Уривок із моєї книги. (Соррі за повтор)
 "Без кето".
 Джугашвілі Йосип Віссаріонович (Сталін) народився 21 грудня 1879 року. По одній версії Йосип був сином дослідника Пржевальського, по іншій - князя Егнаташвілі. Князь був релігійним діячем і маленького Сосо (таку кличку мав у дитинстві) 1888 року віддали у духовне училище. Пізніше, у 1894 році у Тифліську духовну семінарію, котра тоді була доволі авторитетним учбовим закладом. Там семінаристи знущались над Йосипом та дражнили "Без кето" (син бляді) та за сліди віспи на обличчі "Чопур" (рябий). Знущання та приниження штовхнули молодого семінариста на перший революційний вчинок: він перебив семінарські вікна, за що й був 1899 року виключений. Саме в той час, як пізніше згадувала його дочка Світлана: "Отец спутался с темными силами". (Якби семінаристи виявилися порядними людьми й не принижували, не дражнили свого колегу то, можливо, пізніше доля сотень мільйонів людей була б менш трагічною...) Опинившись на волі, крав та займався розбоєм. Потрапляв у тюрми й там став співробітничати із жандармами - "наводив" їх на своїх недавніх подільників. Там же познайомився з політичними й став "здавати" їх жандармам. Сім разів втікав із заслання, ясна річ, не без  допомоги своїх покровителів.
                                           Сталін – талановитий організатор (менеджер).
 Майбутній одноосібний господар російської імперії ще в юнацькі роки помітив, що наші люди дуже жадібні, аморальні, підлі і водночас напрочуд наївні. Перспектива вивчитись на священика й усе життя вислуховувати чужі гріхи та махати кадилом Йосипа Джугашвілі не влаштовувала. Молодий бунтар розумів, що державний переворот із невідворотними анархією та хаосом, якщо їх спритно скерувати у потрібний напрямок, можуть винести його на вершину влади.  Ось як молодий Сталін, проявивши неабиякі організаторські здібності, роздобув стартовий капітал для досягнення своєї мети.  
 Раз у три місяці на військовій яхті переправляли гроші для військових та державних службовців Закавказзя. Експропріатори ретельно вивчили маршрут і в команду яхти ввели своїх моториста та штурмана. Крім команди на яхті було ще п'ятнадцять солдатів. Під час стоянки в Гадауті до яхти приплили вісім абреків. В цей момент моторист та штурман закрили тринадцять солдат у кубрику, а двох вартових викинули за борт. Після цього абреки перебили усю команду і… своїх моториста та штурмана в тому ж числі. Півтони золота та срібла перевантажили на баркас, а на березі - в арбу й повезли в гори. По дорозі чотири абреки, змовившись, застрілили чотирьох інших. Пізніше двоє з них убили двох своїх сплячих подільників. Вранці коли останні двоє стали вмиватись, то один із них пострілом у потилицю убив іншого. Таким чином переможець привласнив весь вантаж. Цим спритником був майбутній вождь - "товариш Сталін". Награбовані абреками гроші Йосип підступно привласнив й пустив на підкуп, хабарі, заради здобуття абсолютної влади. У цьому епізоді уся суть характеру сатани в особі одержимого ним вождя народів СРСР.  
              Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу…
 Кожного разу молодого експропріатора висилають в Сибір але йому щораз "випадково" вдається втеча. Жовтень. Ленін при владі. Мало кому тоді відомий Сталін отримує від Леніна в подяку мало значущу посаду народного комісара по справах малих народностей Росії. Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу, до приторності ввічливий перед сильними, нелюдськи жорстокий до ворогів революції. Такому варто дати більше влади. І ось Сталін вже нарком робітничо-селянської інспекції, ворог ворогів революції, бич радянської бюрократії, вірне око Ілліча…  
                                                           "Политическое завещание".
 Хворий Ленін бачив як Сталін усуває своїх політичних противників на шляху до абсолютної влади. Він плете інтриги навіть проти нього! Ленін просить пояснень. Сталін мовчить. Тоді Ленін посилає із ультиматумом до Сталіна свою дружину – Надію Крупську, але Сталін лає її нецензурно і безцеремонно виставляє із кабінету. В цьому епізоді вся суть характеру одержимої дияволом людини: Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу, до приторності ввічливий перед сильними, нелюдськи жорстокий до ворогів революції. Такому варто дати більше влади. Та, отримавши більше влади, він… плете інтриги проти свого вчителя, щоб посісти його місце! Лицемірство – звична тактика послідовників диявола.
 Хворий Ленін пише "Политическое завещание" в котрому серед іншого: "Сталин груб, капризен и нелоялен". Пропонує зняти Сталіна із усіх постів і запискою інформує ЦК про розрив стосунків із ним.
 Та ленінський заповіт на тогочасну владу не подіяв – сталінські кадри вже тоді вирішували все…
 Сталін періодично провідує свого вчителя тому, що розуміє:  якщо Ленін одужає – помститься. Тоді він - політичний труп.  
 Троцький розповідав, як після чергового візиту до хворого Леніна Сталін повідомив Політбюро: "Старик просит яд!". О, Ленін добре знав хто здатний і зацікавлений дати йому отруту! 21 січня 1924 року Ленін помер, скоріше всього, не без допомоги Сталіна. Шлях до вершини влади відкрився…
                                                      "Азиатский изверг".   
 Пізніше Крупська обпікшись на Троцькому (із-за підтримки Троцького Сталін ледве не виключив її із партії) на засіданнях Політбюро та президіумі ЦК мовчала, а після приходила на квартиру Рикова та Бухаріна і годинами плакала:
  - Я все молчу из-за памяти Володи (Ленина), этот азиатский изверг так-таки потащит меня на Лубянку, а это позор и срам на весь мир... Да что я? Действительно, живи сегодня Володя, он бы и его засадил. Ужасный негодяй, мстит всем ленинцам из-за политического завещания Ильича о нем!
                                                  "Что самое сладкое на свете?"
 На одній з гулянок вождь запитав соратників: "Что самое сладкое на свете?". Ті відповідали: "Мёд, шоколад, деньги, женщины, слава, почести…"  
  - "Нет, - заперечив вождь, - самое сладкое на свете - это власть! Будешь иметь власть - будешь иметь предостаточно и мёда, и шоколада, и денег, и женщин, и славы, и почестей…"  
                                                                      "Сладость мщения"
 Іншим разом Сталін запитав соратників: "Каково наивысшее наслаждение для мужчины?". Усі висловлювались: цікава робота, гарні жінки, користь Вітчизні і тому подібне. Сталін відповів досить оригінально: "Наивысшее наслаждение – раздавить врага, а потом выпить стакан хорошего грузинского вина". Якщо так, то Сталін був найщасливішою людиною у світі – створений ним репресивний апарат роздушив десятки мільйонів своїх та чужих громадян. Як же стало можливим такій сволоті добратись до вершин влади? Як? А сама система утопічного соціалістичного раю, раю але без Бога, створює тепличні умови для проростання та розмноження різноманітних перевертнів, покидьків.
                                    Бухарін про Сталіна: "Его интересует только власть".
 Сподвижник Леніна – Бухарін так характеризував Сталіна: "Он беспринципный интриган, всё на свете подчиняющий своей жажде власти... Он всегда готов сменить свои взгляды, если считает, что это поможет ему избавиться от кого-либо из нас... Его интересует только власть. Пока что он, чтобы остаться у власти, делает нам уступки, но потом передушит нас всех... Сталин умеет только мстить, вечно держит кинжал за пазухой. Нам бы следовало помнить его мысль насчёт "сладости мщения"!"
                                           "Он не успокоится, пока не перережет нас всех…"
 Пізніше репресований керівник грузинського уряду, Буду Мдивани так охарактеризував Сталіна: "Вы убеждаете меня, что Сталин обещал сохранить старым большевикам жизнь? Я знаю Сталина тридцать лет. Он не успокоится, пока не перережет нас всех, начиная от грудного младенца и кончая слепой прабабушкой!"
                                                    Отрута – безшумна зброя.
 Крупська планувала на ХVIII з’їзді засудити сталінський деспотизм. Хтось із друзів зауважив, що їй не нададуть слова. Вона на те: "Тогда я поднимусь из зала и потребую слова, ведь я сорок лет в партии". Про наміри Крупської стало відомо Сталіну. 26 лютого 1939 року в день народження Крупської Сталін надіслав іменинниці торт, скуштувавши котрий та потрапила в лікарню з діагнозом "отруєння" і, не приходячи до тями, померла.  
                                             "В борьбе все средства хороши!"
 На одному із мітингів під час суперечки із меншовиками Сталін навів цитату із Біблії, приписавши її Марксу. Приголомшений опонент розгубився й замовк.
  – Из  какой это работы Маркса? – запитали пізніше  Сталіна.
 - Откуда я знаю? В борьбе все средства хороши!  
                                                 Гросмейстер політичних інтриг.
 Властолюбство, хитрість та диявольське вміння плести інтриги дозволили Сталіну розставляти своїх людей на ключових постах і завдяки цьому підпорядкувати собі репресивні органи імперії, що в кінцевому рахунку дало йому абсолютну владу. Люди для вождя являли цінність доки вони були йому на певний момент потрібними. Коли ж потреба минала, то вождь безжально знищував соратників і пізніше жодного разу не згадував. Такі почуття як докори сумління були невластивими тиранові.
 Ті, хто продають свою душу дияволові, поволі втрачають совість, набувають екстрасенсорних здібностей. Відомо що від пильного погляду Сталіна люди завмирали на місці, декотрі мочились, втрачали свідомість. У слуг лукавого правил гри, честі, совісті, моралі, жодних заборон не існує. Є лише непереборне бажання для досягнення своїх егоїстичних цілей використовувати будь-які методи. Навіщо я описую поведінку Леніна, Сталіна, Гітлера та інших вождів? А щоб показати обличчя, характер диявола.
 Сталін був жорстокий, боягузливий, хитрий пристосуванець, котрий надягнув мундир генералісимуса, але, як і його попередник, не мав жодної заслуженої у бою нагороди. Вождь, котрий бездарно посилав у бій десятки мільйонів своїх рабів, але сам жодного разу навіть не був на передовій! Одержимі дияволом люди дуже хитрі, слизькі але разом із тим неперевершені боягузи. Це ще соратники Леніна запримітили: як тільки-но починало пахнути порохом, так відразу Ілліч під будь-яким приводом зникав… Це ж і Сталіна стосується…
 Отримавши владу Сталін спочатку фізично винищив ленінську гвардію, а потім приступив до своїх соратників. Ніхто, яку б високу посаду він не займав, не був застрахований від репресій. Правила гри диявола - це гра без правил. Ягоду вбиває Єжов, Єжова – Берія,  Берія - його послідовники і т. д. Та і сам вождь тремтів від страху,  - боявся щоб свої ж, перевірені соратники не вбили, не отруїли.
                                                    Справи сімейні.   
 У 1918 році Сталін з групою високопоставлених партійців їхав особливим потягом відбирати для потреб революції у селян продовольство. Серед присутніх був старий більшовик Алілуєв з дочкою Надією, котра у тому потязі вела документацію. Вночі Алілуєв проснувся від шуму, котрий доносився з купе дочки. Відкрили не відразу. Побачивши в ліжку дочки Сталіна, Алілуєв вихопив пістолет і хотів застрілити насильника, але той упав на коліна й став благати пощади та переконувати, що бажає одружитись. Надія ж, плачучи відповідала, що не бажає виходити за Сталіна заміж. Скоро виявилось, що вона вагітна. Сталін був змушений одружитись й скоро у подружжя народився син Василь. Щоб ця ганебна історія не набула розголосу Сталін репресував усіх жінчиних родичів. Залишив на волі лише Алілуєва - батька Надії. Той залишив спогади й завдяки їм ця історія пізніше стала відома громадськості.  
 Розбещений абсолютною владою та лестощами оточуючих, звиклий до того, що всі його вчинки викликають захоплення, Сталін дозволяв собі в присутності дружини такі непристойні жарти та вислови, котрі жодна поважаюча себе жінка витримати не могла. Надія відчувала, що, принижуючи її, він отримує явне задоволення, особливо коли це відбувається на людях, в присутності гостей, на званому обіді чи вечері. Окрім того  дружина Сталіна не могла вільно спілкуватись з людьми та вибирати друзів на власний розсуд – на все потрібен був його дозвіл та дозвіл відповідальних за її безпеку керівників НКВС.
 Охорона часто заставала її плачучою. Одного разу Надія Алілуєва, доведена до відчаю нестерпною поведінкою чоловіка висловила наболіле: "Мучитель ты, вот ты кто! Ты мучаешь собственного сына, мучаешь жену... ты весь народ замучил!" Пізніше нещасна покінчила  життя самогубством.  
 Не усі знають, що Сталін мав двох позашлюбних синів, котрих прижив ще до революції, але їхніми долями ніколи вже не цікавився...  
                                                         "Сердечний приступ".
 Серго Орджонікідзе був єдиним із старих членів Політбюро, котрий поставив перед Сталіним ультиматум про припинення єжовських масових репресій. У відповідь Сталін послав на квартиру НКВСників із запасним револьвером. Ті поставили Орджонікідзе перед вибором: покінчити самогубством і бути похованим із усіма почестями, або ярлик ворога народу, смерть в катівнях НКВС, репресії сім’ї та родичів. Серго попрощався із дружиною і застрілився.    
 Після самогубства Сталін із Молотовим, Кагановичем та іншими соратниками прибув на квартиру Орджонікідзе. Лікар констатував смерть і запитально поглянув на Сталіна.
  Вождь сказав: - Очевидно, сердечный приступ.
 Жінка запротестувала: - Серго боролся за правду, и о нём нужно сказать народу правду.
 Сталін їй на те: - Молчи, дура.  
 Через три дні на Червоній площі були похорони. На мавзолеї Леніна скорботно схиливши голови стояли друзі-вбивці: Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов, Хрущов, Мікоян, Єжов а терміново викликаний із Грузії Берія проливав крокодилячі сльози із-за "преждевременной смерти великого революционера, друга и соратника Сталина - Серго Орджоникидзе". На обличчі Сталіна велика скорбота, важке горе, ріжуча біль втрати вірного соратника. О, неперевершеним політичним актором був товариш Сталін!                                        
                                                                  "Спроба замаху".
 Особиста охорона Леніна складалась із двох людей. Охорону подвоїли тільки після замаху Каплан. Коли ж до влади прийшов Сталін, він створив для себе охорону котра нараховувала декілька тисяч секретних співробітників. Крім того були ще спеціальні військові підрозділи, котрі постійно перебували поблизу в стані підвищеної бойової готовності. Тільки дорогу від Кремля до сталінської заміської резиденції, довжиною 35 км охороняли більше трьох тисяч агентів та автомобільні патрулі. Ця чисельна агентура була розміщена вздовж всього сталінського маршруту, в під’їздах будинків, в кущах, за деревами.    
 Ставши одноосібним диктатором, він жодного разу не ризикнув пройтись московськими вулицями, а коли збирався оглянути який-небудь щойно побудований завод, уся заводська територія, по його наказу, звільнялась від робітників й заповнювалась військами та службовцями ОГПУ.
 Сталін мав зріст 163 сантиметри й, щоб здаватись вищим, носив чоботи на високих підборах, на мавзолеї ставав на дерев'яний брусок. Під кітелем постійно носив куленепробивний жилет, виготовлений для нього в Німеччині. Ніхто до останнього моменту не знав яким він транспортом поїде та який маршрут вибере…  
 В будинку Сталіна жив молодий охоронець, котрий одночасно виконував роль денщика. В пориві благоговійного преклоніння солдат купив собі тапочки, щоб тупотом чобіт не заважати вождю спати. Наступного дня Сталін поскаржився Берії: - Зачем-то ходит в тапочках, а не в сапогах. Хочет подкрасться, когда я сплю…
 Охоронця розстріляли за спробу замаху на життя вождя…  
                                    "О, когда он выйдет из себя!" (Керівник охорони Паукер)
 Під час відпочинку в резиденції поблизу Сочі Сталіна розбудило виття собаки. Наказав охоронцям її пристрілити й закрив вікно. Вранці встав у хорошому настрої й за сніданком, згадавши нічний епізод, запитав старшого охоронця:  
 - Пристрелили собаку?
 - Собака ушла, Иосиф Виссарионович, - відповів охоронець.
 - Вы пристрелили собаку? - повторив Сталін.
 - Собаку увели в Гагры, - сказав охоронець й пояснив, що ту вівчарку-поводиря купив у Німеччині співробітник наркомату землеробства для свого сліпого батька, старого більшовика.  
 Сталін розгнівався й вигукнув: "Сейчас же верните их сюда!"  
 Зляканий охоронець зателефонував на прикордонний пост ОГПУ й старий більшовик із собакою були доставлені в сталінську резиденцію. Сталін вийшов в сад. Неподалік стояв старий із собакою.  
 - Приказы даются, чтобы их выполнять, - замітив Сталін. - Отведите собаку подальше и пристрелите!..
 Сталін не входив у будинок, доки із дальнього кінця саду не почулось два постріли.
                                           "Мы им покажем, чьё это озеро!"
 Іншого разу Сталін похвалив рибну страву. Керівник охорони, щоб черговий раз догодити вождю, заявив, що завтра це блюдо буде на столі. Проте один із гостей, котрий виявився заядлим рибалкою, заявив, що це навряд чи це вийде – цей сорт риби в цей час ховається на глибині.
 - Чекисты должны уметь достать всё и вся, даже со дна, - заохочуючи відгукнувся Сталін.                                          
 На світанку найближче село розбудив гуркіт вибухів. Жителі кинулись до озера, котре було їхнім єдиним годувальником й побачили браконьєрів та плаваючу на поверхні рибу. Люди стали протестувати, вимагати, щоб грабіжники пішли геть та ті на протести не звертали уваги. Після короткої сутички, в котрій з числа жителів приймали участь в основному жінки, чекісти повернулися назад. Їхній вигляд був жалюгідним: у одного подряпане обличчя, у другого заплило око, у іншого відірваний рукав. В корзині виявилося пара рибок того сорту, котрі подобались Сталіну…
 Довідавшись про те, що сталося, Сталін наказав грузинським "органам" заарештувати усіх жителів села, за виключенням дітей та дряхлих стариків й вислати їх в Казахстан за "антиправительственный мятеж".
 - Мы им покажем, чьё это озеро! - злорадно висловився "отец народов".
                              15 років вірно охороняв та був страчений – багато знав…
 20 лютого1936 року, в річницю створення ВЧК-ОГПУ-НКВД Сталін влаштував для керівництва цього відомства банкет. Під час гулянки Паукер показав Сталіну імпровізовану виставу. Підтримуваний під руки колегами, гравшими роль тюремних охоронців, Паукер зображав Зінов'єва, котрого ведуть у підвал на розстріл. "Зінов'єв" безпомічно висів на руках охоронців і, волочучи ноги, жалібно скиглив, злякано водячи очима. Посеред кімнати "Зінов'єв" упав на коліна і, обхопивши руками чобіт одного із "охоронців", жахливо заволав: "Пожалуйста... ради Бога, товарищ... вызовите Иосифа Виссарионовича!"  
 Сталін слідкував за виставою, заливаючись сміхом. Гості, бачачи, як йому подобається ця сцена, вимагали, щоб Паукер повторив її. Паукер підкорився. На цей раз Сталін сміявся так захоплено, що зігнувся, схопившись за живіт. А коли Паукер ввів у свою виставу новий епізод і, замість того щоб падати на коліна, випрямився, простягнув руки вгору й закричав: "Услышь меня, Израиль, наш Бог есть Бог единый!" – Сталін не міг більше витримати й, захлинаючись від сміху, зробив знак припинити виставу.  
 Наступного року Паукер був знятий з посади керівника сталінської охорони, заарештований, звинувачений у шпигунстві й 14 серпня страчений. Як він поводився, що кричав перед смертю знає лише Бог єдиний…          
                                                       "Кадри вирішують усе". ( Сталін)
 Царських офіцерів, котрі з ідейних чи шкурних міркувань прийняли марксистсько-ленінську ідеологію та стали служити новій владі Сталін теж безжально винищив. Чому він так учинив? А тому, що знав: "Кадри вирішують усе". Це означає, що люди, котрі так легко порушили присягу на вірність царю, Батьківщині та Богові є ненадійними попутниками… Такі "кадри" уже йому були не потрібними, тому що, якщо вони зрадили царя, Батьківщину та Бога, то так же легко у момент небезпеки й його можуть зрадити… От і поступив із ними відповідно: радо прийняв як спільників, використав набуті ними у царській армії організаторські здібності й пізніше знищив, як знищують використані презервативи…
                            "…А вокруг него сброд тонкошеих вождей".
 Йосип Мандельштам був репресований й заплатив життям за вірш:                                            
                                                "Мы живем под собою не чуя страны,                                                          
                                          Наши речи за десять шагов не слышны,
                                          А где хватит на полразговорца
                                                Там припомнят кремлевского горца.
                                                 Его толстые пальцы, как черви, жирны,
                                                 А слова, как пудовые гири, верны.  
                                                 Тараканьи смеются глазища,
                                                 И сияют его голенища.
                                                 А вокруг него сброд тонкошеих вождей,  
                                                 Он играет услугами полулюдей.
                                                 Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
                                                 Он один лишь бабачит и тычет.
                                                 Как подкову дарит за указом указ -  
                                                 Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
                                                 Что ни казнь у него, то малина  
                                          И широкая грудь осетина".
 Йосип Мандельштам вірно підмітив "сброд тонкошеих вождей". Сталін підібрав команду бездушних виконавців своїх наказів. Розумніших та вищих за себе він не любив. Серед свого найближчого оточення Сталін роздмухував взаємопідозру, ворожнечу, нездорову конкуренцію. Чому? А щоб ті не змогли об’єднатись проти нього…
                                                 Діагноз: класична параноя.
 У 1927 році погано себе почуваючий Сталін попрохав Володимира Михайловича Бехтерєва обслідувати його. Після обстеження знаменитий лікар під час консиліуму заявив колегам: "Случай хрестоматийный - у сухорукого пациента классическая паранойя". (Параноя – стійка психічна хвороба, котра проявляється систематичними абсурдними ідеями. Усіх, хто не розділяє маніакальних бажань, хворий вважає ворогами.) Хтось із членів комісії (для цієї мети до неї включений) переказав цей діагноз Сталіну. Невдовзі Бехтерєв несподівано помер. Лікар, котрий робив розтин тіла, виявив отруєння і навіть встановив рецептуру отрути. Невдовзі лікаря заарештували. Сім'ю Бехтерєва теж.  
                                                  "Сталин - учитель Вселенной!"
 У підвладних компартії засобах масової інформації йшло істеричне возвеличення Сталіна - "первого ученика Ленина", "единственного вождя партии", "мудрого", "великого", "гениального". Дійшло навіть до такого: "Сталин - глубже океана, выше Гималаев, ярче Солнца. Он - учитель Вселенной!".  
                                             "Был бы человек а статью найдём".
 В таборах ГУЛАГу люди гинули як мухи. Розкручений маховик репресій вимагав усе нових і нових жертв для дармової праці на будовах комунізму. Відсидітись на печі не вийшло – хат крайніх не було. Заарештовували безневинних для виконання та перевиконання планів по виявленню "ворогів народу". Рознарядка надходила і репресивні органи поспішали виконати наказ - знали, що буває за невиконання волі правлячої партії. Девізом було: "Була б людина, а статтю знайдемо"… Ставили кожного підозрюваного перед фактом: "То, что Вы сейчас не в тюрьме не ваша заслуга, а наша недоработка…"  
 Підозрювались абсолютно всі. Закон суворо карав за "Действие или бездействие направленное на ослабление власти". В цю категорію злочинців міг потрапити практично кожен: не хвалив мудрість правлячої партії, в'яло аплодував на зборах, запізнився, не виконав норми, позитивно відгукнувся про якість "капіталістичних" товарів, використав газету з фотографіями вождів у туалеті, вимкнув радіо під час трансляції політичної програми, чув критичні висловлювання ближнього та не доніс тощо. Як правило слідом за виявленням та арештом "ворога" заарештовували усіх членів його теперішньої сім'ї, членів попередньої сім'ї, секретарку, друзів та знайомих котрі вітались за руку з ворогом, отож могли бути спільниками. Заарештовували навіть тих, хто шив одяг у того самого кравця, що й "ворог". (До речі, після мого арешту комітетники ретельно перевірили наших родичів, сусідів, друзів, моїх знайомих, нинішніх та колишніх колег по роботі. Щоправда, жодного не заарештували - часи були вже не ті.) Заарештовували тих, хто побували за кордоном отож знали про рівень тамтешнього життя, або ненароком стали небажаними свідками злочинів НКВС. Арешти, арешти, арешти… Заарештовували безневинних? Та ні, безневинних не буває, тому що в житті всякої нації трапляються моменти, коли кожен повинен сміливо піти в бій, щоб підтвердити право називатись людиною. Нація – це єдина сім’я, і тому мовчання є зрадою свого народу та самого себе.  
                                                                   Колективізація.  
 Пропагандистська істерія на адресу "куркулів" не сходила зі сторінок газет починаючи з VIII з’їзду партії. Пізніше Сталін заявив  про "ліквідацію", тобто конфіскацію майна та землі у селян та виселення їх поголовно в Сибір без надання житла, одягу та продовольства. Окремі акти непокори, котрі спалахнули в зв’язку із "чрезвычайными мерами" на хлібозаготівлях восени 1929 року переросли в грозові хмари стихійних селянських бунтів по всій країні. Відбулася друга після 1905 року селянська революція але вже без підтримки робітників із міста, при мовчанні інтелігенції, при байдужості зовнішнього світу. Мужики з вилами кидаються на досі небачені ними танки, жінки – на штики чекістів, діти істерично плачуть на тілах мертвих, а танки, гармати, кулемети тим часом планомірно ліквідовують одних, "колективізують" інших. Селяни помирають але не здаються. У будь-який момент може з’явитися новоявлений Пугачов і тоді доля радянської влади - в його руках. Країна ж то селянська, армія – теж… Ось в цей момент реалісти та боягузи із Політбюро спохопились. В газеті "Правда" виходить сталінська стаття під фарисейською назвою "Головокружение от успехов", в котрій вождь відповідальність за свої криваві репресії звалює на місцеві органи управління… Це вони винні отож й будуть безжально покарані революційним судом… А він – Сталін, такий мягкий та пухнастий тільки зараз довідався про зловживання й покарав винних…  
                                                       Диявольська хитрість.                                                  
 Щасливий фарт все життя супроводжував Сталіна. Він завжди виходив переможцем із явно програшних ситуацій! Занесений над ним меч він з диявольською хитрістю повертав на голови ворогів, злорадних глядачів і навіть своїх спасителів! Він щоразу на передньому плані в позі благодійника для вцілілих і в образі месника проти наступних ворогів. Власні злочини та авантюри він спритно звалює на виконавців й безжально карає, чужі ж перемоги приписує собі. Його інтелектуальна примітивність недоучки семінариста отримує ореол всеперемагаючої величі, всевидячого генія. Ось він, знаючий ціну натовпу й самого себе, вкотре позує перед народом і гнівно грозить ворогам…  
 На процесі так званого "правотроцкістського блоку" в березні 1938 року Ягода признався, що він разом із старими революціонерами - Троцьким, Зінов'євим, Каменєвим, Бухаріним, Риковим та іншими  підготовив та організував вбивство члена Політбюро, секретаря ЦК і Ленінградського обкому партії Сергія Кірова, отруїв членів уряду Валеріана Куйбишева, В’ячеслава Межинського, письменника Максима Горького та його сина Максима Пешкова. О, Сталін не дарма на посаду керівника НКВС вибрав аптекаря! Під час доповіді Хрущова на ХХ з’їзді  виявилось: про вбивства та отруєння Ягода говорив правду. От тільки організатори вбивств сиділи не на лаві підсудних, а в Політбюро ЦК партії - Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов. На лаві підсудних сидів лише виконавець – колишній шеф НКВС Г. Ягода…  
 Чому Сталін прибрав зі свого шляху цих людей? Вони йому заважали досягнути абсолютної влади. Зокрема трагедія Кірова була в його мужності, надзвичайній популярності серед народу. Кіров іноді ігнорував, на його думку, злочинні накази стосовно питань робітничого постачання та каральної політики НКВС! Він підтримував більшовицьку традицію від котрої Сталін та соратники відмовились ще в 1928 році – публічно виступав на робітничо-селянських зборах. Сталін завжди переваги колег вважав своїми недоліками. Кіров же був неперевершеним оратором та публіцистом в противагу Сталіну, котрий був як теоретик дилетантом, як публіцист – посередністю, як оратор – наводив нудьгу… Незважаючи на своє виключно високе положення – другий в Москві і перший в Ленінграді – Кіров не встиг перетворитися в те, в що давним-давно перетворилися його колеги із Політбюро: в недосяжних бюрократів на вершині партійної ієрархії. Настільки популярну в партії та народі особистість Сталін не міг об’явити ворогом народу. Ніхто би йому не повірив. Залишалось одне: організувати вбивство і, звинувативши в ньому своїх політичних противників, розкрутити новий виток репресій…  
 Після вбивства Сталін писав в некролозі ЦК партії: "Товарищ Киров представлял собою образец большевика, не знавшего страха и трудностей... Его прямота, железная стойкость, его изумительные качества вдохновенного трибуна революции сочетались в нем с той сердечностью и мягкостью в личных, товарищеских и дружеских отношениях, с той лучистой теплотой и с скромностью, которые присущи настоящему ленинцу".  
 Ось саме за ці якості й поплатився вірний соратник – вони були хорошими вчора, коли існувала думаюча партія Леніна, але шкідливими сьогодні, коли створювалась бездушна, беззаперечна олігархія Сталіна.  
 Пізніше всіх виконавців та причетних до вбивства Кірова Сталін знищив. Більше того: під час "Великої чистки" ні один із особистих друзів Кірова, ні один із його помічників, ні один із членів бюро та секретаріату Ленінградського обкому не був залишений живим – якщо вже виявляти "ворогів" то до кінця. Навіть їхні дружини були знищені.

