квасольки,моркви,зажарочки овочевої,бурякового квасу,м*яса і сметанки з картоплею.

Якись кацапофільський фільм-хіраїчєскіє московити всі кричать шо вони "русскіє" і кардинал в Римі каже -"паєдєш в Руссію!"
 Піпець-в 1605 році.  
 Бу-га-га.
 А куди пропала Московія?
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 05/17/2009 21:42 користувачем Лірник.

Крутий чувак вирішив пополювати на ведмедя.
 Прикупив камуфльований джип,чоботи,одяг,крутий автомат із прицілом,патрони калібру 7,62 із сталевим сердечником і вирушив до лісу.
 А назустріч мужик в шапці-вушанці і ватнику.
 Мужик: "Куди йдеш?"
 Чувак: "На ведмедя полювати!"
 Мужик: "Та ти шо?! Як можна?! Ведмідь же -Хазяїн!На нього з рушницею не можна!"
 Чувак: " А з чим можна?"
 Мужик: "З рогатиною. Дід мій з рогатиною ходив,батько мій з рогатиною ходив."
 Чувак: " Та пофіг-он у мене крутий автомат із прицілом,патрони калібру 7,62 із сталевим сердечником !" І пішов.
 Мужик закурює самокрутку:"Так.Тепер до лісу зовсім не зайдеш.Раніше у ведмедя було дві рогатини,а тепер ще й автомат із прицілом буде."

10 травня об 11 годині в приміщенні ІСТВ.
 Поховання Ігоря Пелиха на Байковому кладовищі в Києві.
 Прощай друже-брате.

Ї ЗВАЛИ ДУСЯ.Всі статті  |  Наступна стаття  |  Попередня стаття  |  Версія для друку  
 «Просіть і буде вам дано, шукайте  
 і знайдете, стукайте і відчинять вам»
 Мат.7:7
 
 Так на ціле життя і вкарбувалося в пам'ять – мама, задубіла і опухла на холодному ліжку і ниючий біль, байдужо розлитий в тілі…  
   
 Їх було в сім’ї восьмеро. Двоє батьків і шестеро дітей. Родина Тютюнників. Тридцять третій пережило троє: Маня, Льоня і найменшенька десятирічна – Дуся. У селі Бригадирівка, тепер Балаклейського району Харківської області, вижити, під опікою «батька всіх народів», було непросто. Вона – вижила. Лишень одубле мамине тіло так і не забулось ніколи.    
   
 Дитбудинок у Краматорську був домом до 41-го. Тільки встигла завчити на все життя вірші про «великого Сталіна» і не меншого Леніна, як прийшли інші «вихователі». Філософський дискурс нових визволителів не дуже відрізнявся від попередніх – однаково обожнювали працю. Особливо працю  молодих сиріт на загальне благо. Дуся вже знала, шо «Труд – облагораживает человека», тепер праця мала її звільнити. «Arbeit macht frei!»  І Дусю повезли в Німеччину. Її, облагороджену радянським трудом, німецька праця мала зробити вільною. «Jedem das Seine!» - «Кожному своє!» А зі свого вона мала тільки колоду карт та металеву ложку…  
   
 Світе ясний! Та ж, навіть, вимовити спершу оте чудернацьке «Мельзунген» було за межею можливості. А проте, живуть же тут люди! І, коли дружина бауера, в якого працювала Дуся, на День її, Дусиного, народження запропонувала вибрати собі з цілої купи власних, господарських туфель, пару до вподоби, як подарунок, Дуся взяла найгарніші. Замаленькі черевички тиснули немилосердно, а носила. Хотілося ж бути гарною! У двадцять літ цього хочеться попри те, що виходить такою бути само собою…  
   
 Далі була ткацька фабрика та ціла зграйка, з цілої України, дівчат. І, у темряві сонного бараку, під тихе схлипування сусідок, не спалося, сухими до розпачу очима вдивляючись у темну стелю. І плакати хотілось від того, що не було за чим – дому, за яким лили сльози подруги, з тридцять третього не існувало. І сама-самісінька у розхристаному, одурілому від війни світі, лишалася загальна улюблениця Дуся.  
   
