Я нещодавно цю тему постив. Вибачаюсь за повтор - тема дуже актуальна!
 На українських сховищах боєприпасів почастішали вибухи. Для розуміння причини варто провести маленький екскурс у піротехніку. Для того, щоб вибухнув заряд вибухового пристрою потрібен запал (детонатор) виготовлений із дуже чутливих до вогню та механічних подразнень ініціюючих вибухових речовин (гримучої ртуті, азиду свинцю тощо). Навіть звичайні патрони спрацьовують за цим принципом - бойок вдаряє в змащений гримучою ртуттю капсюль й той запалює порох. У вибухових пристроях принцип дії такий же: збуджують механічно або вогнем ініціюючі речовини й ті детонують основний заряд. Був випадок: правоохоронець поклав портативний акумулятор радіостанції у кишеню, в котрій знаходились набої. Один із набоїв, замкнувши собою клеми акумулятора, нагрівся й стався постріл.  
           Усі ми знаємо: усілякі вироби мають гарантійний термін зберігання, й військові боєприпаси в тому ж числі. Справа ось в чому: після винаходу бризантних вибухових речовин ними стали заповнювати різноманітні металічні знаряддя вбивства людей. Спочатку найпоширенішою вибуховою речовиною був тринітрофенол. Невдовзі виявилося: начинені ним снаряди вибухають у стволах гармат під час пострілу! Дослідили і виявили причину: тринітрофенол вступає в реакцію з металічними корпусами снарядів з утворенням дуже чутливих до механічних подразнень пікратів, котрі по своїй чутливості до механічних подразнень та нагрівання нічим не поступаються ініціюючим вибуховим речовинам! Після налагодження промислового виробництва тринітротолуолу від тринітрофенолу відмовилися. Пізніше виявилося, що й тринітротолуол, хоча значно повільніше, вступає в реакцію з металічними корпусами вибухових пристроїв з утворенням дуже чутливого до механічних подразнень пікрату заліза C6H2(NO2)3O]2Fe. Є ще одна важлива обставина: швидкість утворення пікрату заліза залежить від температури. З огляду на цю істину боєприпаси мають установлений термін зберігання: в складах 40 років, на відкритому повітрі – 10.  
 Колись партизани розбирали знайдені боєприпаси й виплавляли з них тринітротолуол. Вибуху не ставалося тому, що боєприпаси були щойно виготовленими! Інша річ коли термін зберігання давно минув… Ось "Газета по-українськи" повідомляє: "Старший експерт-вибухотехнік майор міліції Дмитро Тарусін 1976 року народження загинув 30 червня від вибуху під час дослідження снаряда в приміщенні вибухотехнічної служби Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС на вул. Ковтуна в Харкові. Загиблий експерт самостійно проводив дослідження одного з боєприпасів часів ВВВ, вилучених у жителя Харківської області. Під час роботи снаряд вибухнув, експерт загинув на місці від отриманих травм".  
 А скільки наших допитливих хлопців, начитавшись про партизанські "чортові кухні", загинули під час розкрученя, розпилювання знайдених боєприпасів…  
 Яка ситуація на військових арсеналах сьогодні? Після здобуття незалежності країни Варшавського договору примусили керівників СРСР очистити їхні території від військових арсеналів. В Москві добре знали, що термін придатності боєприпасів виготовлених після Другої світової війни спливає й тому наказали складувати їх на територіїї України – нехай українці пізніше мають з ними клопіт. Більше двох мільйонів тонн вибухових пристроїв поспіхом ромістили у 180 сховищах а решту складували там же під відкритим небом. Час спливав, боєприпаси нагрівала літня спека, охолоджували зимові морози й ці коливання температури прискорювали утворення пікратів отож вибухові пристрої ставали все більш небезпечнішими.  
 Щоразу після вибухів на сховищах боєприпасів військові вказують, що причиною спрацювання боєприпасів були зварювальні роботи, халатність охоронців, недопалок, лісова пожежа тощо...
 Це не так! Усі ми знаємо: речовини розширюються при нагріванні. Те ж саме відбувається й із боєприпасами:  металеві оболонки мін, бомб, ракет та снарядів розширюються під дією літньої спеки й цим подразнюють надчутливі пікрати, як у випадку нагрітого акумулятором патрона. Достатньо вибуху одного снаряда, міни, бомби, щоб здетонувати весь арсенал…  
 Нещодавно ЗМІ повідомили про ще один трагічний випадок: у Львівській області під час військових навчань міна вибухнула у стволі міномета. Двоє вояків отримали смертельні травми. Це що, помилка артилеристів? Ні – вибух міни в стволі під час пострілу ініціював надчутливий пікрат заліза.  
 Україна дуже кволо знищує старі боєприпаси мотивуючи це нестачею фінансування. Разом із тим новими армію не поповнює. А й справді: навіщо виготовляти нові боєприпаси коли старих дівати нікуди? (!?)
 А якщо спалахне війна? Як використовувати прострочені боєприпаси,  не знаючи який із них вибухне під час пострілу, вібрації чи нагріванні спекотного дня!? Як воювати коли береш просрочений боєприпаси в руки й цим граєш із долею в "російську рулетку"?! Це ж що: знову будемо воювати методом штрафних батальйонів?
 Істина така: Живемо на пороховій бочці. Якщо знищувати боєприпаси нинішніми темпами то процес розтягнеться на 36 років. Де рване наступного разу? Банальна істина: військові та урядовці знають про небезпеку та от біда: ніхто проблемою займатись не хоче! Скоро президентські вибори а мо й позачергові парламентські отож усі сьогодні зайняті боротьбою за владу, політичними інтригами. Кожен урядовець сьогодні думає:" От здобуду (збережу) владу й тоді… Авось пронесе…" Не пронесе! Де рване наступного разу?

Мерс 190 - моя мрія. Знайшов Мерс в Києві 1983 тюнінговий (пробіг 400000 км) Чи вавто заплатити 4000дол. і взяти генеральну довіреність? А там "Або Падишах помре, або осел здохне" - як казав Ходжа Насредін... Скільки прослужить? Мо взяти кредит і купити "китайця"? Прошу обсудити тему.  
 P.S. А мо хто із ФУПівців продає пристойного 190 Мерса? Розгляну варіанти...

Щоб прискорити процес пошуку зайшов на Auto.ria.ua й набрав у пошуку Мерседес-Бенц 190. Ціну вибрав від 1900 до 3500$. На мій подив, автомобілі за вказаними ціновими параметрами є в наявності з фото та номером контактного телефону!  
 Один 1900$, другий 2300$, третій 3200$. Це, певно, якийсь розіграш, вирішив я й набрав вказаний номер. Запитав: "А ваші авто не крадені, не після аварії, не скручені показники спідометра?" Голос на іншому кінці телефонних дротів повідомив: "Авто є в наявності і в хорошому стані. Не крадені, спідометр не підкручений, документи в порядку". Тоді я, сам не вірячи такому щастю,  запитав: "Куди їхати забирати одне із них?" Голос на іншому кінці дротів сказав: "В Італію!". Я й сів…
 Нижче якийсь господар продає 190 Мерса за такою ж ціною 3500 в Україні. Приписка приголомшує: "Нерозмитнений. Розмитнення буде коштувати 10484$".  
 І то за такий стан справ я чотири роки тому мерз на Майдані? Кричав:"Україну – в Європу!"
 Сьогодні поубивав би тих, кого я тоді до влади привів. Дожилися: весь заробіток маленького українця йде на комуналку, харчі та дешевий одяг…  
 Запитання для тих, хто в темі: Скільки буде коштувати розмитнення того авто чеху, естонцю, литовцю, поляку, білорусу, молдаванину, росіянину?

Усі ми знаємо: усілякі вироби мають гарантійний термін зберігання, в тому ж числі й військові боєприпаси.
 Справа  ось в чому: після винаходу бризантних вибухових речовин ними снали заповнювати різноманітні металічні знаряддя вбивства людей. Спочатку найпоширенішою вибуховою речовиною був тринітрофенол. Та з часом виявилося: начинені ним снаряди вибухали в стволах гармат. Дослідили і виявили причину: тринітрофенол вступає в реакцію з металічними корпусами снарядів з утворенням дуже чутливих до механічних подразнень пікратів. Після налагодження промислового виробництва тринітротолуолу від тринітрофенолу відмовилися. Пізніше виявилося що й тринітротолуол, хоча й значно повільніше, вступає в реакцію з металічними корпусами мін, бомб та снарядів з утворенням тих же дуже чутливих до механічних подразнень пікратів. З огляду на цю істину міни, бомби, снаряди, торпеди, ракети мають певний термін зберігання, пізніше котрого їх використання спричиняє несанкціоновану детонацію.
 Що ми маємо насправді? Після здобуття незалежності країни Варшавського договору примусили спадкоємницю СРСР – Росію очистити їхні території від військових арсеналів. В керівництві Росії добре знали, що термін придатності боєприпасів спливає й наказали вивезти та складувати війсьові арсенали  на територіїї України – нехай хахли з ними іпуться… Більше двох мільйонів тонн вибухових пристроїв розвантажили у наспіх створених сховищах та складували під відкритим небом. Час спливав, бибухові пристрої ставали все більш небезпечнішими.  
 Усі ми знаємо: речовини розширюються при нагріванні.  Металеві оболонки мін, бомб та снарядів розширюються під дією літньої спеки й подразнюють надчутливі пікрати. Це й викликає детонацію. А нам військові щоразу пояснюють: причиною спрацювання боєприпасів були зварювальні роботи, недопалок, лісова пожежа тощо…
 ЗМІ повідомлять: якщо знищувати боєприпаси нинішніми темпами то процес розтягнеться на 36 років. Де рване наступного разу?
 Нещодавно ЗМІ повідомили про ще один трагічний випадок: у Львівській області під час військових навчань міна вибухнула у стволі міномета. Двоє вояків отримали смертельні травми.  
 А й справді: навіщо виготовляти нові боєприпаси коли старих дівати нікуди? А якщо війна? Хто стане воювати знаючи, що прострочені боєприпаси детонують від найменшого механічного подразнення? Давно відомо: боєздатність армії прямо пропорційна рейтингу президента. Це ж що: знову будемо воювати методом штрафних батальйонів?

Давайте розглянемо історію за останні 100 років. Висновок один: російські вожді були неабиякими майстрами наживати ворогів.  
 Царський уряд (не народ) кинув мільйони людей у полумя Першої світової війни. пізніше комуністичні вожді убили царя, нацькували бідних на багатіїв й цим спровокували громадянську війну. Комуністичні вожді посварилися із Богом й стали руйнувати церкви, знищувати священників. Розкрутили маховик масових репресій, голодомору. Силою зброї обєднали 15 держав в тюрму народів - так званий СРСР. Спровокували війну із Фінляндією. Водили дружбу із нацистами та озброювали гітлерівську Німеччину. Коли ж Гітлер випередив Сталіна, вожді громадян нещодавно дружніх  держав послали убивати один одного - "А до войны вот этот склон немецкий парень брал с тобою, а вот сейчас быть-может он свой автомат готовит к бою..." (В.Висоцький) Коли ж припекло кремлівські вожді попрохали у нещодавно ненависних "капіталістів" допомоги. Під час війни люди усіх 15 так званих республік обєдналися й таки здобули для кремлівських вождів перемогу.  Росіянин Єгоров та грузин Кантарія встановили над палаючим Рейгстагом червоний прапор. Визволили громадяни усіх національностей Європу а комуністичні вожді руками маріонеток насадили там свої порядки. Після війни відразу забули співробітництво, стали поставляти зброю новоствореним диктаторським режимам й "в подяку за допомогу" розвязали "Холодну війну" - стали воювати із цивілізованим світом руками своїх маріонеток. На учорашніх союзників націлили ядерну зброю. Дружили із Китаєм. Розбудовували, постачали зброю. Посварилися. Спочатку підтримували новостворений Ізраїль а потім озброювали та розбудовули Єгипет. Із Єгиптом пізніше теж посварилися. Ввели війська в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан. Коли ж "Союз нерушимий" розвалюватись став вожді (не люди) стали вводити війська на території непокірних республік. Памятаєте як російський спецназ порубав саперними лопатками мирний мітинг у Тбілісі 8 квітня 1989 року? Сьогодні війна у Грузії - сини та онуки Єгорова убивають синів та онуків Кантарії!
 Я досить довгий час перебував у Росії та не зустрічав жодної людини, котра б мала якісь серйозні претензії до українців й хотіла йти на Україну війною. На Україні не зустрічав жодної людини, котра б мала якісь серйозні претензії до росіян й хотіла йти на Росію війною.  
 Люди добрі, ви що, з глузду зїхали!? Хто коли з нас виходив на вулиці й вимагав у вождів зброю, щоб "визволити" ту чи іншу державу ради торжества там комуністичної чи якоїсь іншої ідеї? А може справа у наших вождях? Може пора їх ретельно перевірити у психіатричній лікарні й лікувати? А може знайти священника та й провести над ними обряд екзорцизму - вигнання демонів? Га, як гадаєте?

Чи не кидалово? Скільки доведеться чекати в реалі ВАЗ, якщо відразу заплачу 10000 гр?

Для аналізу ситуації зробимо екскурс в історію.
  1918 року лише 300 студентів зголосилися виступити про ти більшовицької навали. Чому так мало? А тому що тодішню владу ніхто не любив, отож і помирати за казнокрадів люди не хотіли.
 Вдруге в наш край росіяни увійшли 17 вересня 1939 року. І… не було спротиву. (Польську владу люди не любили – не було за що)
 У червні 1941 від комуністів  нас, так би мовити, "звільнили" німецькі нацисти. Спротиву з боку населення не було. Чому? Російських "визволителів" ненавиділи за масові репресії та "розкуркулення".
 У лютому 1944 від нацистів наш край звільнили комуністи. Ніхто не став захищати владу нацистів – не любили їх люди, бо вони нас людьми не вважали… (В тому ж числі й за напис на елітних крамницях "Українцям та собакам вхід заборонено"
 У 1991 році ніхто із простих трударів не вийшов зі зброєю захищати СРСР – людям остогидла тотальна брехня.
 У 1991 нам із неба впала Незележність й пізніше 2004 українці вийшли на Майдан – набридла брехня можновладців, тотальна продажність…  
 Ми вистояли та… нічого не змінилося!
 Сьогодні загроза із боку Росії. Хто у випадку агресії вийде проти окупантів? Армія вийде? Ні. Не вийде – наші хлопці покинуть зброю, переодягнуться в цивільне й розбіжаться по домівках, як ті іракські вояки…
  Мо вся нація встане, як громадяни Фінляндії зимою 1939-1940?
 З чим в руках, заради кого, за які ідеали кидатись під танки новоявлених "визволителів"? Мо зі словами: "Не зрадь Майдан!" кидатись на танки із вилами, щоб російські танкісти померли від сміху?  
 Ну, припустимо, росіяни таки окупували Україну. Що буде? Одне зрозуміло: сталінського розмаху репресій не буде. Порядки в Росії сьогодні більш-менш демократичні отож новітні "визволителі" не стануть проводити насильницьку колективізацію та закривати церкви, не стануть підприємців обзивати буржуями із витікаючи ми із цього наслідками…
 Що ж буде? Буде на перших порах вражаючий безпредєл за приказкою: "Не так страшний російський танк як його п’яний екіпаж".  Під цю марку в формі російських вояків стануть безчинствувати різноманітні наші покидьки та новостворені банди "махновців".
 Ясна річ, наші гроші перетворяться в макулатуру як колишні імперські рублі. Також атрибути державності ми втратимо й із ними усі папери із "націоналістичними" печаткам. Державні та закордонні паспорти доведеться переоформити на російські в котрих Україну змінять  на "Окраина России".
 Хто не змириться – тих заарештують. Сценарій давно відпрацьований в НКВС-КДБ.
 Оскільки у нас 5% новоявлені "нові українці" та 95% "електорат", то й втрачати основній масі населення нічого! Крім ярма, ясна річ. Хто за рахунок "дерибану України" побудував "хатинку", купив престижну іномарку, тому та його дітям й прапор в руки! І вперед зі словами: " За "Хатинку", за Мерседес!"  
 Зрозуміло "визволителі" переглянуть усі "націоналістичні" папери на право власності – від права власності на комерційний кіоск до заводу та фабрики. Ласі шматки, ясна річ, присвоять.
 З огляду на вищесказане, що втрачати основній масі населення?  
 P.S. Чотири роки тому на Майдані я був готовий померти за нову, демократичну, відроджену Україну!  
 Ми слідом за Ющенком та Юлією кричали: "Бандитам – тюрми!" Кучму за грати і грати, грати, грати!".  
 І от, в результаті... на днях Кучма втратив 40000000$ на святкування свого 70-річчя. За чиї, питається, гроші?
 І т.д і т.п. Ради кого, любі друзі, кидатись із вилами під російські танки?
 Сумні анекдот: "В дитинстві добре спав – знав: армія мене охороняє.
 В юності спав уривками – був призваний й сам Батьківщину охороняв.
 Сьогодні не сплю – знаю як нас охороняють…"
 Вірменському радіо задали питання: "Чи є в Україні порядні урядовці?
 - Є, але коштують вони дуже дорого…"
 Хто хоче з вилами, рогаткою, самопалом, газовим пістолетом, дробовиком ради збереження сьогоднішніх порядків кинутись на танки чергових "визволителів"?

