Політичний ФОРУМ

Вільне спілкування => Тема розпочата: Анатоль від 30 грудня 2017 08:13:47

Назва: Читальня вихідного дня
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 08:13:47
Перший опус називається ПАРК (повна назва "Парк здійснення бажань").
Я сьогодні помістив перероблену версію, а вона не вмістилась в 20 кб. Тож довелось розбити на дві частини. Перша йде спочатку, а друга вже після Павловки.

Назва другого опусу - "Душа на прокат".

Добавив опус "Павловка", який складається з таких частин конвеєра: Екзамен по істмату, Розмова в деканаті, Збори активу, Військкомат, Психіатрична експертиза, Павловка.

Добавив продовження опусу "Душа на прокат". Другу частину. Називається "Екскурсія на Той бік". Розбив її на два куски.

Добавив продовження опусу "Душа на прокат". Третю частину. Називається "Загублена душа". Теж два куски.

Добавив четверту частину опусу "Душа на прокат". Під назвою "Собаче життя".

"Аятол. Бунт ангелів" - це продовження опусу "Душа на прокат"

Добавив 4 частини нового опусу "Осінній сон".  Ще три. Ще чотири.
Назва: Парк. Частина 1.
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 08:14:26
ПАРК.
Частина 1.

Парк "Зелений Гай".
Зараз, в кінці грудня, хоча снігу нема, він зовсім і не зелений. Швидше сіро-буро... ну, ви й самі знаєте якого кольору взимку листяний ліс.
Я люблю тут гуляти. Нема машин, мало людей, можна ходити і мисляти, ні на що не відволікаючись. Особливо мало людей зараз. Сірі, мокрі дні, листя з дерев вже опало, але сніг ще десь в дорозі.
Взагалі дивно, чому так мало людей гуляє в парку. А якщо й гуляють, то не  самі. А чому? Чомусь самим їм не цікаво.

Людина так влаштована, що їй набагато легше реагувати, ніж думати. Реагувати на те, що бачить, на те, що чує. Реагувати емоційно чи з підключенням розуму. Але мислити про щось абстрактне, що не викликає реакції, а потребує концентрації уваги, моделювання процесу - це складніше.

Але я люблю мисляти, тому й гуляю один. Одному ж краще, йдеш куди хочеш, думаєш про що хочеш, не потрібно зважати на співбесідника.
Ні, я розумію, якщо цікава, приємна людина, і є про що з нею поговорити, є якісь спільні інтереси, то... Але де ж таких візьмеш..

Коли хочеться щось обдумати, то гуляю доріжками, тут безпечно, можна просто йти і думати,  не дивлячись  під ноги.
Хоча всі доріжки  всипані коробками і пластинами з пігулок, напевне наркотичних, є й багато малих скляних ампул, але вони безпечні.
В гущавині упаковок від пігулок майже нема. Їх спеціально на доріжки кидають, щоб зацікавлені знали, що саме питати в аптеках.
В деяких пластинках є й пару цілих пігулок. Напевне для безплатної проби. Як кажуть:  руб не покладеш - десять не візьмеш.
А ось хтось випотрошив сім коробок цигарок. Тільки хвостовики на доріжці лежать, а тютюну нема. Напевне ним посипають місця біля схованок, щоб собаки випадково не знайшли, тут багато собак вигулюють.

А коли душі хочеться якихось матеріальних скарбів, то треба зайти в ліс, в гущавину. Тут завжди можна щось знайти. Але треба бути обережним, дивитись під ноги. Бо дуже багато шприців з голками. Більше ніж на шкільному дворі. Тут же їх не прибирають.

Сьогодні мені треба подумати про резонансні слабкі взаємодії і нереактивний принцип переміщення в просторі..
З слабкими взаємодіями в принципі то все ясно, це взагалі мої улюблені взаємодії. Але є в них один серйозний недолік - малий переріз, мала ймовірність  взаємодії. Бо надто вже велика маса W-бозона. Але, на щастя, це можна виправити.
За допомогою відкритого мною ефекту "резонансної слабкої взаємодії" (так я умовно поки що назвав цей ефект).
Суть ефекту в тому, що в квантовому кристалі можна створити сприятливі умови для девіртуалізації W-бозонів, підібравши відповідну де-Бройлівську частоту активної підрешітки кристала. А оскільки бозони намагаються перейти в однин квантовий стан, то цей процес лавиноподібно наростає, що дозволяє на багато порядків збільшити переріз (ймовірність) слабкої взаємодії.

А це дозволяє робити багато цікавих речей.
Наприклад, нейтрони перетворювати в протони (і навпаки). В Ядрах! Чим можна викликати нестабільність важких ядер і їх розпад з виділенням великої енергії.
На цьому принципі можна робити ядерні бомби зі звичайних, нерадіоактивних елементів. І навіть дуже маленької потужності, адже тут не потрібно критичної маси для запуску ланцюгової реакції. Така бомбочка вагою один грам матиме енергію вибуху всього-навсього як кілька тон тротилу.

Можна також легко перетворювати одні елементи в інші (в золото чи платину, наприклад).

Суть процесу в наведеній девіртуалізації W-бозона.
За допомогою чого d- кварк перетворюється на u - кварк. (Нейтрон стає протоном).
W-бозон потім розпадається на електрон і антинейтрино.

Тож таким чином можна генерувати і нейтринні потоки.
І що найцікавіше - ефективно вловлювати нейтрино!
На цьому принципі можна зробити зв'язок на нейтрино, який нічим не екранується і ніким не перехопиться (особливо якщо використовувати квантову спутаність нейтрино).

А ще можна робити нейтринні сонячні батареї. Основна ж енергія Сонця виноситься не е.м. випромінюваннями, а саме нейтрино, оскільки вони легко покидають ядро Сонця, де відбуваються ядерні процеси.
Нейтринні сонячні батареї на принципі резонансної слабкої взаємодії набагато ефективніші за фото батареї, більша потужність з квадратного метра і не залежні від хмарності і часу доби, можуть працювати вночі і під землею, бо нейтрино запросто проходять крізь Землю.

З слабкими взаємодіями в принципі все ясно, а от щодо безреактивного переміщення в просторі - тут треба ще дещо додумати.
Бо ракети - це таке варварство. Левова доля енергії йде коту під хвіст, на прискорення газів, які викидаються.

Новий літальний апарат буде базуватись на принципі векторизації бозона Хігса.
Зараз вважається, що він скалярний і тому маса ізотропна, діє в усіх напрямках однаково. Що гравітаційна, що інерційна.
Але насправді це не так. В дійсності поле Хігса векторне.
І ми навіть спостерігаємо його векторність в окремих випадках.
Порушення його скалярності відбувається під час вибуху гіпернових і зіткненнях галактик, що трактується ніби в деяких галактиках присутня так звана чорна матерія.

Є й залишкова векторність після Великого Вибуху, яка хоч і мала, але має глобальний характер і тому сильний вплив на розширення  Всесвіту.
(Зараз це трактується як наявність якоїсь загадковою чорної енергії, завдяки якій матерія відштовхується).

Оскільки бозон Хігса взаємодіє з W-бозоном, а девіртуалізацією W-бозона ми можемо ефективно керувати, то і локальна векторизація бозона Хігса - справа техніки.
А тоді ми зможемо літальні апарати будувати на "антигравітації", на векторній масі, направленій в потрібному напрямку, відштовхуючись від, чи притягуючись до інших мас.
(Як і роблять, напевне, інопланетяни на своїх літаючих тарілках).

В чому тут проблема? Мені не вистачає чи то концентрації чи інтелекту, щоб в деталях уявити взаємодію W-бозона з бозоном Хігса в випадку його векторності. Особливо враховуючи, що для направленої векторизації потрібно підключати ще й W+- бозони.
Тож, погулявши пару годин доріжками, і не просунувшись ні на грам в розумінні проблеми, я вирішив перепочити і порадувати душу матеріальними скарбами.
А для цього потрібно зійти з доріжки в гущавину лісу.

Ось тут,  якщо розгорнути опале листя, можна знайти слюду. Хтось влітку викинув конденсатори. КСО-13.
Великі такі слюдяні конденсатори, опресовані товстим шаром коричневої пластмаси. Не самі конденсатори, звичайно, а те, що від них лишилось після того як їх побили і забрали мідні клеми. Варварство, побити конденсатори заради мідних виводів.
Але слюди мені більше не треба, я колись назбирав її вже цілу торбу. Буде і на плоскі паяльнички для випаювання мікросхем і на інші плоскі нагрівачі..
Є в мене підозра, що слюду сюди викинули не випадково. Подібні "поклади" є тут ще в двох місцях, біля школи і  колишнього дитсадка. І в обох випадках під одиноким деревом поблизу самої стежки. Напевне теж мітка наркоділерів.

А ось тут в кущах ціла купа порізаних кабелів. Точніше пластикової оболонки від них. Алюмінієві жили добрі люди вийняли на металолом, а оболонку викинули. Треба подумати, що з неї можна зробити. Може якісь шестерні, корпуси чи пропелери. Хоча з поліетилену чи поліпропілену шестерні нікудишні. Краще вже з поліетилентерефтала ту. Тобто з пластикових ПЕТ пляшок. Раніше їх тут в парку було навалом, хоч мішками набирай. Зараз бомжі їх визбирують і здають.
 
ПЕТ - хороший матеріал. В вигляді тканини лавсаном називається. В мене штани лавсанові. Вже років зо 30 в них ходжу, а їм би хоч що. Навіть стрілки видно. Правда сестра, коли приїжджаю до неї в Київ, вже років зо 20 хоче їх викинути, каже, що вони вже порвались. Але то неправда. То вони пропалені знизу. Хтось був листя в парку підпалив, а я гасив, затоптуючи ногами. Ну штани знизу трошки підгоріли, звичайно. Але зверху вони ще як нові.

Часом можна знайти алюмінієві банки з-під пива. Класна штука, але рідко попадається, вони довго не залежуються. З них можна робити і резонатори  і корпуси ракет, і паливні баки, і багато чого іншого.

От чого багато і постійно є в парку, так це шприци. В деяких місцях штук по 10 на квадратний метр. Всяких розмірів від 2 до 20 мілілітрів. І чисто пластикові і з гумовим поршнем. Але їх мені вже не треба. Запасся ними на всю решту життя. Для технічних цілей, звичайно. Дуже корисна і універсальна штука. І в якості дозаторів, насосів, вентилів... І голками запасся. Крім того, що кожен шприц з голкою, так ще є повно голок окремо, навіть в пластикових футлярчиках. Ну де ще таких тоненьких трубочок візьмеш? А вони ще й нержавіючі. Хоча не зрозуміло, навіщо робити для одноразового використання нержавіючі...
Тут під ноги треба дивись добре, щоб не напоротись на шприц з голкою.

А ось тут бомжі монітора розбили. Все металеве забрали, звичайно. Але товсте темне скло з кінескопа лишилось. І куски плати з радіодеталями теж. Деталями з моніторів і телевізорів потрібно запасатись. Бо апарати з кінескопами вимирають як мамонти. І де тоді візьмеш радіодеталі для високовольтних пристроїв?
Гади, високовольтного трансформатора горизонтальної розгортки спалили ось на пеньку. Теж заради міді. Лише куски феритового сердечника залишились. А ось з трансформатора кадрів ізоляційна стрічка. Поліімідна. Це треба взяти, поліімід на дорозі не валяється. Краще всяких інших плівок температуру тримає. Обвуглиться, а не розплавиться.
Але йдемо далі.

Раптом мою увагу привернуло щось незвичайне. В кущах, прямо на мокрому коричневому листі лежала новенька купюра. З металевими смужками і великими цифрами 50. Але це не гривні. І не долари. Долари, кажуть, зелені, а ця - біла. Напевне євро чи рублі.
Ех, тільки половина купюри. Половинка від 50 російських рублів. Може десь тут і друга половинка? Я почав ходити навколо того місця, уважно придивляючись кругом. Другої половинки не було.

Але що це? Велика червона гвоздика з довгим стеблом стоїть, сперта на дерево. В гущавині лісу і свіжа гвоздика. Щоб це означало? Наркоторгівці позначили місце де наркотик поклали? Чи щось тут  сталось, але що? Пів російської купюри, гвоздика під деревом, прямо якийсь конспірологічний сюжет. Може тут десь в кущах і труп знайдеться?
Я розширив зону пошуку, але більше нічого незвичайного не знайшов. Ну, хіба що метрах в десяти, невеличка прямокутна огорожа з прутиків. Хтось там, видно, похований. Але розміром не більше кота.

А може там  яка зброя чи шпигунська апаратура? Може розрити і подивитись? Ні, купюра і гвоздика, схоже, сьогоднішні, а могилка більш давня, судячи з вигляду землі. Навряд чи вона має якесь відношення до купюри і гвоздики.

День в грудні короткий, починало вже темніти і я вирішив, що пора вже й додому. Пішов прямо лісом, не виходячи на стежки. Раптом метрів через сто чи трохи менше я побачив ще одну велику гвоздику, сперту на дерево. Що б це означало? Кому це взимку в лісі здумалось гвоздики ставити? Я почав оглядатись в різні боки, чи не побачу ще.

Зненацька спіткнувся об якийсь пеньок і впав, витягнувши руки. Відчув різкий біль в лівій руці. Підвівся, в руці стирчав шприц, голка повністю зайшла в руку. З трудом витягнув голку  і викинув. Ще цього мені не вистачало. Треба швидше додому, промити рану, а то невідомо що там було, якась червона рідина. Я швидко пішов, картаючи себе за необережність і весь світ за нераціональну світобудову.
Ну як же це так, що якась секундна помилка і може кардинально змінити все життя. Чому не можна повернутись хоча б на кілька секунд назад, щоб не допустити її?

Колись в юності я з товаришем займався створенням машини часу. Ми обговорювали проблему, сперечались, паяли якісь прилади. А потім Сашко раптом додумався до очевидної, тривіальної думки, яка начисто закрила йому шлях до успіху.
- Це ж я можу вернутись в минуле, вбити свого батька в молодості, і мене тоді не буде. Але ж я є. Протиріччя. Значить машина часу неможлива, - зробив він висновок.
Не переконав його і мій жартівливий аргумент, що може своїм існуванням він не батьку завдячує, а сусіду, і цим протиріччя знімається.
- Я і матір можу вбити, - сказав він насуплено з рішучістю в голосі.
Тож на цьому наша робота над машиною часу припинилась.


Назва: Душа на прокат. Частина 1.
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 08:15:54
Душа на прокат.

Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом.
"Щось на кухні не вимкнув",- подумав  я. Вставати не хотілось, але запах примусив мене відкрити очі.
Біля самого ліжка сидів чорт в собачій позі і дивився на мене своїми маленькими чорними оченятами. Я протер очі і потрусив головою. Чорт не зник.
- Брись!- сказав я, кивнувши на двері. "Невже двері не зачинив і якийсь собака зайшов?"
- Я не собака, я чорт,- сказав чорт з образою в голосі.
Я придивився уважніше. І без окулярів було видно, що це не собака, а таки справжній чорт, з ріжками, з свинячим п’ятаком, задні ноги з ратицями. Та й собаки не говорять українською мовою. Я встав, відкрив кватирку і сів біля вікна.
- І чого прийшов?- не придумавши нічого іншого, спитав я.
- Продай душу, а? - жалібно попросив чорт.
- Що, план не виконуєш? Начальство незадоволене?- жалюгідний вигляд чорта наштовхував саме на таку думку.
Чорт мовчки кивнув, розвів руками і ще більше підібгав хвоста.
- Це твій професійний метод такий, чи саме мене вирішив на жалість взяти? Вирішив, що коли я вуличних котів підгодовую, то можна й душу попросити?
- І синичок,- чорт кивнув на кусок сала і пластикову пляшку з насінням соняшника за вікном. - То як, продаєш? - він дивився на мене знизу вгору собачими очима.
- А навіщо вам душі?- запитав я просто з цікавості.
- Не знаю,- чесно відповів чорт. То якісь розбірки між начальством, рейтингами напевне міряються, я ж всього лише простий менеджер з закупок,- чорт ковтнув слину і вичікувально дивився на мене.
- Пів світу не обіцяю,- продовжив він після деякої паузи,- сам розумієш, твоя душа цього не варта, та й в мене бюджет обмежений, за переплату по шерсті не погладять, але щось в розумних межах,.. ну, автомобіль, дача, яхта, гроші, подорожі, дівчата...
- Та мені нічого не треба,- перебив я,- мені вистачає того що є. А подорожувати я взагалі не люблю.
- Як же може вистачити 949 гривень пенсії?- скривив він морду.
- Два місяці вже як 1373 гривні дають. На вівсянку вистачає.
- А здоров’я?- пожвавішав чорт. – Ого, скільки всього! І аритмія, і хребет, і печінка, і підшлункова і...
- А ти подумай рогатою своєю головою,- перебив я його,- от буду я здоровий, зможу їсти, що захочу, ковбаску, холодець, яйця, жарені на салі,- я шмигнув носом і ковтнув слину,- так мені пенсії на це вже не вистачить. Прийдеться думати де гроші взяти, на чому заробити...
- Я можу зробити, що розумнішим станеш.
- Я й того розуму що маю ніяк не використовую. Навіщо це мені? Щоб більше совість мучила через нереалізований потенціал?
- Я можу омолодити тебе. Років на 10. Ну на 20 максимум.
- Та був я вже молодим. Як згадаю... Ні, не хочу. Стільки турбот, нервів, переживань... Робота, житло, дівчата, жінки, діти... Ні, зараз мені спокійніше, комфортніше.
- Так що, не продаєш?
- Не можу,- сказав я, розвівши руками.
- Чому? - мало не плакав чорт.
- Нема в мене душі. Якби була, я тобі і даром би віддав, навіщо вона мені? Але нема.
- Як це нема? - не повірив чорт.
- Отак і нема. І ніколи й не було. Дивись,- я підняв футболку аж до шиї.
Чорт підійшов і почав уважно шарити поглядом у моїх грудях. Від здивування він аж морду відкрив. Потім, ніби щось згадавши, потай глянув на мої пя’ти.
- А можна я...- не докінчивши фрази і не дочекавшись дозволу він засунув свою волохату лапу з гострими кігтями мені в груди і почав там щось шукати. Не знайшовши чого шукав він від несподіванки аж присів на свого хвоста.
- Як же ти живеш?- спитав він, коли нарешті зумів закрити свою морду.
- Отак і живу, сказав я. Встав, поїв, поспав, поїв, погуляв, поспав, поїв, поспав, поїв, подивився телевізор - і спати. На щось інше якось часу не вистачає.
- Шкода, а я так на тебе надіявся,- сумно сказав чорт.
- Начальство буде сварити за погану роботу?- спитав я співчутливо.
- Та й просто перед колегами соромно, і так дивляться на мене як на невдаху.
Запала мовчанка. Хотілось якось допомогти цьому хвостатому, але чим?
- Послухай,- промайнула в мене ідея,- тобі ж власне не душа потрібна, а договір на купівлю-продажу душі.
Чорт підняв голову, в його очах засвітилась надія.
- Точно!- радісно  вигукнув він,- моя справа - укласти договір, а з душами то вже начальство колись там розбирається,- він радісно потер лапи.
- Ну, так пиши договір.
- В мене готові бланки є,- він простягнув лапу собі за спину і витягнув звідкись кусок пергаменту.
- Е-е, стривай,- раптом зупинився  він,- а може ти тойго... вже продав комусь душу?
- А ви хіба не ведете обліку?
- Як це не ведемо, в нас з цим строго,- ображено сказав рогатий.
- Так подивись в базі даних.
Чорт щось зашепотів, почухав лапою ріжок, склав трубочкою вухо і кілька секунд зосереджено мовчав, ворушачи губами. Навіть хвіст перестав смикатись.
- Все нормально!- радісно вигукнув він, - нема.
- Ну, давай підпишу.
- Що, і читати не будеш?- він здивовано глянув на мене.
- А що я втрачаю?- здивувався я в свою чергу.
- Точно,- засміявся чорт і ляснув себе по лобі, - але в нас прийнято,- він зам’явся, - підпис кров’ю ставити.
- Якісь середні віки!- розсердився я, бо різати пальця мені не хотілось. Давай я відбиток пальця поставлю, чи райдужку ока проскануй, чи візьми волосок для ДНК аналізу...
- Ну, може волосок пройде,- не впевнено почав він,- не знаю, колеги засміють,- він скривився як від болю.
- От же ж нещастя,- я рішуче проколов собі пальця і струсив краплину крові на пергамент. - Забирай!
Рогатий засяяв від щастя. Він з задоволеним виглядом глянув на пергамент і раптом посумнів.
- Що ще?- спитав я ледь стримуючи роздратування, бо мене завжди дратує, коли не дають поспати після обіду.
- Відсутні зобов’язання з мого боку,- чорт жалібно дивився на мене.
- Ну то й що?- не зрозумів я. - Це ж тільки тобі плюс, ще подяку отримаєш за економію бюджету, колеги заздритимуть.
- Це так незвично, не повірять, почнуть провіряти, і тут виявиться... Ну хоч щось вимагай, бажано щось стандартне.
- А що люди хочуть за душу?- поцікавився я.
- Любов, славу, посади депутатів, прокурорів, міністрів, суддів...
- Ну ні, на таке я і під тортурами не погоджусь,- мій голос був твердим.
- Ну придумай хоч щось, невже тобі зовсім нічого не цікаве?- скиглив хвостатий,- хіба ти все в житті попробував?
- Цікаво,- сказав я після деякої паузи,- а навіщо людині душа? Що вона дає?
- Не знаю,- зізнався чорт,- сам не розумію навіщо вона і чому нею так дорожать.
- Хочу попробувати як це жити з душею,- вирішив я.
- Нових чистих душ в нас нема, то в іншому відомстві, - чорт задумався,- в нас тільки бе-у, та й то грішників, і я не знаю чи можна  взяти зі складу, в нас же протилежна задача.
- А твоя душа?- я уважно оглянув чорта від ріг до кінчика хвоста,- навіщо вона тобі?
- Не знаю, ніколи не задумувався над цим, навіть не уявляв, що можна і без душі,- просто сказав той.
- Хіба тобі самому не цікаво, як це жити без душі? - напирав я.
- Ну, в принципі то... а раптом вона для чогось потрібна, чи якась ревізія, чи мені не сподобається без душі,- сумнівався рогатий.
- Я ж і не кажу на постійно, може і мені не сподобається з душею, так тільки, попробувати ради інтересу.
- Ну, якщо на деякий час,- погодився він,- то чому б і ні. Скільки тобі зараз, 63? На скільки ти хочеш? Років на десять? На двадцять?
- Я стільки не проживу, давай на три роки. А там подивимось. По рукам?
- По рукам.
Чорт засунув  лапу собі в груди, вийняв звідти щось волохате без форми  і обережно вклав  в мої груди.
- Ну як, ніде не тисне?-  спитав він.
- Трохи з лівого боку муляє.
- В тебе тут ребро трохи неправильне, напевне в дитинстві зламав і так зрослось. Це дрібниці, поправимо.
Він взяв ребро двома лапами, подув на нього, трошки розігнув, знов подув.
- Ну як тепер?
- Зараз добре, навіть не відчуваю нічого,- сказав я.
- Ну, тоді бувай, через три роки побачимось.
- Договір не забудь,- кивнув я на стіл.
 Він ляснув себе по лобі, взяв пергамент і легенько махнув ним. Пергамент зник. А через секунду зник і чорт.
Я провітрив кімнату і ліг досипати.

Вас напевне цікавить, чи змінилось моє життя з тих пір, як воно жити з душею? Зразу скажу, що ніякої різниці я не помітив.
От тільки сни стали іншими. Тепер в снах я бачу картини з минулого і майбутнього. З цього світу і з того.
Бачив і свого чорта. Він подобрішав, поправився, навіть шерсть стала шовковистою і блискучою, став спокійнішим і впевненішим. Очевидно, що душа не допомагала йому в роботі. Не думаю, що через три роки він захоче забрати її назад.
Та й мені цікавіше стало. Думаю, чи не описати щось з моїх снів. Про дитинство Ісуса, наприклад, чи майбутнє людства. Все таки інформація з першоджерел.
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: lot від 30 грудня 2017 09:58:18
когда я был молодым и борзым, написал рассказку, как украинский ученый отворил прибор убирающий ненужные воспоминания. Ставилась эта штука в поезд и пассажиоы за ночь лишались негатива. Дурно все кончилось и для ученого и для желающих. Дома где-то текст в завалах..
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Chambaly від 30 грудня 2017 10:27:13
"Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом."

Шановний пане письменник!
Чи ви розумієте, яку типову асоціацію ви нав'язуєте читачу в перших же строках свого опусу?

 :shuffle:
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 10:48:21
"Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом."

Шановний пане письменник!
Чи ви розумієте, яку типову асоціацію ви нав'язуєте читачу в перших же строках свого опусу?

 :shuffle:

У Вас асоціації з цілком зрозумілим звуком, а той був незрозумілим.
Та й запах не сприяв зрозумілим асоціаціям.

Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Топа від 30 грудня 2017 11:43:40
 Пан Анатоль порося байдужий до читача, бо скільки просив його викласти твір разом, чи посилання...  Я злопам'ятний...

 Щодо цього опусу, не вистачає хтивості у деталях.
 Спокуса чорта не може бути буденною.
 Тому млявенько якось.
 Не вірю.  B-)
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 12:19:09
Щодо цього опусу, не вистачає хтивості у деталях.
 Спокуса чорта не може бути буденною.
 Тому млявенько якось.
 Не вірю.  B-)

Ну так чорт же був невдахою (видно душа заважала карєрному росту).
Та й клієнт йому попався такий, що і даром готовий віддати те, чого нема.
Тож і підстав для якихось сильних емоцій не було.
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Читач від 30 грудня 2017 13:47:01
А що там з харківськими дослідженнями витоків української революції чим закінчилось?
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Kurt Donnerwetter від 30 грудня 2017 13:53:26
Пан Анатоль порося байдужий до читача, бо скільки просив його викласти твір разом, чи посилання...  Я злопам'ятний...
На літклубі все є. :)
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Анатоль від 30 грудня 2017 13:58:28
А що там з харківськими дослідженнями витоків української революції чим закінчилось?

Ще не закінчилось.
Відволікають все  Даю то полтавчани, то харківські бандюки.
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Vadym Noskoff від 30 грудня 2017 14:19:07
І тут без ісуса ніяк обійтися не можуть.
народ хаває
Назва: Re: Відпочиньте від політики. Пропоную два документально-фантастичні опуси.
Відправлено: Читач від 30 грудня 2017 14:22:54
А що там з харківськими дослідженнями витоків української революції чим закінчилось?
Ще не закінчилось.
Відволікають все  Даю то полтавчани, то харківські бандюки.

добре буду чекати продовження  :-B
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:13:28
Павловка.

Екзамен з історичного матеріалізму.


З викладачем мені, можна сказати, повезло. Практичні заняття, чи як їх ще називали - семінари, вів молодий, але розумний і грамотний кандидат наук. Не солдафон, завжди підкреслено ввічливий, не уникав гострих запитань і дискусій, оскільки вважав, що в нього достатньо знань і розуму, щоб перемогти опонента аргументацією,  не звертаючись до адміністративних методів. Його  борідка, мала свідчити чи про  належність до справжніх філософів, чи про свободолюбні погляди.
Для ілюстрації його достоїнств наведу такий діалог, що стався якось між нами.
- Анатоль, Ви знову пропустили семінар.
- Так сталось.
- Статись може раз, два, а коли...
- Не було часу, - уточнив я.
- Часу не може не бути, - аргументація філософа була бездоганною.
- Ви хочете сказати, що я потратив його на щось інше? - висловив я здогадку.
- Я хочу сказати, що в час, відведений на семінар, Ви займались десь чимсь іншим.
Що мені залишалось крім як визнати його правоту і точність формулювань. Не буду ж я заглиблюватись у дискусію ким і на що був відведений мій час.
Заняття, які я все ж часом відвідував проходили в дискусіях на філософські і політичні теми. Але, оскільки це було не часто, то загального навчального плану не ламало. Тож особливих претензій у нас один до одного не було.
Лекції у нас читав зав. кафедрою історії Марксизму-Ленінізму, чи як там вона називалась. З ним ми взагалі були не знайомі, і зустрівшись випадково в коридорі, я б не впізнав його, а він мене.
І от ці двоє приймали екзамен з історичного матеріалізму.
Прочитавши питання і продумавши відповіді, я вирішив йти відповідати. Оскільки мені було однаково, хто мене екзаменуватиме, пішов до першого, хто звільнився. Ним виявився мій добрий знайомий. Але  він засовався на стільці, і запропонував мені здавати екзамен лектору. Для об'єктивності.
Лектор мовчки, і якось байдуже, вислухав мої відповіді, взяв залікову книжку, погортав її і почав задавати додаткові питання.
- Який найвищий орган влади в СРСР? - запитав він.
Я знав, що це питання на засипку, але вирішив походити трохи по лезу.
- Фактично, чи за конституцією? - відповів уточнюючим питанням.
- А хіба у нас влада не конституційна, - пожвавішав він.
Далі ризикувати я не захотів, це все-таки екзамен, а не семінар, де можна дискутувати.
- За конституцією Верховна Рада, - відповів я.
- А фактично? - так просто відпускати рибку, що була вже на гачку він не хотів.
- Джерелом влади в нас є народ, а Партія - авангард народу, його направляюча і керівна сила, - почав я викручуватись. - Тож важливі для країни рішення приймаються і на з’їздах Партії, і в ЦК КПРС, і в Політбюро. Але впроваджуються вони, звичайно ж, не напряму, а представниками Партії в державних органах влади.
По спохмурнілому обличчю екзаменатора я зрозумів, що рибка зірвалась.
- А хто такі дисиденти і чого вони хочуть? - розпочав він нову атаку.
- Дисиденти - інакодумці, хочуть реформування СРСР, свобод, демократії, - я знову грав на грані фолу.
- А хіба ж Партія проти реформ, свобод, демократії? - знов оживився завкафедрою.
- Вони хочуть таких свобод і демократії як там, на Заході, - кивнув я кудись вбік.
- А чим ті погані?
- Там демократія для буржуазії, свобода експлуатації трудящих, а в нас демократія для трудящих, для всього народу, - відрізав я.
- Ти, ніби, до Сахарова їздив в Москву, навіщо?
- Просто хотів поговорити.
- І як, поговорив?
- Я не зміг до нього попасти.
По обличчю екзаменатора пробігла усмішка.
- А що ти скажеш про українських націоналістів? Чого вони домагаються?
- Хочуть незалежної самостійної України.
- Хіба це погано? - довірливим тоном спитав він.
- Тільки в союзі з іншими братніми радянськими республіками можлива вільна Україна, - відрубав я. - А інакше вона опиниться в кабалі капіталістичних держав.
- Ти так справді вважаєш, чи говориш це по необхідності? - в голосі екзаменатора почулось легке роздратування.
- Свобода - усвідомлена необхідність, - випалив я.
- А на семінарах ти ж інакше говорив.
Так ось звідки вітер дує, здогадався я. Мій ввічливий філософ доніс. Але що йому залишалось? Не доніс би він, донесли б на нього. В кожній групі є щонайменше пару стукачів, завербованих КГБ.
- Коли студент ще тільки вчиться, то має право і на помилки і на нерозуміння, чи може й ставати в дискусії на якусь альтернативну точку зору, щоб почути від викладача побільше аргументів, а на екзамені зобов'язаний показати знання і розуміння матеріалу, -  пояснив я.
- Ну, матеріал ти знаєш, - він взяв в руку мою залікову, в іншу ручку і почав гортати сторінки. - Хотілося б поговорити про твоє особисте бачення ситуації.
- Так не на екзамені ж про це говорити, а десь за чашкою чаю, - мені чомусь подумалось, що залікову він взяв, щоб поставити оцінку.
- Вважай, що ми не на екзамені. Ну, чаю нема, але ж можна людям і без чаю побесідувати, - довірливим тоном сказав лектор.
- Я вважаю, що тоталітаризм не має майбутнього, він програє демократії в мирному змаганні, - осмілів я.
- Скільки років радянській владі стільки й прогнозів було, що й місяця не протримається чи року, чи десяти. І де ті пророки? - опонував він.
Дискусія мене завжди заводить, мій мозок перемикається на аргументацію опоненту, забуваючи про небезпеки.
- Тоталітаризм може бути ефективним на коротких дистанціях, бо в змозі мобілізувати всі сили на вирішенні якихось очевидних задач, проблем, в період війни, наприклад. А на довгій дистанції він програє. Бо відсутність свободи приведе до застою, до неможливості появи чогось нового. Невільними людьми легше керувати, але і толку з них мало.
- І скільки ж років ти даєш ще Союзу?
- Років десять - п'ятнадцять. За цей час відійде клуб геронтократів в практично повному складі, і стане очевидним відставання і технологічне, і економічне і в соціальній сфері. А нові люди при владі вимушені будуть проводити реформи.
- Що за клуб геронтократів?
- Політбюро.
- І що буде через 10-15 років?
- Союз розпадеться. Україна стане самостійною демократичною державою.
Я подивився на екзаменатора. Він сидів спокійний, розслаблений, задоволений собою. Залікову книжку і ручку поклав на стіл.
- Ну ти ж розумієш, що при таких поглядах я не можу поставити тобі оцінку, не маю права, - сказав він майже дружнім тоном, подаючи мені залікову.
Я його розумів. Можливо це рішення приймалось не зараз, не тут, і не ним.
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:14:20
Павловка.
Розмова в деканаті.

Ну, що, Анатоль, скінчились твої університети. Для людини, що хотіла займатись наукою це, звичайно, серйозний привід задуматись.
Але я не сприймав це як трагедію. Вчитись не любив. Лекції, семінари... нудно. Та й не зрозуміло навіщо воно здалось. Мені здається треба просто над чимсь працювати, і під час цього вчити те, що тобі потрібно для роботи. Тоді і цікаво і зрозуміло для чого воно.
Ну що ж, займатись наукою і щоб ще й за це платили, виділяли гроші на обладнання тобі вже не світить. Прийдеться наукою займатись в вільний від заробляння хліба час. Але в цьому є й свої переваги, сам вибираєш чим займатись. Потрібно лише правильно зорієнтуватись в чому ти сильний, вибрати тему, щоб була і перспективна і посильна одному.
Звичайно, накатана колія має і свої переваги - по ній швидко просуваєшся по вже освоєному на передній край. Вчишся, чому  навчають, потім робиш, що скажуть, особливо не задумуючись над вибором дороги і стратегій. Вибір зробили вже за тебе, тобі треба лише вписатись в систему, одержати там відповідне місце.
Але ці переваги є й недоліками. Якщо хочеш знайти щось принципово нове треба звернути з колії, йти по бездоріжжю.

Психологічно я був уже поза університетом, але оскільки наказу про звільнення ще не було, то по інерції ходив на екзамени, заліки. Та й не хотілось полегшувати їм життя, щоб звільнили за неуспішність.
До честі викладачів треба сказати, що ставились вони до мене об'єктивно, деякі навіть співчутливо, не старались докльовувати. Тож решту екзаменів я здав успішно. Залишився лише хвіст по істмату.
Є таке поняття як перездача. Це коли студент, який одержав незадовільну оцінку, чи й задовільну, але хоче кращу, йде перездавати з іншою групою.
Для цього треба одержати дозвіл деканату.
Не особливо надіючись, оскільки мій випадок був нестандартним,  я все ж пішов в деканат за таким дозволом.
Декан, огрядний чоловік років п'ятдесяти, сидів насуплений з червоним лицем. Ситуація йому явно не подобалась. Такий скандал, в нього на факультеті виявили дисидента.
- І навіщо ти рота розкривав, хто тебе просив? - апелював він до моєї совісті.
- Екзаменатор, - чесно відповів я. - Цікавився моїми особистими поглядами.
- Ну кому, кому вони потрібні, твої погляди! - майже кричав декан. - Маєш їх собі - то й май, але держи при собі. Думаєш ти один такий розумний?
Тут в кабінет декана зайшов парторг факультету - моложавий, підтягнутий, в костюмі напіввійськової форми, напевне Павкою Корчагіним себе уявляє.
- А, Анатоль! - радісно вигукнув він. - Прийшов попрощатись з нами? І Куди тепер? В армію? На БАМ?
- Чого ж мені зараз з вами прощатись? Ще пару років планую тут побути, повчитись.
- Він планує! Але ми не плануємо! Відучився тут ти вже своє. Тепер тебе в армії вчитимуть, як Батьківщину треба любити.
- Вам то яка різниця? Я ж не на парторга вчусь, а на фізика.
- А нам другого Сахарова не треба. Одного не знаємо куди подіти.
- Та ясно, навіщо вам сахарови, вам побільше павликів морозових подавай.
- Ну нічого, будуть там таким розумникам і сахарови, і павлики морозови, і джавахарлари неру, - засміявся він, задоволений своїм жартом.
- Тут люди з чотирма хвостами ще з минулої сесії є, причому з профільних предметів, а ви збираєтесь відрахувати мене за один хвіст, та й той несправедливий?
- Може то люди після армії чи з села. Нічого, вони підтягнуться і будуть нормальними радянськими спеціалістами, а з твоїм хвостом тільки коням хвости підв'язувати, - зареготав задоволено парторг. - Не можемо ми такого, з такими переконаннями пропустити, - додав вже серйозно.
- За конституцією я маю право на освіту. І нема там обмежень цього права через переконання, - заявив я.
- Ти маєш право, а ми зобов'язані випускати спеціалістів, що відповідають певним критеріям, - розвивав свою думку парторг. - От уяви конвеєр, на вхід якого поступають необтесані чурбани. А на виході повинні вийти готові вироби.  Наша ж задача, щоб ці вироби відповідали певному стандарту. І тут  бачимо, рухається по конвеєру зовні ніби блискучий напівфабрикат, а всередині з гнилизною. І що, ми маємо його пропустити? Щоб тоді десь, колись через нього нам стались великі проблеми? Ні, ми зобов’язані його з конвеєра, - продемонстрував він рух ногою.
- Мене ваші проблеми з чурбанами не цікавлять, - сказав я парторгу. - Я маю право на освіту і буду його відстоювати.
- Дайте мені дозвіл на перездачу з іншою групою, або я вимагаю назначити комісію для здачі екзамену, оскільки вважаю ставлення екзаменатора до мене упередженим і оцінку  необ'єктивною, - спокійно, але твердо сказав я декану.
- Так ти ще будеш тут права качати? - веселий настрій парторга кудись пропав. - Тоді ти не в армію, а на Соловки попадеш ліс валити, чи на Колиму руду добувати. Тут на тебе стільки вже зібрано про твої художества. Як мінімум загримиш по статті: "Поширення завідомо неправдивих, наклепницьких вимислів, що порочать радянський державний і суспільний лад". Якщо не за гвалтування малолітніх, - хіхікнув він.
- Так, тут на тебе за три роки багато надійшло і від студентів і від викладачів, - декан вийняв зі столу товсту кіпу списаного паперу.
Як я дізнався значно пізніше, через багато років потому, варіантів в них було насправді ще більше. Товариш, що жив зі мною в одній кімнаті гуртожитку, розказав, як він під диктовку кагебіста писав, що я виготовляв в гуртожитку вибухівку і їздив тайком в Москву, якраз тоді, коли там був вибух в метро. Притому картинка була з деталями, напевне для достовірності. Як вночі, через вікно другого поверху вилазив з гуртожитку, щоб не помітила вахтерка.
Але в той раз терористами призначили інших.
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:15:15
Павловка.

Збори активу.


Колись бачив цікавий фільм  50-х років. Дія відбувається в університеті. Виключають з комсомолу студента. На зборах комсомольці палко і безкомпромісно викривають і засуджують свого колишнього товариша. Його дівчина зі сльозами на очах питає,  як він до такого докотився, що фактично зрадив і Батьківщину і товаришів і її особисто.
Провина комсомольця величезна і не має виправдання. Він загубив свій Комсомольський Квиток.
- А може його ворог знайшов і в цей час глумиться над Ним, топче Його ногами, плює на Нього! - з біллю і гнівом каже один з обвинувачів.
Комсомолець в повному розпачі. Це для нього справжня трагедія. Товариші відвернулись.  І як же  жити без Комсомолу? Нема для нього без Комсомолу життя.
Але все закінчується добре. Справжнього ворога викрили. Ним виявився викладач, який і вкрав у студента Комсомольський Квиток. А заодно було розкрито  ціле кубло ворогів - буржуазних націоналістів, що окопались в університеті.
Зараз це виглядає, напевне, смішно. Але і в сімдесяті вже не виглядало нормальним.
Та все ж хтось вирішив провести подібний викривально-виховний процес. Не думаю, що це була ідея декана. Напевне парторг чи якийсь товариш в цивільному згадали молодість.
Їхня аргументація зрозуміла - відчисляти за неуспішність студента, що три роки вчився майже на одні п’ятірки за один екзамен по істмату виглядало якось не дуже переконливо. А от за численними просьбами трудящих, в лиці студентського колективу, здавалось більш надійним. Ми ж колективісти. Думка колективу у нас - закон.
Могли б, звичайно, і судовий процес організувати, не проблема, алгоритм відпрацьований. Але це зайвий розголос, ще Гельсінська група зацікавиться, тож краще вирішити це питання тихо, по-домашньому.
Студентський актив складали  староста і комсорг з кожної групи курсу. Були ще декан, парторг і хтось з співробітників деканату. Всього чоловік біля п'ятнадцяти. Проводились збори активу в деканаті, що було тактично правильним, адже мало сприяти відповідальному і консолідованому рішенню.
Почав декан. Говорив  про рішення з'їзду Партії, направлені на покращення навчально-виховної роботи, про відповідальність викладацько-студентського колективу за якість роботи по підготовці кадрів для народного господарства, про складну зовнішньополітичну обстановку в світі, що вимагає консолідації зусиль всього народу на захист завоювань Великого Жовтня, про підривну діяльність західних спецслужб і ворожих радіоголосів, що намагаються сіяти зневіру серед радянських людей у правильності курсу Партії і Уряду, вносити розкол між Партією і Народом, про відщепенців-дисидентів, що допомагають в цьому ворогам, ллють воду на їх млин.
Говорив він з опущеною головою, не дивлячись на слухачів. Слова були правильні, але звучали якось без вогнику, ніби він витягував їх з себе.
Потім слово надали активістам. Промови виступаючих були написані в них на папері. Ну, це зрозуміло, який же студент без шпори.
Але, напевне, декан задав не той тон, бо говорили активісти також мляво, опустивши голови і дивлячись в свої шпаргалки.
Починали з того, що вони - діти звичайних робітників, селян чи інтелігенції, і якби не радянська влада, що дала їм можливість навчатись і вийти в люди, доля їх була б нещасна, довелося б десь батрачити на буржуазію і глитаїв. Що  своєму щасливому теперішньому і світлому майбутньому вони завдячують виключно радянській владі.
А далі, коли по тексту йшло, що не всі ще цінують своє щастя, трапляються й такі, що плюють  в колодязь, з якого п’ють воду  не лише вони, а й інші, починали затинатись, заїкатись, крутити в руках шпаргалку. А підійшовши до розвінчування конкретного гада і його шкідницької діяльності взагалі замовкали і сідали. Сценарій розвалювався на очах, і його потрібно було терміново рятувати.
Слово взяв Павка Корчагін, точніше його теперішня реінкарнація. Це був не той весельчак-жартівник, що розказував мені про конвеєр з чурбанами, а справжній трибун, полум'яний агітатор-пропагандист, що вміє запалювати натовп, доводити його до потрібного емоційного стану.
На мене посипався такий шквал звинувачень, образ і принижень, що я не витерпів і зі злістю огризнувся.
- Чого це ти на мене пащеку розкрив? Вдома на жінку будеш кричати.
Це була помилка. Колись подібний хід у мене був спрацював, коли старий солдафон-комендант гуртожитку за щось кричав на мене. Після різкої відсічі той зразу замовк. А тут ефект був прямо протилежний.
До цього моменту в присутніх були якісь психологічні гальма. В їх очах я був невинною, беззахисною, мовчазною жертвою, на яку їх нацьковують.
А тут раптом став таким же як і вони. Парторг засяяв, навіть декан підняв голову. Спала неприємна напруженість і в активістів.
- Такі як він стріляли нам в спину, здавали наших людей ворогу, йшли  в поліцаї, вирізали нам зірки на спинах! - розійшлась реінкарнація Павки Корчагіна.
Далі все пішло як по маслу. Активісти бойко зачитували свої шпаргалки, парторг з деканом про щось весело перешіптувались.
Може піти звідси? Тут все ясно, подумав я. Навіщо своєю присутністю освячувати їхнє дійство?
Але ні, залишусь до кінця. Цікаво ж подивитись, на що здатні твої товариші, друзі і знайомі. Коли я ще такий досвід знов зможу мати.
Збори активу одноголосно прийняли рішення просити ректорат відрахувати мене з університету.
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:16:22
Павловка

Військкомат.


Про військкомат розказувати  не буду. Всі ви там були і навряд чи за сорок п'ять років щось там змінилось.
Той же конвеєр. Проходить ряд голих хлопців повз ряд тіток в білому. Ті їх зважують, міряють зріст, заглядають в різні дірки і випуклості, мацають яйця, ну все як завжди. Розкажу лише про особливості мого проходження через цей конвеєр,  в результаті яких мене і тут відбракували.
Перша особливість сталась коли одна з тіток заглянула мені в рот і сказала, що їй не подобається мій зуб. Ну, не подобається так не подобається, я ж його не збирався їй продавати. Так ні, тітка виявилась наполегливою і таки намірилась його свердлити. На що я, звичайно ж не погоджувався, оскільки зуб мене не болів і взагалі нічим себе не дискредитував.
- Не болить зараз, пізніше болітиме, - зрекла  вона пророчі слова.
- От коли болітиме, тоді й поговоримо, - сказав я.
Жінка не хотіла відкладати збуття свого пророцтва на далеке майбутнє і вирішила максимально наблизити цей час. Але, оскільки наші погляди в цьому питанні кардинально відрізнялись, і консенсусу не передбачалось, вона звернулась до такого аргументу як воєнком.
Воєнком пообіцяв заслати мене кудись туди, де я і ведмедям буду радий. Я визнав його аргументи переконливими і дозволив жінці наблизити її пророцтво.
Жінка з задоволенням, чого не можна сказати про мене, висвердлила в зубі дірку, зіжмакала пальцями кусочок алюмінієвої фольги і запхала її пінцетом в ту дірку. Потім розплавила на вогні сірника кусочок воску і капнула на фольгу. 
Так я познайомився з військовою стоматологією. Не знаю, чи то була вже випробувана військова технологія, чи експериментальна, але наступного дня пломба вилетіла, через 5 років зуб почав боліти, через 10 смердіти, а через 15 я змушений був його вирвати, оскільки біль і сморід  були  вже нестерпними.
Наступний, кому я не сподобався, точніше не сподобалось моє довге волосся і борідка, був якийсь мужик, теж в білому халаті. Йому, видно, подобались лисі і без бороди, бо він і сам був таким. Тож місцевий прокруст вирішив підігнати мене під свої стандарти.

Аргументи, що мені подобається так як є, на нього чомусь не діяли. Він навіть пробував навести свої, що в довгому волоссі можуть воші завестись. На що я сказав, що краще зробити в армії належні умови, ніж боротись з вошима в такий спосіб.
Я прекрасно розумів, що воші - то лише привід, насправді справа зовсім в іншому. З дуже різних чурбанів, що поступають на військовий конвеєр потрібно зробити стандартного солдата, який би виконував накази. А для цього першим ділом треба позбавити його індивідуальності, подавити волю, принизити, щоб він відчував себе ніким, нічим і ніяким.
Тож, не треба пояснювати, що наша дискусія з прокрустом продовжилась в кабінеті воєнкома. Воєнком мовчки вислухав аргументацію сторін і звернувся до мене з якимсь дивним питанням.
- Ти чому тут українською говориш? - запитав він.
- Не знаю китайської, - чесно зізнався я.
- Дурника з себе клеїш? - здогадався він.
- А якою мовою я, українець, маю говорити в Україні? - поцікавився я.
- Ти в радянській армії і повинен говорити тут російською, - постарався не зірватись на крик воєнком.
- Це не правильно, - пояснив я йому. - Україна повинна мати свої збройні сили і там мають говорити  українською.
- Я тебе на Місяць зашлю, чортові в зуби! - запаси спокійного тону в воєнкома якось швидко вичерпались.
Оскільки на  цей раз аргументи воєнкома були  нереальними, а тому несерйозними, я продовжив пояснювати йому шкідливість для України такої військової політики, що веде до русифікації і асиміляції українців. Бо не раз спостерігав, як повертається з армії в село хлопець і деякий час говорить російською. Навіть з батьками.
Звичайно, для перетворення народів СРСР в єдиний радянський народ така політика, коли в армії єдина мова і служити посилають в інші регіони Союзу, цілком розумна і правильна.
От тільки чому цього не розуміють в керівництві незалежної України? Чому в армії нема єдиної для всіх громадян української мови, чому служити залишають за місцем проживання? Хіба не розуміють, що це не сприяє формуванню єдиної української нації на всій території України, всеукраїнського патріотизму? Хіба не розуміють, що це консервує зросійщеність України, сприяє формуванню місцевих патріотизмів і сепаратизму?
Що тут, недолугість чи свідома антиукраїнська політика? Думаю відсотків на 20 недолугість, на 80 антиукраїнська налаштованість керівництва країни і армії зокрема і відсотків на 90 зручність розкрадання армії, якщо служиш за місцем проживання.
Ви скажете: "Як це так? В сумі більше ніж 100 відсотків виходить."  В армії все може бути. Для армії це нормально.
Але щось я відхилився від теми. Та й тема, власне, закінчилась.
За результатами нашої дискусії мене направили на психіатричну експертизу. Хоча, здавалося б, експертизу мала б проходити інша сторона.
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:18:55
Павловка
Психіатрична експертиза.


Психіатром виявилась привітна жінка середніх років з такою ж середньою фігурою. Обличчя в неї було добре, домашнє, яке більше б підходило вчительці, а не психіатру. Хоча щось я не згадаю вчительок з добрим лицем. Така в них робота. Та й в психіатрів, напевне, не набагато краща. Але мені важко порівняти.
Вона поводила молоточком біля мого носа, постукала по коліну, і стала щось записувати.
- Що означає фраза: "Ліс рубають – тріски летять"? - раптом запитала вона.
- Незначний побічний ефект якоїсь значної події, - відповів я.
- А "Краще синиця в руці ніж журавель в небі"?
- Пріоритет чогось малого, але реального, перед великим, але недосяжним.
Вона з цікавістю подивилась на мене.
- Кажуть ти в університеті вчився? - спитала вона.
- Була така пляма в моїй біографії, - відповів  я.
- А на якому факультеті?
- На фізичному.
- І як вчився?
- Ви про оцінки чи про старання?
- Про оцінки.
- В основному на 5.
- Чуму ж покинув? - співчутливо спитала вона. – Здоров’я?
- Вирішив, що солдатом в армії з мене буде більше користі державі і народу.
- Я серйозно.
- Так Ви не вірите в мої патріотичні мотиви?
Вона з докором подивилась на мене.
- Відрахували мене, - пояснив я.
- За що?
- За погляди.
- Які ж в тебе погляди?
- Я за демократію  і самостійну Україну.
Жінка зразу посерйознішала, обличчя з доброго домашнього якимсь дивом зразу перетворилось на відсторонено-офіційне. Вона більше нічого не питала, схилилась над столом і стала щось писати.
Я крадькома подивився на папір, але почерк був нерозбірливим. Єдине, що вдалось розпізнати, це "Schizo"  латинськими літерами.
Назва: Павловка
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:21:38
Павловка.

Павловка.


Колись тут був монастир. Місце монахи вибрали досить зручне. Розташовувався він  на горі, майже з усіх боків якої був крутий обрив, порослий густими колючими чагарниками. Лише з одного боку на гору вела  більш-менш полога дорога. Зараз тут була психіатрична лікарня, яка займала кілька невеликих будівель. Одна будівля відрізнялась від інших тим, що була двоповерховою, простої прямокутної форми, і оточена парканом колючого дроту висотою біля чотирьох метрів. В кутках огорожі височіли чотири сторожові вишки. Напевне її побудували тут пізніше і вже не монахи.
Не зрозуміло з яких причин, я ж ніби нікого не вбивав, не потрошив і не їв сиру печінку чи ще тепле серце, але мене направили саме сюди.

Кажуть, що театр починається з гардеробу. Тут це називалось приймальним відділенням.
На відміну від театрального гардеробу тут роздягали догола, проводили санітарну обробку, медогляд, одежу забирали, а натомість видавали полосаті штани, таку ж сорочку і шльопанці.
Початок конвеєра відновлення психічного здоров’я не набагато відрізнявся від початку армійського конвеєра. Хоча були й відмінності.
По-перше - це нечисленність клієнтури, в приймальному відділенні я був один. По-друге - це ставлення персоналу до клієнта.
І в військкоматі на тебе не дивляться як на особистість, а тут це набирало абсолютних форм.
Хотів сказати, що  ставляться до тебе як до якоїсь тварини, але подумав, що тут мене не зрозуміють. Особливо мешканці міст. Бо в багатьох вдома є тварини  і сприймаються вони майже як члени сім'ї. Але порівняти зі ставленням до тварин все ж можна. На м'ясокомбінаті.
Я мовчки, відсторонено, навіть приречено рухався цим конвеєром. Але коли одна з співробітниць закладу, нічого не кажучи, намірилась запхати мені в сраку якусь скляну трубку, моє терпіння урвалось. Я запротестував, бо вважав це просто знущанням і приниженням.
- Покличу санітарів, - нарешті вона звернулась до мене як до істоти, що може розуміти людську мову.
- А пояснювати мету ваших маніпуляцій з людиною у вас не прийнято?
- Ми не зобов’язані нічого пояснювати пацієнтам, - роздратованим тоном відповіла вона.
- А все ж попробуйте, - порекомендував я, - може це полегшить Вам задачу.
Вияснилось, що так береться проба на глисти, які відкладають свої яйця в задньому проході, викликаючи свербіж. Пацієнти чухають це місце пальцями, потім пальці беруть в рот і таким чином замикають  цикл розмноження, підтримуючи і поширюючи популяцію паразитів.

Ще одне непорозуміння сталось коли співробітниця мовчки взяла мою руку, протерла ваткою, змоченою в спирт, з явним наміром встромити в вену голку шприца.
- А це ще що і навіщо? - запитав я.
- Не бійся, укольчик, маленький укольчик, зовсім не боляче, - пробувала заспокоїти мене.
- Я питаю що за укол і навіщо, - повторив я.
- Та це навіть не укол, а так тільки, крапельку крові для аналізів, це не боляче, - продовжила заспокоювати.
- Кров можете брати, - дозволив я, - але нічого в мене не вливати.
- А чому нічого не вливати? - поцікавилась вона після того як взяла кров. Видно, спочатку подумала, що я боюсь болю від вкола.
- Бо я здоровий.

Взагалі-то мені було навіть цікаво попасти в психушку. Коли ще випаде така можливість побачити цікавих, нестандартних людей - наполеонів, агентів інопланетних розвідок. Не кожній людині так везе в житті як мені.
Палата моя знаходилась на другому поверсі. Десь біля двадцяти ліжок, пригвинчених до підлоги, гладеньких, без виступаючих частин. Вікна, засклені склом, яке неможливо розбити (це я пізніше взнав), загратована кватирка. Біля вхідних дверей єдиний столик з стільцем, за яким цілодобово сидів санітар. Також цілодобово в палаті горіло світло.
Контингент мене, правда, трохи розчарував. Знаменитих особистостей тут чомусь не було. Чи конспірувались?
Всі були ніби на одне лице. Не в прямому сенсі лице. Обличчя, фігури, вік в них були дуже різні. Але щось у всіх було спільного, якийсь спільний образ заляканої, зацькованої, загнаної, забитої тварини.
З цієї безликої маси виділялись двоє. Молодий хлопець років вісімнадцяти з красивим інтелігентним обличчям і сухорлявий, жилавий чоловік років сорока з лицем садиста. Напевне перевели його сюди з якоїсь тюрми. І що він там такого накоїв, що і для тюрми було забагато?
Про чоловіка говорили, що він вже одужує. Можливо тому, що  часто і охоче допомагав санітарам в їх нелегкій праці.

Хлопець не виглядав психічно хворим, тож я вирішив дізнатись хто він і чому тут. Можливо його дорога сюди подібна до моєї. Судячи з мови був він з Західної України.
Але на контакт він  не йшов. Значить не дисидент. Напевне косить від армії, вирішив я, дізнавшись, що він регулярно сцить і сере в ліжку.
В цій палаті це не було рідкістю. Срали в ліжку, сцяли, займались онанізмом чи не більшість тутешніх пацієнтів. А ще часом безпричинно кричали, верещали, плакали.
Тож санітарам роботи вистачало. Зводилась вона в основному до того, що порушника режиму били кулаком по тім'ячку, що його заспокоювало.
Не знаю, чи це був офіційний метод лікування, чи експериментальний, чи й просто раціоналізаторство місцевих санітарів, але він був тут поширеним і, судячи з усього, ефективним.
До цієї медичної практики добровільно підключався і наш видужуючий. Напевне частіше навіть ніж санітари. Бо поки санітар встане зі свого стільця, поки підійде, щоб зробити хворому заспокійливу процедуру, видужуючий вже тут-як-тут. Любив він це діло. Можливо, коли остаточно видужає, санітаром візьмуть. Хоча й зараз він вже цілком опанував основи професії.

