Питання на засипку: Мойсей був диктатором чи ні?  
 Він же розтрощив золотого ідола й наказав порубати мечами ідолопоклонників...

Дивився Юлю.. Ну що сказати? Лейба Бронштейн (Троцький) відпочиває.  
 А Л.І.Брєжнєв то взагалі... біля параші.

Юля, даю безкоштовно пораду як перемогти на виборах. Потрібна потужна піар акція - замах на вбивство! Після виступу сідаєте в авто й під ним вибухає бомба! (Насправді - світлошумовага граната! Те що це все сплановано й граната світлошумова (пустишка) знаєте тільки Ви та охоронці. Усі канали переривають передачі! Шок. Скандал! Юлю везуть в лікарню. Піар - шо піпець! Усі обивателі стоять на вухах! Та що обивателі - весь світ!  
 Про цей план будуть знати я, як автор плану, Ви, довірений охоронець та декілька ФУПчегів. Та не переймайтесь - цю гілку прочитає в кращому випадку десяток лохів й вони секрет не розкриють. Якщо ж розкриють, то хто їм повірить? )  
 А чом би й ні? Піпл усе хавав, хаває у буде хавати. Он Ющенко ради влади на самоотруєння пішов й усі схряпали... Схряпають і це.  

Владимир Ульянов-Ленин, вождь пролетарской революции и архитектор СССР, умер от сифилиса, которым его заразила одна из парижских проституток в 1902 году – а вовсе не от инсульта, как утверждает официальная доктрина. Данный вывод сделан известным историком и автором ряда книг Хелен Раппапорт на основе изучения документов и свидетельств очевидцев.  
 
 Об этом пишет в четверг, 22 октября, британское издание The Telegraph.  
 
 В своей новой книге под названием "Конспиратор: Ленин в изгнании" Раппапорт утверждает, что у лидера большевиков наблюдались все классические симптомы, сопутствующие этой болезни, включая прогрессирующий паралич. Данный факт был известен ряду высокопоставленных чиновников советского периода, однако говорить об этом вслух было запрещено под страхом смертной казни.  
 
 Согласно официальным документам, причиной смерти стали последствия трех инсультов, а также травмы, полученные вождем революции при покушении на него в 1918 году.  
 
 Центральную часть исследования Раппапорт, эксперта в области российской истории и члена ряда престижных научных обществ, занимает отчет выдающегося русского физиолога Ивана Павлова, который утверждал: революция была совершена безумцем, страдающим сифилисом мозга.  
 
 Доказательства своей версии Павлов приводит в ходе задокументированной беседы с врачом-эмигрантом Михаилом Зерновым, имевшей место в 1928 году в Университете Колумбии (Нью-Йорк)  
 
 
 Павлов мог себе позволить подобное высказывание, поскольку весьма уважавший его Ленин лично гарантировал всемирно известному ученому защиту.  
 
 Напомним, что Ленин умер в январе 1924 года в возрасте 53 лет – после трех инсультов. В последние годы он был нем и парализован.  
 
 Советские власти прилагали огромные усилия для того, чтобы скрыть причины эксцентричного, маниакального поведения вождя революции, взрывов беспричинной ярости и безвременной кончины.  
 
 В статье отмечается, что не только Ленин, но и ряд других не менее выдающихся политиков страдали сифилисом – в том числе король Генрих VIII, Иван Грозный и Наполеон Бонапарт.  
 ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... .........
 Ранее, в начале апреля, директор Института российской истории Владимир Лавров написал официальное письмо, в котором указал, что "современная Россия не может успешно продвигаться по пути демократического развития и не пугать целые народы и страны, не расставшись с Марксом, Энгельсом, Лениным и Сталиным как символами коммунистической утопии, красного террора и экспорта социалистических революций".  
 
 "Государство не должно тратить деньги налогоплательщиков на содержание, осмотр и реставрацию тела вождя коммунистической партии. Кроме того, следует учесть волю жены, сестер и брата Ленина, которые были против создания даже временного мавзолея", - считает Лавров.  
 
 Он отметил, что "Ленин и Сталин несут персональную ответственность за развязывание репрессий против миллионов ни в чем не виновных людей, за политику социального и национального геноцида, за создание ГУЛАГа и т.п.". "В связи с этим, Институт российской истории РАН предлагает ликвидировать некрополь на Красной площади", - написал Лавров.  
 
 В свою очередь, президент Российской академии наук Юрий Осипов, комментируя предложение Института Российской истории, сказал "Интерфаксу", что "ничего об этом предложении неизвестно, но так просто выжигать историю недопустимо". "Если каждое новое поколение будет сводить счеты с предыдущим, ничего хорошего из этого не выйдет", - сказал Осипов.  
 
 Традиционно в защиту мавзолея выступили представители "левых" организаций. В частности, КПРФ и еще 24 организации выступили по этому поводу со специальным заявлением, в котором отметили, что Ленин "для большинства людей нашей планеты вот уже 136 лет остается вождем и учителем мирового пролетариата". "Имя Ленина, дело Ленина, заветы Ленина - оказались многим не по плечу. Сегодня от этого наследия спешат избавиться те, кто долгие годы прикрывался Лениным как щитом", - говорится в заявлении.  
 
 Эти люди, отмечается в документе, "заверещали на все лады в своем устремлении совершить "благое" дело - похоронить Ленина "по-христиански". "Наивные! Они думаю, что таким образом избавятся от немеркнущего ленинского учения", - подчеркивают авторы документа. В нем указывается, что 22 апреля представители левых организаций как всегда придут "на Красную площадь, к ленинскому мавзолею, чтобы отдать долг памяти Великому Гражданину планеты - Владимиру Ильичу Ленину!".

Ось прийде український Піночет і усе буде   . А інакше буде все  

Панове, чому ви дивуєтесь? Тут он сам Ленін підаром був!  
 Історики стверджують, що Ленін був... пасивним педерастом! Любов між Леніним та Зінов'євим спалахнула ще у Швейцарії. Саме там їх Н.К.Крупська й застукала "на гарячому", отож далі вони продовжували зустрічатись таємно. Особливо гарно "закохані" провели час в обладнаному шалаші на сінокісній ділянці за озером Разлив.  
 
 Через місяць ЦК переправляє Леніна у більш безпечне місце, у Фінляндію. Зіновєв дуже скучає й пише листа: "Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне не хватает тебя и наших с тобою ласк... Ты не поверишь, я не прикасался ни к кому с тех пор, как ты уехал. Ты можешь быть совершенно уверен в моём чувстве к тебе и в верности. Поверь, ни к мужчине, ни тем более, к женщине не прикасался и не прикоснусь. Только ты мой близкий человек... Приезжай, не бойся, я всё устрою наилучшим образом".  
 
 Через тиждень пише ще: "Милый Вова! Ты не отвечаешь мне, наверное, забыл своего маленького Гершеле...  
 
 А я приготовил для нас с тобой замечательный уголок. Мы сможем бывать там в любое время, когда только захотим...  
 
 Это прекрасная квартирка, где нам будет хорошо, и никто не помешает нашей любви. Будет также хорошо, как и прежде. Я вспоминаю, какое счастье было для меня встретиться с тобой. Помнишь, ещё в Женеве, когда нам приходилось скрываться от этой женщины... Никто не поймёт нас, наше чувство, нашу взаимную привязанность...  
 Приезжай скорее, я жду тебя, мой цветок.  
 Твой Гершель"  
 
 В кінці жовтня закохані зустрічаються у Петрограді. Та невдовзі Ленін відправляє Зіновєва у справах підготовки збройного перевороту у Москву. Зіновєв пише із Москви: "Ильич! Всё, что ты мне поручил, я выполнил. А что ещё не успел, обязательно сделаю... Здесь очень тяжело и не просто, но меня согревает мысль, что уже через несколько дней я увижу тебя и заключу в свои объятия. Хранишь ли ты наше гнёздышко? Не водишь ли туда других? Я очень переживаю тут, и только надежда на твою верность согревает меня... Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершель".  
 
 У 1918 році Зіновєв знову скучає без "коханого": "Вова! Каждый раз, когда я оказываюсь далеко от тебя, я мучаюсь ужасно. Мне всё время кажется, что я вот сижу тут, тоскую по тебе, а ты как раз в эту минуту изменяешь мне. Ты ведь большой баловник, я-то знаю... Не всегда можно устоять, особенно в разлуке с любимым. Но я держусь и ничего себе не позволяю. А у тебя положение скверное – нужно всегда быть рядом с Надей. Понимаю тебя, всё понимаю... И как тяжело притворяться перед окружающими, тоже понимаю. Сейчас хоть стало легче – не нужно ничего от неё скрывать. Не то, что тогда в Женеве, когда она впервые нас застала...".  
 
 Пізніше з фронту Зіновєв писав: "Вова! Не заросла ли твоя попочка за время нашей разлуки? Не стала ли она уже за это время?... Скоро я приеду, как только управлюсь тут с делами, и мы займёмся прочисткой твоей милой попки".  
 
 Весною на фронті була важка ситуація, Зіновєва мучив страх, та все ж Червона армія розбила Юденіча.  
 
 Після пережитого стресу Зіновєв пише відверто: "Вова, я скоро приеду и больше не выпущу тебя из своих объятий, чтобы не говорила эта грымза! Враг бежит по всему фронту, и, думаю, больше с этой стороны не сунется. Так что жди меня и спеши подмываться, я скоро буду".  
 
 Через декілька місяців між коханцями виникла сварка на грунті ревності. Ленін пише лист Зіновєву на Кавказ із вибачаннями: "Милый Гершеле! Ты совсем не должен обижаться на меня. Я чувствую, что ты намеренно затягиваешь своё пребывание на Кавказе, хотя обстановка этого отнюдь не требует. Вероятно, ты обижаешься на меня. Но я тут ни в чём не виноват, это всё твои глупые подозрения. То, что касается Лейбы и меня – это лишь однократно и больше не повторится... Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнёздышке. Твой всегда Вова".  
 
 Зіновєв негайно відповідає: "Ильич, это совсем не глупые подозрения насчёт тебя и Лейбы. Кто же не видел, как ты кружил вокруг него в последнее время? Во всяком случае, у меня есть глаза и я достаточно долго тебя знаю, чтобы судить... Мне ли не знать, как загораются твои глазки, когда ты видишь мужчину с крупным орудием. Ты сам всегда говорил, что у маленьких фигурой мужчин великолепные орудия... Я же не слепой и видел прекрасно, что ты готов забыть нашу любовь ради романчика с Лейбой. Конечно, он сейчас рядом с тобой и ему легко тебя соблазнять. Или это ты его соблазнил?...".  
 
 "С Лениным мы поселились через коридор, – писав пізніше Троцкий у спогадах. – С Лениным мы по десятку раз в день встречались в коридоре и заходили друг к другу обменяться замечаниями... В моей комнате стояла мебель из карельской берёзы. Над камином часы под амуром и психеей отбивали серебренным голоском... Чуть ли не в первый день моего приезда из Питера мы разговаривали с Лениным, стоя среди карельской берёзы, амур с психеей прервал нас певучим серебренным звоном. Мы взглянули друг на друга..."  
 
 "Не обижайся на меня, Гершеле, – пише Ленін Зиновєву. – Ты прав, я действительно не мог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволакивает меня своей лаской. А я так в ней нуждаюсь, особенно в такой политический момент. Мне очень трудно без ласки, а ты уехал, негодник. Вот я и не устоял. Но ты ведь простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле? Возвращайся и ты увидишь, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова".  
 
 Після переносення столиці в Москву коханці із-за зайнятості зустрічались все рідше. Потім був замах. Здоров'я погіршилось.  
 
 Зіновєв продовжував домагатися Леніна, та скоро любовний зв'язок припинився. В середині 1922 року Крупська  
 
 пише: "Прошу вас не беспокоить больше моего мужа своими домогательствами и просьбами о свидании. Пора бы уже и вам угомониться. Сколько же можно с моей стороны терпеть такое ваше бесстыдство? Ильич болен, вы же знаете это, и излишне говорить вам, взрослому человеку, что ваши шалости на сей раз могут только окончательно подорвать здоровье Ильича. Прошу вас больше не склонять его к тому, на что он всегда слишком охотно шёл. Надеюсь, вы поймёте это моё письмо. Оно продиктовано заботой о здоровье моего мужа".  
 
 Зіновєв приголомшений. Адже Ленін був йому потрібен не тільки для обіймів. Він розраховував, що Ілліч зробить його "спадкоємцем" на посту голови партії та держави...  
 
 Та сталося жахливе! Ленін несподівано довідався, що Сталін... знає про його підарастичні стосунки із Зінов'євим та Троцьким! В листі до Дзержинського він скаржиться на драконівську ізоляцію, котру влаштував йому Сталін в Горках. В тому листі скаржиться, що Сталін обізвав Крупську "проституткой и дегенераткой", що він перетворився на особистого ворога Сталіна, що існує заговір Сталіна проти нього. Благає Дзержинського допомогти звільнитись із спец лікарні, котру охороняють агенти Сталіна. В листі є такі рядки: "Феликс, Наденька говорит, что до неё дошли сведения, что Сталин произнёс фразу, будто бы педерастам в Кремле пришёл конец. Конечно же, это было произнесено более грубо и ругательно, но, как я сделал выводы, это имеет отношение прямо ко мне и моим товарищам".  
 
 Невдовзі Ленін сам відправився в гараж й велів везти його в Москву. Там він перевірив свій кабінет та любовної переписки не знайшов. Марія Улянова пише: "Всю дорогу из Горок Ленин подгонял шофера, чего прежде никогда не делал... Выйдя из своего кабинета в Совнаркоме, Ленин потом прошёл в свою квартиру, долго искал там какую-то вещь и не нашёл. Ленин пришёл от этого в сильнейшее раздражение, у него начались конвульсии".  
 
