На власному прикладі популярно поясню суть провалу українських реформ.
Зима. Все позамітало снігом. Завмерли роботи на поля та будовах. Роботодавці надають перевагу молоді й тому літнім людям на хорошу роботу  влаштуватися важко. Влаштувався до приватника на меблеву фабрику. В цеху 9 верстатів, але витяжною вентиляцією оснащені лише два. В повітрі висить пил розпиляних дощок, ДВП, ДВП і... добірний мат працівників. Цех захаращений пиломатеріалами, продукцією, шаблонами, обрізками пиломатеріалів. Все в пилюці і в тому ж числі плакат "Так! Ющенко!"
   В цьому для мене не було нічого дивного - таке відношення роботодавців та робітників до роботи майже скрізь. Не раз пробував завести мову про культуру праці але щоразу помічав, що на мене дивляться так, ніби я їм розповідаю принцип роботи синхрофазотрону.
   Пропрацював в цеху 4 дні на прибиванні пружин й захворів - у мене алергія на пил ДСП. Звернувся до господаря: "Я при радянській владі працював на подібному виробництві і не хворів тому, що у нас всі верстати були обладнані витяжною вентиляцією. Та і продукцію ми збивали у окремому приміщенні. У вас же крім того стіл для прибивання пружин біля протилежної від вікна стіни отож працівник сам собі затуляє світло... Так я працювати я не можу".
   Власник до мене: "Може перейдеш у вантажники?" - "А який режим роботи та оплата?" - поцікавився я. - "Шість днів в тиждень і плата 500 гривень в місяць". (20 гривень в день за мінусом проїзду і "тормозка") "Подумаю" - відповів я. Скоріше всього доведеться погодитись - альтернативи нема тому що.
  Територія підприємства займає близько гектара й захаращена обрізками деревини, металобрухтом, тирсою, сміттям. Чималі шматки ДВП, ДСП, фанери котрі ще можна використати робітники... викидають у дрова.  При мені оббивочник диванів виніс мішок обрізків тканини й недбало кинув в сніг... біля порожнього контейнера для сміття. (!?) І це при тому, що обрізки тканини є матеріалом для виготовлення борівських матів, м'яких іграшок тощо.
    І я прекрасно розумію робітників: як господар платить так і працюємо. І господаря розумію: як працюють так я їм і плачу... Яка рентабельність і, відповідно, оплата праці може бути при такому нашому менталітеті?
    Кого не запитаю "Що за людина твій господар?" у відповідь переважно чую:" Великий спеціаліст одурити свого ближнього".
   Ціни за рік зросли а от кого не запитаю, чи зросла за рік зарплата, більшість відповідає: "Ні".
   Ось нещодавно святкували "роковини" Помаранчевої революції. І що змінилося за рік? Майже нічого не змінилося. За що ж тоді ми мерзли на Майдані?
    Вся біда в тому що "помаранчева" революція не зачепила за живе маси людей, не змінила спосіб мислення, відношення до свого ближнього та роботи...  
     Колись був в Ізраїлі. Проходив мимо ангару й побачив всередині дошки та верстати. На вулиці не було навіть натяку на тирсу! Якби не відкриті двері то нізащо би не здогадався, що там меблевий цех.
    Колись при радянській владі я працював на подібному виробництві. Вранці переодягнувся. Став за верстат. Витяжна вентиляція працює, цех добре освітлений і теплий. Якщо норму заготовок виготовив раніше то можна було й додому раніше піти або халтурою зайнятись... Керівник цеху вираховував як саме на ту чи іншу продукцію розпилювати листи ДВП й видавав відповідну кількість. Ми ж навчились так їх розпилювати що відходів майже не залишалось. Керівник цеху здогадувався, що ми продаємо зекономлені листи але не лаяв - вважав це премією за винахідливість та заощадливість. В кінці дня робітники приймали душ й вертались додому чистими.
   Колись (1982 - 1987) доля закинула мене у сибірські виправно-трудові табори. Спочатку доволі сьорбнув безпрєдєлу але після приходу до влади Горбачова ситуація різко змінилась. У нещодавно сучому беспрєдєльному таборі в’язні стали соромитись брудної лайки! Взаємовиручка стала нормою. Ось приклад. Якщо на сусідньому потоці шкуровщики не встигають ошкурювати шпали то кожен хто в цей момент вільний сам підходить й допомагає  стомленим хлопцям.
    Що нам сьогодні мішає так працювати на волі?
    Собівартість нашої продукції надто висока. Вступ до СОТ змусить нас купувати енергоносії по світовим цінам та відкриє кордони для іноземних товарів. Власне неефективне виробництво зупиниться! Люди опиняться без засобів існування. Впаде мораль й, відповідно, зросте злочинність. Ось про що думати потрібно.    
Спосіб мислення ми всі повинні поміняти - ось в чому проблема. Я книгу на цю тему в Інеті розмістив але, на жаль, мене зрозуміли лише одиниці... Мій голос виявився голосом волаючого в пустелі...

Прошу не лаяти мене та мою сповідь політвязня "Біла ворона"нецензурними словами. "Не стріляйте піаніста - він грає як уміє"

Прошу висловити враження стосовно моєї автобіографічної книги www.prisoner.com.ua

Стан справ у державі плачевний. Щоб змінити ситуацію на краще варто піти шляхом повоєнної Німеччини: Ідейним натхненникам та виконавцям злочинів комуністичної влади - Нюрнберг 2. Комуністам - люстрацію. Мерзотникам - дуельний кодекс. Чорнокнижникам - інститут інквізиції. Підприємцям - легкі податки. Народу - християнство. Кожного разу після виконання державного гімну зачитувати Божі заповіді та Ісусову Нагорну проповідь. Боротись за чистоту мови - розмовляти без матюків. Не запізнюватись. Не смітити. Пояснити людям, що у цивілізованому світі є таке слово "неустойка" (штраф за невиконання або несвоєчасне виконання домовленостей). Пояснити президентові, що у цивілізованому світі є таке слово "імпічмент" (невиконання передвиборних обіцянок, цинічна брехня, присвоєння державних грошей тощо) Пояснити журналістам та депутатам, що є така Божа заповідь "не свідкуй неправдиво". До речі цю заповідь слів пам’ятати при заповненні декларації про доходи.
   Хочете в Європу? Тоді варто знати що у наших владних кабінетах кажуть: "Принесіть довідку". У їхніх кажуть: "Заповніть анкету". Європейці не обманюють службовців - знають що ті можуть інформацію перевірити.  Прошу доповнити та прокоментувати... Автор книги www.prisoner.com.ua

Стан справ у державі плачевний. Щоб змінити ситуацію на краще варто піти шляхом повоєнної Німеччини: Ідейним натхненникам та виконавцям злочинів комуністичної влади - Нюрнберг 2. Комуністам - люстрацію. Мерзотникам - дуельний кодекс. Чорнокнижникам - інститут інквізиції. Підприємцям - легкі податки. Народу - християнство. Кожного разу після виконання державного гімну зачитувати Божі заповіді та Ісусову Нагорну проповідь. Боротись за чистоту мови - розмовляти без матюків. Не запізнюватись. Дружно прибрати сміття всюди та скрізь і далі не смітити. Пояснити людям, що у цивілізованому світі є таке слово "неустойка" (штраф за невиконання або несвоєчасне виконання домовленостей). Пояснити президентові, що у цивілізованому світі є таке слово "імпічмент" (невиконання передвиборних обіцянок, цинічна брехня, присвоєння державних грошей тощо) Пояснити журналістам та депутатам, що є така Божа заповідь "не свідкуй неправдиво".     Прошу доповнити та прокоментувати... Автор книги www.prisoner.com.ua

