там Квасьневский (? при чем тут Квасневский?), "которые обеспечили в своих странах демократическое развитие страны" ...  
 [obkom.net.ua]
 
 «Несколько дней тому назад я услышал слова премьера о бюджете, она сказала, что если у нее будет ее генпрокурор – а я думаю, что ни для кого не является секретом, что речь идет о Медведчуке, – то премьер сможет обеспечить выполнение бюджета», – сказал президент.
 
 По его словам, в 30-х годах в Германии тоже витали мысли о сильной руке во власти, и как следствие, погибло 30 млн. человек.
 
 По словам президента, то же случилось и в Советском Союзе, когда к власти пришел Иосиф Сталин.
 
 «Он очень быстро навел порядок, на кладбище. До сил пор 25 млн. могил украинцев аккуратно стоят», – сказал президент.
 
 П.С.  Ну не очень быстро.. и не стоит 25 млн могил, хотя надо бы обустоить могилы убиенным...   могилы бы не трогал
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 12/14/2009 09:01 користувачем Старий знайомий.

Пусть Луцик не такой!  
   Но устраивать шоу!  
   Дебил!

сидячи вдома на лікарняному...
 
    Оце гадаю - чи не погано це?  

Может это у меня с юмором что-то не то?

1) підвищені пенсії!!!
 2) європейська медицина!!!
 3) незалежні суди!!!
 4) податкові пільги підприємцям!!!
 
    для цього потрібно одне - Віктор Янукович!! "
 
             мені здається потрібні мільярди...і не в руках "синяків"

Уже внутренне готов к этому.
 Януковича или Юлю надо будет пережить, как говорит нам Гарант, который них.ера не гарантирует..
 В результате - произойдет мобилизация обычных людей против банды у руля...как в 2004г.

прикольній линк дали:
 [forum.msk.ru]
 
 "В Москве насчитывается 257 общественных туалетов, в Санкт-Петербурге - 275, т.е. один туалет на 25 тыс. жителей, не считая туристов. И все они закрываются в семь вечера.   (В древнем Риме было 144 общественных туалета)
 Число лифтов, отслуживших свой срок, составляет в Москве 36%, в Петербурге 49%.  
 
 По данным Бюро Недвижимости "Агент 002", стоимость квадратного метра в элитных квартирах в Москве превышает отметку $109.000. Лидируют Зачатьевский, Коробейников, Чистый переулки (метро Кропоткинская).
 От 40 до 80 тыс. USD в квартирах у станций метро "Парк культуры", "Полянка", "Арбатская" и "Смоленская". Стоимость самой дорогой квартиры, из выставленных в открытую продажу в данный момент, превышает $22 млн.
 На килограмм золота в Москве можно купить 4 квадратных метра жилья.  
 
 В России насчитывается 87 миллиардеров с совокупным капиталом в $471,4 млрд.  
 
 Средний размер пенсии, в среднем по России, составляет 3.300 руб. Содержание одного заключенного в колонии строгого режима обходится в 6.800 руб.  
 
 По данным журнала "РБК" (№11, 2007 г.) национальный и этнический состав Москвы выглядит следующим образом:
 русские - 31%
 азербайджанцы - 14%
 татары, башкиры, чуваши - 10%
 украинцы - 8%
 армяне - 5%
 таджики, узбеки, казахи, киргизы - 5%
 корейцы, китайцы, вьетнамцы - 5%
 чеченцы, дагестанцы, ингуши - 4%
 белорусы - 3%
 грузины - 3%
 молдаване - 3%
 цыгане - 3%
 евреи - 2%
 другие народы - 4%
 В Москве реально проживает свыше 11 млн человек, из них русских, украинцев, белорусов, всех вместе взятых - 4.620.000. В столице Государства Российского украинцы, белорусы и русские - национальное меньшинство!  
 
 На профилактику детской беспризорности было выделено чуть более 60 млн рублей.
 На стерилизацию бродячих животных в Москве тратится 87 млн руб. бюджетных средств ежегодно. По 13.000 рублей на псину.
 На 27 млн рублей больше, чем на бездомных детей.
 Ежегодно в Москве от укусов собак страдают около 30.000 человек.  
 
 В Москве приостановлена работа сети китайских ресторанов, в которых под видом баранины подавали мясо убитых бродячих собак. Китайские повара убивали собак прямо в ресторане, разделывали и подавали "своим" как деликатес, а российским клиентам, как баранину. Производство было безотходным: из внутренностей собак готовили супы.
 На начало 2004 года в России постоянно проживало более 4 млн китайцев.  
 
 В России свыше 20.000.000 человек исповедуют ислам и официально считают себя мусульманами. За последние 15 лет число мусульман в России увеличилось на 40%.
 В Москве живет азербайджанцев больше, чем в Баку, а татар больше, чем в Казани.
 К середине века мусульманином будет, как минимум, каждый четвертый россиянин.
 Мусульманские лидеры призывают убрать с герба России православную символику. Если число мусульман будет расти сегодняшними темпами, то мусульманская община может поставить вопрос о введении в стране поста вице-президента, исповедующего ислам.
 Может быть именно с прицелом на такую ситуацию Владимир Путин предложил странам, членам организации "Исламская конференция", принять туда Россию.  
 
 На развитие ислама в России из бюджета государства было выделено в 2007 году 800 млн рублей, сообщил советник управления по внутренней политике администрации президента России Алексей Гришин. "Сотрудничество государства с мусульманскими организациями ведется комплексно, по ряду направлений", - отметил он. Главным из них является поддержка исламского образования, на что в минувшем году государством было выделено 400 млн рублей.  
 
 Россия единственная среди немусульманских стран признала победу ХАМАСа на выборах в автономии (01.2006), и лидеры этой организации дважды приглашались в Москву (02.2006 и 02.2007).  
 
 Как утверждают представители Национальной организации русских мусульман, каждую пятницу в Петербурге как минимум трое русских принимают ислам.
 Подавляющее число неофитов - из студенческой среды.  
 
 Истинно православных в России - не более 4,5%, т.е. не более 6 млн человек.
 Не реже раза в месяц православную церковь посещают 8% прихожан, не реже одного раза в год - 18%, реже - 15%, а совсем не посещают - 59%.
 Причащаются не реже раза в месяц - 2%. Несколько раз в год - 6%. Раз в год и реже - 10%.   21% опрошеных не смог ответить на вопрос, что такое "причастие".  
 
 В России, только официально зарегистрированных:
 - инвалидов - более 12.000.000
 - алкоголиков - свыше 4.580.000
 - наркоманов - более 2.370.000
 - психически больных - 978.000
 - больных туберкулезом - около 570.000
 - гипертоников - свыше 22.400.000 человек,
 - ВИЧ инфицированных - не менее 960.000 человек.  
 
 Россия занимает второе место в мире по распространению поддельных лекарств.
 92% медикаментов, реализуемых через общедоступные аптеки, фальсифицированы или не соответствуют срокам годности. Обычно, в таблетки недокладывают активного вещества, либо используют "пустышки" из мела.
 В России ежегодно реализуется на 300 млн EUR фальсифицированных медикаментов.  
 
 Росздравнадзор приступил к работе над поправками в закон "О лекарственных средствах", разрешающими клинические испытания лекарств на детях. Согласно ныне действующему закону, в России не допускаются клинические исследования воздействия медицинских препаратов на несовершеннолетних.  
 
 В 2007 году Россия резко опустилась в рейтинге индекса коррупции, составленном международной организацией Transparency International. В прошлом году она занимала 126-е место, а в этом уже 147-е из 180 мест и разделяет свою позицию с Кенией, Сирией и Бангладеш. В рейтинге Doing Business 2008 Россия на 106 месте, обогнав лишь Таджикистан. По индикатору "лицензирование, как условие благоприятствования ведению бизнеса" Россия на 177 из 178, обойдя лишь Эритрею.  
 
 Реальный уровень коррупции в России превосходит эффект от развития экономики. И легче не будет, т.к. за 2006 год органы законодательной власти выросли на 2 процента, судебной на 3,8 процента, а аппарат исполнительной власти расширился на 20,4 процента. Федеральная служба по ветеринарному и фитосанитарному контролю выросла за год в 176 раз со 116 до 20.469 человек. Численность сотрудников прокуратуры РФ увеличилась на 2.000 человек. "Росстат" вырос на 1,4% - на конец года в нем работали 23.796 человек.  
 
 На 1 января 2008 г. внешний долг России возрос на 38.7% достигнув  $550,1 млрд. что равнозначно объему золотовалютных резервов страны.
 Стабилизационный фонд РФ, составлявший на 1 января 2008 г. $156,81 млрд., прекратил свое существование в связи с преобразованием в Резервный фонд (для финансирования текущих обязательств бюджета при падении цен на нефть) и Фонд национального благосостояния (для обеспечения будущих поколений).
 Средства обоих фондов размещены в иностранных активах. В основном в США.
 Государственный нефтяной фонд Норвегии на начало 2006 составлял $220 млрд.  
 
 С 1991 по 2008 год чистый отток капитала из России, составил не менее $2 трлн.
 В 2005 году эта цифра составила $14,8 млрд по сравнению с $9,2 млрд в 2002 году.
 За первое полугодие 2007 года из России за рубеж ушло около $16 млрд.
 В I квартале 2008 года отток составил $22,8 млрд, во II квартале около $25 млрд.
 За III квартал 2008 года - $41,7 млрд, в октябре - около $50 млрд.  
 
 Несмотря на то, что банковские вклады сейчас приносят в лучшем случае 12% дохода в год, 20% населения хранит свои сбережения именно в банках. 16% граждан держат деньги под матрацем, а более 60% населения не имеют сбережений вообще. Средний доход на душу населения в феврале этого года составил всего 8.092 рубля.  
 
 Объем продаж водки в рознице (212 млн декалитров) в 2006 году оказался на 57% больше объема, легально отгруженного заводами (135 млн декалитров), акцизы на этиловый спирт уплачены всего на 84,6%  
 
 В Москве открыт первый в России вытрезвитель для малышей-алкашей - детско-подростковое наркологическое стационарное отделение на базе наркологического диспансера №12.  
 
 Социологическая компания Globescan опросила 39.435 человек в 33 странах. Cписок наименее популярных в мире стран возглавили Иран, США и Россия.
 Из всех стран мира наименее популярна Россия в Финляндии (65% негативных оценок), Франции (62%), Польше (56%) и Великобритании (50%).
 Лучше всего к России относятся в Нигерии (55% респондентов).