 Скільки було тих безсонних ночей?! А Бог один відає – ніхто більше ж не бачив її з тими страшними від невилитого плачу очима, бо з приходом дня Дуська, як ртуть жвава, літала цехами Die Weberfabrik, а вечорами збирала навколо себе чи не всіх мешканок свого бараку – співала. Наловчилася, ще у дитбудинку, на гітарі. Кілька наївних акордів, кілька простих рядків… Ех, рвали б душі струни в клоччя, так і жили б з пошматованими, але не рвала Дуся – стібочками вміла позшивати.  
   
 Як поспівали – ворожила. Таки на тій старезній, бозна звідкіль добутій колоді, без найменшого поняття у гадалчиному ремеслі, «кидала на карти» усім, хто просив. І, диво-дивне: виходила у Дусі для всіх любов велика, та несподівана, та довга-довга, як саме життя. Всім так пророчила. І себе – не минала.  
   
 …Певно, вона його собі виворожила навесні 45-го. І не знатимемо вже точно, як зустріла свого Василя, на якій з вуличок того невимовного Мельзунгена? А знайшла. І не відала про що й говорила, а закрутило-замлоїло… Господи, чи ж не Ти даєш по всякому прошеному?!  
   
 І після кількох місяців до зорі говореного, знала Дуся, що він – тільки її, а звати його Василь, а прізвище – Дзюба, а сам – з Західної України і працює, отутечки, на шахтах біля Касселя, у двадцяти кілометрах… А більш нічого й не треба було Дусі. Та й йому, зрештою, теж…  
   
 Мельзунген  радянські війська взяли на кілька днів пізніше від Касселя. Та, навіть, якби взяли у той же день – все одно б вони більше не бачились. Остарбайтерів-громадян СРСР повертали назад якомога швидше. І напаковані радянськими громадянами ешелони перли уже тепер в радянські бараки. Як було знайтись у тлумиську пасинків, що їх зганяла до купи соціалістична мачуха, після німецького в комуністичний рай? Дуся потрапила назад в Краматорськ. Василь – повернувся додомуі.        
   
 У січні 46-го народилася первісток Дусі і Василя – Люда.  
 Дуся вже й геть не залишалася одна – знайшлася старша сестра Маня і, взявшись допомагати молодшій, гляділа Людочку. А Дуся… А Дуся рушила в дорогу. На Захід.  
   
 Як можна описати шляхи її?! Бракує не слів – відчуттів, щоб передати страшний дух тієї епохи. Війну на Західній Україні, радянський терор, спротив УПА. Як цією палаючою землею ходила молоденька жіночка – від села до села, від Тернополя до Станіслава, від Станіслава до Дрогобича, від Дрогобича до Львова, потім знов на Тернопілля, на Волинь, з Волині на південь, аж до Самбірщини?!… Уявити страшно, писати втомишся, а вона ходила. І шукала свого.  
 Василя.  
 Дзюбу.  
 З Західної України.  
   
 У 47-му лютував по Великій Україні голод і Дуся, вчергове навідавшись додому, пішла «на Западну» знов. Не стільки шукати свого Василя, а добути хоч чогось їстівного аби, вже не вперше, перетривати і вижити…  
   
 …Скільки ж ішло їх, збідованих та голодних з тієї «Великої України» на ту буйну «Западну»?!  З тієї, катованої висотаної до останку, шрамованої найродючішої землі на дрібні Галицькі суглинки просити хліба, міняти все, що ще залишалося з якихось речей на той же хліб! З Західної «совіти» ще не сміли вигрібати повністю все – воювали кляті «бандєри». І тому залишався в селян ще хліб. І тому, з умиротвореного, знекровленого Сходу та Півдня йшли та йшли, незважаючи на смертельну небезпеку, вервички опухлих з голоду прохачів…  
   
 … Вона знайшла його цілком випадково. Дуся зайшла у Поповичі, сама дивуючись, що забула у тому, вже останньому, перед Польщею, українському прикордонному селі. Спинилась біля хати Каськи  Гавіркової і попросилась «на виміну» - мала на меті зміняти трохи ситцю, якого притягла з собою, на якісь харчі. Каська була кобіта цікава і язиката в додатку до того, що добра. Всі ці якості так органічно поєднувались у дрібному Касиному тілі, що спонукали Дусю присісти на кілька хвилин на перелаз і – уже, Господи, чи не в стотисячний раз! -  спитати про Василя.  
 Дзюбу.  
 З Західної України.  
   