Уривок із моєї книги. (Соррі за повтор)
 Якщо раніше імперія мала спільний ринок постачання та збуту, то "парад суверенітетів" із його кордонами, митницями, новими законами, грошима порушив так званий принцип соціалістичної інтеграції – розірвалися десятиліттями налагоджені зв’язки.
 Політики кожної новоутвореної держави у своїх суспільно-економічних проблемах почали звинувачувати колишніх ділових партнерів та шукати нові рішення.
 Зрозуміло, якщо підприємство не отримує звичну сировину, комплектуючі деталі чи втрачає покупця своєї продукції, то дирекція скорочує виробництво, відмовляє чесним діловим партнерам, а ті, у свою чергу, – своїм. Це ланцюгова реакція економічної кризи. Підприємства, котрі скорочують виробництво, звільняють зайвих працівників. Якщо раніше працюючі підприємства та робітники сплачували податки в держбюджет і цим збагачували державу, то зараз уже самі йдуть на біржу праці просити у неї милостині.  
 Парадоксальним було те, що спочатку виникало враження ніби нічого страшного не сталося. Більше того, виникала ілюзія достатку: завдяки відкритості кордонів ринок умить заповнився різноманітними дешевшими товарами з усього світу. Якщо ще вчора в магазинах хоч бери та танцюй, то сьогодні полиці вгинались від заморського краму, а очі розбігались від різноманітності досі небачених товарів…
 Чому так сталось? Справа у тому, що у світі весь час іде безжальна, жорстока війна за ринки збуту. Кожна держава старається свій ринок не втратити, та ще й якнайбільше чужих завоювати. Перемагають ті товаровиробники, котрі зуміють виготовити сучасні товари найвищої якості при найнижчій ціні. В цьому процесі задіяні всі: від уряду до простого робітника. У нас же все навпаки: підприємство державне, а тому чиновники думають, як виконати план, а працівники - як украсти та не потрапити у руки правосуддя. А бачиш несправедливість - мовчи, все одно нічого не зміниш, тільки собі гірше зробиш.
 В "застійні" часи на львівський завод "Електрон", котрий тоді вважався флагманом радянської електроніки, приїхала делегація з Японії. Гостей водили по цехах, показували все, хвалились, а ті головами кивали та посміхались. Директор попросив записати враження в "Книзі відгуків та пропозицій". Ті слухняно написали свої ієрогліфи. Пізніше перекладач так перевів той відгук: "Кам’яний вік!".  
 Нам радянські ідеологи довго вбивали в голови, що все радянське – найкраще. За кордон не випускали, щоб ми не порівнювали, а тут кордони відкрили, і ми поїхали та й побачили, що, справді, наші товари – кам’яний вік науково-технічного прогресу.
 Усі дійшли висновку: краще купити дорожче імпортне, щоб потім не переробляти, не носитись по гарантійних майстернях. Високоякісні, гарно упаковані закордонні товари вмить витіснили з ринку наш непотріб. Наші товари не розкуповувались, отож, підприємства закривались, а працівників - звільняли. Свобода дала людям право вільно їздити у всі країни світу. Безробітні цим скористались – почали міняти власні гроші на долари і з усього світу звозити товари для перепродажу. Хто не міг чи не хотів їхати за кордон, той купував товар в одному місці та перепродував дорожче в іншому. Тачка "кравчучка", названа в честь нашого першого президента, стала символом перших років незалежності. Усякий "куплю-продам" бізнес процвітав, тому що люди панічно швидко витрачали заощадження, котрі знецінювались буквально по годинах. Той, хто не здогадався зняти гроші з ощадкнижки, той їх утратив. Мій батько мав 3000 крб. – на той час двохрічна зарплата інженера. Зараз за ці гроші не купиш навіть коробку сірників.  
                                                              Знецінення грошей.
 Ціни росли щодня, а люди вимагали цей ріст компенсувати підвищенням зарплати. Тоді перший президент увімкнув грошовий верстат на повну потужність. Зарплата наздоганяла ціни, як нерозумне кошеня власний хвостик. У ті часи пішов я на "валютний п'ятачок" купити долари, щоб застрахувати заощадження від знецінення. Підійшов до наймолодшого. Зійшлись на ціні 2000 купонів за долар і стали рахувати банкноти. В цей момент до валютника підбіг колега і повчально заявив: "Ти що, дурний, робиш!? Он поступила інформація, що на торгах курс вже сягнув 4000 купонів за долар!" Та долари я вже отримав і тому радісно поспіхом покинув ошелешеного такою новиною "зеленого" (недосвідченого) валютника…  
 Ціни зростали настільки швидко, що не усі керівники встигали проводити переоцінки та міняти цінники. Було вигідно куплені на окраїнах міст та у селах варення, джеми, повидла перегнати на самогон, а консервовані салати та борщові приправи використати на корм худобі й, здавши склотару бути ще у виграші! Яка це цікава річ - шалена інфляція! Як то кажуть: "Кому війна, а кому матінка рідна." В результаті спритники збагатились, простаки - усе втратили…
 Щоб стабілізувати власну фінансову систему уряд став брати кредити за кордоном і давати їх усім бажаючим уже у національній валюті на розбудову власного підприємництва. Кожному стало зрозуміло, що при шаленій інфляції усяка ділова активність збиткова, а тому безглузда. Найрозвиненіша економіка не витримає інфляції при котрій американський долар увечері коштує удвічі більше, ніж коштував вранці.  
 При такій економічній ситуації різноманітні спритники старались взяти у наївної держави якомога більший кредит у національній валюті та миттєво перевести ті папірці у тверду валюту й витратити її на побудову власних будинків, закупку за кордоном престижних автомобілів, електроніки, одягу, взуття, косметики, товарів для перепродажу. Ясна річ, дуже вигідно позичити якомога більший мішок купонів, а повернути з відсотками вже три мішки в час коли ті гроші знеціняться у стократ. Хто ж буде працювати у таких умовах?  
 Односельчанин, котрий був у дружніх стосунках із начальством узяв в кредит мільйон купонів в час коли за долар давали 200 купонів. Вивіз будматеріали і побудувався. Через декілька років, коли купони зовсім знецінились отримав чотири мільйони зарплати (21$) і повернув позичений мільйон. Таким чином будматеріали спритникові обійшлися  майже в 5$.  
 Хаос, нестабільність завжди є золотим дном для усіляких хитрунів. Колись у далекому дитинстві ми затіяли гру в ринок. Усі свої іграшки виклали на прилавок і домовились, що грошима буде слугувати листя кущів чорної смородини. Ми думали, що усі кинуться зривати ягоди та фрукти щоб уторгувати "гроші" на купівлю іграшок. Справді, спочатку усі кинулись працювати, але скоро зрозуміли, що вигідніше зривати "гроші". Досить скоро усі з оберемками "грошей" опинились біля порожніх прилавків... Не грали колись наші державні мужі у подібні дитячі ігри, а розуму набирались у теоретиків комунізму от і вчинили злочин. Злочин, тому що кредити брали спритники, а повертати вже з відсотками повинен український народ. В результаті фінансової скрути ми вироджуємось як нація, нас уже не 52 мільйони, отож частка боргу кожного збільшується.
 Уряд став проводити політику роздержавлення. Спритники й тут не розгубились. Державні службовці навмисне доводили підвладні підприємства до катастрофічного стану для того, щоб потім їх же за безцінь викупити у приватну власність. Справа у тому, що в наших людей душа чорна, очі завидющі, руки загребущі та липкі – до них усе прилипає. Ще у полтавському таборі нашій бригаді за роботу на шкідливому виробництві видавали молоко. Усе так, але у нас усі жити хочуть, отож доки те молоко через десяток рук доходило до рота в'язня, то виявлялось, що там уже майже одна вода. Який економічний злет, яка розбудова власної держави може бути при таких законах та людях? Державні мужі скоріше всього навмисне створили анархію, хаос для того щоб самим наловити рибки у брудній воді й цим забезпечити собі та своїм дітям безбідне життя... Думаю, що хаос створили навмисне, тому що не можуть же високоосвічені урядовці справді, бути такими наївними простаками...  
 Інфляція за сім років сягнула астрономічних розмірів: на початку 1990 року за один американський долар давали шість карбованців, а у 1997 році – 186000 купонів! (Під час грошової реформи імперські рублі міняли на купони по курсу один до одного) Гроші знецінились у 31000 раз! В результаті розвалу економіки та відкритості кордонів у продажу з’явилось все імпортне: м’ясо, сало, ковбаса, олія, спеції, цукерки, сигарети, екзотичні фрукти, а серед промислових товарів усе: від шкарпеток до вантажного автомобіля. Іноземці були дуже задоволені: у них дуже легко будь-що виготовити, але важко продати – перевиробництво, ринок перенасичений різноманітним товаром. А тут Україна відкрила свій ринок для іноземних товарів... Ми накинулись на усе чуже і, в результаті, позичені у іноземців гроші повертались назад й розвивали економіку їхніх держав.
 Люди панічно витрачали свої заощадження, а керівники державних підприємств для виплати зарплати та власного збагачення продавали за кордон усе, що тільки можна було. Прості робітники брали приклад із начальства: усе, що можна зняти, розкрутити – те винесли та продали. Люди за виручені гроші пили, їли, одягались. От і пропили, проїли всю державу.

Уривок із моєї книги.
 У 1929 році у наших краях (місцевість була підвладною Польщі) вербувальники агітували переселятись у Канаду - знали, що наш народ працьовитий. Поїхали наші родичі, а потім писали, як їм там жилось. Місцевість була лісистою та малолюдною. Власті сказали: даємо вам на три роки безвідсотковий кредит для побудови житла та придбання техніки. Скільки хто лісу за цей час викорчує, та земля стане його власністю. Стимул був, отож, старались. Люди в полі, а заготівельник тим часом привозить замовлені будматеріали, інструменти, добрива, пальне, предмети побуту. Взамін забирає продукти фермерської праці та заявку на завтра. Господар та заготівельник могли не бачитись тривалий час, але не було такого, щоб один другого обважив чи обрахував… Через три роки представник влади заміряв земельну ділянку кожного та виписав документи на право власності. Спочатку важко було розпочинати на голому місці, але за три роки переселенці міцно стали на ноги, отож, розрахувались без проблем. Пізніше ті переселенці з України продавали зерно колгоспному Радянському Союзові.
  У період так званої "хрущовської відлиги" в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Тоді як раз пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два білети у кіно в клубі, або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було - кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.
 Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося - більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї - полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні...  
 Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення "капіталістичного" світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Селяни розповідали гостеві як страждали від численних "визволителів" а як їм живеться сьогодні той сам бачив. Гостював він і у нашій хаті. Запам’яталась сигара, котру "капіталіст" час від часу розкурював. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись у нас назавжди. Той кисло посміхнувся й сказав у відповідь: "Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете...". Планував побути у рідних краях два місяці, а витерпів лише два тижні...  
       Акцентую Вашу увагу на словах "Спочатку важко було розпочинати на голому місці, але за три роки переселенці міцно стали на ноги, отож, розрахувались без проблем".
 В задачі питається: Ми 17 років тому не з голого місця розпочинали. Чому ж стикнулися із такими проблемами? Ми там можемо, а тут – ні. Чому?

Вас запросили працювати у верхівку влади. Ви розумна людина та принципова. Розклад такий: Покритикувати Юща - отримати палки в колеса від нього й знову опинитись на дні. Критика дій Юлі означає падіння на дно завдяки її помсті... Які будуть ваші дії? А здогадатись не важко: ви станете мутним, хитрим, дволиким пристосуванцем... Нє?  

Скоро хрещенські морози + росіяни грозяться за непроплату перекрити газ + економічна криза + розвал банківської системи та параліч влади. Для повного колапсу не вистачає якоїсь техногенної катастрофи. Вибуху чергового артилерійського складу, наприклад... І тоді вже буде (самі спробуйте уявити що)  

Перш за все я перемістився б в літо й накупив $$$ по 4,65 й продав сьогодні значно дорожче… І мотався б так без перепочинку, доки тих долярів стало у мене неміряно. За ті $$$ найняв би повій, альфонсів та інших продажних людей, щоб вони прибули у Київ для участі у мирній акції "Колька у Президенти!" Перед таким натиском повсталого народу та моїх $$$ наші можновладці би не встояли (я пообіцяв би їм збереження посад та надавав неабияких хабарів - $$$ у мене ж неміряно…) отож абсолютна влада опинилася б в моїх руках.  
    Ось тут то я би перемістився в часі й попросив Ісуса Христа та Піночета пожертвувати мені для іньєкції декілька крапель крові – щоб бути добрим як Ісус та диктатором, як Піночет. Далі я б взяв декілька уроків демагогії у Троцького – щоб 3,14@діти як він. Навзаєм попередив би про примусове вислання із СРСР та порадив в еміграції не пускати сторонніх, не читати в їхній присутності чужі рукописи та подалі заховати льодоруб…  
    Можновладців та депутатів я би зберіг для розваги – щоб було над ким щовечора сміятись. Зарплату у них би я забрав - нехай за награбовані гроші бються біля трибун, ствоюють фракції, коаліцію, шукають консенсус. Справжня влада ж то у одного мене! Я – диктатор з кровю Ісуса Христа та Піночета!
    Перше що б я зробив, це узаконив би звичний нам спосіб життя – подвійну мораль. Узаконив би хабарі – хто більше заплатить, той і правий.  
    Кримінальний кодекс замінив би на кримінальний прейскурант цін. Опублікував би прейскурант цін, для зайняття кожної державної посади.  
    Суддям, депутатам та іншим посадовцям наказав би ділитись хабарями із народом. За жадібність покара така: Жлоба виводять на площу й роздягають. На стільці вазелін та презервативи. Добровольці, підходьте по черзі.  
    В правила дорожнього руху вніс би правило: "Хто має крутіше авто та $$ неміряно, той має право їздити як йому заманеться". У випадку аварії правий той, хто заплатить більше". І ще вписав би правило: "Пішохідні переходи існують для того, щоб "правильні" пацани збивали на них лохів". (Якщо лохові лінь кілометр-два пройти до найближчого підземного переходу то хто йому доктор?)  
    Узаконив би наркотики – змусив би аптекарів та міліціянтів торгувати наркотою відкрито.
     Узаконив би тортури й в міліцію приймав би людей тільки із садистськими нахилами. Заарештували тебе безневинно – признавайся відразу в тому, що вимагають й не дратуй хлопців. (Все-одно ж відлупцюють, посадять й нікому нічого не доведеш.) Не бійся вязниці та табору – вязниці та табори будуть як санаторії – за $$$ тобі принесуть усе, що завгодно, нададуть будь-які послуги.  
    Узаконив би носіння зброї – міліціянти та військові просто будуть зобовязані продавати зброю усім бажаючим. При непорозумінняї закон такий: Переможців не судять - хто переміг той і правий.  
    Узаконив би азартні ігри: наперсток, рулетка, очко, різноманітні шахрайства, фінансові піраміди, лохотрони тощо. А що робити? Якщо ми лохи по життю, то це не лікується…  
    Заборонив би усяку промисловість – навіщо псувати екологію, переводити матеріали коли ми й досі нічого путнього виготовляти не вміємо… Поля засіємо маком та коноплею й жити будемо на міжнародні позики та кредити.  
    Оскільки з усьго, що ми робимо у нас найкраще діти виходять, то будемо народжувати й жити на оптримані на виховання дітей гроші. А навіщо взагалі працювати – набирай кредитів й живи в своє задоволення.  
    А зайдуться невдоволені – їх як за Брєжнєва будемо примусово лікувати. Тільки не конячими дозами шкідливих препаратів а "пігулками щастя" – наркотиків же вдосталь…  
    Я би був дуже "правильним" Презом – завжди говорив би щиру правду. До людей би звертався: "Ляді та долбодятли". А що, ми такими і є по життю, отож би мене люди любили. За правду.  
    Узаконив би звертання одного українця до іншого: "Ей ти, лох…"
    Усіх депутатів я би особисто зробив підарами й наказав ЗМІ називати їх не інакше як "підари" та "брехуни". З огляду на сказане вище словосполучення "Лідер партії" було б вже "Підар партії".
    Вродливих жінок призначав би на високі посади через кастинг… у моєму ліжку…
    З поваги до жіночої частини політикуму відомих жінок наказав би називати не інакше як "Голубими" Нормально ж звучить: "Голуба" Юля,  "голуба" Аня (Герман) й так далі…
    А життя б то яке було! Казка!  
    Я би мотався в просторі та часі й за золото давав відомим політикам розумні поради. Царю Миколі II порадив би не розпочинати Першу Світову війну, не зрекатись престолу та не царемонитись із революціонерами. Порадив би Володю Ульянова особисто знищити разом із братом Дмитром – круто помститься за брата пізніше тому що...  
    Перенісся б в тридцяті роки й сказав українцям: "Хлопці, послухайте мене: буде велика біда від комуняк: масові репресії, колективізація, голодомор, війна . Десятьки мільйонів із вас загинуть та не сумуйте – нащадки у вашу память меморіалів наставлять, свічки у вікнах запалять. Правда, винних у ваших смертях шукати та карати не стануть. Скажуть:  "винна система"…"
    Попередив би уряд Польщі (За винагороду золотом) що СРСР та Німеччина заключили таємний договір й нападуть – Німечина 1 вересня, СРСР – 17 вересня 1939 року.
    Попередив би урядовців Фінляндії про час нападу на них "визволителів"…
    Попередив би Сталіна про час нападу Німеччини й обізвав би його "долбодятлом та кривавим тираном". І нічого б він мені зробив – я ж зявляюсь та зникаю, як привид…
    Порадив би Гітлеру (За велику винагороду, ясна річ) не розпочинати війну проти СРСР й, в підтвердження правдивості, подарував би книги Суворова (Резуна).
    Шантажував би імператора Японії: "Дай золота неміряно, а то інакше скажу американцям час твого нападу на військову базу США Перл-Хабор".
    Також і Президента США проінформував би про час нападу японців. (Негарно працювати одночасно на тих та інших але чого не зробиш ради збагачення свого народу…)
    Євреїв попередив би (О, вони завжди мають золото отож варто старатись) про небезпеку від нацистів…
    Зустрівся б у нацистському таборі із Андрієм Ющенко й сказав таке: "Ти виживеш. Повернешся на Україну, одружися. Твоя дружина завагітніє сином але я раджу зробити аборт, інакше той виросте й таким брехуном та нікчемою стане, що аж слів немає… Зганьбить ваш рід та нашу Україну!"  
    Попередив би імператора Японії (за солідну винагороду) про час ядерного бомбардування американцями Хіросіми та Нагасаки. Завдяки моєму попередженню тоді не загинув би ні один японець…
    Хрущову порадив би не захоплюватись кукурудзою, не розміщувати ядерну зброю на Кубі.
    Президенту США - Кеннеді порадив би не їздити по Далласу на відкритому авто…
    Брєжнєву порадив би не посилати "обмежений миротворчий контингент" в Афганістан…
    Першого нашого Преза - Леоніда Кравчука я б попросив не віддавати ядерну зброю росіянам. От колись іноземці відмовляться нам кредити надавати а ми пригрозимо показати їм "Куськіну мать"! Дадуть бабла неміряно – нікуди їм діватись…
    Слідчим КДБ та лікарям спецпсихлікарень КДБ сказав би: "Ви знущаєтесь над правдошукачами та ваша "праця" марна. Союз усе-одно розвалиться та не переживайте – ніхто вас шукати та судити не буде. Скажуть, що то винна система… "Працюйте" спокійно – люстрації не буде. Пільги будете мати та величезну пенсію будете отримувати грошима, на котрих так сьогодні ненависні вам тризуби будуть зображені".  
    Презедента США я би за чек у 100000000$ попередив про напад терористів-смертників в 2001 році.
    Вийшов би у 2004 році на Майдан й (безкоштовно) сказав: "Люди, земляки мої, це дійство – клоунада, розвод лохів. Скоро оці наші вожді виявляться зрадниками а українці - у величезній сраці!"
    О, скільки розумних порад я би надавав відомим та простим людям під час подорожей у часі! І скільки би золота та слави заробив! От зустрівся б із гетьманом Полуботком й сказав: "Вельмишановний Гетман, скажи де заховав золото – я колись відкопаю й воно послужить українцям…"  
    При винайденій мною машині часу ми просто купалися в золоті й народ мене на руках носив…
    А що, працювати не потрібно, усе на халяву...  
    Я би навіть попросив Медведєва та Путіна звільнити Мавзолей для мене. І попрохав би соратників у мене мертвого ампутувати інтимний орган. Для чого? А от вороги після смерті шипіти будуть: "Що, Кольок помер? Ну і хег із ним!" і, як завжди,  будуть не праві…  
    Я круто демократичний перець. От до мене підійде якийсь лох й скаже: "Кольок, так ти ж дебіл!". Я на те йому дуже толерантно скажу: "Ясна річ, я дебіл та лох як ти та усі ми! Нами ж завжди керують дебіли, тирани: Ленін, Дзерджинський, Троцький, Ягода, Сталін, Єжов, Берія, Каганович, Жданов, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко… Продовжувати? Ну ти, лох, спробуй в нашому політикумі знайти хоча б одну порядну людину! Не шукай - справа марна… Одні лохи керують нами а інші покірно їм підкоряються: голосують одностайно, портрети їхні навколо Мавзолею та трибун проносять, співають величальних пісень, возвеличують в ЗМІ… Ну хорошо, я дебіл та лох, а ти та інші українці хіба ні? Усі ми лохи та дебіли отож і керують нами такі ж, як і ми, лохи та дебіли… Це на так раніше званому, "буржуазному, загниваючому Заході" у разі некомпетентності влади усе вирішують перевибори, імпічмент, куля снайпера врешті-решт… А от у нас плач, соплі та слюні… І хто ми після цього?"