партии регистрировать после поданных программ  ..
 
     Не могу сейчас спрогнозировать.. надо развить идею..
 
     Главное - обнулить дутые рейтинги... Заставить людей задуматься - за что и за кого они готовы голосовать...

[internetua.com]
 
 
 Стало известно, что к противникам известного блогера-матерщинника Артемия Лебедева присоединится инициативная группа проекта «Волгоградский прорыв», которая планирует подать собственный иск в прокуратуру Волгограда против него.
 
 
 Инициативная группа проекта «Волгоградский прорыв» планирует подать иск в прокуратуру Волгограда против известного блогера Артемия Лебедева за «оскорбительное отношение к населению России».
 
 Об этом сообщает издание volgograd.ru со ссылкой на директора консалтингового агентства NPR Group Дмитрия Фетисова.
 
 «Использование им ненормативной лексики публично наносит непоправимый вред психо-эмоциональному состоянию целого поколения творческих молодых людей, считающих это стандартом поведения успешного человека. Артемий Лебедев считает себя абсолютно безнаказным и продолжает поливать грязью не только посетителей своего журнала, но и первых лиц государства», - говорится в сообщении инициативной группы.
 
 
            Я категорично проти матів взагалі... але щось тут нетак

[obkom.net.ua]
 
 Неблагодарный Ющенко уволил чиновника, называвшего Тимошенко «курвой с косой»
 
 Об этом говорится в распоряжении Ющенко № 248/2009–рп, изданном сегодня.
 
 Согласно документу, Данча Михаил Дмитриевич уволен с должности председателя Перечинской районной государственной администрации Закарпатской области.

Какие мои действия: ребенок 9,5 лет температура на ночь с 39 поднялась до 39,6 ... ?
  кашеля\сопелек  почти нет....

[mycityua.com]
 
 28 ноября – День памяти жертв Голодомора. К этой дате «Газета…» выясняла, кто на трагедии заработал и во имя чего умирали украинцы
 
 Голод 1932–33 гг. был обыкновенной живодерней: за счет «шкурок» украинцев СССР вооружился, а некоторые верноподданные вождя даже озолотились. О чудовищной технологии «производства», тщательно спланированной и реализованной «со всем большевистским упорством», нам говорят советские газеты, речи вождей и их внутренняя переписка.
 
 Видео: Голливуд снял фильм про Голодомор
 
 «Вчера котов душили-душили… на польты пойдут, в рабочий кредит». Булгаковский Шариков – само воплощение советского тоталитаризма. Решить одним махом кучу проблем с нежелающими строить коммунизм украинцами – хорошо, заработать на этом – еще лучше. Все силы и помыслы советского руководства были обращены на индустриализацию, и все, что добывалось селом, кормило пролетариат, продавалось за границу и обеспечивало промышленность импортной техникой. 17 миллиардов, кричала газета «За индустриализацию», вложили в тяжелую индустрию вожди.
 
 К ним надо бы добавить 10 млн человеческих жизней и оговорку: страшной ценой оплаченные заводы-гиганты так никогда и не дали советским гражданам ни богатства, ни социализма.
 
 То, как рационально и всесторонне уже обреченных украинских крестьян обирали, не может не ужасать. По словам директора Ассоциации исследователей голодоморов Украины Александра Ушинского, работала налаженная система: единоличник не сдал положенных пудов зерна государству: на него «натурштраф» – 15-месячный налог мясом, то есть реквизировали скот (а зачастую все съестное, до последней горошинки).
 
 Колхоз не выполнил план по хлебу – район заносят на «черную доску». Закрывают магазины, торговлю на рынках запрещают, границы района оцепляет НКВД и ждет, пока люди не «выскребут по сусекам» последнее (а бывало – пока не вымрет 100% населения и на сельсовете не вывесят черный флаг).
 
 По словам доктора исторических наук, автора множества публикаций на тему голода 1932–33 гг. Василия Марочко, выкупить немного своего кровного хлеба крестьяне все же могли – через систему Торгсина (торговля с иностранцами), созданную, чтобы добывать средства на индустриализацию.
 
 – А с января 1932 года туда массово пошел крестьянин, и труба начала высасывать так называемое бытовое золото тоннами. За украшения, монеты царской чеканки давали несколько килограммов муки, – рассказывает историк. – Попадались семейные реликвии, изделия казацких времен, и их отбирали без права выкупа и возврата. К приемным пунктам Киева тянулись люди со всей области, у шести магазинов на Крещатике выстраивались огромные очереди.
 
 Понятно, что откровенным мошенничествам с золотом в ведомостях не было числа, и, по словам Марочко, на «золотых слезах украинских селян» неплохо «грели» руки сотрудники Торгсина. Чистый же «выторг» государства – 22 тонны за 1932-й и 46 тонн золота за 1933 г.
 
 
 – На смерти голодных людей неплохо заработали, об этом говорит немало уцелевших архивов. За деньги Торгсина накупили оборудования, машин, техники – всего, в чем нуждались 10 «гигантов» пятилетки, – рассказывает Василий Иванович. – Харьковский, Ленинградский тракторные заводы, металлургические предприятия, все это – деньги украинских крестьян, таким странным способом конвертированные…

Спрашивается, чего ради уродоваться, когда есть нормальное "Інтернет-нишпорило"

Не могу объяснить.. Но эти хихиканья с баскетболистом-неадекватом в жар бросают..

Бо хто має - тому ще дано буде!
 А хто не має - в того буде віднято й те що є!
 
 Ми в Європі - далеко не останні! А поводимося  - як жебраки!
 Чи не досить!
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 11/19/2009 18:50 користувачем Старий знайомий.

Приймаю вітання

семимильными шагами.  
 И не важно кто там будет президентом
 70% тени - это 70% схем .. это мощные финансы и занятость.
 Никаких профсоюзов.
 Коррупция - один из способов "решать вопросы"
 Не самый дорогой, кстати...
 
 Давайте обсудим плюсы минусы?

Завдяки "УМ" надибав тему: "Як сталінська рать восени 1939–го возз’єднувала Західну Україну з Українською РСР"
 [umoloda.kiev.ua]
 
 А затим оцей ресурс
 
 [kolomyia.museum]
 Музей історії міста Коломиї.  Спогади про "золотий" вересень 1939 року
 
 Це полячка згадує:
 "Близько полудня ввійшли перші радянські відділи. Спочатку танки, потім кіннота, насамкінець піхота. Квітами та вигуками вітали їх меншості: німецькі колоністи, українці, євреї. Видно було правдиве захоплення. То правда, що любов є сліпою і вони не бачать, що танки, хоч і дійсно великі, але якось грубо ковані, без точності сучасної зброї, та ще й рухаються зі скреготом заіржавілого заліза. Військові, одягнені в жалюгідну форму, залишають за собою запах дьогтю – правдоподібно це захист від вошей. На головах мають шпичасті шапки-будьонівки з червоною зіркою над чолом. Більшовики відразу попрямували до казарм нашого 49 полку піхоти і 11 артилерійського полку. Звичайно, наших відділів там уже нема, бо ще раніше рушили на фронт."
 
 Дружини радянських офіцерів, пишні жінки на коротких „фортеп’янових” ногах, захланно кидаються на наш одяг, розраховуються рублями, але злоті ще курсують. Ці більшовицькі „дами” мало розуміються на елегантності і часто, купивши обшиту мереживом нічну сорочку і думаючи, що то сукня, виходять в ній на вулицю.
 
 Люди починають розуміти, що, незважаючи на голосні заяви про культуру, „совєцкій народ” є дуже примітивним.
 
 Сьогодні приходив до нас на вечерю політрук, який пильнує колишніх власників в їх власній фабриці. Не є він поганою людиною, намагається в міру своїх можливостей полегшити нам життя. Сівши за накритий стіл, не знав, як належить поводитися. Майор Червоної Армії присунув до себе цілий полумисок голубців, але помітивши, що ми стримуємо сміх, з палаючим від сорому обличчям пояснив: „У нас вся родина їсть з однієї миски...”.
 
 Тітка Галя продовжує працювати в магістраті, як і декілька інших урядників. Розповідає нам, що новоприбулі працівники ставляться до роботи, як останні „бродяги”. Одного ранку всіх їх зібрали в одному залі – „Хватіт дураков валяньєм заніматся, помится, побрітся, ми тоже Європа”.
 
 8 жовтня. З деяким задоволенням помічаємо, як місцеві комуністи починають розчаровуватися. Інакше собі уявляли пролетарський рай. Але тепер ми разом з ними в одному пекельному котлі.
 
 Від 1 жовтня приділено нам на квартиру двох політруків. Збирають щодня цілу нашу родину на лекцію совєтології. То є люди малоінтелігентні, не здатні до самостійного мислення. Твердять весь час завчені напам’ять слогани. Не люблять, коли їм задають запитання. Вміють лише кричати і погрожувати капіталістам. Я з пристрастю їх запитую, а вони губляться у відповідях, очевидно самі не розуміючи, чого навчають."
 
  і далі

Никого не посылал.. в последнее время употребил только один раз бранное слово.. и то с купюрами..  
 Просто хочется знать что не так было

а хто буде агітувати за Тимошенко - немає почуття гумору
 
 отаке от прийшло на думку

когда есть желание обсудить какое-то событие общезначимое?  
 
 

Такие мысли возникли.

«мы не должны повторять ошибки наших предшественников, так как у нас скоро на одном постаменте будет третий или четвертый человек стоять: с начала цари, потом революционеры, теперь патриоты. Это как-то не правильно. С начала надо принять решение и принять концепцию, кому ставить памятник».
 
     Т.е. патриоты подождут...А ленины с петровскими будут стоять..  
     Тогда не надо и рассуждать об исторической справедливости..  
      Честно сказать: Украина - это вялотекущее продолжение СССР

[maidanua.org]
 
 Вісімнадцять років будуємо державу, а сатисфакції від будівництва немає. Не питання, держава побудована і розбудовується далі, але в багатьох аспектах вона неукраїнська, а лише використовує історично традиційні українські національні символи. Неодинокі випадки, коли представники цієї держави, які за своїм статусом мають право, як вони стверджують, виступати від імени українського народу, зневажають мову, культуру та історію українського народу, заперечують право українців зі зброєю в руках боротися за незалежність. Чого, до речі, вони не заперечують, наприклад, для зімбабвійського, алжирського чи ірландського народів. Символи колоніяльного поневолення у монументах, назвах населених пунктів, вулиць чи географічних об'єктів продовжують утверджувати вторинність українського, а органи державної влади, як правило, стають на захист цих символів. Якби ж тільки справа стосувалася виключно топоніміки чи історії... Це якраз видима частина айсберга постколоніяльного стану, яку зберігають саме тому, що коли її прибрати, стануть очевидними інші, системоутворюючі ознаки постколоніяльності. Ось, скажімо, хоча в українській Конституції записано, що народ є джерелом влади, поступові зміни виборчого законодавства звузили можливості громадян обирати і бути обраними порівняно навіть з радянським 1990 роком.
 