У вересні 1975 року я влаштувався продавцем м'яса в один із магазинів міста. Оскільки я тоді працював за прилавком то ціни пам’ятаю добре. Хліб - 0,16 Білий хліб - 0,20 Торт "Казка" (1кг.) - 3,00 Цукор - 0,78 Дріжджі 1кг - 0,54 Мука в/с - 0,41 Мука 1с - 0,26 Крупа перлова - 0,16 Пряники 0,90 Печиво - 1,40 Вафлі - 2,10 Халва - 1,10 Карамель - 1,80 "Морські камінці" (родзинки у цукровій глазурі) - 1,30  Ірис - 2,60 "Ромашка" - 3,80 "Червоний мак" - 4,90 Шоколад (100 гр.) від 0,80 (Оленка) до 1,60 (Спорт, Гвардійський) Пиво Жигулівське 0,5л. б/п - 0,25 Лимонад, Ситро 0,5л. б/п - 0,13 Мінеральна вода 0,5л. б/п - 0.08 Горілка "Екстра" 0,5л. б/п - 4,00 Коньяк *** 0,5л. б/п - 8,00 Вино плодовоягідне "чорнило" 0,5л. б/п - 0,95 Вино виноградне 0,5л. б/п- 1,65 Самогонка  0,5л. б/п - 1,50 Сирок плавлений "Дружба" 100гр - 0,14 Шпроти в маслі 1,05 Кільки в томатному соусі 0,45 "Завтрак туриста" (Рисова каша із добавленням м'яса) - 0,42  Молоко розливне 1л - 0,22 Молоко у пакетах 0,5л - 0,14 Олія 1кг. - 1,55 Масло 1кг. - 3,50 Маргарин 1кг - 1,40 Сир твердий "Голландський" - 2,90  Картопля 1 кг. - 0,09 Морква 1 кг. - 0,12 Червоний буряк - 0,08 Яблука 1кг. - 0,60 Кавуни 1кг - 0,30 Сосиски 1кг - 1,60 Ковбаса варена "Докторська" - 2,20 "Буковинська" - 2,60 "Московська" - 3,80 Цигарки "Памир" - 0,12 Верховина - 0,16 Цигарки з фільтром від 0,20 (Болгарські "Шипка", "Сальвне") до вітчизняних "Космос", "ТУ-134" - 0,70 Свинина - 1,95 Говядина - 1,86 Склянка томатного соку (200гр) - 0,10 Яблучного - 0,12 Виноградного - 0,18 Білет на міський автобус - 0,05 Тролейбус - 0,04 Трамвай - 0,03 Газета - 0,02 - 0,03 Журнали 0,30 - 1,00 Білет у кіно (денні сеанси) - 0,25 Вечірні сеанси - 0,50 - 0,70 Білет на танці - 1,00 Вершкове морозиво (100гр) - 0,13 Шоколадне - 0,15 Ескімо - 0,22 Презерватив - 0,04 Обід у їдальнях міста - 1,00 -1,20 Літак на Львів (220 км) - 9. Потяг на Львів (плацкартний вагон) - 3,30 Літак на Київ (320км) - 15. Літак на Одесу (900км) - 20. Літак на Москву (1200км) - 25. Велосипед "Україна" - 55. Мопед "Верховина" - 172. Мотоцикл "Восход" - 350. Автомобіль ВАЗ 2101 - 5500. Автомобіль ВАЗ 2103 - 7700. Бобінний магнітофон "Маяк" - 220. Кольоровий телевізор "Електрон" - 750. Транзисторний радіоприймач "Спідола" 105. Бензин 1л. - 0,20 Електроенергія (за 1квт/год) - 0,04 Балон скрапленого газу - 3. 1000 цеглин - 45. Мішок цементу - 3. Туфлі - 12. - 35. Сорочка - 15. - 25. Костюм - 100. - 120. Джинси фірмові - 220. - 240.
   На автомобілі записували в чергу в автомагазині. Була своя черга для ветеранів війни та передовиків виробництва. Навіть якщо людина не мала бажання мати авто але мала можливість придбати, то купувала для перепродажу. Купець переплачував 500 + 7% платив державі комісійних за переоформлення. Авто 3 - 5 років продавалось по ціні нового. На все місто було дві іномарки: старенькі Тойота та Фольксваген.
    На телеекранах було три канали але в основному показували партійні з'їзди, пленуми, партконференції та усіляку пропаганду ідей комунізму. Часто показували футбол, хокей, фігурне катання. Вартими уваги були лише "Клуб кіноподорожей" та КВН. Хороші фільми були рідкістю.
   В газетах та на радіо було те ж саме: пропаганда марксистсько-ленінського вчення. Виїхати за кордон у країни соціалістичного табору простому смертному було важко, а в країни "загниваючого капіталізму" неможливо - була "залізна завіса". Закордонні російськомовні радіостанції глушили - була "холодна війна". Богослужіння відбувалось тільки по селах. Бог скрізь писали з малої літери. Православний храм у центрі міста був переобладнаний у музей космонавтики та атеїзму. Скрізь був войовничий атеїзм - віруючих переслідували та висміювали. Богами тоді були теоретики марксизму-ленінізму, Генсек та члени Політбюро - вони дивились на нас звідусіль. Ікони із їхніми ликами 1 Травня та 7 Листопада  будівники світлого майбутнього під революційні марші гордо проносили мимо святкових трибун. Любов до України називали українським буржуазним націоналізмом. За правдиве слово та переконання засуджували до ув'язнення в таборах примусової праці та заповторювали до спецпсихлікарень.
   Був популярним анекдот: Сидять на партійному з'їзді Чапаєв та Пєтька. Чапаєв каже: Пєтька, крикни "Брежнєв - дурень!". - Та Ви що, Василь Іванович, посадять же. - Ну, відсидиш 15 діб за дрібне хуліганство, зате станеш знаменитим на весь світ! - Пєтька крикнув. Присуджують Пєтьці... 15 років! Той ошелешено: За що!? - А КДБісти йому: За розголошення державної таємниці!      
   Які були зарплати? Середньою у той час була зарплата 120 карбованців. Найменше платили у торгівлі простим продавцям та простим медпрацівникам - 68 крб. Інженер отримував - 120. Найвищою була зарплата у членів Політбюро - 1200. Я в магазині отримував 80. Мій батько водій 8 тонної вантажівки 170 - 220. Найбільше отримував сусід, котрий працював на заводі у ливарному цеху - 300.  Звичайно, що такі зарплати були набагато нижчими ніж у країнах "загниваючого капіталізму". Щоб вижити усі хитрували, халтурили, калимили, крали.  
   Раніше мене як відповідального спеціаліста іноді запрошували на відкриті партійні збори. Доповідачі говорили про покращення процесу заготівлі та збереження овочів а я в обличчя присутніх вдивлявся. Типові пристосуванці, - робив висновок я. Для того, щоб вибитись в люди потрібно щодня йти на компроміс із власною совістю.
   Якось літня продавщиця розповіла мені таке: "Не раз і не два мене вербували хлопці із органів. Ви, - кажуть, - знаєте тут усіх і чуєте хто що в черзі про владу говорить, які хто анекдоти розповідає. Записуйте хто що говорив і нам передавайте. Ми заплатимо, посприяємо отримати  кращу роботу, виручимо в разі потреби..."
   Дівчина із котрою я зустрічався працювала продавщицею. Якось у пориві відвертості призналась: "Можна було давно вже й завідуючою магазином бути. Директор ОРПК обіцяв посприяти, якщо його коханкою стану..."
   Їдуть люди з роботи зажурені, мовчазні. Я запитав сусіда: "Володя, ти чому такий сумний?". А той мені у відповідь: "Та, знущаються усі. Знають, що мені підходить черга отримувати квартиру, отож примушують після роботи залишатись, працювати у вихідні, носити на демонстраціях портрети членів політбюро, на зборах дякувати партії за турботу. І мусиш бути покірним, бо інакше потрапиш у немилість і все втратиш. Стільки часу терпів, то ще рік потерплю..."  
Правду люди призвичаїлись говорити лише на кухнях у вузькому колі знайомих. Говорили, що в газетах брехня, в колгоспах занепад, на фабриках та заводах бардак, в армії дідівщина, в тюрмах беспредєл. Сумно констатували: "Наше курівництво у Москві, церкви у Канаді, тюрми у Сибіру, зернові дозрівають у США та Аргентині". ( Усі знали, що уряд продає нафту а взамін купує на Заході продовольство.)
На той час із продовольства дефіцитними були згущене молоко, консервований зелений горошок, цукерки у коробках, шампанське. Хто мав знайомства серед працівників магазинів той міг те все "дістати". Залежалу покриту цвіллю "Московську" ковбасу дівчата відмивали пральним порошком та натирали олією. (Навіщо купувати ковбасу за  3,80 коли за ці гроші можна купити 2кг м'яса й добряче нагодувати сім'ю...) Так продовжувалось десь до грудня 1975 року. В грудні м’ясо почали возити по нормі і з тієї пори "Московська" ковбаса перестала покриватись цвіллю. Ось тут то в мене "друзів" з'явилось... У лютому 1976 року норми завозу м'яса настільки знизились, що утримувати у штаті двох продавців потреба відпала. Відчувши що хтось із нас скоро стане зайвим, мій "смєнщик" мене спритно "підсидів". Так і закінчилась моя праця за прилавком.
Чому погіршилась ситуація із продовольством? На кухнях знаючі люди говорили, що почалась гонка озброєнь та ще й до того ціни на нафту упали. В цій ситуації уряд СРСР гроші призначені для сільського господарства перекинув на військові потреби. (Таки розголосив Пєтька державну таємницю...)
Можна стверджувати, що відносний достаток народи СРСР відчували в період 1969 - 1975р. Це був пік комунізму. З кінця 1975 року проблеми стали поглиблюватися і, відповідно, невдоволення народів політикою правлячої комуністичної партії наростати, що в решті-решт й привело СРСР до розвалу. Подробиці про наше життя можна прочитати в моїй автобіографічній книзі www.prisoner.com.ua  