 Чому такий поспіх? Ленін надіявся знайти ті любовні листи. Листів не виявилося, отож Сталін його випередив! Вождь прекрасно розумів: ці листи могутній компромат на нього та "товарищей" – Зіновєва та Троцького. Він розумів: якщо Сталін опиниться у загрозливій ситуації, буде загнаний у глухий кут, то напевне використає той компромат для шантажу і як сильний засіб зганьбити Леніна, Зіновєва та Троцького в очах російського народу, котрий у переважній більшості ненавидить підарастів. Ось чому, не знайшовши переписки, Ленін "забился в конвульсиях"...

Панове, чому ви дивуєтесь? Тут он сам Ленін підаром був!
 Історики стверджують, що Ленін був... пасивним педерастом! Любов між Леніним та Зінов'євим спалахнула ще у Швейцарії. Саме там їх Н.К.Крупська й застукала "на гарячому", отож далі вони продовжували зустрічатись таємно. Особливо гарно "закохані" провели час в обладнаному шалаші на сінокісній ділянці за озером Разлив.
 
 Через місяць ЦК переправляє Леніна у більш безпечне місце, у Фінляндію. Зіновєв дуже скучає й пише листа: "Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне не хватает тебя и наших с тобою ласк... Ты не поверишь, я не прикасался ни к кому с тех пор, как ты уехал. Ты можешь быть совершенно уверен в моём чувстве к тебе и в верности. Поверь, ни к мужчине, ни тем более, к женщине не прикасался и не прикоснусь. Только ты мой близкий человек... Приезжай, не бойся, я всё устрою наилучшим образом".
 
 Через тиждень пише ще: "Милый Вова! Ты не отвечаешь мне, наверное, забыл своего маленького Гершеле...
 
 А я приготовил для нас с тобой замечательный уголок. Мы сможем бывать там в любое время, когда только захотим...
 
 Это прекрасная квартирка, где нам будет хорошо, и никто не помешает нашей любви. Будет также хорошо, как и прежде. Я вспоминаю, какое счастье было для меня встретиться с тобой. Помнишь, ещё в Женеве, когда нам приходилось скрываться от этой женщины... Никто не поймёт нас, наше чувство, нашу взаимную привязанность...  
 Приезжай скорее, я жду тебя, мой цветок.
 Твой Гершель"
 
 В кінці жовтня закохані зустрічаються у Петрограді. Та невдовзі Ленін відправляє Зіновєва у справах підготовки збройного перевороту у Москву. Зіновєв пише із Москви: "Ильич! Всё, что ты мне поручил, я выполнил. А что ещё не успел, обязательно сделаю... Здесь очень тяжело и не просто, но меня согревает мысль, что уже через несколько дней я увижу тебя и заключу в свои объятия. Хранишь ли ты наше гнёздышко? Не водишь ли туда других? Я очень переживаю тут, и только надежда на твою верность согревает меня... Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершель".
 
 У 1918 році Зіновєв знову скучає без "коханого": "Вова! Каждый раз, когда я оказываюсь далеко от тебя, я мучаюсь ужасно. Мне всё время кажется, что я вот сижу тут, тоскую по тебе, а ты как раз в эту минуту изменяешь мне. Ты ведь большой баловник, я-то знаю... Не всегда можно устоять, особенно в разлуке с любимым. Но я держусь и ничего себе не позволяю. А у тебя положение скверное – нужно всегда быть рядом с Надей. Понимаю тебя, всё понимаю... И как тяжело притворяться перед окружающими, тоже понимаю. Сейчас хоть стало легче – не нужно ничего от неё скрывать. Не то, что тогда в Женеве, когда она впервые нас застала...".
 
 Пізніше з фронту Зіновєв писав: "Вова! Не заросла ли твоя попочка за время нашей разлуки? Не стала ли она уже за это время?... Скоро я приеду, как только управлюсь тут с делами, и мы займёмся прочисткой твоей милой попки".
 
 Весною на фронті була важка ситуація, Зіновєва мучив страх, та все ж Червона армія розбила Юденіча.
 
 Після пережитого стресу Зіновєв пише відверто: "Вова, я скоро приеду и больше не выпущу тебя из своих объятий, чтобы не говорила эта грымза! Враг бежит по всему фронту, и, думаю, больше с этой стороны не сунется. Так что жди меня и спеши подмываться, я скоро буду".
 
 Через декілька місяців між коханцями виникла сварка на грунті ревності. Ленін пише лист Зіновєву на Кавказ із вибачаннями: "Милый Гершеле! Ты совсем не должен обижаться на меня. Я чувствую, что ты намеренно затягиваешь своё пребывание на Кавказе, хотя обстановка этого отнюдь не требует. Вероятно, ты обижаешься на меня. Но я тут ни в чём не виноват, это всё твои глупые подозрения. То, что касается Лейбы и меня – это лишь однократно и больше не повторится... Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнёздышке. Твой всегда Вова".
 
 Зіновєв негайно відповідає: "Ильич, это совсем не глупые подозрения насчёт тебя и Лейбы. Кто же не видел, как ты кружил вокруг него в последнее время? Во всяком случае, у меня есть глаза и я достаточно долго тебя знаю, чтобы судить... Мне ли не знать, как загораются твои глазки, когда ты видишь мужчину с крупным орудием. Ты сам всегда говорил, что у маленьких фигурой мужчин великолепные орудия... Я же не слепой и видел прекрасно, что ты готов забыть нашу любовь ради романчика с Лейбой. Конечно, он сейчас рядом с тобой и ему легко тебя соблазнять. Или это ты его соблазнил?...".
 
 "С Лениным мы поселились через коридор, – писав пізніше Троцкий у спогадах. – С Лениным мы по десятку раз в день встречались в коридоре и заходили друг к другу обменяться замечаниями... В моей комнате стояла мебель из карельской берёзы. Над камином часы под амуром и психеей отбивали серебренным голоском... Чуть ли не в первый день моего приезда из Питера мы разговаривали с Лениным, стоя среди карельской берёзы, амур с психеей прервал нас певучим серебренным звоном. Мы взглянули друг на друга..."
 
 "Не обижайся на меня, Гершеле, – пише Ленін Зиновєву. – Ты прав, я действительно не мог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволакивает меня своей лаской. А я так в ней нуждаюсь, особенно в такой политический момент. Мне очень трудно без ласки, а ты уехал, негодник. Вот я и не устоял. Но ты ведь простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле? Возвращайся и ты увидишь, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова".
 
 Після переносення столиці в Москву коханці із-за зайнятості зустрічались все рідше. Потім був замах. Здоров'я погіршилось.
 
 Зіновєв продовжував домагатися Леніна, та скоро любовний зв'язок припинився. В середині 1922 року Крупська
 
 пише: "Прошу вас не беспокоить больше моего мужа своими домогательствами и просьбами о свидании. Пора бы уже и вам угомониться. Сколько же можно с моей стороны терпеть такое ваше бесстыдство? Ильич болен, вы же знаете это, и излишне говорить вам, взрослому человеку, что ваши шалости на сей раз могут только окончательно подорвать здоровье Ильича. Прошу вас больше не склонять его к тому, на что он всегда слишком охотно шёл. Надеюсь, вы поймёте это моё письмо. Оно продиктовано заботой о здоровье моего мужа".
 
 Зіновєв приголомшений. Адже Ленін був йому потрібен не тільки для обіймів. Він розраховував, що Ілліч зробить його "спадкоємцем" на посту голови партії та держави...
 
 Та сталося жахливе! Ленін несподівано довідався, що Сталін... знає про його підарастичні стосунки із Зінов'євим та Троцьким! В листі до Дзержинського він скаржиться на драконівську ізоляцію, котру влаштував йому Сталін в Горках. В тому листі скаржиться, що Сталін обізвав Крупську "проституткой и дегенераткой", що він перетворився на особистого ворога Сталіна, що існує заговір Сталіна проти нього. Благає Дзержинського допомогти звільнитись із спец лікарні, котру охороняють агенти Сталіна. В листі є такі рядки: "Феликс, Наденька говорит, что до неё дошли сведения, что Сталин произнёс фразу, будто бы педерастам в Кремле пришёл конец. Конечно же, это было произнесено более грубо и ругательно, но, как я сделал выводы, это имеет отношение прямо ко мне и моим товарищам".
 
 Невдовзі Ленін сам відправився в гараж й велів везти його в Москву. Там він перевірив свій кабінет та любовної переписки не знайшов. Марія Улянова пише: "Всю дорогу из Горок Ленин подгонял шофера, чего прежде никогда не делал... Выйдя из своего кабинета в Совнаркоме, Ленин потом прошёл в свою квартиру, долго искал там какую-то вещь и не нашёл. Ленин пришёл от этого в сильнейшее раздражение, у него начались конвульсии".
 
 Чому такий поспіх? Ленін надіявся знайти ті любовні листи. Листів не виявилося, отож Сталін його випередив! Вождь прекрасно розумів: ці листи могутній компромат на нього та "товарищей" – Зіновєва та Троцького. Він розумів: якщо Сталін опиниться у загрозливій ситуації, буде загнаний у глухий кут, то напевне використає той компромат для шантажу і як сильний засіб зганьбити Леніна, Зіновєва та Троцького в очах російського народу, котрий у переважній більшості ненавидить підарастів. Ось чому, не знайшовши переписки, Ленін "забился в конвульсиях"...

А мені подобаляся "Тьотя Катя" Передача називалася, здається, "Катрусин кінозал".  