 У тих українців, які в спадок від колоніяльного режиму отримали ще й сервільне, радянсько-світоглядне ставлення до влади, ця розбіжність між деклярованою і реальною державою викликає депресію, песимістичне ставлення до майбутніх результатів історичного процесу. Людина з радянським способом думання вважає, що влада зобов'язана здійснити якісь зміни, а обов'язки громадянина закінчуються вкладанням бюлетня у виборчу скриньку. Саме домінування такого світогляду дозволяє владі законсервувати суспільні стосунки, на законодавчому рівні не дозволяючи проводити суспільні зміни. Однак рушієм суспільного прогресу, в тому числі і в питаннях національного визволення, завжди були люди, які не лише бачили неприродність суспільних стосунків, невідповідність їх фундаментальним людським правам, але й готові були ціною власних невигод, страждань, чи й навіть життя, боротися за зміну існуючого стану речей.
 
 Влада вважає державу Україну тимчасовим явищем, і ставлення влади до національної державності переходить на всі аспекти життя у ній. Досі немає відповіді на ключове питання легітимності держави: боротися зі зброєю в руках за існування своєї держави це правильно, чи злочинно? Український законодавець готовий відповісти позитивно, якщо це питання стосується Гвінеї, але 18 років затято мовчить, коли йдеться про Україну. Проте проблема не в УПА чи Армії УНР, це пройдені історичні події, яких не змінити. Законодавство ж дивиться в майбутнє, схвалюючи чи засуджуючи вчинки минулого, воно показує правильну суспільну модель поведінки в майбутньому. Отож, у вирішальній своїй масі українські законодавці вважають Україну тимчасовим проектом, за який вони ані самі би не пішли в тюрми чи концтабори, та й іншим не радили б. Проблема у відсутності нормального, здорового націоналізму в тих, хто узяв собі право законодавчо облаштовувати український простір. Того націоналізму, який людей, відповідальних за долю нації, примушує приймати рішення в інтересах спільноти, а не свого вузького корпоративного середовища. Це не лише про культуру, історію чи мову, а й про інші, набагато “матеріяльніші” питання. Скажімо, підтримці національного виробника. Можливості впливу звичайних, не “обраних”, громадян, на владу. “Звичайний собі” націоналізм — це суспільний інстинкт, який стягує громаду в цілість і дозволяє їй гуртом захищатися від зовнішніх викликів, від яких поодинці не захиститись — бо інакше кожного зокрема поламає, як ті прутики у розібраному вінику. Націоналізм завжди присутній у розвинених націй, і якби його не було, вони б ніколи не збудували для впорядкування свого життя національних держав.
 
 ....

От нібито розумна людина Яценюк... а після аналізу С.Грабовського бачу - лох лохом!
   [pravda.com.ua]
 
    Схоже годують Яценюка російською жвачкою.. от воно і тхне...
 
 "Спершу ті засоби і методи, які молодий, освічений і язикатий екс-спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк поклав в основу своєї президентської кампанії, викликали щирий подив.
 
 Ну, навіщо розставляти по містах України намету кольору хакі та розвішувати скрізь свої власні подоби, які нерідко чомусь, утім, були більш схожими на Лаврентія Павловича, ніж на Арсенія Петровича?
 
 Навіщо друкувати і роздавати людям "бойові листки" - у кольорі, на непоганому папері, отже, не копійчані - з різноманітними банальностями, сказаними в інтерв’ю якомусь московському таблоїду "в Украине"?
 
 Потім щирий подив переріс у не менш щиру зневагу, а та – у банальне презирство.
 
 І ось чому – банальності перейшли у відверті нісенітниці, у "локшину на вуха" для недоумкуватих хохлів.
 
 Ну, хіба може персонаж з непоганою освітою, добрим знанням англійської мови та досвідом роботи на чолі МЗС говорити таке: "У НАТО масса собственных проблем. Альянс должен показать свою способность успешно завершить миссию в Афганистане. Реально остановить распространение ядерного оружия в Северной Корее и, возможно, в Иране. Побороть терроризм и сомалийских пиратов, остановить захват киберпространства. Это – глобальные задачи, от их решения зависит будущее мира".
 
 Бо ж, з одного боку, хіба Північна Корея та Африканський ріг входять до сфери компетенції НАТО? А, з іншого боку, хіба в Афганістані Альянс не діє як інструмент Ради безпеки ООН, з його санкції, отже, це проблеми всіх членів Об’єднаних Націй, в тому числі й України?
 
 Чи інша сентенція з цього інтерв’ю: "Прошло уже почти пять лет, мы не вступили в НАТО, мы раскололи общество, мы построили каждый для себя крепость из песка. Зато газ у нас теперь не по 50 долларов за тысячу кубов, а по базовой цене 450 долларов, и может стать по 600".
 
 При чому тут "зате"? Що, Білорусь і далі одержує газ по 50 доларів? А в НАТО вона наче й не прагнула, - то, може, причина в чомусь іншому?.."   ...

Это , правда, 2009 год.. и Астрахань... но ТАК много общего!
 
 [oleg-shein.livejournal.com]
 
 "С начала избирательной кампании распространители нашей печатной продукции подвергались нападениям не менее сорока раз. Мы не можем выставлять ни один пикет, не сопровождая его охраной. Причем нападения идут дерзко и нагло, на глазах у прохожих. В одном из таких нападений участвовал начальник райотдела милиции некто Умаров, который, пользуясь своей служебной неприкосновенностью, ударил двух молодых людей и пожилую женщину. Есть видео, оно размещено в интернет.
 
 30 августа тремя лицами был похищен наш активист Максим Рабышков. Он распространял листовки на рынке. Ему заломили руки и доставили в районный штаб г-на Боженова, угрожая изувечить, если он продолжит работу. Уголовное дело до сих пор не возбуждено.
 
 Стоило водителям маршруток разместить на стеклах плакаты в мою поддержку, как на конечных остановках были выставлены пикеты из бандитов, которые врывались в маршрутки, срывали плакаты, избивали водителей и даже пассажиров. При этом не стесняясь, бандиты во главе с начальником управления транспорта мэрии Астрахани, предъявляли удостоверения охраны Боженова.
 
 О том, как это было, написал блоггер, член партии «Единая Россия» Михаил Нестеров, [mihail-nesterov.livejournal.com] «Неделю назад я уже видел, как напали на парней, разносивших "Житель", даже вступился за них, т.к. это было прямо возле моего подъезда! Но быстро забыл об этом. На Мостстрое в маршрутку зашли трое молодых людей Лет 25-30. Сначала в зеркало я заметил, как они сорвали маленькую наклейку "Шеин наш мэр". Зайдя в салон, культурно попросили водителя отдать им шеинские плакаты и листовки. Водитель отказался. Тогда двое вышли из салона, открыли переднюю дверь, и попытались самостоятельно забрать всю эту стопку агитматериалов. Всё бы ничего, но я в этот момент читал эту листовку, и очень огорчился, когда у меня из руки её наглым образом вырвал какой-то урод... Я попросил его вернуть мне её, на что он ответил, что здесь командует он. Второй товарищ в это время подошёл к водительской двери и попытался вытащить водителя из кабины. Вокруг нас уже стали собираться люди.
 Мне пришлось выйти из кабины и забрать у "командующего" свой листок обратно. Он мне его не отдал, в результате листок оказался разорван, и ещё ударил меня ногой. Ну, я тоже не маленький, пришлось показать, что ногами тоже махать умею, что и сделал. Тут из салона выскочил третий и бросился на меня... Мне было бы, наверное, совсем плохо, но спасибо таксистам и парню из салона, которые не побоялись вступиться! В общем отделался я достаточно "легко" - несколькими синяками и разрезанной правой рукой».
 Я привел столь большую цитату, так как свидетельство очевидца ярче, чем что бы то ни было, характеризует обстановку в городе Астрахани на этих выборах.
 
 В эту же ночь с 20 маршруток были сняты номера, а у 22-х проколоты шины.
 
 Накануне был совершен акт терроризма против нашего начальника штаба по Трусовскому району Андрея КОМОЛОВА. В 02.10 в окно спальни его квартиры была заброшена бутылка с зажженным фитилем, заполненная бензином, сильно разбито два стекла. При ударе о стекло окна фитиль потух, и только по счастливой случайности пожара не было. Кроме Андрея Сергеевича, в этой квартире живут его жена и приемная дочь. При осмотре места происшествия милиция нашла вторую бутылку с бензином у подъезда.
 
 Пока еще никого не сделали инвалидом и не убили, но это может произойти в любой момент. Следующая мишень уже понятна – эта члены избирательных комиссий и наблюдатели от партии «Справедливая Россия». Тем более, уже сейчас составлены списки всех бюджетников, которым угрожают увольнением, если они не будут открыто голосовать на избирательных участках. ТСЖ угрожают, что их не включат в списки капремонта, а родителям – что их детям будет снижена успеваемость. На что это больше похоже – на демократию или на фашизм?
 
 Очевидно, что такие действия могут повлечь за собой реализацию законного права на самозащиту. Упомянутый выше парень из «Единой России» написал, что теперь захватит с собой газовый пистолет. Маршрутчики начали организовывать ночное дежурство. Так в нашем городе уже было, когда после избрания Боженова в городе каждую ночь поджигали жилые дома."

Тут багато лікарів.. Бачу вже молоді мізки на нулі.. забуваємо те що вчили. А на наступному тижні - контрольна.  
 Чим можна ще допомогти? Прогулянки на свіжому повітрі - я знаю..А як щодо пірацетаму або вітамінам? може ще яка фармацевтика
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 09/20/2009 15:24 користувачем Старий знайомий.

Спочатку була "Реабілітація"
 17.09.2009 16:21 ___ Олександр Михайлюта, для УП
 
 
 Нещодавно президент запізніло видав указ "Про заходи до 20-тої річниці Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства "Меморіал" імені Василя Стуса".
 
 Як кажуть, спохопилися в Секретаріаті… Чому – запізніло? Бо ж рік уже закінчується, а заходи слід було проводити постійно. Хоча це й не дивує.
 