1989 рік. Перебудова. Імперія СРСР поволі розвалюється. Керівництво СРСР намагається зберегти владу над Імперією. В Тбілісі 9 квітня багатолюдний мирний мітинг. Люди з запаленими свічками моляться за мир, волю, незалежність. За наказом Москви війська спецназу СРСР саперними лопатками та сльозогінним газом розігнали мітинг. Пролилась кров мирних людей!
 В ті часи на ТВ була популярною програма "Взгляд". Там молоді хлопці Влад Лістьєв, Любимов та інші із шокуючою відвертістю говорили гірку правду. Про події тієї жахливої ночі говорили багато. Запам'яталось таке: Коли мітингуючи стали розбігатись, спецназівець побіг за дівчиною, наздогнав й зарубав гострою саперною лопаткою на порозі будинку!!
 Нещодавно дивився по ТВ інтерв’ю із відомим грузином князівського роду. Ведуча серед іншого запитала: "Простят ли грузини когда-нибудь русским трагедию 9 апреля 1989 года?"  
 Той  відповів із шокуючою відвертістю: "Никогда!"
 Шановні, погугліть "Тбилиси + 9 апреля + митинг + спецназ + саперные лопатки" і тоді вам стануте зозуміла поведінка грузинів….

Нещодавно я запостив таке:  
 Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", (серп із молотом на фоні червоного земного шару), й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись комуністичним ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розподіляти (дерибанити) власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві продовжується криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
 1) Розігнати (гумовими кийками) Верховну Зраду – оте збіговисько перефарбованих комуністів, колишніх працівників радянських спецслужб, злодіїв, брехунів, лежнів.  
 2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-КДБ. Переглянути їхні пенсії та пільги. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності. Досить приглушувати гниття антибіотиками, пора видалити збудників загноєння, інакше зруйнується нація!  
 3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
 4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
 5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
 6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
 7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
 8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
 9) Страхова медицина.  
 10) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
 Без короткочасної диктатури нам із хаосу не вийти! Пропоную дорогу, котра веде до Храму й себе на роль українського Мойсея. Як Мойсей розтрощив та спалив зробленого народом золотого ідола, так і я знищу панівну сатанинську ідеологію. Девізом духовного та економічного відродження нації має стати: "Бог і Україна!"  
 Кожна людина народжується вільною і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне комуністичне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат".  
 Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.  
 Фото та автобіографія на www.prisoner.com.ua  
 І… результатом (за виключенням двох ) був "стьоб" (глузування).  
 А ви, шановні, спробуйте заперечити. Скажіть, що радянська влада справді була владою народу, й, що то сам народ прирік себе на голод, розруху, сам штурмував відділи держбезпеки, щоб ті заарештували й відправили у Сибір, на Соловки, тощо.  
 1)   Скажіть, що Верйовна Зрада – то збори наймудріших і завдяки їм Україна процвітає.  
 2)   Люстраціцї не потрібно – потрібно перевертням призначити ще більші пільги та пенсії.
 3)   Не визнавати ОУН-УПА, - робити вигляд, що українці завжди були бидлом неспроможним на спротив.
 4)   Навіщо професійна армія – хай служать ті, хто "відкупитись", "закосити" не зумів…
 5)   Не потрібно НАТО – дайош Варшавський договір!
 6)   Не потрібно реформувати судочинство – потрібно опублікувати прейскурант послуг можновладців.
 7)   Навіщо влаштовуватись офіційно, марати трудову книгу? Нам й так добре.
 8)   Навіщо нам профспілки? Утискує, недоплачує роботодавець – плюнув на зароблене й до іншого пішов…
 9)   Навіщо, щоб за лікування платила страхова компанія – хай кожен за звичкою сам за себе платить…
 10)   Навіщо усувати звичний бюрократизм? Без нього буде скучно...
 Досить насмішок! Ти розумніший? Доведи це – запропонуй кращу програму!

Га?

Якось став свідком спогадів старих людей: "Весною 39го один багатий односельчанин продав біднішому за півціни чималий шмат землі. На виручені гроші накупив напоїв та наїдків, накрив в саду столи, найняв музик, запросив друзів та гарних жінок й влаштував грандіозну гулянку. Чому ж то за півціни продав землю-годувальницю? А цікавився політикою тому що, отож знав про порядки в радянській частині України. Розумів: більшовики скоро "визволять" Західну Україну, й, як у них прийнято, землю націоналізують, землевласників обізвуть куркулями й вивезуть в Сибір. Скоро "буржуазні" гроші стануть непотрібним папером, а так то хоч якась згадка залишиться...  
  В іншій частині села теж родина гуляла - новий землевласник "обмивав" вдалу покупку. Радів, ясна річ, тому що розумів: хата може згоріти, гроші обезцінитись а земелька ж то вічно годувати буде... Не цікавився чоловік політикою отож знати не міг того, що не землю він купив а ярлик куркуля, мироїда, паразита з наступною висилкою в Сибір...
 У вересні 1939 прийшли "визволителі" й землю ту націоназізували а сімю "куркуля" вислали в Сибір. Там його кості й зогнили..."
 Цікавтесь політикою, панове. Сьогодні ти цар при почестях та славі а завтра тебе, сімю та прислугу без суду та слідства розстрілюють в брудному підвалі. Сьогодні ти землевласник - завтра куркуль. Сьогодні ти фабрикант - завтра паразит. Сьогодні власник магазину - завтра спекулянт. Сьогодні священник - завтра мироїд. Сьогодні анекдот розповідаєш  -завтра "ворог народу".  
 Сплинув час. Учорашній цар реабілітований, куркулі стали фермерами, "паразити" - підприємцями, "спекулянти" - бізнесменами. Священники - посередниками між Богом та людьми. "Вороги народу"  - демократами.  
 Минули роки й багато чого змінилось. Не змінилось тільки одне - люди при владі. Учора вони були комуністами, НКВСівцями, КДБістами, сьогодні демократами стали!
 А мені й досі жаль того наївного односельчанина, котрий за півціни купив не землю-годувальницюі а ярлик "куркуля " з наступною висилкою в Сибір, де його кості й зогнили.  А вам?

Основною причиною стихійних лих, техногенних катастроф, епідемій є… аморальність суспільства. Бог за гріхи людей палкою не бє – Він насилає на народ нащастя так як насилав на єгиптян в час виходу євреїв із єгипетського рабства. Біблійний пророк Неємія найкраще підмітив цю закономірність.
  "Коли люди слухалися Бога, ходили згідно Його заповідей, тоді Господь захищав народ від ворогів, посилав дощі своєчасно, усував нещастя та хвороби. Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди розбещувалися, ставали горді, жорстокі. Пророків Божих убивали, із заповідей Творця свого глузували і за своїм уподобанням вибирали собі вождів та ідолів для поклоніння… Тоді Господь возвеличував ворогів, і ті успішно утискували народ. Небо не давало дощу своєчасно, наступали голод, стихійні лиха, хвороби.
 У часи великого горя люди згадували Творця свого, каялися у численних гріхах своїх, просили прощення за страшні беззаконня свої… Господь із неба чув їх і, за великим милосердям Своїм, давав їм спасителів, і ті рятували народ. Наступав мир та спокій. Небо давало дощі своєчасно, земля рясно родила всякі плоди, нещастя та хвороби відступали… Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди знову розбещувались…  
 Так повторювалось багато разів. Історія свідчить, що людство не робить висновків із своїх помилок та й кожна людина зокрема.
 На тему існування Бога та диявола, аморальність суспільства в Інтернеті живе моя "Біла ворона". На жаль, її мало хто читає - там багато букв та й тема сісьок погано розкрита    
 P.S. Досліджуйте Писання, бо через них думаєте отримати життя вічне.

Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "весь мир насилья мы разрушим", (серп із молотом на фоні червоного земного шару), й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "и как один умрём за это!" Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись комуністичним ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розподіляти (дерибанити) власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві продовжується криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:
 1) Розігнати Верховну Зраду – оте збіговисько перефарбованих комуністів, колишніх працівників радянських спецслужб, злодіїв, брехунів, лежнів.  
 2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів  НКВС-КДБ. Переглянути їхні пенсії та пільги. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності. Досить приглушувати гниття антибіотиками, пора видалити збудників загноєння, інакше зруйнується нація!  
 3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
 4) Професійна  армія – на службу, як на роботу.  
 5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
 6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
 7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.
 8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
 9) Страхова медицина.  
 10) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
 Без короткочасної диктатури нам із хаосу не вийти! Пропоную дорогу, котра веде до Храму й себе на роль українського Мойсея. Як Мойсей розтрощив та спалив зробленого народом золотого ідола, так і я знищу панівну сатанинську ідеологію. Девізом духовного та економічного відродження нації має стати: "Бог і Україна!"
 Кожна людина народжується вільною і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне комуністичне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат".
 Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.
 Фото та автобіографія на www.prisoner.com.ua

21 марта Государь Николай II Александрович был взят под стражу членами взбунтовавшейся Государственной Думы. В тот же день в Царском Селе была арестована Императрица Александра Федоровна и Дети. На следующий день Император под конвоем был перевезен в Царское Село. Когда машина с Ним подъехала к дворцовым воротам, караульный офицер из новой охраны нарочито громко крикнул: "Кто там?" В ответ тем же тоном прокричали: "Николай Романов, бывший император". Это было одно из первых унижений отрекшегося Царя, и будет Он сталкиваться с ними отныне на каждом шагу.
 С арестом Царя народного успокоения не произошло. Наоборот. Стали раздаваться призывы к расправе над Царем, к расследованию шпионской деятельности "гражданина Романова" и его жены "Александры немецкой" в пользу Германии с целью получения от нее помощи в восстановлении самодержавия. Прессу наводнили сплетни о Распутине. Досталось и Царским Дочерям, у которых вдруг появились "любовники". Общественное мнение было возбуждено до предела. Петроградский Совет потребовал заключения Николая II в крепость. В такой ситуации Временное правительство приняло решение отправить Царскую Семью подальше от Петрограда. 14 августа она была отправлена в Тобольск, где провела восемь месяцев.  
 В октябре 1917 года к власти пришли большевики. Царская Семья почувствовала это еще по более ухудшившимся условиям ее содержания. Было изменено и место ссылки: из Тобольска она была переправлена в Екатеринбург. В Ипатьевском доме, где разместили Семью, режим содержания Романовых был установлен крайне тяжелый. Н.А. Соловьев пишет: "День проходил обычно так: утром вся семья пила чай - к чаю подавали черный хлеб, оставшийся от вчерашнего дня; часа в два - обед, который присылали уже готовым. Так как ни столового белья, ни столового сервиза не было, сервировка стола была крайне бедная; за стол садились все вместе; случалось, что на семь обедающих подавались только пять ложек. К ужину подавались такие же блюда, что и к обеду. Прогулка разрешалась только раз в день в течение 15-20 минут; во время прогулки весь сад оцеплялся караулом. В ответ на обращение к солдатам звучали грубости. Поведение и вид караульных были совершенно непристойны: грубые, распоясанные, с папиросами в зубах, с наглыми ухмылками и манерами они возбуждали ужас и отвращение" .  
 С первых дней пребывания в Екатеринбурге судьба Николая II была решена: Уральский Совет единодушно принял решение о его убийстве. Было решено расстрелять и всех членов Царской Семьи. Общее руководство расправой было возложено на коменданта Ипатьевского дома ("дома особого назначения") Юровского Янкеля Хаимовича.  
 В ночь с16 на 17 июля 1918 года семь членов Семьи Романовых и четверо приближенных к ним под конвоем спустились в полуподвальное помещение. Предлогом послужил якобы готовящийся налет белых и вызванная этим необходимость переезда в другое место. Государь попросил взять в подвал два стула - для Сына и Супруги. Больного Цесаревича Отец нес на руках. В подвале Юровский сказал: "Николай Александрович! Ваши родственники старались Вас спасти, но этого им не пришлось. И мы принуждены Вас сами расстрелять..." Царь не понял и переспросил: "Что?" Повернулся к семье. И тут началась стрельба. Один из убийц вспоминает: "Кровь залила пол, ею были забрызганы стены. Арестованные уже лежали на полу, истекая кровью, а Наследник все еще сидел на стуле. Он почему-то долго не падал со стула и оставался еще живым... Начали ему стрелять в голову и грудь, наконец и он свалился со стула..." Двумя выстрелами в упор Юровский добил стонущего мальчика. В ту ночь вместе с Императором Николаем II и императрицей Александрой Федоровной были расстреляны Их Дети: Великие Княжны Ольга (23 года), Татьяна (21 год), Мария (19 лет), Анастасия (17 лет) и Цесаревич Алексей (14 лет). Их участь разделили: личный врач Царской Семьи Евгений Сергеевич Боткин, личный повар Харитонов, Царский лакей Трупп и комнатная девушка Царицы Анна Демидова. Вместе с людьми застрелили и маленькую собачку Джемми, любимицу великой княжны Анастасии.  
 Не менее трагична, чем расправа, история захоронения Царской Семьи. Организаторы убийства взяли с палачей-могильщиков клятву хранить тайну захоронения и дезинформировать общественность о ее деталях и месте. Установлено, что после убийства трупы были вывезены за город в район деревни Коптяки, где имелись открытые шахты. Возле одной из них трупы были раздеты догола. Обнаруженные у Императрицы и Ее Дочерей драгоценности, вшитые в белье покойных, Юровский забрал себе. Затем трупы были сброшены в шахту. На следующую ночь трупы были извлечены для нового, более засекреченного захоронения. Вот как описывает это зверство своим языком его участник, чекист Сухоруков: "Вечером пришли грузовики. Трупы были уже погружены на повозки, и мы с повозок их снова перегрузили на автомобили и поехали. Недалеко была мочажина, настланная шпалами в виде моста, и здесь-то задний грузовик почти проехавши застрял, все наши усилия ни к чему не привели, и решили шпалы снять, выкопать яму, сложить трупы, залить серной кислотой, закопать и снова наложить шпалы. Так и было сделано. Для того, что если бы белые даже нашли эти трупы и не догадались по количеству что эта царская семья, мы решили штуки две сжечь в костре, что мы и сделали. На наш жертвенник первым попал наследник, и вторым - младшая дочь Анастасия, после того как трупы были сожжены, мы разбросали костер, на середине вырыли яму, все оставшееся, недогоревшее сгребли туда и на том же месте снова развели огонь, затем закончили работу..."  
 В. П. Милютин, участвовавший в заседании Совета Народных Комиссаров, так писал в своем дневнике:  
 «Поздно возвратился из Совнаркома. Были „текущие“ дела. Во время обсуждения проекта о здравоохранении, доклада Семашко, вошел Свердлов и сел на свое место на стул позади Ильича. Семашко кончил. Свердлов подошел, наклонился к Ильичу и что-то сказал.  
 — Товарищи, Свердлов просит слово для сообщения.  
 — Я должен сказать, — начал Свердлов обычным своим тоном, — получено сообщение, что в Екатеринбурге по постановлению областного Совета расстрелян Николай… Николай хотел бежать. Чехословаки подступали. Президиум ЦИК постановил одобрить…  
 — Перейдем теперь к постатейному чтению проекта, — предложил Ильич…»  
 
    Вбивство царя за наказом вождя світового пролетаріату - Леніна, аналізуючи тогочасну ситуацію, ще якось можна зрозуміти. Але при чому тут дружина царя та діти? Їх то за що!? А в чому виннні лікар, повар, служниця? Ага, вони були небажаними свідками злочину! А собачка що, вона теж могла розповісти правду про гуманність найсправедливішої народної радянської влади?
    Росіяни, ви то хоч в цю горезвісну ніч не повчайте нас уму-розуму. Витягніть колоду зі свого ока а потім критикуйте нас за скалку в нашому. Спочатку по-людськи поховайте оте смердюче опудало, котре спокійно спить в помпезному мавзолеї в центрі вашої столиці. От поховаєте по-людськи в належному для поховання місці організатора царевбивства та "срод тонкошеих вождей", котрий спочиває в кремлівській стіні тоді й нас повчати будете...

Вгодував бика  (412 кг ) й вирішив здати в мясний цех.  Для отримання дотації (1,90 за кг) став збирати відповідні папери. За довідку ветеринара, "кліпси", паспорт на бика, довідку із ЖЕКу про наявність господарства доводилось платити гроші. Зрозуміло, що у дні обходу інстанцій я не працював на основній роботі отож втрачав заробіток. Здав бика та довідки, отримав гроші  й поніс папери в управління агропромислового компклексу. Там мені пояснили: потрібно взяти у мясному цеху реєстр а довідку із ЖЕКу завірити у міськраді. І це ще не все - потрібно відкрити рахунок у банку й принести копію. Потрібні ще  ксерокопія паспорта та індифікаційного коду. І ще одне: через місяць надійдуть із Києва офіційні бланки паспорту бика та ветеринарної довідки. Потрібно піти за вказаною адресою, забрати їх. Минуло два місяці і я, витративши доволі робочого часу, зібрав необхідні папери. Думав: все, кінець митарствам. Ага, як би не так! Службовець агропромислового компклексу мені пояснила: потрібно із документами ще раз піти у міськраду, щоб відповідальний чиновник тим самим чорнилом та почерком дописав у довіці із ЖЕКу номер та серію ветеринарної довідки! Витратив половину дня і повернувся в знайомий кабінет. І тут то мені ввічливо пояснили, що гроші надійдуть не раніше як через два місяці.
 Який нечуваний бюрократизм! Таке враження, що ніхто нічого не виготовляє, всі тільки з паперами носяться. А навіщо щось виготовляти коли все для нас виготовляють іноземці…
 Стосовно нечуваного бюрократизму пригадується повчальний вірш:
 Вот парадный подъезд. По торжественным дням,
 Одержимый холопским недугом,
 Целый город с каким-то испугом
 Подъезжает к заветным дверям;
 Записав свое имя и званье1,
 Разъезжаются гости домой,
 Так глубоко довольны собой,
 Что подумаешь - в том их призванье!
 А в обычные дни этот пышный подъезд
 Осаждают убогие лица:
 Прожектеры, искатели мест,
 И преклонный старик, и вдовица.
 От него и к нему то и знай по утрам
 Всё курьеры с бумагами скачут.
 Возвращаясь, иной напевает "трам-трам",
 А иные просители плачут.
 Раз я видел, сюда мужики подошли,
 Деревенские русские люди,
 Помолились на церковь и стали вдали,
 Свесив русые головы к груди;
 Показался швейцар. "Допусти",- говорят
 С выраженьем надежды и муки.
 Он гостей оглядел: некрасивы на взгляд!
 Загорелые лица и руки,
 Армячишка худой на плечах,
 По котомке на спинах согнутых,
 Крест на шее и кровь на ногах,
 В самодельные лапти обутых
 (Знать, брели-то долгонько они
 Из каких-нибудь дальних губерний).
 Кто-то крикнул швейцару: "Гони!
 Наш не любит оборванной черни!"
 И захлопнулась дверь. Постояв,
 Развязали кошли пилигримы2,
 Но швейцар не пустил, скудной лепты не взяв,
 И пошли они, солнцем палимы,
 Повторяя: "Суди его бог!",
 Разводя безнадежно руками,
 И, покуда я видеть их мог,
 С непокрытыми шли головами...
 