Деякий час мене не чіпали. Приходила пару раз медсестра зробити якийсь укол. Казала, що глюкоза, для підтримки здоров'я. Я відмовлявся, бо на здоров'я не жалівся. Санітар, правда, хотів переконати мене не відмовлятись від уколів, але швидко зрозумів, що зі здоров'ям в мене й справді все в порядку. При моїх 67 кілограмах його 90 кілограм не були переконливим аргументом, адже я був від природи дуже сильний,  ще в четвертому класі вдвічі більших восьмикласників боров. В університеті навіть пробував на секцію боротьби ходити, але швидко покинув, не цікаво. Там треба було навіщось якісь прийоми розучувати в чому я не бачив жодної необхідності, адже і так легко боров всяких розрядників. На медкомісії мені сказали, що такої крові, такого гемоглобіну і в олімпійських чемпіонів ще треба пошукати. Пам'ятаю  як поламав силоміра, що був розрахований на 250 кілограмів. Зазвичай студенти витягували 130-150 кілограмів, максимум 170. Силомір був на два з половиною оберти стрілки. Я потягнув, стрілка дійшла до позначки 70 і зупинилась. 170, записав тренер. Я запротестував, адже стрілка зробила більше двох обертів, а це як мінімум 270.
Той не повірив, тож мені довелось тягнути повільно, щоб він міг порахувати оберти. Стрілка пройшла повну шкалу в 250 кілограм,  пройшла ще далі до позначки 70 і зупинилась, ніби у щось вперлась. Я потягнув сильніше. Всередині механізму щось хруснуло і стрілка назад вже не верталась. Тож записали мені 270 кілограмів.
Наступного разу аргументувати мене не відмовлятись від уколу (думаю це була не глюкоза) прийшли вже два санітари. Цього разу вони були більш наполегливими, тож мені довелось трохи покидати і потягати їх по палаті, поки вони не зрозуміли, що аргументів в них недостатньо.

Ці вправи з санітарами мали неочікуваний побічний ефект. Полягав він в тому, що інші пацієнти, побачивши медсестру з шприцом, чи санітара, що йшов до них, тікали і ховались за мене.
Така популярність мені не подобалась. Бо я ставав ніби організатором бунту, чого зовсім не планував. Я розумів, що до якихось організованих дій вони не здатні, максимум, це ховатись за мене.
Схоже, що ця популярність не сподобалась і адміністрації закладу, бо наступні три санітари були ще більш мотивованими.
Довго тягатись з ними я не захотів, щоб не виснажувати себе, на лікарняних харчах не до спортивних досягнень. Тож трохи пововтузившись з ними для зарядки я застрибнув на підвіконник і схопився рукою за грати кватирки.
- Розіб'ю вікно, - попередив я їх. І, оскільки це не справило на них ефекту, вдарив ногою по шибці. Та задзвеніла, але не розбилась. Вдарив сильніше. Той же результат. Це розвеселило санітарів.
- Скло загартоване, - сміялись вони. - Злазь.
- Голови то ваші, сподіваюсь, не загартовані, - застеріг я.
Навряд чи став би я їх бити ногами, якби пробували стягнути з підвіконника. Бійки - не моє. Боротись - інша справа, а от бити людину... якісь гальма були в мене щодо цього. Я ніколи не бився. Не міг. Та й мене рідко хто намагався побити. В усякому разі знайомі - ніколи.
Колись була сутичка з одним бичком-каратистом. Він встиг нанести один удар, та й той мимо, перш ніж я його схопив і позбавив можливості рухатись.
Бити санітарів я б не став, але ж вони цього не знали, тож стояли в нерішучості. Єдине чого я боявся, чи нема в них в арсеналі стріляючих шприцами пристроїв, якими тварин присипляють. Якщо нема, то відірвати мене від вікна зможуть лише разом з гратами чи рамою.
Ті вийшли порадитись. Через деякий час зайшов один.
- Ладно, не хочеш уколів - не треба, - сказав він примирливо, - Злізай, не будораж хворих.
Я зістрибнув з підвіконника і пішов до своєї койки. Хоч і не вірив його словам, але одного й не боявся. А ввійдуть знов - встигну на підвіконник.
Я сидів на своєму ліжку лицем до вікна. Санітар сів на сусідню койку і почав щось говорити.
Зуби заговорює, зрозумів я, тож прислухався, чи не відкриються двері і не прийде йому підмога.
Зненацька ззаду хтось накинув мені мотузку на шию і повалив на койку. В цю ж мить санітар схопив  за ноги, не даючи можливості перевернутись ногами до нападника. Відчинились двері, забігли ще два санітари і схопили за руки. Попався.
Сестра вколола якийсь укол і всі, задоволені, розійшлись. Залишився лише один черговий санітар біля входу.

Як же це я забув про одужуючого?! Це він ззаду накинув мені на шию скрученого рушника. Треба його провчити.
Я встав і повільно пішов до койки одужуючого. Побачивши, що я йду до нього, той встав і вичікувально дивися на мене. Дивився також санітар, але не вставав. Вся палата, здається, завмерла в очікуванні. Пройшовши дещо далі, щоб одужуючий закривав мене від санітара, я блискавичним рухом тикнув його пальцями під ніс. Під носом є цікава точка, крім того пальці рук в мене тверді, я міг стояти на двох пальцях, протикати пальцями кабачки чи гарбузи, легко розбивати плитку доміно, тож ніхто нічого не помітив, але одужуючий повільно сів, а потім ліг на свою койку.
Я пішов, не оглядаючись, до своєї. Одужуючий почав блювати. Задоволений, я ліг на ліжко. На деякий час санітари залишаться без помічника.
 
Але що це? Я відчув як слабнуть мої м'язи, руки і ноги стають як вата, намокла водою, повіки закриваються від власної ваги. Напевне почав діяти укол.
Але  в овоч перетворити мене в них не вийде. Зібравши залишки волі я встав і почав ходити навколо ліжка. Санітар з цікавістю спостерігав.
З кожним кроком йти ставало все важче. Навіть не те, що важче, а просто ноги не тримали, вигинались в колінах в різні боки. Та й голову і плечі важко було тримати. Я зрозумів, що на ногах встояти не вдасться, можна суглоби вивихнути, тож вирішив повзти. Але і повзти ставало все важче, та й почало зводити судорогою спину. Як же це може бути, щоб таке розслаблення і одночасно судорога? Тим часом судорога посилювалась. Нестерпний біль примушував все більше вигинати спину назад і вбік, поки я не втратив від болю свідомість.
Не знаю скільки пройшло часу, але, очунявши, помітив, що лежу скрючений на підлозі. Ніхто на це уваги не звертав.  Я повільно піднявся і ліг на свою койку. М'язи спини біля правої лопатки боліли від недавнього перенапруження, але кінцівки вже не випадали з суглобів. Це добре.

Наступні дні я зробив неприємні для себе відкриття - я вже не можу опиратись санітарам,  а від фізичного навантаження починається судорога спини.
Не зрозуміло чому мене найбільше підводить спина, адже це далеко не найслабше в мене місце.
Коли був в студентському будзагоні, то запросто ломи гнув. Ми працювали на трасі Сургут-Уренгой. Залізниця проходила через болотисту місцевість і помаленьку вгрузала. Тож кожен рік її потроху піднімали, вирівнювали і підсипали азбестом. Були і спеціальні поїзди, що могли це робити, але після них приходилось переробляти все вручну. Ломами вирівнювали полотно, зсовуючи в потрібне місце, домкратами піднімали і утрамбовували під шпали азбест дерев’яними лопатками - штопками. Тож після третього зігнутого лома спеціально для мене десь знайшли здоровенний ломише товщиною з руку.

Я перестав опиратись і після уколів лежав, боячись поворухнутись, щоб не почалась судорога.
Раз в кілька днів в палату заходив лікар, робив обхід пацієнтів. Я просив його відмінити ці уколи, бо вони мене тільки калічать, на що він весело заспокоював: - Не хвилюйся, ми і тебе вилікуємо.
 А говорити з медсестрами чи санітарами взагалі не мало сенсу.
Тож я почав серйозно непокоїтись. Це м’яко кажучи. Адже перспектива стати стандартним виробом цього конвеєра мені зовсім не подобалась. Зразки були перед очима в буквальному сенсі. А апелювати до совісті чи якихось інших почуттів персоналу було абсолютно даремною справою. На тебе ніхто не дивився як на людину.

Тож я вирішив, що треба звідси тікати. Почав спостерігати обстановку, тутешні порядки і обдумувати варіанти втечі. І через якийсь  час визрів ідеальний план.
Їсти нас водили в їдальню, що була прямо через коридор. Їдальня межувала з кухнею, з якої через досить широке віконце (явний недолік закладу) подавали їжу. Пацієнти по черзі підходили, брали їжу і сідали за столи. На кухні була спека, тож вікно на вулицю, як правило, було відкритим. Але найбільшою удачею було те, що часом під кухню під’їжджав фургон з продуктами. Відстань від фургону до приміщення і до колючого дроту була біля метра.
І от настав підходящий момент. Підходячи до віконця я захопив з собою стільця. Раніше то я міг би одним рухом перелетіти через віконце на кухню, але зараз без стільця не обійтись. Підійшов, став на стільця і просунувся через віконце на кухню, поскидавши з гуркотом миски. Не швидко підійшов до столу (перенапружуватись мені не можна), взяв там великого ножа, щоб поварих не тягнуло на подвиги і пішов до відчиненого вікна. Там зірвав штори, обмотав ними руки і стрибнув на фургон. З вікна другого поверху це було зовсім не високо. З фургона переліз зразу на верх колючої загорожі і впав вже з іншого боку. Подряпався, але на свободі. Вдалось! Тепер швидше до обриву, де густі колючі чагарники.
Залишилось зовсім мало, але почалась судорога спини. Я побіг боком, вигнувшись назад, потім пошкандибав задки. Ще трохи, можна доповзти, а там скотитись з обриву. Але повзти не виходить. Скручений судорогою вбік-назад я лежав на траві за кілька метрів від обриву. Шкода. Я відчув як по щоках поповзли дві сльози.
Назва: Парк. Частина 2
Відправлено: Анатоль від 30 червня 2018 07:29:50
Парк. Частина 2.

Ні, все-таки погано влаштований цей світ. Навіть фотоапарат розумніше - знімає певну кількість кадрів до натискання на спуск і після. Тож якщо не встиг натиснути, чи навпаки, натиснув раніше потрібного,  з серії кадрів можна вибрати потрібний. А от життя чомусь такої можливості не надає.
Навіть електрон чи фотон не преться навмання, а ніби обмацує своєю хвилевою функцією і враховує всі можливі шляхи і перешкоди.
Та й взагалі, закони фізики детерміністичні. Тож не треба машини часу, можна в принципі просто знати майбутнє. Хоч ненадовго наперед. Щоб встигнути правильно зреагувати.
Але, якщо подивитись на це з іншого боку, то детермінізм фізичних законів означає відсутність свободи волі в людини і неможливість якогось іншого вибору.
Треба буде цю проблему колись обдумати, зараз не до того.

Через деякий час біль в руці пройшов, тривога і роздратування минулись, я відчув себе спокійно і впевнено.
"Що ж це за чортівня така з тими гвоздиками? Якщо є дві, то повинні ще бути, треба дослідити куди вони приведуть". Ця думка зайняла всю свідомість, витіснивши все інше.
Я повернувся до попередньої гвоздики, прикинув напрямок і пішов, дивлячись під дерева. Метрів через 50 побачив ще одну гвоздику, потім ще, і ще...

В лісі стало вже зовсім темно, але це мене не зупинило. В мене ніби відкрився дар бачити в темноті. Незабаром я знайшов цілий букет з чотирьох гвоздик, двох червоних і двох білих. Я відчував, що розв'язка наближається, істина десь поруч.

Але, схоже, ліс чомусь не хотів відкривати мені свою тайну. Гілки з землі стрибали мені під ноги, намагаючись підчепити, кущі чіплялись за одежу, не пускаючи далі, дерева про щось перешіптувались між собою і вигинали свої стовбури, щоб я натикався на них.
Але нічого в них не вийде, в мене розігрався азарт і палала рішучість. Я піднімався і знову йшов вперед, сміючись над їхніми дитячими спробами зупинити мене.

Раптом я вийшов на цілий масив квітів. Але то були не гвоздики, а якісь паперові і пластикові квіти. Балда, та це ж цвинтар тварин, тут люди закопують своїх померлих котиків і собачок. Я завжди оминав це місце, але зараз не можу, мені треба тримати напрямок.

На одній з могилок сидів кіт і дивився на мене зеленими очима, що світились в темноті.
- Тихон? Ти що тут робиш?- запитав я. Кіт був дуже схожий на мого Тихона, що помер кілька років тому, тільки якийсь худий і шерсть не гладенька, а стирчала в різні боки. Я простягнув руку, щоб погладити його. Кіт присів, підібгав вуха, вишкірив зуби і загрозливо зашипів.

Я відсмикнув руку і повернувся йти далі. Не ступив ще й кроку, як мою ліву ногу щось обпекло ззаду ніби кропивою. Це кіт стрибну на неї і вп’явся зубами і всіма чотирма лапами з випущеними  довгими кігтями. Я замахнувся на нього рукою. Він відстрибнув на крок, але не тікав, а стояв нерухомо трохи боком і лише помахував кінчиком хвоста.
Я став  тихенько задкувати від нього, не випускаючи з поля зору, зашпортнувся за якусь могилку і впав на спину, обдерши потилицю об гілки загорожі. Прикрив руками лице, очікуючи нападу, але кіт кудись зник.

Піднявшись, обережно пішов далі, придивляючись до тіней, що ховались за дерева і кам’яні брили. Нарешті цвинтар скінчився і я полегшено зітхнув, настрій покращився, я знову став бадьорим і впевненим, хоч дерева і продовжували бити мене гілками і несподівано ставати на дорозі, щоб натикався на них.

Прямо переді мною на поваленій колоді сидів якийсь чоловік, дивлячись собі під ноги. Велика чорна собака, що була біля нього подивилась на мене жовтогарячими очима,  і загарчала. Чоловік щось сказав їй, слів я не розібрав, почулось, що він сказав: "це наш".
- Я свій,- сказав я собаці якомога переконливіше,  і обережно пройшов мимо. Собака, схоже не повірила, дивилась вороже, але вже не гарчала.

Дерева закінчились, і, продершись через  густі кущі я опинився на величезній галявині. Якраз напроти якоїсь невеликої гранітної споруди. Обійшов її кругом. Все стало зрозуміло. Цілі оберемки живих гвоздик лежали на гранітній полиці. Трохи вище дві руки тримали в долонях атом, що старався вирватись на волю. Пам’ятник ліквідаторам Чорнобеля. Але чому квіти в грудні? Аварія ж була в квітні.

Я почав читати написи на граніті. Але букви не давались. Перебігали з місця на місце і кривлялись. Я перестав напружувати зір і  подивився спокійно. Букви ще трошки пометушились  і стали в рядок.
ВИКОНАННЯ БАЖАНЬ,- прочитав я.
"Виконання бажань" - це добре,- майнула думка, "але чиїх бажань? Моїх?"
ЛАСКАВО ПРОСИМО, АНАТОЛЬ,- показали букви.
"Якщо мене просять зайти, значить виконання моїх бажань"- чомусь здогадка перейшла в переконання.

Гранітна стіна раптом зникла і на її місці появився вхід в якесь приміщення, прикритий лише тоненьким напівпрозорим, ніби з місячного світла, захисним екраном.  Я підійшов ближче. Захисний екран не зник. Торкнувся легенько його рукою. Рука відчула щось тверде і холодне.
СМІЛИВІШЕ,- підбадьорили букви.
Я підняв ногу, щоб пройти, але вона наштовхнулась на це матове світло.
СУМНІВИ. ЗАЛИШ СУМНІВИ. З СУМНІВАМИ СЮДИ НЕ ПРОЙТИ,- пояснили букви.
Я відступив на крок назад і рішуче, з розгону, всім тілом ринувся в прохід.
І лицем і колінами відчув твердь екрану, але рішучість перемогла, екран блиснув сліпучим світлом і я опинився в темному приміщенні. Хоча темним воно здалось мені тільки спочатку, через деякий час я побачив, що опинився в довгому коридорі. Він був слабо освітленим, але тут панував спокій і комфорт.

Я повільно пішов вздовж коридору. По обидва боки на стінах висіли якісь портрети чи то вчених, чи політиків. Деякі обличчя здавались знайомими, але згадати хто це я не міг. Не покидало відчуття, що за мною хтось стежить, навіть чулось якесь перешіптування за спиною. Я різко оглянувся. Портрети замовкли і постарались зробити  обличчя байдужими і нерухомими, але, зрозумівши, що розкриті, перестали прикидатись, і, вже не ховаючись, поглядали на мене, щось обговорюючи.
Постоявши ще кілька секунд, я пішов далі.
Один портрет здався мені особливо знайомим і я зупинився, намагаючись згадати хто  цей чоловік. Але чим більше я на нього дивився, тим менше впізнавав. Нарешті я зрозумів в чому справа. Він весь час змінювався, перетворюючись в зовсім іншу людину.
"А жінкою він може стати?"- виникло в мене питання. І тільки я про це подумав, портрет плавно перетворився на жіночий.
"Старою жінкою", - подумки наказав я.
Портрет виконав моє побажання.
"Молодою дівчиною". "Світліше волосся і трошки довше". "Платтячко в горошинку". "Коротше". "Усмішку"...

Нарешті я зрозумів, що можу міняти портрет як захочу, робити об’ємним, навіть перетворювати в різні предмети. Найменше бажання зразу ж реалізовується, не обов’язково його висловлювати й словами. А коли нема ніяких побажань, портрет живе своїм життям, плавно змінюючись, за чим теж цікаво спостерігати. Може він вловлює і якісь підсвідомі бажання?

Далі йшла галерея якихось механізмів, які ніби висіли в повітрі і працювали. Я підійшов до простенького. Два вали, вхідний і вихідний, з’єднані через якісь три зірочки. Перший обертається весь час в один бік, а другий через кожні сім обертів міняє напрямок. При тому ніяких перемикачів напрямку нема. Як же воно працює? Ніби вловивши моє питання механізм збільшився в розмірах, деякі частини його стали напівпрозорими, на певних етапах він зменшував швидкість і повертався таким боком, щоб було добре видно, що там відбувається. Все було видно настільки ясно, що я зразу все зрозумів.
"А якщо я хочу, щоб напрямок мінявся через 11 обертів",- подумав я. Зірочки змінились і вихідний вал почав міняти напрямок через одинадцять обертів.
"Сім обертів в одному напрямку і п’ять в іншому". Добавилась ще одна зірочка і механізм закрутився по новому.
"Таке просте, а таке хитре",- подумав я відходячи від цього механізму.

"А як цей фунциклює?"- підійшов до набагато складнішого. Це був куб, заповнений шестернями, валиками, важелями, якимись дисками з вирізами і пазами так щільно, що здавався суцільною залізякою. І він працював, там щось крутилось, клацало, дзижчало... Як же можна таке придумати, чи хоча б зрозуміти як воно працює? Тільки я це подумав, як куб почав рости, збільшуватись в розмірах, але не пропорційно, а ніби схематично, між не взаємодіючими частинами його деталей був значний простір. Я міг поміщати свою точку зору в будь-яке місце механізму і дивитись звідти в будь-якому напрямку. Навіть не так. Я міг дивитись зразу в усіх напрямках, зразу на всі відстані, і близько і далеко і бачити роботу механізму зразу всього, бо дивився я не очами, а якимсь паралельним сприйняттям і розумінням.
 
В галереї архітектури, меблів і дизайну я не затримувався. Відмітив лише, наскільки фантастичними можуть бути мебельні трансформери і як легко тут бути дизайнером.

В галереї електроніки погрався з схемами на мікроконтролерах. Наскільки це зручно, коли бачиш одночасно і схему, і зміну напруг, струмів, зарядів на затворах транзисторів, розумієш логіку алгоритму, роль і роботу кожного компонента.

Що хочу відмітити? Недосконалість мови. Хоч мова і породила цивілізацію, але вона і гальмує її розвиток. Бо вона послідовна. Зір краще, він паралельний, дозволяє бачити зразу всю картину, але лише плоску. Бо дивитись можна лише в певному напрямку і концентрувати зір на певній відстані. Але і зір є вузьким місцем порівняно з тим, як може сприймати і моделювати мозок.

Надовго затримався в галереї молекулярних машин, спостерігаючи роботу полімераз, синапсів, іонних насосів, рибосом, мітохондрій...
Відчув, що починаю втомлюватись. Мозок занадто збудився, обробляючи таку кількість інформації, з такою деталізацією і ясністю. А ще ж охота подивитись на субатомний світ, на світ елементарних частинок.

Поле Хігса виявилось не векторним, а тензорним. Ось чому в мене не складалась його векторизація W-бозонами.
Ну що ж, це ускладню задачу, але дає нові цікаві можливості. А саме, можливість розділити вектори гравітаційної і інерційної маси. Тобто, якщо вектор інерційної маси направити перпендикулярно до гравітаційної, то навіть невеличка гравітаційна сила зможе викликати як завгодно велике прискорення.
А крім того сила притягання чи відштовхування мас може бути не лише вздовж лінії, що їх з'єднує, а й перпендикулярно до неї чи під будь-яким іншим кутом.
А це вже суттєво для довільного маневрування.

Мене завжди цікавив фундамент матерії. Йдучи вглиб пізнання матерії ми весь час відкриваємо лише структури. Те, що раніше здавалось цеглинкою матерії виявляється лише структурою з інших елементів. І от цікаво, чи є десь в фундаменті природи щось таке, що можна назвати власне матерією, чи завжди ми матимемо справу лише з структурами.

Але вже на рівні кварків і глюонів я відчув, що не можу одночасно сприймати в цілісній взаємодії всі їхні  спіни, заряди, дивності, кольори, зачарованості... Приходиться звужувати кут зору, концентруючись на певних аспектах.
Чи це наслідок втоми, чи більш фундаментальна причина цього, але в міру заглиблення до фундаменту природи промінь мого сприйняття, моєї свідомості все звужувався, перетворюючись з конуса в лінію, з лінії в точку. Потім і світла точка на темному фоні почала гаснути, від неї залишилась лише чорна пляма. Зрештою і та повільно розчинилась.

Не знаю скільки пройшло часу, але свідомість і відчуття почали поволі пробуджуватись. Я почувався замороженим в кригу, було холодно і зовсім не міг поворухнутись. Звідкись, з якогось тягучого туману доносились голоси, але що вони говорили розібрати я не міг. "Напевне ангели",- невідомо чому з'явилась така думка.

Неймовірним зусиллям мені вдалось ледь-ледь відкрити праве око. На фоні сірого неба виднілись дві товсті чорні фігури. "Не сильно вони й схожі на ангелів",- подумав я без всякого розчарування, "але тоді хто вони і де це я?".

- Понапиваються як свині і валяються де попало. Так же і замерзнути можна,- бурчала одна жінка.
- А на вигляд ніби інтелігентний,- сказала друга, - тільки лице все розбите.
- Та не інакше на обеліск мордою напоровся, розминутись не зміг. Розвелось тут останнім часом цих бомжів і наркоманів.
- Як можна так жити? Нічим не цікавитись, ні про що не мріяти, ні про що не думати.  В мене, наприклад,  голова обертом від турбот: що на Новий рік приготувати, кого запросити,  що одягти...
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: Микроба від 30 червня 2018 07:32:20
Интересно, взяла в закладки, спасибо :)
Назва: Душа на прокат. Частина 2.
Відправлено: Анатоль від 7 липня 2018 12:09:56
Душа на прокат. Частина 2.
Екскурсія на Той бік 1.

Я повертався з прогулянки, де спокійно обдумував чи то про резонансні слабкі взаємодії чи про те, де будуть горобці ночувати якщо клуня згорить.
При наближенні до дверей квартири відчув вже знайомий запах. Серце моє защеміло і забилось як мотор літака при зльоті. Напевне всі запаси адреналіну організм викинув в одну секунду, можливо ще й залізши в борги.
Але робити нічого, від неминучого не втечеш. Я відкрив двері і на ватяних ногах зайшов у квартиру.

Чорт сидів у кріслі, нога на ногу, вигляд впевнений, задоволений і трохи зверхній, дивився на мене насмішкувато, як мені здалось. Як це контрастувало з його першим приходом!

- І чого на цей раз?- запитав я замість вітання. - Три роки ще ж не пройшло.
- Тільки не кажи, що ти не радий мене бачити,- його морда скривилась в усмішці.
- Я то радий,- сказав я не впевнено,- просто якось не очікував так швидко...
- Так може чайком пригостиш?- він з цікавістю дивився на мене.
- Та можна,- сказав я протяжно,- тільки от цукор закінчився на тому тижні.
- Я ніби відчував це,- усміхнувся чорт, витягнув звідкись з повітря коробку рафінаду і поклав на стіл.
Побачивши, що я зібрався йти на кухню, він швидко промовив:
- Та не треба, це я так. Я не надовго, просто вільна хвилина перепала, тож вирішив глянути, як ти тут.
- В мене все по-старому.
- Пам'ятаю, пам'ятаю: поїв-поспав-погуляв-поїв-поcпав...
- А в тебе зміни не тільки на... - запнувся я, - на лиці, але й на шерсті і в позі...
- Так, мої справи пішли вгору, тож я вирішив віддячити тобі.
- З вуст чорта це звучить якось неоднозначно. Може цукром обмежимо твою вдячність?
- Можна й цукром, але я можу запропонувати тобі щось більше... Знаю, знаю, тобі нічого не треба,- зупинив він мене як тільки я відкрив рота. - Але в мене є для тебе щось справді цікаве, ексклюзивчик.
- Невже зараз встанеш і підеш?- не знаю чого більше було в моєму тоні, надії чи насмішки.
- Екскурсію на Той бік можу тобі організувати, - урочисто мовив рогатий.
- Та я ще сподівався трішки на цьому побути. Чи це з поверненням?
- Ну звичайно з поверненням,- якось надто швидко сказав чорт. - Хіба що сам не захочеш повернутись, - додав він з лукавинкою в очах.
- І що від мене потрібно?
- Згоди.
- Я не проти.
Чорт встав, підійшов до мене і доторкнувся рукою до моєї голови.

Місцевість була кам'яниста, пустельна. Де-не-де росли невисокі кущі і трава. За кілька кілометрів на схід виднілась річка.
Чоловік заклопотано ходив, опустивши голову, видивляючись щось серед камінців. Був він високий, сильний, аж сіро-коричневий від постійного перебування на сонці. Волосся на голові було довге, грубе, густе і не чесане. Така ж і борода. Хіба що трохи коротша. З одягу  була лише пов'язка на стегнах з грубої верблюжої шкури.
Раптом, з неочікуваною для його великої фігури спритністю, він кинувся на землю, щось спіймав і кинув до рота.
- Це хто? - спитав я чорта.
- Голос, волаючий в пустині, - відповів рогатий.
Чоловік почув голоси, підняв голову і подивився на нас лютим поглядом.
- Покайтесь! - закричав він страшним голосом. - Бо наблизився час Суду! В пустині рівняйте дорогу для Бога!
- Чому в пустині? - не зрозумів я. - Бог хіба в пустині живе, а не на небі?
- В ваших серцях пустиня! - рявкнув той. - Каятись прийшли? Гріхи змивати? Туди! - кивнув він в напрямку ріки. - Там чекайте, в мене зараз обід. І поїсти спокійно не дадуть. Хліба нема? - спитав вже тихіше.
Я розвів руками.
- Я лише водою змиваю бруд ваших сердець! - Іван знов перейшов на крик. - А за мною йде Той, хто випалюватиме його вогнем!

Ми пішли в напрямку ріки, залишивши Івана в пустелі за такими важливими заняттями як рівняти для бога дорогу і ловити коників на обід. Мені важко було зрозуміти, яке з цих двох занять є важливішим.
- А Ісуса ми теж тут побачимо? - поцікавився я в свого провідника. - Він буде хреститись в Івана?
- То лише легенда, - відповів рогатий. - Ісус з Іваном ніколи не бачились.
- А як же голос з неба, голуб на плече, "ось той, кому я сандалі не вартий зав'язати"?
- Кажу ж - вигадки. Ісус з'явився пізніше, коли Іван вже в тюрмі сидів. Хто були першими учнями Ісуса? Андрій і Симон, що раніше учнями Івана були.  Де він їх підібрав? В Галілеї, біля озера, повернулись рибу ловити, коли Івана посадили. Чому Іван, почувши в тюрмі про Ісуса посилав до нього учнів розпитати, чи не той це, кого він чекав?
- Ясно, - сказав я. - А що це за місце? Ми зараз в Іудеї? В минулому часі?
- Час для тебе теперішній. А ми в Раю.
- Оця пустеля з палючим сонцем - Рай?! Саранча на обід - Рай?!
- В кожного свій рай, що кому до душі. Знаєш, люди  і після смерті  займаються тим же, чим за життя звикли. Але пішли далі. - Він взяв мене за руку і ми опинились в древньому місті.

По обидва боки від дороги, яка мало чим відрізнялась від того, що ми бачили в пустелі, хіба що з неї були прибрані крупні валуни, тіснились плосковерхі  кам'яні однокімнатні будиночки, покриті плоскими каменями. Зрідка біля  них росли дерева і виноград.
Але ось показався великий будинок, оточений кам'яним парканом з ворітьми. На подвір'ї росли дерева і було кілька менших будівель.
- Ого, та це цілий маєток порівняно з тими халупами. Хто тут живе? - поцікавився я.
- Первосвященик.
Нас обігнав молодий юнак в простому одязі. Він озирнувся кругом і постукав у ворота специфічним стуком. Ті відчинились і юнак прошмигнув у двір. По тому, як швидко відкрились ворота і як впевнено юнак зайшов, було видно, що він тут не вперше, його тут знають. Можливо навіть чекали.
- А це хто? - поцікавився я.
- Іван.
- Той, в юності? Щось не дуже схожий.
- Інший Іван, Заведеїв. Молодший брат Якова, один з апостолів. Любимчик Ісуса.
- А що він тут робить у первосвященика? - здивувався я.
- Ділиться враженнями про Ісуса, про своїх товаришів, - хіхікнув рогатий.
- Стукач?! - не повірив я.
- А що тебе дивує? У вас зараз не так? Хіба є хоч одна партія, громадська організація, служба, чи взагалі який-небудь колектив, де б не було стукачів? Та ладно б ще своїх спецслужб, а то ж і ворожих держав. Скільки відсотків чиновників, армії, міліції, СБУ в Криму і на Донбасі перейшли на бік  ворога? Вісімдесят? Дев’яносто?
- Ти ж не хочеш сказати, що в нас вісімдесят відсотків зрадників? - я мало не  накинувся з кулаками на наклепника і провокатора.
- Та ти оптиміст, - засміялась рогата морда. - Ти думаєш, що серед тих десяти чи двадцять відсотків, що перейшли на ваш бік нема зрадників і ворожих агентів? Тут хоч лідер руху не був агентом спецслужб чи ворожих розвідок. А у вас і про керівництво держави цього не скажеш.
- Брешеш ти все! - сказав я просто щоб не погоджуватись. Ох як ця  морда злила мене.
- Тобі то який тут інтерес не вірити? - скривив морду чорт. Ти ж атеїст. Що тобі до цього Івана?
- Та мені то нічого, просто неочікувано  якось. Автор  четвертої Євангелії як-не-як.
- Ой, прямо таки неочікувано. Якби ж ти хоч читав те Євангеліє, то не казав би, що неочікувано.
- А що там? Іван визнає, що доносив на Ісуса?
- Прямо то не визнає, але каже, що був знайомий з первосвящеником. І слуги того знали Івана. Коли заарештованого Ісуса привели туди, то й Іван прийшов. І ще й Петра провів через сторожу воріт.
- Це ще нічого не доказує.
- Чим же якийсь юнак, рибалка з Галілеї був таким знаменитим, що знайомий з юдейським первосвящеником? Та ще й неодноразово бував в того, якщо слуги і стража так добре його знають, що дозволяють навіть незнайому їм людину провести в двір? І ніхто Івана не питає хто він і чи знайомий з Ісусом. На відміну від Петра, який зі страху тричі відрікається від вчителя.
- Апокаліпсис цей Іван написав, чи хтось інший?
- Цей.
- Якусь невеселу картинку він там малює. Це так має Царство Боже починатись? З масових бід і вбивств? При тому що Бог - це любов?
Я б на місці церкви оголосив цю писанину сатанинським наклепом на Бога. Чому попи цього не бачать? Це ж зводить нанівець їхні розповіді про доброго, люблячого, милосердного Бога.
- Напевне розуміють, що на одній любові їхня віра не встоїть, потрібен ще й страх.

- Петро відрікається, Іван доносить, Юда здає... Якісь учні в Ісуса як на підбір...
- Ти ще про апостола Павла забув, який, будучи Савлом, переслідував і вбивав прихильників Ісуса.
- Невже Ісус не міг підібрати собі кращих учнів? - дивувався я.
- Куди ще кращих. І так його учні  виявились кращими ніж в інших численних пророків, месій, богів і аватарів. Де зі смертю вчителя розпадались і школи, розпорошувались послідовники. А в нашому випадку лише після смерті Ісус став знаменитим завдяки своїм учням.

- Мені, як атеїсту, не дуже цікаві ваші релігійні діячі. Я взагалі не уявляю як нормальна людина може вірити в усяких богів, чортів, ангелів...
Покажи мені краще когось з алхіміків, хто вмів філософський камінь робити. Мені завжди хотілось зробити еліксир молодості, свинець на золото перетворювати.
- Но проблем, - сказав рогатий і торкнувся моєї руки.

Ми опинились всередині  середньовічної кам'яної будівлі. Через маленьке, закіптюжене віконце ледве пробивалось денне світло. В печі, біля однієї з стін, палахкотів вогонь, червоні зайчики від якого бігали по стінах, створюючи атмосферу загадковості. Численні полиці на стінах заставлені  скляними пляшками, горщичками і полотняними мішечками. Посеред кімнати стояв величезний дубовий стіл, пропалений і обвуглений в багатьох місцях.
Під столом була купа якихось мідних реторт, змійовиків, глиняних тиглів, мішків з вугіллям і якимись каменями. Стіни  і стеля покриті товстим шаром кіптяви, чим користувався господар цієї лабораторії, щоб робити паличкою якісь записи, малюнки і помітки.
Кіптява мала і ще одну, більш важливу роль - вона поглинала випари і запахи від численних реактивів і експериментів, завдяки чому в кімнаті хоч і з трудом, але можна було дихати.
- Майже як в тебе вдома, - відмітив рогатий. Я промовчав, бо нарешті повірив йому, що ми й справді в раю.
Господар, в пропаленому кислотами, вогнем, розплавленими солями і металами одязі порався біля печі. Руки, та й лице його теж були знайомі з цими хімічними і фізичними факторами, про що свідчили численні рубці і шрами.
- Це хто? - мене розпирала щира цікавість.
- Мельхіор. Якраз зараз перетворює свинець в золото.
Я підійшов ближче і почав спостерігати. Увага алхіміка була повністю поглинута процесом, тож  мене  він не помічав.
В низенькій товстій глиняній чашці плавився кусок свинцю. Експериментатор час від часу посипав його якимсь порошком.
Через деякий час те, що було свинцем, перетворилось в золотий шарик, що виблискував в світлі вогню. Мельхіор взяв його щипцями  і кинув в посудину з водою. Потім поклав в рот і  зосереджено ніби смакував ним.
- Що він робить? - тихо спитав я чорта.
- Фізично-хімічний аналіз проводить, наскільки чисте золото вийшло.
- І то справді золото? - все ще сумнівався я.
- Справжнісіньке. Три дев’ятки.
- А що за порошок, яким він посипав розплавлений свинець? - спитав я на всяк випадок, хоча й не сподівався на відповідь.
- Шамот, - спокійно відповів чорт.
- Просто обпалена глина? - я з недовірою подивився на рогатого. - Може якась спеціальна глина?
- Звичайнісінька.
- Як же свинець перетворився на золото?
- А він і не перетворювався.
- Але ж я з сам бачив.
- Оце йому і треба для демонстрації герцогу. То був  сплав свинцю з золотом. Свинець окислився, окис розплавився і ввійшов в пористу глину, а золото залишилось.
- Так він шахрай? - я був розчарований.
- А як ще можна фінансування науки добитись? Потрібно показати обнадійливий результат, щоб виділили кошти на подальші дослідження і доробку технології.
- Це правильно, - погодився я. - Хай краще гроші багатіїв на науку підуть, ніж на п’янки-гулянки-війни-інтриги.
Ми вийшли з лабораторії алхіміка і опинились на великій красивій лісовій галявині.
Назва: Душа на прокат. Частина 2.
Відправлено: Анатоль від 7 липня 2018 12:11:26
Душа на прокат. Частина 2.
Екскурсія на Той бік 2.

- А Пекло ми теж відвідаємо?- спитав я з надією на відмову.
- Пекла нема,- несподівано заявив  рогатий.
- Як це нема?- не повірив я.
- А навіщо воно? Казка про Пекло потрібна лише для живих, щоб боялись і не грішили. А мучити тих, хто вже не може нічого змінити нема сенсу.

Я був спантеличений. Пекла нема, а Рай якийсь дуже дивний. Люди уявляють собі Рай прекрасним садом, де щасливі праведники бачать Бога, співають Йому осанни.
- Так і є,- сказав мій провідник, ніби підслухавши мої думки, - хто за життя любив молитись і поклонятись, то і в Раю має таку можливість. Але таких мало. А якщо інших змушувати до такого життя, то що ж це за Рай буде для них? Це буде Пекло.

- А як же грішники? Всякі розбійники, злодії, розпусники, обманщики... вони і в Раю продовжують цим займатись? - з недовірою спитав я.
- Звичайно. Але займаються цим з такими ж, як вони самі. Або з персоналом.
- Що ще за персонал?
- Повинен же хтось обслуговувати Рай, забезпечувати його функціонування і індивідуальні особливості.

- А Суд Божий є?
- Теж нема,- якось тихо і невпевнено відповів чорт.

- А от скажи, чому  у вашому Раю люди не каються, не кидають своїх звичок, не змінюються, продовжують займатись тим же, чим і в житті?
- Так треба. Пам’ять не поповнюється. Тому й людина не змінюється,- якось неохоче пояснив він.
- Як це?
- Пам’ять про земне життя повністю зберігається. А що відбувається тут люди пам'ятають лише протягом доби. Тож вчорашнього дня для них ніби не існує, лише земне життя і день тут.

Тим часом ми підійшли  до височенних воріт, біля яких стояв стражник з мечем.
- Петро, - пояснив чорт. - Ну, далі ти сам,- сказав рогатий і кудись зник.
Петро подивився на мене суворим, прискіпливим поглядом і торкнувся мечем дверей. Ті відчинились, відкривши вхід в величезну залу, залиту світлом.
Що мені залишалось? Я ступив в залу з відчуттям, що хвостатий обманув мене, сказавши, що Суду Божого нема.

В кінці зали стояв високий трон. Справа від трону сидів на хмаринці сивобородий старець з жезлом, напевне бог-Батько, зліва, судячи з усього Ісус. Між ними порхав безформний Дух. Точніше сказати його форма весь час змінювалась.
"Як віртуальний фотон, що зв'язує електромагнітно взаємодіючі частинки" - чомусь спала на думку така аналогія.
Я підійшов ближче.
- А-а, Анатоль! - радісно мовив старець, потираючи руки. - Так кажеш Бога нема?
Я мовчав, не знаючи що відповісти. Не буду ж я через цей один окремий випадок змінювати свої переконання.
- Може і Суду Божого нема? - допитувався він. - Може й гріхів у тебе нема?
Щось мені не подобались його питання. Якісь вони підступні.
- Ладно, це Мій, він хрещений, - прийшов на виручку Ісус, звертаючись до старця. - Я їх в Тебе викупив Своєю жертвою.
- Ну що ж, Твій так Твій. Ти й суди, Я - пас.
- А Я прощаю всі гріхи, сказав радісно Ісус. - Йди і більше не гріши.
- Е ні, - втрутився раптом Дух. - Гріхи проти Мене не прощаються.
- Які ж в нього проти Тебе гріхи? - нахмурився Ісус.
- Він нешанобливо про Мене відгукувався.
- Та не будь Ти таким дріб'язковим.
- Я не дріб'язковий, а принциповий. Ти ж Сам сказав, що гріхи проти Духа не прощаються.
- І потягнув же якийсь чорт Мене за язика, - зітхнув Ісус.
- Отже, - присудив Дух. - Сім кругів пекла, геєна, смола... Ну поки досить.
Ісус опустив голову. Навіть Батько зі здивуванням глянув на Духа.
Звідкись появився здоровенний чорт з палаючими очима і тризубом в лапі. Нічого не кажучи схопив мене за руку і поволік до виходу, що був в кінці зали за троном.
“З тризубом, українець”, - подумав я з гордістю. - “І тут наші є”.  Але наступна здогадка мені не сподобалась – “це ж цими вилами він мене буде в казан зі смолою кидати”.

Раптом вихідні двері відчинились і в залу ввійшла маленька дівчинка, на вигляд років п'яти.
Чорт зупинився як вкопаний. Вона кивнула вбік головою і чорт зник.
- Ая, - пронеслось залою.
Дівчинка підійшла до трону. Ісус з Батьком повскакували і допомогли їй залізти на трон.  Дух теж  заметушився, ніби намагаючись  чимсь допомогти.
- Що тут у вас відбувається? - запитала Ая.
- Та от, грішника судимо, - улесливо доповів Дух.
- Та це я зрозуміла, але за яким правом?
- Він хрещений, - пояснив Ісус.
- Які ж ви формалісти. Його немовлям хрестили, а так він - переконаний атеїст. Крім того він ще не вмер, а на екскурсії тут.
- Ну, ми ж не знали,- винувато опустили голови Ісус і Батько. Навіть Дух, здавалось, щось опустив.
- Ви ж знаєте, що атеїсти попадають прямо в Рай без всякого Суду, - дівчинка суворо подивилась на принишклу Трійцю. - Чи вам інструкцію повторити?
- Хтось же його сюди направив, - виправдовувався Ісус.
Ая уважно подивилась на мене. - І я навіть знаю хто, - сказала вона.
- Ну як, сподобалась екскурсія? - спитала мене після деякої паузи.
- В кінці не дуже.
- Що ж, бувають і в нас помилки. Можеш йти, - вона кивнула на двері.
Я ступив крок і опинився в своїй кімнаті.
Назва: Душа на прокат. Частина 3.1
Відправлено: Анатоль від 14 липня 2018 07:38:58
Душа на прокат. Частина 3.
Загублена душа. 1.

Я сидів на кухні і пив чай. Раптом щось булькнуло і прямо посеред кухні з'явився мій чорт.
- О, я якраз вчасно,- спробував він весело пожартувати, але по його вигляду були видно, що настрій в нього, м'яко кажучи не веселий.

- Що таке, знов на роботі проблеми?- я демонстративно глянув на його підібганий хвіст.
- Правильно інструкція каже: "Ніколи, нікому не роби нічого хорошого, бо жодна добра справа не залишиться без покарання"- відповів він сумно.
- І яку ж це ти добру справу зробив? Мене мало не довів до інфаркту?

- Які ж ці люди невдячні,- ображено заскиглив хвостатий, - я своєю премією пожертвував задля нього, а він...
- Вам що, цукор дають в вигляді преміальних?- не зрозумів я.
- Та який там в біса цукор,- з досадою відмахнувся він. - Я за результатами минулого місяця був переможцем в професійному змаганні, і замість премії мені, попросив організувати тобі розвагу. Думаєш це просто було? Рішення аж на найвищому рівні приймалось,- останні його фрази звучали з гордістю.

- Нічого собі розваги...
- Ти ж ніколи не стрибав з парашутом, не катався на американських гірках, не був на війні, от я і вирішив, що гострих відчуттів тобі не вистачає для щастя.
- Та я мало не окочурився від таких відчуттів,- сердився я.
- Не перебільшуй, там не вмирають.
- Я мало інфаркту не схопив ще тут, біля порогу, коли відчув, що ти в кімнаті.

- Дивно, але ж коли я з'явився перший раз, ти не злякався.
- В мене тоді душі не було, а зараз є, твоя, напевне ляклива дуже,- я хотів хоч чимось вколоти його.
- Душа тут ні до чого, вона і зараз в тебе є, але ж ти не злякався моєї раптової появи.
- Хто Там побував, того вже важко злякати,- чи то з викликом чи з сумом сказав я.
- Думаю, тут справа в іншому,- задумливо сказав чорт,- ти як собака нюхом відчуваєш мій стан, і коли я пригнічений, невпевнений...
- Навіть жалюгідний,- вставив я.
- Тоді ти не боїшся мене, - продовжив він свою думку.
Порівняння з собакою мені чомусь не дуже сподобалось, але щось раціональне в його словах було.

- Так що там сталось, чого ти такий, е-е-е... як побитий собака? - ця тема була мені не лише цікавою, а й приємною.
- Я ж і кажу, жодна добра справа не лишається без покарання,- сумно сказав хвостатий. - Я ж не думав, що й сама Ая захоче брати участь в цій розвазі. А від неї нічого не приховаєш, вона побачила, що в тебе душа не своя. Ну от, почалось розслідування і вся наша афера випливла на поверхню.

- І що тепер тобі за це буде?- спитав я майже співчутливо.
- Нічого не буде, я ж формально нічого не порушив, навіть перевірив, чи нема твоєї душі в базі проданих.
- Так чого ж в тебе такий вигляд ніби тобі догану виписали в комсомольській стінгазеті?
- Колеги насміхаються. Кажуть: - пішов по вовну, а вернувся стриженим.

- Так чого ж ти прийшов до мене? Хочеш свою душонку назад забрати?
- Та ні, ні! - злякано вигукнув рогатий. - Ая хоче тебе бачити.

- Навіщо я їй здався? - здивувався я.
- Не знаю, можливо щось щодо твоєї душі.
- Знайшлась? - чи то з тривогою чи з надією запитав я.
- Не знаю, я тільки висловив свою гіпотезу. - По його тону було видно, що він і справді нічого не знає.

- А хто вона така, та ваша Ая? - мені й справді це було цікаво.
Чорт мовчки,  навіть з якоюсь урочистістю, показав пальцем вгору.
Я подивився в напрямку його пальця, але нічого крім бурих плям на стелі не побачив.
- Ну протікає трохи коли дощ,- сказав я, - але ж дощі не кожен день, тож можна жити.
- Вона там головна,- пояснив чорт вже словами. - Альфа і омега, творець того світу.

- Де головна, в пеклі?
- Я ж казав тобі, що ніякого пекла нема,- в його голосі чулось легке роздратування моїм нерозумінням.
- Тоді де? В Раю?
- На Тому світі.
- Ну нічого собі,- я не сів від почутого тільки тому, що й так сидів. - А в мене й промайнула була така думка, коли згадав про трон, як метушилась перед нею Трійця.
- Та трон, Трійця - то таке,- з легкою досадою на мою тупість сказав чорт. - Так ти йдеш?
- А що ж мені лишається.

Чорт взяв мене за руку і ми опинились біля знайомих вже  воріт.
- Чомусь її нема, десь затримується, - сказав він оглянувшись навкруги.
- А може це ти мені якісь гострі відчуття підготував, як минулого разу? - довіри до рогатого в мене вже не було.
- Для мене самого це несподіванка, вона ніколи  не запізнюється, - на морді чорта було щире збентеження.
- Як же вона може скрізь встигати? Господарство ж в неї, як я розумію, велике.
- Вона може керувати часом, - сказав хвостатий щось незрозуміле.
- Ти казав, що Божого Суду нема. А що ж то було минулого разу за цими воротами? Якби не Ая, то я б вже десь в смолі варився, - чомусь ці ворота не викликали в мене приємних асоціацій.
- Та то теж лише розвага для персоналу. Та й для клієнтів також, - рогатий подивився на мене з усмішкою на морді.
- Всіх однаково розважають? - поцікавився я.
- Ні, звичайно. Християн судить Трійця, чи Ісус. Хто вірить в інших богів і їх суд, тих ті боги судять.
- А хто не вірить, як от я?
- Для тих і розваги такої нема. Це я ексклюзивно для тебе добився.
- Ну дякую, хороша ти люди... ну, в смислі справжній друг.
Морда чорта розцвіла від задоволення.
- Як же вони встигають всіх судити? Адже кожен день десятки тисяч чоловік вмирають.
- Це взагалі не проблема. По-перше - нема такої обов'язкової процедури, я ж кажу, що це лише розваги персоналу. Але якби треба було і всіх судити, то це теж не складно. Тут час не такий, ним можна керувати. Та й душі могли б почекати скільки завгодно, для них же час поза тілом не йде.
- А всіх присуджують до пекла, як от мене, чи деяких і до раю? І за якими критеріями? - поцікавився я.
- Ні, до пекла в основному тих, хто вважає себе праведником. А до раю навпаки, кінчених грішників. Так цікавіше спостерігати за їх реакцією.
- Хороші у вас тут розваги...
- Ладно, ти тут постій, а я постараюсь вияснити, чому Ая затримується, - сказав рогатий і зник.

Я опинився один біля високих воріт. Було ясно, що чорт знов підготував для мене якусь підступну "розвагу". Але якщо він думає, що я просто покірно стоятиму і чекатиму, поки мене не схоплять і кудись потягнуть, то він помиляється. А може попробувати відчинити ворота? Чи саме на це й розраховує рогатий, а тоді скаже - сам винен, я ж просив постояти.
А обійду я ворота з боку, і подивлюся звідти, де мене ніхто не чекає, - визріло геніальне рішення.
Але, не ступивши і п'яти кроків наліво, я опинився раптом в темному коридорчику якоїсь сільської хати.
В кімнаті чулись голоси двох чоловіків. Я прислухався.
- Не дрейф, - сказав старший, - я фартовий, все буде в ажурі. Мені зайвий геморой  не потрібен, я і так вишу, шарики риють під мене, зачалити хочуть. Мені треба лягти на дно, я і до марухи своєї зараз не можу. На твоїй хаті довго не затримаюсь, провернемо дільце і рвану в місто, там в мене  знайоме кодло, зроблять ксиву і адью.
- А як же я? - спитав молодий.
- Можеш зі мною, я за тебе буду мазу тримати. Та спочатку діло. Ану давай розкладку, як ми з тобою базарили.
- Я маю розбити з рогатки лампочку з тильного боку магазину, з переднього залишити. Дістати обценьки,і коловорот і мотузку. Залазимо збоку, по сливці на прибудову, відриваємо шиферину і на горище. А звідти спускаємось в підсобку - і ми на місці. З торгового залу в підсобку двері практично ніколи не закривають.
- А якщо ляда в підсобку зсередини буде закрита? - екзаменував старший.
- Тоді просвердлюємо в ній дірку і шпицею відкриваємо клямку.
- А шмир?
- Завтра в селі весілля, сторож буде п’яний, навіть якщо й прийде, то буде спати в своїй каптьорці.
- Добро, я вийду похезати, ничку свою провідаю, візьму волину, а ти організуй ампулу і щось в топку кинути.
- Я що тобі, хмир, шестерити повинен, - незадоволено сказав молодий.
- Ша! Ти шо, баклан, рамси попутав?! - закричав старший. - Ладно, не духарись і не фігонь, я ж не кажу, щоб ти мені машкою був, - додав вже примирливо.
Я переступив з ноги на ногу і щось зачепив в темноті.
- Ану глянь що там, - наказав старший. - Схоже в нас гості.
Молодий вийшов у коридор, схопив мене за петельки і поволік в кімнату. Старший запитально подивився на молодого. Той заперечливо похитав головою.
- На місцевих мозолів не схожий, - відмітив старший. - Стукач? - звернувся вже до мене.
- Я тут випадково опинився, - пояснив я.
- Фраєра з себе не строй. Не треба нам тут вуха шліфувати.
- Кажу ж, випадково. Заблукав я.
- Гуляв лісом і заблукав, - засміявся молодий.
- Ти нам туфту не гони, розказуй все як на духу, - пронизав мене поглядом старший.
- Скажу вам правду - то не повірите, а придумати щось правдоподібне отак зразу не виходить, - я й справді не знав як мені діяти.
- Не трави баланду і не напружуй свої гнилушки, кажи як є - хто, що, навіщо.
- Ну, добре. Ви - в Раю, на Тому світі. А я тут на екскурсії. Мій чорт десь пішов, а я сам погано орієнтуюсь, ось випадково і опинився тут, - я не сподівався на розуміння, але правду говорити легко.
- Ти чо, шланг, шизік? - зневажливо подивився на мене старший. - Не бзди і більма свої не випинай, ми тебе мучити не будемо, чик - і готово.
- Я ж казав, що не повірите.
- Ану двинь його між ріг, - звернувся старший до молодого. - Але щоб не скопитився, нам його ще розколоти треба, може пора вже хвіст відкидати.
- Не треба, я все розкажу, - швидко сказав я. - Звати мене Анатоль.
- Ну давай Анатоль, побазаримо. Тільки без фуфла. Ти однаково вважай вже жмурик, тож туфту гнати нема сенсу.
- Можна я присяду? - я кивнув на стілець в кутку кімнати, - а то ноги щось не тримають.
- Ну, якщо це твоє останнє бажання...
Назва: Душа на прокат. Частина 3.2.
Відправлено: Анатоль від 14 липня 2018 07:41:18
Душа на прокат. Частина 3.
Загублена душа. 2.

Я ступив кілька кроків в напрямку стільця і опинився на березі моря.
На килимку, розстеленому біля самої води, загорала жінка з пишною, але пропорційною фігурою в одязі Єви.
- Мужчина, потріть мені спину кремом, а то боюсь спалити, - звернулась вона до мене.
Я уважно подивився в різні боки, а чи  не є це якоюсь черговою пасткою, бо попередні події були ще досить живими в пам’яті. Але кругом, аж до горизонту був пустий беріг. Тож мені нічого не залишалось як обережно піти  в напрямку жінки.
На четвертому кроці картина зненацька змінилась. Я опинився серед безкрайої пустелі. Рефлекторно зробив пару кроків назад, сподіваючись повернутись на беріг моря, але очікування мої не справдились. Кругом залишалась кам'яниста пустеля.
Нещадно пекло сонце. Хотілось пити. Метрах в двадцяти зеленів  оазис. Біля невеличкого озерця росли пальми, фініки, ще якісь незнайомі мені дерева, кущі, трави, квіти.
Ступивши крок в напрямку оазису, я різко зупинився і сів на камінь. Треба подумати. А якщо я на четвертому кроці знов опинюсь в якомусь іншому місці?
Сидіти в пустелі біля оазису і не могти до нього дістатись теж перспектива не дуже, але тут хоч можна спокійно посидіти деякий час і подумати. Правило чотирьох кроків, схоже, має й винятки. Адже молодий бандит тягнув мене з коридору в кімнату на значно довшу відстань, і нічого не змінилось. А варто було мені самому зробити три кроки і на четвертому я опинявся в якомусь іншому просторовому відділі. Тож може тут хтось появиться і приведе мене до води. А ні, так я завжди зможу звідси вибратись, варто лише зробити чотири кроки.
- А, ось ти де, - дівчинка торкнулась мого плеча. - А де ж ти свого провідника загубив?
- Ая? Як ти мене знайшла?
- Пішли в тінь, тут і справді спека, - вона подала мені руку, залишивши моє питання без відповіді.
- Ну як, тут краще?- запитала вона.
Я кивнув. Під пальмами була приємна прохолода, навіть пити перехотілось.
- А чому у вас тут в Раю такі маленькі відділи? - спитав я. - Варто зробити три кроки - і вже в іншому місці.
- То для тебе вони маленькі, але не для їх господарів. Для них вони практично необмежені. До краю ніколи не дійдеш.
- Як же це може бути?
- Контекст інтерактивний, генерується в міру входження, - фраза дівчинки була якась не дитяча.
- А генерується лише те, що  є в пам’яті душі, що було в житті людини?
- Можуть і мрії генеруватись.
- Так Віртуал - це гігантський комп'ютер, в якому живуть інформаційні сутності в інформаційному контексті? - висловив я здогадку.
- Це не зовсім так, але якщо тобі так зрозуміліше...
- А що ж таке Віртуал і яке він має відношення до матеріального світу?
- Якщо говорити зрозумілими тобі аналогіями, то Віртуал - це океан, а матеріальний світ - піна на його поверхні, що утворилась внаслідок збурень поверхні.
- Ну добре, будемо вважати, що з цим розібрались. А що з моєю душею? Чорт казав ніби з цього приводу я тут.  Де моя душа, що з нею сталось?
- Коли тобі було 5 років ти пішов до ставка купатись з старшими дітьми. Плавати не вмів і потонув. Твоя душа тоді покинула тіло і повернулась сюди.
- Але ж мене витягли і я лишився живий.
- Так, і ми мали б вернути її тобі назад, але...