 Адже попередній "антисталінський" указ щодо відзначення 70-тих роковин так званого Великого терору практично залишився невиконаним.
 
 Чому тоді дехто лукаво бідкається з приводу історичної реанімації образу "вождя всіх народів" Сталіна в сусідній державі? Хіба замовчуючи злочини сталінського режиму наші посадовці роблять не те саме?
 
 Наприклад, свого часу автор цих рядків подав письмово пропозицію на ім."я гаранта нашої демократії щодо вшанування пам"яті жертв таємного указу президії Верховної Ради СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя" від 21 лютого 1948-го року.
 
 Гарант промовчав. Зрозуміло, що й відповіді мені не надійшло жодної. Колюча ця тема, колюча. Адже за цією ухвалою Кремля з України та Західної Білорусі було депортовано понад 500 тисяч селян.
 
 У нашій же гордовито демократичній країні, попри існування Інституту національної пам'яті, досі ніхто нічого не припускає про репресії 1948-го року. Можливо, ще не дійшли розумом ні державні мужі, ні дослідники…
 
 Тема голодоморів виявилася пріоритетнішою для теперішніх очільників, які сиділи тихо, мов миші, коли тему голодоморів ще наприкінці 80-тих порушив у всесоюзному тоді масштабі поет Борис Олійник, і перший курган пам'яті з'явився за народною ініціативою на Полтавщині…
 
 Тема голодоморів виявилася просто матеріальнішою, там – мільйонні асигнування на монументи тощо.
 
 Але це – до слова. Бо мова сьогодні про відзначення роковин "Меморіалу", делегатом Установчого з'їзду якого був і автор статті.
 
 Як відомо, Товариство "Меморіал" створено 1989 року в Києві. Але за рік до цієї дати на Запоріжжі вже існувала офіційно громадська організація, яка називалася "Ініціативна група "Реабілітація" при редакції обласної молодіжної газети "Комсомолець Запоріжжя".
 
 На той час, слід віддати належне редакторові Півненку, газета займала авангардні позиції у питаннях відновлення історичної справедливості та розвитку демократизації суспільства.
 
 Тому й тираж україномовного видання в зросійщеному місті сягав майже 100 тисяч примірників. Тема реабілітації жертв сталінських репресій на шпальтах газети займала провідне місце, і це додавало тиражу і мороки ідеологічним "опікунам".
 
 Чому в Запоріжжі виникла саме "Реабілітація"? Тому що "Меморіал" нам заборонили створювати у всесильному тоді обкомі КПУ. Нагадаю, що перша організація історико-просвітницького Товариства "Меморіал" виникла 1988-го року в Читі.
 
 Відразу після цього я та група колишніх політв"язнів (Микола Попель, Микола Слободян, Володимир Євсєєв, Павло Чубар, Доротея Гугильова, Михайло Рижов) утворили запорізький "Меморіал".
 
 Але відповідальні "таваріщі", не зважаючи на горбачовську перебудову, просто заборонили реєструвати таку організацію. Ми мусили піти на хитрість – дали організації іншу назву – "Ініціативна група "Реабілітація", нас підтримала незаангажована секретар обкому комсомолу Тетяна Новицька, і групу зареєстрували. Зауважу, надворі стояв 1988 рік.
 
 Робочий день у редакції обласної молодіжки розпочинався з прийому 3-5 відвідувачів – або це були самі колишні репресовані, або їхні близькі родичі. Свідчення кожного я ретельно записував і на підставі цих свідчень готував матеріали під рубрикою "Реабілітація" практично в кожен номер.
 
 І практично щодня до мене в кабінет приходив офіцер КДБ у цивільному, чемно просив бути присутнім при розмовах і щось нотував. Я махнув на нього рукою. Думаю, нехай нотує. Він – для свого начальства, а я – для газети. Звісно, що відвідувачам я не говорив про його статус, адже тоді в багатьох ще страх переслідування не минув.
 
 Для мене ж важливим був і психологічний момент. Кажу, "бачите, майоре Медвєдєв, що робило з безневинними людьми ваше КаГеБе? Слухайте!".
 
 У жодній області на той час нічого подібного не існувало, і матеріали місцева преса на тему сталінського терору друкувала здебільшого з "центру".
 
 Наші ж публікації про реальні події в козацькім краї викликали значний суспільний резонанс, а група "Реабілітація" чисельно зростала з кожним днем.
 
 Надходили кошти на рахунок. Частину з них ми залучили на проведення нищівного для тодішньої влади концерту "Любіть Україну" в обласній філармонії. Знали б ви, який шалений тиск чинився.
 
 Учасників концерту попереджали про "серйозні наслідки", невідомі особи зривали афіші по всьому місту (а ми клеїли їх по кілька разів), директора філармонії мало не звільнили з роботи за те, що здав в оренду зал…
 
 Але ж прийшло майже тисячу чоловік і концерт сприйняли на "ура". Звичайно, за інших умов вони зім'яли б нас, мов асфальтним катком, але… не сміли, бо в Москві оголосили курс на "соціалізм з людським обличчям".
 
 Для мене ж відновлення справедливості щодо жертв сталінського режиму було нерозривно пов'язане з відродженням української мови і культури у місті металургів.
 
 І хіба проглядалося щось крамольне в самому змісті концерту під назвою "Любіть Україну"? Хіба не любити її – це нормально?! Для духовних же манкуртів при владі почуття нелюбові до всього українського було і залишається ознакою кланової солідарності.
 
 І все ж – ми потрапили  під ковпак КДБ як неформали. Тоді цей термін уживався на адресу опозиції партійно-радянському режимові, тобто нас оголосили по всій системі місцевої влади ворогами з усіма наслідками, що з цього випливають.
 
 Але страху не було. Ми вважали: нехай бояться ті, хто замовчує жахливі сторінки "кривавого Тарквемоди". Лише в Запорізькій області капеесесівці (тоді ми запровадили таке визначення) у 1937-1938 роках розстріляли десятки тисяч "ворогів народу".
 
 А скільки крові на їхніх руках за 20-ті роки, а стільки за 1947-1948-й ще ніхто не знав, бо архіви вони надійно тримали на замках.
 
 Варто зазначити, що сталінська машина терору знищила трьох Героїв Радянського Союзу із Запоріжжя – Генерала Івана Проскурова, підполковника Сергія Щирова, льотчика Михайла Косу…сотні безграмотних колгоспників із грецьких, німецьких і болгарських сіл.
 
 Активістами групи "Реабілітація" стали діти репресованих батьків Елеонора Хуріна, Євгенія Іваненко, Олена Клименко, Мстислав Зосимович, а також професор Запорізького держуніверситету Федір Турченко, працівники обласного архіву та краєзнавчого музею Ніна Соболєва і Клара Карафін, викладач педучилища Сергій Соболєв, слюсар "Запоріжсталі" Анатолій Піддубний, кореспондент "Запорізької правди" Алла Кобинець, доцент медінституту Юрій Цимбалюк, депутат міськради Марина Чернишова та інші.
 
 Беззаперечно приєднався до нас делегат ХХ з"їзду КПРС, на якому сталося розвінчання культу особи Сталіна, легендарний "запоріжсталівець" Семен Якименко.
 
 Майже щомісяця ми проводили масові тематичні заходи: Тиждень пам'яті, мітинги-реквієми, круглі столи, фотовиставки тощо. На зібрані пожертви вперше в Україні в старій частині Запоріжжя було відкрито меморіальний знак пам'яті жертв сталінських репресій на місці колодязя, закиданого трупами розстріляних громадян.
 
 Уже ставши депутатом Верховної Ради, наш активіст Сергій Соболєв "пробив" зініційований групою "Реабілітація" проект закону про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні від 17 квітня 1991.
 
 "Ми не раби" – так називалася перша в Україні публіцистична книга про голод 30-40-вих років, про долі українських робітників, колгоспників, інженерів (сотні спеціалістів запорізького авіазаводу, алюмінієвого комбінату, заводу "Запоріжсталь" були безпідставно засуджені за сумнозвісною 58-статтею), репресованих сталінщиною і зганьблених радянською пропагандою, яким тепер ми повертали добрі чесні імена.
 
 Написана вона на матеріалі зібраних мною під час роботи в групі "Реабілітація". Видавництво "Молодь" випустило її  масовим тиражем у 25 тисяч примірників, які миттєво розійшлися.
 
 Лише в моєму рідному Гуляйполі за вказівкою райкому КПУ книгу (500 примірників) викупив один перевірений голова колгоспу, і її спалили  біля гаражів райвиконкому.
 
 Правда, після проголошення Незалежності ті таки "пильні товариші" чинно засідали в районних президіях, коли святкували цю саму Незалежність, щоразу забуваючи запросити на захід автора книги "Ми не раби".
 
 Можна розповідати чимало деталей про те, як тодішня номенклатура реагувала на діяльність нашої правозахисної групи.
 
 Скажімо, редактор партійної газети (потім він став послом незалежної України – клан ВПШ своїх уміє підтримувати) мало не звільнив з роботи Аллу Кобинець, у кабінет якої ми поставили металеву шафу для зберігання документів "Реабілітації". Як справжньому комуністу, воно йому муляло і дошкуляло.
 
 Як у Держтелерадіо сьогодні справжнім комуністам, напевне, дошкуляє підготовлена до друку публіцистична книга "Обережно: сталінізм". Підготовлена ще два роки тому на виконання відповідного указу глави держави про Великий терор. Але не випущена, звісно ж, через брак коштів…Бач, на книгу про "героя" Щербицького кошти відшукали.
 
 Можна розповідати, як 1988-го року в розпал діяльності нашої групи з"явилася друком художньо-документальна повість "Секретний ешелон" – перша широка розповідь про отих вигнаних і забутих наших співвітчизників згідно з таємним указом Кремля, повну назву якого я наводив на початку статті.
 
 Вона стала справжнім шоком для ідеологічної системи, і я не перебільшую. Бо відважний редактор газети "Молодь України" з майже мільйонним тиражем Володимир Боденчук (світла йому пам"ять) таки добре попереживав і за мене, і за себе, і за видання. Адже за листом якихось черкаських ветеранів, вірних сталінців, перший секретар ЦК КПУ особисто дав вказівку Інституту історії партії "розібратися" .
 
 Не знаю, чи "розбирав" цей інститут, скажімо роман Гончара "Собор", але "Секретний ешелон" там розглядали під велику лупу… А газета тим часом друкувала повість з продовженням в кожному наступному номері.
 