   А владелец роскошных палат
 Еще сном был глубоким объят...
 Ты, считающий жизнью завидною
 Упоение лестью бесстыдною,
 Волокитство, обжорство, игру,
 Пробудись! Есть еще наслаждение:
 Вороти их! в тебе их спасение!
 Но счастливые глухи к добру...
 
   Не страшат тебя громы небесные,
 А земные ты держишь в руках,
 И несут эти люди безвестные
 Неисходное горе в сердцах.
 
   Что тебе эта скорбь вопиющая,
 Что тебе этот бедный народ?
 Вечным праздником быстро бегущая
 Жизнь очнуться тебе не дает.
 И к чему? Щелкоперов забавою
 Ты народное благо зовешь;
 Без него проживешь ты со славою
       И со славой умрешь!
 Безмятежней аркадской идиллии4
 Закатятся преклонные дни.
 Под пленительным небом Сицилии,
 В благовонной древесной тени,
 Созерцая, как солнце пурпурное
 Погружается в море лазурное,
 Полосами его золотя,-
 Убаюканный ласковым пением
 Средиземной волны,- как дитя
 Ты уснешь, окружен попечением
 Дорогой и любимой семьи
 (Ждущей смерти твоей с нетерпением);
 Привезут к нам останки твои,
 Чтоб почтить похоронною тризною,
 И сойдешь ты в могилу... герой,
 Втихомолку проклятый отчизною,
 Возвеличенный громкой хвалой!..
 
 Впрочем, что ж мы такую особу
 Беспокоим для мелких людей?
 Не на них ли нам выместить злобу?-
 Безопасней... Еще веселей
 В чем-нибудь приискать утешенье...
 Не беда, что потерпит мужик:
 Так ведущее нас провиденье
 Указало... да он же привык!
 За заставой, в харчевне убогой
 Всё пропьют бедняки до рубля
 И пойдут, побираясь дорогой,
 И застонут... Родная земля!
 Назови мне такую обитель,
 Я такого угла не видал,
 Где бы сеятель твой и хранитель,
 Где бы русский мужик не стонал?
 Стонет он по полям, по дорогам,
 Стонет он по тюрьмам, по острогам,
 В рудниках, на железной цепи;
 Стонет он под овином, под стогом,
 Под телегой, ночуя в степи;
 Стонет в собственном бедном домишке,
 Свету божьего солнца не рад;
 Стонет в каждом глухом городишке,
 У подъезда судов и палат.
 Выдь на Волгу: чей стон раздается
 Над великою русской рекой?
 Этот стон у нас песней зовется -
 То бурлаки идут бечевой!..
 Волга! Волга!.. Весной многоводной
 Ты не так заливаешь поля,
 Как великою скорбью народной
 Переполнилась наша земля,-
 Где народ, там и стон... Эх, сердечный!
 Что же значит твой стон бесконечный?
 Ты проснешься ль, исполненный сил,
 Иль, судеб повинуясь закону,
 Всё, что мог, ты уже совершил,-
 Создал песню, подобную стону,
 И духовно навеки почил?..

Цікавий уривок із "Последний солдат Третьего рейха" Ги Сайер.
 Наступила ночь. Мы ехали часа три, может, больше, но казалось, никак не выберемся из города. Пригородов видно не было, одни здания. Неожиданно поезд остановился, но не на станции. Все высунулись из окон, чтобы посмотреть, что случилось. Несмотря на темноту, небо вдали озаряли ярко красные вспышки. До нас доносились приглушенный гул и стрельба из зениток. От рева самолетов задрожали стекла поезда.
 – Громят Магдебург, точно, – произнес солдат, который протиснулся рядом со мной к окну.
 – Кто бомбит? – спросил я. Он удивленно воззрился на меня:
 – Янки, кто же еще. – Он решил, что имеет дело с придурком. – Здесь приходится несладко, прямо как на фронте.
 Я не мог оторвать взор от полыхающего города. Ведь мне казалось, что война осталась в прошлом. Снова поехал поезд, но через четверть часа опять остановился. Вдоль состава пробежали солдаты. Они заставили всех выйти. Кто то сказал, что колею разбомбили, и всем военным, не важно, в отпуску они или нет, придется перейти в подчинение местным властям. Вот так я, в вычищенной форме, с подарком, отправился расчищать завалы с остальными солдатами.
 Наверное, полчаса мы шли, продираясь через едкий дым пожарищ Принялись разбирать бревна и камни. В это время бомбы замедленного действия разносили на куски оставшееся в городе население. Мирных жителей, дрожащих от страха, загнали в бригады для разгребания руин; руководили всем этим делом военные, оравшие во всю мочь. Работать заставили всех. Хотя ночь была в самом разгаре, светло было как днем: вспыхнувший газ в разорванных трубах давал свету не меньше, чем осветительные ракеты, которые бросали мертвенный отблеск на груды камней, бревен, битое стекло, развороченную мебель, чьи то ноги и руки.
 Местные солдаты добровольцы раздали нам кирки. Остальное оборудование мы сложили у пожарных машин. Разбирать завалы нужно было как можно быстрее: до нас доносились крики и стоны погребенных в подвале. Рыдающие от страха женщины и дети возили на тележках кирпичи и камни Повсюду слышались крики:
 – Скорее, сюда!
 – Здесь требуется помощь!
 – Прорвало водопровод! Сейчас затопит подвал!
 Разумеется, с самыми опасными случаями приходилось иметь дело военным: их посылали туда, где опасность обрушения была особенно велика.
 Мы пробрались в подвалы через глубокие вентиляционные шахты. Чтобы проникнуть туда, откуда доносились крики, необходимо было разрушить кирпичную стену. Моя кирка попала во что то мягкое – наверное, в живот какому то бедняге, погребенному под развалинами. Ну и наплевать! У меня отпуск, а вместо отдыха приходится здесь копаться. От взрыва сотряслась земля: разорвалась еще одна американская бомба замедленного действия. И все же старались мы не зря. Под нашими ударами пала последняя кирпичная стена. Через образовавшийся проем в облаке пыли стали выбираться изможденные почерневшие люди. Кто то из них бросился нас обнимать, радуясь, что заточение, наконец, подошло к концу. Все узники были ранены. Пришлось нам самим спускаться в подвал, чтобы оторвать обезумевших от страха женщин от детей: они так прижимали их к себе, что чуть не задушили.
 Я вытащил первого же ребенка, который попался мне на глаза. Пятилетний малыш так сильно вцепился в мои брюки, что они вылезли из сапог. Он куда то меня тащил. Рыдал он так сильно, что в перерывах между всхлипываниями у него замирало дыхание. Мальчик повел меня к нише в стене, в которой клетка для бутылок удерживала свод, готовый обрушиться. У моих ног под развалинами виднелось человеческое тело. Ребенок продолжал рыдать.
 Я прокричал изо всей мочи:
 – Свет, быстрее!
 Кто то поднес огонь. Нашим глазам предстал труп женщины, погребенной под развалинами хранилища для винных бутылок. Рядом с нею лежал мертвый ребенок, вцепившийся в мать. Мне удалось оторвать тело ребенка от матери: мне показалось, что он пошевелился. Таща с собой двух детей, я направился к выходу, передал спасателям ребенка, которого держал в руках. Второй еще некоторое время тащился за мной, но я оторвал его от себя. Он сам в состоянии о себе позаботиться. В Германии каждый должен быть готов подумать о себе сам, и чем раньше, тем лучше. Наши же руки требовались уже в другом месте.
 Снова раздался рев сирен: англичане и американцы, как всегда, возвращаются. Они готовы устроить вторую бомбежку, пока мы спасали жертв первой. Бригадиры подали сигнал об отходе. Раздались голоса:
 – Все в укрытие!
 Но где найти это укрытие? В радиусе ста метров – одни развалины. Те, кто хоть чуть чуть ориентировался на местности, бросились бежать в наиболее вероятном направлении. Заплакали до смерти испугавшиеся дети. Над нами раздался рев самолетов. Я тоже бежал, но я то знал, чего ищу. Пожарная машина исчезла, однако наши ранцы остались на прежнем месте. Солдаты в спешке вытаскивали свои ранцы и убегали. Я узнал свой ранец по металлическому эдельвейсу, который пришил к лямке. Я схватил его, взял ружье… А как же мои подарки! Проклятье!..
 – Эй, ты! Мой сверток!
 Кто то кинул мне сверток. Все уносили ноги.
 – Эй! Это не тот! Погоди! Вот черт!
 На другом конце города разрывались бомбы. Теперь не до подарков.
 Я со всех ног пробежал по площади, еле увернулся от машины, торопившейся не меньше меня. Взрывались четырехсот– и пятисоттысячные бомбы, повсюду летело разбитое стекло.
 На улицах почти никого не осталось. Лишь идиоты вроде меня еще искали укрытие. Несмотря на то что взор мне застилал едкий дым, в ярких вспышках я смог разглядеть силуэты домов. На одном из них различил белую наклейку, на которой черными буквами было написано: «Бомбоубежище. Тридцать человек». Какая разница, если там уже укрылось человек сто! Я бегом спустился по изогнутой лестнице, шедшей между двумя уцелевшими стенами здания. Кто то догадался прикрепить лампу, освещавшую повороты лестницы. Но после двух поворотов путь заблокировал большой серый цилиндр. Я попытался протиснуться мимо него, но, когда пригляделся, кровь застыла у меня в жилах. Это была огромная бомба со сломанным оперением. Значит, она пролетела через все этажи здания. Весила она не меньше четырех тонн и в любую минуту могла взорваться. Я галопом побежал по лестнице обратно в темноту, освещавшуюся, подобно неоновой рекламе, неровными всполохами. Наконец, пытаясь перевести дух, бросился под стоявшую на площади скамейку и так и пролежал минут двадцать, пока сирены не объявили о прекращении бомбардировки. Когда, наконец, все утихло, я вернулся к солдатам, разгребавшим завалы.

Нещодавно зателефонував Віктор, з котрим минулого літа познайомилися на будові у Криму – будували розкішну віллу для якогось олігарха. Зустрілись і той із болем в голосі розповів таке: "Жив у квартирі тещі – виділила нам із жінкою та дочкою одну кімнату а сама жила в другій. Життя у приймах, сам знаєш, не мед. Тут навіть зайнятись коханням ніяк – то дочка в кімнаті, то вічно усім невдоволена теща ходить туди-сюди й бурчить. Щороку їздив на заробітки – мріяв про власне житло. Та от ріст моїх заощаджень не наздоганяв ріст цін на житло. Ніби ось-ось зберу потрібну суму, а ціни скок вгору. Знову їду я за кордон гроші заробляти. Повертаюсь, а ціни знову скок вгору! Та й не завжди платять, так як обіцяли. Он в Югославії відпрацювала наша бригада три місяці й ми… позичали гроші на дорогу додому. Оце приїхав з Росії. За два місяці замість обіцяних 2000$ привіз 1000$. Теща стала влаштовувати скандали. Причина банальна: вона знайшла коханця й їй потрібна вся квартира. Я гримнув дверима й пообіців, що ноги моєї в її квартирі більше не буде. За десять років назбирав 15000$. Зайшов в агенство нерухомості й там мене ошелешили: для купівлі найгіршого житла потрібно не менше 35000$".
 Вітя просив знайти хатинку. Я пояснив, що у моїй місцевості "шевченківська" розвалюха коштує щонайменше 50000$. І купують не жити, а ради площі під побудову будинку. Також я давав невтішні прогнози: житло й надалі буде дорожчати. Будматеріали за три роки виросли в ціні втричі і ще різко виростуть з нового року після подорожчання енергоносіїв.  
 Щоб розрадити товариша, розповів свою ситуацію. "Дочка в лікарню потрапила – апендицит. Вирізання апендициту разом із лікуванням зубів обійшлось мені майже 2000 гривень. Університет підняв річну ціну навчання до 6500 гривень отож ціле літо доведеться працювати, щоб ці гроші заробити. А при комуняках мене оперували і зуби лікували безкоштовно. Також за моє навчання батьки копійки не платили. Та ні – незалежність та демократія є хорощими речами та от нам, дурням, з неба впала. Прибалтійці, ставши незалежними, справжні реформи провели й процвітають а ось ми деградуємо…"
 Бригадир прокоментував ситуацію так: "2004 року я купив квартиру за 4000$. Сьогодні вона вже коштує 50000$".
 Напарник додав: "Я на початку минулого року взяв кредит й купив однокімнатну квартиру за 25000$. Сьогодні за неї дають 55000$".
 Ось вам відповідь на питання стосовно спаду народжуваності та визрівання сплеску "кольорового" невдоволення. Боюсь, що наступного разу воно буде не блідо-жовтого кольору…

ПОЧАТКИ ВИДІНЬ (Уривок із: [www.ukrcenter.com]
 Із Степаном, що був назагал досить несміливий у відношенні до різних відвідувачів та стриманий у розмовах, заприязнився я досить швидко. Випливало це може з того, що я ставився до самого Степана, а зокрема до його післанництва, видінь та стигм без упередження. Це відчував я з розмов зі Степаном, а ще більше з розмов з Гавриїлком в час екстаз. Гавриїлко завжди говорив зі мною про всі справи та клопоти, шо були пов'язані з післанництвом Степана і дуже часто звергався до мене з різними труднощами та непорозуміннями, шо виникали щораз у справах одного чи другого доручення Гавриїлка у колі осіб, що піклувалися Степаном. Згідно з дорученням Гавриїлка, в розмовах зі Степаном, поза екстазами, я ніколи не торкався тих справ, які були порушені підчас екстаз. Зате, я розмовляв досить багато про саме післанництво Степана, його стигми та терпіння.  
 Степан, який, може, почував себе навіть трохи незручно в ролі «божого вибранця», що виникало із вродженої його скромності і виховання в сільському оточенні, трактував своє післанництво-служіння дуже серйозно, як важливе завдання, накладене на нього Богом.  
 Мене дуже цікавило, як саме почалися його екстази, терпіння та стигми. Степан нерадо про це говорив. Проте з кількох розмов із ним на цю тему, я зібрав стільки інформації, що міг відтворити собі його життєпис і початки його післанництва. А виглядали вони так. Походив Степан із незаможньої сільської родини зі села Залукви, що біля Галича. Батьки мали маленьке господарство, щось біля 3 моргів землі. Крім Степана було ще в родині дві сестри. Ріс Степан, як і всі наші сільські діти на Західній Україні. На сьомому році життя пішов до школи, де вчився незле, але вже по півторарічній науці батьки перестали посилати його до школи, бо треба було гонити корови на пашу. За той час Степан навчився читати та писати, але досить слабо. Якимись окремими здібностями не був він обдарований, не був теж дуже побожний. Як всі сільські діти, відмовляв він вранці та ввечері молитви, ходив що неділі до церкви, до святих Тайн приступав два чи три рази в рік. Не змінився він і тоді, коли підріс і помагав батькові по господарству, а попри це — працював ше як залізничний робітник. На тій праці застала його війна в 1939. р. та прихід большевиків на Західну Україну. Степанові було тоді 17 років.  
 По приході большевиків Степан далі працював на залізниці. Йдучи за порадою чи дорученням комуністичних пропагандистів, зголосився був навіть у члени комсомолу (большевицька організація молоді), але з якихось причин його туди не прийняли. Про сам початок свого післанництва оповідав мені Степан таке — переповідаю так, як Степан мені це розказував: «Десь пізньою осінню 1939 р. я вертався надвечір з праці з залізниці додому. Йшов я стежками навпростець, через поля. Смеркалося. Нараз, побачив я на стежці здалека перед собою постать ясного світляного старця, що йшов стежкою прямо до мене. Коли він наблизився до мене, я клякнув перед ним, сам не знаю чому. Він запитав у мене, чи хочу я служити Богові та Україні. Я відповів, що так. Тоді він сказав мені йти за ним. Я встав І пішов. Ми йшли стежкою в напрямі нашого дому, наближалися до польової каплички, що їх в Західній Україні було багато по полях. Старець звернув із стежини до каплички. Я пішов за ним. Коли ми наблизилися до дверей каплички, двері нагло відчинилися, а на малому престолику, шо був у капличці, засвітилися самі від себе свічки. Ані я, ні старець до них не доторкалися. Тод старець сказав мені клякнути та зложити присягу. Я клякнув, повторював за старцем слова присяги, що: «буду служити вірно Богові й Україні, що ніколи не зраджу Бога та свого народу, хоч би як бідував, хоч би мене всі опустили та хоч би я мав переносити великі страждання і прикрощі».  
 По скінченні присяги я встав, і ми вийшли з каплиці. Свічки самі згасли, двері самі зачинилися за нами. Старець сказав до мене: «Йди додому, дальше тобі скажеться, що маєш робити. Я є святий Петро». По цих словах старець зник, а я стояв перед капличкою на полі не знаючи, чи це був сон, чи дійсна подія. Я ще й досі не можу собі цього певно усвідомити. Я йшов додому, глибоко зворушений, але нікому нічого не говорив, щоб з мене не сміялися.  
 Незабаром я мав видіння Христових Страстей. Бачив цілу Хресну Дорогу на Голгофу. Христові муки та смерть. При цьому я діставав падачку (епілепсію), але таку сильну, що, як мені розказували, на мене сідали по шість чоловіків і не могли вдержати. Я мусів теж щось говорити в час екстаз, але я не пам'ятаю що. До нас почали сходитися люди, зразу зі самої Запукви, а згодом і з околиць. Очевидно, працю на залізниці я вже мусив покинути».  
 Від різних людей, що знали Степана в тих часах, я довідався, що Степан в час екстаз мав промови-проповіді, як і після них, в яких дуже гостро виступав проти большевиків, шо аж ним була зацікавилася совєтська поліція. Час-до-часу поліція приходила послухати, що Степан говорить, але ніколи не застала його в екстазі. Характерно, що коли надходила поліція, голос, шо в часі екстази, промовляв із Степана, перестерігав людей, щоб розходилися. За кожним разом віщування сповнилося.  
 В той час Степан дістав якесь внутрішнє доручення приготуватись на смерть на певний визначений день. Від кого це доручення було, він не зумів пояснити. Він оповідав, що «щось» йому це сказало. Про це він мусів теж говорити в екстазах, бо в той день зібралося в хаті його батьків дуже багато людей. Про саму подію оповідав Степан таке: «Я був важко хворий, висповідався і запричащався на смерть. Коли я лежав у ліжку, мені здавалося, що я вийшов сам зі себе. Я був дуже легкий, мене нічого не боліло. Я йшов якоюсь широкою дорогою, що провадила під гору. Дорога була така, як наші гостинці, лише дуже широка, а по обидва боки росли дерева. Ген далеко, майже на горі, я побачив ясну постать Христа в білій одежі. Христос виглядав так, як його малюють нераз на образах у церкві. Коли я підійшов ближче до цієї постаті, то почув голос: «Твоя праця ще не скінчена, вертайся знову на землю». Тоді я пробудився. Я був дуже спітнілий, але здоровіший. Коло мого ліжка стояли мої батьки, сестри та багато людей. Всі вони плакали, бо казали, що я вже був помер. Після цього я швидко видужав. Екстази я ще мав, але нападів вже не було».  
 