 Мабуть, таких співпадінь не змалювала б фантазія найвигадливішого романіста. Кася ошелешено дивилась на Дусю і від враження, прикривши рукою рота, аж присіла, - «У Німеччині був?! Та ж то мій сусід!!!»…  
   
 Доля рідко буває сентиментальною, а те, що виглядає милосердям, швидко набирає рис іронії. Злої іронії. Василь уже був одруженим з іншою. Євдокія дивилась на того, за ким сходила, ні, не версти – роки, а він безпорадно стояв розвівши руки і нічого, нічого-нічого, анічогісінького сказати не міг…  
   
 Вони погодились залишити все, як є. Тільки Василь наполіг, щоб Дуся взяла з собою пшениці. Скільки зможе нести. Для себе і для дочки. Міг дати більше, бо працював на колгоспному млині. І відтоді, ризикуючи поїхати до білих ведмедів, Василь постійно тягнув з млина зерно – готував для Неї. Голод лютував ще довгих два роки. І Дуся їздила чи не щомісяця за добровільною Василевою даниною. Ночувала у сусідки Катерини і, забравши налаштований для неї провіант, тихо щезала з села. У неї не було часу і можливостей на «романтику» – потрібно було, не потрапивши з клунком хліба в руки патрулям «стребків» та НКВДешників, пішки добрести до Лядської Волі у двадцяти кілометрах від Попович, щоб, з великими труднощами сісти на потяг…  
   
   
 Пройшли страшні 47-й, 48-й, 49-й. З початком п’ятидесятих, Дуся перестала навідуватись до Попович. Серце – сильне. Йому що скажеш – те й буде. І не забувши, навіть, змириться.  Байдуже, що говоритиме розум. І душа, хоч не могла й стати на міру, а все ж раділа. Вона знайшла!  
   
 У 52-му Дуся одержала листа. Все від тієї ж Катерини. І тепер уже іронічна доля полегшено сміялась сама з себе – Василь залишився сам. Євдокія скріпила серце і знов поїхала до Лядської Волі, щоб ще, хоча б раз, пройти тією дорогою, що для неї була Дорогою Життя…      
   
 29 квітня 1952 року вони одружились. Євдокія донька Олексія,  роду Тютюнників, з селища Бригадирівка Харківської області і Василь син Івана роду Дзюба з с.Поповичі Мостиського району Львівської області. У них четверо доньок, шестеро онуків і дев’ятеро правнуків. Вони прожили разом сорок років.  
   
 …Баба Дуся відійшла у дві тисячі першому. Вона добре пам'ятала свою власну війну, у якій воювала зі світом за своє життя, любов, дітей. Мільйони таких же, як вона, ніколи не розкажуть про свою боротьбу. Вони, як і баба Дуся, не бачать у ній нічого героїчного. Але кволе брязкання медалей і фальшиві дзвони монументальних комплексів  не можуть заглушити перший дитячий плач – сотні і сотні тисяч живих пам'ятників Матерям України - тим, хто переміг, перетривав, вижив і врятував нас.    
   
 Подивись на дітей, Україно – заглянь в їх очі. Ті маленькі допитливі очка  – твоє  майбутнє. Дивись їх очима на своє минуле. І шукай всюди тільки любов. Бо її можна знайти, навіть, якщо знати тільки одне ім'я. Живи, Україно – в тім твоя перемога!  
   
 
   
 
 Матерям України, з шаною і поклоном.
 Канаріс.

Спочатку "музика":
 
 "Limpopo [ Відповісти в приват ] [Ігнорувати]    07 May 2009 12:57
 IP/Host: ---.gu.kiev.ua
 
 У меня был Дед. И у Деда Был Китель с Медалями! Иногда я, 6-ти летним пацаном одевал Китель Деда и Гордился!Дед мой прошёл Всю Войну!А потом выковыривал Бандеровскую Сволочь из схронов и Ставил к Стенке (передавал в Руки Правосудия).  
 