П'ята поїздка в Крим на заробітки. (Доповнення до моєї книги, котра є на www.prisoner.com.ua)
 Роботи не було. В кінці літа мусив знову з бригадою штукатурів їхати на заробітки в Крим – обіцяли роботу на будівництві готелю та безкоштовне житло. Робота, ясна річ, не по трудовій. (А де зараз знайдеш по трудовій?) Земляк, котрий підшукав нам роботу поставив умову: у бригаду ми повинні взяти його із напарником. Погодились. Прибули. Оглянув звичні краєвиди. Скрізь куди сягає око ржавіють підйомні крани та стоять "заморожені" каркаси житлових будинків, готелів, санаторіїв. Тих самих, котрі на початку минулого року будували українці (і я в їхньому числі), кримські татари, турки та китайці.  
 Знайшли малосімейку але проживання довелось оплачувати. Вийшли на будову й побачили звичне нам явище: бардак та безкультур’я. Робота погано організована, велика кількість ручної праці: одного дня немає потрібних інструментів, наступного – матеріалів. КАМАЗ із пісчано-вапняним розчином заїздить у підвал та вивалити вантаж не може – заважає низька стеля. Доводиться вивантажувати вручну. Пізніше штукатури завантажать суміш в ящик, автонавантажувач вивезе, кран підніме на потрібний поверх. Та й тут виникають неув’язки: то автонавантажувач зайнятий, то кран. Одного дня будують, наступного переробляють.  
 Один із наших новачків виявився лежнем, другий п'яничкою. І нічого не вдієш – мусили тягнути лямку як за себе, так і за них…
 Звичними є такі сцени: при вивантаженні із авто розсипалось пів-піддона цегли та на це ніхто не звернув уваги. Скоро маневруючі крани та машини перетворили ту цеглу на щебінку. І ось лише тоді робітники викинули її в ящик для будівельних відходів. Туди ж й кидають затверділий вчорашній розчин та брили бетону. Сонце палить немилосердно а на будові горить світло. Цемент у розчин кладуть хто скільки бажає, сітку на бетон не всі штукатури набивають й ніхто це серйозно не контролює.  Непотрібні куски арматури, як заведено, викидають в ящик для відходів не розуміючи того, що металобрухт сьогодні в ціні. Навіщо, питається, штукатурити донизу коли стяжка буде робитися на 40-50 сантиметрів вище? Це же ж зайва витрата праці та матеріалів! При радянській владі робітників стимулювали подавати рацпропозиції. Помітив що й де можна зробити краще, виклав на папері й отримав премію. Подібне сьогодні не практикується – працюй й сопи в дві дірки. Нікому твої пропозиції сьогодні не цікаві…  
 Ні, прогрес усе-таки є. Іноземний підйомний кран піднімає вантажі а тим часом кранівник ходить по будові й керує його роботою за допомогою портативного пульту. Прогрес є, але ж то прогрес не наш – він італійський.
 Мат на будові є звичним явищем. Ним висловлюють усі почуття: від як радості до обурення: "Какая же сегодня прекрасная погода, й..  Його мать!", до гнівного: "Ты чё такое пиз…ш, й.. твою мать!". І нічого не вдієш: зробиш зауваження – нарвешся на другий варіант…    
 Вийшов перепочити й став свідком такої сцени. Бетонники заливають бетон й при тому "спілкуються". Мат стоїть, що хоч вуха затикай. Внизу за десяток метрів на подвір'ї приватника в тіні інжирного дерева обідають курортники. Одна із жінок не витримала й обурено зауважила: "Ребята, имейте же совесть! Здесь же женщины, дети!" Присоромлені робітники замовкли й в тій тиші я почув повчальний голос іншої: "Та не матерятся они – они матом разговаривают!"
 Якось я подав своїм розчин. Скоро від колеги, із котрим спав поряд та їв за одним столом почув все, що він думає про мене, мою та Його мать. (!) Вмить розболілось серце й я злякався, що зараз станеться серцевий напад. Обійшлось. Провина моя виявилася незначною: забув покласти у розчин цемент. Ту помилку я хутко виправив: засипав в розчиномішалку цемент, вмикнув двигун але біль не минав.  
 Через два дні було свято й ми, як і належить християнам, стояли поряд у церкві, слухали службу та молилися. А втім, здавна лицемірство є нормою нашої поведінки. Лаємось, крадемо, вбиваємо, свідкуємо неправдиво, чинимо перелюб а у свята молимось Богові й при тому всьому вважаємо себе праведниками. До речі, й я до кісток просякнувся тим нашим хахляцьким менталітетом. Поцупити із будови держслужбовця, котрий за величезні хабарі зводить трьохповерховий палац, мішок цементу, декілька дощок чи жменю цвяхів гріхом не вважаю. А колись же, працюючи за прилавком, соромився собі копійку із каси взяти. Колеги дивилися на мене, як на ідіота, коли я переказ із дому отримав. Із саркастичною посмішкою сьогодні згадую той епізод. Ну, не ідіот?
 Кого із нас сьогодні, у випадку другого всесвітнього потопу, Господь би вибрав у ковчег? Чи набралось би знову із нас хоча б сім праведників?  
 Та ні, загалом робітники є людьми не поганими. Більшість із них мене пізніше заповажали, декотрі називали по імені, за руку вітались. Помітили на мені золотий хрестик й кличку дали – "Мессія". А втім, кличка мені сподобалась.
 Будівельники є людьми хорошими, вони і спеціалісти, і трудяги. Думав над причиною їхньої аморальної поведінки й їх прекрасно розумів. Усе пояснюється просто: погана організація праці та виснажлива робота не приносять ні морального задоволення, ні достойної зарплати. Розцінки колишні, а ціни ж то сьогоднішні! Тут про побудову власного будинку та купіплю нового авто годі й мріяти… Тут би кінці із кінцями звести. От й викликає наша сумна дійсність відповідну поведіку…  
 У вихідний поклав у пакет рушник, плавки, пиво, печиво та виноград й рушив до моря купатись. Тим часом вітер посилився й на морі розбушувався шторм. Вчора мене на будові протягнуло, ніс заклало й я, щоб не захворіти остаточно, не наважився лізти у штормове море. Поклав пакет біля ніг, оперся на перила майже безлюдної набережної й став милуватися штормом, краєвидами. Певно, тонісінько так хвилі лизали берег, кричали чайки до всесвітнього потопу та після. І в час коли вітрильники премудрого царя Соломона здійснювали торгівельні подорожі у далекі краї. І під час минулої війни, коли ці хвилі були червоними від крові а гори здригалися від вибухів. І в час коли Сталін виселяв звіди кримських татар за те, що ті під час війни опинилися на окупованій території. (Ніби то їх вина, що Червона армія залишила Крим на милість окупантів.)
  Аж тут глядь: а пакету ж то мого немає! Очевидно якийсь бомж, помітивши мій замріяний погляд, підійшов, взяв пакет й накивав пятами. Ризик був виправданий – за шумом моря я не міг чути позаду чужих кроків…
 Пригадались слова, котрі а аналогічній ситуації сказав повернувшийся на Батьківщину відомий українець:  
 - Впізнаю тебе, моя рідна українська земле!  
 - І тебе, мій народ! – сердито додав, коли помітив, що валізи зникли…
 А втім у всьому тому був винен сам, бо забув слова мудреця: "Коли йдеш, милуючись створеним Творцем зоряним небом, не забувай час від часу поглядати під ноги, щоб не впасти тобі в яму".
 Боляче було так, ніби кулаком вдарили в обличчя. Ніколи не мріяв емігрувати, та, бачу, доведеться. Пригадалися слова ясновидиці: "Ви виїдете звідси і там, де Ви будете жити, Вам буде краще ніж тут..." Звичайно краще, бо гірше вже нікуди…  
 Пригадались уривки із Висоцького:
 "В дом заходишь, как
 Всё равно в кабак,  
 А народишко:
 Каждый третий – враг.
 Воротят скулу
 Гость непрошенный!
 Образа в углу
 И те перекошены".  
 "…Испокону мы
 В зле да шёпоте,
 Под иконами
 В чёрной копоти".
 "Укажите мне край, где светло от лампад.  
 Укажите мне место, какое искал,
 Где поют, а не плачут, где пол не покат"…
 "… И из смрада, где косо висят образа,
 Я башку очертя, шёл, свободный от пут,
 Куда ноги несли да глядели глаза,
 Где нестранные люди как люди живут".
 На будові мені одне сподобалось: своєчасна виплата авансу та зарплати. Та недовго я радів. Наступного місяця не працювали 5 із половиною днів – не було розчину та цементу. Не проплатили тому що. Зарплату затримали. Не дуже то їй й раділи - розцінки колишні, ціни ж сьоднішні.  Дійшли висновку: "У батьки кончается золотой запас" й вирішили вертатись додому.  
 Прибув. Став на поріг й почув таке: "За твою відсутність в селі померло двоє молодих людей, а он вчора третій - сусід наш Вітя. Зараз будуть виносити. Йди попрощайся".  
 Підїхало  авто, домовину поспіхом винесли, завантажили й водій рушив. Присутні пояснили: "Небіжчика повезли на експертизу. Поховання завтра".
 Коли помирає людина на схилі літ від старості то це закономірно – усі ми смертні. Коли ж помирає людина передпенсійного віку – це справжня трагедія. Та не від хвороб ці люди померли, а померли від такого нашого підарастичного життя. От якби я нещодавно помер від серцевого нападу, то справжнью причиною була б не хвороба серця а наша довбана дійсність…
 Наступного дня прибув на поховання й там виявилася уся неприглядна картина нашої сумної реальності. Вітя довго хворів. Встиг причаститися й наступного дня помер. Для поховання потрібна була довідка та виявилося, що лікуючий лікар відбув на семінар. Дільничий лікар заявив: "Якщо судмедексперт дасть заключення експертизи, тоді й я довідку дам". Судмедексперт в свою чергу заявив: "Нехай спочатку дільничний дасть довідку про причину смерті а тоді вже я дам заключення". Круг замкнувся, отож довелось везти тіло небіжчика на розтин й платити за послугу чималі гроші. Без довідки ж не поховаєш…
 Одна із жінок сумно зауважила: "Найскромніше поховання, як і весілля зараз коштує щонайменше 1000 доларів. Весілля то ще якось окуповується перепоєм а тут…"  
 В траурній процесії я опинився поряд із сестрою свого друга дитинсва. Розпочав розмову на тему смерті: "Якось Женік Цмига розповів таке: "Бабуся моя відьмувала. Померла. Ми ж в ту пору були малі, отож мало що розуміли. Бабусю поклали в ящик, поплакали й кудись понесли. Ночами бабуся стала до нас приходити. Гладила нас та пригощала дуже смачними пряниками та пирогами. Та тільки Сонце сходило й співали перші півні вмить зникала. Коли ж ми дивились на ті недоїдені пряники то виявлялось, що ми ласували … кінськіми кізяками!"
 Валя посміхнулась й підтримала тему: "Ти, гадаю, памятаєш мого батька й колгоспну кузню в котрій він працював. Так от одного разу тато глибокої ночі із роботи вертав. Ніч була місячною, хоч бери та голки збирай. Батька наздогнав пан на гарній бричці. Привітався чемно й запропонував із ним випити. Свято, каже, у мене сьогодні велике от й пригощаю всіх кого стріну. Розстелив килим, дістав кришталеві бокали, коньяк, вишукані делікатеси. Обнімав тата, наливав французський коньк, говорив компліменти, і кришталеві бокали мелодійно дзвеніли коли вони чокались. Такого коньяку, таких делікатесів тато ще ніколи не куштував… А вранці тато проснувся на купі гною. Поряд на смердючій онучі стояли іржаві, погнуті консервні банки із недопитою сечею та куски недоїденого татом коров'ячого лайна…Виявилось, тієї ночі тата сам сатана пригощав!"  
 Я сумно посміхнувся й зауважив: "Сеча та коров'яче лайно є дитячою забавкою у порівнянні із тим, чим мене сатана пригощав!"
 Валя розуміюче посміхнулася й зауважила: "А я знаю цю історію – читала твою автобіографічну книгу!"
 Домовину із тілом небіжчика занесли в церкву, відспівали, принесли до щойно викопаної могили. Священик заглянув в неглибоку яму й запитав копача: "А якої глибини має бути могила?"
 Той у відповідь: "А мене півтори години тому із похоронного бюро прислали! Що я сам міг?"
 Ось так й живемо – усе робимо через, вибачаюь, сраку. Та не грощей у нас зараз не вистачає а совісті!
 Ну як цього ми не розуміємо?
 P.S. Может, спел про вас неумело я, очи чёрные, скатерть белая?!

ну яким шляхом Президент до страхової медицини... ?
 Яким? Підписав указ і, виконуйте, любі друзі!  

Соррі за повтор.  
                  Ситуація парадоксальна: хорошого Президента, як і депутата, у нас бути не може!
 Створилась парадоксальна ситуація при котрій… хорошої людини на посаді Президента бути не може! Таку людину не виберуть! Чому? А ви уявіть таке: знайшовся благородний чоловік, котрий наважився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму дій:  
         "Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "Влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "…и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись сатанинським ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розкрадати власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві поглиблюється криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та впливу на нашу свідомість через підконтрольні ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
         1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько олігархів, колишніх впливових комуністів, працівників радянських спецслужб, сьогоднішніх злодіїв, брехунів, лежнів.  
         2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-МГБ-КДБ. Переглянути їхні пільги пенсії та. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності.  
         3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
         4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
         5) НАТО – гарант не повторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
         6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
         7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
         8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
         9) Страхова медицина.  
        10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих авто.  
        11) Повернути заощадження нацбанку СРСР по курсу 1 карбованець СРСР = 1 долар США.
 12) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
         Кожен народжується вільним і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат". Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.  
         При моєму керівництві ви відчуєте себе людьми. Наші депутати-мільйонери, котрі насправді ніколи не були народними підуть працювати на благо держави. При стабільності та низьких податках підприємцям стане комфортно працювати, іноземцям вкладати капітали в нашу економіку отож з'являться робочі місця. Колишніх агентів та інформаторів МГБ-КДБ виведемо на чисту воду й позбавимо величезних пенсій та пільг. Вояків ОУН-УПА визнаємо учасниками бойових дій за волю України й вшануємо, як героїв. На військову службу наші хлопці будуть їздити, як на роботу, й в учбових класах та на полігонах вивчати військову справу. НАТОвці допоможуть модернізувати армію, знешкодити склади прострочених боєприпасів котрі сьогодні настільки чутливі, що вибухають від найменшого поштовху, нагрівання. Суд присяжних підкупити неможливо отож судочинство стане справедливим. Справи раніше засуджених переглянуть присяжні: не винен – вертайся до рідної домівки. Офіційне працевлаштування стане нормою, як у всьому в цивілізованому світі. Профспілки стануть слідкувати за дотриманням належних умов праці, зростанням зарплати відповідно інфляції та своєчасною виплатою заробленого. Захворів? Не трагедія - вибирай лікарню згідно соціального статусу. В день виписки лікарня надасть розпечатку, в котрій вказана ціна перебування, вартість кожної прийнятої пігулки та процедури. Частину оплатить страхова компанія, інше соціальні служби. Немає грошей на нове авто? Не біда – купи в Європі потримане. Заплати в бюджет 10% теперішньої вартості й катайся на здоров'я… Хочеш нове? Зателефонуй і до тебе у вказаний час завітає представник автосалону. Вибереш авто по каталогу, комплектацію, колір, спосіб оплати й через тиждень отримаєш його заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками.  При моєму керівництві та вашій працелюбності економіка України буде процвітати, отож свої вклади ощадбанку СРСР отримаєте без зволікань. І куди б Ви не прийшли, скрізь Вам будуть раді. Ніхто не скаже: "Принесіть довідку". Вам скажуть інакше: "Заповніть анкету. Ми Вам віримо, але можемо й перевірити…" Пані та панове, леді та джентльмени, виберіть мене. Ви у мене будете достойними громадянами цивілізованої України. Зобов'язуюсь жити на президентську зарплату й любити лише Україну!"  
         Гарний виступ? Так, гарний, але… Але розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю його шанси:  
         1) Силовий розгін Зради – антиконституційний отож є карним злочином.  
         2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці, їхні діти та родичі.  
         3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втратиш 40% голосів.  
         4) На професійну, високооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!  
         5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втратиш 40% голосів виборців та наживеш ворогів серед російських урядовців.  
         6) Суд присяжних передчасний. Судді та прокурори звикли жити за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втратиш 10% голосів.  
         7) Податки зараз надто високі отож підприємцям не вигідне працевлаштування по трудовій. Втратиш голоси бізнесменів.  
         8) Профспілки – люди відвикли від цього слова та й підприємці не захочуть бути підконтрольними ще одній організації. Втратиш голоси підприємців.  
         9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати від пацієнтів "живі" гроші. Втратиш голосів медиків.  
        10) Здешевлення розмитнення смерті подібне спритникам, котрі на цьому наживаються. Втратиш голоси митників та спекулянтів автомобілями.  
        11) Повернення вкладів – міф! Україна банкрот, тому що… Не повірять отож теж втрата голосів…
 12) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли відчувати себе бидлом: "Без бумажки ти букашка, с бумажкой – человек". Це означає: не зрозуміють, отож тут теж втратиш голоси…  
          Розумні люди й далі довго популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, скажуть, ця програма є програшем, втратою вкладених грошей та часу. Скажуть, що не варто наживати ворогів в середині України та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане "Принуждение к миру!" Наведуть приклад В'ячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав а пізніше рідна влада "прибрала"… Ну, коли вже багатолітнього політв'язня українці не вибрали!..
 Скажуть прямо в очі: "Ти що, хочеш розділити його долю!? Не лізь, не воруши оте сатанинське кубло, не ризикуй життям. Полізеш - безглуздо втратиш гроші, час, здоров'я а можливо й життя…"  
         Далі розумні люди пояснять як сьогодні діяти, щоб стати Президентом: спочатку потрібно заручитись підтримкою "грошових мішків". Оскільки ті "нові українці" (олігархи) за гарні очі (просто так тато маму не цілує) грошей не дають то пізніше доведеться ті капіталовкладення відробляти - проводити вигідну їм політику. У виступах перед народом потрібно бути популістом: в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що "електорат" хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході слід говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні, Сході та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії тому, що без їхнього газу та торговельних відносин нам не вижити… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато, жестикулювати і знову обіцяти, обіцяти... При цьому жодним словом не образити агентів колишніх НКВС-МГБ-КДБ, нинішніх українських управлінців, російських урядовців, а людям обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо. Вважай на те, що твій конкурент буде таким же популістом та брехуном як і ти. В державі багато розуміючих реалії життя людей отож вони із вас двох виберуть те г…, котре смердить менше. Ти повинен одягатися гарніше, обіцяти правдоподібніше, щоб люди дійшли висновку, що від тебе смердить менше. А переміг – забудь усе наобіцяне лохам й живи в своє задоволення. Якщо ж під тобою колись захитається крісло з гербом, тоді тако: нацарював скільки зміг доларів й з ними утік…  
         А й справді: кому із українців сьогодні потрібні кардинальні реформи? Один підпільно (не зареєструвавшись, отож не сплачуючи податків) щось виготовляє, ремонтує, другий ввозить та продає "контрабас", третій із жезлом стоїть на шляху й бере хабарі, четвертий, п’ятий, десятий теж має неконтрольований заробіток. Кожен розуміє: якщо до влади прийде справжній господарник – потік "лівака" припиниться, отож може бути ще гірше… Навіщо їм реформатор та радикальні переміни? Виходить так, що справжні реформи нікому в Україні не потрібні! Послухає чоловік розумних порад й махне на цю затію рукою…
 І от в результаті, мізки нам промивають підконтрольні  владним та мафіозним структурам ЗМІ, споживаємо перенасичені консервантами та барвниками генетично модифіковані продукти, ковбасу виготовлену переважно із сої, масло із рослинних жирів, овочі та фрукти з нітратами, дихаємо забрудненим повітрям й від постійних стресів покірно вимираємо зі швидкість 500000 українців в рік.
 Я живу тут й бачу реалії сьогодення. Який смисл при такому стані справ порядній людині ради ідеї за власний кошт йти у політику? От і йдуть хитруни, спритники ради наживи…