"А пам’ятаєш?..."
Минуло п’ять років і ми, колишні однокласники, як у нас заведено, замовили зал ресторану щоб відсвяткувати вже 35 річницю закінчення школи. Було приємно, що на цей раз обійшлось без запізнень. Я з гіркотою відмітив банальність: з часом нас стає все менше... По традиції першу чарку випили мовчки за тих хто по тій чи іншій причині не дожив до цього дня. Другу за нас хороших, третю за вчителів розумних. Стіл ломився від напоїв та наїдків, навкруги були обличчя знайомі до сліз. Одне слово: благодать... Полились спогади. Звідусіль лунало: "А пам’ятаєш...?" Згадували вчителів, шкільні свята та будні, комічні випадки. Аж тут, єхидно поглянувши на мене, взяв слово Роман: "А пам’ятаєте як ще у восьмому класі я виліз на горище старенької сільської школи й став шпурляти звідти голубині яйця?! І першим снайперським кидком поцілив Горбатюку Миколі прямо в голову! Яйце розбилось на окулярах й заляпало все обличчя. От сміху то було! Так Микола після того цілий рік засідав на мене в кущах - помститись хотів!.. А чули як Микола у Дьомти вибухівку купував? Ні!? Заплатив гроші а той замість вибухівки у пакунок каміння поклав! І мало того, що Дьомта ошукав Миколу, так він ще й селянам про свій "подвиг" розповів! І на нього Микола цілий рік засідав - "замочити" хотів! Навіщо Миколі потрібна була вибухівка? Хотів підірвати пам’ятник ідолу! Хочете знати чим все закінчилось? Наші доблесні комітетники підіслали до Миколи сексота. Злочин розкрили і наші "найгуманніші" судді наболтали строк. В результаті наш Микола п’ять років шпали у Сибіру за миску баланди на благо Союзу нерушимого ворочав!". Однокласники сміялись. Гіркий комок образи підступив до горла. Зловив себе на думці, що мій душевний стан можна описати знайомими словами: "Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!". Що робити? Підійти та плюнути в обличчя, встромити виделку у жирний живіт чи відплатити тією ж  монетою? Встати й таким же тоном продовжити тему спогадів: "А пам'ятаєш як під час святкування зустрічі 1968 року ти господарку хати - Світлану "розпечатав"? А вона ж то кохала тебе! Я й досі пам’ятаю зміст її любовної записки, котру ти мені пізніше показував. Це з твоєї подачі Світлана пішла по руках, дитину позашлюбну народила, спилась й померла... А пам’ятаєш, як пізніше я тобі у кіоск приніс два блоки "Мальборо"? Ти взяв на реалізацію, хоча й міг відразу розрахуватись. Через тиждень я прийшов за грошима. Ти розкрив зошит і мені у відповідь: "А у мене записано один". Я ошелешено: "Роман, клянусь тобі, я два блоки тобі здавав!" Ти тим же тоном: "А у мене записано один!". Це означає, що у твоєму двоповерховому будинку є й моя сотня цеглин!".
Що робити? Розумів: у будь-якому варіанті вечір буде зіпсовано. У нас коли двоє лаються або б'ються хтось сторонній обов’язково зауважить: "Хоч би один із них та був розумніший!". Промовчав але несправедлива образа душила горло. Аж тут заграла музика й усі пішли танцювати.
Залишившись на самоті, налив келих горілки й осушив залпом. Приємне тепло розлилось по тілу і я тихо промовив: "Господи, Боже мій, тридцять п’ять років минуло. Пережили горбачовську Перебудову, "помаранчеву" революцію, дожили до сивини, животи від'їли, мобільні телефони придбали але в душах наших так нічого й не змінилося - так і залишилась замаскована лицемірством та відверта неприязнь". Це четвертий раз я присутній на зустрічі однокласників і цей синок парторга четвертий раз так висміює мене. Він з презирством відноситься до усіх а висміює лише мене бо знає: я чоловік неконфліктний, отож у мене не буде іншого виходу як мовчки проковтнути образу. Дуже жаль, що у нас немає закону вирішувати конфлікти поєдинком на дуелі. У подібному випадкові цей негідник поводив би себе достойно і не зачіпав нікого. Чому? Колись в школі однокласники вирішили залишитись після уроків для того, щоб кожен по черзі виходив на середину класу а інші висловлювали йому все, що про нього думають. Так почувши це Роман, цей горе-герой непомітно утік!      
 Пригадалось як усе було насправді. Перше голубине яйце, котре Роман шпурнув із горища школи влучило саме у мене цілком випадково. Побачивши таке неподобство усі однокласники розбіглися хто куди. Вчитель праці Дмитро Іванович за цей вчинок надавав Романові добрячих стусанів. Те що я засідав в кущах Роман вигадав, щоб прикрасити свій подвиг а мене ще більше висміяти. Тепер стосовно "подвигу" Діми. (Дьомти) У ті часи я ненавидів радянську владу і планував вчинити акцію протесту. Якось я запитав родича, котрий раніше відбував покарання чи має він доступ до чорного ринку зброї. Той пообіцяв допомогти. При зустрічі вручив пакунок і перерахував гроші. Чужого я би перевірив, але родичеві не довіряти було незручно, крім того є речі котрими не жартують. Коли ж дома розгорнув пакунок, то побачив там... дві цеглини! Це був шок! Я нічого не міг второпати! Де логіка? Де здоровий глузд? Нам ще довгі роки жити в одному селі і ми ще не раз зустрінемось на вузькій стежині. Наступного дня про цей свій подвиг Дьомта розповів односельчанам. Це вже взагалі не поміщалось у моїй свідомості. Кожен злочинець прагне щоб ніхто ніколи не довідався про вчинений ним злочин, а цей... Ну заробив ти підлістю на випивку, але навіщо розголошувати свій злочин і цим самому собі підривати авторитет, демонструвати яка ти сволота!? Так не із нього, а із мене відкрито глузували односельчани. (!?) І це теж мене неабияк вражало. Ну посміялись за спиною, але навіщо глузувати прямо в очі й цим наживати собі ворога? Я аж кипів від люті, жадав поквитатись із негідником. Та незадовго до того батько випадково заглянув у вікно саме в той момент коли я змащував саморобний малокаліберний пістолет. Відібрав, ясна річ. Можна сказати, що ця випадковість врятувала Дьомту від передчасної смерті, а мене від гріха. Поволі я якось заспокоївся і махнув на помсту рукою - з таким світоглядом він своєю смертю не помре. Пізніше так і сталося - зарізали у таборі під час кримінальних розборок.
Пригадався епізод часів горбачовської Перебудови. На окраїнах імперії народи боролися за незалежність. Оператор взяв крупним планом важко пораненого у бою молодого чоловіка. Обезкровлені губи ледь чутно шепотіли: "Выучиться хотел... Построить дом... Жениться... Родить сына...". Напрошувалось питання: "Чому ж ти тоді не підручники, не будівельні інструменти в руки взяв, а зброю?". А тому, що вивчитись, побудувати дім, одружитись, народити дітей він хотів не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави... І я того ж хотів.
А от цікаво: скільком негідникам у смутні часи я мав би моральне право приставити зброю до жирного пуза й запитати: "А пам’ятаєш...!?" Це ще чи вистачило би набоїв та часу об'їздити знайомі місця колишнього Союзу...
Колись у Росії спалахнула червона революція. Не варто думати, що перші революціонери були нелюдами а їхні жертви безневинними ягнятами. Багатства багатіїв були нажиті явно нечесними методами. Несправедливість була велика, великим було приниження простих людей от і накипіло на душі. Створився сприятливий момент й люди кинулись убивати своїх кривдників, грабувати награбоване за принципом: "А пам’ятаєш...?". Це вже пізніше червоні вожді очолили "пролетаріат" й спрямували народний гнів у лише їм вигідне русло...
Ось зараз "помаранчева" революція, - думав я. Ситуація схожа: знову переважна частина багатств нажита явно нечесним шляхом. Знову актуальні слова: "Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!" Ось Ющенко обіцяє: "Бандитам - тюрми". Не так усе, не так! Хворе усе суспільство. І заявляти: "Бандитам - тюрми" це орати дуже мілко. Я би сказав так: "КДБістам та партактивістам - "розбір польотів" на зразок нюрнбергського, компартійним пристосуванцям та сексотам - люстрацію, мерзотникам - дуельний кодекс, чорнокнижникам - інститут інквізиції, народу - християнство. І кожного разу перед співом гімну зачитувати Ісусову Нагорну проповідь.
Хміль пройшов. Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Аж тут до зали зайшла одна із однокласниць і силоміць потягнула мене танцювати. Під час перекуру підійшов Роман: "Давно не бачились. Як ти, Коля, поживаєш?".      

Уривок із книги Миколи Горбатюка розміщеної на www.prisoner.com.ua Тел. автора 80673076767
Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: "Ничего не происходит. Мы в гопе!".
   Про процеси, котрі проходять в державі можна говорити багато. Я ж продемонструю переміни на прикладі власного життя. Початок 2005 року. Інавгурація нашого обранця. Радість перемоги, надії, сподівання. Усе то воно так, але надії на хліб не намажеш - сімейна скарбниця опустіла, отож мусив шукати роботу. Завітав на біржу праці. Більшість роботодавців пропонують зарплату від 300 до 500 гривень. (60 - 100$) Більша платня є рідкістю й пропонують її високопрофесійним спеціалістам. Став звертатись до знайомих й завдяки їм пощастило влаштуватись вантажником на солідну фірму, котра протруює насіння цукрових буряків.
  З першого погляду підприємство справляло хороше враження: в гарно обшитих листовим металом цехах на іноземному обладнанні виготовляється продукція на рівні європейських стандартів. На цьому, як виявилося, позитив закінчується. В перший день роботи бригадир змовницьки застеріг: "Коли переодягнешся, то не залишай у шафі цінні речі. Нещодавно у хлопців два мобільники пропало". Водій автонавантажувача з гіркотою у голосі констатував: "Ми тут виконуємо сімдесят відсотків пустої роботи". Став працювати й виявив, що так воно і є - більша частина виконаної роботи справді була безглуздою. Сучасне виробництво я уявляв так: з одного боку будівлі склад сировини, посередині верстати для виготовлення продукції, вкінці склад готових виробів. Усі пересування сировини та готової продукції максимально автоматизовані. Як би не так! Насправді були часті й цілком безглузді переважування при переміщені сировини та продукції із цеху в цех. Сировина та готова продукція у складах розміщені впритул, хаотично. В результаті подібного недбальства та бездушного відношення до роботи рвуться мішки, ящики, ламаються піддони. Довготривалий пошук потрібної сировини та продукції, безглузді повторні переважування викликають роздратування, нервозність. Бувало лунала команда: "Вивантажуйте ящики назад - машину на ваговій забули старувати". А що поробиш - розвантажуємо. Іноді бувало так: прибуває вантажівка і комірник отримує із цеху продукцію для завантаження. Програмує комп’ютер на прийомку, ми кладемо ящики на вагу, він зважує і звертається до нас: "Знімайте, хлопці з ваги й ставте ящики поряд. Я при порожній вазі запрограмую комп’ютер на відпуск продукції і й тоді ви ящики знову поставите на вагу". Нічого не вдієш - мусиш виконувати безглузду роботу. Часто замовники частину продукції повертали. Питається: навіщо було замовляти зайве?
У повітрі закритих складів висить пил, дим бензинового та дизельного автонавантажувачів, добірний мат водіїв та вантажників. Важкою була не тільки малопродуктивна праця, шкідливий пил, дим та сморід але й атмосфера людських взаємовідносин - у такі хвилини я виходив із приміщення щоб не чути тієї добірної лайки.
Як й раніше, пияцтво на робочому місці у нас скрізь є звичним явищем. Жартома і не тільки лаялись навіть за столом під час приймання їжі! Роздратування людей цілком зрозуміле: платня мізерна, робота важка й часто безглузда. Усе то воно так, але хіба добірною лайкою щось зміниш? Я декілька разів цікавився: "Ось ви усіляко лаєте "Його мать". Конкретизуйте, будь ласка, чию саме матір ви маєте на увазі". У відповідь щоразу бачив сердитий вираз обличчя й чув несміливе виправдання: "Та це так, для зв’язку слів. Звичка у нас українців така...". Та ні, наші люди у переважній більшості трудяги. І лають вони усе й уся від відчаю, зневіри. Немає лідера котрий би об'єднав народ, пояснив їм що таке Божа благодать і як її досягнути... Ніхто не знає того що, нашу лайку, як і молитви чує Господь й поступає  із нами по словах та ділах наших.  
 Одного дня нас примусили продовбати асфальт, вирити траншею для прокладки труб. Я запитав майстра: "Може краще викликати екскаватор". У відповідь почув: "Виклик екскаватора коштує надто дорого". Один із хлопців дохідливо пояснив логіку управлінців: "Два солдата из стройбата заменяют екскаватор. А один "дух" (новобранець) заменяет их двух".
             Одночасно трьох вантажників звільнили за дрібні порушення. Через декілька днів четвертим виявився юнак, котрий перед тим сказав хлопцям: "Візьму у знайомого терапевта лікарняний й відпочину три дні". Коли ж той балакучий хвалько вийшов на роботу то його відразу викликав замісник генерального директора. Узяв той лікарняний й порвав зі словами: "Прогульники нам не потрібні. Пиши заяву на звільнення за власним бажанням".  
 У мене склалось враження, що свята отримання незалежності від більшовизму не було й "помаранчевої революції" також. Люди відносяться до своїх обов'язків та колег точнісінько так як це було при радянській владі. Працюють аби день до вечора. Таке ж відношення й до обладнання: техніка та пальне не його, отож їх можна не жаліти. Спостерігав типову картину: біля відкритого капоту вантажівки зібралось вісім (!) працівників. Палили цигарки, плювали під ноги й при цьому лаючись обговорювали несправність двигуна. Цілу годину спостерігав я це видовище. Мене послали працювати у інший цех а вони ще стояли біля авто - попри усі їхні старання двигун так й не заводився.
 Як й колись, робітником у нас бути не погано. Погано інше: людиною тебе не вважають. Розмова коротка: "Не подобається - звільняйся. За брамою на твоє місце чекає сотня безробітних". Серед робітників тільки й розмов, що тому чи іншому недоплатили, несправедливо оштрафували. Двоє робітників напилися самогону й, підбурені жадаючими розваги хитрунами, пішли у кабінет замісника директора "качати права". Вважали, що нічим не ризикують - заяви на звільнення лежали у кишенях. В результаті були звільнені та ще й до того оштрафовані. Протверезівши пересварилися: один звинуватив іншого, що то той його потягнув з собою "качати права". Один із свідків цього дійства філософськи зауважив: "Ну чому ми усі герої коли понапиваємось? Чому не маємо сміливості висловити наболіле у тверезому вигляді?".
Приміщення офісу вщент наповнене управлінцями. Гадаєте, завдяки цьому робота організована ідеально? А от і ні - вантажівка котра прибула в обідню пору завантажуватись буде у кращому випадку ввечері. Робота організована абияк: є робота - працюємо, немає - тиняємось територією.  
На території підприємства поблизу офісу припарковані престижні іномарки управлінців, а за брамою декілька дешевих авто трудяг. І це логічно: якщо у нас робітник заробляє у день на кілограм м'яса то про іномарку йому годі мріяти. При ставці 450 гривень 50 іде на оплату проїзду. На прожиття залишається 400. Це 13 гривень в день на усю сім'ю. (2,6$) І ще одне: частина цих грошей витрачається на приготування "тормозка" - голодним же працювати не будеш... Тут поневолі не те що лаятись, вовком вити станеш...
Я влаштувався в сезон коли підприємство працювало цілодобово. Працював без вихідних по 12 годин на добу отож отримував майже втричі більше. Сезон закінчився й я звільнився - працювати задарма не хотілося...  
Замісник генерального директора вітається із робітниками зрідка, генеральний же не вітається зовсім. Охороняється підприємство як військовий завод. Написав "рацуху". Нуль емоцій.
Колись на уроці політекономії вчитель відверто розповідав, що на "загниваючому Заході" власник підприємства щоранку вітається із кожним робітником, цікавиться його проблемами - розуміє, що робітник, котрий відчуває повагу працює набагато краще.
Чому у нас інакше? Став цікавитись й виявилось що... генеральний директор підприємства не є в повній мірі власником - він підставна особа. Діяльність підприємства контролює  й "кришує" угрупування молдаван. Справжнім же власником підприємства є лідер партії СДПУ(О) Віктор Медведчук. Припоручив своїм підлеглим власність, а сам у Києві бореться за владу. Один із хлопців висловив припущення, що тут "відмиваються брудні гроші". Вночі на підприємстві розвантажується контрабанда із Молдови. Чому так вільно вантажівки перетинають кордон а підприємства відкрито переробляють контрабанду? Усе, як давно ще до мене помічено, пояснюється просто: "Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес".
Якою може бути ціна нашого цукру та іншої вітчизняної продукції при такій організації праці та подібному відношенні робітників до роботи?  