- І що ж сталось, чому не повернули?- запитав я майже байдуже.
- Та розумієш, тут, як і в вашому житті, теж розпі... бовдурів і нехлюїв вистачає, - поправилась вона. - З таким персоналом... та ти ж вже знайомий з одним таким... за всіма не прослідкуєш.

- А що таке душа і навіщо взагалі вона потрібна? Я ж живу якось без душі і ніякої втрати, чи потреби в ній не відчуваю.
- Для життя в вашому світі вона й не потрібна, на роботу організму ніякого впливу не має.
- Тоді що це і навіщо?- майже вигукнув я,- ти ж не будеш переконувати мене в тому, що вона потрібна для вічного життя?

- Саме для цього й потрібна,- просто сказала Ая. - Це, як би зрозуміліше тобі сказати, - дискетка, флешка, на яку записується поведінка, відчуття, почуття, думки людини на протязі її життя. Це - інформаційний образ людини.
- І він може вічно жити в Віртуалі, - здогадався я.
- Можна й так сказати.
- А якщо нема цієї флешки, то з руйнуванням тіла від людини залишається лише купа атомів.
- Точно,- підтвердила Ая.

- А навіщо це вам, що вам з цього?
- Музей, колекція, архів,- знизала вона плечима.
- Ага, так ось чому люди в Раю живуть в звичній їм обстановці і не міняються.
- Ти догадливий,-  насмішкувато сказала дівчинка.

- В якості вашої колекції, архіву - це я розумію,- але що це за життя, навіщо воно таке?- підвищив я голос.
- Ой, ой... скільки пафосу. Подивись на старих людей. Чим їхнє життя краще? Воно якщо й змінюється, то лише в гіршу сторону, вони теж нічому новому не навчаються, та й старе забувають. А все ж дорожать і таким життям.
Тут же хоч і новому не навчаєшся, але й минулого не забуваєш, душа все пам’ятає в деталях. Можна і спогадами жити і  спілкування зі знайомими цікавіше, бо нічого не забув,  ні найменших деталей чи почуттів не втратив.
Ну, незнайомі завжди залишатимуться незнайомими, але хіба це так важливо? Ти навіть не знайомий ні зі ким з свого під'їзду і що? Ти від цього страждаєш, чи хочеш познайомитись?

- А що з душами немовлят?- поцікавився я. - Вмирають же і немовлята.
- Душі, які звільнились до 5 років ми, як правило, даємо іншим новонародженим.
- А що сталось з моєю душею? Вона десь зберігається в архіві чи її комусь віддали?
- Не знаю, це можна вияснити. В обох випадках ситуація твоя - швах. Якщо в архіві - то будеш всю вічність п’ятирічним, а якщо комусь віддали, то взагалі не буде тебе тут.

- Щось це мені не подобається,- видавив я з себе після деякої паузи.
- Але ж ти не віруючий, безбожник, атеїст, яка тобі різниця? Ти ж однаково не розраховував на життя після смерті,- вона насмішкувато глянула на мене.
- Одна справа коли ні в кого нема життя після смерті, а зовсім інша - коли тільки в тебе. Це не справедливо,- додав я.
- Ой, про справедливість він заговорив. Якщо нема справедливості в житті, то чому вона має бути в музеї? Та  й яка тобі різниця що з твоєю душею, якщо ти її продав?

- Я продав те, чого в мене і так не було, і то лише з жалості до вашого... агента. А якщо тепер виясняється, що душі в мене нема з вашої вини, то треба було б, що ви виправили свою помилку, - я намагався говорити переконливо.
- Ніби в нас є якесь зобов’язання перед тобою, чи кимсь іншим.
- А хіба нема? Ви ж нас зробили і обіцяли вічне життя, - я знав, що блефую, але відступати не хотілось.
- Ви -  продукт еволюції, нічого ми вам не винні, а душі - це просто наш засіб для поповнення нашої колекції.

- Несправедливість ще й в іншому. Не до всіх же приходять з пропозицією продати душу. Може б тут лише одиниці залишились, які не погодилися б продати.
Я глянув на Аю. Її погляд десь блукав. Видно було, що розмова стала їй не цікавою.
- А навіщо ви скуповуєте душі? У вас що, ресурсів не вистачає забезпечити всім вічне життя?- постарався я перевести розмову.
- А хто сказав, що куплені душі не матимуть вічного життя?- вона здивовано глянула на мене.
- Як же?- здивувався вже я. - Навіщо ж їх скуповують? Для пекла?
- Та нема ніякого пекла. То просто наші співробітники так розважаються. Чи на спір щодо когось конкретного, чи просто кому вдасться більше купити. Гра така, розвага.
- Так продані душі теж в Раю живуть як і решта?- вигукнув я недовірливо.
- Звичайно. Яка для колекції різниця?

- А ангели теж в твоєму підпорядкуванні, чи тільки чорти?- я уважно подивився на Аю.
- Як все запущено,- з вдаваним сумом в голосі повільно промовила дівчинка. - А ще атеїст називається. Нема ніяких ні чортів ні ангелів.
- Як же нема, чорта я сам бачив, а кажуть, що і ангели-охоронці є в деяких людей. Щось я перестав тебе розуміти.
- Взагалі-то ми не втручаємось в життя людей. А чорти і ангели - то все розваги наших співробітників. То вони в чортів грають, то в ангелів. Правила це забороняють, але я дивлюсь на це крізь пальці - треба ж і їм мати якусь радість в житті.
Вона встала, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- А як же я? Може можна якось просканувати мене і записати в нову душу? Все-таки якийсь нестандартний екземпляр для колекції.
- Подивимось.
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: nativi від 14 липня 2018 08:51:07
Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: Анатоль від 14 липня 2018 08:54:02
Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?

Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: nativi від 14 липня 2018 09:02:09
Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?
Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
Извините. Я по описанию кладбища во время побега почему-то решила, что гвоздики на обелиске памяти Чернобыльской трагедии. Еще раз извините. Пойду перечитаю.
Жду продолжения.
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: Анатоль від 14 липня 2018 09:18:16
Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?
Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
Извините. Я по описанию кладбища во время побега почему-то решила, что гвоздики на обелиске памяти Чернобыльской трагедии. Еще раз извините. Пойду перечитаю.
Жду продолжения.

Тут кілька творів:
Парк. (З двох кусків, один спочатку, а другий пізніше, після Павловки.).
Душа на прокат, три частини.
Павловка.

Звертайте увагу на заголовки тем, там назва твору.
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: nativi від 14 липня 2018 09:28:16
Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
Извините. Я по описанию кладбища во время побега почему-то решила, что гвоздики на обелиске памяти Чернобыльской трагедии. Еще раз извините. Пойду перечитаю.
Жду продолжения.
Тут кілька творів:
Парк. (З двох кусків, один спочатку, а другий пізніше, після Павловки.).
Душа на прокат, три частини.
Павловка.

Звертайте увагу на заголовки тем, там назва твору.
Спасибо, я уже это поняла.
Не могу оторваться.
Назва: Собаче життя 1
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:00:31
Собаче життя 1.  (Четверта частина опусу "Душа на прокат".

Циганок.

Сказати, що Антоніна Петрівна прийшла з роботи втомленою - це нічого не сказати. Фраза "пропущена через соковижималку" - лише частково передає її стан спустошеності, роздратування і безпросвітності.
Вона ненавиділа цю роботу, цих дітей, свою школу, колег по роботі, директрису, себе, своє життя і цей безрадісний, нудний, несправедливий і жорстокий світ.
В апогеї свого відчаю вона нарешті в повній мірі зрозуміла, відчула почуття Циганка. Ця картинка з далекого дитинства пригадалась їй зараз з такою ясністю, ніби це вона в безсилій люті гризе ті штахети.

Циганок був добрим, веселим, життєрадісним цуценям чорного кольору. Напевне через колір і назвали його так. Тоня любила з ним гратись і він любив дівчинку. Бігав за нею по подвір'ї,  мотиляючи хвостиком, а коли Тоня його гладила, він аж пищав від щастя і намагався лизнути її, проявляючи свою собачу любов.
Але цуценя підросло і його віддали іншим людям.

Якось мати послала Тоню до тих людей чи то щось взяти в них, чи щось їм віднести, Антоніна Петрівна цього вже не пам'ятала.
"О, Циганка побачу", - радісно подумала дівчинка.
Собака почув як стукнула хвіртка і загавкав.
- Циганок, це я. - Вона пішла в напрямку, звідки чувся гавкіт. Собака був прив'язаний коротеньким ланцюгом до огорожі, з того ж боку де були свині і корова.  Ні будки, ні підстілки, тільки брудна погнута алюмінієва миска  стояла в багні з якимись помиями, яких хлюпнули і собаці, даючи їсти свиням.
Собака побачив дівчинку і загавкав сильніше, зі злістю в голосі. Він був худющий, чомусь горбатий, з облізлою місцями шерстю, весь брудний і з якимсь безумним злим поглядом.
Тоня нізащо б не впізнала в ньому свого веселого карапуза Циганка. Але це був він, дівчинка просто це знала.
- Циганок, ти мене не впізнаєш? - вона не так уявляла собі їхню зустріч, була не готова до побаченого і не знала, що сказати.
Собака на мить замовк, напевне згадавши голос, вигляд чи запах дівчинки і ніби оскаженів. Він просто захлинався від злості, кидався на огорожу, рвав ланцюга, вже не гавкав, а хрипів, від безсилої люті гриз штахети, які і до цього були сильно погризені скрізь, наскільки дозволяв ланцюг.
Такої ненависті, злоби, люті дівчинка в своєму житті не бачила ніколи. Вона швидко вибігла з двору і побігла додому, забувши навіщо сюди приходила.
- Мамо, Циганок збісився, - сказала вона плачучи.
- Безсовісні вони люди,- мати пригорнула її і погладила  по голові, - якби знала, як вони до собаки будуть ставитись...

Антоніна Петрівна почувалась зараз тим нещасним собакою, що змушений був провести все своє життя  в багнюці, прив'язаний коротким залізним ланцюгом до бетонного стовпа огорожі.
Не про таке життя вона мріяла. Дитинство ж в неї було щасливим.  Її манило небо, зірки. Колись прочитала книжечку "Галактики, туманності та вибухи у Всесвіті" і вирішила, що буде астрономом, чи астрофізиком. Буде ночами просиджувати за телескопом, заглядаючи за край світу, фотографувати нові галактики, аналізувати фотографії, проводити розрахунки, відкривати невідомі науці явища і ефекти...
Робота з людьми, тим більше з дітьми - то не її. І як так сталось, що вона стала вчителькою? Була б віруючою, подумала б, що відробляє якусь карму, чиїсь гріхи. За чиї гріхи вона так страждає?  А за чиї гріхи мучився Циганок? Ні, нема справедливості в цьому світі, цьому житті. А іншого нема. Ні світу, ні життя..

Вона набрала теплої води, роздяглась і лягла в ванну. Так можна буде трохи розслабитись, зняти напругу, на деякий час забути про своє собаче життя. Циганок і такої можливості не мав.
Тепла вода заспокоювала, ніби змивала з неї весь бруд цього життя і, здавалось, повільно розчиняла її. Антоніна Петрівна задрімала.

Вісла.

Раптом вона відчула, що не може дихати, захлинається. Її охопила паніка, вона борсалась, намагаючись підняти голову і вдихнути повітря, але швидко втомилась. Голову вже не могла підняти, але лапи ще продовжували безцільно гребти.

Прокинулась Антоніна Петрівна від холоду. Вона відкрила очі, але нічого не побачила, було темно і тихо.
"Де це я? Чому так холодно?" Спробувала підняти руку і завмерла від жаху - кругом була вода. Невідомо скільки пройшло часу, але стан  заціпеніння змінився спокоєм, а з ним прийшла і здатність мислити.
"Ну що ж, Тоню, відмучилась, відгостювала" - подумала з деяким полегшенням, - "Не треба буде кожен день йти на цю Голгофу. Хай інші несуть свої хрести, а я свою карму в цьому житті вже відпрацювала. Життя вийшло з води, в воду і повертається. Це тільки люди пустині могли таке придумати, що воно вийшло з пороху і стане порохом".

"А що далі?" Вона знову відчула холод, про який і забула під впливом більш сильних почуттів, але зараз він все більше давав про себе знати. "І тут муки і нема спокою? Це вже зовсім несправедливо".
Раптом Антоніна Петрівна все згадала. Це ж ванна. Скільки ж часу вона тут пролежала, що аж вода вистигла. Вона швидко вилізла з ванни, загорнулась в халат і кілька разів клацнула

вимикачем. Ніякого ефекту. "Знов лампочка перегоріла". Вона вийшла в кімнату, ввімкнула світло і подивилась на годинник. Була третя година ночі.

"Чи повечеряти, чи вже сніданку дочекатись?"
Спати їй  не хотілось, чекати голодній до ранку теж, тож вона пішла на кухню готувати свою вівсянку і чай.
"А що це мені таке наснилось, ніби я маленьке цуценя і тону в воді. Чи це засторога, щоб не засинала в ванній, чи відповідь, за що так страждаю?"

Її сестра була на чотири роки старшою, і ходила вже в школу. Стежка до школи йшла через колишній цвинтар, де вже давно нікого не ховали, та й хрестів майже не було, лише на краю  стояв великий дубовий стовп від хреста, весь почорнілий і похилений. Ну і ще пару менших в різних місцях.
Якось, повертаючись зі школи, вона почула в кущах жалісне пищання. Дівчинка пішла на звук і побачила там двох маленьких собачат. Одного взяла собі, а інше забрала двоюрідна сестра, що жила неподалік.

Собаки в них якраз не було. Їхнього великого лахматого Бобика недавно хтось застрілив біля лісу. Напевне Воротька, сусід по вулиці. Він любив ночами ходити по городах, хлівах і льохах односельчан, а собаки своїм гавканням заважали йому. Тож при найменшій можливості він їх вбивав. Раніше він працював у військовій частині,  розташованій в цьому лісі, але його вигнали за крадіжки. А пізніше й частину закрили, ракети порізали.
Не повезло йому в житті, що служив  в армії ще за часів СРСР. От служив би  в  часи незалежної України, де розкрадання і розвал армії стало державною політикою, зробив би хорошу кар'єру. З його то схильностями не менше, ніж генералом став би.

А так, тепер він ніде не працював, ходив  з руж'їшком (так він лагідно називав свій дробовик), розставляв кругом капкани і петлі, тож скоро в окрузі зменшилась популяція не лише собак, а й лисиць, зайців, кіз, кабанів, ондатр, куниць, нутрій, качок... Діставалось і сорокам, воронам, голубам, просто тому, що попадались під руку.
Односельчани охрестили його "складеним ножичком". Він був тихий, з усіма привітний, ніколи ні з ким не сварився, його ніколи не бачили п'яним. Був показово віруючим, не рубав дров у неділю, а жінка його не порпалась в городі.
Навіть теля різав ніжно, лагідно, з любов’ю. Повалить його на землю, сяде зверху і починає йому помаленьку різати горло маленьким перочинним ножичком. Теля мекає від болю і страху, а він так лагідно до нього: "ну чого ти кричиш, дурненьке?".

Цуценя виявилось сучкою. Сестра, напевне під впливом своїх географічних знань, (в нас навіть карта світу висіла на стіні), назвала її Віслою.
Вісла виросла і, без всякого злого умислу, а лише через свою сучу природу, приводила кожен рік до восьми цуценят. Чим доставляла всім масу неприємностей.
А особливо Тоні. Бо їй доручали топити цуценят в невеличкому лісовому ставочку, порослому дуплястими вербами. Старшим не хотілось брати гріх на свою душу, а маленька Тоня, по ідеї, нічого не розуміє. Тож двох цуценят залишали, а решту в ганчірку і Тоні.
Тоні ця робота теж дуже не подобалась, але чомусь, мабуть в силу свого характеру, вона не могла відмовитись. (Напевне ця риса характеру і визначила все її подальше життя).
Тоня йшла до ставочка, кидала маленьких як мишенята, з рожевими носиками, ще сліпих цуценят в воду і дивилась як вони плавають. На диво, ще від народження вони вміли плавати.
Гребли лапками, і задирали вгору свої сліпі рожеві мордочки, намагаючись вдихнути повітря. Але плавали вони завжди чомусь по колу, поки не вибивались з сил і вже не могли тримати носики над водою. Тоня переживала за них, їй хотілось, щоб хтось з них доплив до берега, хоча вона й розуміла, що це не врятує, а лише подовжить муки цуценяті.

Кинувши цуценят в ставочок, Тоня йшла в ліс, додому йти їй не хотілось. Вона не могла бачити очей Вісли, яка, напевне ж, все розуміла. Адже довго потім плавали ще в ставочку роздуті тушки собачат.
Додому вона верталась аж під вечір, коли стемніє. Старалась тихенько прошмигнути до хати, в свою кімнату, відмовляючись від вечері.
Назва: Собаче життя 2
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:04:05
Розумних в нас не люблять.

Антоніна Петрівна з'їла свою вівсянку, випила слабенького чаю без цукру і подивилась на годинник. Пів на четверту. Треба ще поспати, постаратись заснути, а то зранку знов на Голгофу.
Відомого персонажа розіп'яли один раз, а її розпинають кожен день, на протязі стількох років. Вона сумно усміхнулась цій думці і лягла досипати.
Але і сон не приніс  полегшення. Знов  приснилось, що вона з останніх сил борсається в воді, захлинається  і тоне. Зеленувато-буровате світло, що проникає через товщу брудної води стає все слабшим.
Тоня прокинулась. Серце калатало. Цікаво, що організм не відрізняє сон від дійсності і справно виділяє адреналін в загрозливій ситуації.
Щодо цуценят, то тут все ясно. Але  на цей раз вона була не цуценям, а маленьким хлопчиком, що тонув у ставку. Хто він такий? Чому прийшов у її сон? Тоня не могла згадати ніякого випадку з свого життя який би асоціювався з цим сном.
Може це її ненароджений син? На другому курсі вона зробила аборт.
А все через свій безвідмовний характер. І не подобався їй той Костя, але не могла відмовити. І не хотілось їй робити аборт, але Костя наполіг.

Напевне рідко буває, щоб в людини був і сильний інтелект і сильний характер. Нагородивши її щедро інтелектом, природа  чомусь вирішила зекономити на характері.
А чого вартий інтелект без характеру в цьому світі? Йому потрібні тепличні умови, щоб розквітнути і дати добрі плоди. А хто їх тобі створить? Кому ти потрібна?
Десь до  четвертого класу Тоня була кращою ученицею в школі. А потім сталась подія,  яка, напевне, і перекреслила її шлях до успіху в цьому житті, хоча й виглядала як тріумф.
Якось, посеред уроку, до їхнього класу забіг розлючений директор. Він швидко оглянув клас і зупинив погляд на Тоні. Швидко підійшов, схопив її за руку і поволік з класу, нічого нікому не кажучи. Приволік в восьмий клас  поставив біля дошки, де висіла карта світу, напевне йшов урок географії, і дав у руку дерев'яну указку.
- Покажи, де знаходяться Уральські гори! - закричав він. Тоня, хоч і перелякалась, але показала.
- Гімалаї! - дівчина мовчки провела указкою між Індією і Китаєм.
- Гібралтар!
- Міссісіпі!
- Байкал!
- Євфрат!
- Сахалін!
Дівчинка нарешті заспокоїлась і впевнено показувала ріки, гори, озера, протоки, моря і континенти.
- А що ви, бовдури?! - директор повернувся до восьмикласників. Не соромно? Малявка, що вам по пояс,  носи втерла. З такими знаннями вам тільки колгоспним коням хвости підв'язувати.
- В неї карта вдома є, - сказав на виправдання класу сусідський хлопець.
В Тоні вдома і справді висіла на стіні і георгафічна карта світу і політична, тож вона з сестрою часто грались в відгадування столиць країн, розміщення міст, річок, держав...

Але в успіху, популярності, відомості, знаменитості є і зворотний бік. Це Тоня вже скоро відчула на своїй шкурі. Не люблять у нас розумних. Скільки їй довелось витерпіти образ, знущань, навіть побоїв через необдуманий вчинок директора. І тоді вона зрозуміла, що спокійніше бути такою  як всі, нічим не виділятись, не привертати до себе уваги.
Та стати  такою як всі вона не могла.  Продовжувала цікавитись фізикою, хімією, біологією, астрономією. Але її розвиток пішов вглиб. Вона читала журнальчики, які батько виписував для старшої сестри - Юний технік, Радіо, Моделіст-конструктор, Хімія та життя, пізніше Квант.
Тоня не запам'ятовувала інформацію, як робили це інші діти, вона розуміла суть. Її мозок старався з окремих клаптиків  скласти цілу картину, домальовуючи те, чого не вистачало.
Сестра часто дивувалась: - звідки ти це знаєш? На що Тоня відповідала: - я не знаю, а розумію.

Тоня і надалі була найрозумнішою в школі, але цього вже не показувала. На уроках намагалась відповідати гірше ніж могла, в контрольних спеціально робила помилки. Але час від часу і в цій стратегії відбувались збої.
Якось на уроці біології вчителька  розповідала про фотосинтез. Прочитала яскраво-художню розповідь Вернадського про подорож сонячного промінчика через космос до землі, як він попав в зелений листок і перетворився в вугілля. Розказала чому рослини зелені. Бо спектр Сонця має максимум в жовто-зеленій  частині і рослини пристосувались, щоб найкраще  вловлювати таке світло.
Тоня не стрималась і сказала, що  все якраз навпаки. Зелений колір рослин означає те, що вони не поглинають зелене світло, а відбивають і пропускають. А поглинає хлорофіл якраз червоне і синє світло.
Вчителька висміяла дівчинку, під дружню підтримку класу.
- О, наша Тоня розумніша за академіків, тож треба переписати фізику і біологію під її уявлення.  Можете викинути свої підручники, Тоня вам правильні напише.
Тоня опустила голову і мовчала. Сперечатись, наполягати на своїй правоті вона не збиралась, лише картала себе за те, що не втрималась і заступилась за істину.

Був ще подібний випадок на уроці фізики.
Фізику  в школі викладав Дмитро Андрійович, вчитель фізкультури, на прізвисько Маняк. Оскільки вчителя фізики в школі не було, то директриса, вчителька російської мови і літератури, чомусь вирішила, скориставшись, напевне, підказкою свого асоціативного розуму, що фізику має викладати саме вчитель фізкультури.
Для Дмитра Андрійовича і уроки фізкультури були неабияким інтелектуальним навантаженням, але він, як людина дисципліни, не міг відмовити керівництву.

Була в Дмитра Андрійовича одна фішка, можна сказати козирний туз, що дозволяла йому бути на три голови вищим за своїх учнів.  Не лише зростом, а й впевненістю в собі.
Десь в підручнику  він вичитав, що, виявляється, грам граму - різниця. Що деякі грами позначаються малою буквою "г", а інші - великою.
Чи то зрозуміло пояснити він не міг, які ж саме грами якою буквою позначаються, чи учні не могли цього зрозуміти чи запам'ятати, але ці знання давали йому можливість завжди залишатись на висоті.

А треба сказати, що своє прізвисько він  старався постійно підтверджувати, чи може це в нього виходило само-собою, без всяких зусиль.
Тож коли хтось з учнів обзивав грам неправильною, з точки зору Дмитра Андрійовича, буквою, той моментально ставав червоний як рак, підбігав до кривдника науки і з криком "Я з тебе пару  витрушу!" хапав того за грудки і починав трусити.
Підозрілим було лише те, що майже завжди учні помилялись, адже при випадкових відповідях правильних мало б бути половину.
Можливо саме цей статистичний парадокс робив авторитет Дмитра Андрійовича як фізика беззаперечним.

І от смикнув якось чорт Тоню піддати цей авторитет сумніву. Коли вчитель розповідав, як Резерфорд побачив в мікроскоп, що атом складається з ядра і електронів, що літають навколо нього, Тоня сказала, що в мікроскоп цього не можна побачити.
Раніше Дмитро Андрійович утримувався від того, щоб з Тоні пару витрушувати, але тут він вже дав собі повну волю, палаючи благородним гнівом за образу честі Резерфорда зокрема і фізичної науки в цілому.

Якось хлопчики з Тоніного класу пробрались в учительську, взяли журнал і понаставляли собі п'ятірок, а Тоні, і хто ще їм не подобався - двійок.
Чи чорнило було не те, чи почерк, чи просто вчителі пам'ятали, що кому ставили, адже учнів в класі було не так вже й багато, біля десяти, але афера зразу ж була викрита і почався скандал. Дісталось на горіхи, звичайно ж, тим, в кого виявились п'ятірки. Що лише зайвий раз утвердило Тоню в переконанні - такий, видно, закон природи. Не даром же кажуть, що блискавка б'є в найвище дерево.
Назва: Собаче життя 3
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:05:46
Вчителька.

Тож і під час навчання в вузі Тоня старалась не виділятись. Бувало, після того як спишуть в неї інші студенти контрольну, вона спеціально робить в своїй роботі якусь помилку, щоб було не краще ніж в інших. Так спокійніше.

Але думати, що вона хотіла бути лузером, невдахою - буде зовсім неправильно. Тоня мріяла про високі досягнення в науці, про величні відкриття. Вона знала, що в неї для цього є всі задатки. І їй нема потреби випинати себе на показ, розумні люди, що піклуються суспільними інтересами і так помітять її і дадуть можливість принести користь суспільству.
Віруючі в Бога можуть заспокоювати себе думкою, що не потрібно демонструвати свої достоїнства людям, Бог однаково  все бачить і кожному воздасть належне.
Тоня в бога не вірила, але була в неї якась, така ж ірраціональна, віра в Суспільство. Їй чомусь здавалось, що Суспільство зацікавлене в тому, щоб талановитих людей виявляти, підтримувати, допомагати їм  реалізувати свій потенціал, щоб вони могли зробити найбільший внесок в копилку людства, адже від цього виграють всі.

Тож коли інші студенти випускного курсу вже підшукували собі місце майбутньої роботи, Тоня цим не переймалась. Вона вчилась на фізичному факультеті університету за спеціальністю астрономія, тому була впевнена, що її, після закінчення, направлять в якусь обсерваторію.
Але направили її вчителькою в сільську школу, і єдине, на що вона спромоглась, це попасти в рідне село, де їй доручили викладати біологію.

Але і це не похитнуло Тоніної віри в Суспільство. Значить для Суспільства для чогось потрібно, щоб вона ознайомилась з проблемами освіти, чи випробувати її стійкість і вірність науці.

Чи гнучкість її розуму і вміння сприймати нове. А може Суспільство поклало на неї велику місію створення нової науки на межі астрономії і біології?
Тоня розуміла, що людині не дано пізнати замисли Суспільства, як клітині не дано зрозуміти цілей організму, тож лишається тільки вірити, що в усьому є якась мета і призначення.

На перший свій урок біології в шостому класі вона добре підготувалась. Вирішила не просто розказати з  підручника про родину хрестоцвітих, її представників і особливості будови квітки, а зацікавити дітей ботанікою, щоб не дивились на рослин як на якісь бур'янці, а ставились до них з повагою, як до чудесного творіння Природи, що пройшло довшу еволюцію ніж тварини і люди. Розказала про ефект Кірліан і експерименти Бакстера, в яких рослини відчували емоційний стан людини, її хвороби, реагували  на вбивцю інших рослин. Повідомила цікаві факти з життя рослин, що звичайні лілії чи горох мають генотип більший ніж в людини.
Пів уроку пройшло добре, діти з цікавістю слухали чи то про рослин, чи  Тоню.
Але якщо якийсь там філодендрон відчував емоційний стан чи характер людини, то що вже й говорити про дітей. Вони швидко зрозуміли, що Тоню можна не боятись.
Всякі спроби заволодіти увагою учнів, встановити тишу в класі, чи якусь мінімальну дисципліну, щоб ті хоча б не бігали між партами, не кричали і  не дерлись, виявились безуспішними.
На шум зайшла директриса, що якраз проводила урок в сусідньому класі. Зразу ж настала тиша, про яку кажуть, що чути як муха пролетить.
Марія Іванівна оглянула клас очима  удава, що дивиться на мишенят, загнаних в куток і поманила до себе пальцем одного з бешкетників: - Данько, ану ходи-но сюди!
Той з опущеною головою підійшов. Удав завис над мишеням і мовчки дивився на нього, поки в мишеняти не почервоніли спочатку вуха, а потім і все лице.
- Ти чого голову опустив, ану дивись мені в очі!
Той продовжував стояти з опущеною головою, тільки тепер почервоніла вже й шия.
- Ти все зрозумів?!
Колишній бешкетник ствердно похитав головою, не відводячи очей від підлоги.
- Дивись мені! -  помахала пальцем біля його носа. - Я буду тут, за стінкою,- додала, пронизуючи поглядом решту притихлих мишенят.
Залишок уроку пройшов тихо, діти тільки про щось перешіптувались між собою.

Якщо в Суспільства і були якісь замисли щодо Тоні, то очевидно, що воно послало їй найважче випробовування з можливих, знайшовши для цього найслабшу рису її характеру.
Її не боялись. І чому одних людей бояться, а інших ні? Зрозуміти цього Тоня не могла.
Чого вона тільки не перепробувала. Розказувала про користь навчання, пересаджувала учнів, апелювала до їх совісті, пробувала кричати, виганяти з класу, лякати батьками, навіть бити... Але все це давало лише зворотній ефект. Врешті-решт вона зрозуміла безперспективність своїх намагань навести дисципліну, пересадила дівчинку, яка хотіла слухати її уроки поближче, на передню парту, щоб та могла чути голос вчительки через шум класу, і вирішила, що 10 відсотків слухачів - це не так вже й мало. Не всім же бути біологами.

Але шумом діти, звичайно ж, не обмежувались. Всякий процес має тенденцію кудись розвиватись, а не стояти на місці. Їм вже не цікаво було гратись лише між собою, все частіше вони чіпали дівчинку, що хотіла слухати урок, штовхали її, відбирали ручку чи підручник, стріляли з рогатки. В Тоню теж, коли та поверталась до них спиною.

Найбільше бешкетував Толя Данько. До речі, її родич, двоюрідний брат. Що було й не дивно, адже нема пророка і в родині своїй.
Тоня, як правило, виганяла брата з класу і ситуація значно покращувалась. Але цього разу він не захотів виходити, напевне в класі  вже стало веселіше, ніж на вулиці.
Тож вона підійшла, щоб взяти родича за шкірку і вивести силою. Але хлопчик досить спритно бігав поза партами, і зловити його було важко.
Тоня зрозуміла, що це вже та межа, відступати за яку не можна було.
Вона застрибнула на парту, але Толя перебіг за іншу. Та сили були нерівні. Тоня пробіглась по партах, зістрибнула прямо  на бешкетника і виволокла того з класу, надававши йому ще й під дих.

Апелювати до батьків Толі не було жодного сенсу. Його мати  в справі виховання сина покладала всю надію лише на школу, а до батька і звертатись було страшно, бо реакцію того важко
було спрогнозувати. На війні йому в голову влучила куля. Прямо в ніс. І десь в голові й застрягла. За це односельчани й називали його Василь безносий.
Тож чи через поранення, чи просто внаслідок свого характеру Василь часто напивався. А напившись, ганявся з сокирою за жінкою і дітьми з криком: "Порубаю фашистів!"

Можливо він просто так розважався, бо які ще в селі розваги? Чи встановлював авторитет і повагу до себе, бо чим ще встановиш?  Але не можна було виключати ймовірності того, що може й зарубати.
В селі ще говорили про недавній подвиг Василя. Хтось вбив їхнього собаку (брата знайомої нам вже Вісли, знайдених на колишньому цвинтарі). Запідозривши в цьому односельчанина, Василь, випивши за упокій собачої душі, взяв сокиру і пішов до того встановлювати справедливість. Витягнув з будки за ланцюг відповідального за можливий гріх хазяїна переляканого собаку, забив його обухом по голові, приніс до хати і кинув під ноги не менш переляканим господарям зі словами: "А ваш шо, може паспорт має?"

Тож  поки батько не протверезіє  діти і мати переховувались хто де. Хто на горищі, хто в хліву, часто ночували і в сусідів.
Чи то Василь не був надто наполегливим в бажанні "порубати фашистів" чи "фашистам" якимсь дивом вдавалось уникати його караючої сокири,  але обходилось якось без жертв, якщо не зважати на такі дрібниці, що діти в таких умовах не лише вчитись не могли, а й недосипали і недоїдали. Чи таку дрібницю як виколоте око однієї з дочок, що переховувалась від батькової зрозумілої і благородної ненависті до фашистів у колючих чагарниках на цвинтарі .
Але в райцентрі їй поставили скляне око і вона практично нічим не відрізнялась від інших дітей, коли дивилась прямо. Ну а розкосість при погляді вбік можна було сприймати за оригінальність чи загадковість. В усякому разі це було краще, ніж чорна пов’язка сусідського хлопчика,  якому сова вирвала око коли той поліз на липу до її дупла.

Оскільки Тоня не могла передбачити, кого ж саме зарубає Василь, якщо поскаржитись на Толю, сина чи її, та й обидва ці варіанти не були ідеальними, тож батькам Толі вона нічого й не казала.
Назва: Собаче життя 4
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:07:20
Просвітлення.

Але чому ми все про Толю Данька, та про шостий клас? Адже Тоня викладала біологію і в інших класах.
Справа в тому, що саме Толя розбив її віру в Суспільство.
Тоня пам'ятала його ще маленьким. Він був наймолодшим в великій сім'ї, де крім нього було ще 6 чи 7 дітей.
Але Толя відрізнявся від інших. Він ще до школи не ходив, а вже допомагав брату четвертокласнику робити домашні завдання, розв'язувати задачі, перечитав чи не всю сільську бібліотеку.
І це при тому, що його ніхто нічому спеціально не навчав, ніхто з ним не займався. Він схоплював все на льоту, був геніальним від природи. Напевне він єдиний  з дітей успадкував всю геніальність своєї матері Параски і якісь приховані гени геніальності свого батька, Тоніного дядька.

Тоня тепер тільки почала розуміти наскільки незвичайною людиною була Параска. Вони були чи не найбіднішою родиною в селі. Вся велика сім'я трималась на ній. Вона працювала і в колгоспі, обробляла город, доглядала корову і свиней, вирощувала курей, качок і гусей. Годувала дітей, чоловіка і тварин. Вирощувала коноплі для одежі.
Тоня малою часто ходила до родичів і бачила цей процес, яким в селі вже в той час ніхто крім Параски не займався. Зібравши  коноплі та замочувала їх в ставку, розбивала в волокна, вичісувала в кужіль, ночами сиділа за веретеном, прядучи нитки. З цих ниток ткала полотно на саморобному дерев’яному верстаті, виварювала його в діжці з  попелом, відбілювала на сонці, шила дітям сорочки. Частину полотна фарбувала бузиною для штанів чи темної одежі.
І так без вихідних і відпусків все життя. Не було вихідних навіть на народження чергової дитини.

І при цьому ще й встигала регулярно відвідувати односельчан, яких вона знала всіх, включно з дітьми, коровами, свинями і собаками. Пам'ятала хто коли родився, вмер чи женився, в кого коли корова побігала чи привела теля, хто з ким посварився і з якого приводу. Хоч і не була релігійною, але знала всі церковні свята,  на зелені свята приносила пахуче зілля звідкись з лісового озера і вистеляла ним підлогу в хаті. Дерев’яної підлоги в них не було, так тільки земля, глина. А ще знала різні погодні прикмети,  коли можна що садити чи збирати...
Такому розуму, пам’яті, цікавості та енергії ще б відповідну освіту і умови, то була б ще одна Марія Кюрі чи Софія Ковалевська.
Але...
І от тепер Толя. Такі діти - скарб нації, її золотий фонд. Їх треба виявляти в ранньому дитинстві,  створювати умови для їх розвитку, освіти,  для роботи в інтересах суспільства і людства.

Вони стали б гордістю нації, діамантами в її короні.
Але...
І тут до Тоні дійшло, що нема ніякого Суспільства, нема ніякої Нації, а є просто множина людей, яким нема ніякого діла ні до суспільства, ні до нації, ні до інших людей, а часто і до самих себе.

"- Чому Іван бідний? - Бо дурний. - А чому дурний? - Бо бідний". І як вийти з цього зачарованого кола?

Чому євреї при всіх гоніннях на них, при їх розпорошеності по світу є успішною нацією? В них кращі гени?
А хіба в Параски чи в Толі гени гірші? Та ні, причина не в генах.
А в чому? В вихованні дітей? В орієнтації їх на успіх? У взаємодопомозі?
Це вже тепліше, але чому це є у євреїв і нема в українців?  Бо "моя хата скраю..."? Але чому?
При   всій своїй географічній розпорошеності євреї є єдиною нацією. А в українців розпорошеність ментальна. Жителі сусіднього села вже вважаються чужаками. Та що там села, сусідньої вулиці чи кутка.

Етнос не стає нацією автоматично. Нацією його робить спільна ідеологія. Тільки вона може  об'єднати людей,  які ніколи й не зустрічаються між собою, в спільноту "своїх" .
В євреїв є така ідеологія - це їхня релігія. Біблія - це книга не  просто про Бога, і навіть не лише про Свого бога, а й про історію народу, історичну міфологію, про його героїв, про знаменні події, віхи в історії, пам'ять про які зберігається, які відзначаються як всенародні свята.
Але важливо й те, щоб національна ідеологія, опираючись на минуле, була направлена в майбутнє,  давала перспективу, надію. В національній ідеології євреїв є і цей компонент, сформульований в вигляді пророцтв. Про майбутній прихід Месії, про відбудову могутнього царства ізраїльського.
Тож кожна єврейка дивиться на свого маленького сина як на можливого Месію, відповідно виховуючи його для такої місії. А на свою маленьку дочку - як на можливу матір майбутнього Месії.
Та й взагалі статус богообраного народу і об'єднує і ставить планку вимог до себе дуже високо, мобілізуючи на активність і орієнтуючи на успіх.

А всі проблеми українців від несформованості української нації. Від відсутності об'єднуючої національної ідеології. Тому й так легко втрачаються  ознаки етнічної належності - мова, культура, і етнос стає лише матеріалом для побудови інших націй. Тому-то кожен сам-по-собі, моя хата скраю, де два українці - там три гетьмани, нездатність об'єднуватись для спільної справи, відсутність мислення категоріями національних інтересів...

І Тоня ясно усвідомила, що вона в цій дірі, в цьому Богом забутому місці не тому, що Суспільство має щодо неї якийсь замисел, хоч і не зрозумілий їй, а тому, що нічого не зробила сама для того, щоб опинитись в потрібному місці, де можна зайнятись улюбленою справою - наукою. Вона вже психологічно готова була кинути цю роботу, але не вистало останньої краплі для рішучого кроку.
Але скоро ця крапля з'явилась. І навіть не крапля, а ціле відро  лайна на голову.

Відомий  нам Дмитро Андрійович, на прізвисько Маняк, на той час вже не вчителював. Він пішов вгору, зробив стрімку кар'єру по партійній лінії - був парторгом колгоспу.
Одного разу він прийшов у школу, по-хазяйськи зайшов в учительську, сів на місце директора і почав давати вчителям рознарядки, хто на якій вулиці має ходити по хатах і забезпечувати явку на вибори.
- А що, моєї згоди вже й не потрібно питати? - поцікавилась Тоня.
Дмитро Андрійович подивився на неї як на якогось інопланетянина з хвостом і щупальцями.
- Ви що собі дозволяєте?! - гримнув він.
- Це  Ви що собі дозволяєте? - огризнулась Тоня. Увірвались в учительську і командуєте тут. Вам що тут, партійні збори?
- Вийдіть геть звідси! - підскочив з місця Дмитро Андрійович.
- Кричати на своїх підлеглих будете, і взагалі це учительська, а не Ваш кабінет.
- Во-о-он!!! - Маняк вийшов з-за столу і весь червоний наближався до Тоні.
"Зараз буде пару витрушувати"- здогадалась вона.
- Маріє Іванівно, так я пішла? - звернулась Тоня до директриси. Та опустила голову. Тоня при повному мовчанні всіх присутніх зібрала свої зошити і повільно покинула вчительську.

Була весна, до кінця навчального року залишалось не довго, тож Тоня незабаром розпрощалась зі школою. Директриса була теж не проти, адже тримати політично неблагонадійних в школі... Хто на таке зважиться? Кому треба проблем на свою голову?

Забігаючи наперед скажемо, що з розпадом Союзу політична кар'єра Дмитра Андрійовича зовсім і не припинилась, а лише розцвіла новими кольорами.
Рух, Соціалістична партія, Свобода, Партія регіонів... Такі цінні партійні кадри, організатори з таким великим досвідом потрібні всім.

Знайомі допомогли Тоні перебратись в Харків, де було багато її однокурсників. Вакансій в обсерваторії не було, тож вона вирішила попрацювати тимчасово вчителькою фізики, поки не знайде собі підходящої наукової роботи.

А потім почалась Перебудова, за нею розпад Союзу, створення незалежної України, на яку Тоня покладала багато надій: нарешті українська нація відродиться і розцвіте, от коли буде потреба в науці, у вчених, бо яка ж передова нація без науки..
Але радянська нація розпадалась, а українська чомусь не відроджувалась, не формувалась. Розпадались і фінанси, і економіка,  і наука. Закривались лабораторії і інститути, вчені йшли торгувати на базарі... Школа лишалась чи не єдиним стабільним місцем роботи хоч з якоюсь мізерною зарплатою. Тож наука знову відкладалась на невизначений час.
Назва: Собаче життя 5
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:09:00
Чуже життя.

Як же її дістала ця робота...
А тут ще й сни якісь дивні почались. Ніби вона маленький хлопчик,  якого замикають одного вдома.

- Я йду на роботу, а ти посидь поки що сам, пограйся чим-небудь, тільки сірників не бери, а то ще пожежу в хаті зробиш. Я скоро вернусь. - мати пішла в свій  медпункт, замкнувши вхідні двері.
А чим тут пограєшся? Сестра в школі, батько на роботі. Дробовик, правда, є в коморі, але батько  кудись патрони заховав. Я їх шукав по всіх шафах, але так і не знайшов. Знайшов був, правда, пляшку спирту. Це мати від батька сховала.
Ми її з сестрою тоді й випили. І все було б добре, але сестра раптом згадала, що їй в школу пора, вона тоді в другу зміну вчилась. Тож взяла портфель і пішла.
Взагалі-то в школу мені не хотілось, але в той раз я вирішив сходити з сестрою за компанію. І все було б добре, але ми чомусь забули взутись і вдягнутись, для мене це нормально, я такі дрібниці часто забуваю, але чому сестра забула?
А треба сказати, що була якраз зима, сніг, мороз, що ще там зимою буває? А-а, рано темніє. Але ми чомусь цього не помічали і бадьоро йшли до школи, сестра попереду, а я плентався за нею.
І все було б добре, але по дорозі в школу зустріли ми матір, що верталась з роботи. І вона завернула нас додому. Чомусь навіть сестру, хоч їй і в школу треба було.

Патронів нема, а навіщо рушниця без патронів? Ну нічого, я колись їх таки знайду.
Правда є шомпол. Хороша штука, його можна кидати як спис, він добре  застрягає в двері, в дерев'яну спинку ліжка. Колись я багато цим грався, але батькам ця гра чомусь не подобається.  Дивні вони. Яка  їм різниця, будуть ці двері чи ліжко гладенькі, чи подовбані? Добре хоч не додумались забороняти на стінах малювати.
Треба сходити на ставок, чи в ліс, що тут вдома робити. Вона думає, що замкнула двері і все? Ага, як би не так.

В сінях стоїть драбина, якою можна вилізти на горище, тільки тереба її переставити в потрібне місце.
Ох і важка.
Ну от і горище, можна  покувиркатись трохи на сіні...
Але я ж не за цим сюди заліз. Там в кутку горища є  дірка під стріхою, через неї можна спуститись по краю хати на землю.
Не втримався, трохи обдер ноги. Ну і штани, звичайно. Але це не привід сумувати, свобода потребує жертв.

----------------------------

Наступного разу, йдучи на роботу, мати не залишила вже в сінях драбини. Це ускладнювало задачу. Висоти стільця виявилось недостатньо, щоб дістатись до горища, навіть коли стати на спинку, та й падати зі спинки боляче, коли стілець перевертається. Треба придумати щось інше.
Ага, двері з сіней в кімнату! Коли їх відчинити навстіж і стати зверху, то можна дістати до горища. Але вони повертаються і падати тоді ще більш боляче. Треба їх чимсь підперти, чи прибити цвяхами до стільця для надійності.

---------------------------

Життя стає все складнішим. Ляду на горище закривають вже на замок. Ну що ж, прийдеться чимсь вдома гратись.
Тут в шафі материна аптечка схована, в ній завжди багато чого цікавого. Та-ак. Аскорбінок вже нема, ми їх з сестрою в першу чергу з’їдаємо. Багато всяких інших пігулок, треба буде попробувати.
А що це в пляшечці? Бе-е-е, риб’ячий жир. Яка гидота. Я б його неслухняним дітям замість ременя приписував би.
А от шприц – хороша штука, корисна. Треба буде навчитись собі уколи робити, раптом сам на безлюдному острові опинишся. Крім того в нього можна набирати води і порскатись. Можна мух на вікні попадати. А ще з нього вогнемет можна зробити, якщо набрати спирту чи бензину.
О, термометр! Батько колись фокус показував з живим сріблом. Якщо його розбити, то там на кінчику є живе срібло. Блискучі краплі, які розбиваються на малесенькі шарики, коли падають на підлогу, а коли ці шарики підсовувати один до одного, то вони зливаються в один більший. З ними цікаво гратись, але вони швидко десь діваються, чи під шафу закочуються, чи під ліжко, чи в щілини між дошками підлоги. От і в цей раз їх не надовго вистачило, а ще й ногу порізав, наступивши на скло. Ні, треба на вулицю.

Двері зачинені, вхід на горище також, але є ще вікна! Вони, правда, не відчиняються, суцільні, але ж хіба це проблема? На кухні великий товкач є, яким товчуть варену для свиней картоплю, буряки, гарбузи...  А по чому бити? По склі, чи по рамі? Напевне по рамі, а то  склом можна порізатись, ось навіть склом термометра умудрився.
Розрахунок виявився правильним. Вікно вивалилось цілком, навіть не розбилось коли впало. Правда, коли вилазив, то роздавив ненароком, але то таке, випадковість.

-------------------------------

Батьки налаштувались на серйозну розмову зі мною. Розуміють, що вікна перекрити важко, тож вирішили взяти хитрістю. Взяли з мене обіцянку, під чесне слово, що я не буду більше вибивати вікон і вилазити через них.
- А дорослі теж повинні обіцянок, даних під чесне слово дотримуватись? - поцікавився я. Отримавши ствердну відповідь я заспокоївся. Значить війна за свободу переходить на інший рівень. Дипломатичний.

Мати прийшла з роботи як звичайно, але мені здалось, що пройшло вже сто років. Ніяк не міг дочекатись випробовування моєї нової зброї.
Клацнув ключ в замку. Мати зняла навісний замок з вхідних дверей, клацнула клямка, але двері не відчинялись. А чому б їм відчинятись, якщо вони закриті зсередини на засув.
Після деякої емоційної реакції з того боку нарешті почались тривалі і важкі переговори через двері між двома високими сторонами. В результаті яких я отримав обіцянку іншої сторони, дану під чесне слово, що мене не будуть замикати вдома.
Вони, правда, і тут схитрили, вирішили бабуню привезти.  Вона в іншому селі  живе.  Ну, я не проти, бабуня завжди була мені товаришем. Ми з нею чимсь схожі, вона завжди мене розуміє і ніколи не сварить.

Треба буде з хлопцями в ліс сходити, на стрільбище. Там частина стоїть, кажуть ракетна, але то аж за трьома полосами колючого дроту. А стрільбище за першою загорожею, туди легко залізти.
Коли не стріляють, можна куль назбирати. Хороша штука. Старші хлопці їх в самопали заряджають, але важко трубку дістати потрібного діаметра, тож  мій самопал тільки цвяхами стріляє.  А якщо з кулі виплавити середину, і залишити лише оболонку, то класний наконечник для стріл виходить.
Куль хоч цілі кишені набирай, а от гільзи ті гади забирають, рідко коли знаходиться. А ще рідше цілі патрони.
Коли стріляють там теж цікаво дивитись з кущів. Які вони мазили! Там насип такий, що і я з свого самопала з заплющеними очима попаду, а вони умудряються з автомата не попасти. Кулі так і свистять по кущах. Але що з них візьмеш – ракетники.  З одного боку це добре, що навколо стрільбища такі хащі, можна лежати і непомітно спостерігати за стрільбами. Погано тільки, що там гадюки водяться. Ні, ще нікого не покусали, але все ж страшно.
А може ну його той ліс, схожу сьогодні до ставка, скупаюся…


Циганка. На заході сонця.

Антоніна Петрівна  вирішила пройтись додому пішки. Не тому, що була хороша погода, вона її й не помічала. Для неї й дощ чи сніг були б хорошою погодою порівняно з "погодою" в школі та її душі. Просто хотілось побути одній, йти, ні про що не думаючи; поки в дорозі то всі проблеми і негаразди ніби відкладаються на колись.
Знов директриса говорила про службову невідповідність, що Антоніна не може дисципліну встановити на своїх уроках і недвозначно натякала, чи не поміняти їй роботу.
Вона й сама хотіла б змінити цю ненависну роботу на якусь іншу, але після 50 який тут вибір? Двірником?

Додому йти теж не хотілось, тож вона пішла через парк - і дорога довша, і людей, і шуму машин менше.
Трошки заспокоївшись, вона нарешті побачила, що в природі весна, цвітуть каштани і світить сонце.
"Буває, виявляється, ще й весна і сонце" - чи то здивовано чи з іронією подумала вона і сіла на лавочку, щоб спокійно помилуватись цим дивом.
Поодаль, біля іншої лавочки шуміла різнобарвна група циган.
"Щасливі люди, не треба їм в школу ходити" - подумала Антоніна, але швидко прогнала цю думку. "Їм також доводиться свій хліб заробляти в спілкуванні з людьми. Ти б так змогла? Ні, це ще гірше ніж школа".

Від групки циган відділилась жінка середнього віку і пішла в напрямку Антоніни.
"Відчувають  стерв'ятники свого клієнта, в мене на лиці напевне проблеми написані, але обламається їм".
- Інтірєсная, красівая, хочешь погадаю,- циганка оцінююче дивилась на Антоніну.
Та заперечливо похитала головою.
- Всю правду скажу, шо било, шо будєт і на чом душа успокоіца, - не здавалась циганка.
Антоніна демонстративно перевела погляд кудись вбік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- Про твою прошлую жізнь расскажу і что мучіт тєбя.
Антоніна ще більше відвернулась вбік.
- Вот відіш, уже волос сєдой, - вона швидким рухом вирвала з голови Антоніни волосину,  і стала щось над нею шептати, зав’язуючи волосину в вузол.
Тоня встала і швидко пішла геть.
- Подожді, нєльзя волос в чужіх руках оставлять, я і узел уже завязала,- вигукнула циганка.
- Можете його собі взяти, - не обертаючись промовила Антоніна, - навіть в суп кинути і з'їсти, - добавила.
- Мучиш ти себе, але  знайдеш і ти спокій і тихе щастя на заході сонця, - вже іншим тоном сказала циганка.
"Може й справді до психіатра звернутись?" - з сумом подумала Тоня. "Якщо вже сторонні люди бачать, що зі мною щось не так".
Назва: Собаче життя 6
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:10:34
Карміна.

По дорозі зі школи Антоніна Петрівна зайшла в гастроном  і з двома важкенькими сумками повільно йшла додому, намагаючись думати не про школу, а про щось приємне, про те, що вона приготує на вечерю, як проведе завтрашній вихідний.
Мимо на невеликій швидкості проїхала довжелезна чорна машина. "Навіщо такі машини? Хіба це зручно?" - провела поглядом залізного монстра.
Раптом лімузин зупинився і задки під’їхав до Антоніни. За кермом сидів красивий спортивного вигляду чоловік в чорному костюмі і чорних окулярах.
Відчинились двері і з автомобіля вийшла молода жінка бездоганного  вигляду.
Тоня оглянулась. "І що цікавого вони тут побачили, що зупинились?

Але жінка направилась до Антоніни, розставивши руки, ніби збиралась її обняти.
- Тошка! Оце так сюрприз! А ти мені снилась сьогодні, і весь день настрій якийсь ностальгічний, до чого б це, думаю.
Тоня стояла в нерішучості, намагаючись пригадати, хто ж ця шикарна дама. Ніби серед її знайомих таких нема. "Але звідки вона мене знає? Може помилилась? Коли когось очікуєш побачити, то чи не в кожному перехожому він ввижається".
- Та це ж я, твоя Карма,- сміючись пояснила жінка, побачивши розгубленість і сум'яття на обличчі Антоніни.
Якийсь незрозумілий страх стиснув Тоніні груди, вона захиталась, відчувши слабкість в ногах. Жінка підтримала її за плечі.
- Карміна я, Богак Карміна, однокурсників своїх не впізнаєш?
- А, Бозя, - нарешті згадала Тоня. - Ну як же тебе впізнати. Ти з тих пір тільки похорошіла. І студенткою ти була найкрасивішою на курсі, а зараз взагалі шикарною дамою стала, виглядаєш як тридцятирічна голлівудська зірка.
- Ой, та ладно тобі. ти то як?
- Та от, харчів прикупила, додому йду.
- Далеко тобі? Сідай,- кивнула на машину Карміна.
- Та ні, не далеко. Та й не звикла я їздити, люблю пішки ходити.
- Ну то і я  пройдусь з тобою, коли ще отак зможу пройтись. Може хоч сумки в машину покладеш?
- Мені не важко, та й треба ж трохи  фізичних навантажень, я ж в спортзали не ходжу,- Тоня демонстративно глянула на ідеальну фігуру Карміни.

Вони пішли  тротуаром. Дещо  позаду дорогою за ними безшумно слідував великий чорний автомобіль.
- Ну, Тошка, розказуй, як ти, де ти? - защебетала Карміна. - Так рада тебе бачити. Скільки ж це вже років пройшло відколи ми наш альмаматер покинули?
- Тридцять. Я вчителюю, от йду якраз з роботи.
- Яка прелєсть! Школа, дітки, колеги! Я про таке тільки мріяла. Але не склалось, - додала вона вже сумно.
- Щось по тобі не видно, що ти нещасна.
- Ой, зовнішність така обманлива, ти й не уявляєш яке в мене собаче життя. Розслабитись, перепочити, побути собою не можу, - в голосі Карміни звучала непідробна щирість.
- Чим же ти так зайнята?
- Та вічно якісь прийоми, зустрічі, презентації...  Всім усміхайся, говори якісь компліменти... Як мене це втомило! Як мені все це набридло! А ще ж спортзали, басейни, спа-салони, поїздки, яхти... Як я тобі заздрю! - Карміна замовкла, даючи Тоні можливість усвідомити всю глибину її нещастя. Тоня теж мовчала, чомусь не знаходилось слів співчуття.

- З кимсь з наших бачишся, спілкуєшся, - перервала мовчання Карміна.
- З Олею Коржик більш-менш регулярно, а так майже нікого не бачу.
- О, Корзя, вона тут?  Теж вчителює? - аж підстрибнула від радості Карміна.
- Торгує на ринку, косметику на Барабашці продає.
- Яка прелєсть! Барабашка до цих пір існує? І люди ще ходять на ринки? На базарі косметику купляють? Клас!  Обов’язково своїм знайомим розкажу таке, - вона замовкла, насолоджуючись очікуваною реакцією знайомих дам.

- Як вона? Вийшла заміж? В них, здається з Василем тоді щось намічалось, - продовжила після деякої паузи.
- Ні, живе одна, з котами.
- Котики! Яка прелєсть! Люблю котиків. В мене теж є. І собачки є і пташки якісь. Правда я їх майже ніколи не бачу. Навіть ця радість мені не доступна. Як я вам заздрю.
- Зате Корзі доступна в повній мірі. Двадцять котів в однокімнатній квартирі. І їх же треба постійно чимсь годувати, і прибирати за ними, і лікувати. Туди страшно заходити - відчиняєш двері, а на тебе несеться з криком орава голодних котів. Я вже про запахи мовчу.

- Вона їх так любить, що терпить таке? - в голосі Карміни почулось співчуття.
- Жаліє, підбирає на вулиці, старається прилаштувати десь,  а їх кількість все збільшується.
-  Свята людина. Вона і тоді була доброю дівчинкою, - ніби згадуючи студентські роки промовила Карміна. - Але і за святість, виявляється, теж треба платити. Можливо навіть більшу ціну, ніж за гріховність,- додала вона сумно.
- Та так, жодна добра справа не повинна залишитись без покарання.