Ну от добрий дядя дав би Вам 2500000 на на реєстрацію Вас у Президенти. Ви б погодились на той гемарой?  

Літо. Спека. Чомусь давно не було вибухів на складах боєприпасів... Підозріло це...  

Дивний погляд на проблему! Це ж що виходить: монахи та монашки ... трішечки не того?  

Ось вам результативність Юлі за рік: $ минулого року 4,65. Сьогодні 8,15. Візьміть калькулятор і порахуйте падіння "зеленого" у нас і, для прикладу, у Ізраїлі.  

Та набило оскрмину це! То Аделаджа нас розуму вчить, то патріарх Кирило! От примусив би він "Медвєдя" похоронити по-людськи Леніна бо Мавзолей порушує другу Божу заповідь, тоді би я його заповажав...

Їду на роботу. Слухаю радіо. Аж тут новини. Повідомляють: "З початку року зовнішній борг України зріс на 8% і вже складає 29 мільярдів доларів!"
 Я аж скипів: "Во, .ляді до чого Україну довели!" Увага, ясна річ, притупилася...
 На головній машин не було і я пригальмувавши виїхав. Аж тут "гайці" вирослли ніби із під землі. Палочку мені. Стаю.  
 - Ви знак "Проїзд без зупинки бачили? Чому не зупинилися?
 - Так вулиця ж порожня. Який смисл зупинятися? Я пригальмував й проїхав...
 - Не має значення! Це порушення правил! Йдемо складати протокол. Це Вам обійдеться мінімум 250 гривень.
 Що робити? Із газет знав: В США якщо ти на порожньому перехресті перед червоним світлом пригальмував й проїхав, полісмен тебе зрозуміє... Вірно, мовляв, водій оцінив обстановку... А у нас не так. Формально то я винуватий, а от по суті - ні. У нас, ясна річ, не Гамерика...  
 Думаю собі так: Мо нехай пишуть протокол а я потім в ДАІ оскаржу порушення. Ммммм... А чи ще оскаржу? Доведеться витратити пів дня за котрі я би заробив на будові 50 гривень...  
 - А мо відпустите? 50 гривень дам. Більше немає...
 Взяли. Відпустили.  
 Коли глядь - немає на грудях хрестика! Забув дома. От звідки "непруха"! Якби я опинився перед виїздом на головну не декілька секунд раніше чи пізніше то поневолі мусив би зупинитись, щоб пропустити потік машин...
 Хлопці на роботі заспокоїли: Не сумуй. Візьмеш мішок цементу й компенсуєш втрату...
 Питання до знавців: Оскаржив би я в ДАІ порушення чи ні і скільки би часу ті формальності зайняли?

Як, шановці зрозуміти цей нонсенс?
 Як зрозуміти у них Храм Христа-Спасителя неподалік мавзолею ідола?

Я не підхожу - сидів...    Та і вік не той...  

Ех, братани, були б у мене "бабки"... (В значенні мані - $)    Був би і я Презом...

Актуальнішою для нас є друга:"Не роби собі ідола..." Це я відносно того ідола, котрий в стольному граді Києві на Бесарабській площі.  

Слишком многим была ясна лживость Ленина и его лозунгов. Потому и пролито было больше крови, чем надо было для простого захвата власти. Лидер и теоретик эсеров В. М. Чернов, министр земледелия в правительстве А. Ф. Керенского, председатель разогнанного большевиками Учредительного собрания, человек незаурядный во многих отношениях, не только понимал, что собой представляет банда большевиков и к чему они приведут Россию, но более того, он понимал то, что с ними ничего сделать нельзя. В 1919 году он написал Ленину письмо, но не отправил, потому, что предвидел бесполезность этого акта, а также возможные последствия и свою участь. В 1920 году он покинул родину. В своем письме Ленину Виктор Михайлович писал:
 «...Вы не вор в прямом вульгарном смысле этого слова. Вы не украдете чужого кошелька. Но если и понадобится украсть чужое доверие – и особенно народное доверие, – Вы пойдете на все хитрости, на все обманы, на все повороты, которые только этого потребуют. Вы не подделаете чужого векселя. Но нет такого политического подлога, перед которым Вы отступили бы, если только он окажется нужным для успеха Ваших планов. Говорят, в своей личной частной жизни Вы любите детей, котят, кроликов, все живое. Но Вы одним росчерком пера, одним мановением руки прольете сколько угодно крови и чьей угодно крови с черствостью и деревянностью, которой бы позавидовал любой выродок из уголовного мира.
 ...Вы – человек аморальный до последних глубин своего существа. Вы себе «по совести» разрешили преступить через все преграды, которые знает человеческая совесть. ...Нечаев (неистовый революционер – А.) с его революционным иезуитизмом, учивший, что революционер не должен бояться не только крови, но и грязи и должен уметь обращать на пользу революции ложь и клевету, подлоги и шантаж, убийство и насилие...
 И никогда и ни в чем не сказались с такой яркостью эти Ваши социально-психологические черты, как в двух делах, которые Вам пришлось совершить, чтобы расчистить путь к власти. Эти два темных и грязных дела – расстрел 5 января 1918 года мирной уличной манифестации петроградских рабочих и разгон Учредительного собрания...
 Можно было выступить против него открыто и мужественно, так, как умеет это делать честный враг. И можно было действовать так, как делал Иуда, «целованием предавший Сына Человеческого», положив в основу всего предприятия ложь и фальшь. Вам, Владимир Ильич, Вам, душе и вдохновителю Центр. Исп. Комитета большевистской партии, я напоминаю о воззвании этого комитета от 30 сентября 1917 года». Далее Чернов с болью ошеломленного коварством человека говорит о том, как Ленин, обвиняя правительство Керенского в кознях против создания Учредительного собрания, выдавал себя за его сторонника, чем всех запутал и обманул, сам сделал так, что сформировать Учредительное собрание стало уже невозможно. «Вы утверждали в том же обращении, что Учредительное собрание может быть создано только вопреки нынешнему коалиционному правительству, которое делает и сделает все, чтобы сорвать его.
 Вы даже предсказывали: «контрреволюционеры пойдут на все, чтобы сорвать Учредительное Собрание». Если понадобится, они откроют для этого фронт немецким войскам. Вы сами знаете, что после этого произошло. Учредительное собрание сорвали Вы, Владимир Ильич, конечно, известно, какой незамысловатый, но часто удающийся трюк пускают в ход вульгарные воры, боящиеся быть пойманными. Они бегут, изо всей мочи крича: «Держите вора». Сбитые с толку этими криками, ищут вора повсюду и во всех, кроме настоящего виновника.
 Теперь скажите мне, Владимир Ильич, видите ли Вы по совести какую-либо разницу между этим воровским криком и тем политическим приемом, который Вы пустили в ход с Учредительным собранием?..
 Вы хорошо знаете, Владимир Ильич, какая организация произвела в Петрограде переворот в ночь с 24 на 25 октября. Это был Ваш Военно-Революционный Комитет г. Петрограда. И в самый день 24 октября эта организация заявила во всеуслышание, заявила не правительству – нет, а всему народу: вопреки всяким слухам и толкам Военно-Революционный Комитет заявляет, что он существует отнюдь не для того, чтобы подготовлять и осуществлять захват власти. (...)
 После его разгона Вы стали в положение изобличенного лжеца, обманными обещаниями укравшего народное доверие и затем кощунственно растоптавшего свое слово, свои обещания. Вы сами лишили себя политической чести.
 Но этого мало. В тот самый день, когда собралось Учредительное собрание, – 5 января 1918 года – Вы дали во все газеты сообщение о том, что Совет Народных Комиссаров признал возможным допустить мирную манифестацию в честь Учредительного Собрания на улицах Петрограда. После такого сообщения расстрел мирных демонстрантов я вправе заклеймить именем изменнического и предательского, а самое сообщение – величайшей политической провокацией. Это предательство, эта провокация должны жечь Вам руки. Ничем, никогда Вы ее не смоете, потому что убийство, связанное с обманом и предательством, смешивает кровь с грязью, и эта ужасная смесь несмываема.
 Ваша власть взошла, как на дрожжах, на явно обдуманном и злостном обмане.
 Но когда власть в самом происхождении своем основывается на глубочайшей лжи, на нравственной фальши, то эта зараза пропитывает ее насквозь и тяготеет над ней до конца.
 Ваш коммунистический режим есть ложь – он давно выродился в бюрократизм наверху, в новую барщину, в подневольные каторжные работы внизу. Ваша «советская власть» есть сплошь ложь, плохо прикрытый произвол одной партии, издевающейся над всякими выборами и обращающей их в непристойную комедию. Ваша пресса развращена до мозга костей возможностью лгать и клеветать, потому что всем остальным зажат рот и можно не бояться никаких опровержений. Ваши комиссары развращены до мозга костей своим всевластием и бесконтрольностью.. . Моральное вырождение личного состава коммунистической партии – это логическое последствие того метода, которым добывали ей власть и упрочивали ее. А если это вырождение, это развращение доходит до «последней» черты в практике Ваших Чрезвычайных Комиссий, дополняющих мучительство и издевательство, воскрешающих Азефовщину (Азеф – провокатор царской охранки – А.), насаждающих предательство и провокацию, не брезгающих и не боящихся ни крови, ни грязи, – то вспомните, что той же смесью крови и грязи, обмана и предательства, измены и провокации было запечатлено самое пришествие Вашей власти в роковые дни, увенчанные 5-м января 1918 года...
 В этот день, Владимир Ильич, яснее, чем когда-либо, будут представлять себе рабочие Вашу внутреннюю сущность. Ваш истинный моральный облик «Торквемады» (Томас Торквемада – доминиканский монах, глава испанской инквизиции в XV в. – А.), переплетенного с Нечаевым, этим Распутиным русской революции... В эти дни рабочая кровь будет жечь Вам руки, в эти дни воспоминания о многократной публичной лжи перед народом будут вызывать на Ваше лицо краску стыда. Это будет Вашей моральной казнью. Виктор ЧЕРНОВ»
 
 Это письмо было написано в начале 1919 г. Сколько раз в нем использовано слово «ложь» и его синонимы в описании методов «работы» при захвате и удержании власти! Письмо не было отправлено адресату, но и сам факт написания его – это уже поступок. А многие не сделали и этого. Большинство. Власть знает о «молчании ягнят» и в своей беззастенчивой антинародной политике учитывает его тоже.

Був кучмізм а тепер буде онанізм?  

А я потрапляв в систему "найсправедливішого правосуддя" у ще в 1983 році.Читайте: www.prisoner.com.ua

Ось вам правда війни:
 "Матрос Черноморского Флота". (Замиховский Григорий Ефимович.)
 
 [sevdig.sevastopol.w s]
 
 "Собрали нас в Севастополе четыре тысячи матросов – добровольцев. Собранных "с миру по нитке" винтовок – "трехлинеек" хватило только примерно для 50% матросов. Пообещали выдать оружие по прибытии на фронт, да видно забыли. Многие уже получали оружие из рук раненых или забирали у убитых. Так было...
 