Минуло більше десяти років з того часу як на порозі нашого будинку з'явилася пара молодих людей. Чемно привіталися й заявили, що у них до нас є пікантне питання. Ми запросили гостей до хати. Ті дістали пляшку самогону й поставили на стіл. Люб’язно пояснили ціль візиту: "Нам виділили  ділянку під забудову навпроти вашого будинку. Про вашу сім'ю ми чули тільки хороше от і вирішили поцікавитись чи не буде у вас заперечень відносно сусідства із нами?". Така люб’язність нас приємно вразила. (Зазвичай забудовники дозволу сусідів не питають.) Ми розпили той самогон і цим започаткували дружбу із щирими, люб’язними сусідами. Є гарний вислів: "Хороший сусід кращий за родича". Щоразу коли на будову привозили будматеріали я брав рукавиці і йшов розвантажувати. По завершенні роботи господарі усіх сусідів запрошували до столу. От і весь розрахунок. Ніхто не ображався - дружба, добросусідські відносини дорожче всього. Господиня працювала барменшою у кафе, господар на заводі. Дітей у них не було. Двоповерховий будинок виріс швидко. Та запримітив я досить дивну обставину: господиня дуже полюбляла... сваритися. Пересварилася з усіма сусідами - сміхотворний, надуманий привід знаходився завжди. Я передчував, що черга колись дійде й до мене.
         Якось сусідка люб’язно повідомила, що вони вирішили усиновити дівчинку із дитбудинку й стала умовляти мене стати їй хресним батьком. Я став відмовлятися - мені мовляв вже 50 років отож вже пізно й тому подібне. Господиня мені повчально: "Від Хреста відмовлятися не можна!". Якби не ця фраза... Погодився - думав, що подібне родичання на все життя застрахує нашу сім'ю від сварок. Прийшов священик й охрестив п’ятирічну дівчинку. Під час обряду хрещення змусив усіх повторити тричі: "Відрікаємось від сатани і всіх справ його". Минали роки. Із будинку куми продовжувала лунала гучна лайка та погрози на адресу чоловіка, прийомної дочки та односельчан. Чоловік огризався рідко - розумів, що спільно побудований будинок жінка хитрістю записала на себе, отож у випадку розлучення він - бомж. Дочці погрожувала тим, що поверне її назад у дитбудинок. Гримання дверима, крики, лайку та погрози було чути навіть через пластикові вікна!
       Раз ми куми то мусили їх запрошувати до себе та ходити в гості коли ті покличуть. На день народження хрещениці та Пасху то вже обов’язково. Я молився перед кожним візитом і мені ніби нічого а от моя жінка після кожних відвідин почувала себе дуже погано.
       Якось до нас завітала заплакана мама куми й розповіла таке: "Моя свекруха була відьмою. З усієї околиці з’їжджались до неї люди вирішити ту чи іншу проблему - знали, що та уміє добре і зле.
Коли помирала, то кликала щоб передати знання та силу. Усі поховалися а от дочка моя підійшла. Під час поховання несподівано зірвався такий вітер, що аж дерева ламав... Нещодавно моя дочка поїхала з чоловіком у своїх справах а мене на ніч закрила в цій хаті. Так цілу ніч у хаті хтось ходив! Я тремтіла під ковдрою від страху й молилась! Сьогодні моя дочка звинуватила мене у тому, що у її відсутність я... накакала у бачок парового опалення, котрий знаходиться під стелею й зі скандалом вигнала геть!". Ми були ошелешені почутим. І це таке відношення до рідної мами! Про свекруху й мови немає - її кума навіть на поріг не пускає...
         Однієї ночі моя мама проснулася від підозрілого шуму й побачила біля нашого колодязя куму із подругою! Ті пояснили: "Нам потрібна вода із вашого колодязя". І це в три години ночі в час коли у хаті є в кранах вода! Зрозуміло: ця вода їм потрібна була для чародійства.
         Я прекрасно розумів: раз знайшовся привід вигнати геть рідну маму то й нас ця чаша не омине. І не помилився. Минулого року у сімействі мого сина народився хлопчик. Дитину охрестили але гучних хрестин не влаштовували - клята бідність. Ми зі сватами та "бабою" випили по келиху вина а кумів молодята запросили у кафе - там була чисто молодіжна вечірка.
          Аж тут нам переказали сердиті слова куми: "Я подарунок дитині купила а мене, бач, такі вони та сякі не покликали...".    
         Невдовзі я виїздив із двору в час коли кума поралась на городі. Вийшов із авто щоб закрити браму й почув сердите: "Кум, ти зачепив сітку й ось де вона відірвалась від стовпчика". В її очах зблиснуло злорадство - попався гад! Я на те примирливим тоном: "Тут давно відірвано - іржа на обриві це підтверджує. Кум знає, що тут відірвано - я сам йому це місце показував...".  
         Розумів: кума інтенсивно шукає привід для скандалу.        
       Одного недільного дня на порозі з'явився радісний кум. Дістав 50 гривень. "У мене сьогодні день народження. Давай купимо пляшку й розіп’ємо - пригощаю. Моя поїхала у село, так що я гуляю". Я ж на те: "Добре, куме, тільки ти вже більше не добавляй". Той: "Та ти що - сам знаю. Вип'ємо й я піду дивитися телевізор а до вечора навіть запаху не буде..." Серед ночі у спальні задзвонив телефон. Моя зняла слухавку й почула п’яний голос куми: "Мій нализався, як свиня! Та щоб тим людям, що його напоїли та їхнім дітям Бог дав те й те..." І полились погрози, добірна лайка та прокляття.
       Наступного дня я до кума: "Якщо не вмієш дотримувати слова, то до мене більше не заходь!".
         Наступило Різдво. Слід сказати, що у той час я дома торгував солодощами та іншим дріб’язком. Зайшли до мене колядники колядувати. Вийшли й кинули на дорозі петарду. Я петардами у ту пору не торгував й тому на цей вчинок не звернув уваги. Несподівано задзвонив телефон. Я підняв слухавку й почув сердитий п’яний голос куми: "... твою мать! ... ...... ..... ..... ...... ....!". Я поклав слухавку й схопився за серце. Усі хвороби, як відомо, від нервів. Тільки венеричні від задоволення...
          Настало літо. Якось мою невістку наздогнала кума й стала відкривати їй нерозумній очі про те у яку сім'ю та потрапила. Та переказала почуте нам й я вкотре схопився за серце. Було боляче до сліз - про мене жоден поганого слова не скаже. Я член церковної "двадцятки" й цим сказано все. Коментарі, як то кажуть, зайві. Господь Бог заповідав нам любити Його усім серцем своїм і ближнього свого як самого себе. Шанувати батьків та не свідкувати неправдиво. Та хто сьогодні ті заповіти шанує?..
         Одного дня я запалив на городі побутове сміття. Сталось так, що там трапився шматок пластмаси, котрий при згорянні виділяв сморід. Зазвичай у селах на подібні порушення дивляться крізь пальці. По крайній мірі я не пам’ятаю жодної сварки за те, що сусід щось не те запалив у грубці чи на своїй території... На подвір’ї куми почулися крики, прокляття, гримання дверима. Невдовзі кума назбирала сміття й послала мою хрещеницю підпалити його навпроти воріт нашого будинку. Моя мама помолилась Богові й залила те вогнище свяченою водою. Аж тут з'явилась червона від люті кума й на нашу адресу стала викрикувати погрози та прокляття... І це мені така подяка за допомогу у будівництві будинку, за згоду породичатись, зате що на своєму авто возив куди було їм потрібно, за безліч інших дрібних послуг!
         Наступного ранку виганяв я корову на пашу. Аж тут помітив, що моя хрещениця поодаль йде за мною вслід. Я зупинявся й вона зупинялась. Я не перший день живу на цій грішній землі й тому ясно усвідомив ціль того дійства: кума послала хрещеницю шепотіти прокляття мені у спину. (Душа дитини, самі розумієте, як пластилін...) Так боляче стало: була одна відьма а тут стало дві...
        Того дня дома поламалась січкарня, корова при доїнні перевернула повне відро, комп’ютер став глючити, скандали виникали на голому місці...
        А що вдієш? Кума моя насолоджується владою та безкарністю - закону ж то на чародіїв немає! Робота у правоохоронних органах у неї не пильна й доволі оригінальна. Істина у тому, що сьогодні у майже всіх закладах громадського харчування приторговують самогоном, обважують, продають "лівак" та іншим чином усіляко порушують закон. (Чесно у нас сьогодні не проживеш.)  Вона робить замовлення й зі словами "Контрольна закупка" показує міліцейське посвідчення. Тут у кожного вибір: мати серйозні неприємності із правоохоронцями чи відкупитись. Таким чином кума хитрістю за "успішний"день має більше ніж я мозолями за місяць... От і живе в своє задоволення. Часто у неї в гостях високі міліцейські чини. Знаю - раніше сам не раз там із ними пиячив...
       Божі люди подвигами віри заслужують від Бога влади над демонами. Нерозумні люди за гроші та владу продають душу дияволові й цим добровільно впускають сатану у своє тіло, й в результаті стають одержимими нечистими духами. Такі реалії життя...
       Миру тут вже не буде. Вихід у мене один: виїхати геть світ за очі. Прошу вас: "Укажите мне край где светло от лампад, где поют а не стонут, где помнят наказ..."
     P.S. Як вам моя книга   www.prisoner.com.ua  ? Мій тел. 80673076767  Микола