 АРЕШТ, ЗВІЛЬНЕННЯ ПЕРШІ СТИГМИ  
 Незабаром НКВД, яке вже й раніше цікавилося Степаном, заарештувало його і посалило в тюрму в Галичі, де він сидів якийсь час. Одного дня слідчий покликав його на допит. Коли його привели до слідчого, цей зразу почав собі кпити зі Степана: «Ти. мовляв, все знаєш, ану скажи мені щось цікавого про мене». Степан відповів йому: «Твоя жінка померла». Слідчий розлютився, копнув Степана і наказав його відправити до камери. Але за якусь годину прийшов знову до Степана і сказав йому збиратися і йти додому. Він сказав, шо телефонував до Кисни до своєї жінки і йому відповіли, що вона померла при пологах. Це було якраз у той час, коли він говорив зі Степаном. Проте, на волі Степан побував коротко. Його незабаром знову арештували, але замкнули не в тюрмі, а помістили у відділ для нервовохворих у шпиталі в Галичі. Там він перебув аж до вибуху совєтсько-німецької війни, і тільки тоді вийшов на волю.  
 По виході на волю Степан дістав внутрішнє доручення піти до Львова. Там він мав деяких знайомих, з якими познайомився чи то підчас їх побуту в нього в Залукві, чи то підчас своєї поїздки до Львова. Залізниця тоді ще не працювала, це було якраз по приході німців до Галичини, то ж Степан вибрався пішки. До Львова прийшов на світанку наступного дня і зупинився на полях передмістя Персенківки. бо був дуже змучений та голодний. Приліг під корчем і заснув. Як збудився, то перелякався самого себе — з рук, чола, з рани біля серця та ніг — текла кров. Всі рани дуже боліли. Він не знав, шо з ним насправді діється, бо ці рани (стигми) дістав вперше. Він був голодний, ше й мав велику спрагу, сонце пекло немилосердно, а він був такий ослаблений, шо навіть не міг дібратися до недалекого потічка, шоб напитися води. Так пролежав він там цілий день. Тільки під вечір рани загоїлися; він прийшов трохи до себе, напився води і пішов до міста. Тут зустрівся зі своїми знайомими, що ним відразу й заопікувалися. З того часу Степан вже діставав час-до-часу стигми, а крім того, як і перед тим, мав екстази.

Проснулся Стенька Разин з будуна и спрашивает охрану:  
  - Братцы, чё вчера было!?
 Те ему отвечают:  - Ты, атаман, водки выжрал немеряно и деревенских баб на сеновал таскал...
  - Ну, это чепуха. Дальше то что было?
 - Мужики возмутились так ты их саблей порубил а деревеньку сжёг...
 - Ну а деревенька то большая была?
 - Дворов триста.
 - Это тоже чепуха. Дальше то что было?
 - Ты матерился, как сапожник, и блатные песни орал.
 - А вот это уже нехорошо я поступил!
 - Но почему!?
 - Перед братвой будет стыдно - уронил я свой авторитет...

Літом 1918 року "любимчик партії", - Бухарін, перебуваючи у справах Брестского миру у Берліні, відвідав із приятелем відому гадалку. Та напророчила: "Вы будете казнены в своей стране".
 Це настільки не вязалось із реальністю (один із керівників Росії, друг Леніна, "любимчик партії"), що Бухарін перепитав: "Советская власть падёт?"
 - При какой власти погибнете, сказать не могу, но обязательно в России.
 
 Среди московских сановников ходил слух, что Бухарин, обозлённый сталинским лицемерием, рассказал на заседании Политбюро, будто Сталин, желая привлечь его на свою сторону, сказал: "Бухарчик, мы с тобой - Гималаи а остальные (то есть остальные члены Политбюро) - просто маленькие мушки!"
 При этих словах Сталин изменился в лице и крикнул:
 - Это ложь! Бухарин выдумал, эту фразу, чтобы настроить членов Политбюро против меня!
 Положение, в каком очутился Сталин, было особенно неприятным, потому что, как выяснилось, тот же комплимент он адресовал и другим членам Политбюро, оставаясь с ними наедине.
  Слова Ленина звучали так: "Бухарин - не только ценнейший и крупнейший теоретик партии, он также законно считается любимцем всей партии".
  Сталин скрыл ленинское "завещание", и если бы не Крупская, он давно уничтожил бы этот ненавистный документ, где Ленин нашел тёплые слова для всех своих ближайших сотрудников, кроме него. Однако в дальнейшем, захватив власть, Сталин смог нейтрализовать ленинский документ гораздо эффективнее, чем если бы он попросту разорвал этот клочок бумаги. Сталин физически уничтожил всех, кого Ленин упоминал в "завещании".
 Последний год перед арестом Бухарин прожил в обстановке неотступного страха. Почти все его близкие друзья были уничтожены в результате двух судебных процессов. Зная, что та же судьба уготована и ему, он ждал ареста со дня на день.
 Арестовали его в начале 1937 года. Два месяца он отказывался давать показания и ставить свою подпись под какими бы то ни было признаниями, - хотя силы его были уже подорваны многомесячным ожиданием конца.
  Сталину была известна привязанность Бухарина к Ленину. Он знал, как высоко Бухарин ценит те несколько тёплых слов, которые Ленин продиктовал о нём в последние месяцы своей жизни. Именно этим чувствам Бухарина предстояло выдержать сокрушительный удар: на суде планировалось обставить дело так, будто Бухарин вовсе не был близок к Ленину, а, напротив, являлся его злейшим врагом. Сталин дал следователям указание: добиваться бухаринского признания в том, что в 1918 году, в период заключения Брестского мира, Бухарин замышлял убийство Ленина.
 В связи с таким предписанием пришлось арестовать несколько бывших "левых коммунистов" и "левых эсеров" , и вытянуть из них признание, будто уже тогда Бухарин говорил им, что он дескать считает необходимым убить Ленина и сформировать новое правительство. Некоторые из этих свидетелей должны были дать показания, что эсерка Каплан, которая совершила покушение на Ленина летом 1918 года, действовала с ведома и одобрения Бухарина.
 Обвиняемый категорически отрицал это. Но методы следствия и, главное, страх за жизнь жены и ребёнка делали это сопротивление с самого начала безнадёжным. Наконец как-то после долгих часов ночной обработки, в которой принимали участие Ежов и личный представитель Сталина Ворошилов, удалось выжать из Бухарина согласие признать эту вину: пусть считается, что в 1918 году он действительно намеревался убить Ленина. Сталин опять одержал решительную победу.
 Как и все подсудимые, Бухарин был предупреждён: пусть он не пытается протаскивать в своих показаниях "контрабанду" или позволять себе "сомнительные намёки". Его собственная участь и судьба его семьи зависят не только от того, что он скажет, но и как это будет сказано. И если внимательно проанализировать то, что Бухарин сказал на суде, мы увидим, как часто он сам себя обрывал, стремясь убедить суд, что он несёт ответственность не только за те преступления, которые совершал сам, но и за преступления других подсудимых, - независимо от того, знал он о них или не знал.
 - Я хочу сказать, - говорил Бухарин, - что я был не только одним из винтиков в механизме контрреволюции, но и одним из руководителей контрреволюции, и как один из руководителей... я несу гораздо большую ответственность, чем любой из участников. Поэтому я не могу ожидать снисхождения".
 На любом настоящем суде каждый подсудимый пользуется правом защищать себя. На сталинском судилище всё выглядело иначе. Когда председательствующи й Ульрих прозрачно намекнул Бухарину, что он начинает, кажется, заниматься самозащитой, тот горячо ответил:
 - Это не защита. Это - самообвинение! Я ещё ни слова не сказал в свою защиту!
 Шансы самого Бухарина на спасение определялись исключительно тем, насколько он будет следовать сталинским инструкциям. Но Бухарин уже поставил крест на своей личной судьбе и стремился по крайней мере сделать всё для спасения жены и ребёнка. На суде он не только клеймил себя как "презренного фашиста" и "предателя социалистического отечества", но даже защищал московские процессы от критики в иностранной прессе.
 Он полностью заплатил выкуп за жену и маленького сына и, перестраховываясь, не уставал воздавать хвалу своему палачу:
 - В действительности вся страна следует за Сталиным, он - надежда мира, он - творец нового. Каждый убедился в мудром сталинском руководстве страной...
 Однако сталинскую жажду мщения было не так-то просто удовлетворить. Сладость самой жизни заключалась для него в возможности мстить, и он не хотел упустить ни капли этого удовольствия...

Уривок із:  Александр Орлов "Тайная история сталинских преступлений"
 Паукер был очень экспансивным человеком, и ему трудно бывало удержаться и не рассказать приятелям тот или иной эпизод из жизни "хозяина". Мне казалось, что Паукеру, вероятно, даже не приходит в голову, что вещи, которые он рассказывает, дискредитируют его патрона. Он так слепо обожал Сталина, так уверовал в его неограниченную власть, что даже не сознавал, как выглядят сталинские поступки, если подходить к ним с обычными человеческими мерками.
 Истории, которые Паукер рассказывал про Сталина, можно разделить на три группы. Во-первых, истории о его жестокости, под рубрикой "О, когда он выйдет из себя!.."; во-вторых, о его политических интригах - "А как он обвел их вокруг пальца!.."; в-третьих, о том, как он ценит Паукера, - "Отличная работа, Паукер!.."
 Мне довелось слышать множество таких историй; перескажу пару наиболее характерных.
 В первой половине июня 1932 года Сталин в сопровождении Паукера и многочисленной личной охраны прибыл на отдых в свою резиденцию на Черноморском побережье, недалеко от Сочи. Паукер оставался при нём несколько дней, а затем был послан в Гагры осмотреть новую виллу, выстроенную по приказу Берия в качестве подарка Сталину от Грузинской республики. Там Паукеру пришлось заночевать. По возвращении в Сочи он узнал об эпизоде, который произошел в его отсутствие и был им зачислен в разряд историй "О, когда он выйдет из себя!"
 - Этой ночью Сталин проснулся оттого, что где-то поблизости выла собака. Встав с постели и подойдя к окну, он спросил: "Что за собака там воет, спать не дает?" Охранники, дежурившие снаружи, отвечали, что это собака с соседней дачи. "Разыщите её и пристрелите, она мешает мне спать!" - грубо приказал Сталин и захлопнул окно. Наутро он встал в хорошем настроении и принялся за завтрак, но за столом вспомнил о злополучной собаке и спросил старшего охранника:
 - Пристрелили собаку?
 - Собака ушла, Иосиф Виссарионович, - ответил охранник.
 - Вы пристрелили собаку? - повторил Сталин.
 - Собаку увели в Гагры, - сказал охранник и пояснил, что это была овчарка, специально обученная водить слепого. Её привёз из Германии сотрудник наркомата земледелия, и теперь она служит проводником его слепому отцу, старому большевику. Старик с собакой уже удалены отсюда.
 Сталин рвал и метал. "Сейчас же верните их сюда!" - крикнул он в бешенстве. Испуганный охранник тут же связался по телефону с пограничным постом ОГПУ по дороге на Гагры, и старик с собакой были доставлены в сталинскую резиденцию. Сталин, которому доложили об этом, вышел в сад. Неподалёку действительно стоял слепой старик, держа собаку на поводке.
 - Приказы даются, чтобы их выполнять, - заметил Сталин. - Отведите собаку подальше и пристрелите её!..
 Охранники хотели тут же забрать собаку, но она ощетинилась и зарычала. Им пришлось потребовать, чтобы старик пошёл с ними, - тогда пошла и она. Сталин не уходил в дом, пока из дальнего конца сада не донеслись два выстрела.
 Другой характерный эпизод, также неоднократно повторяемый Паукером со всеми подробностями, относится всё к той же серии "О, когда он выйдет из себя!"
 Однажды, проводя отпуск в Сочи, Сталин совершил небольшую поездку вдоль побережья на юг, в направлении Батуми, и на несколько дней задержался в одной из правительственных резиденций, где грузинские, власти устроили в его честь банкет. Среди многочисленных национальных блюд было подано какое-то особенное - мелкая рыбёшка, которую грузинские повара варят, бросая живьём в кипящее масло. Как знаток грузинской кухни Сталин похвалил это блюдо, но тут же со вздохом заметил, что вот такие-то и такие сорта рыб, приготовленные так-то и так, несравненно вкуснее.
 Паукер, радуясь, что представляется ещё один случай угодить Сталину, немедля заявил, что завтра же это блюдо будет на столе. Однако один из гостей, завзятый рыболов, возразил, что едва ли это получится, потому что этот вид рыб в это время года скрывается на дне озёр и не показывается на поверхности.
 - Чекисты должны уметь достать всё и вся, даже со дна, - поощрительно откликнулся Сталин.
 Эта фраза прозвучала как вызов профессиональной смекалке чекистов, и ближайшей ночью группа сталинских охранников с несколькими грузинами-проводниками отправилась в горы, где было озеро, кишащее рыбой. Они волокли с собой ящик ручных гранат. На рассвете соседнюю с озером деревню разбудил грохот взрывов. Жители деревни бросились к озеру, бывшему единственным источником их пропитания, и увидели, что его поверхность покрыта тысячами мёртвых и оглушённых рыб. Люди Паукера с лодок и с берега вглядывались в воду, высматривая нужную им рыбёшку.
 Население деревни запротестовало и потребовало, чтобы грабители убирались подобру-поздорову. Но чекисты, не обращая на это внимания, продолжали глушить рыбу гранатами. Чтобы защитить свою собственность, деревенские жители набросились на незваных гостей, рассыпавшихся вдоль берега. Некоторые сбегали в деревню и вернулись с вилами и охотничьими ружьями. Впрочем, до перестрелки дело не дошло. После короткой стычки, в которой с деревенской стороны участвовали в основном женщины, чекисты отправились восвояси.
 Вернувшиеся на виллу охранники выглядели, довольно жалко: у одного было расцарапано лицо, у другого заплыл глаз, кому-то оторвали рукав. В корзине с рыбой нашлась всего пара рыбок того сорта, какой нравился Сталину...
 Узнав о том, что произошло, Сталин приказал грузинским "органам" арестовать всех жителей деревни, за исключением детей и дряхлых стариков, и сослать их в Казахстан за "антиправительственный мятеж".
 - Мы им покажем, чьё это озеро! - злорадно произнёс "отец народов".

Юз Алешковсий. Скачав його твори з Інету. Рекомендую переглянути.  
 ЛИЧНОЕ СВИДАНИЕ
 
 Я отбывал в Сибири наказание,  
 
 считался работящим мужиком  
 
 и заработал личное свидание  
 
 с женой своим трудом, своим горбом.
 
   
 
 Я написал: «Явись, совсем соскучился...  
 
 Здесь в трех верстах от лагеря вокзал...»  
 
 Я ждал жену, жрать перестал, измучился,  
 
 все без конца на крышу залезал.
 
   
 
 Заныло сердце, как увидел бедную —  
 
 согнулась до земли от рюкзака,  
 
 но на нее, на бабу неприметную,  
 
 с барачной крыши зарились зэка.
 
   
 
 Торчал я перед вахтою взволнованно,  
 
 там надзиратель делал бабе шмон.  
 
 Но было мною в письмах растолковано,  
 
 как под подол притырить самогон.
 