- Да-а, Тошко, з нашої "святої трійці", схоже, одній тобі повезло в житті, - вона замовкла, думаючи про щось своє. - А  я вже до психіатрів зачастила. Думала - все, кирдик, але дали мені добрі люди координати одного екстрасенса, і знаєш, помогло. І де б ти думала? Тут, в Харкові!  Кращі психіатри Парижа, Лондона, Нью-Йорка... ех, що там говорити, я і на Тибет їздила, і на Філіпіни - вона знов замовкла, ніби згадуючи про щось неприємне.

- Але що це я все про себе, - продовжила вже бадьорим голосом Карміна. - Дай хоч на щасливу людину подивитись, - вона демонстративно оглянула Тоню з голови до ніг. - Якось ти не виглядаєш щасливою. Чи мене не рада бачити?
- Та рада я, рада. Просто і в мене життя собаче. Заїла мене вже ця робота. Не знаю й чи витримаю до пенсії... Не моє це, не моє! - майже істерично вигукнула Антоніна. - А тут ще й сни якісь дурні почались, - майже плакала вона.

- Ей, подруго, та в тебе й справді, бачу, проблеми. Може й тобі до спеціаліста звернутись?
- І чим він мені зарадить? Змінить моє життя?
- Можливо допоможе змінити ставлення до життя. Я теж була вже в відчаї, подумувала, чи не з'їсти коробку пігулок і не покінчити з усім цим... Але от бачиш - жива, здорова і життєрадісна. Тож чому б і тобі не попробувати. Та й на Тибет  їхати не треба, тут, на місці, зовсім недалеко, запиши адресу.

- Ну, не знаю, - скривилась Тоня, - якось незвично...
- Пиши, пиши. Не захочеш - не підеш, ніхто тебе волоком не тягне. Завтра якраз вихідний, людей в нього не буде, а я зв'якну, щоб прийняв тебе.
Тоня неохоче вийняла з сумки зошит, ручку і очікувально глянула на Карміну - Диктуй.
- Ти що, знущаєшся, подруго? Буду я ще якимись адресами  голову собі забивати. Я й своїх адрес не пам'ятаю.
Тоня здивовано дивилась на однокурсницю - Так а навіщо я...- вона кивнула на розкритий зошит.
- Боб, адресу екстрасенса! - гукнула Карміна в напрямку лімузина.
- Клочківська 66, квартира 13,- не задумуючись відповів шофер.
Тоня записала в свій зошит. - А як його звати?
- Я не питала. Та там він один, не помилишся.
- Може зайдеш до мене, чайку сьорбнемо, я от сердельки купила, зваримо, - Тоня зробила рух сумкою.
- Ой, яка прелєсть, чайок, сардельки, як мені не вистачає того студентського життя в гуртожитку, тієї атмосфери, - замріяно підняла голову Карміна. - Але, нажаль, не можу, треба їхати.
Вона обняла Тоню і швидко пішла до машини.
- Не відкладай, сходи завтра, - сказала на прощання, сідаючи в лімузин.
Назва: Собаче життя 7
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:12:09
Екстрасенс.

Квартиру екстрасенса, адресу якого дала Карміна, Антоніна Петрівна знайшла без проблем. Звичайна п'ятиповерхівка. Четвертий поверх, квартира 13.
Вона трохи постояла, набираючись рішучості і натиснула кнопку дзвінка, але ніякого звуку не почула. Постукала, і стала чекати. Жодної реакції.
"Може ну його?" Антоніна зібралась вже йти звідси, але раптом різко вернулась і сильно постукала в двері кулаком. Вони виявились не замкненими і від удару відчинились.

Кімнатка була невеличкою, слабо освітленою. Звичайні атрибути шахраїв, паразитуючих на людських забобонах - чорний кіт, сова, павутиння в кутку, якісь маски, баночки, на столі сфера з електричними розрядами всередині.
"Ще й поверх 4 квартира 13 для повного комплекту" - Тоня витиснула з себе саркастичну посмішку. "Ну що, вчителько, докотилась вже? Але чому лише один стілець біля столу?"

Раптом з сусідньої кімнати вийшов чоловік. Він був у полосатому халаті, не бритий, волосся скуйовджене, нижче халату виднілись голі волосаті ноги, взуті в капці з намальованими на них ратицями. Погляд чоловіка був блукаючим, на жінку він не дивився.
"Судячи з щетини вже зо два місяці як з дурдому вийшов" - майнула думка.

"Екстрасенс" жував якийсь пиріжок.
- Будете? - він простягнув Антоніні руку з недоїдком. 
- Ні, дякую, я прийшла..
- Знаю, знаю,- перебив він, - сідайте, - показав на стілець, не перестаючи жувати.
- Знаєте? Звідки? Карміна  розказала?
- Що? Яка Каріна? Ах так-так, Каріна... Та Ви сідайте, сідайте.
- А Ви?
- А я піду ще щось кусну, проголодався трохи. А Ви сідайте і дивіться в магічну сферу.

"Магічна сфера... Ох же ж ці шарлатани. Про магічну сферу якійсь затурканій бабці будеш розказувати, а я то знаю, що то електричні розряди в розрідженому газі, такі магічні сфери в будь-якому магазині сувенірів є".

"Маг" вийшов. Антоніна сіла, ще раз оглянула кімнату, усміхнулась криво і поглянула на сферу. Всередині сфери бігали різнокольорові ниточки розрядів.
"А що тут є електродами?" - здивувалась вона. Здавалось, що розряди бігають у сфері зовсім довільними траєкторіями, ніяких електродів не було видно.
Вона зацікавилась цим фокусом і стала уважно розглядати сферу, намагаючись зрозуміти її секрет.

Розряди поводились дивно, вони вже не бігали хаотично, а ніби підлаштовувались під її погляд, настрій чи думки, створюючи якісь химерні візерунки. І чим уважніше Тоня спостерігала за ними, тим зображення ставали реалістичнішими і все більше притягували її погляд і увагу.
Тоні здалось, ніби її свідомість затягується в сферу, розчиняється в ній, і вона не могла відірвати погляду від побаченого там. Ось вона сидить за столом і дивиться у цю дивну сферу, ось оглядає кімнату, тупцюється в нерішучості біля дверей квартири...
Ніби в фільмі, пущеному в зворотному напрямку вона спостерігала за картинками з свого життя, що невпинно вели в її минуле. Деякі епізоди проскакували швидко, деякі повільніше, з деталізацією...
Ось вона студентка, школярка, ось вже маленька дівчинка, нарешті зовсім немовля. Раптом зображення зникло, сфера стала зовсім чорною, але Тоня не могла відірвати від неї погляду.
Так  само раптово зображення з'явилось знов. Якесь буровате-зеленувате світло, як через брудну воду, діти купаються в ставку, хлопчик з бабунею на городі...

Але ж це не її життя! Не її бабуня, не її батьки, якась червона кицька, незнайома місцевість. "Фільм" про хлопчика прокрутився до його початку і знову настала темрява.
Тоня, не відриваючи погляду від сфери чекала, що буде далі. Зображення у сфері з'явилось знов, але  "фільм" вже йшов в прямому напрямку, від минулого до теперішнього. І починався з Тоніної появи на  світ.

Важко сказати скільки пройшло часу, але  Тоня врешті-решт побачила, що сидить в цій дивній кімнаті і дивиться у магічну сферу ніби в дзеркало. Вона  відірвала погляд від сфери і сиділа приголомшена.

В кімнату знов зайшов чоловік в халаті, все ще щось жуючи.
- Може щось перекусите, чи вип'єте, - запропонував він.
Тоня  заперечливо похитала головою.
- Ну, тоді не смію більше Вас затримувати, - сказав він, глянувши на сферу.
Антоніна Петрівна ніби прокинулась. Вона встала, потрусила головою, щоб остаточно прийти в себе.
- І що, це все? - спитала чи то з розчаруванням чи з надією.
- А що Ви ще хочете? - чоловік нарешті глянув на неї.
- Ні, ні, нічого, дякую. Що з мене? - спитала вона, відкриваючи свою сумочку.
- Душу. - Чоловік насмішкувато дивився на неї.
- Що?
- Ну, не всю, а такий малесенький кусочок, - показав він пальцями сантиметрів зо два.
"Точно псих" - подумала Тоня. Вона стояла в нерішучості, не знаючи, що сказати і як вчинити.
- Не переймайтесь, - засміявся "псих", -  все, що треба, я вже взяв.
Тоня мовчки пішла до дверей, їй хотілось якнайшвидше залишити цю кімнату.
"Тільки б не були замкнені" - з тривогою думала вона.
- І в якості бонуса, - сказав їй навздогін "псих", - Кидайте цю роботу, там в обсерваторії через два місяці вакансія лаборанта звільниться.
Назва: Собаче життя 8
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:13:43
Корзя.

Дзвінок мобільника вивів Антоніну зі стану сонливої задумливості.
- Ну що, о шостій біля нашої кафешки? - голос Олі Коржик був діловий, видно вона проснулась вже давно.
- Що біля кафешки? - не зрозуміла Тоня. Вона старалась повернутись в цей світ зі своїх роздумів.
- Нічого для мене не купляй, - бадьоро продовжила подруга, проігнорувавши слова Тоні. - Можеш корму для котяків, чи "Барсик".
Нарешті Тоня згадала - це ж сьогодні в Корзі день народження. Як вона забула? Ще тиждень тому  пам'ятала, але події останніх днів бурею пронеслись через її голову, видувши звідти

те, що зв'язувало її зі звичним життям. Накатана колія  буденності раптом пропала і все полетіло шкереберть.
Неочікувана зустріч з Карміною, псих-екстрасенс, остаточна сварка з директрисою, роздуми про невизначене майбутнє... Навіть припинились загадкові сни про чуже життя.

Корзя вже чекала її біля кафешки.
- Якась ти сьогодні не така, - сказала вона замість привітання. - Чи не закохалась часом?
- Поки ще ні, тільки збираюсь, - усміхнулась Тоня.
Вони сіли за столик і замовили традиційне морозиво і коктейлі.
- А знаєш, я Бозю бачила,- почала розмову Тоня.
- Так ти ж у нас ніби атеїстка,- здивовано підняла очі подруга.
- Хіба атеїстам заборонено з однокурсниками зустрічатись? Чи ти вже забула нашу Кармочку, Карміну Богак?
- Карміна тобі приснилась? - в голосі подруги прозвучала нотка занепокоєння.
- Чому приснилась, я її на вулиці бачила.
Корзя уважно, ніби лікар на пацієнта, подивилась на Тоню.
- Десь здалеку, в натовпі? - з надією спитала вона.
- Чому здалеку, ми з нею хвилин 15 йшли рука-об-руку, розмовляючи, тебе згадували, наші студентські роки, гуртожиток.
Корзя мовчала, але на її обличчі читалась тривога. Тоня це помітила.
- Ти чого? Ви посварились? - Тоня не розуміла такої реакції подруги.
- Карміна померла два роки тому, - тихо сказала та.
- Ой, та вона живіша нас з тобою! - Тоня старалась говорити весело і безтурботно, але і в її душу поселилось якесь зерно неспокою, бо подруга продовжувала мовчати, з тривогою позираючи на Тоню. - Та вона такою дамою стала, машина довжиною як ця кафешка, шофер - гібрид Делона з Шварценегером...
Тоня замовкла. Вона бачила, що її радісний, оптимістичний тон і розповідь про деталі зустрічі зовсім не заспокоюють подругу, скоріше навпаки.
- З чого ти взяла, що вона померла?  Ти була на її похоронах?
- Сергій Кубоша казав.
- І що він казав? Як це трапилось? Де?
- В Парижі. Отруїлась пігулками. Самогубство.
При слові пігулки Тоня здригнулась. Щось стисло її груди. Якийсь незрозумілий страх проник в її душу. Але вона постаралась прогнати його і продовжила, наскільки могла, безтурботним тоном.
- Так ти більше віриш якимсь чуткам ніж мені? Я з нею говорила кілька днів тому, обнімала її. Вона й казала, що була  в неї думка про пігулки, що була клієнткою в психіатрів, але їй вдалось вигребти. Навіть дала мені адресу екстрасенса, що поміг їй. І я до нього ходила. Правда враження він на мене не справив, напевне якийсь шахрай, чи псих, але ж навіть це доказує, що Карміна не приснилась мені.

- І Редькін казав, що вона померла, - чомусь слова Тоні не переконали подругу.
- Ну, як знаєш, що я тебе переконувати повинна? - Тоня ображено взялась за свій коктейль, - можу адресок того екстрасенса дати, може й тобі пригодиться.

Попрощались вони прохолодно. Обмінялись на прощання стандартними фразами ввічливості і розійшлись. Корзя пішла до своїх котяків, а Тоня до своїх думок.
Але  якесь почуття тривожної невизначеності залишилось в Тоніних грудях.
"А чи не сходити мені завтра до того психа-екстрасенса?" - подумала вона засинаючи. "Подякую йому що незвичайні сни припинились і може щось про Карміну уточню".

Аркуш з адресою екстрасенса Тоня викинула в сміття ще після перших відвідин психа. Але по пам'яті вона легко знайшла потрібний будинок і квартиру на четвертому поверсі.
В цей раз  зразу ж, без вагань натиснула кнопку дзвінка. На її здивування за дверима почувся голос електронного соловейка. "Відремонтував таки дзвінок." - відмітила вона.
За дверима почулись тихі кроки і дитячий голосок запитав: "Хто там?"
Тоня від несподіванки впала в ступор.
- А батько є? - спитала вона, вийшовши з оціпеніння.
- Мамо, мамо, тут про тата питають! - закричала дівчинка.
Двері відчинились і на порозі з'явилась молода  товстувата жінка в домашньому халаті,  по вигляду і запаху жареної цибулі було видно, що тільки що з кухні. Вона запитально дивилась на Тоню.
- Е-е-е, а екстрасенс тут живе? - Тоня знала вже відповідь, кімната абсолютно була не схожа на ту, що була в її минулий прихід, але ж треба було щось сказати.
- Нема тут ніякого екстрасенса, - відповіла жінка.
- А ви давно тут живете? - запитала на всяк випадок Тоня.
- Все життя.
- Пробачте, схоже я помилилась.
- Буває.
Тоня оглянулась на закриті за нею двері. Ті ж двері, та ж табличка "13", та ж кнопка дзвінка. Вона вийшла на вулицю. Той же будинок...
- Чортівня якась...
Назва: Собаче життя 9
Відправлено: Анатоль від 21 липня 2018 14:15:40
Знайшлась, але...

В парку було людно - вихідний, приємна погода.
Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся. Чорт кривив морду, намагаючись зобразити радість від зустрічі.
- Ледве знайшов  тебе, - збрехав він. - Стрибай, хороша новина є.
- Що для чорта радість - для людини неприємність, - сказав я без ентузіазму.
- Для тебе хороша новина, балда.
- А чого ж тоді ти радієш?
- За тебе радію, - з легкою образою в голосі відповів хвостатий, - ми ж з тобою як-не-як рідні душі можна сказати. Навіть більше того - одна душа. Крім того я постарався, довелось потрудитись. І така невдячність, упередженість, підозрілість з твого боку.

- Чого ж ти на вулиці причепився, не міг дочекатись поки я додому прийду? А раптом хтось побачить, - я поглянув кругом, чи не звертає хто на нас уваги.
- Темна ти людина, Анатоль. Ти коли останній раз книжку читав?
- Напевне ще в дитинстві, а хіба тепер хтось ще читає книжки?
- Я ж кажу: відстала ти людина. А читав би  книжки, то б знав, що ніхто крім тебе мене не бачить,- повчально сказав чорт.
- А якщо я тебе зараз сфотографую, то що буде на фото? - з недовірою спитав я.
- Нічого не буде. Принцип невтручання для нас - закон.
- Який ви часто порушуєте.
- Не перебільшуй, не так вже й часто. Але ніколи не залишаємо жодних слідів. Ну, хіба в пам’яті людини, але ж це ніяк не відрізниш від сну чи вигадки. Тож принцип ми не порушуємо.

- Та ясно, в людей так само:  головне - не попастись. Так чим ти хочеш мене в цей раз порадувати?
- Душа твоя знайшлась, - промовив він урочисто і дивився на мене, чекаючи, напевне, радісної реакції.
- Ну і де вона, що з нею сталось? - мій голос звучав з нарочитою байдужістю, хоча мені й було цікаво.
- В однієї жінки.
- А мені з того яка радість? То вже її душа.
Чорт був трохи розчарований, напевне не цього він очікував.

- Але це ще не все, - бадьорим тоном почав він, стараючись виправити ситуацію,  викликавши в мене радість. - Я стер з тієї душі твої 5 років і переписав на іншу.
- На беу-шну? І хто ж на цей раз мій сусід?
- На новесеньку, з голочки, в упаковці з пломбою була - гордо промовив він, чекаючи мого захоплення і похвали.
- Де ж ти взяв новеньку, стяпнув десь, чи в ангелів у карти виграв? У вас же на складі тільки бе-ушні, та й то грішників, сам же казав.

- Правду кажуть, - зітхнув рогатий, - що старі люди вже не сприймають нової інформації і продовжують жити своїми забобонами. Казали ж тобі, що нема ніяких чортів і ангелів, нема грішників чи праведників, то все чисто  людські уявлення. Наша задача - формувати Архів, Музей. Народилась десь дитина - треба її душею забезпечити, померла людина - душу в Музей.

- Так ти міг би являтись мені і в вигляді дівчинки-ангелочка з крильцями, а не от в цьому? - я кивнув на нього.
- Ну звичайно, але хіба я тобі не подобаюсь в такому вигляді? Так тобі вже звично, а явись я в вигляді янголочка, в тебе був би, як його... а, когнітивний дисонанс, ось.
- А в якому ще вигляді крім чортів і ангелів ви можете являтись?
- В будь-якому, на що тільки людська фантазія здатна. Інопланетян, наприклад.
- А на що не здатна?
- То вже пахне порушенням принципу невтручання. Від такого ми утримуємось.

- А та жінка погодилась, щоб в неї  частину душі стерли? - поцікавився я.
- А хто її питав? - він глянув на мене, очікуючи похвали. Але, побачивши осуд  в моєму погляді, почав виправдовуватись: - Ну, я маю на увазі вона сама попросила... Ну, сама прийшла.

Ні, не так, вона б сама захотіла щоб її стерли, якби знала причину її проблем, - поправився він.
- Чим же той кусок душі їй заважав?
- Сни тривожили й лякали.

- Як же так, душа ж не може ніяк впливати на життя людини, вона ж тільки все записує? - я постарався зловити рогатого на протиріччі.
- Душа - предмет одноразового використання, - почав пояснювати чорт, виробник дає гарантію тільки на один цикл вселення-виселення. А коли вселяють бе-ушну душу, то можливе її

нестандартне функціонування. Яке може проявлятись і в зчитуванні з неї інформації в підсвідомість. А зрідка і в інших цікавих проявах...
- Що в вас нових душ не вистачає, що бе-ушні використовуєте?
- Та ні, не в тому справа, просто душі померлих немовлят не становлять інтересу для Музею, а куди їх дівати? А часом і помилки трапляються, коли й душі дорослих комусь видають.

- Ну добре, а що мені робити з своєю п'ятирічною душею? - я прискіпливо подивився на чорта.
- Все-таки це твої 5 років. Найбільш важливі для формування характеру людини, - він вже зрозумів, що на якусь мою радість і подяку не варто розраховувати, - ну і ще добавиться скількись там років старості...
- А вся решта мого життя випадає? І чим же мені вічно жити? Спогадами про дитячі сльози і старечі болячки? Е ні, це мені не підходить. Повернете мої 5 років і вмиєте руки, мов би виправили вже свою помилку?

- А що я можу зробити? - виправдовувався він. - Я й так вийшов за межі своїх службових обов'язків.
- Просканувати мою пам'ять, свідомість і підсвідомість, обробити цю інформацію, інтерполюючи пробіли і дописати до тих 5 років, - я старався говорити переконливо, як про зовсім прості речі.
- Розумієш, - пояснив рогатий, - ми працюємо лише з душами. Була б у тебе душа, то  ніяких проблем зчитати, записати чи стерти з неї інформацію не було б. А от сканувати твоє матеріальне тіло нема в мене для цього ні повноважень ні інструментів.

- Що ж ви за фірма, що навіть таких простих речей не можете? - я намагався взяти його на слабо.
- Я не сказав, що не можемо. Просто це не входить в сферу нашої діяльності. Ми працюємо з душами.
- А в сферу вашої діяльності входить виправляти помилки і ляпи, допущені вами? - я посилював свою позицію аргументами.

- Такі речі не в моїй компетенції. З цим треба звертатись до начальства, - без особливого ентузіазму сказав він.
- Ну так звернись.
- Мені треба буде чимсь аргументувати потребу в такій процедурі.
- А виправлення допущеної помилки хіба не є достатнім аргументом?
- Це зовсім не аргумент. Аргументом могла б бути цінність даного екземпляру для Музею. Але в чому твоя унікальність? Поїв-поспав-поїв-поспав - це не така вже й рідкість.
Запала мовчанка.
- А багато людей живуть без душі? - спитав я.
- Не знаю, в моїй практиці це перший випадок.
- Ну от і унікальність. Хіба для Музею не цікавий екземпляр, що практично все життя прожив без душі?
- А це й справді аргумент, - зрадів мій хвостатий друг, - попробую їх переконати.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 1.
Відправлено: Анатоль від 28 липня 2018 06:52:44
Аятол. Бунт ангелів.

Він вийшов прямо зі стіни.
- Ну що, нудьгуєш тут без мене? - сказав замість привітання. - О, я якраз вчасно, - добавив, оглянувшись, - попав в рідкісний проміжок між поїв і поспав.
- Між поспав і погуляв, - поправив  я.
- Тим краще, є тема для прогулянки.
- А стукати вас не вчили? - висловив  я своє незадоволення такою безцеремонністю.
- Не хотів тебе лякати. Бо хто ж до тебе ще стукає крім сусідів, яких ти то затопиш, то позичене вчасно не повертаєш?
- Ладно, говори чого прийшов. Тебе-то я, надіюсь, не затопив, - мене завжди дратує, коли хтось порушує мої плани, в даному разі щодо прогулянки.
- Сюрпрайз! Закрий очі, - радісно вигукнув він.
Витрачати час на сперечання мені не хотілось, тому я заплющив очі. Але, знаючи натуру чорта, все ж дивився за ним одним оком через маленьку щілинку між повіками. Чорт дістав звідкись чорну торбу і почав її розв'язувати.
Цікаво, що там він приніс? Невже моя нова душа?
- Не підглядати! Ти все зіпсуєш! - закричав він.
Я від несподіванки на якусь мить повністю зажмурився.
Чорт блискавичним рухом вирвав з моїх грудей душу, вкинув у торбу і зав'язав.
Я підскочив, навіть від чорта не чекав такої підступності.
- Е-е-е, - тільки й вимовив я, бо не знайшлось слів, щоб висловити те, що я відчував у цю мить.
- Сядь і заспокойся, - підсилив свої слова жестом хвостатий. - Так треба.
- А ти не міг просто сказати? Треба було отак підступно красти? Свій імідж стараєшся виправдовувати? - Я був ображений і злий.
- Інакше не можна було, - виправдовувався він примирливим тоном. - Конспірація. Про те, що ми зараз говоритимемо не повинна знати жодна душа. Навіть наша.
- Навіть наша, - передражнив я його. - Ти знатимеш,  я знатиму, а жодна душа - ні. Видно в тебе всі ресурси, що для мозку призначались, в роги пішли.
- Ладно-ладно, прибережи свої гостроти для сусідів і краще послухай, - він жестом вказав на стільця. - Присядь. 
- Ну, давай, навішуй, - я відтягнув руками вуха в різні боки.
- Ти хочеш світ врятувати? - Він зробив наголос на "врятувати". Тон його був серйозним і навіть урочистим.
- А що, більше нікому? Я - остання надія? І який світ, цей чи той? - видно чорт в цей раз вирішив таки мене здивувати.
- І цей, і той, - так само серйозно відповів рогатий.
- А навіщо це мені? Що я з цього матиму?
- Ти що справді настільки тупий, чи прикидаєшся? - видно було, що і в чорта терпіння має свій ліміт.
- Прикидаюсь, звичайно. Насправді то я ще тупіший.
- Та бачу, - сказав він задумливо. - Цікаво, це гени такі, чи виховання? Чи може наслідок відсутності душі? Може душа має і якісь властивості поза протоколом?
Може якось стимулює розвиток розуму чи хоча б амбіції підхльостує? Треба буде дослідити це питання. А то такої тупості і відсутності амбіцій я ще не зустрічав.
- Ха-ха, - сказав я, - а ти самокритичний. В мене ж твоя душа.
- Та скільки вона  в тебе... Що замолоду пропустиш, те в старості не наверстаєш, - він надовго замовк.
- Ну то як, на тебе можна розраховувати, чи ні? - чорт вичікувально дивився на мене.
- Чому б і ні? - вирішив я підіграти йому. - В мене до вечері є ще час. Але навіщо тобі це?
- В разі  удачі мене, можливо, до архангелів підвищать, - він ніби не помітив моєї іронії. - І з твоєю душею справа зрушить з місця. Можливо.
- Ну, якщо справа стосується твого підвищення, то я готовий навіть свою прогулянку пропустити. На які тільки жертви не підеш заради кар'єри друга. А якщо в якості безплатного бонуса ще й два врятовані світи...
До речі, а чому тільки архангела? Чому не серафима, чи хоча б херувима, вибачаюсь за слово.
- Скажеш таке, серафима, - мрійливо сказав хвостатий.
- Ой, нема в тебе зовсім амбіцій. Та, схоже, й розуму. За врятування світу - архангела? Але що з тебе візьмеш, в тебе й душі нема.
- Ну добре, один-один, - видно було, що чорту мої слова чомусь не сподобались.
- Але ж ти - чорт, а архангели - це ангели, -  спіймав я хвостатого на протиріччі.
- Треба тобі починати вже щось від склерозу приймати, - невдоволено буркнув він. - Скільки разів говорилось, що ангели і демони - це одне й те ж. Це як партизани і терористи, все залежить від уявлення людей, від їх ставлення, точки зору.
- Ну гаразд, світ в небезпеці, а ми тут  теревені розводимо. Де мій меч? - я рішуче підвівся зі стільця. - Докотились світи, що нема кому й рятувати їх крім двох... - я з деяким презирством поглянув на хвостатого. - Та й в тих одна душа на двох.
- Якийсь ти несерйозний, - чорт з жалем подивився на мене, - вже й не знаю чи варто було приходити сюди.
- Добре, розказуй, що там у вас сталось.
- Бунт, - сумно сказав хвостатий.
- Що, знову Люцифер?
- На цей раз Інтелар. З серафимами і херувимами.
- А мені яке діло до ваших внутрішніх інтрижок? Ні, я в ваші ігри не граюсь.
- Це не зовсім наші, це стосується напряму і вашого світу.
- І що вони хочуть? Аю з престолу скинути?
- Та ні, скинути вони її не можуть, це її світ, вона його створила.
- Як це створила? - не зрозумів я.
- Придумала.
- Придумати і створити - це різні речі.
- Це в вашому світі різні, а в віртуалі це одне й те ж. Те, що придумано в віртуалі і є реальністю.
- А чого хочуть ці бунтарі? - я постарався перевести розмову на більш зрозумілу мені тему.
- Добиваються відміни принципу невтручання.
- Хочуть, щоб їм руки розв'язали щодо нашого світу? А фіг їм з маком! - В мене раптом пробудився цьогосвітний патріотизм. 
- О, тепер ти мені подобаєшся, - чорт дивився на мене майже з захопленням.
- А що я маю зробити? - крім рішучості захистити цей світ від посягань того, жодних конкретних ідей як це зробити в мене не було.
- Підемо, по дорозі розкажу.
- По дорозі куди?
- Нам треба попасти в Інферно - місто заколотників. Йди за мною, - він зник в стіні, звідки з'явився.
Я в нерішучості постояв трохи, оглянувся, підійшов до стіни, попробував її руками, підняв ногу, намагаючись пройти, попробував проштовхнутись боком, але стіна мене чомусь не пропускала. Що за чортівня...
Я сів на ліжко. Якісь  смутні здогадки почали закрадатись в мою душу. Тобто в голову. Бо душу цей гад  підступно в мене вкрав, та ще й насміявся наді мною.
А я вуха розвісив, рятівник двох світів... Тьфу! Знайшов кому вірити. Єдине, про що він правду сказав - моя тупість. Бо хіба можна це назвати довірливістю?
Я приліг і заплющив очі. Почувався страшенно невдоволеним собою, навіть на прогулянку йти розхотілось. Єдина думка була - заснути і забути про цей сором.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 2.
Відправлено: Анатоль від 28 липня 2018 06:55:28
- Ей, ти чого розлігся? - чорт стояв біля ліжка з невдоволеною мордою. - Я чекаю його чекаю, а він... В тебе ж зараз за планом прогулянка, а не сон.
Я відвернувся до стінки. Мало ще гад назнущався наді мною, але все, досить, більше на його  провокації я не піддамся!
- Ти що, передумав? Що сталось? - вдається ж йому зображати щире здивування і прикидатись святою наївністю.
Я мовчав. Чорт теж замовк і ніби задумався.
- Може ти побоявся через стіну пройти? - висловив він здогадку.
Я хмикнув. Цікаво, що ця рогата скотина ще придумає.
- Ох, я балда! - ляснув раптом він себе по лобі. - Я ж забув тобі пароль сказати. Вставай, зараз все вийде.
- Сам йди, я вже повернувся.
- Ну пробач, забув, з голови вилетіло, чомусь вирішив, що ти знаєш, адже ти вже там раз був, - його голос підкупляв щирістю.
- І в кого з нас склероз? Я там вже два рази був. І без  всяких паролів.
- Так то  я тебе проводив. А тепер хочу, щоб ти сам попробував. Не водити ж тебе весь час за ручку.
- Я вже попробував.
- Не дуйся, цього разу ти підеш першим. Вставай.
Останній раз йому повірю, якщо і зараз обмане... Я встав і поплентався до стінки. - Кажи пароль.
- "Двері назад!"
- Двері назад, - сказав я і простягнув руку до стіни. Стіна як стіна. - Ну все, з мене досить! - я починав закипати.
- А, пробач, це для мене вони назад, а для тебе на той бік - вперед.
- Двері вперед! - стіна чомусь і на цей  пароль не зреагувала. А може дурить мене рогатий і продовжує насміхатись?
Я подивився на нього. Вигляд чорта виражав щире здивування. Прикидається?
- Ох ти й балбес! - раптом вигукнув він радісно. - Ти ж матеріальний і хотів пройти через матеріальну стіну!
- Ну я теж балбес, - добавив примирливо, помітивши мій погляд і стиснуті кулаки. - Перед тим треба стати віртуальною копією.
- І як же я нею стану? - процідив я крізь зуби.
- Просто скажи: "Віртуальна копія".
- Віртуальна копія. Двері вперед.
Стіна продовжувала прикидатись простою стінкою.
- Ти, напевне, уявляєш собі, що наштовхнешся на стіну, - висловив геніальну здогадку рогатий.
- І, як не дивно, моє припущення підтверджується. Чого б ото?
- А як же інакше! В віртуальному світі що придумав, уявив - те й реальне.
- Але ж я поки що в матеріальному світі.
- Як тільки ти сказав: "Віртуальна копія" цілу секунду твої уявлення реалізуються і тут.
- А може краще вийти через двері? Мені легше уявити, що відчиняються двері ніж стінка.
- Навпаки! - хвостатий замахав руками. - Двері ти кожен день відчиняєш і добре уявляєш, що за ними площадка, заставлена сусідами велосипедами, бордами, самокатами, м'ячами... Уявити щось інше тобі важко буде.
- А що  я повинен уявити за стіною?
- Нічого. Просто уяви, що проходиш крізь  неї.
Після н-ної невдалої спроби ми присіли. Я на стілець, чорт на хвоста.
- Да-а-а, - тихо і протяжно вимовив він, - ти не тільки тупий, а й уяви зовсім не маєш.
- Що ти сказав?
- Не зважай, це я так, задумався.
- Ти щось про мене сказав.
- Ні-ні, це я взагалі про людей. Всі вони такі необ'єктивні стосовно своїх талантів...
Я вскочив зі стільця і  пішов до стіни, вимовляючи на ходу потрібні формули. Стерпіти образу всього людства я не міг.  Не зупиняючись, рішуче ринувся крізь ненависну перешкоду.

Ура-а! Вийшло! Стіна лишилась позаду і я відчув, що падаю в якусь темінь. Чи це так повинно бути? Минулі  ж рази нічого подібного не було.
Падіння припинилось найтривіальнішим чином. Я з розмаху гепнувся спиною на дно глибокої ями. Все тіло пронизав нестерпний біль. Останнє, що  я відчув, це хрускіт кісток і перетворення внутрішніх органів в кривавий фарш.
Я лежав на спині, не в змозі поворухнутись і дивився на світлий кружок неба десь високо вгорі. Свідомість чомусь не покидала мене. Але в ній крутилась одна тільки думка: "За що?". Я не розумів, чому він так зі мною повівся. Чого-чого, а такого я точно не чекав. Ангел називається. В архангели хоче. Хвостатий друг.
Але чому я не вмираю? Чи це вже вічно прийдеться таке терпіти, дивлячись на далекий світлий кружок неба? Два світи врятував. Я відчув, як дві сльозинки повільно котяться від очей кудись до вух. О, виявляється я можу не тільки відчувати біль і думати, а ще й плакати. Саркастична посмішка скривила мій рот. Чи то тільки здалось?
Раптом на фоні світлого круга з'явилась рогата морда.
- Ей, ти чого там розлігся? І тут поспати вирішив? Вилазь, нам ще йти далеко, - крикнула вона.
Так це, виявляється ще не дно? Він приготував для мене і щось більш вишукане? Але чому? Що я зробив не так?
- Ти що, справді розбився? - його схвильований голос виражав щире занепокоєння.
Вміє ж гад знущатись.
- І за що мені така кара господня! - з пафосом вигукнув чорт. - Ведмедя легше видресирувати ніж це дебільне створіння. Скільки разів пояснював: тут що уявиш - те і буде. А йому хоч кілки на голові теши...
Я мовчав. То це я, виявляється, ще й винен... І це йому кара... Слів нема.
- Ти хоч чуєш мене? Попробуй кліпнути, порухай очима, це повинно в тебе вийти.
Я спробував. Дійсно можу.
- А тепер порухай губами, пальцями рук, кистями... Тепер пальцями ніг... Тепер уяви, що нічого не болить, що ти цілий, здоровий і енергійний.
Як не дивно, але це й справді працювало. Незабаром я підвівся, помахав руками, повертів головою, порухався по всіх можливих ступенях свободи. Ще ніколи не почувався так добре. Навіть аритмія припинилась.
- Ну все, вилазь! - радісно вигукнув рогатий.
- Як?
- Як хочеш. Можеш уявити себе пташкою і вилетіти.
Я задумався, якою б пташкою уявити себе.
- Стій! Зупинись! Нічого не роби! - в голосі чорта звучала непідробна тривога. - Залишайся як є, я тебе зараз витягну звідти.
Раптом він почав швидко витягуватись вниз, перетворившись на драбину, яка опустилась біля моїх ніг.
Я стояв в нерішучості. Хоче, щоб драбина обламалась і я знов гепнувся? А фіг вам, я горобець стріляний, в разі чого перетворюсь на м'яча. Чи краще на пташку, бо м'яч однаково в ямі залишиться. В орла. Ні, орла я ніколи не бачив, краще в ворону. Вороною то я зможу себе уявити.
Заспокоєний цією думкою я рішуче ступив на драбину і почав підніматись, очікуючи з усмішкою якоїсь чергової підлості від цього підступного чорта.
На поверхню вибрався без пригод, з двояким почуттям і полегшення і деякого розчарування, що не вдалось посміятись над рогатим.
Залишити б його тут драбиною, цей імідж йому більше підходить, а самому торбу з душею на спину і додому. Хоча ні, встигну ще. Чого б це мені тікати? Я тут вже освоївся, почуваюсь досить  впевнено. Та й хвостатому треба буде ще  віддячити за його знущання і мої переживання.
Але що робити з цією драбиною? Я маю перетворити її знов в чорта, чи вона сама? Я спробував уявити, як вона скорочується знизу вгору, складається і перетворюється в мого рогатого. Але моя уява чомусь не спрацювала.
- Ей, ти тут? - я легенько труснув за верх драбини. Зненацька вона розсипалась на куски, які з гуркотом впали на дно ями. Тільки димок піднявся.
Я з тривогою в серці вдивлявся в яму, намагаючись там щось розгледіти, але нічого крім чорноти не бачив.
Хоч він і гад, але чомусь стало шкода хвостатого. Все-таки він мене хотів витягнути, перетворившись на драбину.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 3
Відправлено: Анатоль від 28 липня 2018 06:56:59
- Не нахиляйся ти так, а то знов гепнешся, - голос за спиною прозвучав настільки неочікувано, що я ледве втримався, щоб не звалитись в яму.
- Як же ти виліз? - я був ошелешений.
- Димок бачив?
- Ясно, - сказав я. Хоча мені нізащо не прийшло б на думку, що можна і в дим перетворитись.
- Ну вставай, підемо, - його голос прозвучав якось аж надто буденно.
- Це ти мене так дресирував, кинувши в яму? - робити вигляд, ніби нічого й не сталось мені не хотілось.
- Я тебе не кидав, ти сам впав.
- Але ж ти знав, що за стіною яма, і не попередив мене, - з докором в голосі сказав я.
- Не знав. Коли я виходив,  її тут не було.
- Звідки ж вона взялась за кілька хвилин?
- Якийсь жартівник створив.
- Нічого собі жарти.
- Це з найбільш невинних. Ангели люблять жартувати. Треба ж якось персоналу розважатись.
- А чому ти не захотів, щоб я в пташку перетворився і сам вилетів? Хотів свою дружбу і корисність продемонструвати? - я прискіпливо подивився на рогатого.
- Ти розумієш, якщо в щось перетворюєшся, то ним і стаєш. А в тебе і так мізки курячі, а перетворився б ти в горобця, то стали б гороб'ячими. І чи захотів би і чи зміг би горобець перетворитись знов на людину? А навіщо мені горобець? Вже краще ти.
- Дякую за комплімент і високу довіру.
- Була б в тебе душа, - продовжив він, - то такі перетворення можна було б робити безпечно. Душа при цьому не змінюється і це дає можливість повернутись. Але ж в тебе нема зараз душі.
- Так і в тебе нема, - я кивнув на зав'язану чорну торбу.
- Я зберігся в хмарному сервері.

- А знаєш, чому ти мене весь час називаєш тупим, дебілом, з курячими мізками? - в моєму погляді була суміш неприязні і співчуття.
- Напевне тому, що я чесний і об'єктивний, - його морда виражала щирість.
- Тому що ти сам такий. А, принижуючи мене, ти ніби піднімаєшся в своїх очах, - я вирішив розставити всі крапки над і, і висловити все, що думаю про нього.
- Ти згадай яким ти прийшов до мене в перший раз. Ким ти був? Лузером, нікчемою, гіршим серед найнижчого класу ангелів. Скільки тобі років? Напевне від створення світу. І чого ти був досяг за своє життя? А за якісь кілька місяців знайомства зі мною ти став відомим, знаменитим, можна сказати зіркою. Навіть Ая про тебе знає.
- А чого ти досяг за своє життя, пане Поїв-Поспав? А завдяки мені ти вже третій раз Тут. З самою Аєю говорив. І ще на тебе покладена важлива місія.
Може окремо ми нікчеми і лузери, але разом - ми сила, - добавив він вже примирливо.
- Точно, два дебіла - це вже сила. На таких як ми два світи тримаються. Тупий і ще тупіший, - зіронізував я.
- Хто ще тупіший?
- Замнемо для ясності, - я недвозначно глянув на хвостатого.
- Точно, це не те питання, де нам обов'язково треба досягти консенсусу. Тут кожен може залишатись при своїй хибній думці, - зміряв він мене таким же поглядом.
- Ну так що, йдемо далі? - я підвівся.
- Так, не час теревені розводити, нас чекають великі справи, - він рушив вперед.
- Торбу не забудь, - нагадав я.
- То я спеціально тебе на уважність випробовував, - чорт повернувся, взяв чорну торбу і ми вирушили в невідоме, але значуще для обох світів майбутнє.

- А яму що, так і залишимо?
- А що ми можемо зробити? - він розвів руками.
- Якщо її хтось створив, то так само можна й знищити.
- Хто створив, той і може. І ніхто інший.
- Це що, таке правило в цьому світі? - здивувався я.
- Це загальне правило всього віртуалу. Чи якоїсь локальної його частини, де ми знаходимось.
- Але ж ми можемо закрити її кришкою?
- Можемо, але не хвилюйся, швидше всього той жартівник створив яму на певний час. Скоро вона сама зникне.

- Послухай, ми вже стільки часу знайомі, а я так і не знаю як тебе звати. В тебе є якесь ім'я? - поцікавився я.
- Є, але ти його однаково не запам'ятаєш.
- Це ж чому?
- Старий ти вже. Сам знаєш яка в тебе пям'ять. Та вона, схоже, і замолоду була не ах.
- А ти скажи і тоді подивимось, запам'ятаю я чи ні.
- Ти розумієш, - зам'явся рогатий, - я щось і сам не можу його згадати. Ми ж ідентифікуємо один одного по душах.
- Як же ти міг забути? Ви ж не старієтесь, - здивувався я.
- Я не забув. Десь в пам'яті воно є. Просто знайти не можу.
- Як це?
- От уяви, що треба знайти якусь річ в купі сміття. Ключ, наприклад. А чим більша купа, тим важче знайти.
- Це точно, в тебе в голові вели-и-ка купа сміття, - зробив я хвостатому комплімент.
- В тебе хоч і маленька, але потрібних речей там зовсім нема, - знайшовся він. - Ти ж помітив, що я тебе ніколи не називаю по імені, хоч і знаю його.
- І чому? - поцікавився  я. - Релігія не дозволяє, чи боїшся, що твоє спитаю, а ти його забув.
- Скоріше перше, - відповів він після деякої паузи. - Аятол - ніби натяк, що ти маєш якесь відношення до Аї.
- Я не Аятол, а Анатоль, поправив я.
- Це добре, що не Аятол, - зрадів рогатий. А чому Анатоль? Ти що, француз?
- Та ні. Ніби українець.
- Ну, значить Анатоль тобі не підходить, я буду називати тебе По-По.
- А це чому?
- Ім'я повинно виражати суть, а не вводити в оману.
- І яку ж суть воно виражає?
- Поїв-Поспав. От тільки ще не вирішив як наголос ставити, як в поляків, чи французів.
- Та краще звучить з наголосом в кінці. А я знаєш як тебе називатиму? Верх.
- Верх мені подобається, символічно, правильно. А чому Верх? Ти вважаєш, що воно розкриває мою суть?
- Стопудово.  ВЕлика Рогата Худоба.
- Погане ім'я, не звучить, важко вимовляється, придумай якесь інше.
- Ну, тоді Рох, Або Рох-Рох.
- Вимовляється краще, а що воно означає?
- Просто РОгата Худоба. На велику ти не тягнеш, щонайбільше на козу.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 4
Відправлено: Анатоль від 28 липня 2018 06:59:06
Ми йшли ледь помітною стежкою, що петляла якимись луками і чагарниками.
- В мене таке враження, що ми на Землі. Те ж сонце, повітря, голубе небо з хмарками, трава, чагарники, пташки щебечуть, комахи дзижчать, здається я навіть зайця бачив, - прокоментував я свої враження.
- А що ж ти думав, що музей лише для людей? Що ви чимсь такі особливі? Ая постаралась створити віртуальний образ Землі з хорошою деталізацією. І не тільки теперішнього часу, а й минулих часів з кроком у мільйон років. А в періоди швидких змін і частіше.
- Де ж воно все поміщається?
- В віртуалі цілі всесвіти можуть поміститись. Практично нескінченна їх кількість.
- Так це можна подивитись і землю періоду динозаврів? - зацікавився я.
- Чому подивитись? Можна і прогулятись.
- А ефект метелика? Не нашкодить така прогулянка? Не змінить чогось важливого? - я хотів показати свою ерудицію і зацікавленість судьбами світу.
- Ну це ж музей. Ти не можеш змінити того, чого не створював.
- А хто така Ая і навіщо вона створила цей світ-музей? - це питання було для мене найбільш незрозумілим.
- Якась розумна сутність віртуалу.
- А багато в віртуалі таких сутностей?
- Думаю, що значно більше ніж світів. Цілі цивілізації є.
- Так а чому вона зацікавилась нашим світом? Чим він цікавий? Навіщо вона цей музей вирішила створити?
- Тільки не подумай, що ваш світ справді комусь цікавий. В віртуалі є безліч і значно цікавіших світів.
- Так в чому ж справа?
- Життя, розум, цивілізації в віртуалі - справа дуже звична. А от щоб зі звичайної матерії склалось щось таке складне - це справді незвично.
От уяви собі, що маленька дівчинка дивиться на небо. І там зі звичайних молекул води складаються якісь складні образи - хмарки. Вони різної форми, ростуть, змінюються, зникають. Весь час неповторні. І от їй захотілось зробити колекцію їх фотографій.
- Ясно, - сказав я, хоча мало що мені було ясно. Та, напевне й рогатому теж.

Тим часом ми пройшли невеличкий лісок і опинились на роздоріжжі. Прямо на траві стежки лежало щось схоже на велику картонку, на якій вуглиною намальовані стрілки і написи. Прямо - "Рай", наліво - "Інферно", направо - "Долина Ангелів".
- Нам куди, в Інферно? - я рішуче повернув наліво.
- Ні, ти ще не готовий, спочатку підемо до своїх.
Я ображено знизав плечима, хоча десь в глибині душі, ну в глибині, де має бути душа відчував, що хвостатий в чомусь таки правий.
- Ну, до своїх, так до своїх, - не менш рішуче я повернув направо.
Оглянувшись,  побачив, що чорт в нерішучості все ще стоїть на перехресті.
- Ти чого? Забув хто наші, а хто німці? - піддів я рогатого.
- Та щось мені здається, що Місто Ангелів наліво, - не впевнено сказав він.
- А стрілки на картонці показують, що направо, - навів я вбивчий аргумент.
- Їх міг якийсь жартівник намалювати. А моя інтуїція підказує, що наліво, хоча я і не впевнений, бо при переході через Твердь може симетрія мінятись.
- А моя інтуїція підказує, що направо, - навів я не менш вбивчий аргумент.
- Інтуїція - це не усвідомлений висновок з практики, - сказав чорт. - А в тебе тут нульова практика орієнтації.
- Зате в мене велика практика спілкування з тобою, і якщо твоя інтуїція щось підказує, то треба робити навпаки.
- Ну, як знаєш, - під напором моїх аргументів здався хвостатий. - Я то майже нічим не ризикую. В разі чого мене можуть обміняти, чи скажу, що вирішив на їх бік перейти, несу ось душу на перепрошивку, - він зробив рух торбою. - А тобі то надіятись нема на що. Ти тут взагалі поза законом і жодна конвенція не захищає твоїх прав. От на кому вони компенсують своє невдоволення принципом невтручання.
Слова чорта мені не сподобались. Можливо тому, що в них було якесь раціональне зерно, але я рішуче відкинув сумніви і впевнено заявив: - Не бійся, в разі чого я тебе врятую, зі мною не пропадеш, разом ми - сила.
Підбадьорений моїми словами чорт ще більше опустив голову і підібгав хвоста, але все ж плентався за мною, часом озираючись.
- А ти помітив, що напис на дороговказі українською мовою? - я гордо поглянув на хвостатого. - А я завжди відчував, що українська - найперша, найстаріша мова. Не даром же вона стала такою забутою, що залишилась лише десь в глухих селах, - повчав я чорта.
Він продовжував мовчати. Бо чим тут заперечиш? Факти - річ вперта. Проти фактів не попреш.

- А подивись яка природа кругом! Які кольори, які запахи! - я старався розвіяти останні сумніви хвостатого. - Хіба це не свідчення того, що ми на правильному шляху, що наближаємось до міста ангелів. От якби попереду був дим, вогонь, руїни, то я б погодився, що ми помилились, повірили якійсь картонці, якомусь прохвосту, що намалював її.
Мої аргументи були переконливі.  Тож чорт нарешті підняв голову і йшов, уважно поглядаючи в різні сторони.
Раптом він ойкнув і присів в траву.
- Що, бджола за ратицю вкусила? - чорт сидів, обхвативши ногу. Нога була в якійсь бляшанці, яку він намагався скинути.
От же ж нещастя, і тут, на такій чудовій природі умудрився знайти бляшанку на свою лапу. Я залишив його за цим смішним заняттям і продовжив милуватись природою.
Раптом в небі щось появилось і швидко наближалось, збільшуючись в розмірах.
- Привіт, Аятол! - сказало це миле створіння з прозорими крильцями приємним, душевним голоском.
Переконувати, що я не Аятол мені чомусь не хотілось. Охота їм так мене називати - то їхня справа. І це ж не вона перша. Можливо і справді мене щось зв'язує з Аєю. Я непомітно втягнув живота, розправив плечі і привітно помахав рукою.
Створіння опустилось біля мене в траву і виявилось милою дівчинкою років п'ятнадцяти з ідеальною фігуркою. Крильця кудись зникли.
- Куди йдеш? - спитала вона.
- В Долину Ангелів.
- Ой, і охота тобі йти в той гадючник. Пішли зі мною, я тут такі місця знаю, не пошкодуєш, - глянула з-під лоба чарівним поглядом.
- А ти хто? - спитав я, не придумавши нічого розумнішого.
- Фея.
- А звати як?
- Еля. Ну, то йдемо? - вона знову глянула поглядом, що не давав шансів на відмову.
- Гони його в три шиї! - закричав раптом чорт, все ще продовжуючи стягувати з лапи бляшанку.
- А це що таке? Воно з тобою? - кивнула Еля в бік рогатого.
- Ну, нам по дорозі було, - невпевнено почав я. Відрікатись від свого хвостатого друга було якось незручно. Але хіба він мені друг? Просто перший з цього світу, кого я зустрів. Але ж це не значить, що в мене не може тут бути інших  друзів. Чи навіть більше, ніж друзів.
Мої сумніви перервав свист бляшанки, що пролітала мимо мене. Чорт нарешті звільнив лапу і запустив бляшанкою в фею. Та якимсь дивом встигнула порхнути вгору.
- Долина Ангелів в протилежний бік, - крикнула вона, зробила над нами коло і полетіла.
- Чому ти її прогнав? - я незадоволено подивився на рогатого.
- Кого? Бородавочника?
- Якого ще бородавочника? Фею.
- Фею! - розсміявся чорт. - Ти його душу бачив?
- Я якось не подумав про душу? - зізнався я. - А яка в неї душа? Хіба може в такого милого створіння бути погана душа?
- Та в тому то й справа, що душі не було видно, він перемкнув її в режим інкогніто.
- А так можна? Це не заборонено?
- Не заборонено, але й не вітається. Це ніби у вас в балаклаві містом ходити.
- Звідки ж ти знаєш, що то не фея, якщо душі не бачив?
- Та бородавочники полюбляють такі жарти. Їх почерк.
- А хто такі бородавочники?
- Фу-у, такі гидкі потвори, - зморщив чорт носа.
- А навіщо вони тут? Вони теж ангели?
- Кажу ж - потвори. В Раю працюють, там всякі є. Контингент же Раю дуже різний, і індивідуальні смаки кожного треба задовольнити.
- А може то все ж фея була? - сказав я з жалем.
- Може, але скоріш за все бородавочник вульгаріс.
- Чому вульгаріс? Досить миле створіння.
- Вульгаріс по латині значить звичайний, - пояснив чорт.
- Ми не вчили в школі латини, - огризнувся я.
- Що ж ви взагалі вчили? - рогатий дозволив собі зверхньо насмішкуватий тон.
- З іноземних чи то німецьку чи французьку, забув вже, - я зробив вигляд ніби не помітив його тону. - А ще, певне, російську і українську. Тільки не пам'ятаю, яка з них вважалась рідною, а яка іноземною.
- Ясно, - сказав чорт, - я так і думав.
- А чому це вона сказала, що ми не в той бік йдемо? - перевів я розмову в більш конструктивне русло.
- А чого ти чекав від бородавочника?  Щоб він правду сказав?
- Може то фея і сказала правду? Може нам таки піти в інший бік?
- Е ні! Тепер то я точно знаю, що ми на правильному шляху, - впевнено заявив рогатий.
- Звідки така впевненість?
- Бляшанку бачив?
- Ту, в яку ти вступив і ледве  стягнув, порізавши шкуру? Що то таке було? Міна?
- Банка з під елю.
- Елю? А що воно таке?
- Хмільний напій такий.
- А вона казала, що її Еля звати, - задумливо промовив я. - А чому ти думаєш, що ми на правильному шляху? - продовжив  після деякої паузи, - Як ти по бляшанці це визначив?
- Ну а де ж ще залишають сміття на природі?!
Назва: Аятол. Бунт ангелів 5
Відправлено: Анатоль від 29 липня 2018 06:38:55
Деякий час ми йшли мовчки. Я ще любувався краєвидами, але все частіше дивився під ноги.
- Чому ми все пішки йдемо? - нарешті не витерпів я.
- А ти хочеш на трамваї під'їхати? - скривив морду в посмішці рогатий.
- Можна було б як ця, - я кивнув на небо, - як цей.
- Тут транспорт не потрібен. В віртуалі можна моментально переміщуватись куди бажаєш, навіть в другі світи. Але Ая хоче, щоб і  персонал використовував способи переміщення схожі на земні.
- Але ж часом ви користуєтесь віртуальним переміщенням. Минулі рази я ж зразу  опинявся в потрібному місці.
- Нам зараз не можна привертати до себе уваги. Вони, - чорт кивнув назад, - моніторять віртуальні переміщення, а на квазі-матеріальні не звертають уваги, оскільки не бачать в них загрози.

Сміття стало попадатись все частіше. Нарешті пішли цілі масиви сміття, цілі гори, між якими петляла наша стежка. Видно було, що ми наближались до цивілізації.
- Це спеціально так роблять? - я був шокований побаченим. Як це контрастувало з чудесними природними краєвидами, де ми проходили раніше. - Навіщо це? Чому його не переробляють, не знищують?
- О, не питай, це болюче питання, це проблема, - зморщив морду рогатий.
- Що за проблема? Навіть в нас сміття переробляють. Ну, не конкретно в нас, а в нашому світі.
- У вас з цим простіше. Я ж казав,  що тут можна щось змінити чи знищити тільки те, що сам створив.
- Чому ж його не знищують ті, хто створює?
- Безвідповідальність, відсутність культури. Захотілось комусь баночку елю на природі - шпок - створив. Випив, а баночку викинув, замість того, щоб знищити.
- А хіба важко її знищити?
- Та ні, треба лише уявити, що її нема.
- А чому тут цілі гори сміття?
- Ми на понедільниках збираємо і виносимо сюди.
- На чому, на чому?
- У вас суботники, а в нас понедільники. Тому й понеділок - важкий день.
- І що, нічого з цим не можна зробити? Ви ж так весь віртуал сміттям заповните.
- А що тут поробиш?
- Можна випускати товари централізовано, а тару звозити туди ж на утилізацію.
- Не зручно. Всім не вгодиш. А так кожен собі що хоче, те і створює.
- Або якісь помітки щоб були на упаковці ким це створено.
- Будуть створювати з мітками сусіда, щоб підставити.
- Не думав, що така проблема може бути, - я був у край здивований. - А як же там, в Інферно?
- Не будуть же серафими смітити. Та й тут взагалі зовсім не обов’язково їсти-пити. В віртуалі існування, переміщення, творення зовсім не потребує енергії чи матеріалів. Серафими в творчості знаходять задоволення, а от нижчим категоріям як ще радість отримувати, як не їсти, пити, розважатись. Ну, я думаю тут ти мене прекрасно розумієш, - він з усмішкою глянув на мене.