Просила мене мама: "Не їдь, сину на Майдан - даремно час та гроші витратиш."  Я у відповідь: "Та вже задовбала несправедливість та брехня! Хочу, мамо, зблизька подивитись на людей, у котрих хата не скраю". Приїхав. Щирі погляди,  ентузіазм, надії на краще життя. Виступає Ющенко: "У всьому винна злочинна влада! Бандитам - тюрми! Обіцяю 5 мільйонів робочих місць! Україну в Європу! Гарантую добробут та процвітання!". У натовпі пожвавлення, радісні вигуки, оплески.
 А мені чомусь у той момент анекдот пригадався: Виступає Ленін на мітингу: "После победы революции работать будете 6 дней в неделю по10 часов!"  Пожвавлення, радісні вигуки.                        
- При социализме работать будете 5 дней в неделю по 8 часов!
Ще більше пожвавлення, ще гучніші радісні вигуки.
- При комунизме вообще работать будете по возможности, а брать по потребности!"
Аплодисменти, вигуки Ура!, шапки летять вгору.
Ленін про себе задумливо: "Ни хрена твари работать не хотят..."
Я прекрасно розумів: це вибір між поганим і ще гіршим. Про Януковича найкраще сказала старенька жінка, котра колись була народним засідателем на суді: "Грабував, бив, зривав сережки разом із вухами... Тільки хворий на голову народ може вибрати собі такого президента!"
Слухав я Ющенка й доходив висновку: Його виступи - типовий зразок популізму. Із того роя не вийде ні чого... Повернемось до розбитого корита. І виходу нема. Доведеться вибирати менше зло.
       Колись один розумний чоловік так описував причини падіння царської імперії: "О чём любили говорить русские офицеры? О женщинах и лошадях...".
       А сьогодні у нас хіба інакше? Патріотичних передач немає! Навіть хроніку Майдану вже не показують! По радіо та телебаченні тільки й мови, що про жінок та автомобілі. У розважальних програмах реклама та російськомовна попса на зразок "Уси, муси, пуси, миленький мой!". В результаті подібного промивання мізків у людей в очах замість зіниць $-$. У пам'яті спливає цікаве спостереження про оригінальну людину сталінської епохи: "Із усіх гарантованих конституцією свобод найбільше він цінував свободу не слухати радіо".
Відшумів Майдан і знову актуальне: "Мы живём под собою не чуя страны, наши речи за десять шагов не слышны!".
     Що потрібно робити? Потрібно брати приклад із повоєнної Німеччини. Нюрнберзький процес 2 над комуністичною ідеологією та її виконавцями та "План Маршала" (Інвестиції, модернізація економіки)
А далі усім відома формула процвітання: Стабільність, свобода приватної ініціативи, легкі податки.
P. S. До речі, як вам моя книга  www.prisoner.com.ua    ?

Політвязень 1982 - 1987 розмістив спогади та роздуми в Інеті www.prisoner.com.ua  Прошу висловти враження тих хто прочитав хоча б  5-10 сторінок...

Книга варта щоб того щоб прочитати. На гостьовій хвалять. Тел автора 80673076767

Вязень сумління 1982 - 1987 написав спогади та роздуми і розмістив на www.prisoner.com.ua Пропоную обговорити цю книгу.

А й справді: односельчани, котрі колись наважились емігрувати на край світу виявилися людьми не дурними. Ще в часи коли постаті Гітлера навіть на горизонті не було, їм вистачило розуму зрозуміти, що Україна знаходиться у центрі Європи і є ласим шматком, ареною битв наймогутніших держав за сфери впливу. А так воно і є насправді. Споконвіку "визволяти" наш край приходять усі кому не лінь і приносять із собою свою ідеологію, мораль, проблеми: війни, революції, громадянські війни, розруху, голод, колективізацію, репресії, ополячення, русифікацію, онімечення, тюрми, табори, висилки у Сибір та Німеччину та безліч інших негараздів.
Жили у селі звичайні люди. Добробут їм забезпечувала важка праця на родючій землі та утримання домашнього господарства. Громада ділилась на класи за рівнем добробуту: ті хто у поті лиця працювали з ранку до вечора, ті були багатшими. Лежні ж, відповідно, були біднішими. Бідні дещо заздрили багатшим, але відкритої ворожнечі не було - моральність підтримувала віра у Бога. (Закон Божий викладався у школах) Коли польські жандарми спіймали радянського шпигуна, то усе село збіглося подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Прийшли червонозоряні "визволителі" й зробили усіх рівними у бідності. Тут вже село розділилось за іншою ознакою: на прихильників та ворогів комуністичної ідеології. Божеством, іконою став Сталін, марксистсько-ленінська ідеологія а заповідями... моральний кодекс будівника комунізму. Тепер вже пальцями тикали на тих, хто вірує у кимсь колись вигаданого Бога...  
Пригадував як у період так званої "хрущовської відлиги" в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Тоді як раз пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два білети у кіно або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було - кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.
Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося - більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї - полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні...
Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення "капіталістичного" світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Гостював він і у нашій хаті. Запам’яталась сигара, котру "капіталіст" час від часу розкурював. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись у нас назавжди. Той кисло посміхнувся й сказав у відповідь: "Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете...". Планував побути у рідних краях два місяці, а витерпів лише два тижні...
То правда, що Україна є полем битв супердержав а люди заручниками, гарматним м’ясом. Радянська влада розміщувала на території України стратегічні бомбардувальники, шахти із ядерними боєголовками націленими на Європу та США. Це означає, що у випадку війни по тих військових об’єктах були б нанесені ядерні удари. Зрозуміло, що наслідки збройного конфлікту двох військових блоків для нашого народу були б фатальними...      

Вязень сумління 1982-1987 написав спогади і розмістив на www.prisoner.com.ua Пропоную обсудити тему...

Вязень сумління 1982 - 1987 написав спогади і розмістив на www.prisoner.com.ua Чтиво круте. Відгуки хороші. Дуже рекомендую.

Вязень сумління 1982 - 1987 написав спогади і розмістив на www.prisoner.com.ua Чтиво круте. Відгуки хороші. Дуже рекомендую.