 Желаю Виктору Андреевичю Ющенко вертеться в гробу так же, как вертится мой Дед после Героя Украины Шухевича.Гореть тебе Витя Ющенко в Аду! Сволочь."

Хтось та й вродиться
 
   
 Хтось та й вродиться з нас нещасливий      
 Я не знаю яким був мій рід
   Пресвята Богородице Діво
 Вирушаєм сьогодні в похід  
 
 Затріпочуть хоругви крилами
 Запорізький лунатиме марш
 Не зручені ми із милими  
 Цілий полк неодружених нас
 
 Помолюсь я і в путь так як водиться
 Треба йти до чижух вже сторон
 Брони ж ти мене, Богородице
 Щоби я не потрапив в полон
 
 А якщо ненароком загину
 Хай мене поховають за дня
 Понесуть на руках побратими
 Поведуть вороного коня
 
 Хлопці вдарять нараз із мушкетів
 Загримить полковий тулумбас
 Дух мій, Діво, тоді вже відлетить
 Аж на Січ, в Україну, до нас
 
 Хтось та й вродиться з нас нещасливий
 Я не знаю яким був мій рід
 Пресвята Богородице Діво    
 Вирушаєм сьогодні в похід

Приснився мені сьогодні вночі Путін Владімір Владімірович.
 Шо прийшов до мене в гості.
 А я йому розказував,що не можна кордонами народ один розділяти і що ми завжди будемо разом і т. д.
 А він роздивлявся фотки з сімейного альбому-на яких чомусь іржаві кораблі сфоткані і затоплені доки в Мурманську.
 А потім він у мене зняв з руки золотий годинник і забрав собі.
 А перед тим уважно роздивився його в лупу.
 
 ?????????????????????????
 Точно штабс-капітан навчився психотропні віруси передавати через ФУП.
 Капєц.

Продолжим. Меня раздражаюют эти ленточки еще и потому, что для меня сегодняшняя Россия аналог фашистской Германии 30-х, те же реваншистские настроения, "вставание с колен", желание показать всем им "кузькину мать"... А эта акция - один из символов нарождающегося росийского фашизма/большевизма (как не назови, в большинстве своем режимы схожи). Поэтому как раз, возможно мое отрицание этих лубочных ленточек как раз и есть лучшая память о борьбе моих дедов и прадедов.  
 Для меня война - велкикая трагедия, а не повод для дешевого пафоса. Я никому ничего не хочу демострировать и доказывать, это мое личное, это моя боль, это мой дед инвалид войны и прадед, погибший в Венгрии... И гордится чем? Что самая несокрушимая и самая красная в мире армия, затыкала все дыры на фронтах пушечным мясом? В основном кстати украинским... Тем как моего двоюродного деда, 17 летнего мальчика бросили на немецкие пулеметы безоружного, даже не переодев в военную форму, а на поле стояло 4 пулемета: 2 немецких и два НКВДшных... А ребята садились на землю кружками, ибо не было смысла идти ни одну, ни в другую сторону - везде ждала смерть... А его родная мать (моя прабабка) и сестра (моя бабка) ходили с другими женщинами, и среди лежащих кругами трупов искали своих сыновей и братьев... А через 2 года шли мордастые сибиряки в полушубках с автоматами и расказывали какие мы хохлы сволочи и предатели... И гадили в полуразрушенных наших хатах.. А другой прадед мой, имел три георгиевских креста, в гражданскую был в конной у Буденного сотником, его не трогали... А в 1933 (когда голодомора не было, б***ь!) пошел и сдал в вонючем торгсине свои кресты и бабкино намисто и получил взамен по кульку муки и крупы, пришел домой, сел и заплакал... И ВЫ МНЕ ПРЕДЛАГАЕТЕ ГОРДИТСЯ?!!!!! гОРДИТСЯ ТЕМ, ЧТО ДЕД ТВОЙ ИЗ лУГАНСКА, А НЕ Из ЛУЦКА И БЫЛ ПРИЗВАН СОВЕТСКИМ ВОЕНКОМАТОМ, А НЕ УШЕЛ С ПОВСТАНЦАМИ? И ВОЛЕЮ СУДЬБЫ ОКАЗАЛСЯ СРЕДИ ПОБЕДИТЕЛЕЙ? А ТЕПЕРЬ ВЫ КОМУ ТО ЧТОТО ХОТИТЕ ПОКАЗыВАТЬ? пошли вы на*уй... Наболело...(с)