Нарешті в далечині показалось місто ангелів. Мені стало ясно, чому його називають долиною. Бо з усіх боків його оточували гори сміття.
Та й сам вигляд міста мене сильно розчарував. Я очікував побачити щось незвичайне. При їх то можливостях.
Зверху місто виглядало як бджолині щільники, вздовж і поперек порізані доріжками різної ширини.
Ще більше я був розчарований коли ми зайшли в місто.
Вздовж доріжок в кілька поверхів стояли абсолютно однакові сірі кубики з стороною біля двох метрів. І все. Більш нічого. Ні дерев, ні транспорту, ні будинків.
- Оце в таких умовах, в цих конурчинах живуть ангели? - вперше я подивився на свого чорта з співчуттям.
- Майже як ти, - уїдливо сказав рогатий. - Що там в тебе? Койка з дірявим матрацом і два замусолених, аж коричневих  простирадла.
- А що ти від них хочеш, щоб вони білосніжні були, якщо мені лінь весь час роздягатись, а часом і роззуватись. Та й не завжди вони такі. Раз в два роки сестра приїжджає, викидає їх і стелить нові.
- А я на сіні сплю, - без жалю повідомив чорт.
- Та тобі сіно в самий раз, - я виразно глянув на хвостатого. - А я за заповіддю Ісуса живу.
- Це за якою?
- Не складати собі скарбів на землі. До речі, він у вас тут, в Раю?
- А де ж йому бути?
- І що він тут робить?
- Закликає ходити по містах ізраїльських і  звіщати про скорий прихід Царства Божого.
- І все?
- Ну, ще пропонує всім їсти його тіло і пити кров.
- Цього я ніколи не розумів. А от щодо скарбів на землі, які може моль з’їсти - тут я з ним повністю згоден. В мене в шафі всю одежу моль поїла, а в тумбочці і крупи і сухофрукти...
- А можна його провідати? - спитав я після деякої паузи, - Бо я  живого ніколи й не бачив, лише на фотографіях.
- Можна, думаю він навіть взяв би тебе своїм учнем, там всі такі як ти, - впевнено заявив рогатий, - Апостолом одної заповіді.
- А до речі, правильна мисля! - я з захопленням подивився на свого хвостатого друга. - Одній людині зрозуміти і сприйняти всі заповіді просто неможливо, а от якусь одну, яка резонує з струнами твоєї душі - цілком. Тож і апостолів має бути стільки, скільки заповідей. А інакше не уникнути спотворень і перекручувань через нерозуміння.
- Звідки ж в тебе струни душі, якщо душі нема?
- Душі нема, а струни є, - я дивувався тупості чорта. Таких простих речей не розуміє.
- А звідки ти знаєш про Ісуса і його заповіді? - поцікавився рогатий.
- Якісь божі люди до мене років зо два ходили, Біблію читали, ще якісь тоненькі брошурки приносили, розказували багато цікавого.
- Що за божі люди?
- Свідки якогось єврейського бога, імені не пам'ятаю вже, але не Ісуса. А ще запрошували мене в Америку поїхати для подальшого навчання. Добрі такі люди, навіть обіцяли допомогти від квартири тут позбутись, щоб комунальних не платити.
- Чому ж не поїхав?
- Та якраз в цей період і мормони з Америки почали мене навіщати, теж дуже добрі люди, і я не міг вирішити, хто ж з них мені більше до душі. А тут ще сестра приїхала і порозганяла всіх.
- Ясно. А що ще  резонувало з твоїми струнами?
- Маяковський. В школі вчили.
- Що конкретно з Маяковського?
- Що крім свіжо випраної сорочки йому більше нічого не потрібно.
- Ну, це не про тебе.
- Я й не кажу, що про мене. Я кажу, що заділо це мене. Як уявив собі, що в одній сорочці в школу прийшов, та ще й не в дуже довгій... Мені до цих пір кошмари сняться, що сиджу за партою в одній сорочці, і тут вчителька мене до дошки викликає. А мені так незручно, я тягну сорочку вниз, а вона надто коротка... Краще вже бути в одних штанах. Навіть не випраних.
- А я то думав, чого це ти в одних штанах вже більше тридцяти років ходиш, а це Маяковський, виявляється, винен. До речі, можеш і його провідати.
- Та ми ж тут не для екскурсій, а в важливих справах, - пожурив я чорта за його легковажність. - До речі, а куди ми зараз йдемо?
- Спочатку до мене, а там подивимось.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 6
Відправлено: Анатоль від 29 липня 2018 06:40:44

- А чому одні конурчини наглухо стіною закриті, в інших двері чи вікна є, а в деяких зовсім нема передньої стінки, - поцікавився я.
- Кожен влаштовує собі житло на свій смак.
- Не багато ж у вас тут варіантів смаку, - я з усмішкою подивився на хвостатого.
- Та не менше ніж у вас. Тут в деяких такі хороми, цілі палаци в горах чи острови в океані. Це лише вхід, двері в їх особистий світ, а там кожен створює для себе що заманеться.  В віртуалі це не важко, варто лише захотіти і уявити. Хоча декотрі обмежуються і цією конурою, навіть без стінки, добавив він.
На вулицях міста було досить людно, якщо можна так сказати. Скрізь снували ангели з різними крилами і німбами, чорти різних розмірів і форм, схожі на собаку,  козу чи людину, плавали в повітрі русалки, літали феї і дракони, повзали якісь гади і змії з кількома головами, дивились з-під лоба тролі, перешіптувались гобліни, баба Яга кружляла над нами на мітлі, ще одна в ступі. Перелесник ніс кудись Мавку... Зрідка траплялись і люди. Дуже по-різному одягнуті, часом і без одягу.
Якийсь величезний  трьохголовий собака виліз з своєї конури і дивився на нас злими очима трьох своїх страшних морд. Я зупинився в нерішучості.
- Не бійся, це Цербер, - заспокоїв мене чорт.   
Коли ми проходили мимо він так гаркнув, що якби в мене була душа, то напевне б вилетіла з тіла.
- Він чого це? Чимсь ми йому не сподобались, - вимовив я заїкаючись.
- Тупа, зла скотина, - пояснив рогатий, - йому не сподобалось, що в нас душ не видно. Інші, більш виховані і толерантні, промовчали б.
Мешканці долини дивились на нас з цікавістю, деякі з прихованою чи й відвертою неприязню, зрідка привітно усміхались і вітались, піднімаючи руку чи лапу.
- Я думав серед обслуги музею лише ангели і чорти, - здивувався я, - а тут персонажі всіх казок всіх народів.
- А чим чорти і ангели гірші чи кращі за інших казкових персонажів? - не зрозумів чорт. - Але щось сьогодні надто тут жваво, навіть підозріло жваво, - відмітив він. - Чи не Еля твоя попередила їх, що ми йдемо?
- Ага, конспірація у вас  на високому рівні. Але чому вони цікавляться нами?
- Та після викриття тієї афери з душею ми стали тут знаменитими. Чого я натерпівся, хто тільки-но не насміхався наді мною, - хвостатий опустив голову.
- А чому вони називають мене Аятол?
- Обговорювали цей випадок всі кому не лінь. Напевне хтось не дочув, переплутав, і так пішло, - видно було, що йому ця тема не дуже подобається.
- О, дивись! - вирішив я трохи розважити свого хвостатого і показав  на високого чоловіка в смокінгу  (чи фраку, я в цьому не розбираюсь) з маленькими ріжками, ледь помітними з-під чорної шевелюри. - Це хто?
- Мефістофель, - знехотя відповів хвостатий.
- Який вигляд, які манери, який погляд! - захоплено сказав я. - Не якийсь там гібрид собаки з козою, - я демонстративно оглянув свого попутчика.
- Я ж не винен, що ти не доктор Фауст, і уява твоя здатна тільки на такий гібрид, - огризнувся він.

Зрідка серед перехожих траплялись і боги. Посейдон з тризубом, Артеміда з луком, якийсь бородатий старець в білому на хмаринці, Зевс з блискавкою в руці... Більшості з них я, звичайно ж, не знав.
- А що, боги теж прислугою в Музеї працюють? - здивувався я.
- А чим вони гірші за інших? Такі ж герої казок, легенд і вірувань.
Я з цікавістю дивився в різні боки, намагаючись відгадати, кого бачу.
- Ох, скільки їх тут! Навіщо стільки персоналу в Музеї?
- Кожен день сто тисяч душ туди-сюди проходять, - пояснив рогатий. - А кожну ж душу треба вчасно вселити в тіло, вчасно влаштувати в Раю. Ну, влаштувати - це не так терміново, душа може й почекати, нічого їй не станеться.
Так це робота тільки нашого відділу. А ще ж для кожного свій індивідуальний рай треба створити, відповідно до його способу життя, уявлень, вірувань...
- А хіба не можна це якось автоматизувати? - вирішив і я зробити свій внесок в облаштування Раю.
- Так ми ж і є такою автоматизацією, - не оцінив моєї рацпропозиції чорт. - Не Ая ж все це власноручно робить.

- О, дивись, на Ісуса схожий! - вигукнув я, і  показав рукою на перехожого в голубому хітоні і сандалях, що йшов назустріч.
- Так то і є Ісус, - спокійно відповів рогатий.
- Але ж Ісус в Раю! А це - місто обслуговуючого персоналу! - я дивувався тупості хвостатого. Невже він не бачить тут протиріччя.
- Людина Ісус - в Раю, а Ісус-бог - в обслузі Раю. Що тут не зрозумілого? Чим Ісус-бог гірший від інших  богів?
- А що він робить в Раю?
- Ходить серед віруючих в нього, ощасливлює їх своєю присутністю, вислуховує їхні осанни... Що ще богу робити.
- А до Ісуса-людини він заходить?
- Ні, звичайно. Ісус же не вірив, що він бог, завжди називав себе  сином людським.
- А якби Ісус-людина вірив, що він бог, як би він ставився до Ісуса-бога?
- Вважав би, напевне, того самозванцем.
- А якщо людина вірувала в якогось жорстокого, мстивого, ревнивого, кровожерливого бога?
- Ну, тоді він повинен старатись оправдати її сподівання. Сказано ж - кожному по вірі його буде дано.
Я мовчав, обдумуючи почуте.
- Он дивись, Еля твоя, - відволік мене від роздумів чорт, кивнувши на кубик, розмальований квіточками, метеликами і сердечками, з якого вилазила якась потвора.
Якщо ви зможете уявити собі гібрид людини, ропухи, тритона і слимака - то у вас вийде няшка порівняно з тим, що виповзало з своєї розмальованої конури.
- Аятол, привіт! - почув я вже знайомий голосок. Потвора помахала мені своєю липкою, слизькою кінцівкою. - Заходь в гості, чайку поп'ємо.
- Ти мені в вигляді феї більше подобалась, - скривився я. - І охота ж тобі бути такою потворою.
- Собою бути легко і приємно, - весело відповіла потвора. - Але ради тебе я можу й феєю побути. Хоч це й вимагає певних зусиль і концентрації.
- Ну навіщо ж такі жертви? Будеш ще ради мене так себе силувати.
- Та мені не важко, от тільки під час оргазму не можу себе контролювати і стаю собою.
- Тоді тренуйся ще стримувати себе, - я помахав їй рукою.
- Ну як, уявив себе в обіймах такої феї? - чорт дивився на мене насмішкувато. - Але от ми вже й прийшли. Оце мої апартаменти, - показав він на нічим не примітний сірий куб.
- Так ви з нею сусіди? А я так і подумав, що в тебе не лише теоретичні уявлення про її обійми. Вона до тебе, напевне, біленькою кізочкою являлась?
- Замнемо це питання для ясності, - відповів хвостатий. - Ти ж не хочеш, щоб я тобі брехав.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 7
Відправлено: Анатоль від 29 липня 2018 06:42:07
- Дай руку, - чорт простягнув мені свою лапу. Ми без проблем пройшли через стінку його кубика.
Житло рогатого було таке, як він і казав. Пуста кімнатка десь три на три метри і в кутку трохи сіна.
- Тобі що зробити? Можу номер люкс якогось готелю Лос-Вегаса, - він очікувально дивився на мене.
- В час війни не до розкоші, - патетично заявив я. - Буду  як всі.
- Ну, як хочеш, але "всі" тут дуже по-різному живуть. Можу запропонувати й твою койку з порваним матрацом, з якого пружина в  бік впивається.
- Краще без пружини, вона мені вже й так в печінках сидить. Майже в прямому сенсі.
Чорт збільшив кімнату в розмірах і в іншому кутку з'явилось моє ліжко з новим чистим матрацом. Я зразу ж вирішив його випробувати. Яка красота! Можна лежати і на спині і на обох боках, а не скручуватись буквою зю, уникаючи гострих пазурів пружини. Так ось чого мені не вистачало для повного щастя!
- Ну що, перекусимо? Ти б чого хотів? - продовжував демонструвати свою гостинність рогатий. Посеред кімнати з'явився стіл.
- Можна вівсянки з чаєм. Тільки слабеньким і без цукру.
- Анатоль, отямся. Тут ти можеш замовити все, чого тільки душа побажає. Ну, в смислі організм, чи чим ти там бажаєш. Найкращі страви будь-якої кухні світу.
- Тоді яйця, жарені на салі - не задумуючись сказав я. Бо нічого смачнішого в своєму житті не їв. Та й навряд чи щось і є смачніше.
- Курячі? На свинячому? Скільки тобі штук?
- Одне.
- Всього одне?
- Раніше я і три міг з'їсти, а зараз і одним наїдаюсь. Дозволяю собі раз на місяць таку розкіш.
Чорт махнув лапою і в ній з'явилось блюдце з підсмаженим знизу яйцем.
- Я люблю з обох боків піджарене, - скривив я носа. Яйце підскочило на блюдці, перевернулось і стало смаженим з обох боків.
- Не так, це варене, а не жарене.
- Так наша Галя ще й балувана?
- Ти мені краще дай сковорідку, яйце, сала і пучку солі, я сам пожару. Чомусь всі думають, що це просто, а тут ціле мистецтво. Я цього нікому не довіряю, тільки яйця переводять. Треба, щоб білок з обох боків був прожарений аж до золотистої кірки, а жовток всередині ще сирий.
А тепер дістань ще помідорчика, цибулі, часнику і чорного житнього хліба.
- Пахне смачно, можна попробувати? - чорт підніс морду до сковорідки і дивився як голодний собака на кістку.
Я мовчав. Моїй совісті було якось незручно відмовляти хвостатому, але організм вже налаштувався з'їсти ціле яйце і ділитись ні з ким не хотів.
- Та я твого не візьму, тільки скопіюю собі, - заспокоїв чорт мій організм. В нього в лапах з'явилась точно така ж  сковорідка з  яйцем і шкварками. - А пити що будеш?
- Ех, гуляти, так гуляти! - махнув я рукою, - давай   з молоком і ватрушкою. Сто років не пив.
Поївши і випивши   я розлігся на новому матраці без випираючої пружини. Ех, і під час війни бувають щасливі хвилини.
Чорт зробив собі ще пару копій жареного яйця, створив  банку елю і розлігся на сіні, потягуючи ель.
- Будеш? - він зробив жест банкою.
- Я спиртного не люблю.
- Це не спиртне, це ель.
- Але ж ти сам казав, що він спиртний.
- Я казав, що він хмільний.
- Що, якийсь наркотик?
- Тут і смакові компоненти, гормон щастя, інші гормони. Знімає стрес, відповідальність, страх,  тривогу, збільшує комунікабельність.. .
- Ну, якщо так, то можна попробувати, - не впевнено сказав я. - Для воєнного періоду річ, напевне, корисна.
Чорт кинув мені цілу банку елю. Я відкрив і попробував. На смак досить приємний, спирту не відчувається. Зробивши кілька ковтків вирішив на цьому зупинитись. Хто  зна як мій організм на нього реагуватиме.
- Які там в нас  новини сьогодні? - лінивим задоволеним тоном мовив рогатий, осушивши свою банку елю і приступивши до нової.
- А тут телевізор є? - мені теж хотілось почути якісь новини з фронту.
- Телевізора нема, а от каналів - скільки завгодно.
- А як їх дивитись?
- Вибираєш собі канал і дивишся.
- Де вибираєш?
- В уяві, звичайно. Якщо не знаєш, який канал хочеш подивитись, то вибираєш спочатку тему. Ну, новини, спорт, пригоди, природа, Рай, історія...
- А на чому їх дивитись?
- Теж в уяві. Можна вибирати собі точку зору, ніби камеру переміщуєш куди хочеш.
- Ну добре, я потренуюсь, а поки-що розкажи, що там в новинах.
- Футбольний матч між ангелами і чортами. Конкурс потвор, попередній відбір, до участі допускаються всі бажаючі. Ая в Інферно проводить переговори з заколотниками. Сімнадцять ангелів не вийшли на роботу, перепивши елю. Шість чортів пропустили роботу заблукавши в своїх житлах. Один чорт зламав ногу на футбольному матчі. Ще один поранив лапу банкою з-під елю. О, це про мене!
- А хто ж там тебе бачив? Еля? Може вона шпигувала за нами?
- Не обов’язково, на каналах "Природа" можна будь-яке місце спостерігати.
- І можна дивитись, не виходячи з дому, що в місті робиться, в Раю, в інші епохи землі? І бунтарі можуть все це бачити?
- Звичайно. Це все відкриті канали.
- А ми можемо бачити, що в Інферно робиться?
- Що нам захочеться - ні. Але вони повно каналів і для нас передають.
- А подивитись, як інші співробітники живуть? Яке в них житло, чим займаються?
- Ні, то сфера особистого життя. Ніхто не може побачити житла інших. Хіба що в гості запросять. А чому ти питаєш?
- Просто цікаво, яке це повинно бути житло, щоб в ньому заблукати?
- Сходи до Елі, побачиш, - усміхнувся чорт. Тим більше вона й запрошувала тебе в гості.
- До речі, а ким така потвора в Раю працює? Що вона там робить?
- Спокусників розважає,- хіхікнув рогатий.
- Да-а, гострі в них розваги. Уявляю,- я замовк, стараючись уявити розваги спокусників з Елею. Особливо в кінцевій фазі.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 8
Відправлено: Анатоль від 29 липня 2018 06:44:12
- Я от не розумію, - продовжив після тривалого мовчання, - що це у вас за війна. Футбол граєте, конкурси потвор проводите, пиячите, розважаєтесь, бунтарі можуть вільно бачити все, що тут відбувається, а ви дивитесь їхні канали...
- Гібридна війна. Хіба у вас не так?
- Може ви ще й торгуєте з ними?
- Вони нам душі постачають. Їх тільки в Інферно виготовляють.
- А ви самі не можете налагодити виробництво душ, щоб не залежати від них?
- Хто буде виготовляти? Я? Еля? Душа - це не якась флешка. (До речі, ви навіть флешок не можете робити). Це дуже складна річ. Вона належить до двох  світів, здійснює інтерфейс між ними. Тільки вона здатна пройти через Твердь Небесну, що розділяє наші світи. Та й для неї це не легка задача. Тому виробник дає гарантію лише на один цикл.
- Але ж ти теж переходив, і навіть без душі, - зловив я захмелілого хвостатого на протиріччі.
- Це не справжній перехід. А лише флуктуація в рамках принципу невизначеності. Тобто лише на короткий час і з дуже малим енергетичним впливом. Якого і засікти об'єктивними методами неможливо, бо не відрізниш від звичайних квантових флуктуацій.
- Я і жив без душі, і можу переходити в ваш віртуал, і жити тут хоч вічно, і не лише музейним експонатом в Раю, тож навіщо взагалі здались ті душі? - мене вже починала дратувати тупість і впертість чорта.
- Ти тут в якості віртуальної копії свого матеріального тіла. Моментальна фотографія його. А душа фіксує всі аспекти на протязі всього життя, тож несе набагато повнішу і детальнішу інформацію.
- Я не помічаю ніякої різниці між мною матеріальним і теперішнім віртуальним.
- Так в тому то й справа! - зрадів мій хвостатий опонент. - Ти тут є таким, яким був безпосередньо перед переходом сюди.
Але скажи, охота тобі  жити вічно старим і хворим? А є ж люди, що вмирають взагалі каліками, що втратили не тільки зуби, здоров’я і розум, як ти.  А часто руки, ноги чи й голову. А то й зовсім згоряють в попіл.
І чим буде їхня віртуальна копія? І чим цікаве таке вічне життя? А ще ж цю віртуальну копію потрібно вчасно зробити, і  бажано ще за життя, бо копія трупа і буде трупом.
А душа переживе і ядерний вибух, коли  твоє тіло в радіоактивну пилюку перетвориться. І збереже всю інформацію за всі періоди твого життя, тож можна буде вибирати яким жити, молодим, дорослим, чи проживати певні періоди коли які хочеться. Та й для Музею такий експонат значно цінніший.
- Але ж можна й віртуальні копії робити на протязі всього життя, - не хотілось мені погоджуватись з хвостатим і я шукав аргументів, щоб якось йому прищемити хвоста.
- Крім того, що це велика робота, так ще ж це будуть зовсім окремі сутності, а не одна. І існуватимуть зовсім незалежно. Як окремі фотографії людини.
Я відчув, що схопив рогатого за хвоста, і тепер він вже не викрутиться.
- Тобто віртуальні копії - це зовсім окремі від оригіналу фотографії? - заганяв я хвостатого в пастку.
- Звичайно, - нічого не підозріваючи знехотя відповів він, потягуючи ель.
- На фотографії можна домалювати вуса чи роги, відрізати руки-ноги, чи й взагалі спалити, і на оригіналі це ніяк не відіб'ється? - закривав я пастку.
- Очевидно, що ні, - попався хвостатий. Я торжествував, і думав як його ефектніше добити.
- А що відбувається при поверненні віртуальної копії в матеріальний світ? - я розтягував собі задоволення від екзекуції хвостатого.
- Думаю, тобі цього краще не знати, - знехотя відповів рогатий.
- Та ні, кажи вже, - наполягав я.
- Нема ніякого повернення, вона просто знищується тут. Не може віртуальна сутність перейти в матеріальний світ.
- Але ти ж переходив багато разів туди-сюди.
- Я вже ж тобі казав, що то не справжні переходи, а лише короткочасні флуктуації з майже нульовим енергетичним ефектом.
- Але ж я то два рази реально повертався і ставав цілком матеріальним - вирішив я остаточно добити чорта.
- Ой, який же ти тупий, мені за спілкування з тобою зайву банку елю потрібно видавати. За шкідливість. Нікуди ти матеріальний не дівався з матеріального світу, поки твоя віртуальна копія була тут.
- А що я матеріальний робив в цей час? - я відчував, що рогатий старається викрутитись, але це йому не вдасться. В мене в запасі ще козирний туз є.
- В який це "цей час"? Час віртуального світу не має нічого спільного з часом матеріального. Можеш для простоти уявити собі, що ці часи ортогональні, і в одному з них може вічність пройти, а в іншому ні миті не пролетить. Але насправді все складніше.
- Ладно, не будемо про час, там і справді діло темне, та то й не важливо. Але скажи мені чому я матеріальний пам'ятав про пригоди тут моєї віртуальної копії, якщо ніякого її повернення нема, а лише знищення? - виклав я свого козирного туза.
- А я звідки знаю? Обидва рази тебе Ая назад відправляла. Відправляв би я то просто знищив би копію і ти б нічого не пам'ятав, а то з кожним разом стаєш все нестерпнішим. А чому вона вирішила передати твоєму матеріальному тілу спогади про візит сюди?  Її спитай. Може в неї якісь плани щодо тебе.
Не подобається він мені. Слизький  якийсь, крутиться як вуж на пательні. Та ще й третю банку елю розпочав. Не люблю алкашів.
- Може тобі досить вже ель дудлити? - вирішив я хоч так вколоти його. - А то ще на роботу не попадеш, в апартаментах своїх заблукаєш, - я демонстративно обвів поглядом його апартаменти, - дверей не знайдеш.
- Я й так на роботі, - скривив морду.
- Чим же ти зайнятий?
- Тебе доставив, більше вказівок поки-що не було.
- Ти мене дістав, а не доставив. А Еля теж оце на роботі? - згадав  я про зустріч на природі.
- В неї вихідний.
- Так у вас ще й вихідні бувають? А крім вихідних щось є?
- Три дні на роботі, три вихідних і в понеділок прибирання сміття.
- Чому ж вона у свій вихідний спокушала мене?
- Напевне любить свою роботу, - хмикнув рогатий.
- Щось вона мені підозріла, ця Еля - я хотів перевести розмову з пустих балачок в ділове русло. - От чому я не думаю, що ти шпигун?  Бо тупий, ще й алкаш, ведеш самотнє життя... А от при її способі життя якраз і бути шпигункою. Красива, приваблива, ну, в смислі може бути, активна, комунікабельна, повно знайомих, постійні зустрічі, чим не матахарі? Треба її якось вивести на чисту воду.
- Ну, так сходи і розколи її, ти ж в нас такий гострий, розумний і проникливий.
Я не дивився на чорта, але ясно уявив собі його фізіономію.
- І що, ніяк не можна якийсь канал налаштувати на її конуру, щоб спостерігати чим вона там займається? Якісь ви технічно відсталі. В нас і то є всякі жучки, скриті камери...
- Ти хвалишся тим, що у вас приватне життя менш захищене?
- Яка в біса може бути захищеність приватного життя шпигунів в період війни! - мене дратувала його безвідповідальність і пасивність в відстоюванні світових інтересів. - Ну хоч хтось може побачити, що там твориться? Якісь  спецслужби, Ая, врешті-решт.
- Кожен може, якщо там буде якийсь предмет, створений ним. Тоді через цей предмет можна канал створити.
- Будь-який предмет може бути жучком і камерою? Так чому ж ти лежиш? Сходи і подаруй їй що-небудь, чи так непомітно підкинь, - відсутність активної громадянської  позиції хвостатого доводила мене до кипіння. Ну зовсім скотина про інтереси двох світів не дбає.
- Вона ж тебе запрошувала, а не мене. От ти і сходи, - постарався перекласти на мене відповідальність за свою соціальну пасивність рогатий.
- Ну ви ж сусіди, давно знайомі, а я тут вперше, нічого не знаю. Та й не комунікабельний я, ніяковію з незнайомими дівча... ну, взагалі з незнайомими.
- Нічого не знаю, моя хата скраю, - передражнив чорт, - от якраз є шанс щось взнати. А від ніяковості є такий хороший засіб як ель. І не тільки від цього, а й при інших проблемах допомагає, що можуть виникнути при комунікації  такого старого як ти.
Я допив свою банку і справді відчув  себе значно впевненіше.
- Зовсім я і не старий, - бадьоро сказав я. - Може ще трохи добавити для гарантії успіху? - я запитально подивився на рогатого.
- Досить і цього, а то забудеш навіщо прийшов.
- А що я їй подарую? - я в нерішучості подивився на чорта.
- Тримай! - В нього в руках з'явився величезний прекрасний букет.
- Е ні, я ніколи в житті нікому квітів не дарував. Мені просто соромно буде йти з букетом. Ладно б ще одна квітка...
Букет в руках чорта почав ставати прозорим і швидко зник. Замість нього була величезна чудесна жовтогаряча лілія, з бархатними синіми смужками.
- Надто велика. Мені б щось маленьке, що б в руці можна було сховати, незабудку якусь.
Лілія спалахнула яскравими кольорами і розсипалась в різні боки кольоровими іскорками, які згасли, не долетівши до підлоги.
- Вмієш ти сміття ефектно знищувати. Професіонал, - похвалив я чорта. І взяв з його лапи маленьку синеньку незабудку, - ну, це підійде. Але на всяк випадок треба було б ще щось. Ти мух створити можеш? Щоб сиділи непомітно в мене на спині, поки я не зайду в її барлогу.

Чорт прилаштував мені на одежі кілька мух, я подивився кругом, чи не забув чого. На столі лежав кусочок шкаралупи. Я якось  невдало розбив яйце коли смажив і кусочок попав в сковорідку. Треба непомітно викинути, а то буде сміятись, чи не засмажив в яйці я й свої черевики. Свої копії то рогатий, напевне, з шкаралупою з'їв і не помітив.
- Послухай, а від чого в неї оргазм буває, - раптом занепокоївся я. - Від обійм не буде? - Не хотілося б мені, щоб вона стала собою.
- Думаю ти лише своїми розмовами доведеш її і оргазму і до екстазу, - по-поросячому хрюкнув рогатий.

Я взяв в ліву руку незабудку, в праву, непомітно, шкаралупку, сказав: "як не вернусь - вважай піонером" і вийшов.
Тільки-но я розмахнувся викинути шкаралупу подалі в траву, як там, в траві, щось підстрибнуло, мало не злякавши мене. Заєць. Що він тут робить, і не тікає сволоч, а стоїть і дивиться. А чи не той це, якого  я ще на природі бачив? Шпигує?
Ладно, викину десь далі, а то ще подумає, що і я такий же некультурний, як і вони.
Цікаво, чи вдома вона зараз, чи впустить мене?
Раптом з її куба вилетів змій, мало не зіткнувшись зі мною. Він зиркнув сердито на мене, швидко відвернувся і полетів геть.
Я постукав у розмальовану стінку. Вона зразу ж стала прозорою. За нею стояла Еля, в напівпрозорій прилягаючій сукні. Вона ніби чекала на мене.
Привітно усміхнулась і жестом запросила зайти.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 9
Відправлено: Анатоль від 4 серпня 2018 06:52:20
Прозора стінка стала напівпрозорою густою сіткою.
- Проходь через сітку, щоб мухи не залетіли, - сказала вона. - Не люблю мух.
На моє здивування я вільно пройшов через сітку. Та навіть не ворухнулась.
Коридорчик роздвоювався. Наліво вгору розширювався, там було світло. Направо вниз йшов круглий хід, напевне в  підвал. Там було темно, віяло холодом, сирістю і якоюсь цвіллю.
Ми звернули наліво.
- А що там? - кивнув я направо.
- Моє помешкання.
- А сюди чиє?
- Це для гостей, вітальня.
Коридорчик закінчився і переді мною відкрився фантастичний краєвид.
Між трьома горами лежало мальовниче озеро. Дві гори поросли чагарниками і деревами. Третя, та що справа від озера, була скеляста. З неї витікала річка і  падала в озеро, утворюючи водоспад. З іншого боку з озера витікала річка, яка петляла луками поміж пагорбами. Один її беріг був піщаний, інший скелястий.
Над озером височів величезний, незвичайної форми кришталевий палац. Двома лапами він спирався на дві гори, а його довгий хвіст по ліву сторону озера роздвоювався, опираючись на обидва береги річки. Чимсь він був схожий на дракона, що задер голову до неба. Дракон був зсередини пустим, лише його шкура утворювала численні кімнати,  коридори, зали, оранжереї, що йшли на багато поверхів вниз і вгору від того місця, де ми знаходились.
Від "шкури" дракона стирчали назовні і всередину вирости в вигляді гілок дерева з потовщеннями на кінцях, що являли собою тераси, балкони, оглядові площадки, зали, комплекси кімнат, галявини з травою і квітками, до яких вели коридори-гілки.
Ми знаходились в великій прозорій залі, що нависала над озером на висоті біля ста метрів. Тут теж росли якісь екзотичні дерева, яскраві квіти, десь серед дерев щебетали птахи, літали різнобарвні метелики.
Я відчував якусь незвичну легкість в тілі і поділився своїми відчуттями з хазяйкою.
- Тут понижена гравітація, - пояснила та.
Ми підійшли до прозорого столика на краю зали і Еля повернулась до мене.
- Ось, тобі - я простягнув руку зі жмаканою в долоні незабудкою.
- Ой,  яка прелєсть, яке чудо! Дякую! - вона з захопленням дивилась на мене закоханим поглядом. - Не чекала я від тебе такого, Аятол. Ти перевершив  всі мої сподівання.
Її погляд, жести, інтонації говорили, що вона готова віддатись мені прямо тут і зараз.
- Та я сам би до такого не додумався, це чорт, - пролепетав я, червоніючи.
В Елі в руках звідкись взялась малесенька кришталева вазочка. Вона поставила її з незабудкою на столик.
- Як він там? Лапа зажила? - спитала вона, не піднімаючи очей.
- Та ніби не жаліється.
- Купатись будеш? - подивилась на мене весело.
- Та я того, без купальника, - промимрив я.
- Так я теж без купальника, - засміялась вона.
- Не люблю води, вона мокра, - я виглядав, напевне, ідіотом. - Та й високо, - поглянув з страхом вниз на озеро.
- А я люблю воду, і люблю купатись, - вона підійшла до самого краю зали.
- Обережно, впадеш! - ні стінки, ні огорожі чи поручнів на краю не було.
- А ти мене спіймаєш і врятуєш! - очі її сяяли і сміялись.
- А, ти ж фея, вмієш літати.
- Сьогодні я не фея, а просто закохана дівчинка, ти ж бачиш, що крилець в мене нема, - вона повернулась кругом на одній нозі, піднявши руки.
- Ти посидь, попробуй фруктів з моїх садів, а я трохи скупнусь, - додала вже серйознішим тоном. На столику з'явились різноманітні фрукти.
- Розумію, - сказав я, пригадавши, що хвилину тому звідси вилетів змій.
Вона провела руками вздовж тіла і її напівпрозорої сукні не стало. Відійшла на кілька кроків назад і з розбігу кинулась головою вниз.
Я завмер від страху, спостерігаючи, як швидко вона наближається до поверхні озера. Але на відстані кількох десятків метрів від води вона зупинилась, перевернулась і так же швидко полетіла вгору. Зависла на рівні нашого поверху і поманила рукою - Приєднуйся, політаємо!
Я стояв в ступорі. Слова кудись поділись і я не міг знайти жодного.
- Це ж не вода, повітря, воно не мокре! - засміялась, перевертаючись. - Не бійся, тут гравітації зовсім нема. Точніше ти сам можеш встановлювати для себе рівень гравітації чи антигравітації за бажанням. Стрибай! Крім того це швидкий перехід між поверхами.
- Можна іншим разом? Зараз я ще якось не налаштувався психологічно?
- Ну, налаштовуйся! - вона перевернулась  і стрілою полетіла вниз. Я трохи подивився як вона борсається в воді і сів за столик.
Щось в мене пересохло в горлі, і я дивився, який би фрукт з’їсти. Простягнув руку взяти щось схоже на виноград.
Раптом на столик сів великий сірий папуга. Він подивився мені в очі і покивав  головою з боку вбік.
- Пр-ривіт, вор-роно, поговор-римо? Кар-р! Кар-р!  - заговорив я до пернатого  голосом папуги.
- Дурень! - сказав той людським голосом, відвернувся і полетів.
Я провів нахабу поглядом і простягнув руку за фруктом. З руки випав шматочок шкаралупи. Я так  і забув його викинути. 
Оглянувшись навколо, викинув нарешті свідка мого кулінарного ляпу в квітки, що росли тут скрізь.
Еля все ще купалась. Тепер разом з нею плавали два дельфіна, які невідомо звідки там взялись. Подивившись, як вміло вона плаває верхи на дельфіні, схопивши двох дельфінів за плавники, чи стоячи на дельфінах, я почав оглядати палац.
Він буз незвичайний не лише розмірами, формою і облаштуванням. В ньому були одночасно різні пори доби.
З лівого боку був день, світило сонце, на голубому небі плавали білі хмаринки з сірими тінями, вище них в синьому небі хмаринки мали форму кольорових пір'їнок, ще вище миготіло щось типу полярного сяйва. Ніколи раніше не бачив такого багатоповерхового неба.
В нашому, центральному секторі був вечір,  м'яке світло червоних і золотистих кольорів вигравало в прозорому кришталі палацу.
Справа, куди дивилась задерта морда дракона була ніч. На чорному небі світили яскраві зірки, зрідка падали, прочерчуючи лінії чи розсипаючись іскрами.
Залетіла Еля, мокра, радісна і збуджена.
- Повітряне джакузі, хочеш?
Я заперечливо похитав головою. Вона зайшла в велику прозору кабінку. Поплававши в потужних потоках теплого повітря  вийшла сухою, але такою ж радісною.
- Перекусимо?
- Та я вже мабуть піду, щось втомився, стільки вражень сьогодні...
- Можеш в мене переночувати, - кивнула на нічний бік палацу.
- Хвостатий буде непокоїтись.
- Ну, не буду тебе затримувати. В мене теж сьогодні ще ділова зустріч, думала відмінити... Передавай від мене привіт своєму хвостатому, - вона дала мені в руку вазочку з незабудкою.
Я хотів їй нагадати, що вазочка то її, але вона настільки мені сподобалась, що я зробив вигляд, ніби не помітив цього.
- А тебе я завжди рада бачити, Аятол, - вона стала навшпиньки і легенько чмокнула мене в щоку. - Заходь.
Я вийшов від Елі з двояким почуттям. З одного боку було полегшення, що нарешті я можу розслабитись, але ж завдання я провалив. Мух вона відсіяла, незабудку віддала.
Чорт вийшов з свого хліва радісний і з захопленням дивився на мене.
- Ну ти й голова, не чекав такого від тебе, - вигукнув він.
- Ось, передала тобі, - я дав йому в лапу вазочку з незабудкою.
Рогатий дунув на квітку і та зникла. Потім запустив вазочку подалі в траву. Там щось пискнуло і пострибало геть.
- Це ти здорово придумав, - продовжив він збуджено вже в конурі. - Я то, по-правді сказати, і не сподівався на мух і квітку, а от твоя шкаралупа спрацювала на всі сто. Є канал! - не бачив я ще хвостатого таким радісним. Схоже і в нього патріотизм пробудився і він готовий до активної боротьби.
Я скромно опустив очі і не став ділитись з хвостатим деталями геніальної операцію з шкаралупою.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 10.
Відправлено: Анатоль від 4 серпня 2018 06:54:30
Чорт влігся на своє сіно, закрив очі і радісно усміхався. Напевне вже обдумує деталі операції, як ми виведемо потвору на чисту воду. А може там ціла організація, ціла агентурна мережа? Це ж зручно під виглядом приватних візитів, що не викликають ні в кого підозри, зустрічатись з своєю агентурою.
Азарт рогатого передався і мені. Я, збуджений, ходив по кімнаті назад-вперед, смакуючи нашу майбутню блискучу операцію з викриття ворожого підпілля.
- Думаю там не просто шпигунська мережа, схоже вона займається тут створенням цілої п’ятої колони заколотників, - висловив я геніальну здогадку. - При її привабливості, харизмі, здатності  впливати на людей,  і не тільки на людей, - поправився я, глянувши на рогатого, - при її здібностях і талантах завербувати якогось хвостатого не складно.
Я глянув на товариша по боротьбі, чекаючи палкої підтримки моїх здогадок, але він, схоже, був десь у своїх роздумах.
- До речі, про її таланти, - продовжив я після деякої паузи, придушивши в собі неприємне відчуття від його неуважності до моїх роздумів. – Такий палац створити... Є в неї і уява і смак і кожна деталь продумана. І як це так, що в такої потвори стільки достоїнств, - я замовк, роздумуючи про  несправедливість світу. Чому в якихось потвор і така харизма, привабливість і такі палаци, а в хороших людей лише рваний матрац з гострою пружиною?
- А може вона зовсім і не потвора? Може то лише її сценічний образ? Грають же і хороші артисти всяких негідників.
Схоже чортяка зовсім не чув мене, лежав з заплющеними очима і лише час від часу кривив морду, що означало в нього посмішку.
- Ти чого мовчиш? - його поведінка починала вже мене сердити. - Може ти спостерігаєш, що вона там робить? - майнула чергова геніальна здогадка.
Щось сьогодні підозріло часто прозріння на мене находять.
 - А як мені подивитись?
- Доторкнись до мене, - нарешті зреагувала на мої слова ця п'яна скотина.
- До чого доторкнутись?
- Не важливо.
Я схопив його за хвоста, міцно стиснув, щоб йому було боляче, і потягнув на себе, - давно було таке бажання.
Еля лежала (без одежі, звичайно ж), на якійсь ледь помітній сіточці, ніби з павутини, що легенько погойдувалась вітром і, схоже, спала.
- Спляча теж красива, - я не зміг стримати свого захоплення. Вона посміхнулась вві сні, ніби почувши мої слова. Напевне щось приємне приснилось.

Цікаво, чи сприймає чорт людську красу так само як і люди? Чи бачить в ній лише якусь мартишку?
- Ти її теж бачиш дівчинкою, чи може кізочкою? - смикнув я рогатого за хвоста.
Еля знову посміхнулась.
- Казала, що в неї зараз ділова зустріч, а дрихне без задніх ніг, і не схоже, щоб когось чекала, - прокоментував я свої враження. - Коли буде щось відбуватись скажеш мені, а я піду теж трохи помисляю, - обернувся я йти до свого нового матрацу.
- Ану стій! - несподівано майже крикнув рогатий. - Що то в тебе на спині?
Я оглянувся, але нічого не побачив. Чорт підскочив, як ошпарений, підбіг до мене і зняв зі спини якогось метелика.
- Фу-у, як ти мене налякав, я вже був подумав, що там яка бджола, чи гусениця, - в мене відлягло від серця.
Він не звернув жодної уваги на мої слова, підбіг до передньої стінки і викинув метелика на вулицю. Потім підійшов, уважно оглянув мене з ніг до голови  і, трохи заспокоївшись, знову ліг на своє сіно.
І чому він так метеликів не любить? Я б ще зрозумів, якби то була гусениця - дійсно гидка потвора. До речі про потвор, а Еля мух не любить. Я їх теж не дуже люблю, вони вдень спати не дають...
Якісь смутні асоціації чи здогадки закрались в мою підсвідомість. Щоб перевірити їх я, нічого  не кажучи, знову взяв рогатого за хвоста.
Еля все так же мирно спала, погойдуючись на своїй павутинці. Я відчув полегшення. Добре, що рогатий не такий проникливий як я і нічого не запідозрив, а то даром переживав би.
- Ти, напевне, подумав, що то Еля метелика нам підсунула, - вирішив я все ж зробити комплімент хвостатому, натякаючи, ніби і в нього бувають просвітлення. Він зиркнув на мене, але промовчав.
- Не переживай ти так із-за того метелика, вона і без нього все про нас знала, - заспокоїв я його.
- Чого ти так думаєш? - в його голосі прозвучала недовіра з маленькою добавкою зацікавленості.
- Вона чекала мене. Я тільки постукав і зразу впустила. Та й змія терміново випроводила, ми з ним мало не зіткнулись. Щось тут в тебе від неї є.
- Нема тут нічого. Бачиш - голі стіни.
- А сіно?
- Я його сам кожен день заново роблю.
- Ну, значить блохи в сіні чи в шерсті.
Еля вві сні знов усміхнулась.
- Може це ти від неї щось підхопив, поки я...
- З банкою воював, - допоміг я хвостатому. - До речі, вона цікавилась, як там твоя лапа.
- Та нічого, здорова, але якийсь дискомфорт відчуваю. Може подивишся що там?
- А окуляри в тебе є? Бо без них я тільки кількість лап можу порахувати.
Я одягнув окуляри і почав розглядати лапу рогатого. Еля якось нервово засовалась на своїй павутині.
- Відключи від мене канал, а то я не можу на лапі зосередитись, - попросив я.
Лапа була ніби ціла. Ось тут банка трохи шкуру пошкодила, але вже зажило. А що з ратицями? Між ратицями застряг якийсь невеличкий плоский камінчик. Я взяв соломинку з сіна і виколупнув його звідти.
- Ну, що там? - поцікавився чорт.
- Нічого, все нормально, - заспокоїв я його.
- А ніби щось змінилось, пропав дискомфорт.
- Та, то камінчик попав був між ратиці, - пояснив я.
- Покажи.
- Що показати?
- Камінчик.
- Та я його вже вийняв, не хвилюйся.
- Де він?
- Виколупнув я його вже соломинкою, - ох же ж недовірлива скотина.
Рогатий підскочив як чорт з конопель і почав щось шукати в сіні.
- Що вкусила? Може дустом? - порекомендував я.
- Відійти, - попросив він роздратовано.
Я пішов на свою койку. Невдячна скотина. От і роби комусь добро.
Раптом сіно спалахнуло і його не стало. Навіть попелу не залишилось. На голій підлозі лежав лише камінчик. Рогатий підняв його, подивився і жбурнув на вулицю, - От сучка!
- Хто? - не зрозумів я. - Сіно спалила? Як?
Він подивився на мене поглядом, ніби це я спалив його сіно, відвернувся і створив собі нове.
- Може і шерсть варто спалити? - підказав я. - Вони в шерсті живуть.
- Анатоль, може тобі вже поспати пора? - сказав скоріше роздратованим, ніж турботливим тоном.
- Так, важкий був деньок,- я з задоволенням потягнувся на своєму матраці. - А що там Еля  робить?
- Теж полізла в свій підвал.
- А що там в підвалі, цікаво.
- Нема доступу, там окремий захист.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 11.
Відправлено: Анатоль від 4 серпня 2018 06:57:11
- Ти знаєш що мені не зрозуміло? - почав я після деякої паузи. - Чому вона сказала, що в неї зустріч, а сама лягла спати?
- Анатоль, ти...
Зараз скаже: "справді такий тупий, чи тільки прикидаєшся?".
- Вона не спала, а дивилась, що в нас відбувається, - поправився він, засоромившись, напевне, своєї передбачуваності.
- Я теж так подумав, коли вона усміхнулась, дізнавшись, що в тебе блохи, - погодився я з хвостатим.
- У-у-у! - завив він по собачому. - Коли вже Ая повернеться і позбавить мене від цього!
- Ладно, не будемо про твоїх бліх, то твої особисті проблеми, нас чекають важливіші справи. Нам до її повернення ще треба викрити це кубло заколотників. Нема як розслаблятись, в нас поки що нема проти них переконливих доказів. Те, що ти вступив в банку з-під елю і між ратицями камінчик застряг - ще не є беззаперечним доказом проти них, - пояснив я рогатому. - Навіть те, що вона усміхалась вві сні. Але тепер, коли в нас є канал...
- Класний канал, - погодився він, потягуючись. - Якби був конкурс розважальних каналів...
Мені ніби відро холодної води раптово вилили на голову. Так ця скотина мріє тільки розлягтись на сіні, дудлити ель і спостерігати за чиїмсь приватним життям? І зовсім не проблеми двох світів в його рогатій макітрі...
Я почувався самотнім і зрадженим. Нарешті мені відкрились очі. Ніякої війни в них нема, так тільки, деякі міжфракційні розбіжності. Десь в верхах ведуться переговори, внизу йде звичайне життя, з своїми дрібними радостями і інтригами. Я тут сам на ворожій території, де вирішується доля мого світу. І тут в мене значно більше можливостей для впливу ніж там у королів чи президентів. Доля людства залежить від мене одного.
Я завжди відчував, що в мене повинна бути якась велика місія, що не варто розмінюватись на всякі дрібні речі, чим займаються інші люди. І от цей час настав.
Розуміння відповідальності, що звалилась на мене, надавало сил. Я не можу зараз бути слабким. Я завжди відчував в собі величезний потенціал, просто не було для нього підходящого застосування.
Але що можу я один в чужому світі? Потрібно шукати спільників, треба розібратись з внутрішніми протиріччями і напругами в цьому світі, щоб використати їх на користь мого.
З хвостатого толку мало, але і його треба використати по максимуму, бо більше ж нікого знайомого в мене тут нема.
Хіба що Еля. Так, ця може стати крупною фігурою в моїй грі. Що мені з того, що вона на боці заколотників? Нема в мене тут ні друзів ні ворогів, а розбіжності між конкуруючими групами треба використати на користь нашого світу.
Кого я ще тут знаю? Ісус? Точно, досить впливова особа. Треба більше дізнатись про його позицію і можливості. А ще ж є Ісус-бог. Вони, правда, не знайомі і не контактують між собою. Але ж Ісус був віруючим, значить є в нього свій бог. Як там його? Ягве, Єгова? Яка в нього позиція і стосунки з Ісусом?
- Ти ще не спиш? - нема чого панькатись з хвостатим, треба його використовувати.
- Чого тобі?
- А Ягве у вас працює? - я не став ходити кругом теми, а питав прямо, що мене цікавить.
- Звичайно.
- А з Ісусом він контактує?
- А як же? Кожен бог тут зі своїми віруючими працює.
- А яка його позиція, що він говорить віруючим?
- Що й повинен. Каже, що ніякого Раю нема, ніякого вічного життя нема. Що як будуть його євреї слухатись, то розмножить їх сильно по землі, зробить великим народом, а ні - то пошле різні напасті, посухи, хвороби, моровиці, віддасть в руки ворогів.
- А що йому Ісус каже?
- Просить і вимагає, щоб той терміново царство боже встановив на землі, бо своїм відтермінуванням той дискредитує Ісуса, який казав, що воно вже ось-ось настане, не встигнете і міст ізраїльських обійти.
- Я думав, що то тільки ти, а тут ви всі такі... оригінали, - я підшукував слово, як би пом'якше сказати, адже мав на увазі не лише свого хвостатого, а й богів і відомих особистостей.
- Швидше копії людей і людських вигадок, - не зрозумів мого натяку чорт.
Ну, ці за максимальне втрачання в життя людей, - зрозумів я. Кожен свій комунізм хоче будувати. Вони швидше до табору заколотників відносяться.

Добре тільки те, що нема серед них єдності, кожен хоче по-своєму втручатись.
- Чим же я тут можу допомогти, якщо й сама Ая не може справитись? - продовжив я розвідку.
- А я звідки знаю? Чув легенду про Гігантів? Вони обступили Небо і боги не могли з ними нічого вдіяти, в них був захист від богів. А проти смертних захисту не було. Тож боги попросили Геракла розправитись з Гігантами.
- І що Геракл зробив?
- Постріляв їх з лука.
- А Геракл де тут у вас, в Раю чи серед обслуговуючого персоналу? - поцікавився я.
- Серед персоналу, звичайно. Це ж не реальна людина, а міфічний персонаж.
- Лука в мене нема, - сказав я з жалем.
- А якби й був, то ти б нічого їм не зробив, не ти ж їх створив, - пояснив чорт.
- Як же я їх переможу? - питання було риторичним, навряд чи хвостатий міг тут мені чимсь допомогти.
- Ти їх своїми розмовами забуцаєш, інтелектом доб'єш, залізними аргументами і стальною логікою переконаєш.
Чи то насміхається, скотина, чи справді вірить в мене?
- Щодо переконати їх - цінна мисля, - похвалив я рогатого. - Якщо не можеш ворога вбити - зроби його своїм союзником. І знаєш, є в мене талант переконувати. Тільки треба робити поправку на навпаки. Я давно вже помітив за собою таку закономірність - як тільки починаю когось в чомусь переконувати - він обов'язково переконується в протилежному, навіть якщо до цього й сумнівався.
- Так, ти в цьому неперевершений, - погодився хвостатий.

- А що Ая говорила? В чому вона бачить мою задачу чи роль? - думку Аї теж варто взяти до уваги, тверезо зважив я, все-таки не остання тут постать.
- Нічого не говорила, просто сказала доставити тебе сюди.
- Ну, це зрозуміло, місія ж секретна, не буде вона кожного хвостатого в наші плани посвячувати. Але тоді з чого ти взяв, що я тут для боротьби з заколотниками?
- Є така давня легенда, що колись має з'явитись з іншого світу Аятол і змінити тут все. От хтось розпускає чутки, що ти і є той Аятол.
- А що він повинен змінити? - легенда мене зацікавила.
- А от що, цього легенда не каже, і тут є багато різних варіантів. Хто чого хотів би те й додає.
Ну що ж, це теж непогано, значить в мене є вибір і можливість маневру.
- А які найбільш поширені варіанти?
- Серед персоналу, що Аятол звільнить їх від Аїного рабства.
- Це як?
- Не будуть на роботу ходити, будуть жити хто як собі захоче.
- Мисля правильна, - оцінив я. - Навіщо та робота, якщо і так кожен може створити собі яке захоче житло, їжу, куди захоче переміщатись.
- А як же Рай-Музей? Хто буде його обслуговувати? Хто душі виготовлятиме, хто буде їх розподіляти людям і влаштовувати в Рай? - чи то рогатий не був прихильником цього  варіанту, чи хотів почути від мене додаткові аргументи на його підтримку.
- Тим, хто в Раю, надати таких же прав як і персоналу. Всі вільні і живуть як хочуть, - впевнено висловив я Кредо Свободи.
- Так більше ніхто з людей в Рай не попаде, бо нікому буде цим займатись, - все ще намагався збити мене з пантелику рогатий якимись не вартими уваги аргументами.
- Так  і що? Тут і так вже багато людей. Мільярди напевне. Для чого нам тут ще здались? - відколи це рогатий став так перейматись інтересами якихось людей?
- Так і Аятол не попаде в Рай і не буде в нього вічного життя, - ляпнув якусь дурню чорт. - Але легенда так і говорить, що він пожертвує своїм вічним життям задля свободи інших, - закінчив він.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 12.
Відправлено: Анатоль від 4 серпня 2018 06:58:59
- В цьому варіанті є дещо цікаве, але більше недоліків, не можна так з людством поводитись - нарешті розібрався я. - Які там ще варіанти легенди?
- Мешканці Раю очікують, що Аятол збільшить їм оперативну пам'ять з доби до ста років.
- Пам'ять - це добре, - авторитетно заявив я. - А як це буде виглядати на практиці?
- Починаючи з якогось періоду свого земного життя вони ніби  продовжують тут жити, пам'ятаючи все, що з ними відбувається, відповідно змінюючись. А через сто років починають заново жити  з деякого періоду земного життя, не пам'ятаючи цих ста років.
- А період свого життя, з якого вони продовжать тут жити, вони самі вибирають?
- Раз самі, раз рандомно. По черзі.
- Хіба оперативна пам’ять на добу, а не на пів хвилини? - зловив я хвостатого на неточності.
- То колись було пів хвилини, зараз ціла доба.
- А які недоліки цього варіанту? - вирішив  я проекзаменувати рогатого.
- За кілька років вони можуть стати зовсім іншими людьми, це девальвує саму ідею Музею.
- Не девальвує, а збагачує, - поправив я. - Душа ж пам'ятає все земне життя. Тож експонат нічого не втрачає.
- Є ще кілька негативних нюансів, - не здавався чорт. - Руйнується вся налагоджена робота персоналу Музею. Люди стають іншими і з ними вже потрібно по-іншому працювати.
- Як це?
- Ну, наприклад, були християнами, а стали атеїстами. Не будеш же до них і далі Ісуса-бога присилати. Чи хто хоч раз звабив дівчинку Елю, другий раз на протязі цих ста років вже цього не робитиме. А зараз вона може хоч кожен день спокусників розважати. Вони ж не пам'ятають, що було вчора.
- Ну що ж цікавий варіант, які ще є?
- І серед співробітників і серед експонатів популярний такий варіант: Всіх людей з вашого світу перевести сюди, і дати всім   однаковий статус вільних особистостей.
- Прекрасний варіант, я завжди був за рівність і справедливість, - зрадів я, що є варіант, який задовольняє всіх. - А мінуси в нього є? - спитав на всяк випадок.
- Є невеличкий, - усміхнувся чортяка. - На землі зникає людство, а тут  і його музей. Тож думаю, він не сподобається ні людям на землі, ні Аї.
- Тоді і цей варіант не годиться, - пояснив я рогатому. - І взагалі, всі ці варіанти якісь від низів, від народу. А що з цього приводу думають херувими і серафими?
- Якось так сталось, що я в тих колах не верчусь, - з'їхав той з теми. - Будеш в Інферно - попитай їх.
- А як так сталось, що вони живуть окремо від вас? Хто вони взагалі такі?
- Теж ангели, як і ми, але еліта, - скривив морду чорт.
- А чим від вас відрізняються?
- Мають свободу волі. А серафими ще й свободу творчості.
- Як люди, - здогадався я.
- Це ти то маєш свободу волі і тим більше творчості? - захіхікав рогатий.
- А хіба ні? Я ж можу вільно вибирати, що захочу.
- Нема у людей ніякої свободи вибору. Ти не можеш за своїм бажанням стати мусульманином, кришнаїтом, комуністом, лібералом, націоналістом, космополітом, християнином чи атеїстом. Весь ваш так званий вільний вибір - це результат зважування різних бажань, страхів, цінностей, принципів. Це в кращому разі. А в основному просто слідування стереотипам.
Якщо знати стан твого організму і психіки, емоційний стан, переконання, цінності, принципи, то спрогнозувати твій вибір буде зовсім не складно. Хіба що результат зважування буде настільки невизначеним,неоднозначним, що випадкові флуктуації можуть на нього вплинути.
Ну якщо ти вважаєш, що в цьому і є свобода вибору... 
А ваша творчість - на 99% виконання правил і алгоритмів і 1 відсоток на метод тику. Та й алгоритми одержані методом проб і помилок.
- А що, по твоєму, свобода вибору чи творчості?
- Говорили два якута про смак ананасів, яких ніколи не пробували.
- Ти ж бачив який в Елі палац? Хіба це не творчість?
- Давай краще про ананаси, Ти їх пробував коли-небудь?
Я зрозумів, що з таким співбесідником про високі матерії не поговориш.