 Патронов у нас было мало, гранаты выдавались по две штуки на отделение, с указанием беречь их, и расходовать, только если на нас пойдут танки противника. Каждый день, на своей крови мы учились воевать на суше. Никто не пришел и не объяснил как окапываться и так далее...
 
 После сдачи Керченского полуострова мы все понимали, что вскоре, немцы, всей своей силой обрушатся на Севастополь. Начиная с первого июня, немцы бомбили без перерыва и круглосуточно обстреливали из тяжелых орудий, а где- то с 5-го июня, мы уже своих "сталинских соколов" в воздухе фактически не видели. Небо было черное от немецких самолетов. Помню свои доклады в те горькие дни: "Сектор 18 – вижу сто немецких самолетов, сектор 22 – вижу семьдесят немецких бомбардировщиков". Они нас просто с землей ровняли. От этих бомбежек люди сходили с ума в буквальном смысле. Становилось жутко. Весь город пылал от огня пожаров, горизонт утонул в дыму. Те несколько наших бойцов, которых ранило при бомбежках в первые дни штурма, "вытащили счастливый лоторейный билет", – их успели эвакуировать, и одного из них, выжившего, я встретил после войны. С воздуха сыпались листовки, почему-то отпечатанные на больших листах красной бумаги, с призывом "перебить жидов-политруков и сдаваться в плен". По всей линии фронта немцы установили громкоговорительные установки, и с утра до вечера зачитывали списки бойцов попавших к ним в плен, с указанием воинских частей этих бедолаг. А потом выступали солдаты попавшие в плен и склоненные к измене. Приглашали в плен. Мол – "есть водка, селедка, колхозов нет, жизнь- "малина", переходи к немцам ребята, иначе всех вас в море, как слепых котят потопят"...
 
 В Симферополе были устроены публичные дома для немцев. Работали там девушки добровольно! Так немцы, привозили к передовой проституток, и те "завывали" проникновенными голосами по громкоговорителю: "Ванечка, иди ко мне, ты нужен мне живой". И гармошка играет... На многих такая пропаганда действовала удручающе.
 
 Примерно до 15 июня наша оборона еще стойко держалась. А потом... Артилерия замолчала, снаряды кончились. А немецкие пушки бьют и бьют. Танков у нас нет, а у немцев уже было достаточно много танков... Я видел воронки от немецких снарядов до 15 метров глубиной... Многие были деморализованы и духовно сломлены. Где слова найти, чтобы рассказать что там происходило! Когда наступали редкие минуты затишья, мы не могли уже поверить, что нас не бомбят и не обстреливают! А потом снова – бомбы, бомбы... Наши ушные перепонки казалось, вот-вот лопнут. Голова "разрывалась" от воя немецких бомб...
 
 Когда 17 июня немцы захватили 30-ю батарею и вышли к Инкерману и к Сапун-горе через третий сектор обороны, стало ясно, что это конец. Нас свободно обстреливали из минометов и даже доставали пулеметным огнем. Все наши зенитные орудия к тому времени были уничтожены. Вечером 19 июня мы получили приказ покинуть Северную сторону и перейти в Южную бухту, где формировалась сводная пехотная бригада из тыловых частей флота. Там были укрепления еще времен Крымской войны. У нас один командир напился и отказался идти вместе со всеми. Боялся из блиндажа вылезти. Симановский только плюнул в его сторону... Разместили нашу роту в здании бывших мастерских флота, начался минометный обстрел и меня ранило восемью осколками мины.
 
 Ребята вынесли меня на плащпалатке. Я попал в госпиталь в Камышовой бухте, который находился в бывших ангарах гидросамолетов ЧФ. А мой товарищ Исаак Литинецкий, попал в Инкерман. После войны, я работал с ним в одной больнице, и вот что, он рассказывал о своей госпитальной доле. Его отправили в 47-й медсанбат в Инкерманских штольнях "Шампанвинстроя". Что он видел там, может сравниться только с преисподней. Без преувеличения – ад... Тысячи искалеченных раненых бойцов в полутьме... Шум страшный. Люди умирают в дикой агонии, смрад, крики, стоны, проклятья... На одну кровать ложили по три человека. Зловоние неописуемое. И никакой надежды. Воды нет, давали в день по бутылке шампанского с инкерманских винных складов по два сухаря и по банке рыбных консервов на троих раненых... Он был в числе последних раненых, которых успели загрузить на лидер "Ташкент".
 
 Тяжелораненых обычно грузили в трюмы кораблей, а легкораненых размещали на палубе. Кто-то спросил матросов из экипажа, откуда мол такой порядок размещения раненых? Ответ был предельно ясным: "Если корабль потопят, тяжелые все равно не выплывут, а легкораненый – хоть за доску ухватится и может продержится на плаву, до подхода помощи". Вот такие реалии... Мне раздробило бедро и кости таза, я сходил с ума от невыносимой боли, а обезболивающие медикаменты в госпитале кончились...
 
 Несколько раз меня осматривал главный хирург Приморской Армии Валентин Соломонович Кофман, приезжавший на консультации с Инкермана. Он сказал, что если мне сделают операцию в условиях санбата, – я не выживу. 26 июня на обходе врач приказал меня готовить к эвакуации. На территории бывших ангаров, лежали на носилках тысячи раненых. Пришел лидер "Ташкент", причалил у стенки, пополнение прибывшее на корабле сошло на берег, и вскоре, началась погрузка раненых. Но одновременно с ней, немцы начали бомбить бухту. Примерно через полчаса, "Ташкент" отрубил "концы" и ушел в море. Мы лежа в кузове только матерились, а некоторые – проклинали весь белый свет, страдая от своей беспомощности и горькой судьбы... Водитель наш, то ли погиб во время бомбежки, то ли сбежал. А из нас даже ползти никто не может! Снова начали бомбить, одного из раненых очередью с самолета задело. Он уже до смертной минуты был без сознания, так что смерть его была, как бы сказать, – легкой.
 
 Кричим о помощи, подбежали два матроса, спрашивают: "Кто же вас братишки бросил?". Один из них сел на водительское место, машина долго не заводилась. Отвез обратно в госпиталь, спас нас от неминуемой гибели. Мест внутри уже не было. Положили снаружи, рядом с сотнями таких же несчастных. Уже никто не подходил к нам, некому было даже раны перевязать. Два раза была сильная бомбежка. Бомбы разрывались в гуще людей, только носилки в воздух вместе с людьми взлетали...
 
 А потом артобстрел... В кошмарном сне не увидишь такого! Кто из раненых мог ходить – побрели в сторону моря. А мы... 29 июня я увидел, как вдоль рядов носилок идет Кофман и дает указание кого из раненых отправить на эвакуацию. Подошел ко мне, и приказал немедленно отправить. Кто живой был сразу духом воспряли. Неужели наши корабли прорвались в Севастополь?!? Пришли грузовики, где-то машин двадцать. Но повезли нас не в порт, а на аэродром в Херсонес, на южный участок обороны. Аэродром на Куликовом поле уже "приказал долго жить". Пока ехали, нас снова бомбили. И снова лежал я на носилках, и смотрел на небо, закрытое немецкими пикировщиками и ждал каждую секунду, когда меня разорвет бомбой в клочья... Добрались на аэродром в Херсонесе и сердце мое разорвалось от жуткой тоски и отчаяния. На летном поле лежало несметное количество раненых!. Они лежали здесь уже несколько дней, без воды, пищи, и без какой-либо медицинской помощи... Все... Амба... Летное поле, днем, методически обстреливалось немецкой артиллерией. Трупы уберут в стороны, воронки на взлетной полосе землей засыпят. Вот так и лежали, ждали смерти своей. Из ран моих белые черви выползают... В руках я сжимал маленький мешочек с документами, медалью и трофейным "парабеллумом" внутри. Знал, что если немцы прорвутся к Херсонесу, придется стреляться, – еврею в плену не выжить... А сил жить уже не было. Наступила апатия, когда уже относишься к своей жизни с полным безразличием. Санитары пьяные по полю бродят, рядом, на херсонеских складах, – тоже все пьют, ожидая неминуемой трагической развязки. Политрук – летчик, проходил между рядами носилок и громко говорил: "Ребята держитесь! Родина нас не бросит!"... Некоторые верили в это, до своей последней минуты. Рядом со мной товарищ скончался, так я его бушлатом накрыл... Отдал братишка швартовы у своего последнего причала...
 
 Вывозили раненых всего две эскадрильи транспортных "дугласов" из полка ГВФ. Прилетали ночью. Самолет мог взять на борт двадцать пять человек. Летчики шли по полю, а рядом с ними шли молоденькие солдаты – армяне, из батальона БАО. Летчик указывал пальцем кого загружать в самолет. Сколько тысяч глаз с надеждой и болью смотрели на летчиков... Вам этого не понять... Они прошли уже мимо меня, вдруг пилот развернулся и говорит, показывая на меня рукой – "Вот этого морячка, в тельняшке, забирайте. Ага, вот этого". Неужели меня?! Когда меня несли к самолету, молоденькие солдаты-носильщики плакали, они уже понимали, что у них, шансов вырваться из этого ада нет. Загрузили в самолет 26 лежачих раненых и еще человек десять, которые могли ходить. Самолет не мог набрать высоту, выкидывали из него ящики, носилки, вещмешки, вышвырнули все что могли. Взлетели... Взяли курс на Новороссийск, подлетаем к нему, а над городом – идет бой зениток с немецкими "юнкерсами". Повезло, в нас не попали. Я лежал возле места бортстрелка, он меня угостил шоколадом из бортпайка. Впервые за последние пять дней я что-то поел. Подарил ему на память и в благодарность пистолет. Приземлились в станице Кореновской. Казаки встречали севастопольцев хлебом-солью. Нас, вынесли из самолета, я лежал на земле и рыдал беззвучно. Напряжение всех этих страшных, жестоких, последних моих севастопольских дней было непосильным... После пережитого кошмара... Станичники разобрали нас по домам. Отмывали нас, – грязных, заросших, изможденных голодом и ранениями. А через пару месяцев, они, немцев, так же, хлебом-солью принимали. Пойми здесь что нибудь!...
 
 До середины августа привезли из Новороссийска еще несколько десятков моряков, спасенных на кораблях и на подводных лодках в первых числах июля. От них мы узнали всю правду о агонии севастопольского гарнизона... Было страшно больно и жутко осознавать, что все мои друзья погибли или попали в плен. И эта боль, не оставляет меня всю мою жизнь... Но никто не обвинял Петрова или Октябрьского, мы даже не могли представить, что эти, любимые всем Севастополем, люди бросили своих солдат. Откуда мы, простые матросы, могли знать что произошло на самом деле?... Это уже в 1961 году, когда в Севастополе собрали почти две тысячи участников обороны города, я узнал такое!!!, что до сегодняшнего дня, я не могу простить тому же Октябрьскому, совершенного им поступка. Я считаю, что он нас предал...
 
 Девяносто тысяч человек немцам на растерзание отдали!... Тридцать тысяч раненых бросили!. Советских людей бросили, проливших кровь в боях... Песню я любил: "Последний матрос Севастополь покинул"... Сколько матросов на берегу на съедение врагу оставили?! Для меня, до 1961 года адмирал Октябрьский был символом флота и эталоном мужества.
 
 Я не буду судить Петрова, светлая ему память, он пехотинец и сделал то, что сделал. Он был хороший солдат и достойный генерал. Мы гордились тем фактом, что нами командует Петров. Но, я, сейчас, говорю не о боевых заслугах конкретного человека, а о совершенно других понятиях. Есть офицерская этика... Есть кодекс поведения, наконец... Сына-адъютанта Петров не забыл вывезти. Когда подводная лодка "Щ-209", в надводном положении ждала, пока на шлюпке сына Петрова с берега переправят, команда баграми и сапогами била по рукам и головам подплывавших к лодке раненых матросов, которые, в последней надежде спастись, пытались попасть на лодку. Их назад в воду, на смерть, сбрасывали, – перегруза боялись. Вспоминал ли Петров перед своей смертью, как на его глазах тонули герои Севастополя? Он все видел, он в это время в рубке стоял.
 
 Служил на этой лодке офицер, который еще тридцать пять лет тому назад, в своих записках, эту ночь описал подробно... Хотите фамилии свидетелей? Я назову. И тех, кто эту историю на следующий день, из уст экипажа слышал еще можно найти. Живет здесь неподалеку подводник с лодки "Д-4". Да и бывший командир погибшего в Севастополе эсминца "Свободный" Иосиф Чверткин написал об этом, и вообще, о войне на Черном море всю правду, да только кто издаст его книгу?
 
 Еще раз повторяю, я Петрова не осуждаю... А вот Октябрьский!... Он же моряк! Он не имел право покинуть город! Капитан не покидает тонущий корабль. Он был обязан остаться... Мы же ему верили...
 
 Есть такое святое понятие, как флотское братство. Флотские традиции. В госпитале ребята рассказали, что уже с 30 июня, каждый транспортный самолет на аэродроме в Херсонесе брался с стрельбой и рукопашным боем, все спасали свои шкуры, ладно, – свои жизни, о погрузке раненых уже никто не думал. Редкому счастливчику из раненых повезло попасть на последние рейсы. А вице-адмирал, комфлота Филлип Октябрьский улетел... Кто расскажет, что чувствовали тысячи голодных и израненых бойцов на скалах Херсонеса, когда немцы сверху закидывали их гранатами, да на головы мочились. Вы даже не представляете всю бездну отчаяния и черной убивающей тоски, котрую пришлось испытать людям, брошенных своим командованием и обреченных на смерть и плен.
 