 Припинити означало б наразитися на величезний скандал. І вони видали редакторові довідку, що "факти мали місце".
 
 Мене ж викликав переляканий "мій" редактор у Запоріжжі зі словами: "Ти знаєш, що "Секретний ешелон" – на столі в начальника КДБ?". То нехай, відповів я, він ,очевидно, не читав того, що в моєму кабінеті нотував його майор, що ж – генералам теж корисно знати правду про репресії…
 
 Жарти жартами, але номенклатура мені довго не прощала "Реабілітації" і вставляла палиці всюди, куди тільки могла. Прикметно: навіть на установчий з"їзд "Меморіалу" вони підготували своїх перевірених "делегатів", і нам доводилося серйозно воювати, щоб підставні особи від Запоріжжя не потрапили в республіканський Будинок кіно.
 
 Отож осмислюючи пройдене і дивлячись на куценький указ президента щодо відзначення 20-річчя "Меморіалу", доводиться вкотре погоджуватися з мудрецями минулого: історія вчить тому, що нічому не вчить.
 
 Коли Верховна Рада приймає постанову про відзначення 90-річчя комсомолу, а про РУХ і про "Меморіал" скромно промовчала, то це вже – повний абзац!
 
 Відсутність української ідеології в українській державі та панування старих "закальонних" кадрів упродовж 18 років – це фактори вже не радянського, а нашого застою. Ті, кого ми обирали на найвищі пости, не очистили наше життя від тоталітаризму.
 
 Тепер він, правда, має олігархічно-кланове забарвлення. Державі, за яку люди безстрашно йшли під знамена РУХу і "Меморіалу" (а в Запоріжжі групи "Реабілітація"), жертвуючи здоров'ям, матеріальними вигодами, кар'єрним ростом, стало зовсім байдуже до цих людей, і до цих організацій.
 
 Не випускаються книги, журнали, не знімаються фільми і телепрограми. Центральні ЗМІ залюбки трублять про кончину якогось третьорядного голлівудського актора, а про живих учасників, скажімо, Воркутинського повстання політв'язнів чи жіночого табору в Караганді – ні слова.
 
 Якщо Україна проголосила курс на громадянське суспільство, то чому ж громадські організації, завдяки яким і постала така держава, відсунені на задвірки? Чому представників "Меморіалу" не зустрінеш у жодному владному коридорі? Зате випускників ВПШ всюди – хоч греблю гати.
 
 І що – вони виконуватимуть укази про відзначення роковин демократичних організацій? А втім, хіба не з цієї причини укази глави держави, окрім призначень на посади та державні нагороди непричетних до предмету нагород, не виконуються.
 
 Отже, рано спочивати на лаврах. Якщо на керівних щаблях залишатимуться ті, хто чинив спротив руху українців до незалежності та викриттю злочинів сталінщини, то загроза неототалітаризму просто нависає над Україною.
 
   
 
 Олександр Михайлюта, керівник ініціативної групи "Реабілітація", делегат установчого з'їзду Товариства "Меморіал", для УП
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 09/20/2009 10:23 користувачем Старий знайомий.

[job.ukr.net]
 
 Участник митингa
 Нужны адекватные люди!!! массовка Проводится регистрация участников массовки на митинг-2009!!! Работа запланирована на октябрь. Для регистрации просьба отправлять sMs c Ф.И.О. на номер 8 (093) 586-52-70 или на email -
 
 Информация о работодателе:
 MassPeople (Kiev)

"Политику" при Горбачеве обсуждали все.. и с утра до вечера..  
 Каждый день люди для себя делали открытия.  
 Чернобыльская тема, воспоминания какого-то командарма, сбежавшего на Запад.. "Лагерная" литература, "Покаяние", первые воспоминания о Голодоморе...  
       Было такое ощущение что все, теперь стало понятно чего НЕ НАДО делать!  
       Комунизму нужно сделать R.I.P  
 
    Потом приехал товарищ из Литвы. Привез с десяток газет "Саюдис" .. А потом у нас в Институте организовали дискуссионный клуб то ли "Альтернатива", то ли "Аргумент" ...  
     А потом стали рассылать письма на учредительный съезд Руха. Я в те времена познакомился с Иваном Зайцем, Александром Емецом, Юрией Щербаком.. Не лично я , но они были у нас в институте при подготовке к выборам ..

и защищают ублюдка Сталина.
 
  Честно сказать, мне надоело ходить по кругу... им ничего не докажешь, потому что это не люди..
 
   Так что вопрос... может им отделльный форум сделать, такой которого не жалко?

неожиданный поворот  
 [www.bratstvo.info]
 
 случайно нашел этот текст и "зацепило"... есть мысли
 
 29.08.2009 | Георгий Кутузов
 Будут ли в Киеве решать судьбу Кремля?
 
 
 1.В 2009-м году в Украине будут выборы президента, в которых, несомненно, как-то будет участвовать россиянская федерация (помогать удобному ей кандидату). Основная масса политического истеблишмента Украины скорее всего полагает это участие «вмешательством во внутренние дела Украины» и «имперскими амбициями Москвы». Однако это далеко не совсем так ибо на самом деле всё гораздо проще: без Украины россиянская федерация – это очень уязвимое и мы бы даже сказали не совсем полноценное государство (что здесь прекрасно понимают). Почему?
 
 Во-первых, исторические корни и Украины, и россиянской федерации растут большей частью из Киева, а Киев находится на территории Украины. Отсюда, если поднимать вопрос о государстве-правопреемнике Киевской Руси, то россиянской федерации придётся писать свою историю не ранее чем с Ивана Калиты. А и сам Калита кто? Правильно, Рюрикович, из Киевской Руси.
 
 Второй важный момент (подкрепленный первым) - это несколько десятков миллионов русских, живущих в Украине. Их может называть кто угодно и как угодно: украинцами, малороссами, потомками запорожцев и атлантов, тем не менее, ментально и генетически это русские, не мыслящие себя вне русского народа, большая часть которого проживает сейчас в россиянской федерации. И как следствие этим людям не безразлично как живут их соплеменники за пределами Украины.
 
 Например, запорожское войско принимало самое интенсивное участие в походе поляков на Москву во время событий 1612-го года. Никто никого и никуда силком не гнал, сечь была не крепостным войском – люди сами шли воевать, дабы поставить в Москве правильного, на их взгляд, царя. Потом, когда Лжедмитрий перестал запорожцам нравится – они стали полками переходить на другую сторону (о чем есть донесения как в архивах Польши, так и в архивах Москвы). За последующие столетия ситуация не изменилась. Так, запорожцы принимали хорошее участие и в походах Степана Разина, и в походе на Москву Емельяна Пугачёва – через полстраны к нему добирались в войско. После революции 1917-го года, большая часть жителей Украины активно воевала против Москвы, где засели большевики. Не сложилось, чтобы Нестор Махно отправился штурмовать Кремль, однако уже в 1941-м году таких добровольцев у Вермахта было много. Не горели энтузиазмом на Восточном фронте ни румыны, не итальянцы, ни прочие союзники Германии, однако жители Украины шли в немецкую армию сами и достаточно массово. То есть мотив у них был что-то в Москве поменять.
 
 Таким образом, несмотря на все разговоры про «незалежность» и некую особую национальную идентичность, Украина всегда была, есть и будет главным плацдармом для смены власти в Москве: там можно давать убежище беженцам и политическим противникам Кремля, там можно аккумулировать физические ресурсы, там можно даже армию создать, например «армию освобождения от польского ига» (или какого-нибудь другого ига). И в Москве это прекрасно знают. Отсюда все потуги россиянской федерации тем или иным способом контролировать политический процесс в Киеве, в противном случае завтра его будут контролировать другие люди, а послезавтра – эти люди будут контролировать политический процесс в Москве. И как нам кажется, это послезавтра уже наступает.
 
 2.Кемеровская областная прокуратура 5 августа возбудила против кемеровского блоггера Дмитрия Соловьева уголовное дело по части 1 статьи 282 Уголовного кодекса РФ. У Соловьева дома прошел обыск, в ходе которого была изъята компьютерная техника и стикеры "Обороны". В обыске участвовали сотрудники ФСБ, по инициативе которых, как пишет oborona_fighter, и было возбуждено дело. источник
 
 5 мая 2009 года уголовное дело по обвинению Яременко Александра Сергеевича в совершении преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 282 УК РФ, направлено в Центральный районный суд г. Читы для рассмотрения по существу. Как сказано в обвинительном заключении, «Яременко А.С., являясь редактором и учредителем газеты «Русское Забайкалье», умышленно, из личных побуждений, с целью возбуждения ненависти и вражды, а также с целью унижения достоинства группы лиц по признакам расы, национальности, языка, отношения к религии, а равно принадлежности к какой-либо социальной группе сверстал, подписал в печать номера газеты «Русское Забайкалье», после издания номеров газет в типографии распространил их среди населения через киоски, расположенные в г. Чите». источник
 
 Судебная тяжба по делу блоггера Саввы Терентьева завершилась, суд признал его виновным. Об этом корреспонденту ИА «Росбалт-Север» сообщили в пресс-службе прокуратуры Республики Коми. «Суд не изменил квалификацию обвинения, блоггер Терентьев осужден по ч.1 ст.282 (Возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства), гособвинение просило назначить наказание в виде 1,5 лет лишения свободы условно, суд вынес решение лишить Терентьева свободы на 1 год условно с испытательным сроком 1 год», — сказал представитель прокуратуры. источник
 
 Прокуратурой г.Челябинска направлено в суд уголовное дело в отношении К. 1991 года рождения, Р. 1990 года рождения, Ш. 1990 года рождения и Л. 1990 года рождения, обвиняемых в совершении преступлений по мотивам расовой и национальной розни, предусмотренных ч.2 ст.213, ч.2 ст.214, ч.1 ст. 222, ч.1 ст.223, ч.1 ст. 280 и ч.1 ст. 282 УК РФ. Следствием установлено, что К. и Р. 14 января 2009 года наносили изображения, возбуждающие чувство ненависти и вражды к лицам не европейской национальности, на различных объектах в городе. источник
 
 Прокуратура Вилючинского района Камчатки возбудила уголовное дело по статье 282 УК ч.1 в отношении члена Национально-Державной партии России (НДПР) Юрия Слобожанинова. «Ему инкриминируется распространение листовок и электронных сообщений, содержащих антисемитские лозунги», - сообщил прокурор. В рамках расследования уголовного дела проведен обыск в доме подозреваемого, изъят системный блок компьютера и документы. Кроме того, отметил прокурор, назначена лингвистическая экспертиза листовок и электронных спам-сообщений, которые рассылал Слобожанинов. "После получения базовых данных будет назначена и психиатрическая экспертиза", - добавил прокурор. Дело по факту разжигания национальной вражды возбуждено на Камчатке впервые. источник
 
 Это очень короткая подборка взятых наугад из интернета сообщений о «делах» по 282-й статье. Это самая популярная сегодня у россиянской прокуратуры статья, под которую гребут всех: журналистов, ругающих чиновников (они «возбуждают ненависть к социальной группе чиновников»), блоггеров (они «пропагандируют национальную нетерпимость»), религиозных деятелей (они «сеют религиозную рознь»). Давайте посмотрим, что же это за статья такая страшная? Вот эта статья:
 
 1. Действия, направленные на возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды, унижение национального достоинства, а равно пропаганда исключительности, превосходства либо неполноценности граждан по признаку их отношения к религии, национальной или расовой принадлежности, если эти деяния совершены публично или с использованием средств массовой информации, - наказываются штрафом в размере от пятисот до восьмисот минимальных размеров оплаты труда или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от пяти до восьми месяцев, либо ограничением свободы на срок до трех лет, либо лишением свободы на срок от двух до четырех лет.
 