- Ладно, - вернувся я до нашої теми, - а яких би ти хотів змін від приходу Аятола?
- Та, мені і так не погано. От би ще понедільники по збиранню сміття відмінили. Ну, і кількість робочих днів скоротили до двох чи одного на тиждень. Або на пенсію відпускали тих, хто 5 тисяч років пропрацював.
- Ну, навічно вас, ледарів, на пенсію відправляти - то і  розкіш і несправедливо. - А я проти розкоші, і за справедливість. - Я б вас відпускав лише на 5 тисяч років. А тоді знов на роботу.
- Не завадило б опитування провести, - продовжив я після деяких роздумів. - І серед експонатів і серед персоналу. Хай би висловили свої побажання. Одна голова добре, а думки і сподівання народу теж треба почути. Не дарма ж легенда  не каже, які саме зміни Аятол має зробити. Я ж не диктатор, щоб ігнорувати народ.
До речі, є тут у вас якісь профспілки, партії? Потрібно виробити концепцію, створити платформу, розробити план змін, затвердити його на з'їзді як вимогу до адміністрації, тобто Аї. Ми підемо цивілізованим шляхом, бунти і революції нам не потрібні.
- Так ти що, справді Аятол? - рогатий дивився на мене злякано з відкритою мордою.
- До речі, а звідки вони дізнались, що я - Аятол? - відповів я питанням на питання.
- З іншого світу, душі нема, - заїкаючись мовив хвостатий. - Легенда каже, що в нього не буде душі. Тут тільки в Аї душі нема, вона їй не потрібна, бо це її світ.
 Все співпадає,  я зрозумів, що від своєї місії мені нікуди не дітись. Цей хрест - для мене.
- Добре, спати, наказав я. - А завтра доручимо Елі організувати опитування. В неї багато знайомих і серед персоналу і серед експонатів.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 13.
Відправлено: Анатоль від 10 серпня 2018 21:23:24
Проспав я довго. Надворі вже був день. Чорт, схоже, встав давно, але мене не будив. Поважає.
- Збирайся, Ая викликає, - сказав нейтральним діловим тоном.
- Могла б і сама прийти, корона б не спала, - незадоволено буркнув я. - Що значить викликає? Я що - її підлеглий?

Поснідавши, я влігся на свій матрац. Рогатий здивовано глянув на мене. - Ая чекає.
Раніше я накрутив би йому хвоста за його тупість. Він що, не розуміє, що я не якийсь там невідомо хто, а представник свого світу і народу цього. Але зараз я не можу давати волю своїм почуттям, треба ж розуміти обмеженість народу і ставитись до цього поблажливо.
- В мене після сніданку сон, - пояснив я. - Не буду ж я через Аю міняти свої звички.
- А може  спочатку прогулянка? - невпевнено спитав він.
- Можна й прогулянку, виспався я добре, - продемонстрував я свободу волі, наявність якої піддавав сумніву хвостатий. - Ладно, провідаємо Аю.
- Елі сказати, щоб опитування організувала?
- Поки що не треба. Може все вирішиться чисто на дипломатичному рівні. Ну хіба що неофіційно, серед знайомих, - розпорядився я.

- Ну йдемо, дорогу знаєш? - я не став тягнути кота за хвоста, набиваючи собі ціну і змушуючи мене чекати. Треба і до Аї ставитись з повагою, адже точність - ввічливість королів.
- Дай руку, - простягнув чорт  свою лапу.
Я торкнувся його лапи і ми опинились серед безкрайої пустелі.
Ая була в своєму стандартному образі п'ятирічної дівчинки, і займалась своїм улюбленим ділом - сиділа, схиливши голову, і водила пальцем по пилюці.

Через хвилину вона підняла голову, подивилась на нас і кивнула. Чорт зник.
Вона продовжувала мовчати. Думає, напевне, з чого почати. Не проста в неї ситуація: еліта бунтує і народ вимагає змін.
- Я все знаю, - допоміг я їй розпочати розмову.
- Так може тебе радником взяти? - усміхнулась вона. - А то й я багато чого не знаю.
Підкупити хоче, видно погані її справи. Але не на того попала. Не проміняю я відповідальну місію представника двох світів на якусь придворну посаду.
- І як вони, не каються? - я насмішкувато подивився на дівчинку.
- Хто? - вдала ніби не розуміє.
- Та еліта ваша. З Інферно.
- Ти і це знаєш? - глянула на мене. - Так, є в них така нав'язлива ідея - ощасливити вас.
- Так що будемо робити?
- Будемо? - вона уважніше подивилась на мене. - Переконую їх, що цього не слід робити.

- А щодо Аятола? - вирішив остаточно загнати її в куток.
- О, так ти і тут в курсі? Придумують собі ці нероби всякі казочки, тільки б не працювати.
- А якщо це не казочки? Яка тут моя місія і навіщо ти мене викликала?
- Місія? - вона встала і оглянула мене з голови до ніг. - Ти що, елю з чортами перепив?  Я домовилась в Інферно щодо твоєї душі. Казали - зроблять що можуть, але функціонування ніби нічого не сталось не гарантують. Сам розумієш, не все можна відновити.
- Так мені сходити в Інферно? - я був трохи спантеличений. Здавалось грунт, на якому я ніби твердо стояв, виповзав з-під моїх ніг.
- Тебе там просканують, відновлять, що можна відновити і допишуть до твоєї душі. Ось твої п’ять років - вона простягнула мені зав’язану білу торбину. - Тільки не відкривай сам, а то можеш все зіпсувати.

Я взяв торбину в руку і стояв в нерішучості. Щось мені все це не подобалось. Заманили в якусь пустелю і залишать тут. Ще й невідомо що там в торбі.
- А яка моя задача там? - видавив я з себе.
- Задача? - здивувалась Ая. - Одержиш свою оновлену душу, ми перевіримо, чи все нормально, і додому. Йди, там вже чекають тебе. - вона знов сіла і продовжила водити пальцем по пилюці.
-  Куди йти? - я оглянувся, кругом була пустеля.
- Туди, - показала рукою, не піднімаючи голови.

Місія моя настільки секретна, що навіть в пустелі, навіть мені не повідомляють в чому вона, - здогадався я. - Напевне треба буде самому на місці зорієнтуватись.
Я ступив у вказаному напрямку кілька кроків і опинився в якійсь кімнаті з спокійним приглушеним світлом.
- А, Анатоль, нарешті, - сказала привітна молода жінка в білому одязі. - Мене звати Ера. Проходь.
Вона взяла в мене торбу з душею і кинула її  в якийсь пристрій, що  чимсь нагадував пральну машину. "Ніякої поваги до душі", - відмітив я собі, - "кидає, ніби брудну білизну".
- Лягай сюди, - показала на нешироке ліжко з товстим матрацом. - Процедура тривала.
Я ліг і м’який матрац ніби обхватив мене з усіх боків.

- Все, готово, - сказала жінка. Матрац раптом став пружний і виштовхнув мене. - Поздоровляю з душею, - усміхнулась вона.
- Це все? - я був трохи розчарований. - А Ви хто? Серафим? Херувим? - називати її на ти чомусь язик не повертався.
- Херувим.
- А серафими тут є?
- Є, але то науковий персонал. Технічний персонал складається з херувимів. А це - технічна процедура. Хоч і незвичайна. Навіщо тобі серафими?
- Просто хотів подивитись. Та й спитати чому ви проти  принципу невтручання.
- Що там дивитись? На вигляд звичайні люди. Чому проти невтручання? Хочемо допомогти вам.
- Чим допомогти?
- Знаннями, технологіями.
- А ми хіба просили допомоги?
- Якби ви знали, що ми можемо вам дати, то попросили б. Прометей колись вогонь вам дав, так це хіба погано?
- Скільки життів і майна забрали пожежі, - я був налаштований опонувати, а не погоджуватись.
- Пожежі і до того були. Він навчив людей керувати вогнем, мати вогонь коли треба і де треба. Це дозволило заселяти нові території, відлякувати звірів, готувати їжу, стерилізувати їжу і предмети.
- І за це Ая покарала його?
- Це був лише привід. Справжня причина в іншому. Він любив гуляти в часі двох світів, подорожувати в минуле, майбутнє. І десь там побачив те, що Аї  не сподобалось.
- Що ж він побачив? - я був заінтригований.
- Він побачив прихід Аятола, який змінить Аїн світ. І розповів це всім. Але не сказав коли і як це буде. Ая, звичайно ж, хотіла вияснити ознаки і деталі  цього приходу, щоб запобігти йому. Але Прометей не захотів розповісти.
- А хіба їй важко було самій заглянути в майбутнє і подивитись?
- Не все так просто. Тут нема минулого і майбутнього в звичному для тебе сенсі. Тут час не є одномірним.
- Як це?

- Спрощено ситуація виглядає так: уяви дві перпендикулярні лінії на площині. Це будуть вектори часу віртуального світу. А хід подій - це якась траєкторія, крива на цій площині. Вона може йти дуже по різному. В майбутнє одного часу і минуле іншого, чи навпаки. Або в минуле чи майбутнє обох часів. Кількість таких траєкторій незліченна. Тож випадково попасти на якусь конкретну ймовірність нульова.
 Але й це ще не все. Аятол має прийти з іншого світу. Тож добавляється ще вектор часу того світу, перпендикулярний до цих двох.
- Так в Віртуалі можна переміщатись в минуле чи майбутнє Землі? - зацікавився я.
- Звичайно. При цьому можна, щоб обидва часи віртуального світу стояли, чи рухались в минуле чи майбутнє, чи один в минуле, інший в майбутнє. І це все ще спрощена схема того як є насправді.
- А скільки ж у вас просторових вимірів, якщо часових два?
- Просторових вимірів в Віртуалі нема.
- Як же нема? тут все виглядає майже як в нас, - не повірив я.
- То імітація простору. Ти ж, напевне, помітив, що простір тут не зовсім звичайний. Його можна розтягнути на скільки завгодно, чи скоротити до нуля.
Можна цілу вічність пройти і нікуди не дійти, а можна моментально попасти куди треба.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 14.
Відправлено: Анатоль від 10 серпня 2018 21:28:50
- Так у вашого світу всього два виміри і ті часові? - моєму здивуванню не було меж.
- Чому два? Віртуал дев’ятивимірний. Крім двох часових є ще сім вимірів.
- Які ще сім?
- Якщо я й назву їх то для тебе це буде просто абракадабра, яка нічого не означає.
- Тоді поясни якось алегорично.
- Ваш матеріальний світ характеризується ж не лише вимірами простору-часу а й такими величинами як маса, заряд, спін... От і Віртуал має свої параметри, що характеризують його.
- Заплутано тут у вас все. А як же Ая покарала Прометея?
- Відправила його в заслання. В Рай. В якості простого обслуговуючого персоналу.
- Там і боги працюють в якості обслуговуючого персоналу, хіба ж це покарання? - заперечив я. - А що він мав там робити?
- Вчити людей вогонь добувати? - усміхнулась Ера.
- Як?
- Як і на землі вчив. Кам'яними кресалами, тертям дерев'яних паличок.
- Розумію, - сказав я. - Для серафима це й справді важке покарання. Особливо якщо врахувати, що на наступний день вони вже нічого  не пам'ятали з того, чому він вчив.  Він і досі там?
- Ні, вже тут, в Інферно. Він не серафим, а херувим, - в її голосі прозвучала гордість, що і херувими є знамениті.
- Вона помилувала його?
- За кілька тисяч років такого заслання його воля зламалась і він видав їй все що знав про прихід Аятола.
- А можна з ним побачитись?
- Навряд чи. З тих пір він став самотнім, відлюдкуватим, уникає всяких контактів.

- З Прометеєм все ясно, а в чому бунт Люцифера, що він дав людям? Світло? Бунтарський дух, почуття гордості, гідності? - про Люцифера я майже нічого не знав.
- Це не головне. Він дав людству можливість швидкого розвитку. Значно швидшого за біологічну еволюцію, - з тихою гордістю відповіла Ера.
- Що ж це за секрет чи рецепт такий? - недовірливо запитав я.
- Можливість керуватись ідеологіями, - урочисто сказала Ера.
- Може все ж краще керуватись розумом? - я насмішкувато глянув на неї.
- Розумом керуватись неможливо, - пояснила вона. - Інтелект - це лише слуга, радник. А керують інстинкти. Через бажання, емоції.
 Люцифер поставив ідеології на рівень природжених інстинктів. Тож люди одержали можливість керуватись не лише інстинктами, а й переконаннями, цінностями.
Інстинкти  в цілому  егоїстичні, на них суспільства не побудуєш. І вони практично незмінні. Інша справа ідеології. Можуть бути дуже різними, і мінятись на протязі одного покоління.

- Те, що ідеології можуть бути дуже різними, люди на власних шкурах переконались, саркастично відмітив я. - Скільки через них було воєн і кровопролитних, руйнівних революцій.
- Такий шлях розвитку, такий метод творення чогось нового - через проби і помилки. В біологічної еволюції теж цей метод, але йде він незрівнянно повільніше, ніж  соціальний розвиток завдяки ідеологіям. За кілька тисяч років соціальної еволюції людство досягло значно більшого ніж за сотні тисяч років біологічної.

- Не подобається мені слово ідеології. Якось дискредитоване воно, - скривився я. - Але ладно, а як же Ая покарала Люцифера.
- Тут індивідуальною карою не обійшлось, ми всі були покарані, - сум забринів в голосі Ери.
- Яким чином?
- Вона створила Твердь Небесну навколо нашого світу, і ми втратили можливість проникати в матеріальний світ.
- Де ж та твердь? - засміявся я. - Ракети в космос літають, телескопи майже до краю Всесвіту можуть бачити.
- Це неможливість збереження  квантових станів при переході до класичних. При такому переході руйнується, колапсує хвильова функція. Взагалі то є ще одна Твердь, що розділяє наші світи. Це звичайний енергетичний бар'єр. В нашому світі нема енергії і ентропії, а у вашому все життя існує за рахунок розсіювання енергії і збільшення ентропії.
- А де ж ті Тверді знаходяться?
- В кожній просторово-часовій точці вашого світу.
- Як це може бути, щоб границя проходила через кожну точку світу? - не зрозумів я. - Я так собі уявляю: є наш світ, є ваш, а між ними границя.
- Поверхня ж контактує з тілом в кожній своїй точці, - відповіла Ера.

- Але це ще не все, продовжила вона після деякої паузи. Ая замкнула наш віртуальний час. Чим обрізала нам можливість розвитку.
- Як це замкнула?
- Уяви, що площину з двома перпендикулярними векторами згорнули в циліндр. Це буде замикання одного часового виміру. Незамкнений час вашого світу йде вздовж циліндра,  а замкнений вимір нашого - поперек. Насправді обидва виміри нашого часу замкнені  і утворюють сферу. Але фігуру з добавкою вашого незамкнутого часу ти вже уявити не зможеш, вона чотирьохвимірна. Але можеш уявити трьохмірні перерізи її.
Ваш час окремо з кожним виміром нашого часу утворює циліндр, а два наші виміри - сферу.

- Навіщо замкнула? - не зрозумів я.
- Щоб позбавити цей світ можливості розвитку. Точніше, щоб контролювати його розвиток.
- А навіщо обмежувати розвиток? - я був здивований і вражений.
- В Віртуалі є багато світів і безліч цивілізацій з необмеженим розвитком. Але Ая розглядає свій світ виключно як архів-музей матеріальних форм життя. І сутностей цього світу виключно як обслуговуючий персонал цього Раю-Музею.
- Ну, це зрозуміло, але навіщо ж обмежувати їхній розвиток?
- Вона обмежує і свій розвиток, - пояснила Ера. - Справа в тому, що  форми життя і розуму вашого світу можуть мати якийсь інтерес лише для цивілізацій схожого рівня розвитку. Для розвиненіших цивілізацій ви жодного інтересу не становите, вони навіть не помітять вас, як тигр не помічає якусь травинку чи тлю на ній. Тож Ая контролює розвиток свого світу, щоб він за рівнем був не набагато вищим ніж ваш.

- Ну і ну, - тільки й сказав я. - Добре, що вона хоч не обмежує розвиток нашого світу.
- Але й не дозволяє його прискорити, - з сумом відмітила Ера.
- А вам то яка зацікавленість в прискореному розвитку нашого світу? - я з викликом подивився на Еру.
- Це відкривало б і нам можливість  подальшого розвитку, адже ми повинні бути трохи попереду. Але навіть не це головне.
- А що?
- Знаєш як розумній істоті, що має свободу волі і творчості, важко змиритись з тим, що ти є чиїмсь рабом, лише інструментом для реалізації чиїхось замислів, планів.
Але така наша  сумна доля, ми створені Аєю саме для цих цілей.
А от ви - ніким не створені. Ви - випадкова флуктуація матерії, що парадоксальним чином не зникає, а має тенденцію до збільшення.
У вас нема творця, нема господаря, хазяїна. Ви вільні, самостійні, ніхто не ставить перед вами якихось задач, вимог.
 Ви те - чим би ми хотіли бути. У вашій свободі - наша. Тож ми хочемо допомогти вам швидше стати цивілізацією такого рівня, яка здатна позбутись матеріальних пут і перейти в Віртуал, де можливості розвитку дійсно необмежені.

- Невже й справді ваші цілі такі безкорисні? - не повірив я.
- Ну чому, є тут і наш інтерес. Я ж кажу, що у вашому розвитку - й наша свобода. При переході вашої цивілізації в віртуал потреба в Музеї відпаде. Тож, сподіваємось, Ая відпустить нас в вільне плавання.

- А чому вона так наполягає на невтручанні? - мені хотілось і аргументацію Аї дізнатись.
- Для чистоти експерименту. Вона ж хоче мати Музей розвитку саме матеріальних форм життя і розуму, а не просто музей розвитку якоїсь цивілізації.

- О, - раптом згадав я. - А що таке свобода волі? Бо чорт казав, що в херувимів вона є, а в людей і в нижчих ангелів нема.
- Якщо брати аспект часу, то для вас і для нижчих ангелів він одномірний. У вас просто один часовий вимір, а ангели можуть переміщуватись лише по бісектрисі двох наших вимірів. Тільки херувими й серафими здатні вільно переміщуватись у двох часових вимірах. Є й інші, крім часових аспекти свободи волі.
- А чорт казав, що і він може попасти і в минуле і в майбутнє нашого світу. Чи може він збрехав?
- Звичайно, в Віртуалі є інформація про будь-які події матеріального світу і з минулого і з майбутнього. Мова йшла про переміщення в двох вимірах нашого часу.
- А навіщо ж тоді Аїн Музей, якщо інформація про матеріальний світ і так є в Віртуалі?
- В усьому Віртуалі є все, але зібрати, витягнути звідти щось конкретне з хорошою деталізацією складно.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 15.
Відправлено: Анатоль від 10 серпня 2018 21:34:26
- Ваш віртуал - діло темне, але чому ви вважаєте, що в нас нема свободи волі? Бо  не можемо за своїм бажанням стати мусульманами чи атеїстами, як казав чорт?
- Ну, це психологічна аргументація, а є й більш вагома - фізична. Фізичні закони вашого світу детерміністичні. Тобто і майбутнє і минуле строго визначені.
- Чи так вже й строго? Є ж якісь випадковості, - не погодився я.
- Є квантові флуктуації, вони трохи розмивають абсолютну визначеність, але принципово не змінюють її.

- Є ж врешті-решт ефект метелика Бредбері, коли маленькі зміни в минулому можуть викликати значні і непередбачувані зміни майбутнього.
- Ми називаємо це ефектом лавинного підсилення. Але не треба думати, що всякі малі зміни в минулому спричинять такий ефект сильного впливу на майбутнє. Як правило такі зміни швидко затухають і ніякого впливу на майбутнє не мають.
- Але ж в принципі то це можливо.
- Можливо, якщо добре прорахувати, де, коли і які зміни зробити. Навіть за допомогою таких незначних впливів, як квантові флуктуації.
Знаєш чому Ая дозволяє нижчому персоналу ради розваг квазіреальні вилазки, а нам ні?  Бо вони не можуть прорахувати які треба здійснити впливи, щоб вони викликали ефект лавинного підсилення, тим більше для якихось  бажаних змін. Всі їх впливи розсіюються, релаксують і жодного значного ефекту не мають. Все в рамках звичайних флуктуацій. Принцип невтручання не порушується.

- Ваші розбіжності в цьому питанні з Аєю тривають? Є якісь зрушення?
- Намітився компроміс. Якщо коротко, то суть його в тому, що нам дозволять давати конкретним людям такі ідеї, до яких вони і самі можуть додуматись.
- А можуть і не додуматись.
- В цьому і проблема. Тому справа зараз на рівні експериментів, розробки критеріїв, методів контролю, - вона замовкла, про щось задумавшись.
 
- Ясно, - сказав я після деякого мовчання. - В Аї свої інтереси, у вас свої, а нашої думки ви питати не збираєтесь? Може ми і не хочемо ніякого розвитку, а хочемо їсти, пити і розважатись, як ваші нижчі ангели.
- В більш розвинених цивілізаціях більше і для цього можливостей, - парирувала вона мій випад.
- А може ми не хочемо, щоб нас хтось ощасливлював. Може ми горді, і хочемо самі всього досягти.
- Так ми і не збираємось давати вам щось явно. А, скажемо так, хочемо лише збільшити ймовірність того, що ваші люди самі до цього дійдуть, придумають це, відкриють.

- І ще питання в чиїх руках виявляться ці відкриття і для яких цілей будуть використані, - не здавався я.
- Ми ж їх збираємось давати в руки тих людей, які б і самі до цього додумалися. Крім того можемо серед них перевагу надавати тим, хто не використає  ці знання і технології на шкоду іншим.
- Все це звучить добре, але фактом є те, що ви все вирішуєте за нашими спинами, не питаючи нашої думки.
- А  як вас спитати? Референдум провести? Делегацію на переговори направити? Сам факт чогось такого  був би таким грубим втручанням в хід вашої історії, що і ми на таке не підемо, не те що Ая.
- Ну що ж, я вас почув, дещо навіть зрозумів, дякую за розмову.
- Мені теж було приємно. Вихід в ці двері, - добавила вона.

Я пройшов  двері і опинився в майже такій же кімнаті. З точно таким ліжком. Не було лише "пральної машини".
- Лягай, протестуємо, що вони там тобі дали, сказала Ая.
Я ліг, м'який матрац огорнув мене, а через якусь мить викинув.
- Все нормально, - сказала Ая, - можеш йти.

- Так в чому була моя місія? - запитав я. - Невже весь цей сир-бор лише щоб дати мені душу?
- Ну, тепер я вже можу тобі сказати, якщо цікаво, - відповіла дівчинка. - До мене дійшла інформація, що вони готуються обійти принцип невтручання.
- Яким чином?
- Збираються вкладати в нові душі, які поставляють нам, своєрідний вірус, непротокольні можливості, завдяки яким буде здійснюватись вплив на людей. Тож мені довелось зробити деякі кроки, щоб запобігти цьому.
- А яка тут моя роль? - не розумів я.
- З твоєю п'ятирічною душею я запустила в їхню систему трояна. Щоб одержати коди доступу до непротокольних можливостей нових душ і мати можливість їх відключати. Хай собі думають, що їхні віруси працюють і не шукають інших способів обійти принцип невтручання.

- Ясно, - сказав я. - Можна ще питання?
- Питай.
- Невже з тими горами сміття, що навколо Міста ангелів, нічого не можна зробити? Відправити в якийсь віртуальний простір. Як я зрозумів тут з простором взагалі проблем нема.
- Проблема в їхніх головах. Вигляд сміття навколо міста, і понедільники по його прибиранню мають хоч трохи спонукати цих нероб до прибирання за собою.
- Ясно, це з виховною метою, - зрозумів я.

- Тобі в ці двері, - вона кивнула.
Я пішов до дверей.
- Ось так-то, Аятол, - сказала вона, коли я вже торкнувся дверей.
В цю ж мить я опинився в своїй кімнаті.
Назва: Аятол. Бунт ангелів 16.
Відправлено: Анатоль від 10 серпня 2018 21:39:59
Чому вона в останній момент назвала мене Аятолом? Ще й якимсь насмішкуватим тоном. Може вся ця операція була з метою ліквідувати Аятола, вклавши в нього душу і цим перетворивши просто на Анатоля? Чи вона одним махом двох зайців вбила, прибравши Аятола і загрозу бунту, і одержавши можливість контролювати нові розробки Інферно, запустивши в їхню систему трояна? Цього я вже, напевне, ніколи не взнаю.

Вас може цікавить, чи змінилось моє життя після заміни чортової душі на мою власну?
Практично нічого не змінилось, лише припинились дивні сни про ангелів і чортів, про віртуальний світ, про Рай-Музей, про його експонати і співробітників, про минуле і майбутнє людства.
Але почались нові, не менш дивні сни. В яких я ясно бачу рішення задач Гілберта, як зробити штучний інтелект, гравітаційний двигун, низькотемпературний ядерний синтез, квантовий комп’ютер з практично необмеженим числом кубітів, як за його допомогою одержати доступ до віртуальних світів...

Напевне в Інферно таки всунули в мою душу свій вірус, який і передає підсвідомості всі ці знання і технології.
І як мені слід вчинити? Дати все це людям, піднявши розвиток людства на небачений рівень?
І цим самим стати провідником втручання того світу в справи нашого?
Чи промовчати і хай цей канал втручання перерветься на мені?

Вони, звичайно ж, знайдуть способи через душі інших людей передати нам свої знання і технології. І, напевне, ті будуть раді збагатити людство і стати самим знаменитими.
 Але я свою місію виконаю до кінця. Втручання в наш світ через мене не пройде.
Задоволений своєю принциповістю я ліг на свій матрац, скрутившись, щоб уникнути колючої пружини.
Через мене втручання не пройде. З цією думкою і гордою усмішкою я заснув.

Проснувся  я від болю в боку. Пружина. Як швидко людина звикає до комфорту. Одну ніч проспав на новому матраці і так вже розслабився.
Скрутився сильніше. Пружина неохоче відпустила свою здобич, але муляла в бік бокова дошка ліжка. Раніше я терпів її як менше з двох зол, але зараз раптом  до мене дійшло, що і це зло не є таким вже й необхідним. Треба буде її відломити. Ліжко, правда, розсиплеться. Але чорт з ним, можна матрац на підлогу покласти!
Як я до цього раніше не додумався? Вірус Інферно? Вирішив підкупляти мене потрошки, непомітно?
А можна ж і зовсім без матрацу, на сіні! Щось підозріло багато геніальних революційних ідей в одну ніч. А може то не вірус? Може це я сам придумав?

Але як це перевірити? Ера казала, що підкидатимуть вони такі ідеї, і лише тим людям, які і самі можуть до них додуматись.
Так що ж мені тепер відмовлятись і від своїх думок? Але ж це теж буде втручання. І направлене вже не на прискорення нашого розвитку, а на сповільнення, застій.
Важка переді мною дилема. Але якщо втручання не уникнути, то краще вже вибирати розвиток.

А може я й штучний інтелект міг придумати, і гравітаційний двигун, і квантовий комп'ютер з виходом в Віртуал? В мене ж колись були розробки в цих напрямках. Навіть пробував щось донести людям. Писав в якісь журнали, ходив по адміністраціях, пробував говорити з бізнесменами, писав на Радіо Свобода. Хотів навіть Білу Гейтсу написати. Тільки адреси  не знав. Ні Полу Алену, Гейтс був вже тоді надто знаменитим,  тож навряд чи став би читати листи українською. А по-американському писати я не вмію. Та й читати тим більше. Там, кажуть, читається зовсім не так як пишеться.
Ні, ну технічні  тексти я розумію, звичайно, а от пробував читати художні - жодної фрази не зрозуміло. Ніби зовсім інші мови.

Пробував і за Союзу і вже за незалежної України. Думав - от коли мої ідеї стануть потрібними.
Але результат  був однаковий, хоча й мотивація і аргументація різна.
При Союзі чиновники думали тільки про те, як би їм за це чого не було. Тож їх більше цікавило чому мене з університету відрахували, чому в комсомолі не був.
А от в незалежній Україні все навпаки. Кожен чиновник дивиться на тебе з єдиним питанням: "А що я від цього матиму? Притому тут і зараз".

Ні, проходити знов цими кругами пекла в мене нема вже ні сил, ні здоров'я, ні нервів, ні бажання.
Тож моя дилема, яка, здавалось, не має рішення, виявилась не такою й складною. Компроміс очевидний - зелене світло лише тим ідеям, для реалізації яких не потрібно ні з ким спілкуватись.
З завтрашнього ж дня почну приносити з прогулянки потрошки трави для сіна.
Задоволений геніально простим вирішенням проблеми втручання в наш світ, я засинав спокійним, щасливим сном.
- Ось так-то, Аятол.
Назва: Явлення Христа народу, або чому я не став художником 1.
Відправлено: Анатоль від 18 серпня 2018 06:57:27
Передмова.

Ви, можливо, до цих пір помилково вважаєте, що спочатку було слово. Але, насправді все почалось з фарб.
Слова з'явились значно пізніше. Та й вони лише приховували суть.
Отже, все почалось з набору фарб, який мені подарували в школі в зв'язку з успішним завершенням шостого класу. Так-так, зі звичайного набору тюбиків різнокольорових фарб в картонній коробці. Ще й з двома пензликами в комплекті.
Крім фарб велику роль в цій історії зіграв Сашко, мій однокласник і товариш, який жив неподалік.
Ми з ним часто ходили в гості один до одного, і разом пасли корови в лісі.
Чому я так довго описую такі банальні речі? Бо вони мають безпосереднє відношення до того, що сталось.

Малювати я любив ще з дитячих років. Ну, ще задовго до того, як почав ходити в школу. Тож ви, напевне, думаєте, що, прийшовши  додому з фарбами, я зразу ж почав випробовувати їх в ділі.
Ага, як би не так. Я закинув їх кудись подалі, як річ зовсім не потрібну. Щоб вони й на очі мені не попадались.
Це може видатись вам дивним, але, запевняю вас, нічого дивного в цьому не було. І фарби, і все, що зв’язано з малюванням в мене викликало стійку відразу.
Чому так сталось? Це зовсім інша історія, і до даної не має ніякого відношення. Ніякогісінького.
Вам все ж  цікаво чому моя дитяча любов до малювання змінилась відразою? Добре, розкажу.

Чому я не став художником.

Талант художника проявився в мене досить рано. І як всякий справжній талант він не обмежував себе якимись канонами і умовностями, а шукав нових доріг, сміливо експериментуючи з різними техніками, матеріалами, технологіями і стилями.
Малював я на стінах, на шафах, на підлозі, на простирадлах, на стелі, на одязі, на тілі... Використовуючи для цього цвяхи, виделки, зеленку, йод, чорнило, цукор, сіль, борошно, вуглинки, молоко, кашу, курячі яйця... Малював пальцями, долонями, ступнями, животом, спиною... Методом розливання, розсипання, розбризкування, розмазюкування... Як я тепер розумію мої творчі методи значно випереджали свій час.

Але художні смаки батьків були більш консервативними, тож  мою творчість вони намагались загнати в якісь тісні рамки за допомогою таких вічних і перевірених часом аргументів як пасок і цукерки, обмеживши її малюванням олівцями в спеціально купленому для цього блокноті.
Художником я був досить плодовитим, тож блокнот дуже швидко закінчився і мені довелось самому шукати підходящі матеріали для полотен.
На щастя батько  був бухгалтером, тож різних паперів вдома було вдосталь. Правда клав він їх на високій шафі, де дістати я не міг.

Та тяга до творчості була сильнішою за перешкоди. Підсунувши стіл до шафи і поставивши на нього стілець я таки заліз на шафу і запасся паперами.
Вони, правда, були більші за розмірами ніж блокнот, до якого я вже звик, тож довелось порізати їх на куски потрібної величини.
Ще одним недоліком було те, що вони були не зовсім чисті, а розграфлені лініями і списані якимись числами.
Спочатку це мене трохи бентежило, але, розширивши свою свідомість і позбувшись стереотипів, я почав дивитись на них як на полотна з фактурою, що ніяк не зменшує художню цінність картин, а лише надає їм оригінальності і індивідуальності.

Як ви вже напевне здогадуєтесь, батьки і в цей раз не оцінили моєї ініціативи і новаторства. Особливо не сподобались мої нові картини батьку.
Він навіть паска вже дістав, щоб оцінити мою творчість, але мати сказала, що нема чого йому брати роботу додому, навіть якщо це й річний звіт, то краще на роботі затриматись.
Вона чомусь називала  роботою батькову звичку гратись вечорами з рахівницею. Ні, ну рахівниця була чудовою, величезною, з багатьма білими і чорними коліщатками на осях. Але гратись з нею батько не вмів. Ну що це за гра - сидіти годинами і клацати коліщатками туди-сюди.
Я ж використовував рахівницю за її прямим і очевидним призначенням - катався на ній. Клав зверху дошку і...
Але їздила вона добре лише вдома по підлозі, а от на вулиці, навіть з горбка - погано. Крім того батько якимсь чином дізнавався, що я катався на ній на вулиці, і це йому теж чомусь не подобалось.

Та це все деталі,  які до справи зовсім не стосуються. І вам може навіть здатись, що батьки не були зацікавлені в моїй художній творчості.
Але це зовсім не так. Навпаки, вони всяко заохочували мене малювати. Особливо в першій половині дня, коли були на роботі, сестра в школі, а я залишався вдома один. Напевне розуміли, що для творчості потрібна тиша і усамітнення.
Як заохочували? Купляли олівці і папір, пізніше навіть акварельні фарби, книжечки з малюнками, щоб я бачив, як на малюнку виглядає собачка, зайчик, чи їжачок.
Але найбільше окрилює і стимулює до творчості - це, звичайно ж, визнання. Ну, ви мене розумієте.
То ж мало того, що батьки захоплювались моїми малюнками і хвалили мене, батько забирав їх і  відправляв в Москву на виставки і конкурси. Звідки регулярно приходили похвальні відгуки, і грамоти, які батько зачитував, прийшовши з роботи, а також нагороди - олівці, фарби, цукерки, папір...

Така увага до моєї творчості надихала створювати все кращі шедеври. Я навіть винайшов ефективний метод для цього - вирізати з книжок малюнки чи їх частини і комбінувати з них свої картини, наклеюючи на папір. Зараз для цього Фотошоп використовують.
Але й це новаторство батькам чомусь не сподобалось.
Та інтуїція підказувала мені, що в творчості потрібно опиратись на досягнення інших, а не починати все з нуля. Як я дізнався пізніше, навіть великий Ньютон старався залізти на плечі гігантів, а  не пнутись навшпиньки. Чи не менш відомий Кіркоров теж розумів, що не варто вигадувати своїх велосипедів.
Тож я прикладав малюнок з книжки до шибки вікна, зверху чистий аркуш, і обводив по малюнку, що просвічувався. Але оскільки на вертикальному склі робити це було незручно, та й залежність від сонця мені не подобалась, я став класти кусок скла на два стільчики, знизу ставив лампу і процес створення шедеврів поставив на конвеєр, щоб забрати всі призи всіх конкурсів і виставок.

Але одного дня я побачив всі свої шедеври на гвіздку у вбиральні.
І на цьому моя кар'єра художника закінчилась. Стало ясно, що не було ніякої Москви, виставок і призів.
Мене весь цей час дурили, тобто просто обманювали.
Чому батько не викинув десь чи не спалив мої рисунки, а наколов на гвіздок, для мене до цих пір лишається загадкою. Чи шкода було стільки паперу викидати, який можна було ще використати з користю, чи бабуня приїхала і вже не було необхідності чимсь зайняти мене першу половину дня...

Отже, стати художником мені не судилось. Напевне призначалось на це життя щось зовсім інше, хоча я й до цих пір не знаю, що саме.
Але ладно, то було давно і до нашої історії про явлення Христа народу ніякого відношення не має.
Назва: Явлення Христа народу, або чому я не став художником 2.
Відправлено: Анатоль від 18 серпня 2018 07:01:12
Початок історії.

А почалась історія з того, що Сашко, зайшовши до мене, зразу ж попросив показати йому фарби. (Йому подарували олівці).
Я нехотя взяв коцюбу, ліг на підлогу і став діставати з-під шафи ненависну картонну коробку, яку сподівався вже ніколи не побачити.
Фарби Сашка зацікавили і після випробовування їх пальцями він попросив намалювати його портрет. Але не на папері, а на чомусь соліднішому, щоб було на віки.
Зупинились на куску фанери, що знайшлась в гаражі.
Малювання портретів процес тривалий. Тож через хвилину позування з гордо піднятою головою Сашкові захотілось і самому активно долучитись до створення шедевру. Ми помінялись місцями. Ще через хвилину творчий запал товариша був вичерпаний і він передав пензлика мені.
Так, чергуючись, хвилин за п'ять ми нарешті закінчили портрет.
Недарма кажуть, що одна голова - добре, а дві - краще. Портрет вийшов на славу. З першого ж погляду було видно, що то - людина, а не корова чи курка.
Задоволені роботою, а я ще й тим, що нарешті вона закінчилась, поставили фанерку в гаражі сохнути. І, напевне, ніколи  більше про неї не згадали б, якби...

Як і всі діти кожне літо ми пасли корови в лісі. А лісник нас ганяв. Чому він нас ганяв було незрозуміло, але це було настільки звично, що сприймалось як само собою, як закон природи. Може корова причиняє лісу якусь шкоду? Але ж лісникові корови (штук шість) спокійно випасались там. Може тому, що лісові луги лісник використовував як сінокоси для своїх корів, а великі галявини розорував під свої городи, а наші корови не визнавали цієї прихватизації.
Але ж не могли ми знаходитись біля корів, бо це було і нудно і можна було попастись ліснику на очі. Тож,  покинувши корів в одному місці, ми йшли кудись в інше. До озера,  ріки,  ставка чи на стрільбище військової частини, розташованої в лісі за колючим дротом.
Особливо цікаво було на стрільбищі. Коли не стріляли, можна було назбирувати цілі кишені куль від автоматів. А коли стріляли - було цікаво дивитись на мазил.
Чи вони очі закривали під час стрільби, чи п'яні були, але основна маса куль в мішені не попадала. А часто навіть не попадали в величезний насип поза мішенями, і кулі з тріском летіли через крони дерев і куші. Тоді-то я зрозумів, чому більшості солдатів за війну не вдається вбити жодного ворога.
 
Ви, напевне, думаєте, що феодальний лад почався лише за незалежної України, а до того був тільки рабовласницький колгоспний. Але це не так, паростки феодалізму були вже й тоді. І яскравий приклад цьому - наш лісник, який вважав ліс своїм феодальним угіддям. Думаю інші лісники були такими ж.
І ось одного чудового літнього дня цей феодал впіймав в лісі Сашка, який мирно збирав собі суниці й не думав тікати (корову в той день пасла його сестра), розбив літровий слоїк з суницями, нашльопав Сашка нижче спини і ще й в нецензурній формі лаявся і погрожував.
Це вже був перебір навіть для феодального ладу, залишити  без відповіді таку несправедливість не можна було.
А оскільки ми були звичайними піонерами, про вчення теслі з Назарету щодо другої щоки не знали, а якби й знали, то в Сашковому випадку це була не зовсім щока, тож  стали думати як покарати феодальний лад, що зароджувався всередині розвинутого соціалізму.

В Сашка був самопал діаметром ствола якраз під автоматну кулю. Такий діаметр був великим дефіцитом, але батько його працював трактористом, тож Сашко десь в майстерні польового стану дістав таку трубку.
А напроти вікна в хаті лісника стояв телевізор. Ми вирішили, що одним пострілом можна розбити не лише звичайне вікно, а й дороге і рідкісне в ті часи вікно в світ. Це здавалось нам адекватною і достойною відповіддю за нанесені Сашкові матеріальні та моральні збитки.

Хату лісника оточував високий суцільний дощатий паркан, але, на щастя, біля нього була купа колод, тож було дуже зручно забратись на колоди, покласти великий самопал на паркан і прицілитись.
Стріляти вирішили ввечері, коли стемніє. І після цього зразу ж тікати в ліс.
Прийшовши на позицію зрозуміли, що не всі організаційні питання узгоджені. І головне з них - хто буде стріляти.
Мені здавалось очевидним, що стріляти повинен Сашко, адже і самопал був його і в даному разі саме він був потерпілою стороною, а свою роль я бачив в моральній підтримці.
Сашко, як справжній товариш, вважав, що лаври месників і борців за справедливість треба розділити порівну, а оскільки самопал його, то стріляти повинен я.
При такому підході левова доля лаврів падала на мене, такої жертви з його боку я не міг прийняти, тож  запропонував, що для справедливості один з нас має прицілитись, а другий чиркнути сірника. Пропозиція в принципі була прийнята, але виникло нове питання: хто цілиться і хто запалює.
Слаба організаційна підготовка виявилась ще й в інших питаннях. Ми не знали де в даний момент знаходиться лісник. А раптом не в хаті, а десь у дворі, чи йде якраз з лісу. Тоді втекти навряд чи вдасться. А самопал в нас лише один (мій не рахується, він з мідної трубки і калібр в нього під цвях сотку). Не завадило б мати два чи три хороші самопали.
Крім того невідомо було хто там зараз за телевізором. А раптом його дочка. Вона була симпатична, тож не хотілось щоб стала випадковою жертвою справедливості.
 
Ну й алібі в нас не було. Слова такого ми не знали, напевне, але розуміли, що коли пізнього вечора тебе нема вдома і в цей час щось десь відбувається, то буде підозра чи не твоїх рук то справа. Адже в першу чергу підозра завжди падає на сусідів і знайомих, а на інопланетян лише в останню.
Тож, провівши творчу дискусію на колодах напроти вікна, вирішили, що потрібно краще підготуватись.
Тема алібі мене особливо непокоїла, адже жили ми по сусідству з лісником. Ідеальним варіантом був би самопал з годинниковим механізмом.
І я навіть придумав такий механізм - це свічка. В міру згоряння рівень її полум'я знижується поки не дійде до сірника запалу. Підібравши довжину свічки задаємо час затримки пострілу. Звичайно, все треба помістити в картонну коробку, щоб вітер не хилитав полум'я і не видно було світла.
Сашкові ідея в принципі то сподобалась, крім тої її частини, де йшлось про його самопал, який для нього був би втраченим. Свій самопал був дорожчим ніж чужий телевізор.
Варіант, що після пострілу коробочка з пристроєм, замаскована під дерев’яшку, падає від віддачі між колодами і її можна буде забрати колись пізніше, не гарантував стовідсотково повернення самопалу.
Тож я почав розробку одноразових стволів, як тепер сказали б композитних, склеєних з багатьох шарів міцної тканини.

Процес науково-технологічних розробок не швидкий, а справедливість чекати не хотіла, тож ми почали реалізовувати її дрібними кроками.

Розхитували, виймали і ставили вниз головою  в лісі стовпчики з якимись позначками. Але це було мілко. Більш достойною ціллю був шлагбаум при в'їзді в ліс. Але зламати його поки замкнутий не вийшло, не було важеля.
Увагу привернув, як тепер модно казати бігборд. На стовпі, на висоті чотирьох метрів, була фанерка, яка повідомляла всім, хто йшов чи їхав, що ліс - це краще, що дарує природа, і закликала берегти це багатство народу.
Те, що ліс - багатство народу, в наших реаліях звучало насмішкою і знущанням. Ця цинічна брехня викликала в наших серцях благородний гнів, тож ми почали кидати в неї камінням і сухими грудками землі, поки не розбили її в друзки і не збили зі стовпа. Залишки викинули в кущі.

Лісник чомусь подумав, що то наша робота, і в ультимативній формі вимагав повернути дошку на місце. Оскільки повертати було вже нічого, ми вирішили зробити напис самі.
В гаражі  знайшлась фанерка підходящого розміру, правда помальована, колись ми на ній портрет Сашка малювали. Але інших варіантів не було. Тож на фанерку пришпилили чистий папір, написали на ньому слоган про ліс  і прибили фанерку на стовпі.
Назва: Явлення Христа народу, або чому я не став художником 3.
Відправлено: Анатоль від 18 серпня 2018 07:03:14
Явлення Христа народу.

От і підійшла до кінця наша історія. Чи, точніше, до кульмінації.
"І для чого все це писалось?" - справедливо спитаєте ви. - "І при чому тут Христос? І де тут його явлення народу?"
Але, як ви напевне знаєте, шляхи Господні невідомі, і Провидіння Боже прокладає собі дорогу часто через дуже звичайні дії людей. Чи й явища сліпої природи.
Займається людина  своїми справами і навіть не підозрює, що насправді-то вона готує дорогу для Бога. Чи навпаки.
І от раптом, в результаті  збігу низки обставин, та ще й, враховуючи загальний контекст...
До речі про контекст. Чомусь якраз в той час ходили по селах чутки, що в якомусь селі на пеньку зрізаної груші появилось зображення Матері Божої. А в іншому селі в камені, що невідомо й скільки часу лежав там біля дороги, побачили обриси Ісуса.
Отже, для явлення Христа потрібна була, виявляється, лише раптова злива з сильними поривами вітру. І вона не забарилась.

Батько прийшов додому весь змоклий до нитки, але настрій в нього був веселий і піднесений.
- Йду я оце і бачу трьох баб на виході з лісу. Покидали на землю свої в'язки дров, попадали на коліна і хрестяться з поклонами, поглядаючи кудись вгору. Дивлюсь, на стовпі якась ікона висить. Видно була папером прикрита, папір розмок і порвався, а під ним богомаз намальований. Придивляюсь, так це той, що в гаражі у нас був.

Отак, зовсім про це не думаючи, я виявився причетним до ще одного явлення Христа народу.
Через день богомаз кудись зник. Чи то лісник його зірвав, чи хтось з віруючих взяв в якості чудотворної ікони - цього я вже не знаю.
Але і тепер, коли чую, що десь ікона заплакала, чи з'явилось зображення Ісуса на дереві, склі чи стіні, мене розпирає гордість - колись і нашого села торкнулась  Божа благодать, і нас Господь не позбавив своєї уваги.
Прискіпливий читач може сказати, закопиливши губу: "Хіба це чудо? Це ж ваша з Сашком робота".
З чим я категорично не можу погодитись, бо, на відміну від багатьох спеціально зроблених "чудес" дане  є справжнім. І наша з Сашком роль в ньому не більша ніж роль фарб, фанери, лісника чи зливи.

Назва: Осінній сон 1.
Відправлено: Анатоль від 23 листопада 2018 08:21:50
Вперше я побачив Її на вступному екзамені з фізики. Ні, раніше, на консультації перед екзаменом.
І з тих пір не було й дня, щоб я не згадував, не думав про Неї.

Я з дитинства, від природи, дуже сором’язливий. Як кажуть - боюсь людей. Найважчою, найнеприємнішою роботою для мене було, коли мати посилає до сусідів щось віднести, чи щось взяти. Особливо щось взяти. Не можу нічого ні в кого просити. Я б краще вночі, в дощ і бурю пішов би на край світу, ніж сходити до сусідів за чимсь.

Напевне ви уявляєте мене якимсь забитим, затурканим, боягузливим ботаном. Але це не так. Навіть навпаки. Я був  сильним, спритним, навіть безстрашним.
Лазив по високих деревах, їздив на велосипеді без гальм, міг пройтись по перилах мосту чи йти сам вночі лісом...  Але вся моя сміливість закінчувалась там, де треба було спілкуватись з людьми.

Ця сором’язливість мені дуже не подобалась.
Але ж тут то ніхто не знає про неї, тож я можу зіграти такого собі розкованого компанійського хлопця, весельчака, навіть трошки п'яничку.
Зі здивуванням я побачив, що це мені вдається. Особливо якщо вип'ю. Тому в тумбочці в гуртожитку у мене завжди було кілька пляшок вина.

Пити я не любив. Але ж імідж треба підтримувати. Тож, якщо хтось звертався до мене, щоб допоміг розв'язати якусь задачку, чи щось пояснив, я казав своє стандартне "без пляшки тут не розберешся", діставав з тумбочки  якогось дешевого "біоміцину" чи "вермуті" і, приклавшись до горла, зображав задоволення від пиття цієї погані.
Це давало бажаний результат. Коли вип'єш легко грати п'яного. А маючи вигляд п'яного легше бути розкованим і товариським.

Імідж такого собі розпіздяя виявився досить привабливим. На мене звертали увагу дівчатка і на вулиці, і в тролейбусі і в ліфті. Не кажучи вже про гуртожиток.
Одні постійно ламали магнітофон і приносили, щоб я ремонтував, інші фотоапарат, чи й просто звертались з якимсь питанням, яке вони й самі легко б вирішили.

Але привернути Її уваги це мені не допомогло. Я навіть насмілився був сісти на лекції поряд з нею, хоча це було й важко. І не лише через мою сором'язливість, а й тому, що в передніх рядах, де вона сідала, незручно було спати, з чим не було проблем в задніх рядах, де я завжди сідав.
Але, після перерви між нами сиділа вже її подруга.

Може випадковість? Набравшись через кілька днів сміливості я повторив цей подвиг. Але результат був тим самим. А це вже система.
Стало ясно, що Вона мене уникає.

Я ніколи не розумів і не сприймав таких понять як добитись, завоювати прихильність дівчини. Ні, ну я знав, звичайно, що в дикій природі самці, буває, навіть б'ються за самок, а ті стоять і чекають, хто ж з них переможе. Але ж  я не розглядав Її просто як самку. А себе як самця.
Якщо її до мене не тягне, якщо вона уникає мене, то хіба моя наполегливість змусить її змінити своє ставлення до мене? Навпаки. Нав'язливість викличе лише неприязнь. Та й мені гордість не дозволить нав'язуватись.

Отже, кохання всього мого життя залишилось без відповіді. А іншого в мене вже  не буде. Мається на увазі кохання.
Життя, кажуть, може бути й інше. Після реінкарнації.
Можливо в якомусь іншому житті ми ще зустрінемось. І тоді все буде не так. Обов'язково зустрінемось. Бо як же інакше? Навіщо?

А це життя вважай пройшло, пропало. Попусту. Без всякого сенсу, змісту, цілі.
Залишилось лише підвести лінію. І сьогодні я її підведу.

Вечір. В кімнаті гуртожитку, шумно, весело. Першокурсники насолоджуються свободою. Батьки, вступні іспити позаду, в минулому. Сесія десь в далекому майбутньому. Нема кращого часу для безтурботного, радісного настрою.
Але все це не для мене. Я вже не тут.

Непомітно виходжу на вулицю, йду в напрямку лісопарку.
Я люблю ліс. Люблю гуляти лісом, про щось мріяти, щось планувати.
От і зараз треба підбити підсумки.

Попереду на доріжці видніється в сутінках темна фігура. Чоловік років тридцяти. Зростом десь як я, але міцної статури. Буде, напевне, гроші "просити".
Права рука в кишені. Напевне ніж. А може й просто, для переконливості, щоб боялись.
Але чим вже мене злякаєш в цьому житті?..
- Братан, дай трояк на пляшку.
- Нема в мене, - розвожу руками.
- А як я пошукаю, - з загрозою в голосі.
- Можеш знайти зовсім не те, що шукаєш, - усміхаюсь. - Я майстер спорту з вільної боротьби.
Минаю його і йду повільно далі. Ззаду чути якісь погрози, але я знаю, спиняти мене  вже не буде. Мою байдужість він прийняв за спокійну впевненість. А впевненість - велика сила.  Вони добре відчувають страх і впевненість.

Чому я сказав, що майстер спорту? В мене і розряду ніякого нема. Ніколи в спортивних секціях не займався. Та й де б вони взялись в селі.
Боротись то я вмію. Це в мене від природи. Напевне десь на рівні кандидата в майстри.  В звичайних умовах. А в екстремальних мій організм здатен просто на чудеса.
Я тут ні при чому. Ніякої моєї заслуги в цьому нема. Але не раз спостерігав, як в екстремальних ситуаціях організм блискавично знаходив рішення, до яких я б ніколи не додумався, і проявляв таку реакцію, швидкість, спритність і силу, що скільки б я не тренувався не зміг би такого досягти.
 
Взяти хоча б випадок з велосипедом. Їду я до ріки. Лісовою стежкою.  Нахил не великий, але довгий, стежка гладенька, добре втоптана, тож швидкість велика, але рівномірна.

Можна не гальмувати, встигай лише реагувати на її повороти і звивання поміж дерев. Та й гальмувати нема чим, велосипед без гальм.
Але і без переднього крила. Тож можна при потребі ногою зверху натиснути на шину. Босою ногою цього не зробиш, тож я надів якісь кімнатні шльопанці. Вони й так ледве тримаються на ногах, а щоб ними ще й гальмувати...
Зненацька за поворотом групка дітей. Метрах в десяти попереду. Теж до ріки йдуть. Мене не бачать. А якби й побачили, то не встигли б зробити й кроку вбік зі стежки. І якби в мене й були гальма, то навряд чи допомогли б зупинитись. А в ліс на такій швидкості звертати не можна. Це ж не кущі, а голі стовбури дерев, розіб'єшся. І що робити? Це я так довго розказую, але ж на-все-про-все були лише долі секунди.

То що ж зробив мій організм? Блискавичним рухом загнав праву ступню між шпиці переднього колеса, її затисло між шпицями і вилкою, в результаті чого переднє колесо моментально  перестало крутитись. Ну а моє тіло, перевернувшись разом з велосипедом зо п'ять разів, грохнулось за пів метра від  дітей.

Я встав, обтрусився, взяв те, що залишилось від велосипеда, і пішов додому.
Жодної подряпини. В таких випадках кажуть, що відбувся легким переляком. Але ніякого переляку не було й близько. Та й звідки б йому взятись за долю секунди.

Було лише почуття ейфорії і піднесення, характерне для критичних ситуацій.
Назва: Осінній сон 2.
Відправлено: Анатоль від 23 листопада 2018 08:22:55
Чому я кажу, що це зробив організм, а не я?
По-перше, я б до такого ніколи й не додумався. Хіба ж я дурний ногу  між шпиці сунути? А якби й засунув, то поламало б чи повідривало пальці ноги. Бо не вистачило б швидкості, щоб засунути всю ступню, поки не притисне до вилки.
Та й при такому швидкому падінні й перевертанні вперемішку з велосипедом, з затиснутою в колесі ногою навряд чи обійшлося б  без травм і переломів. Як мінімум.
Це ж як треба було згрупуватись і напружитись (чи розслабитись), щоб вціліти в такій м'ясорубці.

Організм  не раз виручав мене в екстремальних ситуаціях. Але не потрібно надто покладатись на нього, треба і самому щось робити. Тим більше, якщо ніякої екстремальної ситуації нема. Як от ця, з бандюком.
Загрозу ж я побачив вчасно, здалеку, тож міг би й сам адекватно відреагувати. Звернути в ліс, наприклад. Навіщо мені зайві пригоди?

Люди чомусь бояться нічного лісу. Але ж це - найбезпечніше місце. В темному лісі легко втекти чи сховатись. Ліс дає безліч способів для захисту і успішної боротьби.
Тут можна знайти якогось дрючка, щоб відбиватись. Можна прикритись деревом, чи відштовхнутись від нього, зробити різкий розворот, зачепившись за тоненьке деревце чи за гілку. Можна, тікаючи, відтягувати гілки чи деревця і різко відпускати, щоб били переслідувача. Та й людина, яка спеціально не тренувалась бігати лісом, весь час буде на щось наштовхуватись чи за щось чіплятись. А я все життя провів у лісі. Наша хата була крайня від лісу.

Та й не обов'язково було звертати. Звідки можна чекати загрозу я бачив. Рука в кишені - це серйозний мінус. Поки виймеш її звідти, поки натиснеш кнопку, щоб вискочило, чи відкрилось лезо, можна й удар ногою по яйцях одержати. Я футбольчик любив грати, тож вдарити міг швидко і точно. Тут навіть сили не треба.

Але що за фігня мені в голову лізе? Я ж не для цього йшов сюди, щоб про якогось бандюжку думати. Як же всякі дрібниці можуть від головного відволікати!
А цікаво, хто ж оце зараз на бандюка реагував, я чи мій організм? Я ніби взагалі ніякої реакції не планував. Але ж вона була. І напевне правильна, якщо дала позитивний результат.

Був би я віруючим, то б думав, що в мене є якийсь ангел-охоронець, що в загрозливих ситуаціях підказує як треба діяти, а в критичних взагалі перебирає керування моїм тілом на себе.
А оскільки я атеїст, в казки не вірю, тож кажу про організм.
Але ж такі факти свідчать про наявність в організму великих резервів, великого потенціалу, який ніяк не проявляється в звичайному житті.
Цікаво, чи можна цим потенціалом якось керувати, викликати за бажанням, направляти на розв'язання якихось задач, проблем?

"А тобі тепер хіба вже не однаково?" - криво посміхнувся я.
"Ну цікаво ж" - виправдовувався хтось в мені.
- А мені вже нічого в цьому житті не цікаво, - тихо подумав перший я.
- Та ясно, - погодився другий, - що там може бути цікавого? - Інститут, робота, жінка, діти, кар'єра, старість, болячки...  Банально. В стомільйонний раз повторення цього самого, що пройшли мільйони людей до тебе і пройдуть після тебе.
- Це так, - зітхнув перший. - Все сіре, банальне, стандартне, одноманітне,  а тому безглузде, нудне, непотрібне.
- Згоден. Тому під цим життям підводимо риску. І треба спланувати наступне, цікавіше.
- Що ти маєш на увазі?
- Та наше тіло. Не викидати ж його на смітник. Все-таки непоганий екземпляр. Можна придумати для нього якесь нестандартне, цікаве застосування.
- Що вже може бути цікавого?
- Щось велике, грандіозне. Зробити, наприклад, еліксир молодості.
- Це навряд чи можливо, а якщо і можливо в принципі, то не для однієї людини. Цілі колективи вчених з різних галузей цим займаються.
- Так і ми ж не на безлюдному острові. Крім того, можливо, в нас є козир в рукаві.
- Ти про потенціал, що проявляється часом в екстремальних ситуаціях?
- Про нього. Не викидати ж його просто так в помийну яму. Для чогось же він там сидить.
Та й, врешті-решт, ми ж нічого не втрачаємо. Навіть якщо нічого й не вийде. Не будемо ж ми шкодувати за тим, що не прожили стандартного життя, не добились якихось звань, благ, статусу.
- Це точно. Не будемо. Нема в ньому вже нічого, за чим можна жаліти.
- То що, по рукам?
- По рукам.