   
 
 И завели нас в комнату свидания,  
 
 дуреха ни жива и ни мертва,  
 
 а я, как на судебном заседании,  
 
 краснел и перепутывал слова.
 
   
 
 Она присела, милая, на лавочку,
 
 а я присел на старенький матрац.
 
 Вчера здесь спал с женой карманник Лавочкин,
 
 позавчера — растратчик Моня Кац.
 
 
 Обоев синий цвет изрядно вылинял,  
 
 в двери железной — кругленький глазок,  
 
 в углу портрет товарища Калинина —  
 
 молчит, как в нашей хате образок.
 
   
 
 Потолковали. Трахнул самогона я  
 
 и самосаду закурил... Эх, жисть!  
 
 Стели, жена, стели постель казенную  
 
 да, как бывало, рядышком ложись.
 
   
 
 Дежурные в глазок бросают шуточки,  
 
 кричат зэка тоскливо за окном:  
 
 «Отдай, Степан, супругу на минуточку,  
 
 на всех ее пожиже разведем».
 
   
 
 Ах, люди, люди, люди несерьезные,  
 
 вам не хватает нервных докторов.  
 
 Ведь здесь жена, а не быки колхозные  
 
 огуливают вашинских коров.
 
   
 
 И зло берет, и чтой-то жалко каждого...  
 
 Но с каждым не поделишься женой...  
 
 На зорьке, как по сердцу, бил с оттяжкою  
 
 по рельсе железякою конвой.
 
   
 
 Давай, жена, по кружке на прощание,  
 
 садись одна в зелененький вагон,  
 
 не унывай, зимой дадут свидание,  
 
 не забывай — да не меня, вот глупая, —  
 
 не забывай, как прятать самогон.
 
   
 
 1963

Читаю "Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. "КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачева". Доволі цікаве чтиво. Дуже рекомендую...
 
 Оба диктатора крайне обрадовались заключению пакта. После его подписания Сталин предложил тост за Гитлера. «Я знаю, – сказал Сталин, – как сильно немецкий народ любит своего фюрера. Я хочу выпить за его здоровье, он этого заслуживает.» Затем Молотов поднял тост за Риббентропа, а тот поднял бокал за Советское правительство. В конце церемонии Сталин сказал Риббентропу: «Советское правительство воспринимает новый пакт очень серьезно. Я могу гарантировать, под свое честное слово, что Советский Союз не предаст своего партнера.» Гитлер как раз обедал, когда ему сообщили о подписании пакта. Гитлер вскочил из за стола и воскликнул: «Мы победили!» Теперь Польша была в его власти.
 
 
 1 сентября, ровно через неделю после подписания пакта о ненападении между Германией и СССР, немецкая армия численностью в полтора миллиона пересекла польскую границу. 17 сентября, когда поляки храбро, но уже безнадежно сопротивлялись вермахту, Советский Союз ввел свои войска в восточную часть страны, чтобы потребовать свой кусок польского пирога. При встрече частей двух армий новые союзники братались, поднимали тосты друг за друга, а в некоторых местах были проведены совместные военные парады. Прибалтийские государства милостиво получили еще девять месяцев ограниченной независимости. Однако все они были вынуждены согласиться на размещение советских военных баз. Сталин успокаивал эстонскую делегацию после того, как она уступила его требованиям: «Я могу сказать, что эстонское правительство поступило мудро… Ведь то, что произошло с Польшей, могло произойти и с вами.»
 На оккупированных Красной Армией польских территориях НКВД быстро организовало плебисциты, во время которых население якобы высказывалось за объединение с Советским Союзом. Никита Хрущев, первый секретарь ЦК Компартии Украины, в состав которой в качестве «Западной Украины» вошли юго восточные земли Польши, позднее вспоминал (очевидно, без всякой намеренной иронии) о замечательном театральном успехе, достигнутом НКВД:
 «На съезд во Львове были избраны делегации… Съезд продолжался несколько дней в обстановке огромного воодушевления и политического энтузиазма. Я не услышал ни одной речи, в которой бы выражалось хоть малейшее сомнение в необходимости установления Советской власти. Один за другим выступающие с радостным волнением говорили, что самой сокровенной их мечтой было войти в состав Украинской Советской Республики. Для меня было отрадно видеть, что рабочий класс, крестьянство и трудовая интеллигенция начали понимать марксистко ленинское учение…
 Однако продолжались и аресты. Мы считали, что эти аресты служили укреплению Советского государства и освобождали путь к построению социализма на принципах марксизма ленинизма…»
 Пока гестапо преследовало «расовых врагов» на оккупированной Германией территории Польши, НКВД принялось за «классовых врагов». Постановления НКВД в 1940 году перечисляли четырнадцать категорий населения, подлежащих депортации. Интересно, что в первую категорию входили троцкисты и другие еретики марксизма. В списки также включались все те, кто когда либо ездил за границу или имел «контакты с представителями иностранных государств». Эта категория охватывала настолько широкие слои населения, что в нее входили даже эсперантисты и филателисты. Все же большинство депортированных составляли представители верхних слоев общества и члены их семей: политики, гражданские служащие, офицеры армии и полиции, адвокаты, землевладельцы, бизнесмены, владельцы отелей и ресторанов, священники и «активные прихожане». Как СС и гестапо, НКВД было задействовано, как позднее говорил генерал Владислав Андерс, для «обезглавливания общества», то есть для уничтожения любых потенциальных лидеров, которые могли организовать сопротивление советскому режиму. НКВД и в самом деле сотрудничало с СС и гестапо, обменяв немецких коммунистов из советских лагерей на русских эмигрантов и украинцев, проживавших в Германии. Маргарет Бубер Нойманн была среди группы немецких коммунистов, выданных СС на мосту через реку Буг в городе Брест Литовск. Отдав друг другу честь, офицеры СС и НКВД встретились как старые друзья:
 «Когда мы уже прошли половину моста, я оглянулась назад. Представители НКВД все еще стояли группой и смотрели нам вслед. Позади них лежала Советская Россия. С горечью я вспомнила коммунистическое заклинание: родина тружеников, бульвар свободы, царство гонимых…»
 В целом около полутора миллионов «классовых врагов» Польши были перевезены за несколько тысяч миль огромными этапами, на грузовиках для перевозки скота, в пустынные местности Казахстана и Сибири. К моменту амнистии, объявленной после вторжения Германии в Советский Союз в июне 1941 года, половина интернированных умерла. Примерно 15 тысяч польских офицеров были расстреляны недалеко от границы с Польшей. В своей последней записи в дневнике один из офицеров, майор Сольский, рассказывал, как он под охраной НКВД попал 9 апреля 1940 года в Катынский лес недалеко от Смоленска:
 «Нас доставили в небольшой перелесок, и все было похоже на своеобразный пикник. У нас забрали обручальные кольца и часы, которые показывали половину седьмого утра. Отобрали также ремни и ножи. Что с нами будет?»
 Через три года подразделение немецкой армии обнаружило тело Сельского, в кармане мундира которого находился этот дневник, и еще около четырех тысяч офицеров в братских могилах в Катынском лесу. У большинства расстрелянных были связаны сзади руки, и у каждого пулевое отверстие в затылке. Среди жертв НКВД были даже некоторые из польских коммунистов, которые выжили в период репрессий в Москве. В 1940 году будущий польский лидер Владислав Гомулка перебежал из советской в германскую зону.

Бути людиною публічною (а Президент таким обовязково є) означає гостювати у різних людей: чесних та лукавих. Їсти із ними та пити запропоновані напої. Напої бувають не тільки з отрутою. Є безліч напоїв здатних вивести людину із звичного стану. Цар Микола колись став жертвою таких напоїв а сьогодні, підозрюю, і наш Президент...
  Із щоденника В. М. Пуришкевича – одного із убивць Распутіна: "Чем околдовал ты, негодяй, - думал я, - и царя и царицу? Как завладел ты царём до такой степени, что твоя воля стала его волею; что ты был фактическим самодержцем в России, обратив помазанника Божьего в послушного, беспрекословного исполнителя твоей злонамеренной воли и твоих хищнических аппетитов". И стоя здесь над этим трупом, я невольно припомнил рассказ Юсупова о том, чем угощал царя, через посредство своего приятеля тибетского лекаря Бадмаева Распутин.
 "Зачем ты, Феликс, - сказал как-то раз Распутин Юсупову, - не бываешь у Бадмаева, нужный он человек, полезный человек, ты иди к нему, милой, больно хорошо он лечит травочкой. Всё только травочкою своею. Даст он тебе махонькую, ма-хонькую рюмочку настойки из травушки своей, и у-ух! как бабы тебе захочется, а есть у него и другая настоечка, и того меньше рюмочку даст он тебе, попьёшь ты этой настоечки в час, когда на душе у тебя смутно, и сразу тебе всё пустяком покажется, и сам сделаешься ты такой добренькой, до-бренькой, такой глу-пенькой и будет тебе всё равным равно".  
 "Не этой ли настойкою, - думал я, стоя над трупом Распутина, - угощал ты в последнее время постоянно русского царя, отдавшего бразды правления над великой Россией и над своим народом Змею Горынычу, роковой для России женщине, супруге своей Александре Федоровне, возомнившей себя второй Екатериною Великой, а тебя, государь, приравнявшею к Петру III…".

Ситуація така: Ви - підприємець. У вас за 50 гривень в день працюють, ясна річ не по трудовій, чотири вантажники.  Менше вантажників бути не може - великогабитні вантажі двоє подають, інші двоє в кузовах авто приймають. Ви звикли щомісяця за 22 робочих дні віддавати на зарплату 4400 гривень. І ось по якійсь причині двоє із них 5 днів не вийшли на роботу. Двоє інших вантажників, щоб справитись викликали на допомогу знайомих із цехів. Настав день зарплати. Двоє по 5 днів прогуляли, отож отримають кожен на 250 гривень менше. Тут питань нема - усе справедливо. І от настає найцікавіший момент: двоє інших виконували 5 днів подвійну роботу і вимагають подвійної оплати. Кажуть таке: "Ми викликали знайомих із цехів (а ви це бачили) й обіцяли винагороду за допомогу. Вони отримують зартлату від виробленого, отож допомагаючи нам втрачали в грошах. Ми маємо компенсувати їм втрату".  
 Ваш варіант: 1) Ви погодитесь й виплатите за кожен день подвійної роботи подвійну плату - по 100 гривень. 2) заплатите по 90 гривень. 3)Заплатите по 80 гривень. 4) Заплатите по 70 гривень. 5)Заплатите по 60гривень. 6) Вмикнете дурника, зробите здивовані очі й скажете: " А ви виконували ту саму роботу, тільки от її доводилось довше робити... Ви отримали по 50 як ми домовлялися. Чого ж ви ще хочете?!"

Уривок із Ги Сайер "Последний солдат Третьего рейха".
 Один раз утром, на рассвете, нас официально назвали похоронным отрядом. Было темно как ночью. Лаус сообщил, что, вместо обещанного нам двухнедельного отпуска, который мы так ждали, мы будем заниматься захоронением солдат. Как правило, для этого использовались попавшие в плен русские, но поговаривали, что они занимаются мародерством, крадут обручальные кольца и другие украшения. На самом деле, я думаю, бедняги обшаривали трупы в поисках еды. Пайки, которые они получали, были верхом нелепости – треть котелка слабого супчика на четырех военнопленных в сутки. Иногда им не давали ничего, кроме воды.
 Каждого пленника, который попадался на краже, расстреливали на месте. Для этих целей не существовало специальных отрядов. Офицер либо убивал его, или передавал солдатам, которые любили подобного рода занятия. Однажды я с ужасом увидел, как один подонок привязывает пленных к решеткам ворот. Хорошенько закрепив их руки, он засунул в шинель одного из них гранату, снял чеку и побежал в укрытие. У русских вырвало кишки; до последней минуты они кричали о помощи.
 Хотя на войне мы успели повстречать самых разных людей, то, что творили эти преступники, не могло не возмущать нас. Мы вступали с ними в споры, они раздражались и оскорбляли нас. Они заявили, что им удалось сбежать из лагеря в Томвосе, где русские держали немецких военнопленных. Тем, кто соглашался работать, давались пайки, такие же крохотные, как и у нас. Те же, кто не хотел работать, не получали ничего. На четырех человек – одна чашка с просом. Пищи не хватало даже тем, кто не отказывался работать. Часть вновь прибывших просто напросто убивали: любимым способом казни было вогнать пустой патрон в затылок. Русские часто развлекались подобным способом.
 Сам я верю тому, что русские способны на подобную жестокость: я видел, как они относятся к колоннам беженцев в Восточной Пруссии. Но преступления русских не оправдывают совершенные нами деяния. Все самые отвратительные последствия войны связаны с тем, что творят недоумки, из поколения в поколения совершающие пытки под предлогом мести.

Молодий чоловік дорогу перебігав і ненароком гроші розсипав… Жовті копійки (білі зараз ніхто не носить – за них нічого не купиш). Так, як на моє око, гривні на півтори.  Машин на шляху більше не було але він не повернувся ті копійки  збирати.  Спочатку я здивувався а потім зрозумів його логіку:  а що зараз за півтори гривні купиш? Колись за півтора карбованці копійками можна було купити 10 буханок сірого хліба, або випити шість кухлів пива, або з'їсти 10 порцій шоколадного морозива… І ще багато чого.  Лінь перераховувати.  
 А що сьогодні одна копійка? Та її вже й не чеканять! Колись за копійку можна було випити склянку газованої води в автоматі, купити коробку сірників.  А зараз що копійка варта?...

Одружувався мій приятель. Навкруги буяла весна – пора кохання. В числі запрошених була його вродлива родичка. В палатці щедро накриті столи, море випивки та наїдків, музика, танці, сміх а ми молоді, безтурботні, трішечки п’яні від весни та випитого спиртного. Я став залицятись до вродливої модниці та швидко помітив: красуня подобається не тільки мені. Найсерйознішим конкурентом виявився Віктор – армійський друг мого найкращого товариша. Батьки молодят вдруге запросили весільних гостей до накритих столів. Мій конкурент спритно зайняв місце поряд із красунею, я всівся навпроти. Вирішив поборотись за своє щастя й викликав Віктора на дуель… на шампанському. (Цю дуель я бачив в кіно) Налили повні келихи і я, як у тому фільмі, виголосив тост: "За губки чарівної Естер!" Випили залпом. Батьків приятель, котрий сидів зліва нахилився до мене й шепнув на вухо: "б***ь". Я зробив вигляд, що не розчув й продовжив поєдинок. Після третього келиха хлопці відвели Віктора в будинок Михайла відсипатись. Конкурентів вже не було й я танцював із королевою балу. Від випитого, музики, запаху квітучих садів та її парфумів паморочилась голова. Призначив красуні побачення. Купив квіти й прийшов в призначений час. Чекав 40 хвилин. Почекати ще? Погляд впав на власне відображення в склі вітрини й я сказав сам собі: "Куди ти рипаєшся? В неї таких залицяльників, як у бочці огірків". Хотілося нагадати про себе та щоразу мої поривання гасило те пошепки сказане непристойне слово. Що ж, батьків приятель краще знає життя та її походеньки… Можливо це був би не вирішальний аргумент та в пам'яті настирно спливав ще один епізод. Якось за столиком кафе вродливий сусід задумливо сказав: "Як же хорошо мені в вашому місті – ніхто мене не впізнає, не просить автограф". "А ви хто?" – поцікавився я. Той змовницьки: "Я співак, але в вашому місті не виступав отож мене мало хто знає… Я чоловік відомої кінозірки". Назвав прізвище та фільми, в котрих його вродлива дружина знімалась. Додав повчально: "Бачимось рідко – то я на гастролях, то вона на зйомках. Знаю: вона гуляє, і вона знає, що гуляю я. Живемо за звичкою ради дітей. Даю тобі молодому розумну пораду: Не одружуйся на красуні – не буде твоєю". Ось ці, на перший погляд випадкові слова й зруйнували в моїй душі бажання добиватись прихильності вродливої Естер.  
 Іншого разу мій приятель завітав до мене на день народження із своєю нареченою та її подружкою. Опівночі пішов проводжати кохану на автобус а мене залишив сам-на-сам із вродливою дівчиною. Ми в напівтемряві пили вино, танцювали, пристрасно цілувались. Чому я не закохався? Мене охолоджували два вислови іншого приятеля: "Сільські дівчата рано розцвітають але й рано відцвітають", та "Легко вивезти дівчину із села, та важко село із неї". Дівчина любила мене й за вродою була не гіршою за Естер: карі очі, чорні брови, пишні груди, ямочки на щоках. Та попри все те не була модницею, не володіла таїною магічного погляду своєї попередниці. Ось цей факт та вислови товариша й зіграли вирішальну роль.  
 Спливав час. Дівчата вийшли заміж, я одружився. Народили дітей. З часом перша та друга розлучились. Якось в місті випадково зустрівся із Естер. (Так я її подумки називав.) Розговорились. Виявилося, що вона того разу стомлена весільними турботами… забула про призначене мною побачення. Сказала кокетливо: "Не вірю, що в тебе немає коханки!". Натяк був прозорим та от час був іншим – у мене вже були інші погляди на життя та плани на майбутнє…
 От якби не ті недоречно сказані слова, можливо я б взяв заміж як не одну, так другу. Тоді одна із них не розлучилися б, і я би в ув’язнення не потрапив… Ну й що з того, що в державі рабство, насильство та обман? Раби теж щасливі бувають й за зайву миску недоїдків вихваляють своїх деспотичних володарів…
 Одруження - доленосна подія в житті кожного. Вірно кажуть: вдалий шлюб тебе підніме, невдалий - опустить. А так і є: одружуючись, ти набуваєш не тільки жінку, а й усю її рідню. Багаті, впливові її родичі усіляко тобі допоможуть, піднімуть до свого рівня, бідні же залишать тебе напризволяще й навіть більше того - ти будеш змушений ще й їм допомагати...  
 Жили двоє друзів. Один із них пристрасно покохав красуню зі звичайної сім'ї й одружився, інший свідомо одружився на непримітній, але багатій дівчині. Перший хвалився вродливою коханою та глузував над вибором товариша. Та скоро у нього народилась дитина й це поглибило житлові та фінансові проблеми, наслідком котрих стали непорозуміння, докори, скандали. Друг же його, котрий жив у власній квартирі й при грошах, щоб поквитатись став глузувати над невдахою: "Ну, куди ж ділася ваша любов?".
 Пригадував вродливого однокурсника, котрий любив зваблювати дівчат та міняти їх, як рукавички. Пізніше він мені сумно признався: "Я не зможу бути щасливим у подружньому житті, тому що з кожною жінкою мені стає скучно відразу після того, як досягну свого... Знаєш, вдруге підкоряти одну й ту ж вершину скучно... Це, як співає Висоцький: "Лучше гор могут быть только горы на которых ещё не бывал..." Мій приятель розділив долю премудрого царя Соломона, котрого теж зіпсували вродливі жінки…
 Дивився на в’язнів й пригадував вислів одного жартуна: "Наш світ влаштований так: гарні – нагуляються, розумні - наживуться, а дурні – напрацюються..." Ось ці в'язні хотіли за рахунок інших нажитись та нагулятись, а довелось у таборах напрацюватись. Мотиви їхніх злочинів здебільшого банальні: ейфорія юначої уседозволеності, п'яна неконтрольованість, бажання будь-якою ціною задовольнити примхи коханої.  Відносно закоханості пригадувався вислів: "Справжній мужчина кохає лише один раз, але зате він кохає  королеву". Одні ганяються за кількістю, а такі як я шукають якість.  
 Так, мусив ритись у блоках пам’яті, усе пригадувати, аналізувати своє життя, щоб менше думати про порядки в цьому жахливому таборі. Часто згадував слова популярної у часи моєї молодості пісні: "Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма – весь мир ты хотел изменить, но всех бунтарей ожидает тюрьма. Кого ты хотел удивить!?". Пригадував тих дівчат, котрі стрічались на моєму життєвому шляху і доходив висновку, що це їм пощастило не зв’язати долю з бунтарем. Доля бунтаря завжди трагічна…  
 Для того, щоб надовго зберегти зуби потрібно їх регулярно чистити, періодично проходити профілактичний огляд у стоматолога і… не лізти туди куди не слід. А я поліз. І втратив не тільки зуби золоті…  Ісус Назарянин теж колись хотів змінити світ, так Його за все хороше розіп’яли на хресті, а мене в сибірські табори відправили. А втім, нічого просто так не відбувається - між подіями існує причинно-наслідковий зв'язок. Я втратив волю, а держава отримала дармового раба на будови комунізму. Я за грати потрапив, а інші завдяки цьому нагороди отримали. Кожна ж людина варта стільки, скільки за неї готові заплатити… Я втратив золоті зуби і це одних врятувало від принизливого пасивного гомосексуального ґвалтування, інших - збагатило. Не одного зігрів украдений у мене одяг, наситив силою відібраний харч та видурені гроші. Просто так ніколи нічого не трапляється: одні втрачають, а інші за рахунок їх набувають…