"- Не беруся вгадувати "що би було, якби було". Але я
 читав у спомині одного німця, що був членом поліційної
 "Айнзацкомандо", таку історію. Німці привели над яму
 групу жидів і українську поліційну частину. Німецький
 командир велів жидам розібратись і стати рядом над
 ямою, а українцям дав скоростріли із сліпими набоями,
 чого українці не знали, і дав наказ стріляти в жидів.
 Всі українські поліцисти відмовилися виконати наказ.
 Тоді німці наказали жидам одягнутися і дали їм
 скоростріли, а українським поліцистам наказали
 розібратися і стати рядом над ямою. Тоді жиди дістали
 наказ "стріляй", і на українських поліцистів
 посипалися сліпі набої зі скорострілів. "Чи це вас
 чогось навчило?" - сказали німці українським
 поліцистам і відіслали їх на станцію. В ночі всі
 українські поліцисти втекли в ліс до УПА".
 [fup.in.ua]

"Давид Кагана, головний рабін Тель
 Авіву, зустрів мене
 у своїй скромній, але гарній віллі на
 передмістю Тель
 Авіву, найбільшого міста Ізраїлю, що
 донедавна був
 столицею.
 
 -"Граф Шептицький? - рабін з видним
 зворушенням
 гладить бороду - це найшляхотніша
 людина, яку я
 коли-небудь зустрічав у своєму життю.
 Як би я мав
 вірити в християнських святих, то тим
 святим, в якого
 я вірю, є граф Андрей Шептицький. Про це
 я й пишу у
 своїх споминах, виданих єврейською
 мовою. Він врятував
 життя мені, кільканадцятьом іншим
 рабінам з їх
 родинами і сотням жидів. З чисто
 ідейних мотивів,
 гуманітарних, з любови до людини
 навіть тоді, коли він
 , Шептицький, християнин, а той кого він
 рятував з
 риском власного життя - жид. Кожному
 іншому, що
 рятував жидів чи помагав їм у ті
 страшні часи, можна
 причепити, що він то робив за гроші, за
 якусь
 винагороду, за надію скапіталізувати
 це, якби ситуація
 змінилася. Але нічого такого не можна й
 подумати про
 графа Шептицького. На схилку свого
 благородного життя
 він не потребував сам уже нічого: ні
 нагороди, ні
 грошей, ні слави, ні спекуляцій "якби
 все змінилося".
 Такі моральнодуховні велетні
 з'являються в історії
 людства раз на тисячу літ. Йому
 належиться від жидів
 назва не "праведника", але "принца
 праведних"! Йому
 належиться не одно дерево в Яд Вашем, а
 цілий парк в
 Яд Вашем у Єрусалимі, і в Тель Авіві, і в
 усіх святих
 місцях Ізраїлю. Цього не заперечує
 ніхто. Але -
 зупинився в потоці признання й похвал
 рабин і потер в
 задумі бороду.

"Окамі"  
 Котяра скандалить-вимагає віддати маслини саме йому.
 Гострий м*який сир і соковитий перець.
 Українці!
 Я вас люблю!
 Москалі! Ви мені не вороги-лише менші братики із своїми дитячими хворобами і проблемами.
 Джанні! Ти мені не ворог. Я шаную твій древній народ.
 Зорков і бригадники-  
 
 Музика Нігріно "Річекар"....
 
 Діти хочуть гратися а не воювати.
 Це ми їх вчимо ненависті.
 
 Бог створив дітей-Адама і Єву.
 
 Грузинський коньяк,музика,веселий котяра.
 Україна-це мама й тато.
 Це -моя дружина.
 Це -синочок.
 
 Ха.
 Ви ще тішите себе мріями мене зламати?
 
 Смішно...
 
 Бердер ілляхім бенем.
 Бог у мене один.
 

Я от не визначився.