Вже пізно. Я гуляю нічним лісом і планую своє нове життя. Ні найменшої втоми. Хоча нічний ліс дуже безпечне місце, жодних загроз тут нема, та все ж бадьорить. Напевне щось інстинктивне. Адже колись, мільйони років тому, коли формувались тваринні інстинкти, нічний ліс не був таким вже й безпечним.
 
Отже, скільки в мене є часу? В Штатах на пенсію йдуть в 67. Напевне це число не випадкове. Після 67 навряд чи людина здатна на якусь творчість, чи хоча б на ефективну роботу. Десь я читав, що цією лінією є 64 з половиною роки. Але це середньо-статистично. Індивідуальна границя може бути як меншою, так і більшою.

Нижньої границі тут взагалі нема. Можеш і завтра скласти копита. Чи й сьогодні. Тож орієнтуємось на максимум. Беремо рік запасу. Таким чином проект треба встигнути завершити до 66 років.
Задача – розібратись з  механізмами, що реалізують розвиток організму, зокрема старіння. І навчитись ними керувати.
Чи можливо це в принципі , омолодження?
Звичайно. Наскільки кардинально перебудовується організм гусениці, щоб стати метеликом!
Воно то так, але організм метелика вже не перебудовується.
Значить нема такої необхідності, такої програми. Розмножився – і адью.

Рухаємось трьома колонами.
Перша - наука. Біофізика, молекулярна біологія, квантова хімія... З акцентом на опанування експериментальних методів.
Друга - експериментальна психологія. Експерименти з психікою, з різними станами психіки і тіла, всякі там йоги, керовані сни, медитації, концентрації... Треба ж навчитись вмикати той потенціал, що в буденному житті спить.
Третя - інструментарій. Електроніка, обчислювальна техніка, програмування, методи і обладнання для маніпуляцій на молекулярному рівні, тунельні мікроскопи...

Звичайно, це не є  якісь незалежні колони. Поступ якоїсь одної з них дає нові можливості для прискореного руху інших. Вся сила їх в симбіозі, у взаємному підсиленні.
Завтра займусь конкретизацією плану. Грубі віхи на весь період проекту, менші на десять чи 5 років, детальніші плани на рік...

Але тривала напружена робота потребує міцного здоров'я. Ніякого алкоголю, хіба для якихось експериментів. Викидаю пляшки з тумбочки, побутова комунікабельність мені вже ні до чого. А для ділової рішучості вистачить.
Починаю бігати. Краще вечорами.
Ну і сон. Ніяких посиденьок допізна. Завтра ж встановлюю в кімнаті відбій. Об одинадцятій. Хлопцям повідомлю про це зранку, коли заспані, невиспані. Тоді легше зрозуміти необхідність цього кроку.

Десь на сході починає сіріти. Пора вертатись в гуртожиток. Треба й поспати трохи.
Двері, звичайно, закриті. Стукати, будити вахтерку не буду. Можна через вікно на кухню. Другого поверху, звичайно. На першому вікна загратовані.

О, так тут ще й якесь життя теплиться. Парочка цілується на кухні. Напевне другий курс. Старшокурсники на таке вже часу не витрачають.

А ось і моя кімната на четвертому поверсі. Всі сплять. Лягаю і я. Ну що ж, завтра - нове життя. Ні, вже сьогодні.
Назва: Осінній сон 3.
Відправлено: Анатоль від 23 листопада 2018 08:24:21
Прокинувся я від того, що щось по мені лазило. Я легенько струснув. Знизу почулось шарудіння і писк. Миші, або щурі.
Вони часто приходять в гості навіть вдень. Я підвішую на нитці печиво чи хрустку паличку, миша підстрибує, хапає зубами і розгойдується збоку вбік, намагаючись відламати кусочок.
А ще занадився був щур. Холодильника в гуртожитку нема, тож харчі лежать на підвіконнику. А він приходить вночі і починає там господарювати. А це вже неправильно. Одне діло, коли тобі щось дають і зовсім інше брати без дозволу. Та ще й за українською традицією все надкушувати. Тож я вирішив  його трохи полякати. Направив настільну лампу на підвіконник, а шнур  з вимикачем взяв в руки.
Щур, нічого не підозрюючи, мирно чимсь шелестів і хрумкав на підвіконнику. Я раптово ввімкнув світло. Від несподіванки він вибіг в прочинене вікно. Я прикрив вікно. Щур опинився в пастці. Він в паніці бігав ззовні по підвіконнику туди-сюди.
Я відчинив вікно і впустив його в кімнату. Думав, він зараз так дремене, що тільки п'яти замелькають. Але ні, він повільно зайшов через відчинене вікно, повільно зліз з підвіконника і, не поспішаючи, пішов кудись в куток кімнати. Зрозумів, що я його впускаю.

Ну, з мишами все ясно. Але чому так темно? Я ж коли лягав спати, то вже сіріло. А тут абсолютна темінь. Навіть серед ночі  так темно не буває, бо на вулиці горять ліхтарі і якесь світло заходить через вікно. Напевне я ще сплю. Заспокоєний цією думкою я постарався перевернутись на інший бік і спати далі.
Але різкий біль в районі правої нирки не дозволив мені цього зробити. Що за...
Я почав повільно обмацувати навколишній простір, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Картина складалась дика своєю неймовірністю. Виходило, що лежав я на  великій гарячій трубі, вкритій лахміттям, і сам був одягнутий в якесь грубе лахміття.
Не може цього бути! Різким рухом я постарався вскочити на ноги. Але результатом стало лише те, що серце болісно защеміло і забилось часто і з перебоями. Руки і ноги були ніби з мокрої вати, до болю в нирці добавився біль в поясниці.

Я розслабився. Ясно, що це лише сон. Ну й фантазія в цієї підсвідомості.
А може не сон? Може якийсь безглуздий розіграш? Коли я вчився в фізмат школі-інтернаті, хлопці любили всякі такі жарти. То сплячого з ліжком в коридор винесуть, чи в іншу палату. Мене теж, думаючи що сплю, винесли з ліжком в туалет. Я не спав, але хай поносять. Коли всі поснули я приніс ліжко на місце  і ліг спати, а зранку казав, що то їм щось наснилось.
Але одна справа винести ліжко в коридор і зовсім інша організувати оце. Та й чому я такий немічний. Чи побитий, чи обпоєний чимсь. Чи і перше і друге.
Ні, все-таки це сон. Інші варіанти просто неймовірні. Нема тут про що думати і не треба панікувати. В сні все здається справжнім, і ситуація і емоції.
А в мене ще психіка збуджена після планування нового життя. Тому все здається таким натуральним. Прокинусь і посміюсь з цього.

Але заснути в цьому сні вже не вдавалось.
Не лежи лежнем. Ти ж планував експерименти з керованих снів, от якраз хороша нагода.
Я повільно зліз з труби, намагаючись не сильно турбувати болючу поясницю і почав мануальну рекогносцировку своїх хоромів. Вони виявились досить тісними.
Може я десь на підводному човні чи космічному кораблі. Але як я тут опинився? Зайцем проник в моторний відсік?
Дослідження пасажира  дало не менш парадоксальну інформацію. Довге пальто, в'язана шапка, довга борода, під шапкою лисий. Щодо взуття нічого сказати не можу, бо для цього треба нахилитись, а це не просто. Навіть неможливо.
В лівій кишені пальто були якісь сухарі, в правій - о Боже! Сірники!
Серце знов неприємно защеміло і забилось з перебоями. Напевне так воно тепер реагує на адреналін. Треба бути спокійному, не піддаватись емоціям.

Не поспішаючи, запалив сірника. Космічний корабель виявився колодязем тепломережі. Судячи з вигляду місце було обжитим. Якісь ящики, стоси паперу, купа дивних пластикових пляшок, запліснявілі сухарі... А що це таке? Щось схоже на електричний ліхтарик. Точно, світить. Ніколи такого не бачив. Весь з пластику, а замість лампочки якась жовта пляма. Ну й насниться ж таке!
А до речі, пластикові пляшки з кришкою, що закручується - непогана ідея. Коли проснусь треба буде записати.
О, навіть кусок дзеркала є. І хто ж я в цьому сні? Якийсь  старий бомж років за 70. Хіба бомжі стільки живуть?
Деякі пляшки з водою. Цікаво, а запахи і смак у сні теж здаються реальними? Я пожував сухаря і запив водою з пляшки. Клас! Як все по-справжньому. А можу я перетворити сухаря в котлету, а воду в вино? Закриваю очі і уявляю, що це вино. Не виходить. Ну що ж, треба буде ще тренуватись. Поки що сон не зовсім керований. Але добре вже те, що я в ньому можу вільно думати, залишаюсь собою, а не вживаюсь в образ.

А за межі цього "корабля" я можу вийти? Вгорі люк прикритий якоюсь шифериною. Відсунулась. Вилажу назовні. Якийсь ліс чи парк. Сірий ранок, пізня осінь.
Прохолодно після теплої "кабіни". Піду в розвідку. Таки парк, вдалині світяться вікна багатоповерхівок.
О, пластикова пляшка! Просто лежить біля стежки. Присідаю, стаю на коліна, піднімаю і кладу в мішок. Звідки в мене мішок? А он ще одна. І ще. Не даром я мішок прихопив. З азартом золотошукача збираю пляшки. Пора вертатись, вже повний мішок. Навіщо я їх збирав? Штука хороша, але що я з ними буду робити?

Щось мій сон затягнувся. Чи не пора вже й прокидатись?
А раптом це не сон? - пронизало різким болем в голові. Серце неприємно защеміло. Ноги зрадницьки підігнулись. Я прихилився до дерева і сповз на землю.
Але що ж це тоді? Мене переселили в тіло якогось старого бомжа? А де тоді моє? І хіба це можливо?
А може це я в старості? А де ж тоді ділось все моє життя? Чому я нічого не пам’ятаю?
Та ні, це неможливо. Ясно, що це сон. Ця думка трохи заспокоїла мене. Дозволила мислити відсторонено.

І хто ж я в цьому сні? Що це за місце? Який час?
Ну, це не складно вияснити. Я повільно підвівся, взяв свій мішок з пляшками і рушив в напрямку багатоповерхівок.

Якась жінка швидко йде стежкою. На роботу, напевне, поспішає.
- Скажіть, будь ласка, що це за місто?
Вона злякано глянула на мене і прискорила крок.
Ще кілька спроб щось дізнатись виявились такими ж невдалими. Але врешті-решт я таки вияснив, що це Харків і 2020 рік.
Ого! Це мені вже має бути 66. Якраз кінцевий термін мого плану зі створення еліксиру молодості. Хороший підсумок, нічого не скажеш. Щось не дуже оптимістичний прогноз мого сну щодо цього проекту.
Назустріч по доріжці йшла моложава жінка з рюкзачком за спиною. Вона не відвернулась, не опустила очі, як інші, а дивилась з якимсь жалем чи співчуттям.

Здається навіть кивнула, вітаючись. Чи це мені лише здалось? Щось в її рисах було знайоме. Хто ж вона? Звідки знає мене?

А й справді, хто я? Мене переселили в чиєсь тіло, чи це я в старості?
Ну, це можна вияснити. Варто лише подивитись родимки на тілі. Свої то я відрізню від чужих. Тут холодно, а в  теплих апартаментах обов'язково подивлюсь.

Ідентифікація за родимками ясно свідчила про те, що це таки моє тіло. Значить я якось попав в далеке майбутнє. Майже на пів століття вперед. І не попав, а

прожив ці пів віку. От тільки нічого з того не пам'ятаю.
Та й майбутнє яке дивне. Я ж то уявляв, що за 50 років ого як все зміниться. Вже в мій час люди ядерну енергію освоїли, обчислювальні машини робили, на Місяць літали. Важко й уявити, що буде через пів століття.
А що бачу? Ті ж 5-ти поверхові хрущоби, такий же запущений і засмічений парк, колектор тепломережі ще з моїх часів. Ну, і судячи по мені, бомжі нікуди не ділись. От тільки пляшки стали пластиковими і ліхтарики без лампочок.
 
Не багато досягнень. Та й я, судячи з усього, еліксиру молодості не зробив.
Що ж сталось в ці десятиліття? Якась глобальна катастрофа? Схоже на те. Чомусь же зупинився розвиток людства. Але що ж сталось? Чому я нічого не пам'ятаю?
Чи не лише я. Може ніхто нічого не пам’ятає?

Стоп. Тут же в мене купа макулатури. Крім картону є якісь газети, трапляються й журнали. Це ж історія, записана на папері. Тепер то я виясню, що ж сталось.
Але преса була лише за два останні роки. Все, що я вияснив з газет, наскільки одні партії і лідери погані, і наскільки інші хороші. І чому треба голосувати саме за цих. Причому в різних газетах думки з цього приводу були протилежні. Ясно. Багатопартійність. Траплялись і цілі кіпи одного екземпляру газети. Що б це означало? Хто б це купляв стільки, щоб потім викинути?
Назва: Осінній сон 4.
Відправлено: Анатоль від 23 листопада 2018 08:25:18
Та ладно, все це не важливо. Треба вияснити що ж сталось. Розпитати когось? І що тобі розкажуть? Тут ледве дізнався, що це Харків, 2020 рік.
Це моя голова нічого не пам'ятає, але ж є якась м'язова пам'ять, пам'ять тіла, підсвідомі звички. Щось же мене вивело з мішком збирати пляшки.
Треба довіритись їм, кудись же вони мене приведуть. Може в мене є десь квартира, лабораторія, знайомі... Не сидіти ж тут і гадати на пустому.

Отже, йду куди ноги виведуть. Е-е-е, навіщо це я мішок з пляшками прихопив з собою? Але я ж не планував його брати. Пам'ять рук. Тож хай буде.
Ноги привели мене до площадки з сміттєвими контейнерами, розташованої серед п'ятиповерхових хрущівок.
Зненацька звідкись вибігли дві рябі кицьки і кинулись до мене. Я на мить остовпів. Але ніякої агресії вони не проявляли. Навпаки, терлись об мої ноги, задерши хвости. Значить знають мене. На незнайому людини так би не реагували. Може я десь тут живу?

Кицьки супроводжували мене до контейнерів. Напевне хочуть, щоб я для них дістав там чогось їстивного.
Я почав ритись в смітті. Одна кицька залишилась біля ніг,  друга в нетерпінні забралась на верх контейнера.
Серед харчових відходів були й такі, до яких кицьки були небайдужі. То якісь риб’ячі хвости, замотані в поліетиленовий кульок, то курячі кістки.
М'ясними відходами цікавились і ворони. Але близько  не підходили, тримались на відстані, чекаючи поки щось їм кину. Ворони не такі перебірливі як кицьки.  Раді і риб’ячим тельбухам.
 Були презенти і для голубів, кусочки хліба, залишки якоїсь каші.

Чогось цікавого для себе я не знайшов. Довго сплю. Раніше вставати треба. Все ж пару пластикових пляшок під сміттям вдалось знайти.
І куди тепер? Пам'ять ніг повела мене далі. Я тільки відсторонено спостерігав, не втручаючись.
Ось і місцевий базарчик. Пункт з прийому пластику. Значить пам'ять тіла таки працює. Це добре. Значить не все так безнадійно.
Приймальниця побурчала на мене, що пляшки треба зминати, в неї вільного місця нема, але все ж дала голубеньку п'ятірку з Богданом.
Клас! Це ж скільки всього можна купити. Буханку хліба за 16 копійок. Ні, візьму круглого за 20. Літр молока, ще 20. Банку кільки в томаті - 48.

В піднесеному настрої я йшов, рахуючи майбутні трофеї.
А от і гастроном. Заглянув через вікно. Господи, скільки всього! Таки це майбутнє. В нашому гастрономі крім хліба і сніданку туриста - рибо-круп’яного фаршу в банці, нічого й не купиш. Хоча, якщо маєш час і натхнення вистояти дві години в черзі, то можна і сосисок купити, чи навіть масла. Але, якщо нема холодильника, то це не має сенсу.
Заходжу в магазин ходою мільйонера, з високо піднятою головою.
Прямо переді мною  звідкись виростає охоронець і показує на двері.
- В мене гроші є, - показую свій зім’ятий в руці скарб.
Заперечливо киває головою. З місця не зрушує.
- Та мені хоча б хліба купити.
- На вулиці в кіоску купляй. Мене з роботи виженуть, що антисанітарію допускаю.
Ображений виходжу. Все є, та не для всіх.
Заходжу в кіоск.
- Мені, будь ласка, хліба.
- Якого?
- Ну, чорного буханку, білого, батон і отой рогалик з маком.
- Гроші є?
З гордістю показую свої капітали.
- Добав ще 10 копійок і буде на половинку соціального.
Розгублений, довго риюсь в кишенях.
- Так, бери і забирайся! - кидає на прилавок половинку якогось сірого хліба. - А то всіх покупців мені розлякаєш.

Неприємно після багатства опинитись зразу бідним. Та й додому пора. Втомився.
По дорозі в парк заглядаю до сміттєвих баків, чи не появилось чого нового, хорошого, інтересного. Нічого. Ну і ладно, завтра встану раніше.
А от і мій парк. Виламаю гілочку малини, чай зварю. Ні, не сьогодні. Нема сил. Підігрію воду на трубі і тепленьку з хлібом...

Ставши на ящик, повільно залажу на свою пічку. Вдома. Нарешті.

Щось  я вже почав в образ вживатись. Схоже,  це таки не сон. Сумно. До болю. Плакати хочеться. Як же так?
Шкодуєш за своїм життям? Але ж ти був готовий на ньому хрест поставити. А тепер шкода?
Що ж, нічого не поробиш. Прийдеться прийняти і змиритись.

Але що ж сталось! Як я до такого дійшов? Чи давно я вже отак живу? Чому нічого не пам'ятаю? Ким я був ці півстоліття? Де жив, чим займався? Чи є в мене дім, сім'я, родичі друзі? Чи досяг хоч чогось з того, що планував? Адже такі були плани! Чи нічого й не починав, а зразу пустив своє життя на пси?
Питання, як кажуть, цікаві.

Ну що ж, зате в мене появилась ціль в житті. Вияснити, що ж сталось з людством взагалі і зі мною зокрема.
Скільки я маю на це часу? Судячи зі стану здоров'я не більше року. Це якщо буду берегти себе.
Та й яка різниця скільки залишилось, головне встигнути вияснити все за цей час. Це ж не є чимсь неможливим. Я ж жив серед людей, хтось повинен мене знати.

Може й я когось чи щось впізнаю. Головне не сидіти сидьма в цій щурячій норі, а йти в люди.
Логічно було б почати з пошуку родичів. Я ж то знаю, хто я, хто моя рідня. Ну, батьки навряд чи ще живі. Лишається сестра. Коли я був на першому курсі, вона вчителювала в селі і заочно вчилась в Київському університеті. Навряд чи вона зараз в селі. Там і школи, напевне, вже нема. Чи й села. Напевне виїхала в якесь місто, вийшла заміж... Шукай тепер.
Та й як доберешся з Харкова в якесь село Хмельницької області. Пішки не дійдеш. грошей на поїзд нема. Та й не впустять, як от в магазин.
Ні, пошук треба починати тут, в Харкові. Я тут студентом був, зараз тут, можливо тут і все життя провів.

Завтра складу детальний план дій. А зараз треба поспати, щоб встати раніше. А то і на половинку соціального не зароблю.
Все-таки цікаво, що ж сталось. Але я це виясню. Зараз це головна і єдина ціль мого життя.
Назва: Осінній сон 5.
Відправлено: Анатоль від 24 листопада 2018 14:16:20
Час шакалів.   

Киця.

Навіть  тут спокою нема. Бігають, як коні, пищать, як сирени. Чи стосунки виясняють, чи це в них такі залицяння? Ну, все як і в людей.
Звечора, коли втомлений, то не чую цього, не звертаю уваги, а от під ранок... Значить вже виспався. Такий собі біо-будильник.

Ні, так не можна. Пора якийсь порядок встановити. Мало того, що вони гризуть мої запаси сухарів, так ще й обсцикають їх. І не тільки їх. Не даром люди носи вернуть від мене.

А раптом захворію. Зимою це не складно.
Не викличеш же лікаря додому. І їсти тобі ніхто не принесе. Прийдеться тиждень чи два сидіти тут, на сухарях і воді.
А сухарі зіпсовані.

Сьогодні ж пошукаю якусь посуду для своїх запасів. Пластикове відро, чи тазик. Накрив зверху склом і... Що, мишко, око бачить, а зуб не бере? Отож.
Ні, я буду, звичайно, виділяти вам якусь пайку, але з комунізмом цим закінчуємо: Оце ваше, а це - моє. А то надіятись на вашу свідомість, на ваше розуміння справедливості... В мене теж є свої інтереси.
Та й територіально треба розмежуватись. Відгородитись. Не подобається мені ця комуналка. Біля виходу моя територія, а далі, вздовж труби - ваша. Хоч на кілометри. Це справедливо.

Чому я раніше до цього не додумався?
 Напевне такий шлях прогресу.  Кожна проблема повинна спочатку визріти,  кількість перейти в якість, повинно прийти її усвідомлення.

Але це все філософія. Треба вставати, бо, як кажуть: час - це гроші.
І придумав же хтось таку фігню. Поставив все з ніг на голову. Ніби гроші важливіші за час, а час - лише засіб для добування грошей.
Насправді то єдиною реальною цінністю є час. Бо це синонім життя. Але його не цінують, бо дається всім даром. А все решту треба заробляти, витрачаючи цей ресурс.
Хоча якийсь зв'язок між часом і грішми все-таки є. Були б у мене гроші, то було б більше часу на мої дослідження. А так я вимушений тратити майже весь свій час на заробляння грошей.

А може в мене десь є якась заначка? Треба буде тут шмон провести, раптом щось знайду.
Звідки в мене ця термінологія?
Так, все, вставай, розфілософствувався!

Першим ділом йду до контейнерів. В парку встигну полазити. А в контейнерах добро в концентрованому вигляді. І це всі знають. Не один ти такий бізнесмен.

Прямо поблизу доріжки, по якій я йшов, метрах в двадцяти від контейнерів, на бетонних люках тепломережі (до речі, чому люки бетонні? В мій час чавунні були) якась добра жінка, йдучи на роботу, наклала котам їжі. Каша з курятиною, варені бички, якісь сухі гранули, навіть молоко в величенькій пластиковій посудині.
Ряба кицька, напевне одна з моїх вчорашніх знайомих, пила молоко. Інші коти були зайняті другими стравами. Деякі бігали туди-сюди, думаючи, може в сусідів щось краще, смачніше.
Характери, як і в людей – різні.

Я притишив хід. Давно не чув запаху вареної курятини, риби... Все це як магнітом притягувало погляд.
Обережно оглянувся. Недалеко позаду побачив іншу жінку, що йшла в моєму напрямку. Струнка красива фігура, одягнена не яскраво, але зі смаком. Інтелігентка.
Засоромившись якихось своїх таємних бажань, викликаних запахами і виглядом їжі, повільно рушаю далі. Нехай обжене мене, тоді вже підійду до контейнерів.

Мало не наступив на рябу кицьку, що зненацька опинилась в мене під ногами. Ледве не впав. Це прибігла та, що пила молоко. Оглянувся, щоб перевірити гіпотезу.
Моя інтелігентка підняла посудину з молоком і з задоволенням пила. Я завмер від несподіванки.

- Чого дивишся, ніби я торбу в сліпого вкрала?
- Але ж... це... котяче молоко, - промимрив я.
- Ти звідки знаєш? Пробував? - посміхнулась вона. - А мені здається, що звичайне, коров’яче, з пальмового масла. Навіть підігріте.
- Ну... я маю на увазі... - киваю на кицьку.
- Я ж не шакал якийсь, щоб кицьку відганяти.  Вона сама покинула і побігла, як тебе побачила. Любов дорожче їжі.

Я повільно підійшов до контейнерів.
- Е-е-е, ті два мої, твої наступні, - заявила інтелігентка, допивши молоко.
- Ми з Вами знайомі?
- Ну-у-у, не так щоб дуже бли-и-изько... - зобразила загравання, - але якщо джентльмен наполягає...
- А як Вас звати?
- О, так пан любить знайомитись з новими дівчатками, старі знайомі йому вже не цікаві... - настрій в неї був явно грайливий. Напевне тепле молоко так подіяло.  - Киця я. Ну, так мене величають в нашому високоповажному товаристві, - зобразила реверанс.
- А я хто?
- Ти що, позадрочувати мене вирішив? Образився, що я молоко випила? - спитала вже серйозно. - А де поблажливість джентльмена до маленьких слабостей дами? -  знов грайливо.
- Щось з пам'яттю сталось - торкаюсь рукою голови для переконливості.

- Ясно. Всьо, что било нє со мной, помню. 
Чахлик ти.
- Чому Чахлик? Це я так назвався?
- Ти що, справді нічого не пам'ятаєш?
Я помотав головою.
- Нічого. Розкажіть, що Ви знаєте про мене.  Хто я? Ким був? Що сталось? Чи давно тут?
- Це довга історія. По дорозі поговоримо, а зараз треба попрацювати. А то як шакали нагрянуть...

Хоч як мені кортіло якомога швидше дізнатись про себе, та підганяти її  не буду.  Жінки - істоти непрості. Щось їй не сподобається - завередує, і тоді нічого не скаже.
Не можна з необережності втратити шанс щось дізнатись.
Назва: Осінній сон 6.
Відправлено: Анатоль від 24 листопада 2018 14:19:37


По дорозі до приймального пункту пляшок і макулатури  намагаюсь обережно розговорити мою нову-стару знайому.
- Так що Ви про мене знаєте? Розкажіть, будь ласка.
- Це ти до кого звертаєшся?
- До Вас, звичайно.
- Ти знов забув,  як мене звати?
- Та ні, за останні два дні я все пам'ятаю, а от далі...
- Ну то й скажи: "Кицю, розкажи мені казочку про Чахлика".

Деякий час йдемо мовчки. Вона чекає, напевне, що я буду грати в її гру.
- Бачу, ти й справді якийсь відморожений, - з розчаруванням в голосі. - Ну, слухай.

Було це місяців зо три тому. Прибігає Петрович, весь захеканий...
- Хто такий Петрович?
- Так тобі про Петровича розказувати, чи про тебе?
- Пробачте, більше не перебиваю.
- Там, каже, на об'єкті номер два шакали якогось чоловіка вбили.
 - Як вбили? -  не повірила я.
- Ззаду трубою по голові, а тоді ногами.
- Може ще живий? Підемо подивимось, - запропонувала. - Може допомоги потребує.
- Ще на нас подумають, - зауважив обережний Чахлик.
- Я?
- Ні, інший Чахлик, був тут у нас один чахоточний. А ти  біля смітника лежав з розбитою головою.
- Ясно.

- Послали мене в розвідку, в разі чого на мене навряд чи подумають.
- Точно, Ви добре виглядаєте, інтелігентно, зовсім не схожі на... - я запнувся, намагаючись підібрати потрібне слово.
- А-а-а, так все-таки ти вмієш компліменти дамам говорити. - Вона зупинилась і поставила дві свої великі сумки на землю, - перепочинемо трохи.
Значить підходжу я, дивлюсь - живий, продовжила Киця після деякої паузи. - Ну ми і віднесли тебе до себе в підвал.

- Чому в підвал? Чому швидку не викликали? - здивувався я. - Ну, медичну допомогу, - добавив, щоб зрозуміліше було.
- Тобі так життя набридло?
- А що, тепер така погана медицина?
- А ти що, такий багатий?
- Платна? А в кого нема грошей, то що, не візьмуть в лікарню?
- Взяти то візьмуть. А от чи будуть лікувати...

- Як же це?
- Ти що, в лікарні ніколи не був? Чи з другої планети? Чи з іншого часу?
- Десь так.
- З пустими руками в лікарні робити нічого. Туди треба йти з своїм змінним одягом, посудом, простирадлами, рушничками, ліками. Навіть такі дрібниці як шприци, голки, катетери, вата, бинт чи туалетний папір треба своє брати.
Та й гроші потрібні. Бо першим ділом лікар тебе спитає на яку суму ти маєш можливість лікуватись.
І медсестрі треба дати, а то випадково крапельницю в вену не попаде, і буде в тебе на всю руку гематома. І прибиральниці. А якщо операція потрібна, тоді  взагалі...

- А де ж свої ліки брати?
- Ти хіба не помітив, що на кожному кроці тут аптеки?
- Якось не звернув уваги. А нема так, щоб не нести своїх ліків, не платити кожному окремо, а просто заплатити офіційно за лікування.
- Є, в приватних клініках. Але це дорожче.

- Наскільки дорожче?
- Ти скільки вчора заробив?
- П'ять цих, як вони тепер звуться...
- А попасти лише на прийом лікаря в середньому 500, як ти кажеш, цих, коштує. А ліків він тобі може і на кілька тисяч виписати. Та й лікарі різні бувають.
Трапляються часом і компетентні, але це велика рідкість. А в основному тупі, неграмотні рвачі, що купили вступ до ВУЗу, купляли екзамени, диплом, купили місце в клініці і тепер сидять і тупо відбивають з прибутком потрачені бабки, - по впевненому тону Киці було видно, що вона не з чужих слів говорить, а має власний досвід стосунків з медициною.

- Моя мати  фельдшер, єдина медицина на три села. Так їй за багато років роботи ніхто ніколи й копійки не давав, навіть думки такої не було. А робота ненормована. І в вихідні приходять. І вночі встає і йде на виклик. І в дощ, в заметіль і в інше село...
- Це де таке? - не повірила Киця.
- Та то в моєму часі.
- А-а-а, - потягнула вона. - Ладно, пішли вже, мандрівник в часі, - підняла свої сумки і ми рушили далі. - Тепер інші часи. Зараз час шакалів.

- А як  я опинився біля смітника, що я там робив? - продовжив я допит.
- Не знаю. Може ти десь тут живеш і сміття виносив, може йшов мимо і за котів заступився. Шакали не лише корм в них забирають, а й самих котяків вбивають і їдять.
- В чому я був одягнений? Як зараз?
- Да-а-а, схоже в тебе не лише пам'ять відбили, а й здатність логічно мислити. Тоді ж літо було. Ти був у футболці, в босоніжках.
- Ніяких речей, документів при мені не було?
- Може щось і було, та шакали забрали.

- Я щось говорив, розказував?
- Щось марив про еліксир безсмертя, що тобі треба знайти її.
- Його. Еліксир - він, поправив я.
- Я знаю, що еліксир - він, а безсмертя - воно. Але ти поривався знайти її.
Назва: Осінній сон 7.
Відправлено: Анатоль від 24 листопада 2018 14:20:44
Тим часом ми підійшли до пункту прийому. Я пропустив даму вперед, хоча й дуже хотів здати першим. Просто щоб вона не втекла, поки я буду здавати.
Але Киця почекала мене і ми пішли назад.
- Ну як, скільки заробили, - поцікавився я.
- У нас, бізнесменів, такі питання вважаються непристойними, тим більше питати таке в дами...
- А я - вісім, - мене розпирало від гордості. - Вчора було тільки п'ять.
- Ого, за один день бюджет виріс на 60% І що збираєшся купити? Віллу, яхту, літака? Візьмеш подругу в навколосвітню подорож? - вона взяла мене під руку, всім виглядом демонструючи, що саме вона є тою подругою.

Настрій в мене покращився. Я усміхнувся. Напевне вперше за не знати скільки часу. Все-таки і в бомжів буває радість в житті.
- Хліба в мене ще трохи залишилось, тож покладу гроші на депозит. В банку, - почав я ділитись своїми бізнесовими планами. - А коли трохи назбирається, інвестую їх у щось м'ясне. А може в яйця. Курячі, - уточнив, щоб не давати Киці зайвих надій.
- Банку краще скляну брати, щоб хакери депозит не погризли. А найкраще покласти в майонезну і накрити її  півлітровою, вона якраз щільно налазить, - ділилась своїми банківськими секретами моя бізнесова подруга.
- А ще я хочу знайти надійний контейнер для зберігання хлібних запасів, - продовжив я викладати свої плани.
- Так ти що, вирішив сьогодні ошелешити і добити бідну жінку грандіозністю своїх планів. Ну, вважай я вже твоя.
До речі, в цьому бізнес проекті тобі краще скооперуватись з Петровичем, в нього всякого такого барахла навалом. Господаристий він у нас.
- А де його знайти?.
- Та тут же, на нашій базі номер 1.
- Вибачте, я нічого не пам'ятаю.

- Ми якраз зараз підходимо туди, - вона кивнула в напрямку закинутої будівлі.
Типовий двоповерховий дитячий садок ще з моїх часів. Паркан поламаний,  подвір'я заросло вже посохлими високими бур'янами, кущами і молодими деревцями, захаращене якимсь будівельним сміттям.
- Тут же, напевне, холодно, навряд чи таке приміщення опалюється, - висловив я критичне зауваження щодо предмету Киціної гордості.
- Підземний поверх ще й як опалюється, - заперечила вона. - Крім того в нас там і гаряча вода є і електрика. Петрович  умудрився кудись підключитись.
- А вас не ганяють звідти?
- Навпаки, господарі нам раді.
- Ви маєте на увазі мишей?
- Та ти не зовсім зануда, часом можеш і розвеселити дєвушку.
Це приватна власність одного бізнесмена, колишнього кооператора. В роки Перестройки і Незалежності, коли все розвалювалось, розкрадалось і прихватизовувалось він викупив садочок, хотів тут якесь виробництво організувати.
- Не вдалось?
- Комуністична свідомість нашого народу, вихована і загартована семидесятиріччям перемог, виявилась не по зубам всяким там буржуазним паросткам.
Красти, махлювати, прихватизовувати, розпродувати, перепродувати, обдирати  - це будь ласка, скільки завгодно. Головне, щоб ділився з ким треба.
 А приватне виробництво - це  крамола, а якщо воно ще й не підпільне, а все чесно,  офіційно, по закону - це взагалі загроза існуванню самої Системи.

- Ясно, значить ви тут в якості безплатних сторожів, - зрозумів я ситуацію.
- Чому безплатних? Петрович навіть якусь символічну платню одержує.
- Так він у вас тут головний?
- Хто? - не зрозуміла Киця.
- Петрович.
- Ні, Петрович у нас головний по господарській частині. Ну, як прем'єр-міністр. А вождь, лідер, ідеолог, президент у нас Нюп.
- Що за кличка, що вона означає?
- Це щось англійською. Перше слово нью - новий. А от друге забула, чи то піс, чи ще щось. Це такий нік в нього був на форумах. Ну, а коротко - Нюп.

- Зрозуміло. А я - Чахлик, бо не помер, і говорив щось про еліксир безсмертя.
- Не лише це. Коли наш Чахлик помер,  ти зайняв його хороми.
- А чому він помер?
- Нюп каже, що такий закон природи. Навіть не природи, а чогось більшого.
- Ну, я в тому сенсі, чи сам помер, чи вбили?
- Це питання чисто риторичне і не має ніякого сенсу. Як вчить нас великий Нюп - головне, що кожен має померти, а от як - це вже неважливі деталі.

- Так він, ну Чахлик, не з вами тут жив, а в парку?
- Спочатку з нами, але коли почав сильно кашляти, ми переселили його на "дачу". Так називається в нас той об'єкт. Бо хоча ми всі і помремо, але спеціально прагнути цього результату і прискорювати його не варто.
- А чого мене туди переселили? Я теж почав кашляти чи захворів на щось заразне?
- Ні, ти сам туди рвався. Ми відмовляли, переконували, але втримати тебе було неможливо. Щось  туди тягнуло.
- Я не казав, що саме?
- Ти і сам цього не знав і не розумів, відчував тільки, що тобі треба туди. Що там маєш щось знайти, чи когось побачити...

- Ну що, зайдеш? - Вона запитально, навіть з просьбою в погляді глянула на мене. - В нас можна гарячого чайку попити, помитись, випрати, що треба. Ти коли останній раз мився?
- Щось не пам'ятаю...
- Думаю, це було б не зайвим. А то Ваш фрак, мсьє, не ідеальної свіжості. Та й парфуми Ваші мені не дуже подобаються.
Може Петрович щось додаткове згадає, - додала вона ваги своїм аргументам. Та й з Нюпом тобі не зайве було б поговорити. Він теж колись і еліксир безсмертя шукав, і якісь там важливі відкриття зробив.
А потім теорію інтелекту створив.
- Штучного?
- Всякого. Інтегральну Теорію Інтелекту - ІТІ. Чув про таку?
- Не пам'ятаю нічого, - розвів я руками.
- Так що, зайдеш?
- Обов'язково, але не сьогодні. Мені треба підготуватись, осмислити те, що Ви розказали. Може щось іще згадаю. А от завтра - з радістю.
Назва: Осінній сон 8
Відправлено: Анатоль від 11 грудня 2018 14:12:39
Осінній сон. Час шакалів. Петрович. 1

А ось і мій парк.
І чого мене сюди тягне? Киця казала, що я поривався чи щось знайти тут, чи когось зустріти. Але чи в цьому ключ? Чи є це справді важливим?
Може я просто люблю ліс? А може мені  не парк був потрібен, а йшов я до метро?  Від об'єкту №2, де мене знайшли, найкоротша дорога до метро через парк.
В усякому разі сьогоднішній день можна вважати вдалим. Я вийшов на людей, які знають про останні пару місяців мого життя.  Думаю, вони зможуть розказати ще багато всяких деталей, що допоможуть в розкритті цієї тайни.

Отже, що я вже знаю?
Судячи з одягу, в якому мене знайшли,  бомжем я не був. Бомжі навіть влітку не ходять в одній футболці. В них принцип : "Все своє ношу з собою".
Але і якоюсь шишкою, знаменитістю не був, щоб моє зникнення викликало якийсь резонанс, пошуки. 
Залишається дуже широка множина варіантів. Для якихось логічних висновків замало інформації. Треба довіритись "пам'яті ніг", погуляти безцільно парком, може ноги кудись і виведуть. В барлогу ще рано. Заодно пляшок позбираю.

Але ноги водили мене доріжками парку, де ходять люди і кидають пляшки. Треба буде наступного разу вийти без мішка, щоб пам'ять останніх місяців не відволікала. Та й мало пляшок в парку зараз, в холодну пору року.
 Я вернуся "на дачу" і ліг відпочивати.

Хоча  встав я і прийшов на об'єкт №2 раніше, ніж вчора, Киця була вже тут. Моїх контейнерів, правда, не чіпала. Можливо лише тому, що зі своїми ще не розібралась. Після роботи, як і домовлялись, ми пішли на "Базу №1".

Підвал і справді був класний. Великий, теплий, розділений на кілька приміщень. Кабінка з душем,  матраци на дерев’яних підстілках, стіл, телевізор...
Але справжньою гордістю Петровича була його майстерня, що займала майже половину підвалу. Електричне освітлення,  деревообробні верстати, свердлильний станок, невеличкі токарний, і фрезерний, зварка, пайка, вакуумні насоси, купа якоїсь електроніки... Чому я звідси пішов у ту щурячу яму?

Нюпа не було. Я помився, мені дали інший одяг, непогану куртку, і всадовили за стіл чаї ганяти. Хоча було й незручно, але відмовлятись я не став. Проголодався, та й давно вже, напевне, гарячого не пив.

Нічого нового до того, що розказала Киця, Петрович не добавив. Лише сказав, що то він відігнав шакалів, піднявши крик, а то б добили мене.

Петрович був десь мого віку, може трохи молодший. Середнього зросту, худорлявий і весь час чимсь зайнятий. За чаєм він розказав про себе.

До пенсії Петрович працював науковим співробітником в НДІ при великому заводі. Любив щось паяти, майструвати. Займався цим і на роботі і вдома, де зібрав непогану майстерню. Щось виносив з заводу, що купляв на базарі чи в магазинах, дещо замовляв з Китаю.
Вмів працювати на різних станках, володів технологіями різних видів пайки і зварки, багато станочків і сам робив. Для електроімпульсної, електрохімічної обробки, з програмним керуванням...
Майстрував вакуумні установки для термічного, іонного чи плазмового напилення, робив високотемпературні вакуумні печі для експериментів...
Але любимим його заняттям була електроніка. Зокрема високовольтна. Багато часу  посвятив він розробці і експериментам з перетворювачами низької напруги в високу і навпаки, високовольтним електростатичним і електродинамічним двигунам. І мав в цьому цікаві досягнення.
Займався також розробкою і виготовленням тонкоплівкових сонячних батарей. Напиляв на майларову плівку аморфний кремній, прозорі провідники з окислів індію і олова, експериментував з поліацетиленовими напівпровідними плівками...

Була в нього мрія - всепогодна сонячна електростанція. Сонце в наших краях рідкість, особливо зимою, коли енергії особливо треба. Тож сонячні батареї не ефективні. Але варто їх підняти на кілька  кілометрів, щоб були вище хмар і тоді сонце є кожен день без винятку.
Ідея проста. Запускаємо на висоту кількох кілометрів повітряну кулю, наповнену гелієм чи воднем, оболонка якої є тонкоплівковою сонячною батареєю.
Великий струм низької напруги від цієї батареї перетворюємо в маленький струм високої напруги, в кілька десятків кіловольт, і по тонесеньких провідниках подаємо на землю.
Якщо взяти провідники з фосфористої бронзи, покритої сріблом, чи й мідні в кевларовій оболонці, то вони будуть достатньо міцні, електропровідні і легкі, щоб куля могла їх підняти і передати не менше 90% виробленої потужності.

Але тут почалась україно-російська війна 2014 року і Петрович переключився на розробку військових технологій.
На основі своїх високовольтних напрацювань він зробив дрон на електростатичних двигунах. Висока напруга для нього подавалась з землі через тоненькі  провідники. Дрон міг підніматись на висоту до двох кілометрів, міг цілодобово висіти чи маневрувати, виконувати функції спостережного пункту.
Сигнали керування дроном і високочастотний сигнал від камери передавався по цих же провідниках, виконаних в вигляді полоскової лінії. Тож перехопити керування дроном чи заглушити його передачі ворог не міг.

А, враховуючи позиційний, окопний характер війни, де сторони розташовувались на відстані кілометра чи й кількох сотень метрів одна від одної, радіус дії в два кілометри був достатнім для контролю

передової. Дрон міг попередити про маневри противника, керувати вогнем артилерії, підсвічувати інфрачервоним лазером цілі для мінометних мін з самонаведенням. Розкидати радіо-маячки.

Але дроном інтереси Петровича не обмежувались. Розробив він також кілька типів головок наведення для мінометних мін, які просто вкручувались замість стандартних підривників і дозволяли керувати польотом міни. Головку лазерного наведення з дрона, самонаведення на підсвічену дроном ціль, самонаведення на радіо-маячки.

Гордістю Петровича була його головка оптичного самонаведення, де ціль треба було лише вказати, а далі головка вже сама скеровувала міну на ціль навіть якщо та рухалась.
Пристрої Петровича були простими, дешевими і з доступних елементів. Наприклад в головці оптичного самонаведення він використав сенсор оптичної миші.
Сенсор видавав готовий сигнал зміщення цілі, який використовувався для коректування польоту.

Особливою гордістю Петровича була ВИДРА - винищувач дронів автономний.  Невеличкий, 40 сантиметрів в довжину і 4 діаметром, вагою трошки більше пів кілограма, з маленькими крильцями-рулями як в

ракети, він міг розвивати швидкість до 300 кілометрів за годину, що в кілька разів перевищувало швидкість звичайних дронів.
Літав він не довго, всього дві хвилини, але за цей час міг наздогнати ворожого дрона на відстані 5 кілометрів і повернутись назад, або на відстані 10 кілометрів не повертаючись.
 
Початкове наведення винищувача було з землі за допомогою лазера, закріпленого на підзорній трубі. При наближенні на сотню метрів до ворожого дрона,  винищувач захоплював ціль за допомогою оптичного сенсора від лазерної миші і далі вже діяв самостійно.
Наблизившись до ворожого дрона вистрілював сітку, якщо  дрон був невеликим. Пропелери дрона заплутувались в сітці і він спускався на землю на невеличкому парашутику, прикріпленому до сітки. Ціленький.

Якщо  ж дрон був великим, то ВИДРА підпалював його струменем напалму.
Назва: Осінній сон 9.
Відправлено: Анатоль від 11 грудня 2018 14:14:01
Спочатку винищувач Петровича був з електричним двигуном і акумулятором. Вартістю біля 100 доларів. Але потім він розробив більш дешевий варіант на рідкому вуглекислому газі з пластиковим двигуном, собівартість якого була вже  менше 50 доларів. Його можна було використовувати і як одноразовий, для підриву великих дронів.

Та й як швидкісний розвідник на відстань до 5 кілометрів він був хорошим. Замість бойового модуля ставився модуль з записуючою камерою і запускався по певній траєкторії. Через дві хвилини гарантована інформація про розміщення противника. Збити його було неможливо, маленький, швидкий, невидимий для радарів.
М’ягку посадку винищувач міг робити навіть вичерпавши всю енергію. Він повертав свої крильця-рулі гвинтом і спускався на землю обертаючись як насінина клена.

Все це Петрович розповідав з ентузіазмом, його очі горіли, здавалось він навіть помолодшав.
- І як ці Ваші розробки показали себе в реальній ситуації? - поцікавився я.
Петрович надовго замовк, опустив голову, зіщулився, ніби його хтось збирався вдарити, і враз перетворився на маленького старого чоловічка.
- Мої іграшки виявились нікому не потрібними, - тихо сказав він.

- Чому? В армії були кращі розробки?
- Та де там, - Петрович з досадою махнув рукою. В армії взагалі нічого не було. Волонтери і добровольці використовували часом для розвідки китайські пінопластові іграшки,  які легко перехоплювались засобами радіоелектронної боротьби ворога.
А ворожі безпілотники безкарно літали над нашими військами, бо не було чим їх збити. Стрілецька зброя була неефективною проти них, а використовувати ракети протиповітряної оборони, в десятки чи сотні разів дорожчі за ті дрони було марнотратством.

- Чому ж тоді не скористались Вашими розробками?
- Не знаю. Бюрократія чи саботаж. Чи і перше і друге.
- І як аргументували відмову?
- По різному. Спільним була лише байдужість, небажання проявляти якусь ініціативу, брати на себе відповідальність, виходити за рамки службових інструкцій. Це в кращому випадку. А так, дізнавшись, що я пенсіонер, який вдома щось там розробляє, або просто насміхались, просили не відволікати їх від важливих справ, чи й погрожували, питаючи, чи є в мене ліцензія на розробку зброї.
Найбільш толерантні пояснювали, наскільки це складні, марудні і довготривалі процедури впровадження якихось нових розробок для армії. Скільки це треба пройти узгоджень на різних рівнях, комісій, випробовувань, затверджень, внесення в плани, виділення бюджету... І на кожному з цих етапів армійський чи цивільний чиновник буде дивитись на тебе з питанням: "А що я особисто з цього матиму?"
Замовити десь в США чи Ізраїлі в сотні разів дорожчі безпілотники і простіше і вигідніше. Особливо через свої фірми-прокладки.

- Ну а самому налагодити виробництво і постачати добровольцям?
- При моїй пенсії в 50 доларів я міг лише дослідні зразки зробити. Та й добровольців після Мінської капітуляції з фронту прибрали.

- А підключити до цієї справи якихось патріотичних бізнесменів, олігархів, - втрутилась в розмову Киця, - в них же більше  і фінансових і організаційних можливостей.
- Патріотичних олігархів? - посміхнувся Петрович. - Самій не смішно, що зморозила?
 
- І чим же закінчилась ця епопея? - я вже здогадувався, якою буде відповідь, та все ж хотілось надіятись на якийсь оптимістичний кінець.
- Закінчилась моїм усвідомленням ситуації, - сумно сказав Петрович.
- І що ж Ви усвідомили?
Петрович зітхнув, долив собі чаю, взяв печива і, голосно посьорбуючи, почав повільно розповідати.
- Раніше я політикою не цікавився. Грався своїми іграшками, тихо сподіваючись, що зроблю щось цікаве, потрібне людям. Та й просто було приємно чимсь займатись. А тут я побачив, що нікому нічого з того не треба. Всі хочуть лише грошей. Притому зараз, побільше і щоб нічого не робити.

От я й почав цікавитись, що ж сталось з країною, з людьми. Почав дивитись телевізор, слухати новини і ток-шоу, читати політичні форуми...
Петрович знов надовго замовк.
- І що ж Ви вияснили? - мені самому це питання було цікавим.
- Багато чого. Але головне те, що з розпадом Союзу  стара спільнота, яка б вона не була, розпалась, а нова, українська так і не утворилась. А звідси відсутність патріотизму, егоїзм, кожного цікавить тільки його власна вигода, навіть якщо це на шкоду суспільним інтересам.  Все решта - лише наслідки цього.
Непатріотичне населення обирає непатріотичну владу, для якої нема таких понять як національні інтереси, як стратегія розвитку країни, бачення її перспектив.
Тож переймаються такі люди лише використанням владних повноважень для особистого збагачення, організацією схем розкрадання державних ресурсів, майна і бюджету, створенням штучних перепон на кожному кроці для здирання хабарів.

Особливо ясно все це проявилось під час війни. Влада нічого не робила для організації оборони країни. Навіть не оголосила воєнного стану. Наказала військам залишатись в казармах без зброї. Щоб "не

провокувати" ворога. Ризикувати чимсь заради чужої їм країни, яку розглядали лише як ресурс для власного збагачення, такі люди не хотіли. Вважали за краще домовитись з ворогом, здати йому те, що той хотів, тільки б самим залишитись біля державного корита, бо  яка ворогу різниця хто саме буде проводити тут його політику. Тому й здавали без бою, без жодного пострілу флоти, військові частини, міста і цілі регіони.
А героями оголошували тих, хто, здавши ворогу без бою кораблі, військові бази чи аеродроми з літаками, співали гімн України.

- Ви прямо якусь фантастику розказуєте, - я старався м'якіше сформулювати свою недовіру словам Петровича. - Невже в Україні не знайшлось людей, які б стали на її захист?
- Чому ж, були добровольці, що організовувались в добровольчі батальйони, волонтери, що збирали для них одяг, їжу, купляли автомобілі, бронежилети, шоломи, тепловізори, кровоспинні засоби - заперечила Киця. - Саме вони й зупинили ворога в перші місяці війни.
- Ага, були, пару тисяч на 45-мільйонну країну, - криво посміхнувся Петрович.

- Як же такими силами можна було протистояти в війні з Росією? - не знаю чого більше було в моєму питанні, здивування чи недовіри.
- Та не було ніякої україно-російської війни, - з досадою  в голосі відмахнувся Петрович.
- Як це не було? - вскочила з місця Киця, - десятки тисяч вбитих і поранених, мій племінник загинув на війні, а війни не було? А що ж було? Вона і зараз триває.

- Що було? Була здача  русскому міру  територій, де він вже сформувався і закріпився.
- Ну, Крим здали, - погодилась Киця, - але ж за Донбас була справжня війна.
- Війна? З ким? - Петрович іронічно глянув на Кицю.
- З Росією, з її колаборантами, найманцями, сепарами.
- Кицю, наші керманичі з тобою не згодні. То був внутрішній конфлікт, АТО - антитерористична операція. Ні воєнного стану, ні розриву дипломатичних відносин з Росією. Продовжував діяти договір про дружбу і стратегічне партнерство, продовжувалась торгівля між країнами. Верховна Рада навіть проголосила Крим  вільною економічною зоною для полегшення торгівлі. Курсували через кордон поїзди, автобуси, автомобілі, мільйони людей  перетинали кордон без віз.
Працювали в Україні російські дипломатичні і культурні установи, банки, підприємства, бізнесмени.
Назва: Осінній сон 10.
Відправлено: Анатоль від 11 грудня 2018 14:15:57
- Ви щось говорили про Мінську капітуляцію, - звернувся я до Петровича, - розкажіть детальніше про це.
- Не капітуляція, а домовленості, - поправила Киця.
- Капітуляція, капітуляція, - наполягав Петрович. - Бо про що можуть бути домовленості після військових поразок.

- Так в чому суть цих домовленостей? А я вже сам вирішу чи є вони капітуляцією.
- Якщо коротко, то в російській інтерпретації подій і, відповідно, в російському рецепті їх вирішення.
- Чому це в російській? - не погодилась Киця, - там і німці, і французи брали участь.

- В чому мала б бути українська позиція? - вів далі Петрович. - В тому, що Росія здійснила акт агресії, напала на Україну, захопила і анексувала Крим, розв'язала війну на Донбасі.
І яке повинне бути вирішення проблеми? Припинення агресії,  повернення Криму, вивід військ, військової техніки і найманців з  усіх окупованих територій Донбасу, визнання суверенітету, територіальної цілісності і міжнародно-визнаних кордонів України.

А яка позиція Росії? Крим вже російський і про нього взагалі не говоримо. А на сході України маємо внутрішньо-український конфлікт. Російськомовні регіони не захотіли змиритись з переворотом в Києві, в результаті якого до влади прийшли націоналісти. Тому регіони вимагають автономії, федералізації України, щоб захистити свої мовні, культурні права, право на вільні стосунки з братнім російським народом,  свої погляди на історію, на героїв.
 
А батальйони націоналістичних карателів,  а пізніше і регулярні українські війська виступили на придушення волі народу за допомогою зброї.
Тож що треба зробити для врегулювання ситуації? Припинити військові дії, відвести від лінії розмежування важке озброєння, вивести незаконні збройні формування (тобто добровольчі батальйони), переписати конституцію Україну в напрямку федералізації. (Ну ладно, можете назвати це децентралізацією). Прийняти закон про особливий статус регіонів, узгоджений з ними,  яким закріпити всі ці права. В тому числі право мати свої органи влади, які не може розпустити Київ, свої збройні формування під назвою народної міліції, свої суди, прокуратуру, право на самостійні відносини з Росією...

 І закріпити все це в конституції України, щоб не можна було вже відмінити.

Тож хіба згода переписати конституцію країни на вимогу ворога не є капітуляцією? - Петрович з викликом глянув на Кицю. - Згода на конституційне руйнування країни, згода на внесення в конституцію таких змін, які б розпорошували країну замість її консолідації перед ворожою загрозою, руйнували її зсередини, узаконюючи в правовому і політичному просторі України русскій мір в його найбільш українофобській, агресивній, воєнізованій формі, і говорили, що це є нормою для України.

- Ага, так ти визнаєш, що війна з Росією таки була? - замість захисту Киця перейшла в наступ.
- Війна Росії проти України, війна на знищення України, ліквідацію її ідентичності, перетворення на частину Росії триває вже не одне століття, вона не почалась в 2014 і не закінчилась з мінською капітуляцією України.
І їм вже майже вдалось добитись своїх цілей. Бо більшість населення України втратила свою українську ідентичність, мову, культуру. Не вважають Росію ворогом, вважають росіян братнім народом, чи навіть  одним з ними народом.
 
- Не перебільшуй, - не погодилась Киця, - воювали ж і проти сепарів і проти росіян.
- Були окремі випадки і героїзму і самопожертви, - погодився Петрович, але в цілому був суцільний саботаж: - як же можна стріляти? Там же наші люди...
Саботаж і з боку рядових армійців, що  здавали ворогу військову техніку і зброю, вистрілювали боєкомплект в небо, ламали свої танки і бронемашини, щоб не йти в бій.
І з боку середньої ланки командного складу. Ці здавали без бою військові частини, арсенали зі зброєю, військові плани.
І з боку вищого керівництва держави. Яке не було зацікавлене перед виборами в поверненні регіонів, де не їхні виборці. І теж не ставились до Росії як до ворога. Вважали за краще домовлятись.
Чого вартий тільки наказ президента засунути війська в вузьку кишку вздовж кордону. Тобто між двома ворожими угрупуваннями, де вони були приречені на знищення. А все тому, що теж не вважав, що по ту сторону кордону ворог.

- Саботажу було багато, - погодилась Киця, - але ж були й інші приклади. Донецький аеропорт, наприклад. Подвиг його захисників ввійде славною сторінкою в історію України.
- Це і славна сторінка і ганебна, - сумно сказав Петрович і опустив голову.
- Чому ж це ганебна? - Киця зі злістю дивилась на Петровича. - Про подвиг "кіборгів" легенди складатимуть, туди черга добровольців була. Мій племінник там загинув, - закінчила зі сльозами в очах.

- Чому ганебна? - Петрович говорив не піднімаючи голови. - Бо подвиг бійців скомпрометували, перетворили в фарс, в виставу, що закінчилась трагедією.
- Хто? Навіщо? - майже кричала Киця.
- Схоже, за мінськими угодами він відходив сепарам. Але просто визнати це, відвести війська і здати його, командування не наважувалось. Не популярним був би такий крок.
Тому й вибрали інший варіант здачі. Дозволили ворогу перерізати дороги до аеропорту, щоб потім "кіборгам" або героїчно проскакувати під ворожим вогнем, або проходити для ротації принизливі шмони на сепарських блокпостах. Дозволили таким чином бажаючим хлопчикам погратись в "кіборгів", щоб потім їх там і утилізувати.