Розвал Союзу. Перебудова відкрила кордони й в країну хлинув потік іноземних товарів.  Підприємства, продукція котрих не користувалася попитом закривались отож на вулицю були викинені мільйони працівників. Люди панічно знімали гроші й вкладали їх в купівлю різноманітних товарів. Колишні спеціалісти йшли перепродувати іноземні товари й куплю-продам бізнес процвітав.  
    Люди заробляли хто як міг. Як гриби після дощу зявлялись різноманітні кооперативи. Найбільше запам’ятався кооператив "Лабеан". Розумні люди, котрі здогадались прочитати назву зправа наліво в той кооператив не звертались а от лохи…
    На числених ринках продавалось усе що завгодно. Податок з торгуючих збирали як працівники ринку так і рекетири. Безпредєл був повний! Рекетири перепиняли водіїв авто й збирали данину, вибивали борги, грабували. Міліціянти кришували рекетирів та давали "наводку".  
    Люди продавали усе та надавали різноманітні послуги. Табличка на базарі розсмішила: "За 100 рублей расскажу судьбу сына Марианны!" ( Тоді був популярним багатосерійний фільм "Багатые тоже плачут")
    В "Комсомольській правді" прочитав дуже цікаву статтю. Журналіст наткнувся на обяву "Кооператив "Младенец" предлагает услуги женщинам желающим забеременеть!" й пішов за вказаною адресою. Двері відкрив молодий мужчина, такий собі "волжский Шварцнегер". Його жінка зварила журналісту кави й потікла розмова. Роботи немає отож, щоб не класти зуби на полицю домовились із законною жінкою надавати іншим досить пікантні послуги. Від жінки, котра хоче завагітніти вимагається довідка про відсутність венеричних хвороб, розписка, що не буде вимагати аліментів та певна сума грошей. Красень демонструє фото фізично та психічно здорових дітей та веде в спальню. Жінка за певну доплату кави принесе, яєчню піджарить тощо…  
    Цікава стаття. Мо хто памятає?
    Сиджу й думаю: а мо й собі запропонувати бездітним жінкам подібну послугу? Тільки не страшним – не встане тому що… Та от боюсь, жінка мене не зрозуміє та й віра християнська забороняє… Жарт.  

Уривок із моєї книги.  
                                                                                Початок кінця.
    На будові комунізму виникли серйозні проблеми: конструкція стала давати величезні тріщини, архітектори виявились бездарними, виконроби - злодіями, голодні робітники почали висловлювати невдоволення. В цей час до влади прийшов порівняно молодий лідер, а інакше й бути не могло - до того вже йшло...  Сказав: "Ми все будували не так - потрібна Перебудова!"
     Дозволили говорити правду про архітекторів, виконробів, будівничих. Пам’ятаю як у ті часи колишню атмосферу тотальної брехні влучно описав один журналіст у своїй сповіді: "Закінчив інститут і поступив працювати репортером у газету. Писав щиру правду, але її не друкували! А якщо не друкують, то, звісно, й грошей не платять. Так моя сім'я голодувала місяць, два, три. Боляче стало дивитися в голодні очі дітей от я й почав писати так як від мене вимагали. Радісні репортажі про нові трудові успіхи радянського народу та переможну ходу комунізму по усій планеті друкували і, відповідно, добре оплачували. Я, як і усі тоді, мусив брехати щоб вижити...". У цій відвертості не було нічого нового – таким методом раніше виживали усі народи Союзу... Перебудова, Демократизація та Гласність відкрили дорогу для правдивої інформації. Ну і почалось: взаємні звинувачення, пошуки помилок, прорахунків, сварки як у найгіршій комунальній кухні. А під цей шумок усі учасники тієї грандіозної будови почали розтягувати будматеріали та все, що під руку попаде, по своїх особистих квартирах, на побудову приватних будинків та продавати всім бажаючим.  
    Весною 1990 року я на "шабашку" поїхав. Мав на ощадкнижці "перепійних" 3500 крб., а старенький автомобіль коштував 6000 крб. За 5 місяців заробив 2500 крб., але в той час уряд Союзу перейшов на ринкові відносини - відмінив дотації. Ціни став встановлював ринок за принципом аукціону. Почалась шалена, досі небачена інфляція. Усі зрозуміли: гроші знецінюються не по днях, а по годинах і тому почали їх панічно витрачати. Величезна грошова маса вмить змела все, - в магазинах хоч бери та танцюй.  
    В ту пору зайшов я у взуттєвий магазин на центральній вулиці міста. Іронічно звернувся до однієї з продавщиць:  "Полиці ж порожні… Чим же ви тут торгуєте?"  
    А та сердито:  "А он шнурки до взуття лежать. Ними й торгуємо".  
    Омріяне авто на авторинку вже коштувало 15000 крб. За всі свої гроші я ще встиг купити німецький відеоплеєр та китайський двохкасетний магнітофон.
    Люди займали черги задовго до відкриття магазинів, скуповували все та перепродували на "чорному" ринку. За один успішний день можна було "наварити" середньомісячну зарплату. Ті, хто на роботу ходили, бачили в кінці робочого дня лише порожні магазинні полиці, отож, все необхідне їм доводилось купувати втридорога у перекупників. Влада змушена була ввести карткову систему на всі товари. У нас на роботі картки розігрували в лотерею. Щасливчиком був той, хто вигравав право купувати дорожчу річ, тому що розуміли: перепродавши холодильник, можна набагато більше "наварити", ніж, наприклад, за  праску.
                                                                Загибель імперії.
    Невдоволення зростало – людям уже остогидли черги за усім та брехня усіх. У республіках, на окраїнах імперії, почалися виступи проти існуючих порядків - народи прагнули незалежності. "Вавилонська вежа" тріщала по всіх швах. Група високопоставлених партбюрократів зробила спробу силою підвладної армії захопити владу, щоб повернути хід історії назад. Серпневий путч 1991 року провалився - інтелігенція столиці зібралась і не допустила повороту до сталінізму. Заколотники опинились у в'язниці.  
    Поразка нанесла серйозний удар по комуністичній системі. "Союз нерушимий" розвалився, як картковий будинок, і почався "парад суверенітетів". Сама по собі загинула наймогутніша імперія, котру довгий час не могли подолати численні добре озброєні вороги. Усе відбулось як у всім нам відомій казці: Жили були дід та баба і була у них курка Ряба. Знесла та курка яєчко та не просте, а золоте. Дід бив, не розбив. Баба била, не розбила. Мишка бігла, хвостиком махнула, яєчко впало та й розбилось...
    В один прекрасний день всі проснулись у вільній, незалежній державі. Яка ж то була радість! Пам'ятники "головному комуністичному архітекторові" цілком законно серед білого дня зняли зашморгом за шию з постаментів та відвезли на звалище історії. Кожна нова держава відгороджувалась від сусідів кордонами, митницями, вводила власні закони, гроші. Виступаючі на мітингах,  журналісти та дописувачі в засобах масової інформації говорили, що донедавна всі наші багатства забирала імперія, а зараз нікому нічого не дамо, отож, буде достаток, процвітання.  
    Я все те слухав і дивувався: Де візьметься? Для того щоб щось купити, потрібно на цю ціну щось своє продати. Цю істину знала ще моя бабуся: несла на базар м'ясо, масло, фрукти та овочі, а назад - усе, що виготовляє місто: одяг, предмети побуту, засоби обробітку землі, а мені малому, – жменю цукерок...
                                                 Мімікрія як спосіб виживання.  
    Що ж сталося далі? Поскидали червоні прапори, а на їх місця повісили свої – жовто-сині, поміняли назви вулиць, установ. Процесу над комуністичною ідеологією та сповідуючими її владними компартійними злочинцями на зразок нюрнберзького у нас не організували.  Чому? А тому що ми інші. Тому що, Україна - не Європа та й ми ще не європейці. У колишній нацистській Німеччині за злочини проти людства було покарано сотні тисяч нацистських злочинців. У нас же жодного не покарали! Поскидали лише червоні прапори, але не поскидали з керівних державних посад червоних партбюрократів – вони, як ті флюгери, хамелеони, блискавично поміняли свої політичні погляди, щоб зберегти насиджені теплі місця.  
    Пристосуванці не стали зі зброєю в руках на захист рідної влади – зрозуміли: комуністична ідеологія вже віджила своє. Знаю я таких людей – це ті, котрі кожну нову владу зустрічають хлібом-сіллю, отож, завжди вони зверху. Щоб смачно їсти та м’яко спати, при радянській владі він вступає в компартію і щосили гребе все собі. Коли ж прокрався, в тюремній камері лізе до блатних, у таборі – в СПП, а в Самостійній Україні перевертає картуз і чіпляє тризуб… Доволі я надивився на таких перевертнів: на підлеглих сипле добірною лайкою, вдень іде на партійні збори і з трибуни говорить гарні слова про високу комуністичну моральність, а сам в цей час думає лише про власне збагачення, ввечері іде в гості до коханки, дітей підпільно хрестить в церкві, а як захворіють – несе до бабки-шептухи. Зараз він на тій самій посаді дає відповідь журналістам: "Час був такий… Щоб реалізувати себе, мусив вступити в партію та виступати на партійних зборах, але в душі своїй я завжди щиро вірив в Бога, хрестик носив та дітей тому ж вчив". У такій поведінці немає нічого дивного. Наш мужик так поклони перед іконою кладе, що лоба розбиває, а як ідеологія держави змінюється, то тією ж іконою бочку з капустою накриває… Коли ж смутні часи минають, тоді повертає ікону на попереднє місце й знову перед нею "щиро" молиться…  
    Якщо розібратись по суті, то словосполучення "віруючий у Бога комуніст" рівнозначне "віруючий у Бога безбожник", і таке ж абсурдне як "киплячий лід". Неможливо уявити ікону поряд із портретом атеїстичного компартійного вождя.
                                                                Розвал економіки.
    Ось такі лицемірні пристосуванці продовжували керувати країною в нових соціально-економічних умовах. Якщо раніше імперія мала спільний ринок постачання та збуту, то "парад суверенітетів" із його кордонами, митницями, новими законами, грошима порушив так званий принцип соціалістичної інтеграції – розірвалися десятиліттями налагоджені зв’язки.
    Політики кожної новоутвореної держави у своїх суспільно-економічних проблемах почали звинувачувати колишніх ділових партнерів та шукати нові рішення.
    Зрозуміло, якщо підприємство не отримує звичну сировину, комплектуючі деталі чи втрачає покупця своєї продукції, то дирекція скорочує виробництво, відмовляє чесним діловим партнерам, а ті, у свою чергу, – своїм. Це ланцюгова реакція економічної кризи. Підприємства, котрі скорочують виробництво, звільняють зайвих працівників. Якщо раніше працюючі підприємства та робітники сплачували податки в держбюджет і цим збагачували державу, то зараз уже самі йдуть на біржу праці просити у неї милостині.  
    Парадоксальним було те, що спочатку виникало враження ніби нічого страшного не сталося. Більше того, виникала ілюзія достатку: завдяки відкритості кордонів ринок умить заповнився різноманітними дешевшими товарами з усього світу. Якщо ще вчора в магазинах хоч бери та танцюй, то сьогодні полиці вгинались від заморського краму, а очі розбігались від різноманітності досі небачених товарів…
    Чому так сталось? Справа у тому, що у світі весь час іде безжальна, жорстока війна за ринки збуту. Кожна держава старається свій ринок не втратити, та ще й якнайбільше чужих завоювати. Перемагають ті товаровиробники, котрі зуміють виготовити сучасні товари найвищої якості при найнижчій ціні. В цьому процесі задіяні всі: від уряду до простого робітника. У нас же все навпаки: підприємство державне, а тому чиновники думають, як виконати план, а працівники - як украсти та не потрапити у руки правосуддя. А бачиш несправедливість - мовчи, все одно нічого не зміниш, тільки собі гірше зробиш.
    В "застійні" часи на львівський завод "Електрон", котрий тоді вважався флагманом радянської електроніки, приїхала делегація з Японії. Гостей водили по цехах, показували все, хвалились, а ті головами кивали та посміхались. Директор попросив записати враження в "Книзі відгуків та пропозицій". Ті слухняно написали свої ієрогліфи. Пізніше перекладач так перевів той відгук: "Кам’яний вік!".  
    Нам радянські ідеологи довго вбивали в голови, що все радянське – найкраще. За кордон не випускали, щоб ми не порівнювали, а тут кордони відкрили, і ми поїхали та й побачили, що, справді, наші товари – кам’яний вік науково-технічного прогресу.
    Усі дійшли висновку: краще купити дорожче імпортне, щоб потім не переробляти, не носитись по гарантійних майстернях. Високоякісні, гарно упаковані закордонні товари вмить витіснили з ринку наш непотріб. Наші товари не розкуповувались, отож, підприємства закривались, а працівників - звільняли. Свобода дала людям право вільно їздити у всі країни світу. Безробітні цим скористались – почали міняти власні гроші на долари і з усього світу звозити товари для перепродажу. Хто не міг чи не хотів їхати за кордон, той купував товар в одному місці та перепродував дорожче в іншому. Тачка "кравчучка", названа в честь нашого першого президента, стала символом перших років незалежності. Усякий "куплю-продам" бізнес процвітав, тому що люди панічно швидко витрачали заощадження, котрі знецінювались буквально по годинах. Той, хто не здогадався зняти гроші з ощадкнижки, той їх утратив. Мій батько мав 3000 крб. – на той час двохрічна зарплата інженера. Зараз за ці гроші не купиш навіть коробку сірників.  
                                                                 Знецінення грошей.
    Ціни росли щодня, а люди вимагали цей ріст компенсувати підвищенням зарплати. Тоді перший президент увімкнув грошовий верстат на повну потужність. Зарплата наздоганяла ціни, як нерозумне кошеня власний хвостик. У ті часи пішов я на "валютний п'ятачок" купити долари, щоб застрахувати заощадження від знецінення. Підійшов до наймолодшого. Зійшлись на ціні 2000 купонів за долар і стали рахувати банкноти. В цей момент до валютника підбіг колега і повчально заявив: "Ти що, дурний, робиш!? Он поступила інформація, що на торгах курс вже сягнув 4000 купонів за долар!" Та долари я вже отримав і тому радісно поспіхом покинув ошелешеного такою новиною "зеленого" (недосвідченого) валютника…  
    Ціни зростали настільки швидко, що не усі керівники встигали проводити переоцінки та міняти цінники. Було вигідно куплені на окраїнах міст та у селах варення, джеми, повидла перегнати на самогон, а консервовані салати та борщові приправи використати на корм худобі й, здавши склотару бути ще у виграші! Яка це цікава річ - шалена інфляція! Як то кажуть: "Кому війна, а кому матінка рідна." В результаті спритники збагатились, простаки - усе втратили…
    Щоб стабілізувати власну фінансову систему уряд став брати кредити за кордоном і давати їх усім бажаючим уже у національній валюті на розбудову власного підприємництва. Кожному стало зрозуміло, що при шаленій інфляції усяка ділова активність збиткова, а тому безглузда. Найрозвиненіша економіка не витримає інфляції при котрій американський долар увечері коштує удвічі більше, ніж коштував вранці.  
    При такій економічній ситуації різноманітні спритники старались взяти у наївної держави якомога більший кредит у національній валюті та миттєво перевести ті папірці у тверду валюту й витратити її на побудову власних будинків, закупку за кордоном престижних автомобілів, електроніки, одягу, взуття, косметики, товарів для перепродажу. Ясна річ, дуже вигідно позичити якомога більший мішок купонів, а повернути з відсотками вже три мішки в час коли ті гроші знеціняться у стократ. Хто ж буде працювати у таких умовах?  
    Односельчанин, котрий був у дружніх стосунках із начальством узяв в кредит мільйон купонів в час коли за долар давали 200 купонів. Вивіз будматеріали і побудувався. Через декілька років, коли купони зовсім знецінились отримав чотири мільйони зарплати (21$) і повернув позичений мільйон. Таким чином будматеріали спритникові обійшлися  майже в 5$.  
    Хаос, нестабільність завжди є золотим дном для усіляких хитрунів. Колись у далекому дитинстві ми затіяли гру в ринок. Усі свої іграшки виклали на прилавок і домовились, що грошима буде слугувати листя кущів чорної смородини. Ми думали, що усі кинуться зривати ягоди та фрукти щоб уторгувати "гроші" на купівлю іграшок. Справді, спочатку усі кинулись працювати, але скоро зрозуміли, що вигідніше зривати "гроші". Досить скоро усі з оберемками "грошей" опинились біля порожніх прилавків... Не грали колись наші державні мужі у подібні дитячі ігри, а розуму набирались у теоретиків комунізму от і вчинили злочин. Злочин, тому що кредити брали спритники, а повертати вже з відсотками повинен український народ. В результаті фінансової скрути ми вироджуємось як нація, нас уже не 52 мільйони, отож частка боргу кожного збільшується.
    Уряд став проводити політику роздержавлення. Спритники й тут не розгубились. Державні службовці навмисне доводили підвладні підприємства до катастрофічного стану для того, щоб потім їх же за безцінь викупити у приватну власність. Справа у тому, що в наших людей душа чорна, очі завидющі, руки загребущі та липкі – до них усе прилипає. Ще у полтавському таборі нашій бригаді за роботу на шкідливому виробництві видавали молоко. Усе так, але у нас усі жити хочуть, отож доки те молоко через десяток рук доходило до рота в'язня, то виявлялось, що там уже майже одна вода. Який економічний злет, яка розбудова власної держави може бути при таких законах та людях? Державні мужі скоріше всього навмисне створили анархію, хаос для того щоб самим наловити рибки у брудній воді й цим забезпечити собі та своїм дітям безбідне життя... Думаю, що хаос створили навмисне, тому що не можуть же високоосвічені урядовці справді, бути такими наївними простаками...  
    Інфляція за сім років сягнула астрономічних розмірів: на початку 1990 року за один американський долар давали шість карбованців, а у 1997 році – 186000 купонів! (Під час грошової реформи імперські рублі міняли на купони по курсу один до одного) Гроші знецінились у 31000 раз! В результаті розвалу економіки та відкритості кордонів у продажу з’явилось все імпортне: м’ясо, сало, ковбаса, олія, спеції, цукерки, сигарети, екзотичні фрукти, а серед промислових товарів усе: від шкарпеток до вантажного автомобіля. Іноземці були дуже задоволені: у них дуже легко будь-що виготовити, але важко продати – перевиробництво, ринок перенасичений різноманітним товаром. А тут Україна відкрила свій ринок для іноземних товарів... Ми накинулись на усе чуже і, в результаті, позичені у іноземців гроші повертались назад й розвивали економіку їхніх держав.
    Люди панічно витрачали свої заощадження, а керівники державних підприємств для виплати зарплати та власного збагачення продавали за кордон усе, що тільки можна було. Прості робітники брали приклад із начальства: усе, що можна зняти, розкрутити – те винесли та продали. Люди за виручені гроші пили, їли, одягались. От і пропили, проїли всю державу.
                                                              Чому так, а не інакше?
    Чому з перших днів незалежності всі кинулись за кордон скуповувати товари для перепродажу, а не обладнання для виробництва цих сучасних товарів у нас? Чому?
    Чому за пуховиками у Китай? За шкірянками - у Туреччину? За кросівками, джинсами - у Польщу? Чому при однакових ринкових реформах китаєць купував швейну машинку, і вона там у три зміни працювала, а ми той одяг у них скуповували та перепродували тут? Чому ми до них за тисячі кілометрів літали, їздили, а не вони до нас? Чому ми самі масово не кинулись виготовляти на експорт кросівки, шкірянки, джинси та безліч інших не трудомістких, не складних товарів?
    А я вам відповім на ці питання. Ви пробували вести ділові стосунки з нашими людьми? Значить, переконались, що ми з молоком матері всмоктали принцип соціалістичного виживання: "Не обдуриш - не проживеш"? (Бе-бе - хто кого об...бе.)
    Щоб законно налагодити випуск якогось товару, доведеться мати справу з державою та десятками ділових партнерів. (самотужки можна виготовити лише самогон) У нас усі жити хочуть, а не існувати, і тому кожен буде старатись якнайсильніше тебе обдерти: держава - непомірними податками, абсурдними законами, частими перевірками; робітники - красти, "халтурити", пиячити на роботі; ділові партнери - проявляти непунктуальність, порушувати домовленості, старатись "всучити" неякісний товар, словом, усіляко ошукати; рекет - обкладе даниною ( за "кришу" потрібно платити ); міліція - шукати зачіпку, щоб обкласти своїм податком. Автоінспектори почнуть придиратись до автомобілів, податкова міліція - до товарів та документів, організована злочинність захоче пограбувати склад, а "шпана" - квартиру, кишені, автомобіль. Заздрісники почнуть ненавидіти, шкодити; конкуренти - робити усілякі підлості. У нас кожного підприємця у будь-який момент можуть ввічливо запитати: "Вы от кого работаете?". Іншими словами у вас цікавляться яким саме владним структурам ви платите данину за заступництво та можливість більш-менш нормально вести свій бізнес. Не захочете платити – не дадуть нормально працювати. От і вирішуйте як бути. У нас усе робиться примусово-добровільно та напрочуд чемно.
    "Совки" дуже гостинні, ввічливі – але це лицемірство. Широта наших посмішок залежить від суми, на яку вас хочуть "кинути".
    Оскільки всі витрати закладаються у ціну, то в результаті собівартість твого товару буде вище завезеного нелегально закордонного, отож зрозуміло, що розкуповуватись він не буде.  От і виходить, що розумніше робити так: поміняв гроші на долари, поїхав, купив, привіз, продав, поміняв виручку на долари,  знову поїхав... А своє виробництво простоює, обладнання старіє, ржавіє, розкрадається.
                                                                      Ось як у них.
    У 1948 році євреї здобули незалежність - утворили державу Ізраїль. Для захисту свободи потрібна була зброя. Відправили кораблі в США, а коли ті повернулись, між євреями виник такий діалог:
    -  Зброю привезли?..
    - Ні! Привезли верстати та документацію - зброю самі будемо виготовляти…
    Набридло викликати телемайстрів, отож я поїхав у магазин та й купив новий японський телевізор. Коли ж дома заглянув у техпаспорт, то виявилось: виготовили його… в Австрії. Мудрі австрійці купили у японців ліцензію, налагодили виробництво та й наситили високоякісною електронікою не тільки свої магазини, а ще й ринки держав колишнього Союзу…  
                                                              У нас усе навпаки.
    Ось так роблять розумні люди. А у нас усе навпаки. Купуючи закордонні товари, ми пропили, проїли свої заощадження та розграбоване майно підприємств, а іноземців - збагатили. Завдяки високій продуктивності праці навіть закордонні продукти виявились дешевшими за наші. Ясна річ, всі почали купувати імпортне і цим зовсім загубили власне сільське господарство. Наші заводи та фабрики простоюють, а колишні робітники та службовці перепродують закордонні товари. Але ця дорога веде в безодню - непрацюючі підприємства та люди не платять податків, отож, держбюджет не може обходитись без закордонних запозичень, котрі ми знову проїдаємо. Роботи нема, а гроші, щоб годувати сім'ю, потрібні. Від безвиході, відчаю одні зводять рахунки зі злиденним життям, інші стають на злочинний шлях. Народ збіднів, і від грошової скрути люди змушені купувати закордонні товари, котрі вже були у користуванні. "Секонд-хенд" часто виявляється якіснішим, ніж наші нові товари.