 2. Те же деяния, совершенные:
 
 а) с применением насилия или с угрозой его применения;
 
 б) лицом с использованием своего служебного положения;
 
 в) организованной группой, - наказываются лишением свободы на срок от трех до пяти лет.
 
 Если посмотреть на этот текст с точки зрения абстрактного гуманизма, то текст – правильный, по большому счёту. Нехорошо оскорблять других людей по причине их принадлежности к другой нации или другой религии. Но если посмотреть на это дело с точки зрения правового подхода, то это уже тотальное преследование за инакомыслие, тем более, что заявлять собственную исключительность это норма не только для нации или какого-либо сообщества религиозного там, но и для любого индивида, так как на этой исключительности каждого, покоится его самосознание. В противном случае, человек должен признать себя просто ничего не значащим статистическим винтиком. Что никто обладающий психическим здоровьем не сделает.
 
 Рассмотрим, например стихотворение Михаила Юрьевича Лермонтова (Казачья Колыбельная):
 
 По камням струится Терек,
 
 Плещет мутный вал;
 
 Злой чечен ползет на берег,
 
 Точит свой кинжал;
 
 Но отец твой старый воин,
 
 Закален в бою:
 
 Спи, малютка, будь спокоен,
 
 Баюшки-баю.
 
 Или, например, Александр Сергеевич Пушкин, «История Пугачевского бунта»:
 
 …Около их скоплялось неимоверное множество татар, башкирцев, калмыков, бунтующих крестьян, беглых каторжников и бродяг всякого рода. Вся эта сволочь была кое-как вооружена…
 
 Если следовать строго букве УК россиянской федерации, то господа Пушкин и Лермонтов (а так же Гоголь, Толстой, Достоевский, Тургенев, цитаты которых не приводим за недостатком места) – это экстремисты. Их книги следует изъять из библиотек и сжечь, памятники им – снести, тела – выкопать из могил и посадить в тюрьму. То же самое следует сделать с религиозными книгами почти всех исповедуемых в россиянской федерации религий, ибо там «эстремизма» - выше крыши. Более того: экстремизм можно найти даже в цитатах лидеров россиянского государства. При совке, система использовала 58-ю статью УК как официальный повод для расправы над любой оппозицией большевизму, над любым инакомыслящим. Точно так же сегодня прокуроры и суды россиянской федерации используют 282-ю статью исключительно для политических расправ над любыми оппонентами власти, для расправ над русскими, пытающимися что-то открыто говорить о проблемах, стоящих перед русским народом и о грозящих ему опасностях. Более того: слово «русский» в россиянской федерации почти официально приравнено к слову «фашист» и любой русский, не потерявший национальной идентичности в россиянской системе – это, по определению власти – экстремист. Горячечный бред. Но в этом бреду живёт огромная страна, огромный народ.
 
 Русских в России – 120 миллионов. Русские – основа России, они создали эту страну и отстояли её от многочисленных врагов. Но русские в россиянской федерации удалены от власти и политики, изолированы от крупного бизнеса, постоянно оскорбляются в центральных СМИ. И это при том, что русские – и фундамент, и каркас, и крыша России. Если завтра все русские вдруг каким-то чудом исчезнут – в россиянской федерации и людей-то не останется! Тем не менее, само слово «русский» в россиянской федерации под запретом, его позволено употреблять только как прилагательное (чем телевидение и учебники занимаются с утра и до вечера). Всех же, кто мыслит иначе, кто помнит своих папу и маму, кому не безразлично будущее его народа в россиянской федерации преследуют. И многие из этих преследуемых сейчас находят убежище …в Украине. Чем это грозит россиянской федерации (при условии правильного использования Киевом попавшего ему в руки оружия) станет понятным после небольшого экскурса в историю.
 
 3.1812-й год вошёл в историю России как Отечественная война. На самом деле правивший тогда в России император Александр I начал воевать с Наполеоном много раньше, получив поражение под Аустерлицем (1805) и Фридландом (1807), так что кампания Наполеона 1812-го была скорее продолжением его войны с новой властью в России (воцарившейся после убийства Павла I – союзника Наполеона). Почему же в 1812-м война была объявлена отечественной? Ни события 1612-го, ни битва с Мамаем, ни прочие важные для независимости России сражения не были отечественными войнами, а события 1812-го вдруг стали войной отечественной? Почему когда Вторая мировая докатилась до СССР – она вдруг тоже стала «отечественной»? Вопрос этот довольно долго мучил историков, пока в мемуарах давно покойных французских политиков и дипломатов (многих из них агенты Александра I нашли и убили, а их идеологических наследников преследовали даже в XIX-м веке) не всплыла одна интересная деталь: оказывается, в ставке Наполеона обсуждался вопрос поддержки и коронации нового претендента на русский престол из числа русской аристократии! Советники Бонапарта предлагали, поддержать такого кандидата, а такие были, и тем самым завершить войну. Эта информация была строго запретной в романовской империи (и в странах-союзниках Романовых) ибо права Александра I были…. более чем сомнительны.
 
 Права Романовых на царство мы до Алексея Михайловича – отца Петра I, мы обсуждать не будем, там свои есть проблемы. Но Пётр, как не отрицали даже романовские историки, пришёл к власти путём гражданской войны и легитимность его была достаточно сомнительна, как и происхождение. Есть достойная внимания версия, что Петра I подменили младенцем, так как реальный младенец умер при родах и Нарышкины, чтобы сохранить положение пошли на подлог. И действительно Пётр как-то мало что имел от Романовых. Да и рост его откуда такой был? Среди Романовых, таких не наблюдалось.
 
 На 1801-й год (год убийства Павла I) прошло всего 75 лет со для смерти Петра I – то есть всего три поколения, время, после которого русские и европейские элиты вполне могли ещё и пересмотреть права потомков Петра на престол. И это только по одному из вариантов.
 
 В 1801-м был коронован на царство Александр I – сын императора Павла I и внук императора Петра III. Сам Пётр III (официальный отец Павла I) был сыном герцога Гольштейн-Готторпского Карла Фридриха, по линии отца являлся внучатым племянником шведского короля Карла XII и сначала воспитывался как наследник шведского престола. На российский престол он претендовал как бы по линии матери - цесаревны Анны Петровны. Эта цесаревна Анна Петровна была дочерью Петра I и Марты Самуиловны Скавронской – женщины непонятного происхождения, которую взяли в плен во время одной из военных кампаний в Прибалтике. Сначала она была наложницей непонятно кого, потом переехала в гарем Меньшикова, оттуда – в гарем Петра I и далее под именем Екатерина I стала царицей. Такие манеры престолонаследовани я были в Турции, например, но в Европе внебрачный ребёнок от крестьянки даже какого-нибудь мелкого дворянчика, был привилегированным над холопами байстрюком – и не более того. Если какой-нибудь представитель коронованной фамилии по тем или иным причинам женился на девушке из некоролевской семьи – он подписывал кучу бумаг с отречениями от короны себя и всех своих потомков, так что претензии потомков Екатерины I – это не более чем негласный договор с европейскими элитами считать царём байстрюка (по-русски: бeзбатешника, заугольника, пауголока). И договор этот могли и пересмотреть. Так что это был уже второй аргумент «слива» Александра I.
 
 В качестве третьего аргумента рассматривался вопрос о сомнительном родстве Александра I с его официальным дедом Петром III (по линии которого он и наследовал престол). У бабушки Александра I и жены Петра III (известна как Екатерина II) было достаточно много так называемых адюльтеров и как минимум два других её ребёнка были явно не от Петра III (который по свидетельству врачей того времени не мог иметь детей). Так дочь Екатерины II Анна «Петровна» скорее всего была дочерью фаворита императрицы и будущего польского короля Станислава Понятовского, а сын Екатерины II Алексей был сыном её фаворита Григория Орлова (что даже не скрывалось). Таким образом, если папа Павла I (отца Александра I) не Пётр III, то по линии мамы (Екатерины II или Софии Фредерики Августы Ангальт-Цербстской) Павел I (а с ним и его сын Александр I) мог претендовать разве что на должность своего деда – отца Екатерины II, коменданта города Штеттин (ныне Щецин в Польше).
 
 Все эти родословные дебри достаточно сложны (на первый взгляд), но их понимание показывает, что господин Александр I имел более чем сомнительные права на престол. Как известно – короля играет свита. Вот свита Александра I и играла «в короля». А Европа ей подыгрывала (как подыгрывает сейчас нынешним «демократам» из номенклатуры КПСС). Но стоило Наполеону предложить и поддержать в России кандидатуру нового царя, права которого на престол были бы не столь туманны, как у Александра I – и этому новому царю моментально бы побежали присягать на верность, как в своё время многие присягали на верность Лжедмитрию.
 
 Посаженный поляками на престол господин не стал Дмитрием I по ряду причин, в числе которых оккупация Москвы поляками – не самая главная. Так господин Лжедмитрий определённо не был сыном Ивана Грозного, в то время как у Александра I были реальные и живые конкуренты из числа русской родовой аристократии, чего стоит, например, известная история княжны Таракановой, казнённой Екатериной II.
 