Я в "Київську Русь" - реклама була ого-го! Став грядку ту поливати і чекати врожаю золотих монет. Й досі поливаю а дерево чомусь не росте.... А мо то я дерево?  А ви, хіба, - ні?  

Однорічний бичок в хліві зараз травичку жує. Приблизно 350 кг по 11-50 плюс субсидія, котру я мав би отримати від держави. Зібрались 3-5 друзів (родичів) зарізали й затарили морозильники. Дешевше виходить, ніж в супермаркеті невідомо що купувати....

"Ми не визволителі. ми - завойовники!" (Адольф Гітлер).  
 Уривок із моєї книги:    
 Мудрий вождь сказав би так: "Ми не завойовники. Ми визволителі".  
    Та попри все перемогти СРСР на той час можна було досить легко. Для цього потрібно було зіграти на невдоволенні значної частини населення політикою комуністів. Народи СРСР стомилися від масових репресій, рабської праці, примусової колективізації, голодомору, тотальної брехні. До місцевого населення та євреїв слід було відноситись по-людськи - діяти на зразок сьогоднішнього миротворчого французького іноземного легіону, миротворчих сил ООН.
     Слід було заявити: "Нашим ворогом є не народи СРСР, а комуністична ідеологія. Війна буде закінчена в той день коли ми повісимо Сталіна та його "сброд тонкошеих вождей".
     Захопили певну територію і національний прапор патріотам в руки. Тоді б армія прихильників демократії досить швидко перемогла армію прихильників тоталітаризму... Цілком логічно, що тодішні передові країни світу виступили б на боці прихильників демократії. Чому же Гітлер не вибрав подібну тактику?  
                                                Диявол дає бажане, але перемінює розум, міняє характер.
 Чому? Усе пояснюється досить просто. Нещодавно в архівах був знайдений пошкоджений вогнем договір Гітлера із дияволом. Адольф любив Батьківщину, воював за неї на фронтах Першої Світової війни але... на ці заслуги ніхто не звертав уваги! Він мріяв змінити ситуацію в Німеччині на краще та доля не була прихильною до нього. От він із відчаю й зважився на вкрай безглуздий вчинок - продаж душі дияволу... У тому написаному 1932 року договорі Гітлер обіцяв душу дияволу в обмін на абсолютну владу. (Експерти встановили, що почерк та підпис Гітлера справжні.) З того моменту Гітлер отримав здібності зачаровувати натовп та доля стала повертатись у бік досягнення омріяної мети.  
 Раніше Гітлер писав про комуністичне вчення: "Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів".  
 Ось як кардинально змінився його спосіб мислення: раніше Гітлер критикував марксизм, а пізніше, після підписання договору із дияволом сам створив вчення, котре по своїй злочинності набагато марксизм перевершує! У нього вистачило розуму вивести Німеччину з кризи, здобути любов власного народу а от бажання повалити сталінський режим руками радянських людей – ні! Диявол дає прихильність долі, фарт, розум успішно вирішувати одні складні проблеми і разом із тим… впритул не бачити простого вирішення інших! За здорового глузду Радянську імперію можна було подолати дуже просто: розпочати війну й перетворити її на громадянську проти комуністичної ідеології…    
 Такий же феномен стався й зі Сталіним після того як він, за свідченням дочки Світлани: "... отец спутался с тёмными силами". Весь фокус у тому, що у подібних випадках характер, спосіб мислення людини різко міняється - вона стає втіленням диявола, стає одержимою, біснуватою. Таку людину розпирає гординя, у неї стає завищеною самооцінка. Щоб твій покровитель був тобою задоволений та давав бажане ти мусиш чинити антихристиянські вчинки, приносити йому криваві жертви. Це не обов’язково мають бути ритуальні жертовники, як у племен інків, ацтеків, майя - підійдуть будь-які методи знищення людей. Якомога більше ненависті, сліз та крові вимагає від тебе твій покровитель. Глузування над Богом та Його заповітами, війни, тотальну брехню, масові репресії, катівні ЧК, ГПУ, НКВС, Гестапо, газові камери,  голод, кров, сльози - все прийме від тебе як пожертву твій покровитель.  
 Мислення та характер людини під впливом диявола міняється кардинально. Ось повчальний приклад: Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 року, а вже 20 березня 1941 року керівник Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату й Генштабу доповідь, у котрій розкривався план "Барбаросса". Та цю доповідь усі сприйняли як… дезінформацію!
 Слід знати: план "Барбаросса" на столі Сталіна не був заслугою радянських "бійців незримого фронту". Тут справа в іншому: оточуючі Гітлера посадовці усвідомлювали катастрофічність намірів свого фюрера й, щоб не допустити найстрашнішого, свідомо видавали плани Вермахту радянським дипломатам.
 До мене теж приходив бригадир й заявляв: "Навіщо ти дружиш із цим кадебістом?.. Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!". Та під впливом сатанинських рецептів чорнокнижника із КДБ я сприйняв ці слова як… дезінформацію! (!)  
                                                "Розбій, торгівля або війна - чи не все одно? Їх ціль одна..." (І. Гете.)  
 Права рука Гітлера - Геринг напередодні війни говорив солдатам: "Солдати! Перед вами Україна. Вона чекає вас. Там ви знайдете хліб, сало, сметану і молодих гарних жінок. Візьміть їх!". Цей заклик по своїй суті аналогічний комуністичному: "Грабуй награбоване!" або інакше: "Гуляй, Фріц, - бога немає!".            
 Сьогодні часи інші - зброю замінюють гроші отож німці, і не тільки вони, вже розумніші - приїздять на розкішних авто й купують у нас не тільки хліб, сало, сметану, гарних жінок але й землю, фабрики та заводи і цим перетворюють нас в рабів…
                                         "Велика Россия, но отступать некуда – позади заградительные отряды НКВД".
 А тим часом німецькі війська успішно просувалися вперед. У критичний для держави час Сталін видав наказ № 227 відомий під назвою "Ні кроку назад!" ("Ни шагу назад!"). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Сталін залишився вірний своєму звичаю - всю провину за невдачі перекладати на людей часто невинних. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, a загороджувальні загони, котрі знаходились у тилу військових підрозділів, частин та з'єднань в разі відступу повинні були розстрілювати на місці "панікерів і боягузів".  
 Нічого дивного в цьому не було - російська концепція ведення війни найвиразніше сформульована ще Троцьким: "Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертної кари. Треба ставити солдат перед можливістю смерті попереду і неминучості смерті позаду".
    "Маршал перемоги" Георгій Костянтинович Жуков не признавав жодних оборонних дій - він невпинно організовував контрудари до повного виснаження своїх військ. Артилерійський маршал Н. Воронов на цю тему висловився: "Наше счастье, что силы советского тыла неисчислимы".  
    У важкий період Жуков власноручно склав для військ шифрограму "№ 4976 такого змісту: "Разъяснить всему личному составу, что все семьи сдавшихся врагу будут расстреляны и по возвращении из плена они тоже будут репрессированы".  
 Командуючи обороною Москви восени 1941 року, Жуков наказав кинути у німецький прорив 179 тисяч "ополченців" - учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. Саме тут стався випадок, що шокував увесь світ: одна гвинтівка і один комплект набоїв на п'ять осіб і одна граната на трьох. 19 грудня 1941 року Жуков послав проти танків три кавалерійські дивізії, набрані з селян Кубані і України. Весь корпус було знищено за кілька годин. Кавалерію проти танків — о, це треба бути військовим генієм!  
    Таким методом Сталін примусив усіх бійців стати героями. Іншого виходу як стояти на смерть вже не було от і билися до останньої краплі крові. Фашисти були шоковані настільки не передбачуваною, безжальною тактикою радянського командування. Німецькі кулеметники божеволіли від безглуздості, абсурдності, невиправданого геройства радянських вояків - уже несила строчити, кулемети уже червоні від невпинної стрілянини, а радянські вояки усе пруть та пруть по трупах на вірну смерть, як саранча...

Уявіть собі таке:
 1)   Ви найкращий лікар.  Вас попрохали провести експертизу дій вашого колеги – родичі скаржаться, що пацієнта зарізали на операційному столі. Ви ознайомились із історією хвороби й дійшли висновку: хірург оперував в свято з бодуна й допустив непоправиму помилку. Ви бачите: він стовідсотково винен. А з іншого боку: ви його знаєте особисто – вчилися на паралельних курсах та й ваша дочка (жінка) дружить із його жінкою (сином). (Можливі інші варіанти)  
 Що робити? Написати правду й цим відправити чоловіка у в’язницю? По-перше: вас не зрозуміє споєне та спаяне середовище колег. По-друге: ворогів наживете із боку його друзів та свого сімейства… І т.д. і т.п.
 Цілком логічно, що ви виправдовуєте дії колеги з надією, що іншого разу він вам віддячить тією ж монетою…
 2)   Ви начальник міліції. До вас дійшли чутки: ваші підлеглі заарештовують лише тих порушників, котрі не в змозі дати відступне в розмірі 300- 1000$.  
 Що робити?  Звільнити їх? Тоді звільнити доведеться усіх. Хто ж на одну зарплату сьогодні живе?
 3)   Ви ДАІшник. Синок "крутого" посадовця збив людину. Взяти $$$$$ й "замяти" справу чи написати усе як було? Ви розумієте: не візьму я, візмуть інші. "Крутелика" "відмажуть" а мене звільнять…  
 4)   Ви директор міського кладовища. Місць для поховання мало а от покійників багато. Ну як не брати хабарі, коли родичі вмовляють взяти? Не візьмеш ти – призначать іншого, котрий візьме й поділиться…
 Продовжувати можна до безкінечності. Посади зараз купуються отож, що цілком логічно, кожен старається "відбити" вкладені $$$$ і ще й з наваром залишитись…
 І нічого з цим не вдієш. На вершині влади кумівщина, в армії дідівщина, в тюрмах безпредєл, в законодавстві хаос, у владних кабінетах хабарництво, в головах обивателів каша.
 Якось Віталій Кличко з телеекрану розповідав таке: У Німеччині за перевищення швидкості його зупинила жінка-полісменка. Впізнала й радісно попрохала фото та автограф. Подякувала й… виписала квитанцію на оплату штрафу. Отакеє то от…  
 Помаранчева революція нічого не змінила тому, що… нічого змінити вона й не могла!  
 Ми такі люди, що щось змінити у нас може тільки червона (кривава) революція. Читаю класиків про лютневу та жовтневу революції 1917 року. Як все до болю знайоме! Один до одного! Ось спогади: Антон Иванович Деникин. "Путь русского фицера".  
 Анонс Н.С.Тимашева:
      "Февральская революция как будто бы проявила единение общественности с народом. Скоро обнаружилось, что это было иллюзией. Среди общественности выделилась группа, которая поставила себе задачей захват власти для осуществления крайней социалистической программы, без демократии. Эта попытка кончилась бы неудачей, как заговор Бабефа во время французской революции, если бы народ был в самом деле с общественностью. Но народ с ней не был, как не был он и со старой властью. Он жил еще в дополитическом состоянии и готов был принять власть, обещавшую ему немедленно исполнить его мечту о земле.
      Отколовшаяся от общественности группа большевиков взяла власть. Эту власть она решила удержать во что бы то ни стало и использовать ее для того, чтобы перестроить Россию по своему плану, не имевшему никаких корней в русской истории.
      На почве сопротивления такому решению русского вопроса разыгралась гражданская война. Разыгралась она в довольно редкой форме «треугольного боя». Три, а не две силы противостояли друг другу: белое движение, в котором сошлись, но далеко не слились, консервативные элементы старого общества и умеренная общественность; радикальная и социалистическая общественность, выкинувшая лозунг «ни Ленин, ни Колчак», т. е. не белое движение, и новая коммунистическая власть. Народ, как и раньше, не поднялся ни за кого. В этих условиях новая власть имела огромные преимущества: она владела центральным аппаратом и располагала внутренними линиями, тогда как белое движение было географически раздроблено между несколькими окраинами и было лишено внутреннего единства, а «третья сила» могла выступать лишь с разрозненными и разновременными диверсиями".