Нарешті і я подивився "Тараса Бульбу"
 Що я можу сказати?  
 Фільм сподобався.  
 Спасибі Борткові за хорошу картину.  
 Спасибі акторам за чудову гру.  
 Навіть пану Боярському.(не стріляйте в піаніста-він грає як може).  
 Місцями серце у мене щеміло.  
 Вдалі режисерські знахідки.  
 На решту мури можна закрити очі.  
 Музику можна стерти-це гамно нехай Корнелюк в нічному клубі крутить.Замість неї можна поставити українські пісні-і все буде Ок!  
 Фільм я переозвучу,витру звідти всяку херню відносно "русскай зямлі","царя-батюшкі",ну і ,звичайно "БатькА,ти мєня слишіш?!-Слишу,синку!" заміню на "БатькУ,ти мене чуєш?!-Чую,синку!!!"(тим більше,щор у Гоголя саме так.)  
 І після цього буду фільм показувати своєму синові.  
 Окремо хочу подякувати братам-росіянам за дійсно хорошу роботу.  
 Спасибі,братики.Чесно.  
 
 П.С.На тлі того що за 17 років Україна не сподобилась зняти НІЧОГО про козаків-додаткова подяка росіянам,що не лишають нас у біді.  
 А всі недоречності у фільмі легко лікуються нормальним дублюванням.  
 Ми дійсно брати і друзі,якщо звільнити наші відносини від шовінізму і імперського мислення.  
 Росіянам є чим пишатися- у них творив геніальний Гоголь..  
 І українцям є чим пишатися-у нас були козаки і Тарас Бульба.  
 А не картошка.

Сьогодні в 21-00 в "Чеширському коті" концерт "Рутенії.

Що я можу сказати?
 Фільм сподобався.
 Спасибі Борткові за хорошу картину.
 Спасибі акторам за чудову гру.
 Навіть пану Боярському.(не стріляйте в піаніста-він грає як може).
 Місцями серце у мене щеміло.
 Вдалі режисерські знахідки.
 На решту мури можна закрити очі.
 Музику можна стерти-це гамно нехай Корнелюк в нічному клубі крутить.Замість неї можна поставити українські пісні-і все буде Ок!
 Фільм я переозвучу,витру звідти всяку херню відносно "русскай зямлі","царя-батюшкі",ну і ,звичайно "БатькА,ти мєня слишіш?!-Слишу,синку!" заміню на "БатькУ,ти мене чуєш?!-Чую,синку!!!"(тим більше,щор у Гоголя саме так.)  
 І після цього буду фільм показувати своєму синові.
 Окремо хочу подякувати братам-росіянам за дійсно хорошу роботу.
 Спасибі,братики.Чесно.
 
 П.С.На тлі того що за 17 років Україна не сподобилась зняти НІЧОГО про козаків-додаткова подяка росіянам,що не лишають нас у біді.
 А всі недоречності у фільмі легко лікуються нормальним дублюванням.
 Ми дійсно брати і друзі,якщо звільнити наші відносини від шовінізму і імперського мислення.
 Росіянам є чим пишатися- у них творив геніальний Гоголь..
 І українцям є чим пишатися-у нас були козаки і Тарас Бульба.
 А не картошка.
   

Дуже цікаво-звідки що взялося-пски,крашанки і т. ін.

Вітаю всіх щиро із Святом!
 Бажаю всім злагоди,здоров*я,любові.

Щойно по 5 каналу.
 Затримали чоловіка,посадили в тюрягу.
 А знайшли на дорозі убитим і покаліченим.

Де всі бригадники подівалися?
 Так спокійно і без матюків на ФУПі...
 Мабуть пєрєсмєнка.

Пораженные необычайной картиной, мы подходим ближе. Два переплетенных березовых крестика у изголовья. На одном- шапка УПА с трезубцем, на втором - советский стальной шлем. Советский шлем! Кругом бушуют интернациональные страсти, а здесь... Живым следовало бы поучиться у мертвых!  
 
 Видно после уличных боев соседние жители нашли на перекрестке эти два трупа и похоронили их, как сумели, под сенью каштанов. Уважение перед мертвыми оказалось сильнее земной ненависти.  
 