Весь світ осудив масові репресії, загарбницькі війни та голодомори сатанистів – Леніна, Гітлера та Сталіна та от тільки у нас непорушно стоять пам’ятники (та мавзолей у них) вождям тоталітарної епохи. І тільки у нас не було "розбору польотів" на зразок Нюрнбегсзького над ідейними засновниками та організаторами найжахливіших злочинів ХХ віку. (!?)  
 Якщо сьогодні якийсь справжній патріот України, задля того, щоб підштовхнути нашу корумповану та бездіяльну владу до справжніх реформ обезголовить пам’ятник сатаниста - Леніна в Києві, то як особисто Ви та усі українці сприймуть цей (героїчний, безглуздий, злочинний ) вчинок?  
 Як, на Вашу думку, до цього вчинку поставиться Президент, СБУ, МВС, депутати Верховної зради, ЗМІ, народ?
 Відносно вчинення цього (безглуздого, злочинного, героїчного) вчинку є лише одна проблема: потрібно знайти драбину, молоток та єдину на всю Україну хоробру людину, котра ту драбину для мене підтримає.
 Ще одне: потрібно відшукати в загашниках помаранчеву поліетиленову куртку з підковою та наліпити внизу славнозвісний лозунг "Свободу не спинити".  
 Як на Вашу думку, народ зрозуміє правдошукача? Вийде на Майдан з вимогою звільнити правдолюбця?  Чи вже безглуздо абсолютно все?

Не сравнить мои мучения и с тем, что перенес в Днепропетровске один из
 самых близких моих и моей семье друзей Леонид Плющ, хотя он и находился на
 принудительном лечении на 2 года меньше, чем я.
 В общем, мучения каждого индивидуализированы . Попался чуть человечнее
 врач, и уже легче. Появилась какая-то гласность, и тоже облегчение. В
 Черняховской СПБ при мне были отдельные случаи избиений больных санитарами
 и надзорсоставом. Произошли два страшных случая самоубийств. Один
 повесился в позе, в которой надо было задушить себя своей собственной
 силой. Другой перерезал себе горло простым (тупым) куском железа. Он,
 видимо, не столько резал, сколько рвал очень долго свое горло. Имелся не
 менее страшный случай мести. Один из "больных", неоднократно
 подвергавшийся избиениям санитаров, возвращаясь с работы (сколачивал
 ящики), унес молоток. Придя на отделение, нашел санитара, который
 постоянно избивал его, и нанес ему, со всего размаху, удар молотком по
 голове. От врачей я узнал впоследствии, что санитар остался жив, но вышел
 из больницы полным идиотом.
 В общем, и при мне жизнь не была идиллической. Однако на все мои протесты
 в отношении избиения больных и издевательств над ними, начальник отделения
 обязательно реагировал. По-видимому, сказывалась боязнь гласности.
 Опасались, что я расскажу на свидании жене, а она может понести дальше. В
 результате, все больные отмечали, что атмосфера на отделении изменилась.
 Неоднократно мне говорили: "Видели бы Вы, что делалось до Вас!" А когда
 суд признал возможным перевезти меня в психбольницу обычного типа, я
 получил поздравления почти от каждого, но "хроники", долгие годы
 находящиеся в "больнице", к этому с грустью добавляли: "Вот Вы уедете, и у
 нас опять все вернется на старое". Таким образом, даже незначительная
 гласность оказалась благотворной.
 И, наоборот, когда спецпсихбольница оторвана от внешнего мира, полностью
 изолирована, да еще и персонал оказался бесчеловечным, жизнь больных
 становится непереносимой. Сейчас весь мир узнал о Днепропетровской
 спецпсихбольнице. Из того, что рассказала жена Леонида Плюща, мы воочию
 увидели тот тип врача, который описал Митгерлих: врач, органически
 слившийся с нацистом. Я со страхом и отвращением зримо представляю себе,
 что могут творить с больными такие "врачи". Но бывает, наверное, и хуже.
 То, что мне рассказывали о Благовещенской спецпсихбольнице, человеку
 вообще трудно представить. Картины ада слишком слабы для сравнения с этим
 учреждением. Обворовывать больных везде обворовывают, но в Блатвещенске
 воруют так, что больным ничего не остается и они просто голодают. Бить
 больных везде бьют, но в Благовещенске истязают. "Лечат" там еще страшнее,
 чем в Днепропетровске.
 Итак, скажу еще раз, в разных больницах, на разных отделениях и
 персонально каждому - мучения разные. И не может быть иначе. Сама система,
 при которой тот, кто отправлен на принудительное лечение, отдается в
 полное и бесконтрольное распоряжение спецпсихбольницы, без какой бы то ни
 было возможности обжалования, порождает произвол, который выражается в
 любых мыслимых формах, создает условия для мучительства людей и
 издевательства над ними в меру низости персонала конкретной больницы. Все
 разнообразие этих мучительств не опишешь. Но есть общее, без чего не может
 обойтись ни одна спецпсихбольница, даже та, которая укомплектована честным
 и доброжелательным персоналом. Не может потому, что это общее заложено в
 самой идее спецпсихбольниц, и она-то как раз и является главным
 мучительством.
 Это главное - полная безнадежность.
 Форпостов, рассказывая о своем прибытии в Черняховскую СПБ, сказал: "Как в
 темную глубокую яму провалился. И никаких надежд когда-нибудь отсюда
 выбраться". И действительно, семьи у него нет, значит, нет связи с внешним
 миром. "Выздороветь" тоже невозможно. Ведь у политических "болезнь" и
 "преступление" - это одно и то же. Ты говоришь (у следователя), что в СССР
 нет свободы печати, - значит, ты клеветник, преступник. Ты то же самое
 говоришь врачу-психиатру - тот говорит: это бред, психическое заболевание.
 Ты говоришь (у следователя), что выборы надо сделать выборами, а не
 спектакли единодушия разыгрывать, - значит, ты преступник, ты против
 советских порядков, ты антисоветчик. То же самое ты повторяешь психиатру -
 он тебе записывает "идеи реформаторства", а если ты еще, не дай Бог,
 скажешь, что так долго продолжаться не может, - тебе добавят еще и
 профетизм (пророчество), так что у тебя уже клубок шизофренических
 симптомов. Чтобы вылечиться от такого "заболевания", надо отказаться от
 своих убеждений, "наступить на горло собственной песне". Морально
 растоптать самого себя.
 Выздороветь - это значит признать, что ты совершил все инкриминируемые
 тебе "преступления" и совершил их в состоянии психической невменяемости,
 что ты понял и прочувствовал это и впредь не совершишь ничего подобного.
 Сделать такое, совершить такую гражданскую казнь над самим собой не так-то
 просто. А не пойти на это, не согласиться "выздоравливать", - значит идти
 на неопределенно долгое "лечение", в пределе до конца жизни. Тут
 подумаешь. И я не удивлюсь, что есть такие, кто "раскаиваются" в содеянном
 и обещают прекратить подобную деятельность в будущем. В этом нет
 удивительного, т.к. альтернатива - пожизненное заключение - не менее
 страшна.
 Моей жене тоже советовали уговорить меня "раскаяться". И совет этот давали
 люди, мною очень уважаемые и мужественные, которые сами вряд ли пошли бы
 на раскаяние, но они не считали себя вправе требовать того же от старого и
 уже достаточно травмированного жизнью человека. Я очень благодарен жене за
 то, что она не довела эти советы до меня. Мне от них было бы еще труднее.
 И сейчас, когда для меня уже все позади, я не удивлюсь тому, что кто-то
 раскаялся, а тому, что "раскаявшихся" так ничтожно мало. Я никого из
 "раскаявшихся" не осуждаю и не считаю, что кто-то вправе их осудить.
 Если мать, отнятая от маленьких детей, добровольно идет на пожизненное
 заключение, это более ненормально, чем если она платит за возвращение к
 своем крошкам неправдивым "раскаянием". Позор не ей - позор системе,
 которая мать поставила перед такой альтернативой. На системе лежит позор и
 за возвращение таким же путем мужа к любимой жене и четырем малолеткам, из
 которых один грудной. А от любого человека разве допустимо любой ценой
 добиваться ложного признания? Ведь это же духовное убийство. Человек
 должен сам себя оболгать, морально уничтожить под угрозой неопределенно
 долгого и даже пожизненного заточения, связанного с многочисленными
 тяготами, лишениями, унижениями и опасностями.
 Друг всей нашей семьи Александр Сергеевич Есенин-Вольпин, который на
 собственной шкуре познал спецпсихбольницы, пишет в своем очерке:
 "Сопоставьте все - отсутствие юридических гарантий, принуждение к
 обывательским представлениям об адаптации, неопределенность срока,
 патологическое окружение, страх перед неизвестными лекарствами, грубость
 обстановки, изоляцию и невозможность заниматься даже тем делом, каким
 можно было бы позволить заниматься в тех условиях".
 Ну, а теперь "...представьте, что Вас, такого, как Вы есть сегодня,
 поместили туда же, и от Вас требуют только одного - искреннего признания
 того, что с Вами поступили правильно". Без такого признания Вас не
 выпустят и будут наращивать и наращивать давление на Вас - лекарственное
 (это в любой больнице) и просто физическое, в виде избиений, например,
 (это тоже большинству придется пережить). "Только представив себе это, -
 заключает А. Есенин-Вольпин, - можно начать понимать, что такое
 принудительное лечение". (Курсив везде мой - П.Г.)
 Такова общая картина применения так называемых "мер медицинского
 характера". Остановлюсь еще и на некоторых деталях его осуществления как
 общих для всех спецпсихбольниц, так и относящихся к инициативе каждой из
 них.
 Начну с лекарственного воздействия на больных. Об этом уже писалось много,
 особенно в связи со зверским лекарственным воздействием на Леонида Плюща в
 Днепропетровской СПБ. Поэтому я ограничусь лишь некоторыми личными
 наблюдениями.
 Наиболее распространенное лекарство - аминазин - прием внутрь и
 внутримышечно. Меня поразило количество назначаемого для приема внутрь,
 буквально горсть таблеток на один прием. У регулярно принимающих аминазин
 обесцвечено небо и язык, они утрачивают вкусовые ощущения, чувствуют
 постоянную сухость во рту, жжение и боли в животе. Но если они пытаются
 уклониться от приема таблеток, им назначают внутримышечные инъекции. Когда
 я впервые увидел, каковыми могут быть последствия от этих инъекций, я был
 потрясен. Мне неоднократно довелось видеть на фронте ранения в ягодицы.
 Такое ранение по фронтовой медицинской классификации, как и ранение с
 повреждением кости, относится к тяжелым. Но то, что я увидел в
 Черняховске, а затем и в 5-ой Московской городской больнице (ст. Столбы),
 было страшнее виденного на фронте. Обе ягодицы почти сплошь исполосованы
 ножом хирурга. И в той и в другой больнице процедурные сестры объяснили
 мне, что это результат инъекции аминазина. Аминазин очень плохо
 рассасывается, а у многих мышцы вообще его не приемлют - блокируют. В
 результате образуются болезненные узлы, которые страшно мучительны для
 больного. Мешают ему ходить, сидеть, лежать, спать. Удалить же их можно
 только оперативным путем.
 Следующее - галоперидол. Принявшие его производят очень тяжелое
 впечатление. Они не могут сохранять положение - вскакивают, бегут, потом
 останавливаются, возвращаются... А один из больных 5-ой городской
 психбольницы (Толя) каждый раз в результате приема этого препарата
 спазмировался - раскрывал рот и закрыть не мог в течение более часа. При
 этом у него нарушалось дыхание, глаза выпучивались, на лице отражалась
 мука, он всем существом боролся с удушьем и судорогами в теле.
 Уже освободившись от психбольницы, я прочел прекрасно изданный венгерский
 проспект по галоперидолу. Может, это и действительно прекрасное лекарство.
 Но тогда дело, по-видимому, в дозах. Неправильно примененное самое
 замечательное лекарство может показать себя с совершенно неожиданной
 стороны. Мне, например, в 5-ой больнице к концу срока все специалисты
 начали назначать лекарства - не психиатрические, обычные, в том числе
 антибиотики. И я принимал их, пока процедурная сестра не сказала мне, что
 среди них есть несовместимые. По моей просьбе мой основной врач отменил
 все назначения специалистов. Но за то время, что я принимал, очевидно, был
 нанесен серьезный вред микрофлоре. В результате я до сих пор не могу
 наладить работу своего кишечника, который до того работал, как хорошо
 отлаженный часовой механизм.
 Следующим за лекарством является воздействие режимом. Людей
 интеллектуально развитых во всех спецпсихбольницах лишают возможности
 заниматься умственным трудом. Мне не дали не только бумаги, авторучки,
 карандаша, мне не позволили держать в камере полусантиметровый кусочек
 карандашного жала, которым я ставил еле заметные точки на полях
 собственных книг против чем-нибудь привлекших мое внимание мест текста.
 Однажды уже после отбоя ко мне в камеру буквально ворвались: корпусной
 (дежурный по больнице), надзиратель и дежурная медсестра. Подняли меня и
 учинили обыск, не говоря, что ищут. Не найдя того, что искали - ушли. Но в
 коридоре сестра продолжала в чем-то убеждать двух своих спутников,
 повторяя: "Я же сама видела, как он пользовался". Через некоторое время
 они снова вошли и теперь уже прямо спросили жало карандаша. Снова сестра
 доказывала, что видела, как я ставил точки, и снова меня обыскали, но я
 решил не говорить, что не точки, а черточки я делал, и не карандашом, а
 ногтем. Побоялся сказать - остригут и ноготь.
 А сколько нервов стоили мне книги! Поначалу чуть не каждый день: "У Вас
 много книг". Иду к начальнику отделения, несу находящиеся в камере книги,
 доказываю - ни одной ненужной. Заступает новая смена, снова то же:
 "Больному можно держать только одну книгу". Снова иду доказывать. Наконец:
 "Вам разрешили держать 5 книг. Остальные сдайте!" Снова иду разговаривать
 на ту же тему.

Роботи нема. Купив газету обяв й став телефонувати роботодавцям. Скрізь "пролітав" - то вже взяли працівника, то віковий ценз до 35-45 років, а мені то 55...
 В останній надії знайти хоча б якусь роботу зателефонував по обяві "Потрібні різноробочі".  
 -Так, - кажуть - нам потрібні робітники. Зарплата від 545 гривень..."  
 545 - це мінімальна зарплата сьогодні. Щодня доведеться витрачатись на проїзд та "тормозок". Скільки ж то чистими я в сімю принесу?  
 Так це піпець, чи ще ні? Мо піпець буде коли при вдвічі більшому курсі $ та астрономічних цінах на роботу із зарплатою 545 гривень будуть приймати лише молодь і то по конкурсу?

У вас є козирний друг – синок дуже багатого екс-депутата ВР, й сам депутат міскради. Вас прийняли в "сімю" й ви в шоколаді. Є впливовий друг, гроші, Ви бажаний в компанії "еліти" отож усі проблеми вирішуються звичайним телефонним дзвоником. Життя – кайф.  
 Аж тут Вам телефонує батько вашого друга й каже таке: "Виручай – мій синок напився й на пішоходному переході смертельно травмував дівчину. Не хочеться сину репутацію псувати отож негайно прибудь на місце аварії й скажи, що то ти був за кермом а я тебе "відмажу" – ти ж знаєш мої зв’язки та фінансові можливості!".  
 Ваші дії:
 А) Відмовитись - означає втратити дружбу олігарха, із ганьбою вилетіти із елітної компані й в результаті стати простим безправним хохлом…
 Б) Погодитись, знаючи що олігарх "відмаже" й щедро винагородить.
 Ви декілька секунд вагаєтесь: Сина олігарха бачили за кермом городяни й поклянуться в правдивості своїх слів. Ваш друг Богом поклянеться, що за кермом був не він. Ви в свою чергу будете змушені на камеру поклястися, (не на суді, бо суду, ясна річ, не буде) що за кермом сиділи саме ви. Значить так: відмовитись і вилетіти з "сімї", чи збрехати  й цим втратити авторитет в очах українців?  
 Що вибираєте?

Ось кажуть: "Україні конче потрібен харизматичний лідер".  
 А що таке "харизма"? Скоріше всього це невидимий магніт в людині, котрий магічно притягує симпатії натовпу, примушує його підкорятись. Іншими словами це різновид фарту, прихильності долі.  
 Ось двоє братів кидали риболовні снасті та все без успіху. Аж тут до них підійшов Ісус із Назарету Галилейського й запропонував кинути ще раз. Ті послухались й… стільки риби виявилося, що аж сіті проривались! Іншими словами, не було щастя а тут так поперло… На мові продвинутих "з'явилась пруха".
 "Шаланды полные кефали в Одессу Костя приводил, и все биндюжники вставали, когда в пивную он входил". Усе просто: чоловік мав щастя, на риболовлі його супроводжував успіх. Мав вдосталь виловленої кефалі отож і за ту рибу чималі гроші. А раз мав гроші, то й друзів мав й пригощав їх щедро. Не дивно, що ті вставали, коли улюбленець долі у пивну заходив. Халява як-не-як!
 Буває, що фарт, успіх супроводжує людину з дня народження, іноді його завойовувати приходиться, часом з'являється випадково. І тут головне – не засмутити примхливу фортуну, бо інакше можна цей фарт втратити. Харизматичні люди з'являються де завгодно: Назарет Галілейський, Корсика, Симбірськ, селище Горі, Хорунжівка. Продовжувати можна до безкінечності…  
 Доля - примхлива дама. "Всего лиш час дают на артобстрел, всего лишь час пехоте передышка, всего лишь час до самых главных дел – кому до ордена, а кому до "вышки!"
 Отримав щастя – не втрачай голову! Не так вже й важко вибитись в люди. Важко в них залишитись…
 Старі люди розповідали бувальщину. Їхав на бричці пан на ярмарок та й загубив гаманець із грошима. Слідом їхав мужик на конях – віз зерно на продаж. Пан до нього:  
 -   Ти не знаходив на шляху моїх грошей? Віддай – щедро нагороджу".  
 -   Ні, - каже, - не знаходив.
 -   Поклянись на чорній землі!
 Той поклявся. Суть клятви така: потрібно поклястись і в знак правдивості з'їсти грудочку чорної землі. Якщо збрехав – скоро сира земля тебе накриє… Невдовзі той мужик розбагатів та через рік помер…  
 Щастя можна набути та позбавитись різними шляхами. Крім науки та бізнесу є й досить оригінальні методи. Це продаж душі дияволу. До речі, хитрі євреї душі свої дияволу не продають – здають напрокат…
 Така життєва історія: не вірив чоловік ні в що. Не вірив ні в Бога, ні в диявола, ні в торжество комунізму. Надивившись містичних фільмів й перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння написав кров'ю записки такого змісту: "Продам душу дияволу за штуку баксів". Розклеїв на стовпах. Проспався й забув про те. Та ось йому пруха як поперла, як поперла! Через рік був власником банку й їздив на 600 мерсі.  
 Одного дня зупинився перед світлофором й побачив на зупинці чоловіка одягненого по моді 19 віку -  в чорному плащі та циліндрі. Люди на зупинці на цього дивного пана не звертали жодної уваги, отож водій 600мерса  зрозумів, що його бачить лише він. Пан змовницьки посміхнувся й вказав пальцем на годинник. Твій час, мовляв, вичерпано. Наступного дня власник банку був убитий в кримінальних розборах…
 Долю можуть і забрати. Як? Понаставляють свічок у церкві, подадуть "за упокій" й плакало твоє щастя…
 "А що за дівчина була, як та краля, і не вбога, та талану Господь не дав, а може дав та хтось украв, і одурив святого Бога…" Т.Г.Шевченко.  
 Ось я, antiк, виступаю тут майже сім років та мене крім Папи Інокентія впритул ніхто не бачить! І вчився, усе життя працюю та в злиднях живу. Крім комп’ютера нічого за своє життя так і не нажив… Немає харизми…
 Пішов до ясновидющої й та сказала: " На Вас вороги поставили хрест! Ви володієте якоюсь інформацією, оприлюднення котрої їм смерті подібне!"  Отож мій талан " …хтось украв, і одурив святого Бога…"  
 P.S. Інформація, котрою я володію не є недоступною. Вона на www.prisoner.com.ua

Колись на Січі отамана так коронували. Вибраного обмазували грязюкою й жартома давали стусанів, примовляючи: "Шануй товариство, горою за волю та козаків стій! Памятай: ти з грязюки вийшов і, у випадку зради, в грязюку й повернешся! Лупцюємо, щоб знав тверду руку товариства й не забував науки нашої!".
 Потім перед вибраним знімали головні убори й кланялись  - так виявляли свою повагу до вибраного.  
 Якщо ж пізніше отаман нехтував інтересами товариства, спокушувався блиском золота та красою чужих жінок, виявляв ознаки зради то відплата була жорстокою - кидали в багнюку та били вже по-справжньому.
 Чому б нам не відродити звичаї козацькі? Облити грязюкою новообраного Президента й наказати вірно служити громаді. Виявився нездарою, корупціонером – в калюжу та нагайками… Як вважаєте? Га?