Гітлер напав на Радянський Союз, та перед тим не подумав того, що Російська імперія - не Європа. Тут інші закони, інші виміри, інший спосіб мислення…
 Як правило, для успішного загарбання чужих територій потрібно мати не тільки добре озброєну армію, карти місцевості, а ще й до того знати спосіб мислення народу та клімат країни. В даному випадку Гітлеру слід було вивчити історію Російської імперії. Росія - держава, котра споконвіку прагне силою зброї загарбати якнайбільше чужої території, розширити сферу свого впливу на увесь світ. Росія - імперія в котрій постійно усім невдоволений народ періодично повстає проти усіх і вся й насильством знищує насильство. (!?) Імперія у котрій кожний цар щоразу жорстоко придушував усілякі бунти і, щоб запобігти повторенню виявів невдоволення, був вимушений поводити себе як диктатор, тиран - примати народ у покорі та страху. Імперія у котрій послабиш нагляд, даси волю - утратиш престол. Імперія у котрій чернь, скориставшись сприятливим моментом, силою зброї захопила владу й без суду та слідства стратила царя та усю його сім'ю. Росія - християнська держава (!?) у котрій громадяни ради торжества міфічної марксистсько-ленінської ідеї безжально знищують один одного у битвах громадянської війни, руйнують храми, убивають священиків. Росія - кримінальна держава в котрій численні тюрми настільки переповнені, що для розміщення усіх в'язнів доводиться будувати чимало виправно-трудових таборів. (А й справді: чи можна називати християнською державу у котрій завжди переповнені тюрми та виправно-трудові табори?) Росія - держава у котрій вершин влади досягає неграмотний, але зате неперевершений віртуоз політичних інтриг колишній семінарист-недоучка Йосип Джугашвілі (Сталін) і залізною рукою править імперією до самої смерті. Вождь, котрий для того, щоб довічно утримувати владу об'являє ворогами народу й безжально знищує явних та вигаданих опонентів. Росія - держава у котрій усередині правлячої партії постійно йде боротьба за владу, плетуться інтриги. Росія - держава у котрій головною метою є побудова безкласового суспільства - комунізму. Держава в котрій владні авантюристи штучно створеним голодомором мільйони людей обрікають на голодну смерть та безжально перетворюють у табірний пил на будовах комунізму. Держава у котрій мільйони громадян були репресовані лише за те, що були багатшими, за те, що вірили у Бога, а не у торжество ідеї всесвітньої революції. Військових вождь репресував лише за те, що ті висловлювали інші погляди на тодішню воєнну доктрину, а соратників за те, що ті теоретично могли зашкодити його довічному перебуванню на вершині влади.  
                                                                                              Ми не визволителі. Ми завойовники. (Адольф Гітлер)  
    Аналізуючи бездарну внутрішню та агресивну зовнішню політику Сталіна, Гітлер сподівався блискавично підкорити дикі слов'янські племена  Російської імперії. Та попри всі грандіозні плани перед походом на Росію Гітлеру слід було прочитати класиків російської літератури. Якщо ж не усіх, то хоча б знаменитий роман Л. М. Толстого "Війна й мир".  Невже поразка Наполеона нікого нічому не навчила? Якщо вождь німецького народу справді був настільки мудрим, то невже він не міг передбачити такий логічний розвиток подій: Якщо росіяни у минулому безжально спалили свою столицю, то і в майбутній війні, відступаючи, будуть безжально спалювати міста, вивозити та руйнувати все, що може знадобитись ворогові. Що безжально розстріляють в'язнів у тюрмах, щоб ті пізніше не перейшли на бік ворога. Що будуть закладати у житлові будинки фугаси уповільненої дії для того щоб, пізніше поховати під руїнами і своїх громадян і завойовників. (Тих, хто залишався на окупованих територіях радянська пропаганда називала зрадниками й відносилась відповідно.) Географічні карти на території Росії втрачають свій смисл - її простори безкрайні. На тих необмежених, безкрайніх просторах дуже розтягуються тили, спалахує бандитизм та партизанська війна і тому завойовану територію контролювати дуже важко. Військова кампанія затягується, грузне у бездоріжжі безкраїх просторів і окупантів деморалізує, добиває мороз, голод та епідемії. Слід було передбачити, що росіяни воювати будуть не так вмінням як числом - методом лобових атак, штрафних батальйонів, загороджувальних загонів НКВС. Росіяни сильні своєю непередбачуваністю, жорстокістю до своїх та чужих. Якщо у цій кримінальній країні свої не боялися гріха грабувати та убивати співвітчизників, то грабувати та убивати чужинців буде вважатись геройством. Спільна біда завжди об'єднує ворогуючі сторони всередині кожної держави, отож слід було передбачити, що опір буде неабиякий. Що знайдеться чимало фанатиків комуністичної ідеї, котрі ради перемоги будуть свідомо спрямовувати свої бойові машини на таран ворожих, що обв'язані гранатами бійці стануть кидатись під танки, закривати своїм тілом амбразури, тощо. (Це у нас закладено в генах: коли горить хата, то гасити збігаються і сусіди, і друзі, і вороги -  інакше вогонь, перекидаючись із хати на хату, знищить все село.) Що комуністична партія з її вождем Сталіним, якою підступною би не була, але вона їхня, рідна, а німецька націонал-соціалістична з її фюрером Гітлером є ворожою, чужою. Що підуть у підпілля та ліси для того, щоб грабувати та убивати чужинців навіть жінки та діти. Війна, як правило знімає у свідомості людей усі моральні гальма - настає тотальний беспредєл, котрий усі виправдовують: "Війна усе спише". (Колишні учасники бойових дій признавались, що важко убити лише першого ворога, убивати ж наступних стає звичним явищем.) Що за вчинені злочини доведеться заарештовувати та страчувати навіть стариків, жінок, дітей. Що радянська пропаганда роздмухає істерію, психоз, зробить страчених грабіжників та вбивць патріотами, мучениками, борцями за торжество комуністичної ідеї й на їхньому прикладі навчить своїх громадян боротись з ненависним ворогом до останнього подиху, останньої краплі крові. (Війна - це не тільки велика кров, а й велика брехня.) Що військовополонених та заарештованих буде так багато, що для їх розміщення доведеться на окупованій та власній території будувати численні концтабори. Для забезпечення в'язнів тих численних концтаборів доведеться відбирати продовольство у місцевого населення, що викличе з його боку неабиякий збройний спротив. Оббирати й цим самим обезкровлювати власний народ безглуздо, отож, щоб позбавитись в'язнів нездатних до виснажливої праці, доведеться будувати газові камери та крематорії. Одна помилка, як правило, тягне за собою інші й подібний розвиток подій веде ситуацію до катастрофи. Слід було передбачити, що хитрий, як лис, Сталін у період небезпеки попросить допомоги у так раніше ненависних імперіалістів, а дома на певний час реабілітує талановитих полководців та "ворогів народу", буде апелювати до християнських цінностей, звільнить священиків, відкриє церкви, послабить терор. Що стане засилати у тил диверсійні групи і, не зважаючи на кількість у відповідь на диверсії страчених заручників, буде розпалювати вогнище партизанської війни, щоб ослабити тили ворога й цим примусити нацистів знімати із фронту значні сили для боротьби з народними месниками. Якщо ж Росія - не Європа, то невже ти, Адольф, настільки наївний, що не розумієш у яке болото лізеш?.. Це ж здавна відомо: помилка у стратегії та тактиці війни віщує поразку… До речі, колись Наполеон, побачивши підпалену росіянами Москву зрозумів, що він далеко не все врахував, не все передбачив… "Скажи-ка, дядя, а ведь недаром Москва спалённая пожаром французам отдана?". Пізніше  виявилося, що не дарма. Якби ти, Адольф, детально вивчав історію то знав би, що в Російській імперії захоплення їхньої столиці ще не означає остаточної перемоги... Якби ти, Адольф, і захопив Москву то не радий був би - там твоїх вояків чекало безліч дуже неприємних "сюрпризів". От і опинився б ти в шкурі Наполеона й відчув би те ж саме... Ти ж сам колись зробив висновок, що чим більша територія держави, тим важче її завоювати. З цієї тези аж проситься логічний висновок: Росію завоювати неможливо - комуністи кидають в бій вояків не рахуючись із втратами, а людські резерви її величезні...  
                                                   Мудрий вождь сказав би так: "Ми не завойовники. Ми визволителі".  
    Та попри все перемогти СРСР на той час можна було досить легко. Для цього потрібно було зіграти на невдоволенні значної частини населення політикою комуністів. Народи СРСР стомилися від масових репресій, рабської праці, примусової колективізації, голодомору, тотальної брехні. До місцевого населення та євреїв слід було відноситись по-людськи - діяти на зразок сьогоднішнього миротворчого французького іноземного легіону. Слід було заявити: "Нашим ворогом є не народи СРСР, а комуністична ідеологія. Війна буде закінчена в той день коли ми повісимо Сталіна та його "сброд тонкошеих вождей".
     Захопили певну територію і національний прапор патріотам в руки. Тоді б армія прихильників демократії досить швидко перемогла армію прихильників тоталітаризму... Цілком логічно, що тодішні передові країни світу виступили б на боці прихильників демократії. Чому же Гітлер не вибрав подібну тактику?  
                                                                    Диявол дає бажане, але перемінює розум, міняє характер.
 Чому? Усе пояснюється досить просто. Нещодавно в архівах був знайдений пошкоджений вогнем договір Гітлера із дияволом. Адольф любив Батьківщину, воював за неї на фронтах Першої Світової війни але... на ці заслуги ніхто не звертав уваги! Він мріяв змінити ситуацію в Німеччині на краще та доля не була прихильною до нього. От він із відчаю й зважився на вкрай безглуздий вчинок - продаж душі дияволу... У тому написаному 1932 року договорі Гітлер обіцяв душу дияволу в обмін на абсолютну владу. (Експерти встановили, що почерк та підпис Гітлера справжні.) З того моменту Гітлер отримав здібності зачаровувати натовп та доля стала повертатись у бік досягнення омріяної мети.  
 Раніше Гітлер писав про комуністичне вчення: "Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів".  
 Ось як кардинально змінився його спосіб мислення: раніше Гітлер критикував марксизм, а пізніше, після підписання договору із дияволом сам створив вчення, котре по своїй злочинності набагато марксизм перевершує! У нього вистачило розуму вивести Німеччину з кризи, здобути любов власного народу а от повалити сталінський режим руками радянських людей – ні! Диявол дає прихильність долі, фарт, розум успішно вирішувати складні проблеми і разом із тим… впритул не бачити простого вирішення інших!  
 Після підписання угоди із дияволом характер кожної людини міняється кардинально – вона перебирає усі риси свого покровителя. За здорового глузду Радянську імперію можна було подолати дуже просто: розпочати війну й перетворити її на громадянську проти комуністичної ідеології…    
 Такий же феномен стався й зі Сталіним після того як він, за свідченням дочки Світлани: "... отец спутался с тёмными силами". Весь фокус у тому, що у подібних випадках характер, спосіб мислення людини різко міняється - вона стає втіленням диявола, стає одержимою, біснуватою. Таку людину розпирає гординя, у неї стає завищеною самооцінка. Щоб твій покровитель був тобою задоволений та давав бажане ти мусиш чинити антихристиянські вчинки, приносити йому криваві жертви. Це не обов’язково мають бути ритуальні жертовники, як у племен інків, ацтеків, майя - підійдуть будь-які методи знищення людей. Якомога більше ненависті, сліз та крові вимагає від тебе твій покровитель. Глузування над Богом та Його заповітами, війни, тотальну брехню, масові репресії, катівні ЧК, ГПУ, НКВС, Гестапо, газові камери,  голод, кров, сльози - все прийме від тебе як пожертву твій покровитель.  
 Мислення та характер людини під впливом диявола міняється кардинально. Ось повчальний приклад: Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 року, а вже 20 березня 1941 року керівник Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату й Генштабу доповідь, у котрій розкривався план "Барбаросса". Та цю доповідь усі сприйняли як… дезінформацію!
 Справа в тому, що оточуючі Гітлера посадовці усвідомлювали катастрофічність намірів свого фюрера й, щоб не допустити найстрашнішого, свідомо видавали плани Вермахту дипломатам СРСР. (!)
 До мене теж приходив бригадир й заявляв: "Навіщо ти дружиш із цим кадебістом?.. Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!". Та я під впливом сатанинських рецептів чорнокнижника із КДБ я сприйняв ці слова як… дезінформацію! (!)  
                                                   "Розбій, торгівля або війна - чи не все одно? Їх ціль одна..." (І. Гете.)  
 Права рука Гітлера - Геринг напередодні війни говорив солдатам: "Солдати! Перед вами Україна. Вона чекає вас. Там ви знайдете хліб, сало, сметану і молодих гарних жінок. Візьміть їх!". Цей заклик по своїй суті аналогічний комуністичному: "Грабуй награбоване!" або інакше: "Гуляй, Фріц, - бога немає!".            
 Сьогодні часи інші - зброю замінюють гроші отож німці, і не тільки вони, вже розумніші - приїздять на розкішних авто й купують у нас не тільки хліб, сало, сметану, гарних жінок але й землю, фабрики та заводи і цим перетворюють нас в рабів…

І всі на цю заборону кладуть щось... з пробором. Ігнор іде повний! Чи є влада в Україні?  
 "5 крапель" - переворот твого світу!
 За Немиров -во всём мире! іт.д....

Мій приятель з дружиною та дочкою живе разом із тещею – та виділила їм кімнату а сама живе в іншій. Теща виявилася сварливою, любить читати нотації, повчати. Вітя скаржився, що навіть як слід жінку приголубити немає умов. Теща на групі по інвалідності отож завжди дома, а вночі в кімнаті на сусідньому ліжку девятирічна дочка спить…
 Вихід один: придбати власне житло. Став Вітя на заробітки їздити та от все ніяк… ціни на квартири наздогнати не може! Тільки заробить а квартирна ціна скок вгору! Знову Вітя на заробітки в Росію їде… (25$ в день заробляє) Приїжджає восени, а ціна знову підскочила! Не так то й скоро вженешся за цінами на житло – треба харчуватись, одягатись, комуналку оплачувати, хвору дочку в санаторії щороку оздоровлювати тощо. Отакі то от сумні справи.
 Однокімнатна квартира в нашому місті в 1995 році коштувала приблизно 2500$, сьогодні в кращому випадку 40000$ Ціна виросла в 16 (шістнадцять раз)  
 Прятель розповідав таке: родич став по Інтернету квартиру шукати. Результат такий: знайшов на окраїні Києва однокімнатну – 96000$, на Мальорці (Курорт за межами України) двокімнатну – 80000$.
 Питання затокам: скільки років Віті ще на заробітки їздити?  
 Варіант: "чекати смерті тещі" не пропонувати.

На наступних президенських виборах буде три серйозних кандидати: Ющенко, Янукович, Юля... Оце буде і ганьба і видовище...  

Бенно Цизер. Дорога на Сталінград. Дуже рекомендую скачати й прочитати...
 Наш перебежчик Зеф, о котором немногие из роты, теперь почти целиком состоявшей из пополнения, знали, что он всего несколько месяцев назад был на другой стороне, однажды подобрал у одного из убитых винтовку с оптическим прицелом. И мы, чтобы скоротать время, заползали за насыпь и по очереди становились снайперами. Правила были такими, что тот, кто должен был стрелять, выбирал жертву и показывал ее другим. У нас у всех были полевые бинокли, так что мы могли следить за тем, что происходит.
 – Вон тот, – указал Францл, – примерно в десяти сантиметрах влево от мертвой лошади.
 Это был точно русский. Наклонившись, он доставал свою армейскую флягу. Францл тщательно прицелился и выстрелил. Русский согнулся пополам и больше не шевелился.
 – Убит! – крикнул Францл.
 – Убит, – подтвердил Зеф.
 – Точно, – согласились мы с Шейхом, и Шейх отметил Францлу два очка.
 Я подстрелил того, кто перелезал из своего окопа в соседний.
 – Готов! – воскликнул я.
 – Нет, нет, посмотри как следует, он еще шевелится, – настаивал Шейх.
 – Да, он двигается, – решил Францл, и так же думал Зеф.
 – Только одно очко, – подвел итог Шейх и записал его.
 Однажды Шейх поразил бутылки с зажигательной смесью, разложенные перед окопом. Это, конечно, были бутылки, наполненные горючим веществом, использовавшимся только против танков. Выстрел произвел настоящий фейерверк, и русский танцевал перед окопом, пытаясь сбросить с рук горящий «коктейль Молотова», что вызвало у нас гомерический хохот.
 Эта стрельба по русским была приятным времяпрепровождение м. Мы никогда не думали о нем как о хладнокровном убийстве. Это был просто спорт – тот же самый спорт, за который Ковак, Вилли и Пилле расплатились своей жизнью. Мы стреляли не для того, чтобы сослужить службу своей стране. Пожалуй, говорю об этом со всей откровенностью, мы делали это просто потому, что случайно нашли винтовку с оптическим прицелом и знали, как ей пользоваться.
 С другой стороны, когда мы трогали какого нибудь убитого, мертвый и живые часто взлетали на воздух – русские закладывали небольшую мину под гимнастерку убитого.
 
 * * *
 
 Теперь по ночам бродили темные фигуры тяжело нагруженных людей, которые сновали перед нашими окопами; лязг и стук лопат были слышны до зари. Это были наши саперы, устанавливавшие мины. Прыгающие мины. Когда прикасаешься к ним, они сначала подпрыгивают, а потом взрываются. Они были нам хорошей защитой. Только если их устанавливали, это значило, что атаки русских ждать недолго.
 Когда мина взорвалась, мы приняли взрыв за неожиданную атаку и схватились за оружие. Но когда это место осветили, в качестве мишени перед нами предстал всего лишь пони, который случайно забрел на поле боя, задел одну из мин, а потом, тяжело раненный и пронзительно кричащий, дергал ногами, пока не взорвал еще одну мину, которая завершила дело.
 Нам было жалко этого пони. Он был ни при чем, он не принадлежал ни к какой армии. Это был просто бедный, несчастный, маленький пони. В данном случае нам было его по настоящему жаль.
 
 * * *
 
 И снова нам сопутствовал временный успех против русских. Мы прорвались через их позиции на узком участке. И тут наступило время Шейха уйти в небытие. Когда мы пробивались вперед, сильно измотанные, через позиции русских, почти не встречая сопротивления, он смотрел вокруг на всех убитых и раненых и говорил:
 – Держу пари – большинство этих негодяев только притворяются.
 Нам приходилось быть осторожными. Очевидно, русские стали более опасными, со всеми их ударными отрядами, ополчившимися теперь на нас. Но хотя среди них было немало фанатиков, обычно достаточно было бросить взгляд в глаза человека или на его рану, чтобы сказать, опасен он или нет.
 Шейх приблизился к русскому, лежавшему лицом вниз. Он толкнул его, и русский зашевелился и застонал. Шейх хотел перевернуть человека, чтобы посмотреть, что с ним.
 – Ой, оставь его, – сказал Францл. – Посмотри на кровь.
 Мы пошли дальше, никто и не подумал взглянуть на павшего в бою русского.
 Потом это произошло. Сзади нас послышалось «пок пок пок». Францл закричал и схватился за ухо. Я обернулся и увидел, что человек с большим кровавым пятном приподнялся и стрелял из пистолета.
 – Шейх! – отчаянно крикнул Францл, забыв о собственной ране.
 Но Шейх упал как подкошенный, зарывшись пальцами в землю, конвульсивно дернулся и затих.
 Францл долго смотрел на мертвого друга, потом перекрестился.
 Его лицо страшно изменилось, как будто он натянул маску, жестокую маску с искаженными чертами лица, подбородок выдвинулся вперед, губы сжались в тонкую нить с горестными морщинами в углах рта, глаза опасно сощурились в узкие щелки, подобные щели дота.
 Он повернулся и пошел, не обращая внимания на стрельбу, все еще продолжавшуюся в его направлении со стороны русского. Надеясь спастись, тот лег так же, как и до этого, лицом в землю, делая вид, что ему ни до чего нет дела. Но когда мы приблизились, он все понял. Он хныкал, умолял, даже спустил штаны, чтобы показать ужасную рану на верхней части бедра, говорил, что все равно умрет, и кричал: «Камерад!» Францл был непреклонен.
 Его руки опустились, взяв в железные тиски шею вероломного русского, и Францл держал его, не ослабляя свою мертвую хватку, до тех пор, пока в последней судорожной конвульсии остатки жизни не покинули тело русского. Тогда он отпустил тело и пошел как автомат к своему оружию. Чтобы не отстать, Зеф поднял свою лопату и раздробил ею череп русского.
 