 А комиссар флота Кулаков, вдохновитель наш идейный. Узнал меня на послевоенной встрече, подошел. Помнил он меня по одесским боям, – нас, моряков отличившихся в атаках, тогда ему лично представляли. Говорит мне: "Привет комсорг!" Взгляд мой увидел, сразу на часы смотрит – "Пора обедать" и отчалил. А я многих других комиссаров помню, которые с винтовкой в руках, с нами вместе в атаку ходили и пулям не кланялись.
 
 Не постеснялся адмирал, после войны, себе звезду Героя на китель повесить... Я все бы понял и простил, если бы был у этих "полководцев" готов план эвакуации защитников города, но немцы его, скажем, – сорвали и не дали осуществить. Война, что поделать... Но когда до нас, бывших севастопольцев дошло!, что никто и не думал нас спасать!... – как потом видеть эти "личности" в расшитых золотом мундирах? Уже 20 июня мы все понимали, что шансов отстоять город нет. Одними штыками и своей геройской кровью, мы немецкую технику не остановили бы... Тогда, на встрече, в 1961 году, люди вставали в зале с мест и спрашивали прямо у сидящих за длинным столом, на сцене, наших бывших руководителей обороны: "Почему нас предали? Почему нас бросили?".
 
 Октябрьский с трибуны: "Успокойтесь товарищи. У нас был приказ Сталина и Буденного оставить город, с целью организации эвакуации оставшихся защитников, морем на Кавказ". Чекистов и политотдельцев вывезли... Ценные кадры, которые решают все. Я не обвинитель. У каждого своя правда, да и вообще, кому эта правда сейчас нужна? Я свое личное мнение никому не навязываю. Для кого-то Октябрьский может и герой, а для меня... Мы, на послевоенных встречах спорили, обсуждая поведение Октябрьского в июле 1942 года, кто-то говорил, что командующий флотом был обязан находиться в штабе флота в Поти и нечего ему было в осажденном городе делать. Ладно, о мертвых или ничего, или только хорошее.
 
 Сидим тогда на встрече, большинство в затрапезной одежке, потертых пиджаках, стоптаных ботиночках. Многие прошли через плен, а потом у них жизнь не особо заладилась, времена-то какие были... Октябрьский увидел как мы одеты, приказал всех одеть в парадную флотскую форму и выдать по солидному денежному подарку. Многие приняли. А некоторые, не смущаясь, сказали: "Мы не девки, чтобы с нами заигрывать, нам этих подачек не надо. Вы бы лучше, товарищ адмирал, в сорок втором году о кораблях для эвакуации позаботились, тогда бы мы сейчас в обносках не ходили".
 
 И пусть вам не говорят, что не было ни кораблей, ни возможности спасти севастопольский гарнизон. Могли нас выручить. Были корабли и на Тамани и на Черном море. И даже не "тюлькина флотилия". Если бы захотели, и самолеты бы нашли, чтобы прикрыть эвакуацию с воздуха. Я знаю одно, немецкие генералы в Сталинграде тоже имели возможность сбежать на самолетах, но остались со своими солдатами. Другое понятие о чести офицера... Даже у таких зверей и нелюдей, какими были немцы... И своих в 1944 году, немцы из Севастополя вывезли почти всех, только восемь тысяч в плен всего попало".
 
 Чомусь ніхто не знімає кінофільми про подібну жорстоку правду війни, ніхто не показує як в помираючому від голоду, холоду та репресій блокадному Ленінграді партійні висопопосадовці отримували спецпайки, як чекісти билися за ікру. Чому ж то? А тому, що після перегляду подібних сцен глядачі сатанинську радянську владу та військові паради стануть сприймати дещо інакше... Зруйнуються десятиліттями нав'язані стереотипи мислення...

Інавгурація Ющенка а по TV передача про... подвиги радянських розвідників. (!?)
 По ідеї мало б бути про звитяги ОУН-УПА. (Це був перший дзвоник   )

Василь Червоній – загибель чи вбивство?
 Jul. 8th, 2009 at 9:24 PM  
 
 Василь Червоній – загибель чи вбивство?
 
 4 липня 2009 року трагічна смерть обірвала життя народного депутата України чотирьох скликань, члена Вищої церковної ради УПЦ КП, старости Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівне, голови Рівненської обласної організації Української Народної Партії Василя Червонія.
 
 6 липня Василя Червонія поховали біля центрального кафедрального Свято-Покровського собору поряд із митрополитом Рівненським і Острозьким Даниїлом.
 На похороні було близько п’яти тисяч чоловік ( за оцінками преси, як на мене – набагато більше), напередодні цілу добу тривала служба у соборі – аби мешканці Рівного могли попрощатися з Червонієм. Віддати останню шану загиблому соратнику приїхали люди з усієї України, вперше в житті бачила таку кількість мужніх чоловіків із сльозами на очах. Співали Гімн України і стріляли з рушниць , спускали труну під улюблену пісню Василя про Полісся – ось тут є відео похорону:
 [www.rivne1.tv]
 
 Звісно, були виступи. Голова УНП Юрій Костенко попросив вибачення у Василя Червонія – можливо, й щиро, але мимоволі закралася думка, що перед мертвими вибачатися простіше. Різні були промови «діячів» - і від душі, й формальні, але загальний настрій був щемно-трагічним – Рівненщина понесла величезну втрату, люди втратили Провідника – одночасно із сльозами горя на обличчях людей видно було розпач і безпорадність, якусь навіть дитячу розгубленість.  
 
 Немилосердно пекло сонце, виступи тривали дуже довго. І ось слово взяв Микола Поровський: «Я не вірю ні у які блискавки. Читав висновок судово-медичної експертизи – де зазначено, що струм увійшов через ліве плече і вийшов через праве плече. Де ви бачили блискавку, що б’є не вертикально, а горизонтально?». Всі люди стиха загомоніли – бо то була думка, висловлена вголос від імені багато кого, хто не вірив у випадковість загибелі Василя Червонія. І вже у наступному виступі хтось продовжив думку про вбивство: «Загинули Чорновол, Ємець, Оробець , і Червоній став з ними в ряд».
 
 Ще напередодні у Києві, читаючи повідомлення про смерть Червонія, жодної секунди не вірила у випадковий збіг обставин і версію смерті від блискавки. У Рівному я очікувала почути факти від очевидців і соратників – і то відбулося вже одразу біля могили покійного, люди говорили про це. Соратнику Червонія – Євгену Жовтяку – слова для виступу так і не надали. В’ячеслав Кириленко також не виступав – стояв серед людей оддалік. Хтось з керівників області зачитав слова співчуття від Президента України Віктора Ющенка, а потому одразу заговорив Володимир Бондаренко (і краще б він мовчав) : «Коли ми йшли до могили, дехто з людей кинув нам вслід «О, приїхали Юлькіни жучки». То ми кажемо, що ми не «жучки», ми також привезли співчуття від Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, не одному ж Президенту співчувати». Люди знову стиха загули – але вже від огиди і обурення, то було дуже недоречно і непристойно – таке верзти на похороні.  
 
 Коли почали засипати могилу, і всі кидали пригорщі землі на труну, людський вир зіткнув мене з Кириленком – тихенько попросила його про те, аби депутати ВР ініціювали порушення кримінальної справи за фактом загибелі Василя Червонія. В’ячеслав пообіцяв порадитися з іншими депутатами і зробити все можливе, аби це вбивство було розслідуване.
 
 Потім був поминальний обід – на якому всі знову і знову розпитували один одного, що саме трапилося. Помітила, що всі члени УНП продовжували наполягати на версії про випадкову блискавку, мешканці Рівного говорили мало і неохоче – видно було деяку упередженість і побоювання, що ми поїдемо назад до Києва, а їм там залишатися і жити.
 Поспілкуватися з родичами не було можливості – бо це виглядало б просто неетично, тому всі одне одному переказували чутки про те, що нібито казали родичі і свідки загибелі Василя. І говорили різне.  
 
 Далі я просто викладу ту інформацію, що почула у Рівному, прочитала у пресі, отримала від різних адресатів на електронну пошту за останні дні:
 
 1. Мешканці Рівного говорили, що Василь з родиною поїхав купатися на озеро, почався дощ, родичі вийшли на берег, а Червоній залишився у воді – поплавати під дощем. Потім люди з берега побачили, як Василь різко здригнувся, нібито хотів вискочити з води, і впав. В цей час гримів грім – але дуже далеко, і блискавки видно не було. Дехто з очевидців бачив, як впав Василь, з вікон будиночків, що нібито є на березі озера.
 
 2. У найперших повідомленнях ЗМІ писали про те, що Василь вудив рибу з вудкою, в яку нібито потрапила блискавка.
 
 3. Інші ЗМІ писали про те, що Василь розмовляв під час дощу мало не у озері по мобільному телефону, через що в нього нібито влучила блискавка.
 
 4. 4 липня було названо одразу три різних лікарні, у які начебто відвезли Василя Червонія.
 5. Частина ЗМІ писала, що Василь Червоній помер у машині швидкої допомоги, частина ЗМІ запевняла, що його рятували у реанімаційному відділенні ще декілька годин. Після похорону преса написала таке: «Блискавка увійшла в одне плече і вийшла в інше, розірвавши серце, кажуть очевидці і лікарі. Зазвичай вона входить у землю вертикально.» [www.radiosvoboda.or g]. Виникає слушне питання - який тоді був сенс у реанімаційних заходах і чи були вони взагалі?
 
 6. Одразу після повернення у Київ мені надіслали листа, де розповіли, що блискавка вийшла через ногу – і що була обпечена плоть ноги.  
 
 7. Також мені надіслали скан висновку судово-медичної експертизи, у якому зазначено причину смерті : «Ураження атмосферною електрикою» – яким чином судмедексперт зробив висновок про природу електричного струму, невідомо. Проте перелік ушкоджень – відсутній, на підставі чого саме зроблені висновки – невідомо.
 
 А тепер про тих, кому вигідна була смерть Василя Червонія саме зараз:
 
 1. У зв’язку з подіями по «справі Лозинського» була виявлена наступна закономірність:
 
 Василь Червоній закінчив в 1975 р. середню школу на батьківщині батька в с.Грушка Кіровоградської області.
 [maidanua.org]
 
 У цьому самому с.Грушки Ульянівського району Кировоградської області народився і мешкав вбитий 16 липня Валерій Олійник.
 
 І дуже неподалік – у тому ж Ульянівському районі Кіровоградської області 15 липня загинув у автокатастрофі син народного депутата України Ганни Герман.
 
 Перші повідомлення про вбивство Валерія Олійника у Голованівському лісі надходили до преси саме від осередку УНП у Кировоградській області.
 
 2. У зв’язку з приїздом партиарха Кирила:
 
 Василь Червоній ініціював розгляд питання по недопущення патріарха Кирила не територію Рівненської області і це питання мало бути поставлення на голосування у Рівненській облраді 10 липня.
 
 Також Червоній планував із соратниками організацію блокування патріарха Кирила у Бориспільському аеропорту м.Києва 28 липня 2009 року.
 
 Окремо звертаю увагу - на запит у Гуглі залишився кеш з наступною інформацією:
 «Василь Червоній, Микола Поровський та Володимир Пилипчук дадуть прес-конференцію у ... Про це повідомили з прес-служби РОО УНП. Інші новини за 26.06.2009 ...www.ogo.rv.ua/hot_news/28314 - Сохранено в кэше – Похожие»
 Станом на сьогодні сайт «Ого» не працює і довідатися, яку саме прес-конференцію планував Василь Червоній, не маю змоги – чи то щодо подій на Кировоградщині, чи щодо приїзду патріарха Кирила.
 
 Ще одна цитата з новин: «Цю трагедію вважає не випадковою і священик Степан Маринич – колишній соратник покійного, нещодавно відсторонений від служби не без участі Члена вищої церковної ради УПЦ КП Василя Червонія. «Не треба ніколи нікому копати яму», – зауважив Степан Маринич.» [www.radiosvoboda.or g] . Це вже схоже на погрозу.
 
 Одночасно хочу зазначити, що у Інтернеті почалася шалена інформаційна кампанія про «Кару Божу» буквально з перших хвилин появи повідомлень про загибель Василя Червонія. Версію про блискавку активно педалювали і підігрівали прихильники Московського патріархату, і навіть були погрози «незгідним», що вони можуть повторити долю Василя Червонія. І при цьому члени УНП, присутні в Інтернет просторі, наполегливо просили не піднімати питання про те, що смерть невипадкова – що також насторожує.
 
 Підводячи риску, зазначу, що смерть Василя Червонія відбулася за незрозумілих обставин, в ній були зацікавлені різні кола політичних і релігійних діячів, і реалії та наведені факти потребують дослідити справу в рамках кримінального процесу – із залученням слідчих органів, бо замовчування факту вбивства Василя Червонія є неприпустимим злочином перед мешканцями Рівненської області та всієї України.

Справді прикро.    Напрошувався в спільника та...  

Питання таке: Ідола покоцали й уламки попадали вниз (куски фейсу, рука тощо) Чи є попит серед українців та іноземців на кусочки ідола? Це ж реліквія як-не як... Хтось же підсуєтився й зараз з аукціону продає руку вождя, уламки носа тощо...  
 Факт: ідол безхозний сьогодні. Це ж які дармові гроші валяються під ногами!  
 Створюю кооператив й пропоную бізнес: я зарядом саморобної вибухівки рвону ідола й уламки ми продамо бажаючим. 99% грошей пустимо на "Покращення життя обездоленим вже сьогодні", решту прогуляємо. Прошу записуватись в кооперацію.  
 P.S. Прошу спеців порекомендувати оптимальний заряд "сахарухи" та місце закладки. Листи прошу в почту.