Жителя Закарпатья, венгра по национальности, отказавшегося стрелять в людей во время Венгерской революции 1956 года, после показательного "расстрела" отправили в институт психиатрии в качестве подопытного
 Ярослав ГАЛАС "ФАКТЫ" (Ужгород)
 С тех пор как советские танки раздавили Венгерскую революцию, прошло 52 года. В октябре-ноябре 1956-го в Будапеште поднялось настоящее восстание, которое могло вырвать страну из числа сателлитов Советского Союза. В ответ правительство СССР, нарушив условия Варшавского договора, ввело войска и утопило революцию в крови.
 Среди тех, кто должен был подавлять "бунт", оказался и житель Закарпатья Иосиф Бучелла, венгр по национальности. Он наотрез отказался стрелять в близких по крови людей, за что впоследствии едва не поплатился жизнью. Но о тогдашнем своем решении бывший солдат не жалеет и ныне.  
 - Я родился в 1935 году в селе Тисаашвань (теперь Тростник Виноградовского района Закарпатья. - Авт.) в венгерской семье, - рассказывает Иосиф Бучелла. - Хорошо помню детство, которое пришлось на военные годы. В 44-м немцы, отступая, строили оборонительные линии и один из окопов проложили прямо через наш двор. К селянам они относились нормально, ведь Закарпатье тогда входило в состав Венгрии, которая была союзником Германии. Сельскую школу не закрыли, хотя занятий не было. Учителя заставляли нас становиться на колени и молиться, чтобы фронт обошел село, а сами собирались отдельно, обсуждали военные новости и решали, что лучше - остаться дома или бежать от Красной Армии на Запад.
 В 45-м пришла советская власть, началась коллективизация. Мы держали двух коров, которых запрягали и в плуг, и в воз. Отец отказался отдать кормилиц, и семью записали к единоличникам. Сельское пастбище отобрали, и, когда я выгонял туда наших коров, их забирали в колхозный хлев и отдавали лишь после уплаты штрафа. А в 1948 году в селе начали собирать молодежь и отправлять на восток поднимать разрушенное войной хозяйство. Мы со старшим братом прятались в лесах, но меня,
 13-летнего парня, в конце концов поймали, постригли наголо, бросили в эшелон и отправили на Донбасс. Наши бригады расчищали шахты, готовили их к запуску, затем строили мартеновские печи. Жили мы в бараках, работа была очень тяжелой, а условия ужасными. Я писал письма домой, но ни одного ответа не получил.
 Помню смерть Сталина и траурный митинг, на который нас всех согнали. По площади ходили активисты и наблюдали, кто как себя ведет. Ни разговаривать, ни тем более смеяться было нельзя, разрешалось лишь стоять молча или плакать.
 Вскоре после смерти вождя я, не выдержав тяжелой работы, сбежал. Куда ехать, не знал, поэтому сел наугад в первый же эшелон. Оказалось, что он вез на Кавказ сотрудников НКВД для какой-то спецоперации. Меня обнаружили и бросили за решетку. Из-за акцента решили, что я засланный Западом шпион, поэтому на допросах требовали сознаться в этом, били, пытали. Лишь когда с Донбасса пришли документы, свидетельствовавшие о том, что я действительно работал там и сбежал, меня отпустили из тюрьмы и отправили в колхоз пастухом. "Поработай пока здесь, - сказали. - Отправлять тебя назад или судить нет смысла, все равно скоро заберут в армию".
 В 1956 году Иосифа призвали на службу и отправили на родину, в Закарпатье. Его саперная часть дислоцировалась сначала в Ужгороде (в 100 километрах от родного села), затем в Берегово. Домой солдата, естественно, не отпускали, но по соседству с воинской частью была швейная фабрика, на которой работали женщины из Тростника. Они узнали земляка, и к Иосифу приехала старшая сестра. Она плакала от радости, ведь родные ничего не знали о судьбе парня со времени его отъезда.
 - Нашу часть 24 октября подняли по боевой тревоге и приказали готовиться к отъезду, - продолжает Иосиф Иосифович. - Пункт назначения не говорили, но солдаты знали, что везут в Венгрию - подавлять контрреволюционный мятеж. Я сразу сказал командиру роты: "Я - венгр, поэтому стрелять в своих не буду". Он ничего не ответил, но после этого за мной почти неотступно следили два офицера из контрразведки. Вскоре мы пересекли границу и двинулись в сторону Будапешта. Ехали без инцидентов, хотя мест-ное население встречало нас недружелюбно. "Куда вы едете?" - кричали они военной колонне вслед. - Стрелять безоружных людей?" Наша часть остановилась в каком-то поселке возле Будапешта, и командир зачитал приказ о наступлении, готовящемся на следующий день. Вечером я бросил оружие и сбежал. Местные селяне сразу дали штатскую одежду и спрятали у себя.
 Иосиф прятался в Венгрии несколько месяцев - жил в разных семьях, некоторое время даже у полицейского. После подавления восстания в стране искали мятежников, проводили облавы. В январе 1957-го кто-то сообщил о солдате венгерским внутренним войскам, те схватили беглеца и передали советским военным.
 "На голову надевали металлический колпак с проводами, включали ток, а затем допрашивали: "Что ты видел, что ощущал?"
 - Меня судил трибунал, - говорит Иосиф Иосифович. - Процесс сделали показательным, в назидание другим солдатам. Приговор звучал так: виновен в дезертирстве, наказание - расстрел. Через несколько дней, на протяжении которых я молился и готовился к смерти, меня вывели во внутренний двор и повернули лицом к стене. Сзади щелкнул затвор и раздался выстрел, одновременно с которым я почувствовал тупой удар в голову. И отключился... Пришел в себя в больничной палате.
 Расстрел Иосифа инсценировали: выстрелили холостым патроном, а по голове, вероятно, ударили чем-то тяжелым, поскольку раны от пули не осталось. Тем не менее родным солдата сообщили, что его расстреляли. Представители власти ходили к больному отцу Иосифа, который лежал с открытой язвой, другим родственникам и требовали отречься от дезертира, угрожая в противном случае отправить на Север "к белым медведям". Теперь, когда Иосиф Бучелла вернулся в Закарпатье, некоторые родственники упрекают его: "Из-за тебя наших родителей тогда мучили..."
 - После "расстрела" я оказался в Москве, в военном институте психиатрии, - продолжает Иосиф Иосифович. - Моими коллегами по несчастью были высокие военные чины, ученые, даже один журналист из Литвы. Он не признавал Хрущева, писал в своих материалах не "дорогой Никита Сергеевич" или "под руководством Н. С. Хрущева", а "КПСС, под руководством Коммунистической партии". Наверное, власти выгоднее было не расстреливать нас, а использовать в качестве подопытных.
 Меня привязывали к привинченному к полу стулу, надевали на голову металлический колпак с проводами и включали ток. Я терял сознание, тогда меня приводили в себя и допрашивали: "Что ты видел, что ощущал?"- "Ничего, я был без сознания". - "Врешь, мы знаем, что ты думал, сознавайся!" Наверное, надо мной экспериментировали на предмет того, можно ли научиться читать чужие мысли. В перерывах между экспериментами с током давали уколы - горячие и холодные, от которых то поднималась, то резко падала температура. После инъекций страшно колотило, подбрасывало почти до потолка, и тогда меня привязывали к койке ремнями, которые впивались в тело и причиняли страшную боль - Иосиф Иосифович делает паузу и вытирает слезы. - Не знаю, сколько пробыл в этом институте, полгода или год, потерял ощущение времени. Но однажды эксперименты закончились, и меня отправили в Мордовию, в 7-й опытный лагерь под началом капитана Агеева. Помню, в первый же день меня окружили заключенные и все расспрашивали о новостях: как обстановка в стране, в мире? Жили мы в бараках, территория по периметру обтянута колючей проволокой, кругом вышки с охраной. Охранники были свирепые и безжалостные, они сначала стреляли, а потом спрашивали: "Стой! Кто идет?" За расстрел заключенного полагался отпуск, поэтому случалось, что охранник бросит к проволоке пачку махорки, а подошедшего за ней заключенного расстреляет за попытку бегства...
 Когда отношение государства к политически неблагонадежным гражданам стало меняться, и лагеря начали закрывать, Иосифа Бучеллу отправили на торфоразработки, а затем на лесоповал в Коми АССР. В середине 60-х бывшего солдата выслали в Северный Казахстан. После лагерей у Бучеллы осталась справка "К физическому труду не пригоден", поэтому его на первых порах сделали колхозным сторожем, а позже, когда он окончил курсы механизаторов, устроили трактористом. В 1968-м Иосиф женился - взял в жены местную женщину с двумя сыновьями. Со временем у них родились две дочери. За все эти годы Иосиф ни разу не пытался выйти на связь со своими родными, боялся, что из-за него у близких возникнут неприятности. Родственники сами нашли его. Старший брат Иван стал обращаться в разные инстанции, чтобы разыскать могилу Иосифа, и узнал, что он жив. Мужчина начал писать в Москву, Мордовию, Коми, Казахстан. В начале 80-х Бучелла, живший в селе Шаховское Североказахстанской области, что недалеко от Петропавловска, получил письмо из Закарпатья. Но ответить побоялся. Навести мосты между родными людьми помогла младшая дочь Иосифа.
 - Папа никогда не говорил, за что был осужден и что пережил, - рассказывает Ида Иосифовна. - Мы лишь в общих чертах знали, что его репрессировали и выслали в Казахстан. Он много рассказывал о Закарпатье, не забыл свой родной язык, хотя поблизости не было ни одного венгра. Долгое время, до самого распада Союза, мы выписывали венгерскую газету, которую папа читал до последней строчки. Узнав, что он побоялся ответить на письмо от родственников, я решила сделать это сама: открыла булавкой чемодан, нашла конверт и написала в Закарпатье, что отец действительно здесь, имеет свою семью, работает в колхозе трактористом. Когда брат ответил, я показала письмо отцу и сказала: "Пиши! Это ведь твои родные, они искали тебя десятилетия!" Папа закрылся в комнате, долго плакал, но все-таки начал писать.
 С началом перестройки все ограничения, с которыми Бучелла жил, сняли. Сотрудник КГБ, регулярно навещавший колхозного тракториста, пришел в последний раз и сказал: "Наступили другие времена. Мы тебя забудем, но и ты должен забыть нас". Со временем приемные сыновья Иосифа выехали в Германию (их родной отец был этническим немцем, которых массово высылали в Казахстан). У Иосифа тоже появилась возможность вернуться на родину, но он не решался. Первой в Закарпатье переехала Ида. Одна из ее дочерей болеет астмой, и врачи рекомендовали сменить климат. В 2003 году Ида с детьми приехала в село Широкое Виноградовского района, где живет старший брат отца, и купила небольшой домик. Через два года в Казахстане умерла мать, и Ида забрала отца к себе.
 - Он долго колебался, - говорит Ида Иосифовна. - Но я все-таки убедила его. В 2005-м папа приехал в Широкое. Он не виделся со своими родными почти 60 лет. Какая это была встреча! Брат Иван служил церковником в церкви (на прошлой неделе постригся в монахи). Когда дети сказали ему, что мы приехали, сразу вышел во двор. Они шли по дорожке навстречу друг другу - у обоих одна походка, один рост, одна внешность. Остановились и замерли, не зная, что делать. А затем начали гладить друг друга по лицу, приговаривая: "Братик, это ты?!" Они говорили потом день и ночь и не могли наговориться. О том, что старшего брата как родственника врага народа выселили в Широкое с запретом возвращаться в родное село, о родителях и знакомых, о своей работе. Затем мы поехали к старшей сестре отца в село Тростник. Он будто перенесся на 60 лет назад, в свое детство. Как только свернули в село, начал рассказывать: "Вот здесь росло большое дерево, тут стояла глиняная хата, а там, за поворотом, должна быть хатка с соломенной крышей..." Сестру он сначала не узнал. Знал, что это она, и все равно не узнавал. Она обнимает его: "Йовшко, это ты, братик!" - а он руки заложил за спину, как ребенок, отступает назад и отвечает: "Я тебя не узнаю". А когда увидел старшую дочь сестры, подошел и говорит: "Вот моя Маричка, моя сестричка". Нам так тяжело было смотреть на все это...
 Через несколько месяцев Иосифу Бучелле выдали украинский паспорт, оформили пенсию. Несмотря на 34 года трудового стажа, в Пенсионном фонде бывшему трактористу насчитали "аж" 600 гривен. В Казахстане он получал больше, но пересылать пенсию сюда было бы слишком дорого.
 - В Широкое иногда приезжает журналист милицейской газеты из Ужгорода, который родился в этом селе, - говорит Ида Иосифовна. - Услышав об отце, он посоветовал ему написать о пережитом. И отец начал писать. Сидел и плакал, вспоминая те события. Затем к нам приехал корреспондент областной венгерской газеты "Карпати Игаз Со" Чаба Балог. Этот человек очень много сделал для нас: опубликовал несколько репортажей в своей газете, связался с журналистами центральных изданий Венгрии, которые тоже приезжали в село.
 История Бучеллы, отказавшегося воевать на стороне Советской Армии во время революции 1956 года, получила в Венгрии огромный резонанс. Историки нашли архивные подтверждения происшедшего, и заслуги бывшего солдата признали на официальном уровне. За последние два года Бучеллу наградили медалью "Герой революции 1956 года", орденом Свободы и одной из наивысших наград Венгрии - орденом Креста. Кроме того, ему выплатили две тысячи евро за рукописи, в которых воссозданы события 1956 года. Сейчас на их основании журналист Балог готовит книгу.
 На склоне лет жизнь Иосифа Иосифовича понемногу налаживается, хотя пережитые ужасы и оставили в ней неизгладимый след. Это видно не только по надорванному здоровью, но и по тому, как бывший заключенный избегает разговоров о своем заключении, допросах, годах ссылки. Он все еще не до конца верит в то, что прошлое исчезло навсегда. Проводить остаток жизни на своей земле легче, здесь и воздух родной, и люди. За последние три года лишь одно событие оставило неприятный осадок в душе пожилого человека. После того как в Широкое зачастили официальные делегации, сотрудники венгерского консульства пообещали Бучелле поездку в Будапешт и даже персональную венгерскую пенсию. Пообещали и забыли, а он так и ждет приглашения в хате у дочери, в залатанных штанах и старом свитере, на который по особым случаям надевает пиджак с венгерскими наградами.
 - Вы столько пережили. Не сожалеете о своем поступке 52 года назад? - спрашиваю Иосифа Иосифовича.
 - Я не мог выстрелить в человека из принципа, независимо от того, венгр это или кто-то другой, - отвечает он. - Не мог бы поднять оружие даже против коммунистов, хотя они и причинили мне столько боли и страданий...

Причини програшу Білої армії. ( Уривок із моєї книги)
    Побачивши беззаконня комуністів, найкращі представники нації влились в ряди Білої армії і... були розбиті. А й справді: чому напівголодні, погано одягнені, часто в обмотках замість чобіт червоні перемогли кращих царських офіцерів, регулярну, прекрасно екіпіровану Білу армію, відбірні козачі частини?  
    Білий офіцер Роман Гуль так пояснив причину: "К белым народ не хотел идти - ведь мы были господа... Мужик нам не верил... В этом была беда мужика и всей России..."  
    Більшовикам допомогла суцільна взаємна ненависть. Могутність Білої армії була знищена безпощадною селянською війною, палаючою в тилу. Ще й до того білих підвела давня наша біда: грабунок - тили Білої армії були захаращені цілими потягами із награбованим у населення добром.
 "Насилие и грабежи, - сумно констатував Денікін, - пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага".
 Інша вічна наша біда: ревнива нелюбов соратників один до одного. Врангель ненавидів Денікіна, і той йому відплачував тим же; без кінця гризлися генерали і в стані Колчака, і в армії Юденіча.
 І ще одна губительна для білих важлива обставина. У них було відчуття, котрого вони не могли в собі побороти: вони убивають співвітчизників, братів, "своїх".  
 Червоних же вояків партійні комісари так психологічно обробили, так перевиховали, що подібного відчуття у них не існувало: їхнім народом був світовий пролетаріат, воювали вони не із співвітчизниками а із "експлуататорами" і убивали їх ради щастя усіх обездолених людей на землі.  
 Слід відзначити ще одну важливу обставину: білі мародерствували безкарно а от у червоних була залізна дисципліна. За непослух, мародерство - розстріл на місці.
 Генерал Денікін, у важкий період був вимушений пробиватись до своїх із фальшивим паспортом під виглядом простої людини. Вперше у житті йому довелося зіткнутися із різноликим, немитим російським натовпом: "Раньше со мной говорили, как с главнокомандующим.. . Теперь я увидел яснее подлинную жизнь и ужаснулся. Прежде всего – разлитая повсюду безбрежная ненависть – и к людям, и к идеям. Ко всему, что было социально и умственно выше толпы, что носило малейший след достатка, даже к неодушевленным предметам – признакам некоторой культуры, чуждой или недоступной толпе... Ненависть с одинаковой последовательностью и безотчетным чувством рушила государственные устои, выбрасывала в окно вагона «буржуя», разбивала череп начальнику станции и рвала в клочья бархатную обшивку вагонных скамеек. Психология толпы не обнаруживала никакого стремления подняться до более высоких форм жизни: царило одно желание – захватить или уничтожить. Не подняться, а принизить до себя все, что так или иначе выделялось. Сплошная апология невежества".  
                                                    Класична схема усілякої тиранії.
 Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв'язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей нема, а їсти то усім хочеться... Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, а робітники – працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з’являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах… своїх політичних опонентів та конкурентів - "ворогів народу". Настає "беспредєл" – насильство виправдовують брехнею, а брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.  
           Увішані бойовими орденами герої кровопролитної війни повертались у свою і разом із тим… чужу державу – усе там було вже перевернуто з ніг на голову. Влучно ними побачене описав поет: "А в комнатах наших сидят комиссары и девочек наших ведут в кабинет!.."

Створилась парадоксальна ситуація при котрій… хорошої людини на посаді Президента у нас бути не може! Таку людину не виберуть! Чому? А ви уявіть таке: знайшовся благородний чоловік, котрий наважився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму дій:  
         "Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "Влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "…и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись сатанинським ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розкрадати власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві поглиблюється криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та впливу на нашу свідомість через підконтрольні ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
         1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько олігархів, колишніх впливових комуністів, працівників радянських спецслужб, сьогоднішніх злодіїв, брехунів, лежнів.  
         2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-КДБ. Переглянути їхні пільги пенсії та. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності.  
         3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
         4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
         5) НАТО – гарант не повторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
         6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
         7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
         8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
         9) Страхова медицина.  
        10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих авто.  
        11) Повернути заощадження нацбанку СРСР по курсу 1 карбованець СРСР = 1 долар США.
 12) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
         Кожен народжується вільним і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат". Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.  
         При моєму керівництві ви відчуєте себе людьми. Наші депутати-мільйонери, котрі насправді ніколи не були народними підуть працювати на благо держави. При стабільності та низьких податках підприємцям стане комфортно працювати, іноземцям вкладати капітали в нашу економіку отож з'являться робочі місця. Колишніх агентів та інформаторів НКВД-КДБ виведемо на чисту воду й позбавимо величезних пенсій та пільг. Вояків ОУН-УПА визнаємо учасниками бойових дій за волю України й вшануємо, як героїв. На військову службу наші хлопці будуть їздити, як на роботу, й в учбових класах та на полігонах вивчати військову справу. НАТОвці допоможуть модернізувати армію, знешкодити склади прострочених боєприпасів котрі сьогодні настільки чутливі, що вибухають від найменшого поштовху, нагрівання. Суд присяжних підкупити неможливо отож судочинство стане справедливим. Справи раніше засуджених переглянуть присяжні: не винен – вертайся до рідної домівки. Офіційне працевлаштування стане нормою, як у всьому в цивілізованому світі. Профспілки стануть слідкувати за дотриманням належних умов праці, зростанням зарплати відповідно інфляції та своєчасною виплатою заробленого. Захворів? Не трагедія - вибирай лікарню згідно соціального статусу. В день виписки лікарня надасть розпечатку, в котрій вказана ціна перебування, вартість кожної прийнятої пігулки та процедури. Частину оплатить страхова компанія, інше соціальні служби. Немає грошей на нове авто? Не біда – купи в Європі потримане. Заплати в бюджет 10% теперішньої вартості й катайся на здоров'я… Хочеш нове? Зателефонуй і до тебе у вказаний час завітає представник автосалону. Вибереш авто по каталогу, комплектацію, колір, спосіб оплати й через тиждень отримаєш його заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками.  При моєму керівництві та вашій працелюбності економіка України буде процвітати, отож свої вклади ощадбанку СРСР отримаєте без зволікань. І куди б Ви не прийшли, скрізь Вам будуть раді. Ніхто не скаже: "Принесіть довідку". Вам скажуть інакше: "Заповніть анкету. Ми Вам віримо, але можемо й перевірити…" Пані та панове, леді та джентльмени, виберіть мене. Ви у мене будете достойними громадянами цивілізованої України. Зобов'язуюсь жити на президентську зарплату й любити лише Україну!"  
         Гарний виступ? Так, гарний, але… Але розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю його шанси:  
         1) Силовий розгін Зради – антиконституційний отож є карним злочином.  
         2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці, їхні діти та родичі.  
         3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втратиш 40% голосів.  
         4) На професійну, високооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!  
         5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втратиш 40% голосів виборців та наживеш ворогів серед російських урядовців.  
         6) Суд присяжних передчасний. Судді та прокурори звикли жити за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втратиш 10% голосів.  
         7) Податки зараз надто високі отож підприємцям не вигідне працевлаштування по трудовій. Втратиш голоси бізнесменів.  
         8) Профспілки – люди відвикли від цього слова та й підприємці не захочуть бути підконтрольними ще одній організації. Втратиш голоси підприємців.  
         9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати від пацієнтів "живі" гроші. Втратиш голосів медиків.  
        10) Здешевлення розмитнення смерті подібне спритникам, котрі на цьому наживаються. Втратиш голоси митників та спекулянтів автомобілями.  
        11) Повернення вкладів – міф! Україна банкрот, тому що… Не повірять отож теж втрата голосів…
 12) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли відчувати себе бидлом: "Без бумажки ти букашка, с бумажкой – человек". Це означає: не зрозуміють, отож тут теж втратиш голоси…  
          Розумні люди й далі довго популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, скажуть, ця програма є програшем, втратою вкладених грошей та часу. Скажуть, що не варто наживати ворогів в середині України та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане "Принуждение к миру!" Наведуть приклад В'ячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав а пізніше рідна влада "прибрала"… Ну, коли вже багатолітнього політв'язня українці не вибрали!..  
 Скажуть прямо в очі: "Ти що, хочеш розділити його долю!? Не лізь, не воруши оте сатанинське кубло, не ризикуй життям. Полізеш - безглуздо втратиш гроші, час, здоров'я а мо й життя…"  
         Далі розумні люди пояснять як сьогодні діяти, щоб стати Президентом: спочатку потрібно заручитись підтримкою "грошових мішків". Оскільки ті "нові українці" (олігархи) за гарні очі (просто так тато маму не цілує) грошей не дають то пізніше доведеться ті капіталовкладення  відробляти - проводити вигідну їм політику. У виступах перед народом потрібно бути популістом: в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що "електорат" хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході слід говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні, Сході та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії тому, що без їхнього газу та торговельних відносин нам не вижити… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато, жестикулювати і знову обіцяти, обіцяти... При цьому жодним словом не образити агентів колишніх МГБ-КДБ, нинішніх українських управлінців, російських урядовців, а людям обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо. Вважай на те, що твій конкурент буде таким же популістом та брехуном як і ти. В державі багато розуміючих реалії життя людей отож вони із вас двох виберуть те г…, котре смердить менше. Ти повинен одягатися гарніше, обіцяти правдоподібніше, щоб люди дійшли висновку, що від тебе смердить менше. А переміг – забудь усе наобіцяне лохам й живи в своє задоволення. Якщо ж під тобою колись захитається крісло з гербом, тоді тако: нацарював скільки зміг доларів й з ними утік…  
         А й справді: кому із українців сьогодні потрібні кардинальні реформи? Один підпільно (не зареєструвавшись, отож не сплачуючи податків) щось виготовляє, ремонтує, другий ввозить та продає "контрабас", третій із жезлом стоїть на шляху й бере хабарі, четвертий, п’ятий, десятий теж має неконтрольований заробіток. Кожен розуміє: якщо до влади прийде справжній господарник – потік "лівака" припиниться, отож може бути ще гірше… Навіщо їм реформатор та радикальні переміни? Виходить так, що справжні реформи нікому в Україні не потрібні! Послухає чоловік розумних порад й махне на цю затію рукою…  
 Пропоную голосувати: "За", "Проти" або запропонувати щось краще...

Публічні каяття. (Табір ОВ 4/94 Бурятська АРСР. Кабанський район. селище Видрино 1985 р.
 Акцетнтую увагу на слова замполіта : "Как ваши подчиненные могут руководить людьми, если сына родного воспитать не могут?!"
 
 Замполіт дуже любив публічні каяття. Під час вечірньої перевірки дає порушникові мікрофон. З гучномовця чути плаксивий тихий голос:  
 
 - Я совершил тяжкое преступление: тяжело избил человека за то, что тот не хотел прислуживать и работать вместо меня… Я приспособленец - пошёл в СПП, чтобы безнаказанно бить, воровать, унижать, жить за чужой счёт…  
 
  Замполіт перебиває: - Громче, громче давай!
 
 - Товарищи осужденные, простите меня!.. Я прошу администрацию ИТК не возбуждать против меня уголовное дело - мне три месяца осталось… У меня мать больная, отец - инвалид… Я согласен на любую работу. Согласен чистить туалеты, боронить КСП. (Контрольно-слідова полоса) Уверяю, что это было в последний раз…  
 
 Замполіт знову перебиває: - Вот вы какие герои в кавычках! А раньше, когда бил, воровал, вымогал, не думал об отце с матерью?!..
 
 Та я розумію того блатного: коли вже однією ногою дома, а тут пахне мінімум три роки добавки, то в подібній ситуації кожен мерзотник заплаче.  
 
 Замполіт продовжує: - Я поднял дело этого приспособленца! Оказывается, у него отец начальник цеха на заводе, а мать - завуч школы. Я написал письма руководителям этих предприятий, у которых спрашиваю: "Как ваши подчиненные могут руководить людьми, если сына родного воспитать не могут?!.. Советую поставить на партсобрании вопрос о соответствии их занимаемой должности!".  Учтите: так буду поступать с каждым!..
 
 І правда:  через місяць зачитує відповідь у котрій керівники підприємств повідомляють що звільнили з посади і батька, і маму.
 
 Іншим разом замполіт гордо заявив: "Здесь некоторые подкупленные повара очень жирную баланду готовят для закрытых у ШИЗО. Я это дело пресёк. Положено заключённому 15 грамм жира в день так мы  столько и положили. У нас нет мелких весов, так мы пипеткой отмеряли".
 
 Я звернувся до Володимира Федоровича, котрий стояв поряд: - Пятнадцать капель жира цена этому замполиту.
 
 Він на те мені іронічно: - Дорого ценишь... Девять. И не капель, а грамм. И не жира, а свинца...      
 
 Запам'яталось як одного вечора замполіт об'явив: "Здесь один, так вами званый блатной, для того чтобы на работу не ходить ложку проглотил! Я посоветовался с главврачом санчасти и тот сказал, что с ложкой в желудке можно жить! Вот я и приказал посадить этого симулянта у ШИЗО, а после отсидки выводить на работу наравне со всеми!".
 
                                                   "Да я!, да чё-каво!, да в рот таво мента!, …"
 
 Надивився на цих блатних, цю сволоту. Вдягнувся гарніше, пальці загнув і покрикує, страх на усіх наганяє: "Да я!, да чё-каво!, да в рот таво мента!, чири-вири!, джуки-пуки!, аля-баля!, у-рю-рю!". І такий перед простими в'язнями він герой, а от перед офіцерами штабу… з-заік-к-ка-т-тись  п-поч-ч-чин-нає…  
 
   Після ранішньої та вечірньої перевірки в'язні марширують на плацу. Якщо загін пройшов погано, то горді, самозакохані СППешники, котрі керують стройовою підготовкою, можуть змусити пройти ще круг чи два. І ось, насолоджуючись владою, СППешник кричить: "Х…во ходите! Заворачивайте ещё на один круг!". Один з в'язнів нашого загону спересердя кинув тому пристосуванцеві в обличчя: "Чем рожать таких уродов, лучше бы твоя мать аборт сделала!"
 