 * * *
 
 После смерти Шейха Францл изменился. Он стал апатичнее. Я часто заставал его уставившимся в пространство. Когда мы обменивались взглядами, мне казалось, что я смотрю в глаза незнакомца. Бесполезно было пытаться заинтересовать его чем нибудь. Он просто существовал. Создавалось впечатление, что он потерял всякую надежду.
 Однажды я спросил его напрямую, а он слабо ответил:
 – Ой, Бенно, не обращай внимания, это пустяки, – но через несколько мгновений добавил: – Бенно, старина, если я… ну, скажем, если что нибудь со мной случится… черкани моим старикам пару строк, ладно? Только сделай это поделикатней. Я имею в виду не выкладывай все сразу. У моей старушки слабое сердце.
 Время от времени он доставал одну фотографию, которую теперь всегда носил с собой, и сидел и смотрел на нее, как будто читал книгу. На ней был запечатлен солдат с бокалом вина в руке, в кругу семьи, и они все смеялись – мужчины, женщины и дети. Францл не имел ни малейшего понятия о том, кто были эти люди. Собственно говоря, он нашел фотографию где то в степи, где земля была усеяна мертвыми немецкими солдатами, через несколько дней после того, как был убит Шейх. Рядом с одним из убитых солдат лежал черный бумажник, который был открыт, как будто кто то его выпотрошил, а потом выбросил за ненадобностью. Он был пуст, если не считать этой желтой фотографии.
 
 * * *
 
 Однажды ночью ударили сильные морозы, и наша вторая зима в этой проклятой стране встретила нас сурово. Приехал грузовик снабжения и привез нам теплые шинели, перчатки и шапки ушанки. Но мы все равно ужасно мерзли в своих окопах. Даже взрывы снарядов отдавались новым, жестким резонансом, а разлетавшиеся комья земли были твердыми как гранит.

Сталін та Гітлер – жорстока під назвою "Бе-бе".  
    Сталін маніакально вірив, що перехитрує Гітлера. Він знав плани Гітлера та усе про ворожі війська отож мислив логічно: Гітлер нападе на СРСР але не найближчим часом. Не маючи зимового обмундирування та зимового мастила для зброї Гітлер не наважиться розв’язати війну на Сході. Не безумець же він: не закінчивши бойових дій у Європі, розпочати війну проти більшовицької імперії...  
 Визвольний похід планувався на початок липня й разом із тим Сталін робив все можливе й неможливе, щоб переконати Гітлера: уряд СРСР чесно дотримується підписаного договору про дружбу та ненапад.  
    Сталін не знав лише одного: Гітлер робив вигляд, що вірить Сталіну а сам планував блискавичну війну, перемогу ще до настання холодів й усіма силами давав зрозуміти: не закінчивши війни в Європі він на Росію не нападе…
 Гітлер переграв Сталіна, і німецька розвідка виявилась на висоті - у перший день війни артилерія обстрілювала, а пілоти вермахту бомбили цілі з ювелірною точністю.    
 Наступаючі літаки та танки вермахту були виготовлені із радянської сировини, заправлені радянським бензином а вояки нагодовані хлібом випеченим із радянського зерна. (Останній ешелон із продовольством та сировиною німецькі залізничники прийняли зі станції Брест-Литовськ за декілька хвилин до початку агресії.)  
 В результаті блискавичного наступу вермахту уже у перші дні війни були захоплені склади із зброєю, амуніцією та продовольством, а прикордонні війська полонені. Червонозоряні літаки палали на аеродромах як смолоскипи, горіли цистерни з пальним, танки на платформах, вибухали вагони зі снарядами.
 Війна застала більшість військ разом із технікою, боєприпасами та пальним у вагонах! Військові ешелони розтягнулися від Волги до західних кордонів Союзу! В бій довелося вступити прямо із вагонів та платформ! Якщо не знаходилося місця для вивантаження техніки – її кидали або знищували.  
 Дивізії, котрі рухалися до кордону своїм ходом являли прекрасну ціль для авіації противника. Вся Червона Армія являла собою таку ціль! Під час панічного відступу виникла гостра нехватка порожніх вагонів для евакуації зброї, спорядження, пального.  
 Враження німецьких вояків від побаченого на радянській територій узагальнююче висловив пілот-ас Ганс-Ульріх Рудель в своїй автобіографічній книжці "Пілот "Штуки" (Ю-87)  
 "Під час першого вильоту я помічаю багаточисленні укріплення побудовані вздовж кордону. Вони тягнуться на багато сотень кілометрів. Частково вони ще не добудовані. Ми летимо над незакінченими аеродромами: там - тільки що побудована бетонна злітна смуга, тут вже стоять літаки. Наприклад, вздовж дороги на Вітебськ, по котрій наступають наші війська, знаходиться один із таких майже закінчених аеродромів із великою кількістю бомбардувальників Мартін. Їм не вистачає або пального, або екіпажів. Пролітаючи над цими аеродромами та укріпленнями, кожний розуміє: "Ми вдарили своєчасно... Схоже Совєти робили ці приготування, щоб створити базу для вторгнення проти нас. Кого іще на заході хотіла би атакувати Росія? Якби росіяни завершили свою підготовку, не було б майже ніякої надії їх зупинити.
 Шосе Смоленськ-Москва - ціль багатьох вильотів, воно запруджене величезною кількістю військової техніки та майна. Вантажівки та танки стоять один за одним майже без інтервалів, часто трьома паралельними колонами. "Якби все це рушило на нас..." Я не можу багато думати, атакуючи цю нерухому ціль. Тепер вже за декілька днів все це перетвориться на море уламків".  
 
    В перші дні війни величезні маси червоноармійців були оточені й полонені. Нацисти в нашвидкуруч побудованих таборах утримували полонених у жахливих умовах. Ось як німецький вояк Бенно Цизер в книзі "Дорога на Сталінград" описує побачене:  
    "Несподівано ми побачили довгу, коричнево-землистого кольору змійку людей, котра повільно рухалась в нашому напрямі. Доносились приглушені голоси, схожі на жужання бджолиного рою. Військовополонені. Росіяни, по шість в ряд. Нам не видно було кінця цієї колони. Коли вони підійшли ближче, жахливий сморід, котрим повіяло на нас, викликав нудоту; це була суміш смороду печерних левів з дурним запахом від мавп в зоопарку.  
    Та вони не були тваринами, вони були людьми. Ми хотіли забратися геть від цієї смердючої хмари, охопившої нас, та те, що ми побачили заставило заклякнути на місці і забути про нудоту. Чи були вони справді людськими істотами, ці сіро-коричневі фігури, ці тіні, котрі шкутильгали в нашому напрямку, спотикаючись та хитаючись, істоти, у котрих не залишилось нічого, крім останньої краплі волі, дозволявшої їм продовжувати рухатись? Здавалось, всі нещастя світу були зосереджені тут, в цьому натовпі. І як ніби то цього було мало, почувся жахливий хор стогону і криків, плачу і проклять вперемішку з грубими окриками охоронців.
    Коли один із полонених, похитуючись, вибився із колони, нищівний удар прикладу гвинтівки між лопаток повернув його, немічного назад. Інший, поранений в голову, вибіг на декілька кроків вперед, його жести були майже гротескними в своїй невиразності, і попросив у одного із зляканого цим місцевого жителя шмат хліба. Шкіряний хлист обвився навколо його плечей і відкинув назад в стрій. Худий, довгов’язий хлопець відійшов вбік справити малу потребу, а коли й його силою примусили повернутися на місце, він все-одно продовжував мочитись на ходу.
    На дуже небагатьох були звичайні чоботи; у більшості були ганчірки, обмотані навколо ніг і закріплені шнурками. Скільки же кілометрів вони пройшли? Ми вдивлялися в обличчя, котрі були скоріше мертвими, ніж живими. Часто очі горіли такою ненавистю, котра, здавалось, спопелить самих; але в наступну мить, по дивній манері поведінки цих людей, вони всі були покірні, стурбовано позираючими на охоронців та розсікаючи повітря хлисти.
    Перші із цієї людської маси вже досягли вагонів і були завантажені в них як худоба. Один із них був настільки змученим, що не міг залізти й впав назад на дорогу. Сухо пролунав пістолетний постріл, і, немов вражений блискавкою, росіянин зігнувся, кров потекла із його напіввідкритих губ.
    Коли цей покидьок, котрий застрілив його, проходив мимо нас, Францл скочив до нього.  
    – Я уб'ю, ти, тварюка! – вигукнув він. – Хто тобі велів убити цього чоловіка?
    Та той лише вилупив очі, не розуміючи.  
    – Візьми себе в руки, юначе, - сказав він. – Ти, я гадаю, новобранець? Це не дитячий сад. Скоро із тебе виб'ють цей дитячий лепет!
     Ми стояли як паралізовані.
    Францл стиснув кулаки.  
    – Мерзотник та ще й говорить по-німецьки! – вибухнув він. – Він носить таку ж форму, як і ми.  
    – І таку мерзоту нам в майбутньому доведеться називати товариш, - гірко промовив Пілле".  
 ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ................... ......
                         "За металевою трьохметровою решітчастою огорожею, зі сторожовими вишками, кулеметами та прожекторами, розташованими через рівні проміжки, знаходились тисячі росіян, розміщених в убогих бараках. Кожен барак був огороджений колючим дротом. Вся споруда нагадувала ведмежу яму, і це враження посилювалось величезними кровожадними собаками, котрих охоронці тримали на коротких повідках. Від всього цього місця поширювався гидкий, тошнотворний запах. Він вже був нам знайомим після того, як ми вперше зіштовхнулись з колоною військовополонених, котрих гнали на погрузну в товарні вагони… час від часу прибували і від'їздили  вантажівки, і робота полонених заклечалась в тому, щоб завантажувати і розвантажувати їх…  
    Наші полонені хитались ніби п’яні. У багатьох навіть не було шинелей. Їх уніформа звисала лахміттям. Вони несли з собою все своє майно: порожні жерстяні банки із-під м'ясних консервів і пом'яті залізні ложки. Лише в небагатьох був маленький вузлик за спиною, очевидно, із запасними обмотками чи пом'ятою флягою для води, котрі вони боялись нести відкрито, боячись викликати у інших заздрість.  
    Вважалося, що ми, караульні, не повинні допомогати в цьому, але дуже скоро ми також стали працювати не покладаючи рук. Справ будо безліч, крім того, під час роботи нам було  не так холодно.  
    Росіяни були дуже виснажені. Вони ледве трималися на ногах, не говорячи вже про те, щоб прикладати потрібні фізичні зусилля. Четверо ледве піднімали ящик, що для Францла та мене було дитячою забавою. Та вони, звичайно, старались з усіх сил. Кожний старався догодити. Вони суперничали один з одним, підганяли один одного. Потім дивилися з надією, чи помітили ми їхню старанність. Таким чином вони надіялися кращого з собою поводження, а можливо, й отримати скибку хліба.  
    Нам було жалко цих доходяг. Серед них були і майже діти, і бородаті старі люди, котрі годились би нам в дідусі. Усі без виключення випрошували їжу або цигарку.  
    Вони скиглили і повзали перед нами, як побиті собаки. І якщо жалість і огида ставали нестерпними і ми давали їм що-небудь, вони повзали на колінах, цілували нам руки, бурмотіли слова подяки, а ми просто стояли як істукани: не вірили своїм очам.  
    Це були людські істоти, в котрих вже не залишилося нічого людського; це були люди котрі насправді перетворилися в тварин, нас нудило, нам це було в вищій мірі огидно. Однак чи мали ми право осуджувати, якщо нас самих ніколи не примушували проміняти останні залишки гордості на шмат хліба?
    Ми поділилися з ними своїми запасами. Було самим строгим чином заборонено давати їжу полоненим, та біс з ним! Те що ми їм дали, було краплею в морі. Майже щодня люди помирали від виснаження. Виживші, байдужі до всіх цих смертей. Везли на возі своїх померлих в табір. Щоб поховати їх там. В землю зарили, напевно, більше полонених, ніж їх залишилось в живих.
     Одного дня за ящиком боєприпасів ми знайшли трьох мертвих росіян з посинівши ми обличчями. Вони замерзли. Чомусь не встигли приєднатися до вертавшихся в табір, і їх записали як втікачів. Так, були і втікачі, але дуже-дуже мало. Було дуже привабливо злиняти під час роботи поза табором, але не часто знаходився сміливець скористатися сприятливим моментом. В подібній ситуації кожен із нас ухопився б за найменший шанс втекти, та росіяни були людьми другого сорту.
    Бродячих собак навкруги була велика кількість, серед них траплялись рідкісні види дворняг; єдине, що їх ріднило, було те, що усі вони були неймовірно худими. Для в’язнів це не мало значення. Вони були голодними, так чому б не поїсти жареної собачатини? Постійно намагалися зловити обережних тварин. Вони також просили нас жестами, імітуючи гавкіт "гав-гав" і постріл "піф-паф". Вбити для них собаку. Просто взяти й застрілити її. І ми майже завжди це робили. Для нас це був свого роду спорт, а крім того, цих диких собак розвелась величезна кількість.  
    Коли ми кидали їм підстрелену собаку, розігрувалась викликаюча блювоту сцена. Волаючи як божевільні, росіяни накидались на собаку і прямо руками роздирали її на частини, навіть якщо вона була ще жива. Нутрощі вони запихали собі в кишені – щось на зразок запасу на завтра. Завжди виникали бійки за більший кусок. Горіле м'ясо страшенно смерділо; в ньому майже не було жиру.
    Та вони не кожного дня жарили собак. За бараками була велика смердюча купа покидьків, і, якщо нас не було поблизу, вони рилися в ній і їли, наприклад, гнилу цибулю, від одного вигляду котрого могло знудити.  
    Одного дня під час завантаження продовольства розбилась пара пляшок горілки, і алкоголь пролився на підлогу вантажівки. Росіяни видерлись на нього й злизували рідину, як коти. На зворотньому шляху в табір троє із них звалились замертво від випитого.  
    Ось тоді Францл озвірів. Він несподівано став як ненормальний  лупцювати одного із цих бідолах прикладом рушниці а жалюгідне хникання п’яного тільки приводило Францла до істерики. Він ричав від люті, як величезний дикий кіт, й безжально наносив удари, доки я не підскочив до нього та не схопив за плече.  
    Боже Всемогучий, Францл! – вигукнув я. – Що на тебе найшло? Візьми себе в руки. Залиш бідолах в спокої! Вони протягнуть ноги й без твоєї допомоги!"
    Та він стряхнув мою руку, ревучи, наче бик.  
    – Я більше цього не винесу! Не дивись на мене так! Я збожеволію! У мене дах їде! Нічого, крім цих проклятих страждань. Нічого, крім цих істот, цих плазунів! Дивись як вони повзають по землі! Чуєш як вони хникають? Потрібно їх розчавити раз і назавжди, мерзенні тварюки, просто винищити…
    Після цього спалаху він поволі заспокоївся, й ненормальний блиск в його очах погас.  
    – Бено, - пробурмотів він, - ти повинен зрозуміти… Я просто не можу більше цього винести.  
    На зворотньому шляху він весь час мовчав. В ту ніч, коли ми лягали спати, він сказав.  
    – Мені дуже жаль, старий, що так вийшло. Я хочу відправитись добровольцем на фронт. Підеш зі мною?"

Вийшла з ладу моя Нокія 6170 - звук пропав. Майстер взяв 5 гривень й сказав, що ремонт буде коштувати 80 гривень. Через день повертаючи порадив її викинути - ремонту не підлягає. Викидати було жаль - СМСки ж то приймає... А хто зателефонує, то я бачу номер й передзвонюю з доччиного мобільника. Та й звик я до своєї Нокії...
 Сьогодні свято - Вербна неділя. В цей день Ісуса радо приймали в Єрусалимі. Через декілька днів, в результаті передвиборчої агітації книжників та фарисеїв (іміджмейкерів), ті ж самі люди кричали: "Розіпни його! Розіпни! Відпусти нам Варраву!"
 Значить, ближче до справи. Пішов я до церкви. Пожертвував на храм 100 гривень. Поставивши свічку, став молитись. "Дай мені, Боже, змінити в цьому світі те, що я можу змінити й смиренно прийняти те, чого я змінити я не можу" .Серед іншого благав: "Господи, дай моїм ворогам те, що я завжди собі прошу: віри, розуміння, мудрості та любові. І здоровя не забудь..." Після миропомазання священник дав різочку верби. По дорозі, за традицією, вітав перехожих зі святом й бив жартома, примовляючи: "Не я бю, верба бє. Через тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко!".  
 Прийшов додому й почув здвоник... моєї Нокії! Вау! Тієї самої, котра не підлягає ремонту! Більше того - раніше, щоб чути співрозмовника я був змушений натискувати кнопку "гучний звязок". А зараз все просто супер! Дивні діла твої, Господи!  
 З якого то дива я в такий день став би брехати? Не вірите? Зателефонуйте 80673076767 й порадійте зі мною...
 P.S. Хваліть Господа, тому що Він благий й довіку милість Його!

Хто знає сьогоднішній розмір пенсій колишніх НКВСників та КДБістів на стаж, при котрому вони йдуть на "заслужений" відпочинок?