Тридцяті роки. Звичайне село на заході України. Старожили розповідали: "Жили так: обробляли землю, тримали худобу. Хто раніше ставав і пізніше лягав, той був багатшим. У жнива наймали працівників, а зимою самі йшли у місто найматись на фабрики та заводи. Люди жили по різному, але не голодували. Моральність була високою - Бога боялися тому що. Край був підвладний Польщі. Поляки проводили політику ополячення, але стимулювали ринкові відносини та віру християнську (Закон Божий викладали у школах). Коли жандарми спіймали комуністичного шпигуна, то усе село збіглось подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Місцева інтелігенція була проти ополячення, виступала за незалежність України отож влада активних борців заарештовувала та садила за грати".
       Настав 1939 рік. Першого вересня згідно договору Молотова-Ріббентропа  [www.geocities.com]  частину Польщі окупували гітлерівці, а 17 іншу частину, у котрій знаходилось наше село, окупували більшовики. Були вони обідраними, голодними й першими словами, котрі мої батьки від них почули, була брудна лайка. У одну із осель зайшов вояк й попросив хліба. Господиня відмовила, а той: "Мы вам счастье, свободу принесли а ты мне кусок хлеба жалеешь!?". Поведінка "визволителів" була зрозумілою: їм втовкмачили в голови, що відбирати у багатих та роздати бідним є найбільшою чеснотою, що "Релігія - опіум для народу" й тому подібні дурниці. "Визволителі" відразу стали заарештовувати представників інтелігенції, відбирати у багатих та роздавати бідним землю, майно, утискувати віруючих, проводити політику русифікації. Симпатії селян розділились: ті котрі щось втратили комуністів зненавиділи, ті хто щось отримали - полюбили. Борці проти польських загарбників автоматично перетворилися на борців проти комуністичної ідеології. Їхнє число поповнили розкуркулені селяни та незадоволені утиском церкви.
          22 червня 1941 року розпочалась війна. До селян дійшли страхітливі чутки, що панічно відступаючі радянські війська розстріляли ув’язнених українців. Люди сподівалися, що при німцях не буде комуністичних страхіть. Помилились. Якщо НКВС знищувало свої жертви таємно, то ці "визволителі" знищували євреїв десятками тисяч цілком відкрито! Після масових страт земля ще тиждень ворушилась. Коли ж керовані комуністичною Москвою партизани стали проводити диверсії, то у відповідь німці стали знищувати інтелігенцію та місцеве населення. Та кремлівське керівництво це не зупиняло. Чим більше "геройствували" партизани тим більше їм у відповідь звіріли німці. Україну охопило вогнище національно визвольної боротьби. Німці воювали за те щоб Україна була німецькою, бійці ОУН-УПА билися за те щоб Україна стала самостійною державою, партизани проводили диверсії ради того щоб Україна була радянською. Спочатку ОУНівці та партизани взаємодіяли, але після того як у війні настав перелом з Москви поступила вказівка знищувати зайвих претендентів на владу.
    Ось повчальний уривок із книги командира одного із партизанських загонів Дмитра Медведєва:  "При первых же вылазках в деревни и хутора Ровенской области наши партизаны начали сталкиваться с "храбрым войском" бандитов-националистов, и последние, как правило, терпели позорное поражение. Дело доходило до курьезов. Наш секретарь комсомольской организации Валя Семенов проделал замечательный номер. С несколькими разведчиками под видом "своих" он явился в штаб одной банды. Там сидели девять гайдамаковцев. Валя сказал, что он связной от их "собратьев". В разговоре один бандит заметил, что у Семенова хороший автомат.
   - Автомат замечательный, я его забрал у красного офицера, - похвастался Валя.
        Кто-то стал хвастаться своим автоматом. Семенов посмотрел и сказал: - Ерунда! Мой лучше. Смотри, как он хорошо работает!
      Поднял автомат и одной очередью уложил всех, потом забрал и привел в лагерь двух часовых".
        Взимку 1944 року комуністичні "визволителі" прогнали німецьких. Бійці ОУН-УПА продовжили боротьбу. Та сили виявилися не рівними. Стрілянина, арешти, висилки у Сибір. Таким чином був фізично винищений цвіт української нації. Пізніше паростки вільнодумства КДБ знищував у сибірських таборах та спецпсихлікарнях. Як же в обстановці сьогоднішньої сірості, убогості нашій державі не вистачає знищеного цвіту української нації!
        1929 року спритні представники нашого роду продали майно та й емігрували у Канаду. Вони розуміли, що Україна знаходиться у центрі Європи й у всі часи є ласим шматком, ареною конфліктів за поділ світу. От на відміну від нас й прожили життя безтурботно... (Еміграція не є гріхом)
          1961 року один із них приїхав із Канади провідати родичів. Уявіть повоєнне колгоспне село,  безправних селян і на тому фоні відгодованого, задоволеного собою колишнього односельчанина а на сьогодні канадця. Рідня та друзі дитинства його, ясна річ, приймали як дорогого гостя. Хтось із рідні запитав: "Може, залишишся?". Гість похитав головою, поцмокав язиком й, хоча приїхав на два місяці, через два тижні повернувся у, як нас вчили, "загниваюче капіталістичне суспільство".  
         У часи так званої "карибської кризи" та напруження міжнародної обстановки після знищення південнокорейського "Боїнга", коли весь світ стояв на грані ракетно-ядерної війни, Україна вкотре стала заручницею протистояння комуністичного Сходу та "буржуазного" Заходу. На нашій території були розміщені пускові установки із радянськими ядерними боєголовками. Це означає, що у випадку війни їх би Захід обов’язково знищив на землі чи у момент польоту над нашою територією. А постраждали б ми... Ось така ціна місцезнаходження у центрі Європи...
            Життя пересічного українця на зламі тисячоліть гарно описав в’язень сумління на  www.prisoner.com.ua      

Причини виникнення війн.
            Щоб хоча б частково розкрити тему почну з початку. А "Спочатку було слово і слово в Бога було і Бог було слово". Ангел світла позаздрив славі Творця і, спокусивши третину ангелів, підняв бунт проти Всевишнього. Бунт потерпів поразку й колишній ангел світла перетворився у сатану, а його прибічники - у демонів. Славу свою вони втратили, але силу зберегли. З тих пір між Богом та ворогом людства (дияволом) йде війна і полем битви є свідомість, серця людей. Бог дав людям правила поведінки (заповіді) порушення котрих веде до катастрофи. Ті хто свідомо продають душу дияволові набувають екстрасенсорних здібностей й завдяки тому усі їхні бажання збуваються. Відомо ж що, колись хрещений у церкві (Володимир Ульянов) Ленін пізніше раптово зненавидів віру своїх батьків - топтав хрестика й проклинав Всевишнього. Його послідовник - Сталін (Джугашвілі) по свідченням дочки Світлани "спутался с темными силами". Нещодавно знайдено обгорілий договір Гітлера із дияволом підписаний кров'ю. Там закон такий: чим більше ти хочеш отримати від свого "покровителя", тим більше зла ти повинен робити на Землі. Це не обов’язково мають бути урочисті криваві жертвоприношення, як у дикунів - підійдуть і сучасні: революції, голодомори, репресії, ГУЛАГ, війни, концтабори, газові камери і т.п.  
        Прочитайте твори тих "поводирів" - переконаєтесь, що то є маренням психічно хворих людей. Один лише наказ Леніна чого вартий: "Нужно быть образцово безбощадными. Расстреливать никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты!". Чому ж сотні мільйонів людей повірили тим вождям? А тому що, справжньої віри в Бога у них не було. Поклонились дияволу у людській подобі от і став ХХ вік братською могилою одурених тими вождями людей.      
                                  У братських могил нет заплаканных вдов,
                                   Сюда ходят люди покрепче.
                                   На братских могилах не ставят крестов
                                   Но разве от этого легче?!  (В. Висоцкий)