                                                         Штаб СПП.
 
 Найбільш крутим із блатних був керівник штабу СПП бурят Цирендоржиев. (однофамілець замполіта) На волі він був зятем високопоставленого партійного чиновника, а тут, у таборі, крутився біля начальства і знав про мене все. Ненавидів мене люто. Намагався за найменше порушення відвести до себе в штаб і там добряче почухати об мене кулаки. Якщо ж зачіпок не було, то любив привселюдно поглузувати: "Ну что, Горбатюк, сверим часы!?.. Когда взрыв!?". (Він, як керівник СПП, мав право носити годинник.)
 
 Якось перестрів на плацу, коли я втомлений йшов з роботи: "Слыхал, у тебя деньги после свиданки завелись".  І, ударяючи кулаком об кулак: "Сам отдашь, или как?".
 
 Пізніше у табір приїхав прокурор по нагляду. Пішов і я на прийом - моя картка в бухгалтерії загубилася, отож, не міг отоваритись у магазині. Керівник штабу СПП там слідкував за порядком. Помітив мене. В його очах я прочитав страх. Він чекав суду - за зразкову поведінку його мали звільнити достроково, а я своєю скаргою міг усе зіпсувати. Прикликав жестом. Звільнив місце поряд себе. Стряхнув із мого плеча невидиму пилинку і лагідно, солодким голосом питає: "Коля, какие проблемы?.. Может, я чем смогу помочь?".  І такий він милий, лагідний, закоханий у мене - хоч бери та до рани прикладай.
 
 - "Да ты, Коля, говори, не стесняйся. Я же тебя знаю, уважаю и всегда рад оказать услугу…"
 
 Мені аж гидко стало від такого лицемірства…
 
                                                                      Петров Ігор.
 
 Раніше у таборі був беспредєл блатних, а коли оголосили масовий набір в СПП, то влада перейшла в руки вихідців із простих трудяг. В народі про подібне кажуть: "Зроби із Івана пана".
 
 Ось розповідь про одного з них. Я спав зверху, а внизу Петров Ігор, такий само трудяга, як і я. Поманили калачем в СПП і Ігор бігом побіг. Отримав я бандероль із солодким та цигарками. Ігор просить:  
 
 - Колёк, подгони курева…    
 
 Я дав.
 
 - Ну дай ещё, мне ведь в такой мороз целую ночь на плацу дежурить…
 
 - На, візьми, - кажу - може, виручиш коли…
 
 Через три тижні за зразкову поведінку його перевели в загін господарчого обслуговування, а працювати - у штаб СПП. Тепер він з червоною пов'язкою на руці ходить по території табору, як король у своєму королівстві.
 
 Ідемо з роботи. Я швиденько забіг у локальну зону тубізолятора провідати товариша. Це помітив Ігор і став доганяти. Кричить:  - Стоять! Стоять! - я сказал!
 
 Підбіг:  - Руки в стороны! Стоять!
 
 Обшукав мене, але чаю та сигарет не знайшов. Повів на вахту до чергового. Я почав просити, щоб відпустив. А він сердито:  - Молчать! Молчать, Колёк!  
 
 На моє щастя, ДПНК не було на місці - за перебування в чужій локальній зоні могли позбавити посилки, магазину або побачення. Відпустив із словами:  "Повезло ж тебе, гад!.."
 
 Та через місяць сталось так, що за якусь провину його повернули назад у наш загін. Тепер уже я сплю внизу, а він - зверху. Настав день отоварки. Просить мене: - Колёк, займи пол-бубна хлеба.
 
 Я нагадав  отой епізод. Він спокійно глянув мені в очі: - Пойми, Колёк, я был тогда очень зол...
 
 Пожалів голодного бідолаху, - дав півбуханки хліба. А вночі сниться мені напрочуд дивний кольоровий сон. Сниться, що лежу я на копиці сіна поблизу свого рідного села. І зорі в небі такі великі… Аж раптом небо затягли важкі дощові хмари. Сипонув дощ. І дощ настільки реальний, теплий, що вже не віриться, що це мені сниться. Перша думка крізь сон: - Який дощ, яка воля, я ж у табірному бараку... Прокинувся… а дощ іде! І не якийсь дощик, а цілі небесні потоки… Так це ж… Так це ж ця проститутка обпісялась, і моча, просочившись через матрац, водоспадом ллється на мене! Ну, що тут скажеш, - немає слів, щоб висловити своє обурення!
 
 Минув місяць. Цю проститутку знову перевели жити в хозобслугу, а працювати - у штаб СПП.
 
 Якось зібралось нас шестеро чоловік іти в перукарню. Тільки-но вийшли з локальної зони, аж тут, як із під землі, виріс Ігор: "Стоять, с-суки! Назад! Назад, я сказал! Не пущу без СБСника! Чё, хреново врубаетесь!? А ну, продёрнули на х.. обратно в локалку!!".
 
 Та ось нарешті, СБСнік привів нас у перукарню. Аж тут заходить Ігор. Узяв станочок для гоління і лагідно звертається до мене: "Колёк, подбрей, пожалуйста, затылок".
 
 Коли мене звільняли, він високо залетів: носив широку червону пов'язку "Зам. рук СПП ИТК-4". Ну, що ми за люди такі? Що ми за нація така, що нами завжди керують сцикуни, покидьки, різна наволоч?

От мене цікавить, що про свого чоловіка говорить перша дружина В.А.Ющенка. Мо хто читав інтервю, знає якусь інфу. Гадаю цікаво буде усім...

Робота на будові Ігоря Володимировича.                                                                                                
 Посадив городину й повернувся в знайому бригаду. Спостерігав до болю знайомий наш спосіб господарювання. Зводимо котеджі. Неподалік демонтажники відбійними молотками та домкратами розвалюють шестиповерховий цегляний каркас відомчої лікарні колишнього радіозаводу. Вантажівки брили цегли вивозять на звалище. Процес іде дуже повільно. Чому? Одна бригада пропрацює місяць й, не отримавши обіцяної оплати, покидає роботу. Слідом приходить інша й ситуація повторюється. Невдовзі третя приступає й невдовзі припиняє. А там, дивись, четверта приступає… Як би то не було, а процес, як то кажуть, йде…
 Усі на будові працюють по словесній домовленості. А ви хочете у нас знайти роботу по трудовій? Хотіти, як то кажуть, не шкідливо… Ситуація банальна: робота є. Не по трудовій, ясна річ. Хочеш – погоджуйся, не хочеш ризикувати – й далі наївно сподівайся знайти легальну роботу.  
 Я би проблему демонтажу вирішив дуже просто: дозволив би бажаючим розбирати будову й забирати цеглу собі. І цегляний каркас розтанув би безкоштовно й людям користь була…  
 Якось поцікавився у начальства: "А мо дешевше буде викликати вибухотехніків?"
 У відповідь почув: " Нічого не вийде – навкруги житлові будинки".  
 Я те резонно: "А у Європі чомусь виходить…"
 На будові бригада вкладає асфальт. Як прийнято, спочатку бульдозер розгорнув територію для дороги, будівельники насипали піщану подушку. Аж тут виявилося: забули прокласти каналізаційні труби! Екскаватор розрив траншею, труби вклали й бульдозер зарівняв. Вдруге засипали пісок, накрили шаром щебінки, виставили та вбетонували бордюри. Асфальт очікувався наступного дня. Вночі пішов проливний дощ і розрита земля із виставленими бордюрами осіла. Довелось переробляти. Яка продуктивність праці і, що логічно, ціна житла може бути при подібній нашій дебільній організації праці?  
 У серпні нашу бригаду кинули на прорив – потрібно було терміново звести корпус трансформаторної підстанції. Працювали стаханівськими методами до темряви. Якось мене сусід на дорозі стрів й здивовано запитав: "Ти де сьогодні так набрався?"
 Я на те: " Не набрався, а напрацювався. Гроші трудами праведними по-стаханівські заробляю…"
 Виходили й у вихідні й таки до 27 серпня каркас підстанції збудували.  
 В той час мені кум запропонував більший заробіток і я відпросився у бригади на декілька тижнів… Працювали ми не офіційно отож, ясна річ, заяву на відпустку за власний рахунок писати не довелось.  
 Минуло три тижні і я зателефонував бригадирові відносно зарплати. Почув таке: "Я працюю дома по господарству – не заплатив господар отож ми й не виходимо на роботу… Обіцяє розрахуватись найближчими днями. Чекаємо". Пізніше телефонував знову. Відповідь знайома до сліз: "Чекаємо…"
 Минуло більше місяця. В кінці дня зайшов на будову й привітався із колегами. На мій подив керівник охорони вигнав мене із будови – стороннім, мовляв, вхід заборонено. За мене бригадир заступився: "Доки наш колега не отримав розрахунок, доти він працює у нашій бригаді!"
 Ситуація була парадоксальною: я практично то працював а, от документально, – ні!  
 Рівно через два місяці зателефонував бригадир й повідомив: за кожний робочий день вийшло нам по 100 гривень та от видав господар кожному за місяць праці по 1000. Решту обіцяє заплатити пізніше."
 Два місяці тому 1800 гривень були еквівалентні 360$. Сьогодні за них й 300$ не купиш… І то, якщо їх вирвати із власника будови пощастить…  
 Може поскаржитись в прокуратуру? Так власник будівництва ж пиячить із тим прокурором, вони кенти, мафія! І чим я документально доведу, що там працював? Ну що, блін, робити із таким народом? Знову виходити на Майдан але вже із обрізом? Із кого починати?

Ситуація парадоксальна: хорошого Президента, як і депутата, у нас бути не може! (Вибачаюсь за повтор.)
 Створилась парадоксальна ситуація при котрій… хорошої людини на посаді Президента бути не може! Таку людину не виберуть! Чому? А ви уявіть таке: знайшовся благородний чоловік, котрий наважився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму дій:  
         "Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "Влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "…и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись сатанинським ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розкрадати власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві поглиблюється криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та впливу на нашу свідомість через підконтрольні ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
         1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько олігархів, колишніх впливових комуністів, працівників радянських спецслужб, сьогоднішніх злодіїв, брехунів, лежнів.  
         2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-КДБ. Переглянути їхні пільги пенсії та. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності.  
         3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
         4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
         5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
         6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
         7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
         8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
         9) Страхова медицина.  
        10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих авто.  
        11) Повернути заощадження нацбанку СРСР по курсу 1 карбованець СРСР – 1 долар США.
 12) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
         Кожен народжується вільним і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат". Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.  
         При моєму керівництві ви відчуєте себе людьми. Колишні депутати-мільйонери, котрі насправді ніколи не були народними підуть працювати на благо держави. При стабільності та низьких податках підприємцям стане комфортно працювати, іноземцям вкладати капітали в нашу економіку отож з'являться робочі місця. Колишніх агентів та інформаторів НКВД-КДБ виведемо на чисту воду й позбавимо величезних пенсій та пільг. Вояків ОУН-УПА визнаємо учасниками бойових дій за волю України й вшануємо, як героїв. На військову службу наші хлопці будуть їздити, як на роботу, й в учбових класах та на полігонах вивчати військову справу. НАТОвці допоможуть модернізувати армію, знешкодити склади прострочених боєприпасів котрі сьогодні настільки чутливі, що вибухають від найменшого поштовху, нагрівання. Суд присяжних підкупити неможливо отож судочинство стане справедливим. Справи раніше засуджених переглянуть присяжні: не винен – вертайся до рідної домівки. Офіційне працевлаштування стане нормою, як у всьому в цивілізованому світі. Профспілки стануть слідкувати за дотриманням належних умов праці, зростанням зарплати відповідно інфляції та своєчасною виплатою заробленого. Захворів? Не трагедія - вибирай лікарню згідно соціального статусу. В день виписки лікарня надасть розпечатку, в котрій вказана ціна перебування, вартість кожної прийнятої пігулки та процедури. Частину оплатить страхова компанія, інше соціальні служби. Немає грошей на нове авто? Не біда – купи в Європі потримане. Заплати в бюджет 10% теперішньої вартості й катайся на здоров'я… Хочеш нове? Зателефонуй і до тебе у вказаний час завітає представник автосалону. Вибереш авто по каталогу, комплектацію, колір, спосіб оплати й через тиждень отримаєш його заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками.  При моєму керівництві та вашій працелюбності економіка України буде процвітати, отож свої вклади ощадбанку СРСР отримаєте без зволікань. І куди б Ви не прийшли, скрізь Вам будуть раді. Ніхто не скаже: "Принесіть довідку". Вам скажуть інакше: "Заповніть анкету. Ми Вам віримо, але можемо й перевірити…" Пані та панове, леді та джентльмени, виберіть мене. Ви у мене будете достойними громадянами цивілізованої України. Зобов'язуюсь жити на президентську зарплату й любити лише Україну!"  
         Гарний виступ? Так, гарний, але… Але розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю його шанси:  
         1) Силовий розгін Зради – антиконституційний отож є карним злочином.  
         2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці, їхні діти та родичі.  
         3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втратиш 40% голосів.  
         4) На професійну, високооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!  
         5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втратиш 40% голосів виборців та наживеш ворогів серед російських урядовців.  
         6) Суд присяжних передчасний. Судді та прокурори звикли жити за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втратиш 10% голосів.  
         7) Податки зараз надто високі отож підприємцям не вигідне працевлаштування по трудовій. Втратиш голоси бізнесменів.  
         8) Профспілки – люди відвикли від цього слова та й підприємці не захочуть бути підконтрольними ще одній організації. Втратиш голоси підприємців.  
         9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати від пацієнтів "живі" гроші. Втратиш голосів медиків.  
        10) Здешевлення розмитнення смерті подібне спритникам, котрі на цьому наживаються. Втратиш голоси митників та спекулянтів автомобілями.  
        11) Повернення вкладів – міф! Україна банкрот, тому що… Не повірять отож теж втрата голосів…
 12) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли відчувати себе бидлом: "Без бумажки ти букашка, с бумажкой – человек". Це означає: не зрозуміють, отож тут теж втратиш голоси…  
          Розумні люди й далі довго популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, скажуть, ця програма є програшем, втратою вкладених грошей та часу. Скажуть, що не варто наживати ворогів в середині України та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане "Принуждение к миру!" Наведуть приклад В'ячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав а пізніше рідна влада "прибрала"… Ну, коли вже багатолітнього політв'язня не вибрали!..  
 Скажуть прямо в очі: "Ти що, хочеш розділити його долю!? Не лізь, не воруши оте сатанинське кубло, не ризикуй життям. Полізеш - безглуздо втратиш гроші, час, здоров'я а мо й життя…"  
         Далі розумні люди пояснять як сьогодні діяти, щоб стати Президентом: спочатку потрібно заручитись підтримкою "грошових мішків". Оскільки ті "нові українці" (олігархи) за гарні очі (просто так тато маму не цілує) грошей не дають то пізніше доведеться ті капіталовкладення  відробляти - проводити вигідну їм політику. У виступах перед народом потрібно бути популістом: в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що "електорат" хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході слід говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні, Сході та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії тому, що без їхнього газу та торговельних відносин нам не вижити… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато, жестикулювати і знову обіцяти, обіцяти... При цьому жодним словом не образити агентів колишніх МГБ-КДБ, нинішніх українських управлінців, російських урядовців, а людям обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо. Вважай на те, що твій конкурент буде таким же популістом та брехуном як і ти. В державі багато розуміючих реалії життя людей отож вони із вас двох виберуть те г…, котре смердить менше. Ти повинен одягатися гарніше, обіцяти правдоподібніше, щоб люди дійшли висновку, що від тебе смердить менше. А переміг – забудь усе наобіцяне лохам й живи в своє задоволення. Якщо ж під тобою колись захитається крісло з гербом, тоді тако: нацарював скільки зміг доларів й з ними утік…  
         А й справді: кому із українців сьогодні потрібні кардинальні реформи? Один підпільно (не зареєструвавшись, отож не сплачуючи податків) щось виготовляє, ремонтує, другий ввозить та продає "контрабас", третій із жезлом стоїть на шляху й бере хабарі, четвертий, п’ятий, десятий теж має неконтрольований заробіток. Кожен розуміє: якщо до влади прийде справжній господарник – потік "лівака" припиниться, отож може бути ще гірше… Навіщо їм реформатор та радикальні переміни? Виходить так, що справжні реформи нікому в Україні не потрібні! Послухає чоловік розумних порад й махне на цю затію рукою…  
 І от в результаті, мізки нам промивають підконтрольні мафіозним структурам ЗМІ, споживаємо перенасичені консервантами та барвниками генетично модифіковані продукти, ковбасу виготовлену переважно із сої, масло із рослинних жирів, овочі та фрукти з нітратами, дихаємо забрудненим повітрям й від постійних стресів покірно вимираємо зі швидкість 500000 українців в рік.

Створилась парадоксальна ситуація при котрій… хорошої людини на посаді Президента бути не може! Таку людину не виберуть! Чому? А ви уявіть таке: знайшовся благородний чоловік, котрий наважився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму дій:  
         "Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "Влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "…и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись сатанинським ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб розкрадати власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві поглиблюється криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та впливу на нашу свідомість через підконтрольні ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
         1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько перефарбованих комуністів, колишніх працівників радянських спецслужб, злодіїв, брехунів, лежнів.  
         2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-КДБ. Переглянути їхні пенсії та пільги. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності.  
         3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
         4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
         5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
         6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
         7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
         8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
         9) Страхова медицина.  
        10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих авто.  
        11)Повернути заощадження нацбанку СРСР по курсу 1 карбованець – 1 долар США.
 12) Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
         Кожен народжується вільним і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат". Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.  
         При моєму керівництві ви відчуєте себе людьми. Колишні депутати-мільйонери, котрі насправді ніколи не були народними підуть працювати на благо держави. При стабільності та низьких податках підприємцям стане комфортно працювати, іноземцям вкладати капітали в нашу економіку отож з'являться робочі місця. Колишніх агентів та інформаторів НКВД-КДБ виведемо на чисту воду й позбавимо величезних пенсій та пільг. Вояків ОУН-УПА визнаємо учасниками бойових дій за волю України й вшануємо, як героїв. На військову службу наші хлопці будуть їздити, як на роботу, й в учбових класах та на полігонах вивчати військову справу. НАТОвці допоможуть модернізувати армію, знешкодити склади прострочених боєприпасів котрі сьогодні настільки чутливі, що вибухають від найменшого поштовху, нагрівання. Суд присяжних підкупити неможливо отож судочинство стане справедливим. Справи раніше засуджених переглянуть присяжні: не винен – вертайся до рідної домівки. Офіційне працевлаштування стане нормою, як у всьому в цивілізованому світі. Профспілки стануть слідкувати за дотриманням належних умов праці, зростанням зарплати відповідно інфляції та своєчасною виплатою заробленого. Захворів? Не трагедія - вибирай лікарню згідно соціального статусу. В день виписки лікарня надасть розпечатку, в котрій вказана ціна перебування, вартість кожної прийнятої пігулки та процедури. Частину оплатить страхова компанія, інше соціальні служби. Немає грошей на нове авто? Не біда – купи в Європі потримане. Заплати в бюджет 10% теперішньої вартості й катайся на здоров'я… Хочеш нове? Зателефонуй і до тебе у вказаний час завітає представник автосалону. Вибереш авто по каталогу, комплектацію, колір, спосіб оплати й через тиждень отримаєш його заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками.  При моєму керівництві та вашій працелюбності економіка України буде процвітати, отож свої вклади ощадбанку СРСР отримаєте без зволікань. І куди б Ви не прийшли, скрізь Вам будуть раді. Ніхто не скаже: "Принесіть довідку". Вам скажуть інакше: "Заповніть анкету. Ми Вам віримо, але можемо й перевірити…" Пані та панове, леді та джентльмени, виберіть мене. Ви у мене будете достойними громадянами цивілізованої України. Зобов'язуюсь жити на президентську зарплату й любити лише Україну!"  
         Гарний виступ? Так, гарний, але… Але розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю його шанси:  
         1) Силовий розгін Зради – антиконституційний отож є карним злочином.  
         2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці, їхні діти та родичі.  
         3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втратиш 40% голосів.  
         4) На професійну, високооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!  
         5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втратиш 40% голосів виборців та наживеш ворогів серед російських урядовців.  
         6) Суд присяжних передчасний. Судді та прокурори звикли жити за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втратиш 10% голосів.  
         7) Податки зараз надто високі отож підприємцям не вигідне працевлаштування по трудовій. Втратиш голоси бізнесменів.  
         8) Профспілки – люди відвикли від цього слова та й підприємці не захочуть бути підконтрольними ще одній організації. Втратиш голоси підприємців.  
         9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати від пацієнтів "живі" гроші. Втратиш голосів медиків.  
        10) Здешевлення розмитнення – руйнування бюджету й смерті подібне спритникам, котрі на цьому наживаються. Втратиш голоси митників та спритників.  
        11) Повернення вкладів – міф! Україна банкрот, тому що… Не повірять отож теж втрата голосів…
 12) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли відчувати себе бидлом: "Без бумажки ти букашка, с бумажкой – человек". Це означає: не зрозуміють, отож тут теж втратиш голоси…  
          Розумні люди й далі довго популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, скажуть, ця програма є програшем, втратою вкладених грошей та часу. Скажуть, що не варто наживати ворогів в середині України та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане "Принуждение к миру!" Наведуть приклад В'ячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав а пізніше рідна влада "прибрала"… Ну, коли вже багатолітнього політв'язня не вибрали!.. Скажуть прямо в очі: "Ти що, хочеш розділити його долю!? Не лізь, не воруши оте сатанинське кубло, не ризикуй життям. Полізеш - безглуздо втратиш гроші, час, здоров'я а мо й життя…"  
         Далі розумні люди пояснять як сьогодні діяти, щоб стати Президентом: спочатку потрібно заручитись підтримкою "грошових мішків". Оскільки ті "нові українці" (олігархи) за гарні очі (просто так тато маму не цілує) грошей не дають то пізніше доведеться ті капіталовкладення  відробляти - проводити їм вигідну політику. У виступах перед народом потрібно бути популістом: в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що "електорат" хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході слід говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії тому, що без їхнього газу та торговельних відносин нам не вижити… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато, жестикулювати і знову обіцяти, обіцяти... При цьому жодним словом не образити агентів колишніх МГБ-КДБ, нинішніх українських управлінців, російських урядовців, а людям обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо. Вважай на те, що твій конкурент буде таким же популістом та брехуном як і ти. В державі багато розуміючих реалії життя людей отож вони із вас двох виберуть те г…, котре смердить менше. Ти повинен одягатися гарніше, обіцяти правдоподібніше, щоб люди дійшли висновку, що від тебе смердить менше. А переміг – забудь усе наобіцяне лохам й живи в своє задоволення. Якщо ж під тобою колись захитається крісло з гербом, тоді тако: нацарював скільки зміг доларів й з ними утік…  
         А й справді: кому із українців сьогодні потрібні кардинальні реформи? Один підпільно (не зареєструвавшись, отож не сплачуючи податків) щось виготовляє, ремонтує, другий ввозить та продає "контрабас", третій із жезлом стоїть на шляху й бере хабарі, четвертий, п’ятий, десятий теж має неконтрольований заробіток. Кожен розуміє: якщо до влади прийде справжній господарник – потік "лівака" припиниться, отож може бути ще гірше… Навіщо їм реформатор та радикальні переміни? Виходить так, що справжні реформи нікому в Україні не потрібні! Послухає чоловік розумних порад й махне на цю затію рукою…  
 І от в результаті, споживаємо перенасичені консервантами та барвниками генетично модифіковані продукти, ковбасу виготовлену переважно із сої, масло із рослинних жирів, овочі та фрукти з нітратами, дихаємо забрудненим повітрям й від усього того покірно вимираємо зі швидкість 500000 українців в рік.  
 Я живу тут й бачу реалії сьогодення. Який смисл при такому стані справ порядній людині ради ідеї за власний кошт йти у політику? От і йдуть хитруни, спритники ради наживи… Колись Ленін (Ульянов) владу здобув не тому, що був мудрий, як Соломон, а тому, що його німці щедро профінансували. І, як показали подальші події, не помилились - Ленін підписав вигідний їм мир. Надалі дружба та співробітництво СРСР та Німеччини продовжувалось аж до четвертої години ночі 22 серпня 1941 року…

Питання таке: Якби загиблі вояки ОУН-УПА сьогодні воскресли, то що вони сказали б про нашу сьогоднішню дійсність?