Відносно Імператора: Змусили царя зректися Престолу й цим звільнили солдат від дотримання присяги - присягали ж то "ЦАРЮ, ОТЕЧЕСТВУ И БОГУ".  
 Цар відрікся, "Отечество" стало комуністичним, Бога та храми усунули...
 Що стане результатом таких дій передбачити було не важко...

Хлопці, не партесь  
 Продам щебінкою памятник одного із ідолів, про яких Господь говорив: "Не сотвори собі кумира".
 Самовивіз, предоплата.
 P.S. Скачав із Інету рецепти саморобної вибухівки, випробував і готовий до дій...

Я опираюсь на Біблію. Ісус вчив у молитві просити Бога: "Нехай святиться Імя Твоє, нехай прийде царствіє Твоє, нехай буде воля Твоя на Землі як і на небі..." Так воно і буде в кінцевому рахунку. До того йде.
 "І до праведності світ повернеться а з ним усі невинного серця". (с)
 P.S. "Любіть Бога, тому що Він благий і довіку милосердя Його".

Знайшов роботу. Працюю на будові - хатинку "новому українцю" ліпимо  

А що, круто! Га? Істинний українець, характер нордичний, стійкий. До ворогів України безжальний і т.д і т.п.  

Мо Миколу Коханівського оберемо? Він - чоловік діла й до того патріот!

Станеш Президентом і відразу повстанеш перед проблемою пошуку справді порядних, компетентних людей для заповнення усіх владних структур. У нашому океані лицемірства та пристосуванства важко буде відділити зерно від полови...

Мою ідею втілив... Я йому писав, хотів співавтором (співучасником, якщо точніше) стати. Не відповів - вже чотири було. Куди вже більше?  
 У мене був крутіший план: зробити це вдень. Я би привязався монтажним ланцюгом вдень а спільник би драбину прибрав...    Правоохоронці довго не змогли б мене дістати. А доки МЧСники б прибули та ланцюг перерізали то я би половину голови зніс  

Історики стверджують, що Ленін був... пасивним педерастом! Любов між Леніним та Зінов'євим спалахнула ще у Швейцарії. Саме там їх Н.К.Крупська й застукала "на гарячому", отож далі вони продовжували зустрічатись таємно. Особливо гарно "закохані" провели час в обладнаному шалаші на сінокісній ділянці за озером Разлив.
 
 Через місяць ЦК переправляє Леніна у більш безпечне місце, у Фінляндію. Зіновєв дуже скучає й пише листа: "Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне не хватает тебя и наших с тобою ласк... Ты не поверишь, я не прикасался ни к кому с тех пор, как ты уехал. Ты можешь быть совершенно уверен в моём чувстве к тебе и в верности. Поверь, ни к мужчине, ни тем более, к женщине не прикасался и не прикоснусь. Только ты мой близкий человек... Приезжай, не бойся, я всё устрою наилучшим образом".
 
 Через тиждень пише ще: "Милый Вова! Ты не отвечаешь мне, наверное, забыл своего маленького Гершеле...
 
 А я приготовил для нас с тобой замечательный уголок. Мы сможем бывать там в любое время, когда только захотим...
 
 Это прекрасная квартирка, где нам будет хорошо, и никто не помешает нашей любви. Будет также хорошо, как и прежде. Я вспоминаю, какое счастье было для меня встретиться с тобой. Помнишь, ещё в Женеве, когда нам приходилось скрываться от этой женщины... Никто не поймёт нас, наше чувство, нашу взаимную привязанность... Приезжай скорее, я жду тебя, мой цветок.Твой Гершель"
 
 В кінці жовтня закохані зустрічаються у Петрограді. Та невдовзі Ленін відправляє Зіновєва у справах підготовки збройного перевороту у Москву. Зіновєв пише із Москви: "Ильич! Всё, что ты мне поручил, я выполнил. А что ещё не успел, обязательно сделаю... Здесь очень тяжело и не просто, но меня согревает мысль, что уже через несколько дней я увижу тебя и заключу в свои объятия. Хранишь ли ты наше гнёздышко? Не водишь ли туда других? Я очень переживаю тут, и только надежда на твою верность согревает меня... Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершель".
 
 У 1918 році Зіновєв знову скучає без "коханого": "Вова! Каждый раз, когда я оказываюсь далеко от тебя, я мучаюсь ужасно. Мне всё время кажется, что я вот сижу тут, тоскую по тебе, а ты как раз в эту минуту изменяешь мне. Ты ведь большой баловник, я-то знаю... Не всегда можно устоять, особенно в разлуке с любимым. Но я держусь и ничего себе не позволяю. А у тебя положение скверное – нужно всегда быть рядом с Надей. Понимаю тебя, всё понимаю... И как тяжело притворяться перед окружающими, тоже понимаю. Сейчас хоть стало легче – не нужно ничего от неё скрывать. Не то, что тогда в Женеве, когда она впервые нас застала...".
 
 Пізніше з фронту Зіновєв писав: "Вова! Не заросла ли твоя попочка за время нашей разлуки? Не стала ли она уже за это время?... Скоро я приеду, как только управлюсь тут с делами, и мы займёмся прочисткой твоей милой попки".
 
 Весною на фронті була важка ситуація, Зіновєва мучив страх, та все ж Червона армія розбила Юденіча.
 
 Після пережитого стресу Зіновєв пише відверто: "Вова, я скоро приеду и больше не выпущу тебя из своих объятий, чтобы не говорила эта грымза! Враг бежит по всему фронту, и, думаю, больше с этой стороны не сунется. Так что жди меня и спеши подмываться, я скоро буду".
 
 Через декілька місяців між коханцями виникла сварка на грунті ревності. Ленін пише лист Зіновєву на Кавказ із вибачаннями: "Милый Гершеле! Ты совсем не должен обижаться на меня. Я чувствую, что ты намеренно затягиваешь своё пребывание на Кавказе, хотя обстановка этого отнюдь не требует. Вероятно, ты обижаешься на меня. Но я тут ни в чём не виноват, это всё твои глупые подозрения. То, что касается Лейбы и меня – это лишь однократно и больше не повторится... Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнёздышке. Твой всегда Вова".
 
 Зіновєв негайно відповідає: "Ильич, это совсем не глупые подозрения насчёт тебя и Лейбы. Кто же не видел, как ты кружил вокруг него в последнее время? Во всяком случае, у меня есть глаза и я достаточно долго тебя знаю, чтобы судить... Мне ли не знать, как загораются твои глазки, когда ты видишь мужчину с крупным орудием. Ты сам всегда говорил, что у маленьких фигурой мужчин великолепные орудия... Я же не слепой и видел прекрасно, что ты готов забыть нашу любовь ради романчика с Лейбой. Конечно, он сейчас рядом с тобой и ему легко тебя соблазнять. Или это ты его соблазнил?...".
 
 "С Лениным мы поселились через коридор, – писав пізніше Троцкий у спогадах. – С Лениным мы по десятку раз в день встречались в коридоре и заходили друг к другу обменяться замечаниями... В моей комнате стояла мебель из карельской берёзы. Над камином часы под амуром и психеей отбивали серебренным голоском... Чуть ли не в первый день моего приезда из Питера мы разговаривали с Лениным, стоя среди карельской берёзы, амур с психеей прервал нас певучим серебренным звоном. Мы взглянули друг на друга..."
 
 "Не обижайся на меня, Гершеле, – пише Ленін Зиновєву. – Ты прав, я действительно не мог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволакивает меня своей лаской. А я так в ней нуждаюсь, особенно в такой политический момент. Мне очень трудно без ласки, а ты уехал, негодник. Вот я и не устоял. Но ты ведь простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле? Возвращайся и ты увидишь, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова".
 
 Після переносення столиці в Москву коханці із-за зайнятості зустрічались все рідше. Потім був замах. Здоров'я погіршилось.
 
 Зіновєв продовжував домагатися Леніна, та скоро любовний зв'язок припинився. В середині 1922 року Крупська
 
 пише: "Прошу вас не беспокоить больше моего мужа своими домогательствами и просьбами о свидании. Пора бы уже и вам угомониться. Сколько же можно с моей стороны терпеть такое ваше бесстыдство? Ильич болен, вы же знаете это, и излишне говорить вам, взрослому человеку, что ваши шалости на сей раз могут только окончательно подорвать здоровье Ильича. Прошу вас больше не склонять его к тому, на что он всегда слишком охотно шёл. Надеюсь, вы поймёте это моё письмо. Оно продиктовано заботой о здоровье моего мужа".
 
 Зіновєв приголомшений. Адже Ленін був йому потрібен не тільки для обіймів. Він розраховував, що Ілліч зробить його "спадкоємцем" на посту голови партії та держави...
 
 Та сталося жахливе! Ленін несподівано довідався, що Сталін... знає про його підарастичні стосунки із Зінов'євим та Троцьким! В листі до Дзержинського він скаржиться на драконівську ізоляцію, котру влаштував йому Сталін в Горках. В тому листі скаржиться, що Сталін обізвав Крупську "проституткой и дегенераткой", що він перетворився на особистого ворога Сталіна, що існує заговір Сталіна проти нього. Благає Дзержинського допомогти звільнитись із спец лікарні, котру охороняють агенти Сталіна. В листі є такі рядки: "Феликс, Наденька говорит, что до неё дошли сведения, что Сталин произнёс фразу, будто бы педерастам в Кремле пришёл конец. Конечно же, это было произнесено более грубо и ругательно, но, как я сделал выводы, это имеет отношение прямо ко мне и моим товарищам".
 
 Невдовзі Ленін сам відправився в гараж й велів везти його в Москву. Там він перевірив свій кабінет та любовної переписки не знайшов. Марія Улянова пише: "Всю дорогу из Горок Ленин подгонял шофера, чего прежде никогда не делал... Выйдя из своего кабинета в Совнаркоме, Ленин потом прошёл в свою квартиру, долго искал там какую-то вещь и не нашёл. Ленин пришёл от этого в сильнейшее раздражение, у него начались конвульсии".
 
 Чому такий поспіх? Ленін надіявся знайти ті любовні листи. Листів не виявилося, отож Сталін його випередив! Вождь прекрасно розумів: ці листи могутній компромат на нього та "товарищей" – Зіновєва та Троцького. Він розумів: якщо Сталін опиниться у загрозливій ситуації, буде загнаний у глухий кут, то напевне використає той компромат для шантажу і як сильний засіб зганьбити Леніна, Зіновєва та Троцького в очах російського народу, котрий у переважній більшості ненавидить підарастів. Ось чому, не знайшовши переписки, Ленін "забился в конвульсиях"...

Ціна питання така: розумний чоловік в нашу політику (болото) не полізе. Он Вячеслав Чорновіл при "совку" ліз і при "самостійності" ліз... Так от при "совку" увязнювали а при "незалежності" прибрали... Отакеє то от. Думай, чоловіче, думай  

Ленін – геній темряви.
 
 В 16-річному віці, кращого й слухняного учня гімназії ніби підмінили. Він несподівано відмовився вчити закон Божий й із братом Олександром об'явив себе атеїстом. Коли ж директор гімназії та батько стали вимагати пояснень то Володя упав в істерику, зірвав із шиї хрестика, став топтати, викрикувати прокляття Богові. Це був другий припадок – перший стався у трьохрічному віці: маленький Володя з визжанням бив та топтав ікону. Ця паталогічна, нічим не виправдана ненависть до Бога поряд із ненавистю до царської сім'ї пізніше вилилась у знищенні тисяч храмів та монастирів, розстріли десятків тисяч священиків, розстріл царя із родичами... Ленін ніколи не бідував і не відрізнявся скромністю. Навіть у засланні у с. Шушенське займав окремий будинок із прислугою. За кордоном (із 1900 до 1917 вони із Крупською в Росії майже не жили) мав рахунки у банках, винаймав хороші квартири. Мама Леніна отримувала велику пенсію і користувалась успадкованим маєтком в Саратовській губернії.
 
 Містик Д. Андрєєв так змальовує Леніна: "Его лицо было ужасно, но не лишено сатанинского величия... Именно багровый жругрит, и только он создал превосходное человекоорудие: существо с тяжелым и неутомимым мозгом и таранообразным лбом, с широким и жадным, инфатильно припухшим лбом и хитрыми, по-татарски дикими и безжалостными глазами".
 
 Ленін в розмовах справляв гнітюче враження: завжди був агресивним, повчав, викривав. Він ніби знищував незгідного із ним співбесідника, виставляв його дурнем. Усі стомлювалися від його войовничості. І сам він був рабом марксистської ідеї, інструментом революції. Ленін у готовому вигляді звалився на голову народів Росії закінченим марксистом і крайнім революціонером із терористичними нахилами. Слово "одержимий" цілком до нього підходить. Він не просто влив свіжу кров у вчення Маркса-Енгельса, він його в Росії реалізував.
 
 У Першій світовій війні головним ворогом царської Росії була Німеччина. Помиляється той хто вважає, що перемогу у кожній війні забезпечує кількість сучасної зброї, талант полководців та хоробрість вояків. Ні, тут багато нюансів, політичних та тактичних ходів, хитрощів. Звичною є така тактика: уряд кожної воюючої сторони вишукує у ворожій державі невдоволених владою людей й усіляко підтримує їх, щоб ті із середини ослабили, розхитали, розвалили ворожу державу. Таким подарунком долі для німців став лідер комуністів – Ленін. Вони щедро профінансували його пропагандистську революційну діяльність й переправили у ворожу Росію в запломбованому вагоні на зразок троянського коня. В той же час із США в Росію на завантаженому зброєю та золотом кораблі направився Лев Троцький у супроводі 227 "революціонерів". Як виявилося, німці не помилилися... Ленін продемонстрував нелюдську енергію (виступав на мітингах по 2-3 рази в день); у нього з'явилась воістину сатанинська інтуїція (жодного разу не помилився в тогочасних політичних іграх). Більше того: у "вождя революції" проявилися магічні здібності. "Сегодня – рано, завтра будет поздно. Промедление смерти подобно" – так геніально "вождь" угадав найвразливіший для монархії момент збройного захоплення влади.
 