Помаранчева революція.
           Багато води спливло з моменту розміщення моєї книги в Інтернеті. Щодня переглянути її заходило більше десятка відвідувачів. Декотрі оригінали дочитували до кінця й писали враження у гостьову книгу. Я ж, заохочений схвальними оцінками, час від часу доповнював книгу новими спогадами та враженнями. Та попри усі мої старання серйозно змінити спосіб мислення людей я не зміг - очевидно, нікудишнім автором виявився. Тим часом криза у суспільстві поглиблювалася й в результаті народного невдоволення спалахнула "помаранчева революція".
            Які причини спонукали людей виявити невдоволення станом справ у державі? Почну з кінця радянської епохи. 1991 рік. Відстала економіка Радянського Союзу не могла забезпечувати народ усім необхідним. ще й до того роздратування людей викликала збанкрутіла зовнішня та внутрішня політика комуністів. В результаті Союз "нерушимий" розвалився як картковий будинок. Обурені беззаконням комуністичної влади громадяни, котрі вмить відчули себе вільними, сміливо йшли до державних установ виганяти із насиджених крісел ненависних радянських чиновників. Коли ж підходили ближче то... бачили на установах жовто-блакитні прапори, нові вивіски із тризубами а назустріч їм виходили урядовці у вишиванках й, сяючи від радості, гарно говорили про так давно ними очікувану демократію. Як же виганяти своїх? Ось так ми усе без кадрових змін й залишили. В результаті нашої м'якотілості "червоні директори" зберегли посади а із ними й вплив на всю власність держави. Маніпулюючи фінансами, гарними словами та обіцянками, колишні партійці стали активно захоплювати новостворені ключові посади. Захопили навіть президентське крісло! (Кравчук та Кучма яскраві тому приклади.) Правити бал у державі продовжував пристосований до нових умов спаяний та споєний колектив корумпованої компартійної еліти. З огляду на цю істину народ першого президента, котрий ще учора був високопоставленим компартійним функціонером, влучно охрестив хитрим лисом, а Верховну Раду перейменував у Верховну Зраду.
           Скориставшись сприятливими умовами колишні урядовці та власники державних підприємств стали активно присвоювати, розкрадати колишню народну власність, розпродавати іноземцям та своїм приближеним землі, підприємства, ліцензії на право займатись підприємницькою діяльністю і т.п. Люди той процес перерозподілу державної власності та новостворених посад влучно назвали Прихватизацією. У державі, котра колись проголошувала рівність, з'явився клас багатіїв, так званих нових українців, олігархів. Якщо ж називати речі своїми іменами, то у колишній соціалістичній імперії, котра ради рівності активно знищувала багатих, вмить з'явилась буржуазія й кістяком її стали колишні компартійні управлінці!      
          Співак Гарі Кричевський так висміював побачене: "Ну вот и всё: попёрло быдло кверху как будто дрожжи кинули в дерьмо. Россия открывает путь к успеху крутому и отвязанному ЧМО…". А ось хто контролював процес: "Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес".
          У всякій державі основну масу населення складають трудяги - люди котрі звикли ходити на роботу й там чесно виконувати покладені на них обов’язки. Ось ці трудяги й опинились на соціальному дні. В результаті "прихватизації" створився величезний розрив між новоявленим класом буржуазії та пролетаріатом. Трударі справедливо вважали себе обдуреними та обкраденими - вони стали батраками новоспечених панів та новоявлених іноземців. Процес зневіри поглиблювала анархія у законодавстві та нечуваний бюрократизм. У кожному кабінеті Вам ввічливо заявляють, що Ви вільна людина й живете у демократичній державі, отож маєте необмежені права та можливості. Усе то воно так, але от насправді, добитись правди, реалізуватись дуже проблематично.  
           Коли кандидат у президенти В. А. Ющенко заявляв, що основною проблемою України є злочинна влада то у відповідь лунали аплодисменти - люди давно пересвідчились, що так воно і є. Наша злочинна влада через підконтрольні ЗМІ одурювала народ, фізично знищувала впливових політиків та журналістів. Дійшло навіть до спроби отруєння опозиційного кандидата у президенти! Коли ж перемога Ющенка стала очевидною, влада цинічно сфальшувала другий тур президентських виборів. Це уже був виклик, насмішка над волевиявленням народу. Обурені люди вийшли на вулиці.
           Я теж не залишився у стороні історичних подій - висловив дома та у Києві своє обурення злочинною владою. В результаті мирних акцій протесту влада дала згоду переголосувати другий тур виборів. Люди втретє прийшли на виборчі дільниці й віддали голоси за лідера від котрого чекали економічного чуда, манни небесної. На цей раз вибори були чесними й голоси підраховували непідкупні люди. Справедливість восторжествувала - наш президент переміг! Усі повернулись додому й стали чекати серйозних перемін. Та попри усі зусилля новообраної влади покращення життя не сталося - зросли пенсії, але разом із тим стали зростати ціни на пальне, транспорт, продовольство. Невже наші урядовці не знають такої простої формули: "Що вигідно фермеру - те вигідно Україні"? Попри усі наші сподівання серйозних перемін не настало. Настало розчарування. Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: "Ничего не происходит. Мы в гопе!".
           Про процеси, котрі проходять в державі можна говорити багато. Я ж продемонструю переміни на прикладі власного життя. Лютий 2005 року. Інавгурація нашого обранця. Радість перемоги, надії, сподівання. Усе то воно так, але надії на хліб не намажеш - сімейна скарбниця опустіла, отож мусив шукати роботу. Завітав на біржу праці. Більшість роботодавців пропонують зарплату від 300 до 500 гривень. (60 - 100$) Більша платня є рідкістю й пропонують її високопрофесійним спеціалістам. Став звертатись до знайомих й завдяки їм пощастило влаштуватись вантажником на солідну фірму.
           З першого погляду підприємство справляло хороше враження: в гарно обшитих листовим металом цехах на іноземному обладнанні виготовляється продукція на рівні європейських стандартів. На цьому, як виявилося, позитив закінчується. В перший день роботи бригадир змовницьки застеріг: "Коли переодягнешся то не залишай у шафі цінні речі. Нещодавно у хлопців два мобільники пропало". Інший вантажник з гіркотою у голосі констатував: "Ми тут виконуємо сімдесят відсотків пустої роботи". Став працювати й виявив, що так воно і є - більша частина виконаної роботи справді була безглуздою. Сучасне виробництво я уявляв так: з одного боку будівлі склад сировини, посередині верстати для виготовлення продукції, вкінці склад готових виробів. Усі пересування сировини та готової продукції максимально автоматизовані. Як би не так! Насправді були часті й цілком безглузді переважування при переміщені сировини та продукції із цеху в цех. Сировина та готова продукція у складах розміщені впритул, хаотично. В результаті подібного недбальства та бездушного відношення до роботи рвуться мішки, ящики, ламаються піддони. Довготривалий пошук потрібної сировини та продукції, безглузді повторні переважування викликають роздратування, нервозність. У повітрі закритих складів висить пил, дим бензинового та дизельного автонавантажувачів, добірний мат водіїв та вантажників. Важкою була не тільки малопродуктивна праця, шкідливий пил, дим та сморід але й атмосфера людських взаємовідносин - у такі хвилини я виходив із приміщення щоб не чути тієї добірної лайки. Як й раніше, пияцтво на робочому місці у нас скрізь є звичним явищем. Жартома і не тільки лаялись навіть за столом під час приймання їжі! Роздратування людей цілком зрозуміле: платня мізерна, робота важка й часто безглузда. Усе то воно так, але хіба добірною лайкою щось зміниш? Я декілька разів цікавився: "Ось ви усіляко лаєте "Його мать". Конкретизуйте, будь ласка, чию саме матір ви маєте на увазі". У відповідь щоразу бачив сердитий вираз обличчя й чув несміливе виправдання: "Та це так, для зв’язку слів. Звичка у нас українців така...". Та ні, наші люди у переважній більшості трудяги. І лають вони усе й уся від відчаю, зневіри. Немає лідера котрий би об'єднав народ, пояснив їм що таке Божа благодать і як її досягнути... Ніхто не знає того що, нашу лайку, як і молитви чує Господь й поступає  із нами по словах та ділах наших.  
           Одного дня нас примусили копати траншею для укладки труб. Я запитав майстра: "Може краще викликати екскаватор". У відповідь почув: "Виклик екскаватора коштує надто дорого". Один із хлопців дохідливо пояснив логіку управлінців: "Два солдата из стройбата заменяют екскаватор. А один "дух" заменяет их двух".
          Одночасно трьох вантажників звільнили за дрібні порушення. Через декілька днів четвертим виявився юнак, котрий перед тим сказав хлопцям: "Візьму у знайомого терапевта лікарняний й відпочину три дні". Коли ж той балакучий хвалько вийшов на роботу то його відразу викликав замісник генерального директора. Узяв той лікарняний й порвав зі словами: "Прогульники нам не потрібні. Пиши заяву на звільнення за власним бажанням". Тиждень ми безоплатно виконували роботу звільнених.
           У мене склалось враження, що свята отримання незалежності від більшовизму не було й "помаранчевої революції" також. Люди відносяться до своїх обов'язків та колег точнісінько так як це було при радянській владі. Працюють аби день до вечора. Таке ж відношення й до обладнання: техніка та пальне не його, отож їх можна не жаліти. Спостерігав типову картину: біля відкритого капоту вантажівки зібралось вісім (!) працівників. Палили цигарки, плювали під ноги й при цьому лаючись обговорювали несправність двигуна. Цілу годину спостерігав я це видовище. Мене послали працювати у інший цех а вони ще стояли біля авто - попри усі їхні старання двигун так й не заводився.
            Як й колись, робітником у нас бути не погано. Погано інше: людиною тебе не вважають. Розмова коротка: "Не подобається - звільняйся. За брамою на твоє місце чекає сотня безробітних". Серед робітників тільки й розмов, що тому чи іншому недоплатили, зрізали заробіток, несправедливо оштрафували. Двоє робітників напилися самогону й, підбурені жадаючими розваги хитрунами, пішли у кабінет замісника директора "качати права". Вважали, що нічим не ризикують - заяви на звільнення лежали у кишенях. В результаті були звільнені та ще й до того оштрафовані. Протверезівши пересварилися: один звинуватив іншого, що то той його потягнув з собою "качати права". Один із свідків цього дійства філософськи зауважив: "Ну чому ми усі герої коли понапиваємось? Чому не маємо сміливості висловити наболіле у тверезому вигляді?".
           Приміщення офісу вщент наповнене управлінцями. Гадаєте, завдяки цьому робота організована ідеально? А от і ні - вантажівка котра прибула в обідню пору завантажуватись буде у кращому випадку ввечері. Робота організована абияк: є робота - працюємо, немає - тиняємось територією.  
         На території підприємства поблизу офісу припарковані престижні іномарки управлінців, а за брамою декілька дешевих авто трудяг. І це логічно: якщо у нас робітник заробляє у день на кілограм м'яса то про іномарку йому годі мріяти. При ставці 450 гривень 50 іде на оплату проїзду. На прожиття залишається 400. Це 13 гривень в день на усю сім'ю. (2,6$) Тут поневолі не те що лаятись, вовком вити станеш...
           Замісник генерального директора вітається із робітниками зрідка, генеральний же не вітається зовсім. Охороняється підприємство як військовий завод. Написав "рацуху". Нуль емоцій.
           Колись на уроці політекономії вчитель відверто розповідав, що на "загниваючому Заході" власник підприємства щоранку вітається із кожним робітником, цікавиться його проблемами - розуміє, що робітник, котрий відчуває повагу працює набагато краще.
           Чому у нас інакше? Став цікавитись й виявилось що... генеральний директор підприємства не є в повній мірі власником - він підставна особа. Діяльність підприємства контролює  й "кришує" угрупування молдаван. Справжнім же власником підприємства є лідер партії СДПУ(О) Віктор Медведчук. Припоручив своїм підлеглим власність, а сам у Києві бореться за владу. Один із хлопців висловив припущення, що тут "відмиваються брудні гроші". Вночі на підприємстві розвантажується контрабанда із Молдавії. Чому так вільно вантажівки перетинають кордон а підприємства відкрито переробляють контрабанду? Усе, як давно ще до мене помічено, пояснюється просто: "Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес".
          Якого ще кольору революція потрібна, щоб ми усі привчились поважати один одного?
          Наша держава має величезний промисловий та людський потенціал тільки от ми не уміємо його використати. Винні ми усі. Якщо з толком використовувати техніку, продумати організацію праці щоб не виконувати сімдесят відсотків безглуздої роботи, то зарплату можна сміливо підняти у чотири-п’ять  разів! Тоді зросте моральність, добробут, буде стимул працювати. Логічно, що тоді їздити на заробітки за кордон стане не вигідно. Україна розцвіте, як весняна квітка лише тоді коли основними критеріями нашої поведінки стануть: любов до Бога та людей, інтелект, праця.
          Що ж стосується особисто мене то йти у політику вже не маю бажання. Не з моїм то щастям...