Шановні співвітчизники. Кожного із вас щодня обурює те чи інше беззаконня, котре особисто Ви безсилі усунути.  Пропоную кожному опівночі вийти на двір, (на балкон) і голосно з нотками обуреня (відчаю) в голосі промовити : "А що я можу змінити один!?" Якщо вся Україна скаже так в один голос – весело буде? Га?

А ви уявіть собі таке: знайшовся чоловік, котрий зголосився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму дій:
 Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої "влади рад робітничих та селянських депутатів", котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья…", й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти - усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало - "и как один умрём в борьбе за это!"  
 Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись комуністичним ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб дерибанити власність держави й далі впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні - олігархи. В суспільстві продовжується криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та ЗМІ. Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:  
 1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько перефарбованих комуністів, колишніх працівників радянських спецслужб, злодіїв, брехунів, лежнів.  
 2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-КДБ. Переглянути їхні пенсії та пільги. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності. Якщо цього не зробити,  зруйнується нація!  
 3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.  
 4) Професійна армія – на службу, як на роботу.  
 5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених "визволителів".  
 6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.  
 7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.  
 8) Створення в кожному робітничому колективі профспілкової організації.  
 9) Страхова медицина.  
 10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих авто.
 11)Усунення бюрократизму – замість звичного "Принесіть довідку" говорити "Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо".  
 Кожна людина народжується вільною і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне комуністичне "народ", "пролетаріат" та сьогоднішнє "електорат".  
 Пропоную повернення до християнських цінностей та реформи на зразок повоєнної Німеччини.
   
 Розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю  його шанси:
 1) Силовий розгін Зради - карний злочин.  
 2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці , їхні діти та родичі.
 3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втрата 40% голосів.
 4) На професійну, висооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!
 5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втрата 40% голосів.
 6) Суд присяжних - міф. Судді та прокурори звикли жити за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втрата 10% голосів.
 7) Податкі зараз надто високі отож підприємцям не вигідне працевлаштування по трудовій. Втрата голосів підприємців.
 8) Профспілки – люди відвикли від цього слова та і підприємці не захочуть бути підконтрольними. Втрата голосів підприємців.
 9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати від пацієнтів "живі" гроші. Втрата голосів медиків.
 10) Бюджет не витримає втрати грошей від розмитнення потриманих авто. Здешевлення розмитненя – руйнування бюджету.
 11) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли "Без бумажки ти букашка а с бумажкой – Человек"
 Це означає: ніхто не погодиться бути "букашкою", отож це теж втрата голосів.  
 Розумні люди довго й популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, - скажуть, - ця програма є програшом, втратою вкладених грошей та часу.
 Скажуть, що не варто наживати ворогів в Україні та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане "Принуждение к миру!" Наведуть приклад Вячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав і пізніше рідна влада "прибрала"… З огляду на сказане безглуздо виртачати гроші та час й ризикуватити життям.  
 Пояснять як діяти, щоб стати Президентом: потрібно бути популістом - в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що елехторат хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії бо бо без них ніяк… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато. Не ображати підприємців, агентів колишніх МГБ-КДБ, обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо. А переміг – забудь усе й живи в своє задоволення. Пізніше тако: нацарював й утік…

Давно мріяв придбати нове авто. Якось зайшов в "Будинок одягу", що в центрі міста. Мою увагу привернув блискучий "китаєць" QQ та реклама на ньому. Підійшов ближче. Вродлива представниця AICE-Україна (Автоплан) змалювала привабливі умови придбання авто: "Вартість авто розбиваємо з нарахуванням 4,2% річних на 7 років тобто на 84 внески. Працюємо в групах – учасники розігрують черговість отримання в лотерею. Вам надходять квитанції, ви їх оплачуєте й чекаєте авто. Хочете модель ВАЗ? Без проблем. До нового року сядете за кермо. Для укладання угоди потрібен паспорт, індифікаційний код та перший внесок 1236 гр (3% вартості авто) У нас акція – мило щебетала дівчина, – якщо ви укладете договір до 22 серпня то отримаєте 250 літрів пального в подарунок. І ще одне: якщо вам виповнилося 55 років то ваш щомісячний внесок автоматично зменшується на 30 гривень".
 
 Я зацікавлено: – А якщо я наперед заплачу 10000 гривень?
 
 - О, це міняє справу! Тоді відсоток за кредит буде 2,1% і авто отримаєте в кінці вересня!"
 
 Так це ж чудово! Ось до чого прогрес дійшов – Америка!
 
 Дома поділився враженнями із домашніми. Невістка радісно: "Та дівчина-менеджер є моєю подругою. Її Наташею звати".
 
 -Раз так, то не одурить, – зробив висновок я.
 
 Наступного дня я козирнув тим, що вони із моєю невісткою є подругами – надіявся, що Наталія у випадку сумнівності  
 договору не допустить ошукання свекра її подруги. Та на мої слова лише ніяково посміхнулася й я заплатив перший внесок та підписав угоду. Я не взяв окуляри – підписую документи ще без них. Дома сів за стіл уважно вивчати підписану угоду і мало зі стільця не впав – натуральний розвод лохів на гроші! Писанини море і все настільки туманно, розпливчасто, що зрозуміти щось без пляшки неможливо. Зрозумів одне: дуже хитромудрі юристи складали оригінал договору – не підкопається навіть Генеральний прокурор! Розвели мене (а втім і усіх нас) як дебільного лоха! Та попри все була одна рятівна ниточка: на протязі 7 днів я можу повернути вкладені гроші.
 
 Наступного ранку зайшов у Будинок одягу. Біля QQ компаньйонка Наталії розмальовувала парі пенсіонерів райдужні перспективи отримання авто через їхню фірму, садовила у салон, відкривала багажник, капот. Наталія здалеку мене помітила й змовницьки: "У вас питання?"
 
 Я: – У мене проблеми.
 
 Наталія: – Через 20 хвилин.
 
 Чекати довелося більше: тільки-но одні кандидати на роль лохів відійшли як їх місце зайняли інші. Нарешті я сів на стілець й став пояснювати: "Дома я надягнув окуляри й уважно прочитав умови складеного нами договору. На протязі 7 днів я маю право розірвати договір й отримати гроші назад". Менеджер до мене вже зовсім іншим тоном: "Ви не уважно читали. Одягніть окуляри ще раз й прочитаєте, що ми лише укладаємо угоди а розривають їх у нашому представництві, котре знаходиться у Києві. До побачення!"
 
 Я в міліцію а мені там: "Ми не займаємось цивільно-правовими суперечками". Я в товариство захисту споживачів. Там мені: "Там в коридорі зразок розірвання угоди. Пишіть й відправляйте у Київ". Написав я заяву про розірвання угоди й відправив рекомендованим листом у Київ. Як ви вже здогадалися, повернення внеску й досі чекаю. Я лох в державі лохів! А як інакше назвати?
 
 По якому принципу діє Автоплан та йому подібні? Наведу приклад. Зібралося 5 друзів й в ході розмови виявилося: кожен із них мріє про авто, котре коштує 50000 але має лише 10000. Це означає: кожному доведеться збирати гроші ще 4 роки. Аж тут один дає ідею: "Давайте створимо спілку. Домовимось щороку вносити в касу 10 тисяч й кидати жереб. Щасливчику купимо авто вже сьогодні! Хтось отримає авто наступного року а невдаха – через 4 роки". Тут усе просто, прозоро і без відсотків.
 
 Що таке "Автоклуб", "Автоплан", "Жилищный альянс", Жилищная перспектива" та інші їм подібні? Це по суті та ж система тільки там усе діється під ковдрою та нараховуються чималі відсотки. Ні, авто ви колись справді отримаєте. Отримаєте через 5 – 7 років, сплативши в півтора рази більше його ціни і вимотавши свої нерви. І усе вірно – читайте угоду. Це ще якщо піраміда не розвалиться як та "Еліта-центр"...
 
 В рекламі проголошено "За 10 років існування AICE авто отримали 29800 громадян". Це правда чи ні? І правда, і ні! Правдою було б таке: "За 10 років існування AICE авто отримали 29800 громадян. Зі скандалом".
 
 Фінансові піраміди на зразок "Еліта-центр" процвітають в Україні на грунті абсолютної анархії та уседозволеності. У нас правий той у кого знайомства у "верхах" (криша) або великі гроші. Ви, як підприємець часто мусите укладати бізнесові угоди із діловими партнерами. Реалії сьогоднішнього історичного моменту такі: ви згідно угоді проплатите гроші а товару можете не отримати, відправити товар а грошей не отримати. Ваш кривдник дасть адвокату, прокуророві, судді 20% від свого боргу й ті справу "замнуть". Ось і вся "демократія".
 
 Вашу дитину збив "мажор" й утік? Що буде далі якщо й свідки є? Наступного дня адвокат винного запропонує вам за покійницю 10000$ відступного. Якщо ви відмовитесь, той заплатить свідкам та суддям. От і уся демократія. Подібних прикладів безліч. Дожилися...
 Виснокок: Влади в Україні немає. Ніякої! Суцільна анархія та безпредєл! Хто має гроші для хабарів - той і пан!
 P.S. Заяву на розірвання угоди я відправив на протязі 7 днів. Гроші на мій рахунок й досі не надійшли. Поїду в Київ добиватись правди. Продолжение, як то кажуть, следует...  
 Добюсь чи ні? Робіть ваші ставки, панове...

Цікаву книжечку скачав...
 ЗАКОНЫ ВЛАСТИ (АНАЛДРА)
 
 1-й закон: Интересы власти превыше всего.
 2-й закон: Власть всегда преступна.
 3-й закон: Власть стремится расширить пределы власти.
 4-й закон: Суть власти – владеть.
 5-й закон: Смена власти не меняет её сути.
 
 1. ИНТЕРЕСЫ ВЛАСТИ ПРЕВЫШЕ ВСЕГО  
 
 В подтверждение тому можно привести бесчисленное множество примеров. Жажда власти сильнее даже кровных уз. Природа власти проявляется сильнее природы плоти. Королева-мать дает яд своему сыну, чтобы второй ее сын царствовал безраздельно, чтобы укрепить его власть. Брат убивает брата. Сын убивает отца, чтобы захватить престол. Так поступил и Александр Македонский и многие другие. История престола Российской империи тоже знает подобные случаи. Но подобные примеры можно отнести к импровизации отдельных личностей и осуждать их за это. Но вот в Османской империи была продемонстрирована вершина изобретательности власти для защиты ее от таких обвинений. Они узаконили убийства братьев султана при вступлении его на престол. Закон Фаттиха предусматривал не только обязательное мгновенное уничтожение всех братьев новоиспеченного султана, но и предусматривал детали механизма его реализации вплоть до способа и инструмента его исполнения – удушения черным шелковым шнурком. Тут уж никого не обвинишь и не осудишь – все сделано по закону государства! Закон есть закон.
 
 Интересы власти превыше всего! Множество исторических примеров подтверждает этот закон. Борьба за власть и любые серьезные угрозы интересам власти всегда сопровождаются кровью и поражающей жестокостью. И не только в борьбе за царский трон, но и против него. Друзья-соратники, возглавлявшие Французскую революцию, погибли все под ножом гильотины. Вожди Октябрьской революции были унижены и обесчещены жестокими пытками, а потом расстреляны. Цвет крови стал символом революций. Известное загадочное высказывание о том, что революции пожирают своих сыновей, тоже объясняется просто интересами власти. Уж если родственники, друзья, боевые товарищи, просто массы людей уничтожаются ради интересов власти, то есть ли что-нибудь выше их?
 
 Может быть, есть что-то святое и неприкосновенное для власти? Нет, и святыни уничтожаются, когда это в интересах власти. Даже сама религия, ее храмы и священнослужители во главе с Патриархом всея Руси Тихоном уничтожались вождями Октябрьской революции. Светлана Аллилуева в своей книге «Двадцать писем к другу», рассказывая об отношении Сталина к его матери, жене и детям приходит к выводу: «Он был плохим сыном, плохим мужем и плохим отцом». Интересы власти превыше всего!
 
  ВЛАСТЬ ВСЕГДА ПРЕСТУПНА  
 
 Да, иначе она просто не может существовать. Даже битва за лидерство в табуне по человеческим законам могла бы быть наказуема по четырем статьям уголовного кодекса за причинение боли, хулиганство, нанесение телесных повреждений, насильственное свержение власти...
 ........

"Время - начинаю про
                                      Ленина рассказ". (Маяковский)
 
 Еще до захвата власти будущий глава советского правительства проигрывал в
 голове такой сценарий:
   "Пролетарскому, государству надо принудительно вселить крайне нуждающуюся
 семью в квартиру богатого человека. Наш отряд рабочей милиции состоит,
 допустим, из 15 человек: два матроса, два солдата, два сознательных
 рабочих, из которых пусть только один является членом нашей партии или
 сочувствующий ей, затем интеллигент и 8 человек из трудящейся бедноты,
 непременно не менее 5 женщин, прислуги, чернорабочих и т, п. Отряд является
 в квартиру богатого, осматривает ее, находят 5 комнат на двоих мужчин и две
 женщины - "Вы потеснитесь, граждане, в двух комнатах на эту зиму, а две
 комнаты приготовьте для поселения в них двух семей из подвала. На время
 пока мы при помощи инженеров (вы, кажется, инженер?) не построим хороших
 квартир для всех, обязательно потеснитесь. Гражданин студент, который
 находится в нашем отряде, напишет сейчас в двух экземплярах текст
 государственного приказа, а вы будьте любезны выдать нам расписку, что
 обязуетесь в точности выполнить его".
   Такая вот была голубая мечта, которая в реальной действительности
 обернулась злым кошмаром и тихим ужасом. Он длится свыше семидесяти, лет в
 старых домах Москвы, куда после Октября заявились без приглашения
 непрошеные гости - отряды из "сознательных рабочих и солдат".
   Да, в многокомнатных квартирах, предназначенных на одну семью, с одной
 кухней, одной ванной и одним туалетом, поселили по указанию вождя в каждой
 комнате по семье. Да только не временно, "на эту зиму". Что из всего вышло,
 описали Михаил Булгаков, Михаил Зощенко, многие другие литераторы,
 оставившие нам картины послереволюционного быта. Коммунальные квартиры
 отравляют жизнь многим людям поныне. Конца этому ленинскому почину пока не
 видно. Граждане инженеры так и не построили почти за век достаточно жилья
 для граждан рабочих, потому что многие из них занялись строительством
 объектов совсем иного свойству, "закрытых" городов, о которых мы узнаем
 сегодня, ракетодромов, баз и так далее. А своих средств у граждан, чтобы
 заиметь достойное жилье, не было. Между прочим, квалифицированные рабочие в
 дореволюционных столицах могли арендовать вполне буржуазные квартиры,
 обставив их мебелью.
   Странно, но от внимания историков, не раз переиздававших и дополнявших
 справочник "Ленин в Москве", ускользнул еще один случай посещения вождем
 Москвы, в дни революции 1905 г., причем засвидетельствованн ый не
 кем-нибудь, а Крупской. Это посещение Москвы она относит к осени 1905 года,
 Тогда пришлось также срочно покидать город, еще не познавший ужаса
 "вооруженного восстания", причем не без маскарада, к которому тяготел
 Ильич.

Везли їх, зранених в борні з солдатами,  
 Везли їх, стомлених в тюрмі за ґратами,  
 Везли, щоб там, в краях холодних,  
 Згноїти велетнів народних,  
 Крилаті іскри потушить  
 І знов дурити і душить.
 В сльозах затриманих, з палкими муками,  
 Вони прощалися з полями, з луками,  
 Навік прощались з краєм рідним,  
 З своїм сліпцем — народом бідним,  
 Неслись в чужинну сторону  
 І мов лягали у труну.
 І ось вони на мить одну спинилися  
 І на селян крізь грати задивилися,  
 А ті стояли, як каміння,—  
 І хтось, лузаючи насіння,  
 Дививсь на вікна і сміявсь:
 «А що, голубчику, попавсь».
 1907 р.

Без сумніву, кожен із нас симпатизує тим чи іншим історичним особам. Як би кожен із них, якщо б воскрес, поступив у нас сьогодні? Га?

Тайное «оружие». Его следует готовить загодя, тщательно обучить многому, в первую очередь подготовить работников спецслужб и пропагандистов-диверсантов, «подкованных» идеологией. Это сложная задача. Уметь сорвать выступление неугодного оратора из враждебного лагеря, высмеять его разумные доводы, перетянуть на свою сторону аудиторию, заразить ее неистовым энтузиазмом – вот настоящее искусство профессионального агитатора.
 
 А. И. Деникин, сам умевший говорить и оставивший значительное мемуарное наследство, описывает случай встречи с таким профессионалом. «Какая беспросветная тьма! Слово рассудка ударялось как о каменную стену. Когда начинал говорить какой-либо офицер, учитель или кто-нибудь из «буржуев», к их словам заранее относились с враждебным недоверием». Но вот появляется оратор полуинтеллигент в солдатской шинели и сразу располагает к себе слушателей тем, что говорит о возврате из казны крестьянам и рабочим их убытков за сто прошлых лет из буржуйских состояний и банков. «Товарищ Ленин к этому уже приступил. И каждому слову его верили, даже тому, что «на Аральском море водится птица, которая несет яйца в добрый арбуз, и оттого там никогда голода не бывает, потому что одного яйца довольно на большую крестьянскую семью». Он как будто воспроизводил «на революционный манер» проповедь в сельской церкви:
 
 - Братие! Оставим все наши споры и раздоры. Сольемся воедино. Возьмем топоры да вилы и, осеня себя крестным знамением, пойдем вспарывать животы буржуям. Аминь.
 
 Толпа гоготала. Оратор ухмылялся – работа была тонкая, захватывавшая наиболее чувствительные места народной психики».
 Этому их учили: надевать солдатскую шинель, что говорить, а главное – как. В Европе еще в конце ХIХ века работали организации русских «революционеров», которые проводили периодически съезды и конференции, на которых шел отбор и специализация кадров, отрабатывались стратегические и тактические вопросы захвата власти в России.

Новочеркасские события 1962 года являются примером того, как можно не только подавить волнения людей в одном своем городе, но и сделать так, что население страны и весь мир об этом ничего не будет знать многие годы. Показательна в этом случае и неадекватность наказания и «провинности».
 
 Случилось так, что введенное правительством повышение цен на мясо и масло совпало с очередным урезанием расценок работ на ряде предприятий города. Возмущенные рабочие выразили свой протест нежеланием выходить на работу. Стихийные митинги всколыхнули общественное самосознание, и люди решились потребовать отмены мер, понизивших их и так убогий уровень жизни. Первыми пострадали портреты Хрущева, подвергнутые сожжению. Организаторы призывали рабочих к сознательной сдержанности, опасаясь провокаций и понимая, что наказания могут последовать. Но в ряде магазинов витрины были кем-то разбиты и хищения имели место. Как утверждал потом первый заместитель командующего Северо-Кавказским военным округом генерал-лейтенант М. К. Шапошников, пытавшийся предотвратить кровопролитие, его бойцы были в форме, а люди КГБ и МВД были переодеты в грязные комбинезоны.
 
 Над городом беспрерывно летали военные вертолеты, снимая телеобъективами все происходящее. Народ пришел на площадь к опустевшему горкому партии с красными знаменами и транспарантами. Танки и стрелковое оружие были применены под предлогом пресечения «погромов магазинов и мародерства» с решительностью, достойной боевой операции с противником. Трупы убитых протестующих были достаточным аргументом для прекращения «беспорядков» и возобновления работы. Жертвы – 24 человека, в том числе один школьник, были собраны военными и похоронены в братской могиле без информации родственников и допуска их к телам погибших. Все раненые – 30 человек – были арестованы и осуждены. Эти цифры от генерала Шапошникова, считающего, что жертв было бы тысячи, если бы он выполнил приказ командующего войсками генерала Плиева на танковую атаку и не изъял боекомплект у стрелков и танкистов в районе Тепловозостроительн ого завода.
 
 Никому из родных сведения о пропавших родственниках не предоставлялись, похоронить своих близких никому не разрешили. Могила охранялась войсками до разложения трупов. С начала событий Новочеркасск был надолго закрыт для въезда и выезда всех его жителей без исключения. Все виды внешних транспортных сообщений были ликвидированы. Почтовая, телефонная и телеграфная связь тоже были прерваны на неопределенный период. Город как будто исчез с карты страны, перемещение грузов в город и из него было организовано под контролем военных без гражданских сопровождающих или с доверенными лицами. С возобновлением работы по предприятиям стали ходить работники госбезопасности и, показывая директору, секретарю парткома и предместкома увеличенные фотографии, снятые с вертолета, установили личности каждого «участника» событий. Затем был закрытый процесс, на котором все, кто был просто в центре событий или, не дай бог, выступал или держал транспарант получили по 25 лет строгого режима. Семь человек были приговорены к высшей мере наказания и были расстреляны, в том числе одна женщина. Дальше было немое оцепенение. Ужас, витавший над городом десятилетия после того, исключал возможность рецидива.

Він головою лічильної комісії призначить Ківалова й скаже: "Ківалов (x) (x) як слід голоси виборців". (Коми самі розставте) І, нагороджений медалями та відзнаками,  пам'ятаючий добро спец фальсифікацій успішно виконає поставлену задачу…
 А виборці вже вкотре витруть плювок із обличчя й покірно підуть, або не підуть на вибори. Тут голосу, не голосуй а результат відомий…

Хвилинка поезії:
 Олександр Олесь
 (Олександр Кандиба)
 1878–1944
 
 Везли їх, зранених в борні з солдатами,  
 Везли їх, стомлених в тюрмі за ґратами,  
 Везли, щоб там, в краях холодних,  
 Згноїти велетнів народних,  
 Крилаті іскри потушить  
 І знов дурити і душить.
 В сльозах затриманих, з палкими муками,  
 Вони прощалися з полями, з луками,  
 Навік прощались з краєм рідним,  
 З своїм сліпцем — народом бідним,  
 Неслись в чужинну сторону  
 І мов лягали у труну.
 І ось вони на мить одну спинилися  
 І на селян крізь грати задивилися,  
 А ті стояли, як каміння,—  
 І хтось, лузаючи насіння,  
 Дививсь на вікна і сміявсь:
 «А що, голубчику, попавсь».
 1907 р.
 * * *
 Яка краса: відродження країни!
 Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
 Мовчали десь святі під попелом руїни,  
 І журно дзвін старий по мертвому гудів.
 Коли відкільсь взялася міць шалена,  
 Як буря, все живе схопила, пройняла,—  
 І ось,— дивись, в руках замаяли знамена,  
 І гімн побід співа невільна сторона.
 Так спить орел,— і враз, розкривши очі,  
 Угледе світ, красу і простір голубий,  
 І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче  
 Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
 Так море іноді всю ніч дрімає,
 І нагло хвилями, як крилами, заб'є,  
 І дивним жемчугом, і барвами заграє,  
 І очі всесвіту до себе прикує.
 Летить воно, хвилюється і ллється,
 В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
 І щастям все життя йому в той мент здається,
 І все в путі йому і годе, і щастить.
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  
 І де взялись ці хвилі сніжно-білі,  
 Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,  
 З яких ясних країн чайки ці налетіли,  
 Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
 Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
 Коли іде борьба за волю, за життя,
 Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
 І сонця жданого блискуче вороття.
 1908 р.
 * * *
 Прокляття, розпач і ганьба!  
 Усю пройшов я Україну,
 І сам не знаю, де спочину
 І де не стріну я раба.
 
 Зректись себе, забуть ім'я,  
 Всесвітнім соромом покритись  
 І, не соромлячись, дивитись,-
 Це дійсність, сон? - Не знаю я..
 
 О краю рабський, скільки сліз  
 Було в мені...! ласк, і втіхи...  
 Які чудовні трави-ліки  
 Для ран твоїх в собі я ніс ...
 
 Ти п'яний спав... А я горів,  
 Душа ставала крем'яною,
 І не слова тепер спокою,  
 А іскри креше з неї гнів.
 
 І їх, як зерна, кину я  
 В твоїх полях, степах і луках,
 І, може, ти в пекельних муках  
 Згадаєш згублене ім'я.
 
 1908 р.
 І ВИ ПОКИНУЛИ
 І ви покинули... і ви пішли...  
 І в найми душі віддали,  
 І клад, що вам діди сховали,  
 На скибку хліба проміняли...
 Цигани ви,
 Цигани ви!..
 А там, в землі, який там скарб лежав
  І скільки струн в собі ховав...  
 Які б то звуки розітнулись,  
 Коли б ви дивних струн торкнулись!..
 Не варті ви,
 Не варті ви...
 І часом чує ліс в тиші нічній,  
 Як десь на кобзі золотій  
 Струна застогне і порветься,  
 І стогін скаргою поллється...
 «О, де ж ви єсть?
 О, де ж ви єсть?..»
 1908 г
 
 * * *
 Колись здавався ти мені орлом підтятим  
 І в полі кинутим в агонії сконать...  
 Очима стежиш ти за ворогом проклятим,  
 Що хтів тебе ногою розтоптать.
 
 Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш...  
 Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,  
 Одним крилом граків ти відбиваєш  
 І сам лежиш на зламанім крилі...
 
 Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,  
 Що ліг в степу на камені спочить...  
 Ти важко спиш і марищ боєм щасним,  
 А ворог твій вже травами сичить...
 
 Тебе взяли... Кати твої ламають руки,  
 Зривають твій мушкет з могучого плеча»,  
 Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,—  
 Його рука не випусте меча.
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  
 
 Народе мій! І ти — орел, вночі підтятий,
 І чом не лицар ти, захоплений в полон?!  
 О орле мій, мій велетню крилатий,  
 О лицар мій, покараний за сон!..
 
 Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,  
 А крила веслами волочиш по землі?!  
 Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,  
 А вітром жалібно голосиш на ріллі?!.
 
 І що орел, коли його орлина зграя  
 Не рве з землі в блакить ясного дня,  
 І що за лицар ти з усмішкою льокая,  
 Без гордих дум, без честі і ім'я?!
 
 1908 р.
 
 * * *
 В країні мертвій і безплодній,  
 В країні зради і пітьми,  
 Забутий богом і людьми,  
 Сумує жертвеник народний.
 
 Травою слід заріс до нього,  
 Віки вогонь вже не горить,
 І ладан вгору не курить,  
 І перед ним нема нікого.
 
 Де ж ви сей час страшний вмирання?  
 Чому молитись не йдете  
 І жертв богам не кладете,  
 І не шепочете благання?
 
 Чи в вас в пітьмі посліпли очі,
 І ви не бачите мети,
 Чи сил немає в вас іти,
 Чи жити з вас ніхто не хоче?
 
 Вам чути хід кінця страшного?
 Ось він іде, біжить, біжить...  
 Востаннє,— жертвеник дрижить-
 Впаде! Впаде! Скоріш до нього!
 
 1908 р.
 
 * * *
 Народ, як мертвий, спить без снів,  
 А я на лірі граю  
 І вас, нудьгуючих панів,  
 Піснями розважаю.
 
 Ганьба мені, ганьба мені!  
 Замовкніть, срібні струни,  
 Бо цілий край кона в багні,  
 І скрізь мерці і труни.
 
 Ні! Хочу ліру я розбить,  
 Узяти сурму мідну  
 І нею з гір мерців будить  
 І Україну бідну.
 
 Лишу я співи про красу,  
 Забуду власні жалі  
 І з гір високих понесу  
 Народові скрижалі.
 1908 р.  
 
 НАД ТРІЩИНОЮ
 Чого могла ти так боліти,  
 Від чого серце билось так,  
 Що розірвалися граніти  
 І залишивсь навіки знак.
 Куди потоки сліз лила ти,  
 Об що ти билаея грудьми?..  
 Чолом тобі, о земле-мати,  
 Уклін мій, страднице, прийми.
 1908 р. Крим. Гори.
 
 * * *
 Даремно все... і голос єсть, і кобзу маю,  
 Рука ж моя не хилиться до струн...  
 Про що тобі, мій краю, заспіваю,  
 Про що тобі заграю серед трун?..
 
 В які слова вложу свою журбу безкраю,  
 І як підкажуть їх могили і хрести?..  
 О мертвий мій, о мій цвинтарю-краю! —  
 Коли ж труну свою розіб'єш ти?..
 
 І як би голосно про тебе заспівав я,  
 Коли б єдиний рух рукою ти зробив...  
 Коли б прокляв віки свого безслав'я,  
 Зневажив би недолюдків, рабів.
 
 І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,  
 В моїх піснях заграє дзвін мечів...  
 І ледве ти ім'я своє згадаєш,—  
 В побідний гімн обернеться мій спів...
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  
 Сиджу один... журюсь самотньо на руїні,  
 Співаю щось помалу і без слів...  
 Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні  
 Серед могил і зламаних хрестів...
 1908 р.

Колега є російськомовним, отож привожу  його слова на укр. мові: "Відкрив салон по продажу компютерів. Гроші капають, отож на безбідне життя вистачає. Щоб не спитись, підробляю по знайомій спеціальності – обслуговую системи сигналізації міста. Дочка вийшла заміж за італійця. Я ж за свої капітали купив  на о. Сицілія будинок й, щоб не пліснявів, здав в оренду отож  чималі кошти  на мій італійський рахунок капають. Дочка живе у розкішному будинку італійця, онук підростає, усе у них, а отож і у мене в шоколаді. Плювати я хотів на усі ваші "помаранчеві" та їм подібні революції!  Живу доки живеться…  А станеться яка заворуха – кину все, сяду в літак й переселюсь у власний будинок в Сицілії! А ви, хахли, без мене тут іпіться зі своїми Майданами, Ющами, Яніками та Юлями…
 Попили ми кави й розійшлися…
 А що було заперечити? Щасливий чоловік – факт!

Робота на будові Ігоря Володимировича.  Продовження поневірянь.  ( Уривок із мої документальної повісті, котра є на www.prisoner.com.ua )                                                                                            
 Посадив я городину й  повернувся в знайому бригаду. Спостерігав до болю знайомий наш спосіб господарювання. Зводимо котеджі а неподалік демонтажники відбійними молотками та домкратами розвалюють шестиповерховий цегляний каркас відомчої лікарні колишнього радіозаводу, вантажівки ті брили цегли вивозять на звалище. Процес іде дуже повільно. Чому? Одна бригада пропрацює місяць й, не отримавши обіцяної оплати, йде шукати кращу роботу. Слідом приходить інша й ситуація повторюється. Там третя приступає…
 Усі на будові працюють по словесній домовленості. А ви хочете у нас знайти роботу по трудовій? Хотіти, як то кажуть, не шкідливо…  
 Я би проблему вирішив дуже просто: дозволив бажаючим розбирати будову й забирати цеглу собі. І цегляний каркас розтанув би безкоштовно й людям би користь була…  
 Якось я поцікавився у начальства: "А мо дешевше буде викликати вибухотехніків?"
 У відповідь почув: " Нічого не вийде – навкруги житлові будинки".  
 А я те резонно: "А у Європі чомусь виходить…"
 На будові бригада вкладає асфальт. Як прийнято, спочатку бульдозер розгорнув територію для дороги, будівельники насипали піщану подушку. Аж тут виявилося: забули прокласти каналізаційні труби! Екскаватор розрив траншею, труби вклали й бульдозер зарівняв. Вдруге засипали пісок, накрили шаром щебінки, виставили та вбетонували бордюри. Асфальт очікувався наступного дня. Вночі пішов проливний дощ і розрита земля із виставленими бордюрами осіла. Довелось переробляти. Яка продуктивність праці і, що логічно, ціна житла може бути при подібній нашій дебільній організації праці?  
 У серпні нашу бригаду кинули на прорив – потрібно було терміново звести корпус трансформаторної підстанції. Працювали стаханівськими методами до темряви. Якось мене сусід на дорозі стрів й здивовано запитав: "Ти де сьогодні так набрався?"
 Я на те: " Не набрався а напрацювався. Гроші трудами праведними по-стаханівські заробляю…"
 Виходили й у вихідні й таки до 27 серпня каркас підстанції збудували.  
 В той час мені кум запропонував більший заробіток і я відпросився у бригади на декілька тижнів… Працювали ми не офіційно отож, ясна річ, заяву на відпустку за власний рахунок писати не довелось.  
 Минуло три тижні і я зателефонував бригадирові відносно зарплати - очікув отримати біля 3000гр. Почув таке: "Я працюю дома по господарству – не заплатив господар отож ми й не виходимо на роботу… Обіцяє розрахуватись найближчими днями. Чекаємо". Вчора телефонував знову. Відповідь знайома до сліз: "Чекаємо…"
 Може поскаржитись в прокуратуру? Так власник будівництва ж пиячить із тим прокурором, вони кенти, мафія! І чим я документально доведу, що там працював?  Ну що, блін, робити із таким народом? Знову виходити на Майдан але вже із обрізом? Із кого починати?  
 P.S. Половина українців сьогодні працюють "в тіні" отож не треба робити вигяд, що це одиноке явище...

Итальянский политический мыслитель Никколо Макиавелли (1469÷1527) в 1513 г. написал трактат «Государь», который, рассчитывая на покровительство, адресовал непосредственно одному из членов господствующего клана, как письмо, цитаты из которого не нуждаются ни в каких комментариях.
 «Его светлости Лоренцо де Медичи.
 Обыкновенно, желая снискать милость правителя, люди посылают ему в дар то, что имеют самое дорогое или чем надеются доставить ему наибольшее удовольствие, а именно: коней, оружие, парчу, драгоценные камни и прочие украшения, достойные величия государей. Я же, вознамерившись засвидетельствовать мою преданность Вашей светлости, не нашел среди того, чем владею, ничего более дорогого и более ценного, нежели мои познания в том, что касается деяний великих людей... Я заключил свои размышления в небольшом труде, который посылаю в дар Вашей светлости. И хотя я полагаю, что сочинение это недостойно предстать перед вами, однако же, верю, что по своей снисходительности вы удостоите принять его, зная, что не в моих силах преподнести вам дар больший, нежели средство в кратчайшее время постигнуть то, что сам я узнавал ценой многих опасностей и тревог. Я не заботился здесь ни о красоте слога, ни о пышности и звучности слов... ибо желал, чтобы мой труд либо остался в безвестности, либо получил признание единственно за необычность и важность предмета. ...Я желаю Вашей светлости достичь того величия, которое сулит вам судьба и ваши достоинства».
 Далее Макиавелли дает скудное описание видов государств, их колонизации, но подчеркивает главную свою цель: «Я не стану касаться республик... я перейду прямо к единовластному правлению и... разберу, какими способами государи могут управлять государствами и удерживать над ними власть».
 Среди баронов Франции всегда найдутся недовольные обиженные или завистники, с которыми можно вступить в сговор и использовать их верноподданных для облегчения победы. «Люди, веря, что новый правитель окажется лучше, охотно восстают против старого, но вскоре они на опыте убеждаются, что обманулись, ибо новый правитель всегда оказывается хуже старого. Что опять таки естественно и закономерно...» (!?).
 Следовательно, чтобы удержать в покорности такую страну недостаточно искоренить род государя, ибо останутся бароны, которым завоеватель обязан за помощь и которые могут повторить свое предательство уже по отношению к нему. Какой же вывод? «Заблуждается тот, кто думает, что новые благодеяния могут заставить великих мира сего позабыть о старых обидах». «Людей следует либо ласкать, либо изничтожать, ибо за малое зло человек может отомстить, а за большое – не может; из чего следует, что наносимую обиду человеку надо рассчитать так, чтобы не бояться мести». «Чтобы упрочить над ними власть, достаточно искоренить род прежнего государя...». «Колонии не требуют больших издержек, устройство и содержание их почти ничего не стоят государю...». «В подобных случаях завоевателю следует... проследить за тем, чтобы род прежнего государя был искоренен...».
 Не этот ли урок объясняет уничтожение нашего царя и дворянства со всеми потомками? Петроград, 16 марта 1918 года, Постановление Чрезвычайной комиссии:
 «Согласно постановлению чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией и спекуляцией все члены бывшей династии Романовых, независимо от степени их родства с Николаем Романовым, имеющие от роду не менее 15-ти лет и проживающие в Петрограде или в ближайших к нему окрестностях, обязаны явиться в течение 16-17-18 марта между 11-тью и 5-тью часами дня в чрезвычайную комиссию по борьбе с контрреволюцией и спекуляцией (Гороховская, 2), по возможности с удостоверениями личности и двумя фотографическими карточками. Уклонившиеся от исполнения этого распоряжения будут арестованы и преданы суду за неисполнение распоряжения Советской власти».
 Ось істина:  «Люди, веря, что новый правитель окажется лучше, охотно восстают против старого, но вскоре они на опыте убеждаются, что обманулись, ибо новый правитель всегда оказывается хуже старого. Что опять таки естественно и закономерно...» (!?).

15-го февраля, 1917 г. Среда. (До зречення два тижні)  
 У меня сделался сильный насморк. В 10 час. принял ген.-ад. Безобразова. В 11 час. – к обедне. Завтракал и обедал Сашка Воронцов (деж.). Принимал и осматривал собрание рисунков и фотографий военной трофейной комиссии. Погулял. Погода была мягкая. Сегодня прибыл из Измайлова батальон Гвардейского экипажа и расположился в Александровке. В 6 ч. принял личного врача. Вечером занимался.
                                                                       16-го февраля. Четверг.
 С 10 час. принял: Ильина, Кочубея и Мосолова. В 11 поехали к часам. Завтракал и обедал Н. П. Саблин (деж.). Посидел у Ольги, Марии и Алексея [дети царя]. Погулял с Татьяной и Анастасией [дочери]. Было 5 мороза и тихо.  
                                                                      17-го февраля. Пятница.
 Утром принял Барка и затем М. Граббе [командир конвоя е. в., генерал-майор]. Ездили к обеим службам. День был солнечный и морозный. Погулял с Татьяной и Анастасией. В 4 принял Озерова. Завтракал и обедал Кутайсов (деж.). Вечером исповедывались.
                                                                        18-го февраля. Суббота.
 Солнечный и морозный день. В 9 час. поехали с Татьяной и Анастасией к обедне и причастились св. [святых] тайн. Затем о. [отец] Александр Васильев приехал к нам и приобщил Ольгу, Марию и Алексея. В 12 час. принял Беляева. Погулял один. В 4 ч. у меня был Рейн. Ездили ко всенощной. Обедал Свечин (деж.).
                                                           19-го февраля. Воскресенье.
 В 10 поехали к обедне с Татьяной, Анастасия тоже простужена. Завтракал и обедал Вилькицкий (деж.). Гулял один. До чая принял Балашова – члена Гос. Думы. В 6 ч. был кинематограф – видел конец «Таинственной руки».
 Вечером у Аликс [так ласково царь называл супругу] собрались: Лили Ден, Н. П., Мясоедов-Иванов, Родионов и Кублицкий.
                                                            20-го февраля. Понедельник.
 Встал поздно. Утром был Воейков [дворцовый комендант, генерал-майор]. После десятиминутной прогулки принял Григоровича и полк. Данильченко, командира запасного батальона Измайловского полка. Побыл наверху у болящих. Завтракал и обедал Сандро (деж.)  
                                                              22-го февраля. Среда.
 Читал, укладывался и принял: Мамонтова, Кульчицкого и Добровольского. Миша [брат царя, великий князь Михаил Александрович] завтракал. Простился со всем милым семейством и поехал с Аликс к Знамению, а затем на станцию. В 2 часа уехал на Ставку. День стоял солнечный, морозный. Читал, скучал и отдыхал; не выходил из-за кашля.
                                                               23-го февраля. Четверг.
 Проснулся в Смоленске. Было холодно, ясно и ветрено. Читал все свободное время французскую книгу о завоевании Галлии Юлием Цезарем. Приехал в Могилев в 3 ч. Был встречен ген. Алексеевым [нач. штаба Ставки верх. главнокомандующего] и штабом. Провел час времени с ним. Пусто показалось в доме без Алексея. [царевича]. Обедал со всеми иностранцами и нашими. Вечером писал и пил общий чай.
                                                           24-го февраля. Пятница.
 В 10 пошел к докладу, который кончился в 12 час. Погода была неприятная – метель. Погулял недолго в садике. Читал и писал. Вчера Ольга и Алексей заболели корью, а сегодня Татьяна последовала их примеру.
                                                          25-го февраля Суббота.
 Встал поздно. Доклад продолжался полтора часа. В 21 заехал в монастырь и приложился к иконе Божией матери. Сделал прогулку по шоссе на Оршу.
                                                           26-го февраля. Воскресенье.
 В 10 час. пошел к обедне. Доклад кончился вовремя. Завтракало много народа и все наличные иностранцы. Написал Аликс и поехал по Бобруйскому шоссе к часовне, где погулял. Погода была ясная и морозная. После чая читал и принял сен. Трегубова до обеда. Вечером поиграл в домино.
                                                        27-го февраля. Понедельник.
 В Петрограде начались беспорядки несколько дней тому назад; к прискорбию, в них стали принимать участие и войска. Отвратительное чувство быть так далеко и получать отрывочные нехорошие известия! Был недолго у доклада. Днем сделал прогулку по шоссе на Оршу. Погода стояла солнечная. После обеда решил ехать в Царское село [к семье], поскорее и в час ночи перебрался в поезд.
                                                      28-го февраля. Вторник.
 Лег спать поздно и спал до 10 час. Ушли из Могилева в 5 час. утра. Погода была морозная, солнечная. Днем проехали Вязьму, Ржев, а Лихославль в 9 час»  
                                                        1 марта (1917). Среда.
 Ночью повернули с М. Вишеры назад, так как Любань и Тосно оказались занятыми восставшими. Поехали на Валдай, Дно и Псков, где остановились на ночь. Видел Рузского. Он, Данилов и Саввич обедали... Стыд и позор! Доехать до Царского не удалось. А мысли и чувства все время там! Как бедной Аликс должно быть тягостно одной переживать все эти события! Помоги нам господь!  
                                                         2 марта. Четверг.
 Утром пришел Рузский и прочел свой длиннейший разговор по аппарату с Родзянко. По его словам, положение в Петрограде таково, что теперь министерство из Думы будто бессильно что-либо сделать, так как с ним борется социал-демократическая партия в лице рабочего комитета. Нужно мое отречение.  К 21 ч. пришли ответы от всех . Суть та, что во имя спасения России и удержания армии на фронте в спокойствии, нужно решиться на этот шаг. Я согласился. Из ставки прислали проект манифеста Вечером из Петрограда прибыли Гучков и Шульгин [члены Думы], с которыми я переговорил и передал им подписанный и переделанный манифест. В час ночи уехал из Пскова с тяжелым чувством пережитого.
 Кругом измена и трусость и обман!
   
                             Із щоденника Президента України В. А. Ющенка. (До втрати Незалежності та усунення із посади лічені дні)
 Посадив дерево, купив глечика. Випив горілки із Яніком, покатав на авто Ахметку, нагородив орденом Ківалова, обізвав Юлю зрадницею. Погода мерзенна. Навкруги зрада, боягузтво та обман.

Варто порозмовляти із нашими людьми та росіянами, щоб переконатись – усіх турбують буденні проблеми й ніхто не мріє йти кудись когось там визволяти, "примушувати до миру".  
 Чому ж стільки розмов про неминучість військового конфлікту із Росією? Тут справа у ментальності, образі мислення російських можновладців. Усі вони (0,01% населення Росії) є людьми владними, амбітними. Росія економічно сильна, добре озброєна і тому її лідерів поважають. В гонку озброєнь кинуті величезні кошти. Винаходяться та виготовляються новітні види озброєнь, реформується армія. І усі при ділі, усі задоволені – конструктори конструюють зброю, заводи виготовляють, армія випробовує, продажні ЗМІ вишукують ворогів й психологічно готують росіян до необхідності так званого "Принуджения к миру". Задіяні усі коліщата велетенського імперського механізму, усі при ділі – гроші проплачуються, робота робиться…  
 Які ж виклики підкидає час? Найближчий сусід – Україна вислизає із сфери впливу Росії й рветься в НАТО! В Кремлі прекрасно усвідомлюють катастрофічні наслідки в разі втрати України.  
 Історія вчить: світ дуже цинічний й підписані домовленості часто перекручуються.  
 Богдан Хмельницький підписав з Росією військовий союз а вийшло…  
 Гітлер в особі Ріббентропа підписав договір про співробітництво та ненапад а вийшло…  
 Кожен із молодят підписував у РАГСі угоду довічного кохання а через певний час..  
 З огляду на історичні паралелі, в Кремлі чудово розуміють: НАТО, наобіцявши українцям фантастичні перспективи, поступово перебере на себе величезні повноваження. Це щось на зразок того, як Вас шлюбний шахрай носить на руках, обіцяє золоті гори а після шлюбу Ви залишаєтесь без квартири, грошей та ще й із букетом венеричних хвороб…  
 Поступово Україна наповниться військами та технікою НАТО, Чорне море стане повністю контрольоване їхніми кораблями, а на кордоні із Росією НАТОвські вояки стануть російським показувати "фак"! В результаті російські стратегічна авіація, підводні човни та міжконтинентальні ядерні ракети втратять усякий смисл – вояки НАТО стануть впритул й Росія перетвориться на оточену недоброзичливцями непримітну державу в центрі Азії…  
 Без сумніву, перспектива втрати контролю над найближчим сусідом неабияк лякає керівництво Росії й втрати України Кремль жодним чином не допустить. Для цього іде неабияка психологічна обробка власного населення - підконтрольні владі ЗМІ зомбують росіян – очорнюють нашу дійсність, висміюють непродуману політику наших лідерів, переконують, що у нас щось на зразок фашизму! Водночас із тим йде фінансування української "п'ятої колони", щоб вкрай дестабілізувати суспільно-політичний стан у сусідній державі. Нічого нового в цьому немає. Напередодні Першої світової війни Німеччина щедро фінансувала партію Леніна, щоб керована ним партія (банда) із середини розвалила російську Імперію. І, як свідчить історія, німецькі марки були витрачені не дарма…
 На кого ж працює час?  
 Чим більше ми будемо рватись в НАТО, тим швидше настане так зване "Принуждение украинцев к миру". Іншими словами, останній термін такий: розв'язка настане в переддень вступу України в НАТО.  
 Жорстокі реалії такі: Вступати в НАТО не можна й, разом із тим, не можна не вступати!  
 Третій варіант в принципі можливий, але сьогодні мало імовірний – неприєднання до різних військових блоків. Для цього потрібен неабиякий патріотизм народу, готовність кожного померти за Батьківщину. Подібне ми спостерігали у Фінляндії 1939 року, у Швейцарії в часи гітлеризму, у нас в часи "Помаранчевої революції"…
 Сьогодні у нас гризня на вершині влади, хаос в законодавстві та економіці й, як результат,  повальне розчарування населення. Ці умови, як відомо, є сприятливими  для усіляких "визволителів"…
 P.S. Світло в кінці тунелю є, але от тунель виявився занадто довгим… (М. Жванецький)

Варто порозмовляти із людьми, щоб переконатись – усіх турбують будені проблеми й ніхто не мріє йти кудись когось там визволяти, "примушувати до миру".
 Чому ж стільки розмов про неминучість військового конфлікту із Росією? Тут справа у ментальності, образі мислення російських можновладців. Усі вони (0,1% населення Росії) є людьми владними, амбітними. Росія економічно сильна, добре озброєна і тому її поважають.  В гонку озброєнь кинуті гігантські кошти. Винаходитяся та виготовляються нові види озброєнь, реформується армія. І усі при ділі, усі задоволені – конструктори конструюють зброю, заводи виготовляють, армія випробовує, продажні ЗМІ вишукують ворогів й психологічно готують росіян до необхідності так званого "Принуджения к миру". Усе рухається, усі при ділі – гроші проплачуються, робота робиться..
 Які ж виклики підкидає час? Найближчий сусід – Україна вислизає їз сфери впливу Росії й рветься в НАТО! В Кремлі прекрасно усвідомлюють катастрофічні наслідки в разі втрати України. Історія вчить: світ дуже чинічний й підписані домовленості часто перекручуються.  
 Богдан Хмельницький підписав з Росією військовий союз а вийшло…
 Гітлер в особі Ріббентропа підписав договір про співробітництво та ненапад а вийшло…
 Кожен із молодят підписував у РАГСі угоду довічного кохання а через певний час..
 В Кремлі чудово розуміють: НАТО, наобіцявши українцям фантастичні перспективи, поступово перебере на себе великі повноваження. Це щось на зразок того, як Вас шлюбний шахрай носить на руках, обіцяє золоті гори а після шлюбу Ви залишаєтесь без квартири, грошей та ще й із букетом венеричних хвороб…
 Поступово Україна наповниться військами та технікою НАТО, Чорне море стане повністю контрольоване їхніми кораблями, а на кордоні із Росією натівські вояки стануть російським показувати "фак"! В результаті Росія перетвориться оточену недоброзичливцями непримітну державу в центрі Азії…
 Без сумніву, перспектива втрати контролю над найближчим сусідом неабияк лякає керівництво Кремля й втрати України Кремль жодним чином не допустить. Для цього сьогодні підконтрольні владі російські ЗМІ зомбують росіян – очорнюють нашу дійсність, переконують, що у нас щось на зразок фашизму! Йде неабияка психологічна обробка російського населення й фінансування української "пятої колони", щоб вкрай дестабілізувати суспільно-політичний стан України.
 На кого ж працює час?  
 Чим більше ми будемо рватись в НАТО, тим швидше настане так зване "Принуждение украинцев к миру".  Іншими словами, останній термін такий: розвязка настане в переддень вступу України в НАТО.  
 Жорстокі реалії такі: В НАТО вступати не можна й, разом із тим, не можна не вступати!
 Отакеє то от…