 Патріоти бились на фронтах затяжної, кровопролитної війни, а в цей час заколотники з числа політичних авантюристів, дезертирів та різноманітних мародерів, зігравши на невдоволенні народу, створили революційну ситуацію. Ні, ті так звані "революціонери" не проливали кров на фронтах Першої світової – вони працювали на оборонних підприємствах і тому мали "бронь", тобто звільнення від військової служби. Скориставшись звільненням від участі у бойових діях, вони під час праці та у вільний від роботи час активно агітували за повалення монархічного устрою та встановлення досі невідомого соціалістичного порядку. Численні агітатори висміювали все святе: владу, армію, віру, Батьківщину.
 
 Тимчасовий уряд своїми безглуздими указами значно поглибив хаос: відкрив в'язниці, дозволив солдатам вибирати командирів та обговорювати накази! Солдати вже самі вирішували: "Іти в атаку чи ні?" І це у час війни! В результаті одурені, деморалізовані солдати та матроси не воювали – вони пиячили, займались грабунком, спекуляцією та розпустою. В цьому хаосі більшовики підтримали ворожу Німеччину – виступали за поразку Росії у війні, за перетворення "войны империалистической в войну гражданскую", за "безоговорочный мир", в тих умовах означаючий поразку Росії.
 
 Тоді, як і сьогодні, суспільство було занадто розшароване на багатих та бідних: одні з жиру бісяться, інші ледве кінці з кінцями зводять. Сучасник А.Ф.Лосєв так описував людей передреволюційної пори: "Рабочие и крестьяне грубы, плоски, низки, им свойственен вульгарный пафос мордобития, зависть на все духовное, гениальное и свободное, матерщина, кабак и циничное самодовольство в невежестве и бездействии".
 
 Затяжна війна ще більш поглибила аморальність суспільства. В результаті з'явилась величезна кількість безпритульних, нещасних, невдоволених владою, абсолютно морально деградованих, здатних на будь-який злочин, озлоблених на весь світ людей, котрим у цьому житті втрачати вже нічого. Ось такі люди й стали чорноробами кривавої революції.
 
 Скориставшись сприятливим моментом, керовані Леніним комуністи наобіцяли невдоволеним людям саме те, про що ті мріяли: мир, хліб, волю, владу, власність на засоби виробництва та землю. "Мир народам!", "Фабрики – рабочим!", "Землю – крестьянам!". Обіцяли: "Ми багатство багатих та бідність бідних закинемо у спільний казан, перемішаємо та роздамо всім порівну. Усі будуть працювати по можливості, а брати – по потребі. Усе при комунізмі буде спільне, всі будуть рівні та щасливі. Буде рівність, братерство, воля. Наша планета – Земля виникла сама по собі з космічного пилу, а людина в процесі еволюції виникла від мавпи, отож, Бога немає, а є вічно-живе і всеперемагаюче марксистсько-ленінське вчення. Геть релігію, котра є опіумом для народу! Ми без вигаданого Бога самі побудуємо на всій планеті рай під назвою комунізм!".
 
 Імператор, а пізніше Тимчасовий уряд, відчували серйозність становища, але ситуація була безвихідною: в імперії невдоволення, продажність всіх і вся, цілковита байдужість обивателів, анархія, ситуація виходить з під контролю. Зняти армію для захисту державності означало поразку у війні, повну капітуляцію, і як результат – загибель імперії. Зняти армію із фронту в час, коли перемога виднілась на горизонті, було б катастрофічною помилкою, але, не зняти, як виявилось, теж обернулось катастрофою. Добірні війська бились на фронтах, отож, Зимовий палац, в котрому знаходився Тимчасовий уряд, охороняла жменька необстріляних, молодих юнкерів. Скориставшись такою безпечністю, таким подарунком долі, озброєні революціонери спочатку захопили почти, телеграф, розвели мости а вже після того увійшли, і майже без утрат заарештували урядовців. Владу у величезній імперії захопив новий "пахан" із своєю "братвою" – комуністами. Історики свідчать, що тоді під час державного перевороту постраждало лише сім заколотників. Та не мости заколотники розвели – вони розвели, роз'єднали, розпорошили всю націю й пізніше заарештовували громадян поодинці... Наступного дня вождь комуністів – Ленін на Установчих зборах поставив делегатів перед фактом: "Социалистическая революция, о необходимости которой всё время говорили большевики, свершилась!". Ось так привид сатанізму ходив, ходив по Європі, а прийшов у Росію...
 
 Ну от і все – влада захоплена. Ніхто не хотів помирати за когось, бо тодішній державний устрій люди любили так, як при моїй пам'яті уряд Хрущова, пізніше – Брежнєва, а сьогодні – нинішню владу.
 
 Після перемоги Жовтневої революції робітники та матроси кинулись громити винні погреби аристократів. Пробивали бочки, заповнювали підвали вином, ниряли туди з головою й часто тонули. В той час вождь революції – Ленін запропонував гнати спирт із... торфу, а вчені всерйоз намагались отримати горілку із... фекалій! Пролетарський поет Демян Бедный відгукнувся негайно: "Вот настали времена, что ни день, то чудо. Водку гонят из говна, по три литра с пуда".
 
 Цікаво, що такі видатні інтелігенти як Горький, Короленко, кривавий характер більшовицької революції пов'язували з... низькою культурою народу. В циклі статей "Несвоевременные мысли" (Заметки о культуре и революции) письменники звинувачують не саму революцію, а "бескультурье народа": "Наша революция дала полный простор всем дурным и звериным инстинктам", "Я особенно подозрительно, особенно недоверчиво отношусь к русскому человеку у власти, – недавний раб, он становится самым разнузданным деспотом, как только приобретает возможность быть владыкой ближнего своего".
 
 Із спогадів А. Нелідова: "... на улице к деду подошли солдаты: "Купи, дядя, офицера". – "А зачем он мне?" – "Расстреляешь". И гогочут..."
 
 Дії заколотників настільки не в'язались із здоровим глуздом, що багато хто сподівались на скоре припинення беззаконня. Більшість навіть не протестували – думали пересидіти скруту у квартирах та на дачах... Захоплення більшовиками Зимового палацу та арешт тимчасового уряду більшість громадян та іноземних дипломатів сприйняли як хуліганську витівку. Декотрі навіть злорадствували: "Большевики рвались к власти? Так вот пусть Ленин попробует управлять Россией! Ха-ха!".
 
 І Ленін спробував. Революція звільнила багато керівних посад та житлової площі. Люди соціального дна, котрі раніше були ніким вмить стали всім. Ощасливлені революцією отримали наказ Леніна карати усіх хто не сприйняв політику нової влади: "Чем большее число представителей буржуазии и духовенства удастся нам расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении не смели и думать..."
 
 Ось ще типовий для тих часів наказ Леніна: "Товарищи... Образец надо дать!... Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) не меньше 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц... Сделать так, чтобы народ на сотни верст видел и трепетал".
 
 В революцію пішли одурені пропагандою, кримінальні злочинці та психічно ненормальні люди. Вбивства та грабунок стали буденною роботою. Усе відповідало науці вождя: "Во имя достижения своих революционных целей, своїх желаний всё дозволено". Щиро вірили, що думати потрібно про щастя всього трудового народу а не про окрему людину. Немає на руках мозолів – буржуй! Носиш окуляри – "вшивая интеллигенция". Попався на перепродажі сірників – спекулянт. Усю цю "контру" без слідства та суду пускали "в расход". Людей часто катували та убивали... невідомо за що! Убивали ради власної садистської насолоди. Часто приречені на смерть не могли повірити в реальність того, що відбувається!
 
 Максим Горький докоряв марксистам: "Социальная борьба не есть кровавый мордобой". Ленін назвав його "хлюпиком" й повчально відповів: "Революции, батенька, в белых перчатках не делаются".
 
 Бог – мой личный враг. (В. І. Ленін)
 
 Сатана – супротивник Бога, а більшовизм хіба – ні? "Сочинения Ленина, – писав Н.Бердяєв, – "священное писание сатаны". Ось повчальний документ по темі: "1 мая 1919 года. N13666/2. Председателю ВЧК тов. Дзержинскому. В соответствии с решением ВЦМК и Совнаркома, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов подлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады. Председатель ВЦИК Калинин, Председатель Совнаркома Ульянов (Ленин) ".
 
 Важко повірити, але не важко перевірити, щоб переконатися: більшість вождів та діячів революції були євреями. Місцеві відразу кинулись у полум'я революції, чужі стали поспіхом прибувати, щоб на керівних посадах втілювати в життя ідеали своїх теоретиків – Маркса та Енгельса.
 
 Цікавий факт: у керівництві післяреволюційної Росії не було жодного робітника чи селянина. Давно помічено: соціальні революції творять одурені маси трудового люду а у виграші опиняються лише вожді... Пізніше й ті перегризаються між собою...
 
 Вчення і практика ленінізму явили світові найжахливіші уроки фарисейства. (Фарисейство – лицемірство, ханжество, показне благочестя є мерзенною формою сатанізму). Ось як Ісус характеризує фарисейство: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Матвія 23, 27)
 
 Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв'язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей нема, а їсти то усім хочеться... Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, а робітники – працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з'являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах... своїх політичних опонентів та конкурентів – "ворогів народу". Настає "беспредєл" – насильство виправдовують брехнею, а брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.
 
 "Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко".
 
 Комуністи зняли моральні гальма, дали найсильніший наркотик під назвою Влада, Уседозволеність. Іменем революції дозволеним та виправданим стало абсолютно все. Усі, кому не лінь, кинулись грабувати віками нажиті багатства держави та заможних співвітчизників. Порушивши зв'язок поколінь, стали глумитись над вірою своїх предків, зробили Бога та Його заповіти посміховиськом. Віра народу в Бога виявилась показною, фальшивою. Правдивою виявилась лише приказка: "Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко". Храми грабували, руйнували, перетворювали у конюшні, склади, клуби, ресторани, казарми, в'язниці, музеї атеїзму, а священиків убивали, відправляли в табори. Замість Істинного Бога поклонятись стали земній людині – Леніну та його людиноненависницьки м, абсурдним ідеям. Влада антихриста свідомо робила все те, проти чого застерігав Господь у Своїх заповідях. Загальнолюдські цінності комуністи замінили своїми – антихристиянськими.
 
 Слід також знати, що кровопролиття сталося в тому числі й тому, що в очах громадян авторитет усіх інститутів влади та духовенства на ту пору був дуже низьким – усі помічали цілковиту корумпованість, чванство, розбещеність. Спалахнув бунт і захищати прогнивший корупційний лад охочих знайшлось дуже мало, а от насолодитись вседозволеністю, грабунком охочих знайшлось досить багато...
 
 "Остался подлый народ".
 
 Комуністи силою захопили владу і... ніякої любові до Бога народ не продемонстрував! Один із очевидців (В.В.Розанов) так описував побачене: "Русь слиняла в два дня. Самое большое – в три. Даже "Новое Время" нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалась вся, до подробностей, до частностей... Не осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска. Что же осталось-то? Странным образом – буквально ничего. Остался подлый народ...".
 
 Стосовно же атрибутів державності та всенародної любові до самого імператора, то звістку про звіряче вбивство царської сім'ї зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством. Один із очевидців тих доленосних подій (Георгій Іванов) писав:
 
 "Овеянный тускнеющею славой,
 
 В кольце святош, кретинов и пройдох,
 
 Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,
 
 А жутко, унизительно издох". (Слід знати: друга голова орла символізує церковну владу.)
 
 Події тих днів свідчать не про байдужість народу до церкви – вони свідчать про злобне її неприйняття. Їй ніби мстили, і мстили абсолютно нелюдськи. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов'язково справити природні потреби у вівтарі, поперек лиця Богородиці надряпати непристойне слово.
 
 Звичайно, були одиниці, десятки, сотні, тисячі щиро віруючих, були "соловецькі сповідники", котрі відмовились співробітничати з безбожною владою, але вони не могли змінити загальної трагічної картини. Храми використовували як в'язниці, розважальні заклади – і ходили в них зовсім не соромлячись твореним святотатством не одиниці, не десятки, не сотні і не тисячі, навіть не десятки і сотні тисяч – а мільйони...
 
 Авторитет російського православ'я С. С. Аверинцев наводить типовий приклад: місцеві комсомольці залізли на дзвіницю і... мочились звідти на хресний хід! На власних батьків, матерів, дідусів, бабусь... І це були не чужоземці, не партійці з міста а місцеві, свої хлопці! Про що ще говорити?! Коментарі зайві... Закономірно що, Божа кара прийти не забарилась... Але, чи вчить нас чомусь історія?
 
 Залишився лише мавзолей вождя та підлий народ...
 
 Пізніше я був свідком як в оточенні святош, кретинів та пройдисвітів не в бою героїчно загинув, а принизливо здох, розсипався трухлявий радянський герб – серп і молот. Величезна космічна та ядерна імперія, котра увесь "капіталістичний світ" тримала під прицілом термоядерних ракет злиняла в два дні. Саме більше – в три. Від імперії дивним чином майже нічого не залишилось. Залишився лише мавзолей вождя та підлий народ...