 Во времена польской оккупации рабства на Руси не было – крепостное право ввели как раз Романовы, за что народ их очень «любил». Наконец в правах на престол потомков Петра I сильно сомневался и народ. Так, например, Емельян Пугачёв вполне прямо называл себя Петром III – и народ вполне был согласен с такой постановкой вопроса. И кроме Пугачёва было много и других, менее ярких самозванцев. Так что если бы Наполеон дал русским нового царя, который пообещал бы наказать «злых бояр» (как обещал Степан Разин, в рядах армии которого как бы был Алексей Алексеевич – сводный брат (по отцу) Петра I) – и массы, и часть элит нового царя поддержали бы. На том царствование Александра I закончилось бы.
 
 К счастью, или к сожалению, но Наполеон проблему власти в России решить после разгрома армии Александра I, а в это время партия Александра I сделала мощнейший пропагандисткой ход, объявив войну «отечественной». И хотя к сегодняшнему дню не осталось документированных свидетельств о встрече русскими крепостными Наполеона хлебом-солью (Романовы с корнем вырвали такие упоминания), судя по пиару Александра I про «отечественную войну» - трон под ним шатался.
 
 Следующий раз трон зашатался под новыми узурпаторами – 22 июня 1941-го года. Как свидетельствуют исторические документы, господин Джугашвили тогда заперся у себя на даче и несколько недель не выходил оттуда, даже не предполагая начинать какое-то сопротивление Вермахту. Господин Джугашвили был мудрым и опытным политиком, он понимал, что сопротивление бесполезно.
 
 Когда Джугашвили начал воевать с Финляндией – перед посылом туда дивизий он создал «правительство Финляндии в изгнании», обещавшее «фабрики рабочим, землю – крестьянам и так далее». Перед оккупацией Польши и после оккупации Германии он сделал то же самое. То есть шаг «дать народу нового доброго царя» был его политическим стандартом. И такого же стандарта Джугашвили ожидал от Гитлера, который должен был создать «русское правительство в изгнании» (так Джугашвили думал), признать его и заключить с ним договор о взаимопомощи. И Дугашвили понимал, что ни ему, грузинскому интернационалисту, ни его коллегам по интернациональному сброду в Кремле, НЕЧЕГО противопоставить этому русскому правительству.
 
 Лозунги про «фабрики рабочим» могли зажечь теперь разве что наиболее недалёких люмпенов в Финляндии, в то время как русские уже на своей шкуре поняли, что на самом деле за этими лозунгами скрывается рабство. И создай немцы русское правительство, которое несло бы в Россию лозунги свободы и демократии – Германии можно было и войну дальше не продолжать: наши дедушки и бабушки остальное сделали бы сами.
 
 Но Гитлер повторил ту же ошибку, что сделал и Наполеон: он не дал русским ни «доброго царя», ни русское правительство, ничего. Гитлер задумался на эту тему уже ближе к 1944-му году, но время было упущено. И упущено уже осенью 1941-го, когда увидевший просчёт Гитлера Джугашвили сначала обратился к русским «братья и сёстры», а после, по примеру Александра I, объявил войну «отечественной». Как следствие Джугашвили, будучи в заведомо проигрышной ситуации, стал быстрыми темпами играть на опережение (устроенная НКВД Хатынь и прочие «немецкие» зверства), а немцы ему ещё и подыгрывали (концентрационные лагеря, убийства мирных гражданских и так далее). В итоге в мае 1945-го армии Джугашвили вошли в Берлин. Гитлер, как и Наполеон не понял, что Россию тупым наездом победить нельзя, Россию может одолеть только Россия.
 
 4.Теперь, когда мы напомнили немного про 282-ю статью УК россиянской федерации (точнее о методике её применения), когда мы напомнили о двух главных стратегических ошибках Гитлера и Наполеона, давайте поставим себя на место американских политических советников в Киеве. Спросим себя: как бы начали действовать они, если бы Вашингтон поставил задачу укрепить свои позиции в Украине после заведомо проигрышных выборов 2009-го года?
 
 Способов для этого существует немного, точнее – способ всего один. Способ этот – вычленение россиянской федерации из выборов 2009-го, создание Кремлю такой ситуации, что ему будет, по меньшей мере, не до выборов в Украине. Вопрос: как сделать Кремлю такую ситуацию, если на сегодняшний день в Украине нашёл убежище далеко не один человек, преследуемый в россиянской федерации по 282-й статье?
 
 Правильно, скорее всего, подумали многие наши читатели: американские советники порекомендуют Киеву взять русских националистов под крыло. Дать им политическое убежище (кто попросит), дать денег на организацию структур, помочь с созданием своих СМИ, пиар в государственных СМИ Украины, помощь в вещании на россиянскую федерацию. Уже только от таких малозатратных действий в Кремле будет очень тепло, но ведь можно пойти и дальше.
 
 Можно, например, организовать Съезд Русского Народа, на который приедут националисты со всей России. Да что России, со всей планеты. Если бы США посоветовали организовать такой съезд где-либо в Австрии, это было бы не очень убедительно. Однако Киев – это, как говорится, «мать городов русских», проведение там Съезда Русского Народа более обоснованно, чем проведение аналогичного мероприятия в Москве даже, тем более с учётом официальной русофобиии и массовых политических репрессий в России. И на этот Съезд, как легко догадаться, приедут многие и многие люди, после чего прямые трансляции Съезда можно показать по центральному телевидению Украины, сделать запись – и рассылать по России на DVD, сделать возможность скачиваний трансляций Съезда по Интернету. И там будет и на что посмотреть, и что послушать ибо русским есть и что сказать, и что показать. Например, про геноцид 1918-1937 гг., или, например, про зиккурат на Красной Площади.
 
 Что Кремль сможет на это ответить? Послать господина Лаврова с нотой протеста в телевизор? Так боимся, господин Лавров хотя и симпатичный человек, но как русский националист малоизвестен, да и как-то мало похож, равно как и большинство «дорогих россиян». Поэтому люди в России будут смотреть и слушать не ОРТ, не «русских» Мишу Леонтьева и Познера, а Русский Съезд и его делегатов. И вот тогда в Кремле будет уже не тепло, а жарко. Этого то сценария, подсознательно, всегда и боялись в Кремле влезая в украинские дела. Ну не поддержка же русского населения там, двигала кремлёвских русофобов.
 
 И тем более, что стратегия эта, создания русских национальных структур в Украине из политических иммигрантов, уже реализуется – мы ведь следим за людьми, уехавшими в Украину. Следим за их изданиями, видим смену акцентов этих изданий, видим приток денег в эти издания. С неба, что ли деньги упали эти? Или акценты поменялись вследствие «ошибок программистов»? Следим мы и за политическими действиями Киева, который не так давно принял закон о геноциде 1933-го. В его рамках прокуратура даже фамилии обнародовала некоторых участников этого зверства. А что если дети этих людей сейчас во власти россиянской федерации сейчас сидят, ведь не исчез же бесследно ни корень господина Гайдара, ни корень господина Молотова? Наверное и дети других палачей тоже живут на Рублёвке? И что если СМИ Украины сделают телепередачу на эту тему? Внутриполитические последствия такого шага для россиянской федерации просто не предсказуемы.
 
 В этой ситуации Кремлю остаётся только «сливать воду». Или – попытаться сыграть на опережение, надеясь, что американские советники наделают тактических ошибок (они их уже делают). Но на вопрос будут ли из Киева пытаться решать судьбу Кремля, можно ответить однозначно - Да!

[www.radiosvoboda.or g]
 
 29.08.2009
 Ігор Лосєв
 
 Київ – Аналітики, що добре розуміються на специфічній історії Росії, знають: протягом століть внутрішні проблеми цієї країни розв’язувалися за рахунок зовнішньої експансії. Саме так знижувала вона градус соціальних конфліктів, забезпечувала себе від найбільш бунтівної частини населення, організовуючи ще одну, як кажуть іспанці, “la conquista”, себто агресивну місію, спрямовану на завоювання нових територій.
 Переведення внутрішнього конфлікту в конфлікт зовнішній стало в Російській і Радянській імперіях універсальним засобом подолання суперечностей, над усе в ті моменти, коли політична верхівка відчувала себе в глухому куті соціальних і економічних викликів, на які була не здатна дати раціональну відповідь. Тоді російська влада провокувала ще одну «маленьку переможну війну».
 
 Нинішній кремлівський режим почувається дуже невпевнено внаслідок закінчення безпрецедентно сприятливих умов свого існування на початку першого десятиліття поточного віку, коли нестримно зростали світові ціни на нафту, а відтак і на газ. Поступово економічна кон’юнктура для Росії стає не дуже зручною, що утруднює комфортне існування світового сировинного рантьє.
 
 Це погіршення умов продемонструвало, що російська економіка насправді є вразливою і залежною від зарубіжних чинників. Виявилось, що крім газової і нафтової труби та ще військово-промислового комплексу, інших економічних основ Росія не має. Цей факт спонукає до сумнівів щодо претензій Москви на роль супердержави, адже важко претендувати на такий статус, маючи лише 2% від світового ВВП.
 
 Обміління нафтогазового «дощу» висвітлило і деякі інші аспекти нинішньої російської дійсності. Протягом десяти років правління Путіна в Росії було створено систему загальнонаціонально ї «клієнтели», коли за рахунок сировинних надприбутків купували лояльність російських мас (насамперед десятків мільйонів пенсіонерів, багатодітних родин, інших споживачів соціальної допомоги) та утримували нерентабельні галузі промисловості, перш за все російську неконкурентоспромож ну автомобільну промисловість.
 
 Тепер у зв’язку з кризою такі можливості суттєво обмежуються, що породжує масові протести, над усе в так званих мономістах, де все життя обертається навколо одного-єдиного підприємства. Російська верхівка, що за 10 років, маючи величезні кошти, примудрилася не здійснити жодної реформи, схоже, не може придумати нічого іншого для розв’язання проблем, крім традиційної російської конвертації внутрішнього конфлікту в зовнішній.
 
 Війна як продовження російської політики
 
 Але, крім економічної «вибухівки», в нинішній Росії вистачає й «вибухівки» політичної. Фактично сучасна Російська Федерація вже перестала бути федерацією після того, як скасовано вибори губернаторів областей і президентів автономій, яких призначає Москва.
 
 Фактична унітарність дуже дратує місцеві еліти і національну громадськість автономних утворень. Не дуже справедливими є і міжбюджетні відносини між московським центром і регіонами.
 