Привіт, Андрій! Оце отримав твій лист і описую найсвіжіші враження. Тобі у далекому Парижі буде цікаво почути новини з глибинки України.
         Неділя. Всі хто не на роботі сидять перед телеекранами - інавгурацією милуються. Водії та усі хто має на роботі можливість слухають трансляцію по радіо. Всенародна ейфорія, обличчя перехожих радісні.
         Понеділок. Перший робочий день нашого Президента. Усі в очікуванні чогось захоплюючого, перших кардинальних кроків. Та ось ЗМІ повідомили, що наш Ющенко відбув у Москву до Путіна на перемовини. Прикро, що не виступив перед народом, не пояснив  необхідності такого візиту. Це ж все-одно як першу шлюбну ніч молодий без жодних пояснень проведе у середовищі друзів! (!?)
          Вівторок. Вмикнув телевізор. Наш Ющенко вже у Страсбурзі! У наступному сюжеті
три десятки жителів наметового містечка скаржились, що їм не заплатили за акцію підтримки, отож нема грошей на білети додому. Милостиню ж просити не хочуть - соромно... Настрій зіпсувався. А тут ще й свої проблеми: роботи нема й, відповідно, нема грошей. За останні заощадження купив акумулятор та нову покришку до своєї "четвірки" - не можна ж допустити щоб "залізний кінь" був не на ходу... Не заплачено за грудень за світло та газ, потрібно заплатити за два місяці хостингу щоб й далі жила моя "Біла ворона" в Інтернеті, заплатити провайдеру за доступ до Інтернету, поповнити картку мобільного. Робота буде як розтане сніг - двоюрідний брат обіцяє взяти на добудову техстанції. Позичив би сотню "зелених" до весни та хто зараз тобі дасть? Та попри все ще не бідуємо:  слава Богові, їсти та пити є що - живемо ж в селі...
       Заглянув в газету оголошень. Дізнався: потрібні вантажники. Перший роботодавець назвався й я поклав трубку. Знаю я ту фірму - пиво та воду там купую. Робота виснажлива, робітники матюкові. Очевидно платять мізер раз хлопці не тримаються. (З хорошого місця у нас палкою не виженеш.) На другій фірмі повідомили, що потрібно вантажити морозиво. Зрозуміло: зарплата не більше 300 і калиму ніякого. Ну, хіба що морозивом пригостять...  
На третій фірмі запитали мій вік. У відповідь почув: "Вибачте, нам потрібен чоловік не старше 30 років".
        Поїхав у місто знайти роботу та на ринок сходити. Зайшов на біржу праці. Робота є різна, але зарплата в основному від 260 до 400. У кращому випадкові це 15 гривень за робочий день. Якщо далеко, то двома маршрутками туди-сюди добиратись. Це ще мінус 2,40 та вартість обіду. Якщо ж на власному авто добиратись, то не менше як на п’ять гривень пального спалиш. Працювати задарма? Згадав однокласницю, котра має гуртовою - торгує цитрусовими. Коли ж відкрив двері то ще з порогу почув новину: 5 лютого зустріч однокласників! (Ми збираємось через 5 років) Знову проблеми з грошима. Попросив знайти роботу, а вона аж руками сплеснула: "Де ж ти раніше був!? Я вже взяла чоловіка! Незалежно від того є робота чи ні плачу по 20 гривень в день!". Знову не пощастило...
          Пішов на промисловий ринок - Семенюк Юрій (мій друг, про котрого я писав в книжці) просив купити  драбину "стрем’янку". Покупців було обмаль й продавці сумували. Який же контраст з недільним виразом людських облич! Це також і вони, ці базарники робили помаранчеву революцію! Чекали грандіозного президентського звернення до нації, перших кроків суспільних реформ, арешту отруювачів, початку звільнення кучмівських блюдолизів, призначення процесу над катами на зразок Нюрнберзького, поховання Георгія Гонгадзе, указу котрий визнає ОУН- УПА воюючою стороною, призначення дня початку повернення радянських заощаджень  тощо. Багато чого чекали, а що отримали? Я бачив перші симптоми розчарування: ейфорія зникає, надія гасне, руки людей опускаються. Невже "Нашоукраїнці" не знають що збавляти темпи смерті подібно! Невже не знають приказки: Куй залізо доки гаряче? Колись мудрець Ахітофел у подібній ситуації радив синові Давида - Авесалому не зупинятись. Той не послухав і в результаті програв.
          Драбини у продажу є, але всі дорогі тому що імпортні... (Ми навіть дитячі іграшки імпортуємо. Та що іграшки - презервативи чужі ввозимо!)  Купив свіжу газету. Там вичитав, що наш Ющенко в нагороду за підтримку таємно обіцяв Юлії Тимошенко посаду прем’єра. Більше того: таємно домовлявся про співпрацю та обідав... зі своїми отруювачами!
         Ввечері вмикнув телевізор. Там Роман Безсмертний називав Юлію "професійною шантажисткою". У наступному сюжеті мама Георгія Гонгадзе обурювалась, що новий президент не зробив жодного кроку для пришвидшення поховання її сина. Спересердя висловила наболіле: "Там наверху гризуться за портфелі, а син мій й досі по-людськи не похований". Став переключатись на інші канали. Скрізь учорашні "кучманоїди" говорили гарні слова про помаранчеву революцію - підлизувались щоб зберегти свої насиджені теплі місця.
          Середа. Наш Ющенко вже у Польщі. На усіх телеканалах знайомі всі обличчя. Розповідають як вони підтримували Ющенка та яким чином можуть бути корисними новій владі. Пригадалось з колонки редактора прочитаної газети: " ...ми з вами занурюємось в болото помаранчевого одобрямсу на кшталт Брежнєвських часів".
           Особисто я повірю в перемогу нашої помаранчевої революції в день коли майор Микола Мельниченко повернеться на Україну і виступить по телебаченню.  
           Наприкінці про свою п’ятирічну працю - книгу "Біла ворона". На неї щодня заходить 10 - 15 відвідувачів, але відгуків нема. На почті суцільний спам! Жодний журналіст не запросив на інтерв’ю! Виходить так, що я 5 років страждав за свої переконання дарма! Хоч би один написав навіть розгромну рецензію й то я був би радий, що зачепив же когось за живе...  Та це так, деталі. Переживу якось. Дасть Бог колись нащадки мене ще згадають добрим словом...
                        До побачення, Андрію. Чекаю відповіді. Можеш зателефонувати: 80673076767  Твій друг, Микола Горбатюк.                                              
Привіт, Андрій! Оце отримав твій лист і описую найсвіжіші враження. Тобі у далекому Парижі буде цікаво почути новини з глибинки України.
         Неділя. Всі хто не на роботі сидять перед телеекранами - інавгурацією милуються. Водії та усі хто має на роботі можливість слухають трансляцію по радіо. Всенародна ейфорія, обличчя перехожих радісні.
         Понеділок. Перший робочий день нашого Президента. Усі в очікуванні чогось захоплюючого, перших кардинальних кроків. Та ось ЗМІ повідомили, що наш Ющенко відбув у Москву до Путіна на перемовини. Прикро, що не виступив перед народом, не пояснив  необхідності такого візиту. Це ж все-одно як першу шлюбну ніч молодий без жодних пояснень проведе у середовищі друзів! (!?)
          Вівторок. Вмикнув телевізор. Наш Ющенко вже у Страсбурзі! У наступному сюжеті
три десятки жителів наметового містечка скаржились, що їм не заплатили за акцію підтримки, отож нема грошей на білети додому. Милостиню ж просити не хочуть - соромно... Настрій зіпсувався. А тут ще й свої проблеми: роботи нема й, відповідно, нема грошей. За останні заощадження купив акумулятор та нову покришку до своєї "четвірки" - не можна ж допустити щоб "залізний кінь" був не на ходу... Не заплачено за грудень за світло та газ, потрібно заплатити за два місяці хостингу щоб й далі жила моя "Біла ворона" в Інтернеті, заплатити провайдеру за доступ до Інтернету, поповнити картку мобільного. Робота буде як розтане сніг - двоюрідний брат обіцяє взяти на добудову техстанції. Позичив би сотню "зелених" до весни та хто зараз тобі дасть? Та попри все ще не бідуємо:  слава Богові, їсти та пити є що - живемо ж в селі...
       Заглянув в газету оголошень. Дізнався: потрібні вантажники. Перший роботодавець назвався й я поклав трубку. Знаю я ту фірму - пиво та воду там купую. Робота виснажлива, робітники матюкові. Очевидно платять мізер раз хлопці не тримаються. (З хорошого місця у нас палкою не виженеш.) На другій фірмі повідомили, що потрібно вантажити морозиво. Зрозуміло: зарплата не більше 300 і калиму ніякого. Ну, хіба що морозивом пригостять...  
На третій фірмі запитали мій вік. У відповідь почув: "Вибачте, нам потрібен чоловік не старше 30 років".
        Поїхав у місто знайти роботу та на ринок сходити. Зайшов на біржу праці. Робота є різна, але зарплата в основному від 260 до 400. У кращому випадкові це 15 гривень за робочий день. Якщо далеко, то двома маршрутками туди-сюди добиратись. Це ще мінус 2,40 та вартість обіду. Якщо ж на власному авто добиратись, то не менше як на п’ять гривень пального спалиш. Працювати задарма? Згадав однокласницю, котра має гуртовою - торгує цитрусовими. Коли ж відкрив двері то ще з порогу почув новину: 5 лютого зустріч однокласників! (Ми збираємось через 5 років) Знову проблеми з грошима. Попросив знайти роботу, а вона аж руками сплеснула: "Де ж ти раніше був!? Я вже взяла чоловіка! Незалежно від того є робота чи ні плачу по 20 гривень в день!". Знову не пощастило...
          Пішов на промисловий ринок - Семенюк Юрій (мій друг, про котрого я писав в книжці) просив купити  драбину "стрем’янку". Покупців було обмаль й продавці сумували. Який же контраст з недільним виразом людських облич! Це також і вони, ці базарники робили помаранчеву революцію! Чекали грандіозного президентського звернення до нації, перших кроків суспільних реформ, арешту отруювачів, початку звільнення кучмівських блюдолизів, призначення процесу над катами на зразок Нюрнберзького, поховання Георгія Гонгадзе, указу котрий визнає ОУН- УПА воюючою стороною, призначення дня початку повернення радянських заощаджень  тощо. Багато чого чекали, а що отримали? Я бачив перші симптоми розчарування: ейфорія зникає, надія гасне, руки людей опускаються. Невже "Нашоукраїнці" не знають що збавляти темпи смерті подібно! Невже не знають приказки: Куй залізо доки гаряче? Колись мудрець Ахітофел у подібній ситуації радив синові Давида - Авесалому не зупинятись. Той не послухав і в результаті програв.
          Драбини у продажу є, але всі дорогі тому що імпортні... (Ми навіть дитячі іграшки імпортуємо. Та що іграшки - презервативи чужі ввозимо!)  Купив свіжу газету. Там вичитав, що наш Ющенко в нагороду за підтримку таємно обіцяв Юлії Тимошенко посаду прем’єра. Більше того: таємно домовлявся про співпрацю та обідав... зі своїми отруювачами!
         Ввечері вмикнув телевізор. Там Роман Безсмертний називав Юлію "професійною шантажисткою". У наступному сюжеті мама Георгія Гонгадзе обурювалась, що новий президент не зробив жодного кроку для пришвидшення поховання її сина. Спересердя висловила наболіле: "Там наверху гризуться за портфелі, а син мій й досі по-людськи не похований". Став переключатись на інші канали. Скрізь учорашні "кучманоїди" говорили гарні слова про помаранчеву революцію - підлизувались щоб зберегти свої насиджені теплі місця.
          Середа. Наш Ющенко вже у Польщі. На усіх телеканалах знайомі всі обличчя. Розповідають як вони підтримували Ющенка та яким чином можуть бути корисними новій владі. Пригадалось з колонки редактора прочитаної газети: " ...ми з вами занурюємось в болото помаранчевого одобрямсу на кшталт Брежнєвських часів".
           Особисто я повірю в перемогу нашої помаранчевої революції в день коли майор Микола Мельниченко повернеться на Україну і виступить по телебаченню.  
           Наприкінці про свою п’ятирічну працю - книгу "Біла ворона". На неї щодня заходить 10 - 15 відвідувачів, але відгуків нема. На почті суцільний спам! Жодний журналіст не запросив на інтерв’ю! Виходить так, що я 5 років страждав за свої переконання дарма! Хоч би один написав навіть розгромну рецензію й то я був би радий, що зачепив же когось за живе...  Та це так, деталі. Переживу якось. Дасть Бог колись нащадки мене ще згадають добрим словом...
                        До побачення, Андрію. Чекаю відповіді. Можеш зателефонувати: 80673076767  Твій друг, Микола Горбатюк.                                              

Пане Микола, рекламувати свій сайт на чужому ресурсі без дозволу адміністрації заборонено.

З повагою,
модератор 3




Редаґовано 1 раз(и). Останні правки 24.01.05 23:31.