 Хорошее место. Весной здесь целуются влюбленные, а в ветвях каштанов поют соловьи. Поют вечную песнь о любви, о жизни, о смерти. Хорошо тебе здесь, неизвестный русский солдат!  
 
 Внезапно до моего сознания доходит нечто, отчего в моей груди поднимается необъяснимая, почти болезненная, волна чувств. Майор тоже заметил это. Свежие цветы! На обеих могилах свежие цветы, положенные чьей-то заботливой рукой.  
 
 Мы, как по команде, сняли фуражки и молча переглянулись. Я вижу, как странно изменились глаза майора, как тяжелая складка легла вокруг рта. Он достает носовой платок и вытирает внезапно вспотевший лоб.  
 
 "У нас первым делом немецкие кладбища с землей сравнивали", - говорит майор глухим голосом. "Будь она проклята эта война и кто ее выдумал," - еще тише добавляет он после минутного молчания.  
 
 Любопытная старушка, гулявшая неподалеку с ребенком, остановилась посмотреть на русских офицеров, редких гостей в этой части города.  
 
 "Кто клал цветы на могилы?" - обращается к ней майор. Голос его резок и холоден, как будто он отдает боевой приказ.  
 
 Мы поднимаемся по полуразрушенной лестнице указанного нам дома. Открывшая нам дверь пожилая украинка испуганно пятится, увидев красные околыши на фуражках. Полутемный коридор, запущенная квартира, где не видно обычного семейного уюта, где по-видимому, не хватает многих ее обитателей.  
 
 Майор делает успокоительный знак рукой: "Мы видели цветы на могилах. Вы клали?"  
 
 Женщина, все еще не оправившись от испуга и не зная что это все может означать, нерешительно произносит: "Так... Я думала..." Она растеряно сжимает руки под фартуком.  
 
 Майор вынимает бумажник, не глядя вытаскивает все деньги, - несколько тысяч марок, - и кладет их на стол.  
 
 "Кладите цветы и дальше", - говорит он. Потом добавляет: "На обе могилы."  
 
 На бланке Штаба Советской Военной Администрации майор размашисто пишет: "Именем Красной Армии всем русским солдатам и офицерам приказываю оказывать помощь и поддержку пани...," ставит свою подпись, протягивает украшенную советским гербом бумагу удивленной женщине.  
 
 "Если придется встретиться с русскими, это Вам поможет".  
 
 Он оглядывается в пустой комнате, затем, как-будто вспомнив что-то, спрашивает: "Скажите, у Вас есть муж или сыновья?"  
 
 "Муж и сын убиты на фронте. Второй сын в плену," - отвечает женщина, непроизвольно бросая взор на фотографии, висящие на стене.  
 
 "Где?" - коротко спрашивает майор.  
 
 Женщина опять слегка колеблется, затем тихо произносит: "В России..."  
 
 Майор рассматривает протянутую ему стандартную почтовую карточку с красным крестом, записывает имя и номер полевой почты лагеря для военнопленных.  
 
 "Напишу коменданту лагеря и высшему начальству. Буду ходатайствовать о досрочном освобождении," - говорит он, обращаясь ко мне.  
 
 На улице по-прежнему светит солнце. По панелям разгуливают сизогрудые голуби, кивая головками и кося по сторонам рубиновыми глазами. Они не улетают, когда мы идем по тротуару, только вежливо уступают нам дорогу.  
 
 Я знал этого майора на фронте. Будучи начальником разведотдела штаба дивизии, он сортировал пленных. Видя на фуражках  эмблему УПА и зная, что у каждого из них за спиной десятки загубленных нквдешников, он никогда не колебался отправлять их в тыл особой партией, зная, что их жизненный путь окончится за ближайшим поворотом дороги.  
 
 Кругом нас гуляют голуби, вежливо уступая нам дорогу. Как равные среди равных. Омытые ярким сентябрьским солнцем, тихо шелестят листьями липы и каштаны Львова. Жизнь идет своим чередом. Жизнь сильнее смерти. И жизнь особенно хороша, когда на душе нет ненависти, когда хочется сделать что-то доброе всем - живым и мертвым.(с)