 Північний Кавказ насправді вже не контролюється Москвою, а терористична війна проти промосковської влади вийшла вже далеко за межі Чечні, охопивши Інгушетію і Дагестан, де російські представники контролюють ситуацію лише вдень, а вночі розпочинається контроль із боку повстанців. Незважаючи на гучні публічні заяви, російська влада часто демонструє там розгубленість і безпорадність.
 
 Саме тому війна проти Грузії стала для Кремля у внутрішньополітично му сенсі (незважаючи на всі зовнішньополітичні втрати) майже рятівною. Завдяки цьому конфліктові вдалося роздмухати в Росії патріотичну істерію, відволікти суспільство від важких життєвих проблем, дещо налякати Європу і трохи заспокоїти власні комплекси геополітичної меншовартості. А фактичне приєднання до Росії Південної Осетії (значно меншою мірою Абхазії) подали російському обивателеві як перші успішні кроки з відновлення наддержави, крах якої Володимир Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
 
 Сьогодні режим Путіна-Медведєва продемонстрував усім, і собі в тому числі, що здатен виступати лише як розпорядник нафтогазових прибутків і не вміє виконувати якихось інших функцій. Для підтримання власної легітимності й цінності в очах російського населення цей режим конче потребує атмосфери воєнно-політичного протистояння (це забезпечить національну мобілізацію) з «ворожим Заходом» (насамперед, США) та його «агентурою» на теренах колишнього СРСР.
 
 Найкраще на даний момент на це надаються Грузія і Україна. Україна навіть більше, ніж Грузія.
 
 Адже Грузія вже пропагандистськи «відпрацьована», грузини в їхньому ставленні до Росії є монолітом, уся опозиція, що виступає проти Саакашвілі, є антиросійською (захоплення Москвою Південної Осетії і Абхазії ніхто в Грузії не забуде і не подарує), тож «визволяти» там нікого.
 
 В Україні ситуація інша. У ставленні до Росії українська еліта (як і населення загалом) розколота. Москва повністю контролює інформаційний простір України і керує на її території потужною «п’ятою колоною». Реакція деяких «українських» політиків на лист Медведєва Ющенкові ще раз це наочно продемонструвала.
 
 Крім того, в Україні є великі маси людей, що російську окупацію (принаймні попервах) не вважатимуть нещастям. Ідеться про Крим і деякі регіони південного сходу. Як відомо, в Криму Росія вже має своє військове угруповання – Чорноморський флот – і чимало парамілітарних проросійських формувань, що називають себе «казаками», не кажучи вже про потужну проросійську інфраструктуру партій, громадський організацій і т. д., що всі 18 років незалежності України насаджувалися Москвою в Криму за абсолютної байдужості Києва. Дуже надихає російських «яструбів» і слабкість української армії, яка всі ці роки різними режимами в Києві не зміцнювалась, а послаблювалась. І це незважаючи на трагічний приклад пацифістської Центральної Ради…
 
 Напад у тій чи іншій формі на Україну дозволить Путінові й Медведєву здійняти в Росії патріотичну «хвилю» до небес, коли всі забудуть про економіку, бідність, перманентний конфлікт на північному Кавказі тощо. Тим більше, що образ України як «лютого ворога» російського народу ЗМІ Російської Федерації вже створено. Тому новий закон Російської Федерації про право російського президента використовувати збройні сили Росії за її межами треба сприймати серйозно.
 
 Можливі події на «українському фронті»
 
 Найбільш привабливим регіоном для збройного нападу на Україну є, безумовно, Крим, де Росія може використати наявні військові частини Чорноморського флоту. Насамперед, ідеться про морську піхоту (1 бригада, понад 2000 вояків) та спецпідрозділи ГРУ і ФСБ. Що стосується кораблів і авіації, то кораблі становлять загрозу не тоді, коли стоять у гавані, а тоді, коли вони перебувають у морі, а літаки, коли вони в повітрі, а не на землі. Кораблі в порту, а літаки на землі самі є дуже вразливими.
 
 Однак найбільші надії Москва у випадку нападу на Україну покладатиме на дії своєї «п’ятої колони» в Києві, де політики-капітулянти можуть відмовитися захищати Крим і шукатимуть способів здати цю українську територію Російській Федерації.
 
 Тому найголовнішим питанням у цій екстремальній ситуації для України буде питання про швидку нейтралізацію та ізоляцію російської агентури в керівних структурах України. Україну може врятувати тільки абсолютна рішучість захищатися і проведення вже зараз усіх необхідних підготовчих дій у вигляді надзвичайних заходів щодо зміцнення насамперед протиповітряної оборони та збільшення української військової присутності в Криму.
 
 Крім того, Україна повинна постійно переконувати Захід у тому, що саме в його інтересах підтримати Україну ефективним способом. Адже невиконання Заходом обіцянок українській стороні у зв’язку з добровільною відмовою України від ядерної зброї призведе до краху без’ядерного світу, до перетворення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на жалюгідний папірець, до того, що десятки держав, подивившись на прикрий приклад України, почнуть активно створювати власну ядерну зброю, з чим уже ніхто нічого не зможе вдіяти, і Заходові доведеться жити в тотально ядерному світі.
 
 Уже зараз Києву треба трохи відволіктися від боротьби між українськими політичними конкурентами, зайнявшись дуже наполегливо Кримом, консолідуючи на півострові діяльність усіх українських спецслужб і силових структур, здійснюючи активні медіа-заходи, ізолюючи місцевих провокаторів, підтримуючи всі здорові громадські проукраїнські сили. Проте йдеться про такий величезний комплекс проблем, щодо якого ця стаття є лише першим кроком до його розуміння.
 
 (Київ – Прага)
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 08/30/2009 16:42 користувачем Старий знайомий.

Люблю Обком за точность!    
 
 Ну и рекомендую к прочтению  
 [obkom.net.ua]

Одну деревню поделили границей на росийскую и украинскую территории
 В комической форме показана страна  
 
 Єто вместо поздравления страны с праздником!
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 08/24/2009 13:07 користувачем Старий знайомий.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
 як вітер, і трави, і води,
 в годину щасливу і в радості мить,
 любіть у годину негоди!
 
 Любіть Україну у сні й наяву,
 вишневу свою Україну,
 красу її, вічно живу і нову,
 і мову її солов'їну.
 
 Для нас вона в світі єдина, одна
 в просторів солодкому чарі...
 Вона у зірках, і у вербах вона,
 і в кожному серця ударі...
 
 Як та купина, що горить -- не згора,
 живе у стежках, у дібровах,
 у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
 і в хмарах отих пурпурових.
 
 Любіть у коханні, в труді, у бою,
 як пісню, що лине зорею...
 Всім серцем любіть Україну свою --
 і вічні ми будемо з нею!
 
 
 .
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 08/24/2009 03:08 користувачем Старий знайомий.

[maidanua.org]
 
 Європейський парламент в своїй Резолюції від 2 квітня 2009 року «Європейська свідомість та тоталітаризм» запропонував оголосити 23 серпня Загальноєвропейськи м Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів, пам’яті, яка має вшановуватися гідно та неупереджено. Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня цього року ухвалила Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 ст.», де висловилася більш однозначно, назвавши 23 серпня Загальноєвропейськи м днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт. Чому європейські інституції обрали саме цей день? 23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, який визначив сфери впливу Німеччини та СРСР в Європі і планував переділ Центральної та Східної Європи.
 
 З усіх жахів ХХ сторіччя найбільшими були злочини тоталітарних режимів, які билися з усім світом і знищували власні народи, що призвело до загибелі понад ста мільйонів людей.
 
 Для західного світу таким страхіттям було існування двох імперій: радянської, яка лякала людство сімдесят років, і – нацистської Німеччини, яка проіснувала трохи більше десяти років, але примусила здригнутись увесь світ.
 
 Нацизм і комунізм – брати-близнюки – не існували один без іншого. Недарма Сталін допомагав Третьому Рейху відновити свою армію, яку Німеччина за Версальським договором після Першої світової війни не мала права ані навчати, ані озброювати. Німеччина відновлювала свою армію за допомогою радянських військових спеціалістів, на радянських полігонах вчилися майбутні офіцери і військові спеціалісти вермахту. При цьому радянська пропаганда весь час до дня підписання пакту Молотова-Ріббентропа щосили паплюжила нацизм. Таке витончене лицемірство взагалі було підґрунтям «імперії зла». І Гітлер, і Сталін співпрацювали, звичайно, маючи надію використати один одного проти спільних ворогів – Європи і Сполучених Штатів Америки. Сталін прагнув руками Гітлера зробити Європу своєю легкою здобиччю. Гітлер мріяв про те ж саме. Але обидва вони сподівались подолати Європу після перемоги над своїм тимчасовим партнером, а, насправді,– найзапеклішим ворогом.
 
 
 
 Редаговано разів: 1. Востаннє 08/23/2009 12:22 користувачем Старий знайомий.

Немец бежал через Иран.
 
 Росияне, слышите?  
 Не надоело выеживаться?  
 Становитесь людьми, давайте!

«ФК «Кримтеплиця» міняє Чорноморський флот на Роналду! За футболіста Роналду платять 129 млн. доларів. За оренду бази Чорноморського флоту — 97 млн. доларів»
 
 
 Представники кримських організацій УНП, КУНу, РУХу та громадяни Криму 14 серпня провели пікетування Генерального консульства Російської Федерації в Сімферополі, виступаючи проти ультимативної заяви Президента РФ Д. МЕДВЕДЄВА. Кримські патріоти передали в консульство свою заяву з приводу грубого втручання Президента Росії у внутрішні справи суверенної держави України.
 Присутні тримали державні та партійні прапори та транспаранти з гаслами «Для нас газ — найдорожчий в Європі, для вас — найдешевший транзит. І це антиросійська політика???», «Знайди «общіє корні» нашої історії: 988 рік — Київський князь Володимир хрестить Русь-Україну, 1287 рік — хан Золотої Орди Менте-Тимур створює московський улус в країні Моксель» , «Медведєв! Не шукай тріску в чужому оці! Вийми колоду з власного!», «ФК «Кримтеплиця» міняє Чорноморський флот на Роналду! За футболіста Роналду платять 129 млн. доларів. За оренду бази Чорноморського флоту — 97 млн. доларів». На адресу нечисельних прихильників «Руського блоку» та депутатів міської та районних рад, які в цей час мали бути на своїх робочих місцях та виконувати депутатські обов´язки на благо міста Сімферополя, лунали заклики: «Російські окупанти, геть з Криму!», «Забирайте ЧФ з Севастополя!», «Власовців геть з Криму!».

Это ваша Лента.невру
 
 Где, плин, дружба народов и Единая Росия?!