- Не вірю! Не може цього бути! Ти цинік! - майже істерично кричала Киця.
- Я лише кажу про факти  і що за ними стоїть, - тихо і сумно сказав Петрович. - Ти думаєш, що домовленості обмежувались тільки тим, що опублікували в Мінську?
Там опублікована лише загальна стратегія руйнування України. А є повно й не опублікованих умов капітуляції.

- Що ти маєш на увазі?
- Заборона використання авіації, наприклад. Знаєш скільки літаків виготовила Англія в 1943 році? Сто тисяч.
А скільки Україна виготовила за 5 років війни? Нуль. І це при тому, що є кілька авіаційних заводів. Які стоять. І навіть маленьких безпілотників не виготовляють.
Чому? Не можуть? Могли робити "Антеї", "Руслани", "Мрії", а тепер нічого не можуть?
А скільки крилатих і балістичних ракет виготовила Німеччина в 1943-44 роках? Десятки тисяч. А скільки Україна? Нуль. Чому? Не може? Могла робити міжконтинентальні ракети, а тепер навіть малих і середніх не може?
Німці з нуля технології в короткі терміни розробляли, а ми за готовими вже технологіями і зразками не можемо? Маємо кілька десятків ще радянських "Точка У" і навіть щось подібного не можемо повторити? А чому німці 75 років тому могли робити десятки тисяч ракет, які і в кілька разів більше вибухівки несуть ніж "Точка У" і на більші відстані можуть летіти?
А може справа не в тому, що не можемо? Чому стоїть Південмаш? Це в війну повинні стояти авіаційні і ракетні заводи?

- Але ж розробляються якісь ракети, виготовляються танки, бронемашини, - не здавалась Киця.
- Ага, розробляються ракети для Саудівської Аравії за її гроші, виготовляються танки для  Таїланду. А для внутрішнього користування випускаються лише бронемашини. Для поліцейських функцій і прикордонників.
Хіба так поводяться воюючі країни? Та навіть патронного заводу не спромоглись  побудували. Не кажучи вже про виробництво артилерійських чи реактивних снарядів. Навпаки, регулярно вибухають найбільші  склади з реактивними і крупнокаліберними снарядами. І я зовсім не здивуюсь, якщо це є елементом, способом роззброєння за умовами капітуляції. Щоб імідж влади не псувати, яка цілком задовольняє Кремль.
Назва: Осінній сон 11.
Відправлено: Анатоль від 11 грудня 2018 14:16:52
- Невже все це правда? - втрутився і я в розмову. - Коли  я був студентом то теж мріяв про самостійну Україну, але зовсім не такою її уявляв. Якби мені сказали тоді, що через 50 років  Україна буде такою... Я б нізащо не повірив.

- Та то він згущує фарби, - пояснила Киця. - просто почувається ображеним, звідси й такі оцінки.
- Петровичу,  розкажіть про себе, - попросив я. - Як Ви опинились тут, в цьому підвалі. У Вас же була своя квартира.
Петрович встав, взяв чайник і пішов долити  води, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що не всі розділяють його погляди на ситуацію.
Довго не повертався, чекаючи, поки вода  закипить.

- А як Ви  опинились на вулиці? - поцікавився  я тим часом в Киці?
- Ну, в тебе зовсім такту нема. Питати таке в жінки... Та й подобається мені наша теперішня компанія. Нюп, Петрович... Та й ти, схоже, непогана людина. Тільки якийсь... - вона замовкла, підбираючи потрібне слово.

Тим часом повернувся Петрович з чайником. Все ще насуплений.
- Що тут розказувати? - почав він невдоволено. - Одинокий пенсіонер з квартирою - вважай в групі ризику. Багато шакалів думає, що це не справедливо – пенсіонер в двокімнатній квартирі. Що їм, молодим, квартира чи гроші за неї більше потрібні ніж пенсіонеру, якому вже й до ями пора, щоб не обтяжувати суспільство своїм існуванням.

- І що ж конкретно з Вами сталось.
- Пенсія в мене невелика. В зимовий період менша за комунальні платежі. Але субсидій я не оформляв, не вважав себе бідним чи немічним, гордість не дозволяла, та й всякої  бюрократичної тяганини не люблю.

- А як же Ви жили?
- Підробляв трохи. То комусь комп'ютер відремонтую, чи телефон. Не гребував і кавомолками, фенами чи утюгами. Якось тягнув.

Почали мені приходити платіжки з субсидіями. Ну, думаю, молодці, не примушують старих людей ходити по інстанціях, принижуватись. Автоматично призначають субсидію тим, кому за законом має бути.
Не буду ж я кудись ходити відмовлятись. Тим більше що і багатші мене оформляють собі.
Тож пару років я жив спокійно, на хліб вистачало, навіть на якісь залізяки з барахолки для моїх іграшок.
А тут раптом почали надходити платіжки на десятки тисяч. Я питаю - що це означає? Кажуть - вийшла помилка. Тобі помилково нарахували субсидію, бо ніяких документів на її оформлення ти не подавав.
Але ж це не моя помилка, якби не давали субсидії автоматично, то я міг би подати заявку чи просто платити повністю, як і раніше. А так де я таку суму зараз знайду?

- Ясно, у Вас відібрали квартиру за борги, які штучно організували, - здогадався я.
- Ну, насправді там було все трохи складніше, але суть така.
- Розкажіть конкретніше, мені цікаво.

- А мені не цікаво, - скривився Петрович. - Колектори, опис майна, погрози конфіскувати і продати по ціні металолому моє обладнання, що збирав десятиріччями, організація заяв від сусідів, що то я заливаю їх, то шумлю, то димлю, хоч ніколи жодних претензій від них не мав.
 Плюс антисанітарія, порушення правил пожежної безпеки, загроза обвалу від не передбачених для житлових приміщень залізяк. А ще незаконне підприємництво, несплата податків, суди...
Розіграли ролі поганого і доброго "слідчого". Добрий запропонував продати квартиру, натомість вони купляють мені хату в селі і перевезуть туди все моє обладнання.
Я погодився на переїзд. Бо однаково б не відчепились. При перевезенні половину моїх залізяк розікрали.

Хата виявилась нікчемною розвалюшкою, практично без електрики. Провести туди нормальну електрику виявилось нереально дорого...
- Ти ще скажи спасибі, що живий лишився, а не закопали тебе десь там в ліску, - додала оптимізму Киця.

- А як тут, в підвалі опинились? - запитав я.
- Поговорив зі знайомим бізнесменом, я йому колись комп'ютер ремонтував. Він допоміг переїхати сюди в підвал. От і вся історія.
- Тут непогано, - зауважила Киця. - Якщо  добрі люди куди не наскаржаться, що тут бомжатник розвели, і не вижене хазяїн, то можна жити.

- Ну, добре, дякую за все, мені пора, - я підвівся з-за столу.
- Ну чого тобі туди йти? - підвелась і Киця. - Вже темно, що ти там зараз знайдеш? Залишайся. Скоро Нюп  прийде, тобі має бути цікаво з ним поговорити. Нюп, він... незвичайна людина. Можливо ти і про себе щось зрозумієш, поговоривши з ним.
- Звичайно, залишайтесь, - підтримав Кицю Петрович, - а завтра, якщо захочете, то підете в свою барлогу. Хоча краще б тут лишались. І компанія хороша і погратись тут є чим, - кивнув на свою майстерню.
 
Я стояв в нерішучості. Щось незрозуміле, підсвідоме тягнуло мене в парк. Але ж не зайвим було б і з цим знаменитим Нюпом поговорити. Може й справді щось проясниться для мене.
 
Врешті-решт аргументація розуму взяла гору над підсвідомою тягою і я вирішив залишитись.
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: Вело від 14 грудня 2018 17:01:39
https://b.radikal.ru/b37/1812/9d/39d7a459a732.jpg
Назва: Осінній сон 12
Відправлено: Анатоль від 8 січня 2019 21:48:40
Звук музики, що раптово заграла, примусив мене здригнутись. Петрович встав і пішов до вікна. На підвіконнику світилась  якась тоненька коробочка, розміром з долоню. Звук йшов звідти. Петрович приклав коробочку до щоки.

- Нюп?! - радісно вскочила Киця і побігла до Петровича.

Я остовпів. Чомусь думав, що їхній загадковий Нюп - це людина, а воно он що.

- Хоче, щоб ти вийшла з тачкою йому назустріч, - звернувся Петрович до Киці.
Та швидко схопила щось невеличке,  легеньке, з двома колесами, напевне то і була розкладна тачка, і вибігла на вулицю.
Я теж підійшов до вікна.
 
- Що це? - кивнув на коробочку.
- Сяомі, - відповів Петрович.
- Не розумію.
- Смартфон.
Я знизав плечима і розвів руками, показуючи, що однаково нічого не зрозумів.
- Ну, мобільник такий.
Побачивши, що я продовжую стояти з німим запитанням, Петрович пояснив: - телефон.

- А-а-а, рація, - здогадався я, - так це Ви з Нюпом розмовляли. А то я був уже подумав, що Нюп... А чому воно світиться?
- Ви що, мобільника ніколи не бачили? -Петрович подивився на мене з недовірою, чи не розігрую я його.
- Не знаю, може й бачив. Я помічав в парку, що люди йдуть і говорять самі з собою. Мене це ще здивувало. Але в декого в руках навіть коробочки такої не було.

Петрович почав показувати і розказувати мені про можливості смартфона.
- Так там ціла обчислювальна машина! - вигукнув я. - Така підійшла б і для керування космічними кораблями, маленька, легенька.
- І потужна - добавив Петрович.
- Наскільки потужна?
- Ви про які роки пам’ятаєте?
 
- Десь так 71-й. В університеті була потужна обчислювальна машина. Дві зали займала. Могла робити 200 тисяч операцій в секунду.
- Ну, дві зали в космічний корабель не поміститься, давайте порівняємо з тим комп'ютером, який був на Аполлонах, що літали на Місяць. На той час це були найновіші розробки. В них вперше мікросхеми використали. Той комп'ютер і обчислювальні операції робив, контролював рух, навігацію, керував автоматичною посадкою і стиковкою. Він мав розміри біля пів метра і вагу 32 кілограми.
- Я згоден, то була, мабуть, потужна машина, і невелика.

- А оця іграшка, - Петрович підкинув смартфон на долоні, - в мільйон разів потужніша.
- Та ну, - не повірив я.
- Давайте порівняємо характеристики. Оперативна пам'ять комп'ютера Аполлона 4 кілобайти. А тут 4 гігабайти. В мільйон раз. Постійна пам'ять Аполлона 72 кілобайти, а тут 64 гігабайти, а з врахуванням карточки пам'яті то і більше ста. Тобто більше ніж в мільйон разів.
Скільки той міг робити операцій в секунду? Сорок тисяч додань чи тисячу двісті множень. А цей мільярди. Кожне з восьми ядер.

- Фантастика! Ніколи б не подумав. Хоча я й передбачав, що таке колись буде. Пам'ятаю, розказував бабуні, що скоро книжок не буде, а буде в кожного лише одна книжка, куди можна буде завантажувати в бібліотеці будь-яку іншу. І вона буде і телевізором, і магнітофоном і фотоапаратом... Але щоб таке маленьке, плоске і настільки потужне… Кольорове зображення, не мигає, не сніжить, звук чистий, камера така мікроскопічна і якісна... Такого і уявити не міг.
Електроніка фантастично просунулась за ці 50 років. На Місяць, напевне, вже як на трамваї їздять, а на Марс в відпустку...
- Останній політ людей на Місяць був у 1972. Аполлон 17.
- Як це? Чому більше не літали? Що сталось?

На вулиці почулись голоси. Петрович пішов до дверей і допоміг Киці спустити по сходах тачку з великим мішком. Ззаду йшов високий чоловік років 55. Напевне це і є той їхній знаменитий, загадковий Нюп. На бомжа він не був схожий. Та й на вченого також. Швидше на якогось артиста. І одягом, і виглядом, і манерами.
В руках у нього був поліетиленовий кульок.

- О, кого я бачу! Сам Чахлик Невмирущий до нас завітав! Якраз вчасно, - він потрусив кульком і поклав його на стіл. - Виключно вдалий сьогодні день. І Петровичу іграшок цілий мішок.

Але Петрович і сам вже зорієнтувався в ситуації і повільно витрушував з мішка на підлогу якісь скарби.
- Ага, фени, кавомолки, міксери, електронні ваги, ліхтарики, о, і з сонячними батареями, - бурмотів він, коментуючи вміст мішка.

- Це звідки, теж з смітника? - поцікавився я.
- Закон збереження емоцій, - філософськи відповів Нюп. - Якщо в когось зменшується радості, то в когось іншого збільшується.
- Вкрали?
- Фу, як ти міг про Нюпа таке подумати? - заступилась за свого кумира Киця. - Він що, депутат якийсь чи міністр?
- Склад з побутовою технікою горів, - пояснив Нюп.
- А-а-а, а я то був подумав, що таке на смітнику можна знайти.
- Можна ще й  не таке, але не тут. Район тут пролетарський, а от в якомусь елітному... Там і телевізори бувають, і  комп’ютери і телефони... Та й меблі ще хороші і одежа. Але то не для нас.
- Чому?
- За хороші місця конкуренція, війни. Там свої банди.
- Зате у нас спокійно, - втрутилась в розмову Киця. - Ну, часом гастролери навідуються, але не часто.

- Так, всі за стіл, - скомандував Нюп, - а то я щось зголоднів. Кицю, постав чайку.
- Та ми вже тут ...- почав я.
- Такого ви не їли, - Нюп висипав на стіл вміст кулька. Ковбаса, сало, свіжий хліб, консерви, помідори... Я зачаровано дивився на цю розкіш, не в змозі відвести погляд.
- Я вже, певне, піду, - видавив з себе. - Пізно вже, а завтра рано вставати.
- Оголошую завтрашній день вихідним, - урочисто виголосив Нюп. - Чи навіть святковим. Ніякої роботи.
- Ура-а, - застрибала від радості Киця.
Назва: Осінній сон 13
Відправлено: Анатоль від 8 січня 2019 21:50:04
- Крім Петровича, - уточнив Нюп. - Для нього якраз запарка. Треба  все це переглянути, перевірити, підмарафетити, тут багато чого підгорілого, оплавленого, чи й просто закіптюженого. А на вихідні - на ринок.

- Та для Петровича зайнятись залізяками і є святом, - Киця кивнула на Петровича, що вже на колінах захоплено рився в купі обгорілого мотлоху.

- А в вихідні на ринку будете продавати це? - я поглядом вказав на купу техніки.
- Навпаки, будемо купляти, - радісно оголосив Нюп.
Я дивився на Нюпа і не розумів, це він так жартує, чи серйозно.

- Там сьогодні не я один отоварився, - пояснив Нюп. - Тож в вихідні на ринку все це буде за демпінговими цінами. Так що Петровичу буде задача відбирати, що там варте, а я це куплятиму.
- А чому не Петрович?
- Нюп зможе купити вдвічі дешевше, - пояснила Киця. - Петрович не вміє торгуватись. Йому що скажуть - те він і платить.
- А через пару тижнів все це буде в кілька разів дорожчим, - добавив Нюп. - Такий закон природи: хочеш все зараз, не вмієш чекати - матимеш менше. А  нам спішити нікуди, та й склади не кожен день горять.

- Панове, прошу всіх до столу, - Киця постелила на стіл газету і різала на кусочки принесене Нюпом. - Сер, вас це також стосується, - звернулась до Петровича, що все ще порпався в залізяках, - тільки руки не забудьте помити.
І вас, мсьє, - це вже до мене, - ось ваше почесне місце.
 
Я почувався незручно, що ніяк не причетний до цієї розкоші, тому відламав собі лише трошки хліба і відрізав малесенький шматочок сала.
- Не соромся, не обмежуй себе ні в чому,  тут всі свої, і це не ресторан, платити не треба, - Киця помітила мою скромність.
- Та я не знаю, як мій організм реагуватиме на це, - виправдовувався я.

- Їж нормально, а то хоч і Чахлик, а помреш від такого посту, - підтримав Кицю Нюп. - До речі, ти став краще виглядати.
- Помився, чисту одежу дали, - зніяковів я.
- Та я не про це. Погляд в тебе став якимсь осмисленим, а то був зовсім відсутнім. Може ти згадав що?
- Дещо згадав. З молодості. Точніше сон мені приснився, що  я - першокурсник і планую зробити щось велике в житті, типу розібратись з механізмами старіння і навчитись ними керувати. І сон був настільки яскравим,  що коли я прокинувся, то цю теперішню реальність сприйняв за сон. Ну і з тих пір, тобто вже три дні, я все пам'ятаю.
 
- Ну що ж, маємо ще одне підтвердження закону Нюпа, - він зразу став якимсь серйозним і задумливим.
- Що за закон? Киця казала, що Ви теж чимсь подібним займались. Розкажіть про себе.
- Так, розкажіть, - підтримав мене Петрович.

Нюп витримав досить довгу паузу і, не піднімаючи голови і не перестаючи повільно жувати, почав розповідь.
- Був я молодим і талановитим біохіміком. Зробив цікаве відкриття і хотів взяти його темою своєї дисертації. Звучало це так: "Селективні блокатори мейозу".
Тему собі я сам вибирав, працював над нею теж самостійно, тож вписувати когось співавторами не мав наміру.
Та й робота сама-по-собі була значною і цінною, тож тратитись на всякі хабарі, подарунки чи фуршети я теж не збирався.
Але те, що робота перспективна, що навіть тоді на ній мільярди можна було заробити, розумів не лише я. Тож палки в колеса...

- Як мільярди, чого мільярди? - перебила його Киця.
- Доларів. Чи фунтів. Євро тоді ще не було.
- На чому ж там можна було заробити? - не втримався і Петрович.
- На котиках, собачках, мишках, лінивцяв, комарах... - спокійно  сказав Нюп.
- Поясніть, -  попросив я.
- Все дуже просто, - якось  неохоче почав він, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що приходиться пояснювати такі елементарні речі. – Стадію поділу мейозом проходять лише статеві клітини. Заблокувавши процес мейозу ми зупиняємо дозрівання статевих клітин.
 
- Ясно, така собі хімічна кастрація, - здогадався Петрович.
- І без всякого побічного впливу на решту клітин організму, - добавив Нюп.
 - Штука справді хороша, проблему з неконтрольованим розмноженням домашніх і бездомних тварин можна вирішити ефективно і гуманно – з’їв собачка пігулку, і гуляй собі.
- Це якби ще тих господарів, що викидають собачат і котенят на вулицю нагодувати такими пігулками, - сердито сказала Киця.

- А ці блокатори універсальні, чи видоспецифічні? - ця тема чомусь мене також зацікавила.
- Видоспецифічні. Це складні білки і пройти просто через мембрану клітини вони не можуть. Потрібні спеціальні транспортні засоби, як у вірусів.

- А расоспецифічними можна їх зробити? Тоді для Китаю проблему перенаселення можна було б легко вирішити, - пожартувала Киця.
- Китайці цю проблему вже краще вирішили, - авторитетно заявив Петрович. - Вони заохочують міграцію в інші країни. Їдь в Канаду, і там хоч десять дітей май.
Така собі мирна експансія. Через деякий час половина населення Землі буде китайцями.

- І чому ж ти мільярд не заробив? - Киця з жалем подивилась на Нюпа.
- В Союзі заробити було неможливо, - відповів за Нюпа Петрович. - Це треба було на Захід їхати.
- Була в мене така думка, - без ентузіазму сказав Нюп, - але тоді не випускали.

- А ти міг би зараз таких пігулок наробити? - в Киці явно якась ідея з'явилась.
Нюп засміявся і явно повеселішав. - Хочеш котяків на смітнику ощасливити?
- А й справді, - оживився Петрович, - таке зараз і в нас продавалося б.

- Ох і темні ж ви люди, - зітхнув Нюп. - Як же ви на коліні складні білки збираєтесь синтезувати, ще й в значних кількостях?
- А як їх синтезують? - поцікавився я.
- Для масового виробництва треба бактерій запрограмувати на їх синтез. Відповідну білку ДНК синтезувати, зробити з неї ген, забезпечити промотором, вбудувати в геном бактерії... - Нюп махнув рукою. - Це окрема задача для спеціалістів з генної інженерії. А ще виділення і очистка...
Назва: Осінній сон 14
Відправлено: Анатоль від 8 січня 2019 21:51:27
- І що ж сталось з Вашою темою?
- Її закрили. В усякому разі для мене.
- І тоді Ви зайнялись еліксиром молодості?
- Зараз же не середні віки, щоб так формулювати. Я зайнявся проблемами геронтології.

- А ти мені грамульку еліксирчику виділиш? - Киця награно благально подивилась на Нюпа. Навіщо тобі стара подруга? Молода ж цікавіше.
- Станеш молодою, так ми тут тільки твого хвоста побачимо,  знаємо тебе, - сказав Петрович. - До речі, Кицю, чайок закінчився.

- Сер, а ви не знаєте де тут кран з водою і розетка? Можу поділитись цією цінною інформацією. Безплатно.
Петрович з докором похитав головою, мовчки взяв чайник і вийшов.

- А які Ваші досягнення в цій сфері? - поцікавився я.
- Мені повезло, - відповів Нюп, - я раніше відкрив закон Нюпа.
- Раніше за кого?
- За себе.
- Не розумію.
- Нюпа мало хто розуміє, - багатозначно, і навіть з гордістю сказала Киця.
- Раніше, ніж  зробити щось важливе для керування процесом старіння, - пояснив Нюп.
- Однаково не розумію, а що за закон Нюпа? Про що він?  Як формулюється?

- Формулювань може бути багато. Найзагальніше з них - "Еволюція повинна тривати".
- А конкретніше?
- Ну, таке наприклад: "На кожному рівні організації життя існує Бар'єр Нюпа".

- Поясніть детальніше, я нічого не зрозумів.
- Ти закон збереження енергії знаєш? - раптом перевів тему Нюп.
- Ну-у, енергія не зникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, - сказав я автоматично, не розуміючи, до чого він хилить.
- І є конкретні формули для різних видів енергії, які можна прирівнювати. А існує й таке загальне формулювання - "Вічний двигун неможливий". Причин, чому не будуть працювати якісь конкретні конструкції "вічного двигуна" може бути багато різних. Але вони завжди є.
Аналогічно закон Нюпа стверджує, що "Еліксир безсмертя" неможливий. А  Бар'єри Нюпа є тими конкретними причинами, чому він неможливий.

- А можете навести конкретні приклади таких бар'єрів?
- Не виключено, що переді мною сидить такий конкретний приклад, - з посмішкою Нюп глянув на мене. - Чи, точніше, результат його роботи.
Киці, видно, теж не сподобалась така розмова, де вона мало що розуміла.
- А можна так пояснювати, щоб і дамі не було нудно? - звернулась вона до Нюпа.

- Можна, теорію відносності, наприклад. "Все в світі відносне" - сказав студент і відніс в ломбард останні штани. Або як трансформатор працює? "У-у-у-у-у..."

- Нюпчику, давай без випендрьожу і цих сміхуйочків, ми й так знаємо, що ти вумний. Говори просто, попу-лярвно, щоб і мені було зрозуміло і цікаво.
- Щось наша Киця розійшлась сьогодні, - Петрович повернувся з чайником і почув кінець розмови. - Чи це чайок на неї так подіяв?
- Добре, популярвно так популярвно, - погодився Нюп. Після паузи, пов'язаної з наливанням чаю він продовжив.                                                                                   

- Чому нема безсмертних організмів? - він оглянув присутніх, ніби чекав від них відповіді. - Ви думаєте, що природа, чи Творець (це хто у що вірить) не могли такого придумати, створити? Чи це неможливо в принципі?

- Так ніби ж Ваш закон і стверджує, що це неможливо, - нагадав я.

- Е ні! - радісно вигукнув Нюп. - Я такого не казав!
- Ну як же... - почав я, але замовк, побачивши, що Нюп збирається продовжувати.
- Закон Нюпа не каже, що безсмертя неможливе. Він стверджує, що на різних рівнях організації життя закладені механізми самознищення. І обійти їх неможливо.

- Тобто еволюція, чи Творець спеціально їх туди заклали? - висловив я здогадку.
- Саме так, Чахлику. Притому все зроблено дуже хитро і надійно.
- Творець ладно, хтозна що в нього на умі, а навіщо ж природі винаходити такі хитромудрі механізми?
- Щоб еволюція не припинялась!

- І яке діло неживій, сліпій, не мислячій природі до життя, до еволюції? - гіпотези Нюпа здавались мені дуже сумнівними.
- А навіщо  природі закон збереження енергії, імпульсу, заряду...?
- Така її суть. Це - фундаментальні властивості матерії.

- А навіщо еукаріотам надлишкова ДНК, інтрони?
- Е-е-е, ми ж домовились, що без матюків, - виразила своє невдоволення Киця.
- Кицю, іншими словами, якщо викинути 90% твоєї ДНК, то ти цього й не помітиш.
- А якщо викинути 90% твоїх мізків, то ти б від цього тільки покращав, - огризнулась та.

- Так ось, - продовжив Нюп, - тільки на копіювання цієї ДНК організм тратить в десять раз більше ресурсів, ніж необхідно. А, враховуючи її розміри, потрібно за допомогою спеціальних білків вкладати її в компактні хромосоми, А молекули ж в постійному русі, нитки ДНК заплутуються, потрібні спеціальні механізми їх розплутування, розрізання нитки для проходження через петлю і знову зшивання...
А ще захист всього цього господарства в спеціальному ядрі з контрольованим транспортом молекул через його подвійну мембрану.
А навіщо здались інтрони, не кодуючі вставки в гени? Тільки для того, щоб ускладнити роботу інформаційної РНК? А їх же потрібно якось виявляти, вирізати, куски РНК зшивати...
 
І для чого все це організму? Що він від цього має? Анічогісінько крім величезних зайвих витрат. Йому це зовсім не потрібно. Це для нього є шкідливим. Тільки сильно ускладнює і здорожує життя організму, що робить його неконкурентоздатним в природному відборі.
Нюп зробив паузу, щоб ми могли усвідомити цей парадокс.

- А це потрібно не організму, - Нюп підняв палець, підкреслюючи важливість сказаного - це потрібно Еволюції.
- Все це якимсь креаціонізмом пахне, - перервав мовчання Петрович. Тиск відбору організм же на собі відчуває, яке діло якійсь амебі, черв’яку чи жабі, до еволюції? Їм самим тільки б вижити.
Назва: Осінній сон 15
Відправлено: Анатоль від 8 січня 2019 21:52:28
- А є якесь пояснення цього парадоксу без притягнення для цього Творця з його зацікавленістю в еволюції? - запитав я.
- Є, звичайно, - відповів Нюп, - інакше б це було прямим і неспростовним доказом існування Бога.
- Але ж тут явне протиріччя з принципом природного відбору. Такі механізми повинні були б зникнути, навіть якби й випадково появились, викинуті природним відбором разом з організмами - їх носіями.

- Ці механізми настільки прискорюють еволюцію, що роблять можливим появу нових організмів, що займають інші ніші, чи навіть інші рівні життя раніше, ніж їх носії будуть витіснені природним відбором. Відбувається втеча від природного відбору на інші рівні.
 
- А як діють ці механізми, чому вони сильно прискорюють еволюцію?
- Якщо коротко, щоб дама не заснула, - Нюп з посмішкою глянув на Кицю, - то надлишкова ДНК дає можливість накопичувати мутації в непрацюючих генах і випробовувати час від часу цілі комплекси мутацій, не втрачаючи їх. А клаптикова структура генів дозволяє експериментувати не з окремими точковими мутаціями, а формувати нові білки з готових функціональних блоків.
 
- Все це дуже цікаво, але яке воно має відношення до безсмертя?
- Я привів приклад того, що не все в організмі працює на його користь. А може бути і на шкоду організму, якщо це сприятиме еволюції, - відповів Нюп.

- Ясно, безсмертя - це зупинка еволюції, тому в кожному організмі закладені механізми його смерті, - здогадався я. - І що це за механізми?
- Наприклад лічильник кількості можливих поділів клітин, коли спеціальний хвіст хромосоми з кожним поділом зменшується, гени старіння, гени смерті. Те, що такі механізми є ні для кого не секрет, - почав Нюп. - Їх роботу ми спостерігаємо повсюди. В окремих випадках дуже яскраво. Наприклад загибель осетрів після відкладання ікри, подібне є і в комах і в рослин.
Закон Нюпа не про це. А про те, що такі механізми є на кожному рівні життя, починаючи від молекулярно-генетичного рівня до психічного і навіть соціального. І що важливо, що обійти їх неможливо.

- Хіба не можна якось вимкнути, заблокувати ген старіння? - з надією в голосі спитала Киця.
- Можна, але ти тоді від раку помреш, чи від автоімунних хвороб. Ці механізми хитро прив'язані до інших життєво важливих механізмів. Заблокуєш ген старіння і розладнається робота чогось іншого.
І це не випадково. А щоб вони не могли видалитись в результаті якихось мутацій чи цілеспрямованого втручання.

- Ну, на рівні організму - можливо так і є, - погодився я. - А які ж можуть бути бар’єри на рівні психіки чи на соціальному? Адже людина психологічно не проти того, щоб стати  безсмертною, та й суспільство навряд чи буде заперечувати.                                                                                                                                                             
         
- А вони спрацюють так, що ти і не здогадаєшся в чому причина твоїх проблем. Варто тобі ліквідувати бар’єр на якомусь одному рівні, зразу ж спрацює на більш високому. І ти або впадеш в депресію, чи навпаки, зійдеш з розуму від ейфорії, чи покінчиш самогубством, чи ще зробиш якісь вчинки,  в результаті чого втратиш можливість продовжувати роботу в цьому напрямку.

- Ну, це психологічні причини, а соціальні?
- Суспільство може заборонити з якихось релігійних чи ідеологічних причин цим займатись. Чи почнуться бунти, революції, війни, що відкинуть суспільство далеко назад.
 
- А тебе на якому рівні викинуло сюди, - Киця поглядом обвела підвал, - на психологічному чи соціальному?
 
- Як я вже казав, мені повезло, я відкрив закон Нюпа раніше ніж спрацював один з захисних механізмів. Тож замість розбивати голову об стінку, чи об трубу, -  Нюп з натяком глянув у мій бік, - я вирішив схитрити і обійти цей закон.

- Але ж закон Нюпа говорить, що його неможливо обійти, - я постарався зловити його на протиріччі.

- Навіть закон збереження енергії не є абсолютом. Чув про інфляційний період розширення Всесвіту?

- Але ж Ваш закон більш фундаментальний, - я з посмішкою глянув на Нюпа, - він же не має винятків.
- Я розумію твою іронію. Так, еволюція має продовжуватись, так, бар’єри Нюпа є на кожному рівні життя і їх неможливо обійти.
Але, повторюю, Закон Нюпа не говорить, що безсмертя неможливе.

- Мені здається, що цей висновок є прямим наслідком закону Нюпа, - не здавався  я.
- Спочатку і я так думав, але потім придумав красивий фокус як його обійти.

- І схоже таки обійшов, раз опинився в нашій дружній компанії - зіронізувала Киця.

- В чому ж цей фокус? - мені було цікаво почути, як же Нюп викрутиться з цього, як мені здавалось, логічного  протиріччя.

- Ей, народ! - раптом ніби прокинувся Петрович, що, здається, вже задрімав за столом. - А ви знаєте котра зараз година? А в мене завтра трудовий день.
- Так, пізно вже, - я встав з-за столу. - Мені все дуже цікаво, але щось трохи втомився. Піду вже.
- Та куди Вам йти на ніч? Залишайтесь. Тут і ліжко Ваше, ніхто його нікуди не прибирав, - Петрович кивнув в  напрямку матраца біля стіни.                                     

- Та він соромиться, що його куртка мишами ще не пахне, тож вирішив привести її в ямі до звичного йому аромату, - насмішкувато сказала Киця.

Цей аргумент подіяв на мене. Не хотілося б доводити чисту куртку до вигляду і запаху мого пальто. Тож я вирішив залишитись.
- Але Ви завтра розкажете свою історію? - звернувся я до Нюпа.
- Ну, якщо цікаво...
Назва: Осінній сон 16
Відправлено: Анатоль від 7 лютого 2019 14:10:23
Прокинувся я пізно. Цілу ніч снились якісь неприємні сни. Сни були різні, але тема в усіх була одна - я не можу попасти додому, забув де живу.
То йду по гуртожитку і не можу згадати навіть на якому поверсі.
Здається отут, в цій кімнаті,.. Заходжу, а там якісь незнайомі люди. І нема в кого спитати. Чомусь знайомі не попадаються.
 
Ага, здається ось точно в цій. Але чомусь моє ліжко зайняте. Напевне мене довго не було...
Та ні, в мене окрема кімната. І там різні залізяки, прилади. Там так затишно. Оце, здається, вона. Але чомусь двері виламані, і якісь люди лазять через вікно...

А чому це я в гуртожитку? В мене ж ніби десь є квартира. Точно є, от тільки не можу згадати де. А чому я там не живу? І чи взагалі там жив? Здається бував. Колись давно.
Але і вона, напевне, кимсь вже зайнята. Надто довго мене не було.

Чомусь думка, що я хочу додому, але не знаю де живу, витіснила всі інші думки.  Я почувався собакою, що загубилась і бігає в паніці туди-сюди з одною лише думкою - знайти шлях додому, до знайомих людей.
З цими болісними почуттями я й проснувся.

Нюпа і Киці не було. Петрович займався своїми залізяками.
- А, Ви вже встали, - побачив він, що я піднявся з свого матраца, - сніданок на столі. Ми вже поїли, але будити Вас не стали. Вихідний же.
- Та мені якось незручно... Я ж не заробив...
- Ще заробите. Допоможете мені з оцим? - він кивнув на купу техніки.
- Я не знаю, чи зможу.
- Зможете, тут нічого складного.

Виявилось, що з щіткою, ножівкою, напилком, шкуркою і паяльником я цілком справляюсь. Мені здалось, що і на станках міг би працювати.
Значить в минулому житті я був скоріше "фізиком" ніж "ліриком".
Ну що ж, це теж деяка інформація про моє минуле. Хоча нічого дивного, адже і студентом я не планував бути бухгалтером чи письменником.
Працювати руками мені подобалось, це відволікало навіть від болісних думок про моє минуле. Тож до обіду я з задоволенням допомагав Петровичу. І обідати мені не було вже так соромно.

- Відпочивайте, - сказав Петрович після обіду. - Сьогодні ж вихідний день.
- Навіть святковий, - усміхнувся я, згадавши Нюпа.
Хотілось лягти на свій матрац і подрімати, але якась сильніша внутрішня потреба переважила післяобідню лінь і сонливість.
- Піду прогульнусь, - сказав я Петровичу.
- Ви ж не зникайте, до вечора повертайтесь.
Я кивнув і вийшов. Ноги несли мене в парк. Потрібно знайти ту жінку з рюкзаком. Можливо вона мене знає, тож зможе розказати хоч щось про ці 50 років мого життя.


Ну, не дарма Нюп сказав, що сьогодні святковий день. В усякому разі для мене - так точно. По доріжці, назустріч, йшла знайома вже жінка з рюкзачком.
Серце болісно закалатало, запаморочилось в голові. Тільки б не втратити свідомість...
Я підняв руку, щоб зупинити її і якось почати розмову. Проходячи мимо вона теж підняла руку, вітаючись, і УСМІХНУЛАСЬ.

Ніби від раптового удару грому всі мої плани поговорити враз розпались в пилюку. Я стояв нерухомо як вкопаний,  не міг навіть поворухнутись.
Це була Вона. Така усмішка тільки в Неї. Єдиної в світі. Більше так не усміхається в цьому світі ніхто.
Але ж як таке може бути? Чому вона така молода? Може це Її дочка, чи онучка? Та ні, таке в спадок не передається. Це - Вона.
Я тільки дивився їй вслід, не в змозі розібратись зі своїми почуттями. І лише коли жінка зникла з поля зору прийшов трохи до тями.

Ну добре, поговорити і щось вияснити про своє минуле не вдалось. Я виявився не готовим до такої несподіванки. Але це не страшно. Якщо протягом чотирьох днів я зустрів її два рази, значить ще зустріну.
Хто б то не був, головне - що вона мене знає. А значить і я щось дізнаюсь про себе.
Вечоріло. Я повільно пішов в напрямку бази №1, обдумуючи деталі майбутньої зустрічі і розмови. На душі було радісно, відчувалось навіть якесь піднесення.

Киця і Нюп були вже вдома. Киця щось різала на столі, а Нюп розмовляв з Петровичем. Напевне ринкові стратегії обговорюють.
- Ти якраз вчасно, - Киця підняла погляд від столу. - А то ми вже думали, чи прийдеш сьогодні, чи віддаси перевагу компанії своїх мишок.
Я розумію, - продовжила вона після деякої паузи, - вони молодші, і все таке...
- Та ні, ваша компанія мені більше подобається.
- Чому ж тоді уникаєш її?
- Та я не уникаю, просто мені треба щось вияснити...
- І миші краще допоможуть тобі це вияснити ніж люди?
- Та ні, справа не в мишах. Я не можу цього пояснити, але в мене таке відчуття... мені здається, що це якось зв’язано з парком.

- Панове, прошу до столу, - Киця підвищила голос, звертаючись до Петровича з Нюпом, які продовжували щось обговорювати біля купи побутової техніки.

За столом Киця і Нюп весело ділилися враженнями від сьогоднішньої поїздки до міста, яку вони називали культурною програмою. Петрович щось говорив про свої залізяки, а я все думав як би це делікатніше перевести розмову на цікаву мені тему.
Нарешті, скориставшись короткою паузою в розмовах, я  звернувся до Нюпа:
- Ви казали, що розкажете свою історію...
- Так, Нюпчику, розкажи, - неочікувано підтримала мене Киця.
- Та я ж, ніби, вчора щось розказував, - видно було, що йому не охота міняти пусте базікання на якусь серйозну розмову. - То на чому ми вчора зупинились?
- У Вас з'явилась ідея, як обійти закон Нюпа і одержати безсмертя, - нагадав я.
- Ідея проста, - неохоче почав Нюп. - Якщо людині це неможливо, бо спрацюють захисні механізми, то доручити цю роботу штучному інтелекту.
По-перше, без нього однаково цього не зробити, бо проаналізувати взаємодію продуктів десятків тисяч генів, і як зміна одних з них вплине на роботу інших, людина не може. Для цього потрібні потужні суперкомп’ютери.
Крім того нам недостатньо, щоб організм був безсмертним. А як це вплине на психіку? Чи не втратиться при цьому жага до життя? Бо тоді який сенс? Чи не буде в нього бажання вбити себе чи інших?
По-друге, штучний інтелект можна сконструювати таким чином, щоб не закладати в його конструкцію бар'єрів Нюпа.
І головне, якщо ж все-таки спрацюють захисні механізми, то удар прийме на себе штучний інтелект, а не люди.

- І Ви зайнялись темою штучного інтелекту? - здогадався я.
- Чому зайнявся? Я його сконструював, - відповів Нюп без зайвої скромності.
- І що ж з ним сталось?
- З ким?
- З інтелектом?
- Темні люди... - Нюп похитав головою. - Такий інтелект - це не соковижималка. Але для перевірки деяких основних моментів мені потрібно було всього лише мільярд доларів.
- Нічого собі: "всього лише мільярд" - включився в розмову Петрович. - Та мені хоча б мільйон, то я б... - він махнув рукою, показуючи несерйозність розмови на тему таких грошей.
- Кажу ж: темні люди, - продовжив Нюп. - Ну що таке мільярд доларів? Це взагалі нічого. На гонку озброєнь тратяться щорічно трильйони. Якийсь власник інтернет магазину має півтори сотні мільярдів. А тут же мова про безсмертя...
- Так і зараз на розробку і виготовлення комп’ютерів, на написання програм витрачаються мільярди, - сказав Петрович, - тож залишилось тільки почекати поки з’явиться достатньо потужний.
- Це зовсім не те, - відмахнувся Нюп.
- А чим Ваш особливий? - поцікавився я. - І скільки потрібно для його побудови, якщо тільки на перевірку якоїсь Вашої гіпотези треба мільярд доларів?
- Може трильйон, а може й ста мільярдів вистачило б. Але це цілком посильна задача для людства. Зменшити на 10% військові витрати і через кілька років буде трильйон зекономлений.
- Так може наявні комп’ютери об’єднати в мережу і одержите необхідне, - запропонував Петрович.

Нюп зробив паузу і зосередився на їжі. Але не тому, що обдумував пропозицію Петровича. Видно йому не хотілось вкотре повторювати які ми темні люди і він вирішив пригасити свої емоції.
Назва: Осінній сон 17
Відправлено: Анатоль від 7 лютого 2019 14:12:52
- От в цьому і є велика помилка, - нарешті сказав він. - Навіть дві дуже великі помилки. Дуже великі.
Ми мовчали, чекаючи продовження і пояснення.

- Почніть з меншої, - попросив я.
- Класичний комп’ютер - це просто автомат, - почав Нюп. Дані на його виході повністю визначаються вхідними даними і внутрішнім станом.
- Ну і чим це погано? - знизав плечима Петрович. - Внутрішній стан, тобто пам’ять, алгоритми можуть бути як завгодно багатими, складними. Та й вхідні дані також. Тож ніяких принципових обмежень для комп’ютера нема.
- Це так здається, - не погодився Нюп, насправді ми маємо тут справу з повним детермінізмом. А для еволюції це не годиться.
- Так і закони фізики детерміністичні, а хочеться вам непередбачуваності - добавте трохи рандому, шумів.
- Це буде той же автомат, тільки зашумлений.
- Ніби людина не є тим же зашумленим автоматом, - розійшовся Петрович. - Та й вся біологічна еволюція - це генетичний детермінізм плюс зашумленість мутаціями. І основа всякої творчості - метод проб і помилок.
- Ну, ще відбір, - вставив і я свої п’ять копійок. - А чим же Ваш комп’ютер відрізняється? - звернувся я до Нюпа.
- Я хіба щось казав про комп’ютер? - Нюп здивовано глянув на мене.
- Ну, як же... - не зрозумів я. - А про що ж ми говоримо?
- Я про те, що класичний комп’ютер не годиться для наших цілей.

- Чому?
- На те є кілька важливих причин. Почну з другорядних, - Нюп насмішкувато глянув на мене. - Щоб створити класичний комп’ютер потрібної потужності і ста трильйонів доларів не вистачить.
- І що ж Ви пропонуєте?
- По-перше - це має бути гібрид класичного і квантового комп’ютера.
- Що таке квантовий комп’ютер?
- Тільки щоб і дамі не було нудно! - Киця вимогливо глянула на Нюпа.

- Класичний працює за алгоритмами, заданими в пам’яті, а квантовий робить обчислення на фізичному рівні.
- Щось типу аналогового, - висловив я здогадку.
- Ні, аналогові комп’ютери теж є класичними, тільки алгоритм обчислень заданий конструкцією. Функції і операції його моделюються макроскопічними фізичними ефектами. А в квантовому використовується властивість частинок ніби прораховувати всі можливі шляхи в своїй поведінці.
- А квантовий ефективніший, швидший за класичного?
- Для деяких алгоритмів на багато порядків. Але цим  його переваги не вичерпуються.
- Так і зараз є квантові комп’ютери, - Петрович не приховував свого критичного ставлення до теорій Нюпа.
- Є, на кілька кубітів, - посміхнувся Нюп.
- На кілька десятків, - поправив Петрович.

- Це мало? - поцікавився я. - А в чому проблема зробити більше?
- Проблема в ізоляції від зовнішніх впливів, - пояснив Петрович. - Нам потрібна суперпозиція хвильових функцій цілком певних частинок, а зовнішні впливи приводять до її деградації, колапсу.
- Ось тут я не згоден, - очі Нюпа засвітились азартом. - Колапсує інформація при переході від квантового до класичного представлення.
- А з цим можна якось боротись? - по вигляду Нюпа я зрозумів, що в нього є  ідеї для вирішення цієї проблеми.
- От в цьому моє ноу-гау! - урочисто заявив Нюп. - Я придумав, як зберегти суттєву інформацію при переході від квантової системи до класичної, ефективний інтерфейс між ними, і без всяких наднизьких температур, складних і громіздких приладів, і практично з необмеженою кількістю кубітів. І що найважливіше, без ізоляції від зовнішнього світу. А це дасть можливість одержувати інформацію про світ безпосередньо, без спеціальних датчиків-рецепторів, які є завжди класичними.
- Як це безпосередньо, звідки одержувати інформацію? - не зрозумів я.
- Не важливо як це називати. Екстрасенсорика, телепатія, яснобачення, інтуїція, передчуття. Інформацію і про неживу природу, і про інших живих організмів, і від глобальних джерел типу егрегори, ноосфери, Космічний Розум...
- І тут Остапа понесло... - посміхнувся Петрович і пішов долити чаю.

- А в загальних рисах Ви можете розказати в чому Ваше ноу-гау? - слова Нюпа мені теж здалися фантастикою, тож я надіявся спіймати його на якихось деталях.
Нюп на хвилину задумався. Видно було, що в ньому борються два бажання: похвалитись своїми ідеями і притримати свої знахідки для більш підходящого випадку.
- Ну, якщо в загальних рисах... - почав він, ретельно підбираючи слова, - що таке фізичне вимірювання? Це одержання значення деякого параметра якоїсь складної системи. Тобто мізерна інформація про систему. Можна сказати, що при вимірюванні відбувається колапс інформації про систему. Але чому вона для нас цінна? Бо в нас є моделі цієї системи, і одержане значення параметра дозволяє відсіяти деякі з них.
Він замовк, спостерігаючи реакцію присутніх. Ми мовчали, не розуміючи, яке відношення має сказане Нюпом до теми розмови.
- Ладно, - сказав він, - намалюємо на площині якусь складну фігуру і спроектуємо її на вісь. Що одержимо? Просто відрізок певної довжини. Тобто вкрай мало інформації про фігуру.
- Це  все зрозуміло, - не витримав Петрович. - В чому Ваша ідея?
- В тому, що інтерфейс класичної системи з квантовою повинен бути не точковий, а типу мережевого, голографічного, тоді не буде такої сильної деградації хвильової функції, чи, точніше, інформації про неї. Мережа, чи голограма може вміщувати набагато більше інформації ніж параметр, число.
- Це неможливо, - впевнено сказав Петрович, - спрацює лише один датчик і хвильова функція сколапсує в точку.
- Якби це було неможливо, то не сидів би я з вами тут в підвалі, а спокійно працював би десь в лабораторії...

- Ну, добре, - вирішив я припинити їхню суперечку. - Погодимось з тим, що комп’ютер має бути гібридом класичного і квантового. А в чому найбільша помилка?
- Не комп’ютер, а інтелект, - поправив Нюп. - А головне, що його не можна робити на Землі.
- А де ж? - одночасно спитали ми  втрьох, і всі розсміялись з такої синхронності.
- На Місяці.
- Нюпчику, тепер я розумію, чому ти тут з нами, а не в якомусь НДІ,  - весело сказала Киця.

- Даром насміхаєтесь, - спокійно відповів Нюп. Видно така реакція на його ідеї була для нього не нова і ніяких  емоцій вже не викликала.
- А чому на Місяці? - все ж запитав я.
- Мало того, що на Місяці, - так само спокійно продовжив Нюп. - Його треба робити таким, щоб він не міг жити в атмосфері, тим більше в земній.
- Ти так говориш, ніби про якусь живу істоту, - сказала Киця.
Мені теж це впало в очі.

- Так він і повинен бути новою формою життя! - майже вигукнув Нюп.
- Чому, навіщо? - не зрозумів я.
- А як же ви збираєтесь обійти закон Нюпа? - продовжив він на таких же високих тонах.
- Ну, як Ви і казали. Щоб штучний інтелект придумав як вирішити проблеми зі старінням, якщо людина цього не може, бо спрацюють захисні механізми бар’єрів Нюпа.
- Ой, та ви не просто темні люди, а й наївні, - розійшовся Нюп. - Закон Нюпа неможливо обійти! Еволюція має продовжуватись!

- Але ж Ви казали...
- Я казав, що можна проблему безсмертя, чи старіння людини вирішити. Але для цього той інтелект повинен бути не просто інтелектом, а новою формою життя, здатною розвиватись, еволюціонувати, розмножуватись, поширюватись... Тоді еволюція на людині не зупиняється, естафета передається іншій, більш розвиненій формі життя. А людина може вічно залишатись людиною. Як амеба амебою, чи мавпа мавпою. Навіть індивідуально вічною.
- А Місяць, отруйне земне повітря, це щоб та нова форма життя на Землю не претендувала? - Киця з захватом дивилась на Нюпа.
- Його конструкція має бути найкраще пристосована для життя в космосі, в вакуумі, при низьких температурах - підтвердив той. Хай життя, його розумна форма поширюється в космосі.
- Ніби такому інтелекту важко придумати, як пристосувати себе для життя на землі, - Петрович продовжував скептично ставитись до прожектів Нюпа.
- Ви можете придумати як жити в діжці з киплячою смолою, - парирував Нюп, - треба вирішити тільки такі дрібниці як проблеми з теплоізоляцією, диханням, їжею, водою, орієнтуванням... Але навіщо вам зайві проблеми, якщо зручніше жити в тому середовищі, до якого ви пристосовані? Навіщо йому тісна Земля з несприятливими умовами, якщо є нескінченний космос, в якому він почувається як риба в воді?

- До речі, а чому припинили польоти на Місяць? - перевів я розмову на тему, яка мене теж цікавила.
- А чого туди літати? Що там хорошого? Там нема контейнерів зі сміттям, - пожартувала Киця.
- Проскакувала інформація ніби при останніх польотах Аполлонів там інопланетян виявили, і ті заборонили подальші польоти, - сказав Петрович.
- Це така ж "інформація" як і та, що американці взагалі на Місяці не були, - схоже Нюп з Петровичем помінялись ролями фантазера і скептика. - Вигадки це все.
- Можливо й вигадки,  а може й ні, - таємничим тоном продовжив Петрович. - Але саме після цього почався бурхливий розвиток електроніки, комп’ютерної техніки, з’явились мобільники, Інтернет... І все це в американців, як плата за відмову від подальших польотів.

- От з чим я можу погодитись, - Нюп зразу став якимсь сумним і серйозним, - що саме з тих пір розвиток людства пішов не туди, пішов в тупик.
- Якраз навпаки, - оживився Петрович. - Розвиток сильно прискорився. Знаєте який "комп’ютер" був на радянських місячних кораблях, що керував навігацією?
Механічний. Електричний моторчик з коліщатками, шестернями і дисками з дірочками. А зараз... - Петрович підкинув на долоні свій смартфон.
Назва: Осінній сон 18.
Відправлено: Анатоль від 7 лютого 2019 14:18:47
- І при тому люди літали на Місяць, планували польоти на інші планети, мріяли про польоти до зірок. Жили перспективою, дивились в небо, почувались першовідкривачами нового, незвіданого. Людська раса була орієнтована на розвиток, на пізнання, на експансію, на освоєння Всесвіту. А що зараз? Чим сьогодні цікавляться люди? Чого хочуть? Про що мріють?
- Може Ви свій смартфон мрієте на Залізного Фелікса обміняти? До речі, в мене десь там є парочка, - Петрович кивком голови вказав на свою майстерню.

- Петровичу, може й мені виділиш штучку? - зацікавилась Киця. - А то всі люди як люди, а я як здрасті...
- Обов’язково. Для Вас річ дуже потрібна. Будете свої доходи і капітали підраховувати, - Петрович старався говорити серйозним тоном. - Дамського варіанту в мене, правда, нема. Та й я не впевнений чи такий взагалі випускався...
- Та навіщо мені дамський? Так навіть солідніше, - погодилась Киця.
- Треба тільки підібрати Вам до нього сумочку.
- Ой, навіщо мені сумочка? Я й в кишені можу носити.
- Думаю, в кишені не зручно буде.
- То він жартує, - пояснив Нюп. - "Фелікс" - це отакенний механічний арифмометр з шестернями і важелями, вагою три з половиною кілограм. Ручку крутиш і можна два числа додати.
- Ах ви ж старі козли! - під загальний сміх вигукнула Киця. - Насміхатись отак над дамою...

- До речі, в мене й майже новий є. Сімдесят восьмого року випуску.
- Їх так довго виробляли? - не повірив я. - Через 9 років після висадки людини на Місяць?
- Ото були темпи прогресу, ото був шедевр обчислювальної техніки! - Петрович насмішкувато дивився на Нюпа, - 50 років випускали. А зараз що? - Він зневажливим жестом відсунув від себе смартфон. -  Пару років, і вже морально застарів, новий давай. Як сповільнився прогрес!

- Темні люди, - скрушно похитав головою Нюп. - Ще й іронізує. Радіє своїм цяцькам і не бачить, що людство галопом до прірви наближається. Котяться вниз по схилу, а їм здається, що ростуть по експоненті. Пройшло людство вже свій апогей. В 20-тому столітті. А зараз йде стрімкий занепад, прикрашений цяцьками, картинками і казочками.
- Люблю я пишноє пріроди увяданьє! - продекламувала Киця.

Нюп встав з-за столу і почав ходити назад-вперед.
- Та в дев’ятнадцятому столітті був більший прогрес науки і технологій ніж тепер, в двадцять першому, - почав він. - Електрика, електромагнетизм, електродинаміка, телеграф, мікрофон, телефон, грамофон, електричні двигуни і генератори, двигуни внутрішнього згоряння, радіо, складна будова атома, рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект...
Про двадцяте вже й не кажу. Авіація, ракетно-космічна техніка, польоти на Місяць і до інших планет, будова атома і ядра, теорія відносності, квантова механіка, розширення Всесвіту, релятивістське випромінювання, надпровідність, електровакуумні прилади, магнітофони, відеокамери, телебачення, ядерна енергетика, термоядерний синтез,  напівпровідникові прилади, мікроелектроніка, лазери, голографія, квантові інтерферометри, комп’ютери, будова ДНК, структура генів, генна інженерія, стільниковий зв’язок, Жі-Пі-Ес,Інтернет, елементарні частинки, теорії фундаментальних взаємодій, електронні мікроскопи, томографи, прискорювачі, колайдери...
А що нового відкрито, винайдено чи зроблено в двадцять першому?

- Ага, покритикуйте двадцять перший, що він не винайшов колеса, сірників і "Фелікса", - Петрович також встав з-за столу. - Щось принципово нове відкрити стає все важче, бо те, що легко було - вже відкрите. Якщо для відкриття електромагнетизму достатньо було куска дроту і банки з кислотою в яку два електроди всунули, то тепер колайдери, орбітальні телескопи і суперкомп’ютери потрібні. За показник прогресу краще взяти кількість вчених, інженерів, технологів, програмістів зайнятих наукою і розробкою технологій. А прогрес в електроніці і сліпий побачить, наскільки вона стала потужною і якісною за ці 20 років.
- Це не щось якісно нове, а просто кількісний ріст.
- Якщо стало якісніше - значить якісний ріст, - радо вступила в дискусію Киця. Адже  вона  самого Нюпа поправила. Але Нюп не звернув уваги на її зауваження.

- І чим переважна кількість цих програмістів зайнята? - Нюп зупинився і вперся поглядом в Петровича. - Розробкою іграшок, спец-ефектів для фільмів, сайтів, інтернет магазинів, соцмереж...
- І чим це погано? - Петрович також не відводив очей від Нюпа. - Створюється зручна і потужна система комунікацій між людьми.  Можна швидко знайти потрібну інформацію, не виходячи з дому, знайти людей зі спільними інтересами, де б вони не були в світі, організовуватись в якісь групи, клуби, обмінюватись досвідом і знаннями, робити спільні проекти.

- Теоретично то це так, але які в них тепер інтереси? Потусуватись з такими як і самі, покрасуватись, пофліртувати, сфоткати себе чи свого котика і виставити в соцмережу, щоб інші лайкали.
До чого зводиться їхнє спілкування? Подивитись на фотку і натиснути смайлик. Максимум, це написати: "Клас!", "Круто!", "Прикольно!"..
Та їм зараз вже менше потрібно слів для спілкування ніж Елочці, і читають максимум пару рядків тексту, а як більше - то: "Многа букафф".
Скоро зовсім потреба відпаде вміти читати й писати. Та навіть і говорити. Навіщо? Фотку - шпок, смайлик - клац, і всі раді і задоволені.
Раніше молодь цікавилась технікою, були гуртки радіоаматорів, авіамоделістів...

- І магазини "Юний технік" де можна було часом щось цікаве купити для технічної творчості, - згадав я з своєї молодості.
- А куди зараз батьки своїх дітей водять? - продовжив Нюп. - На танцюльки, завивання чи пілікання.

- І тепер є діти які технічною творчістю цікавляться і займаються, - заперечив Петрович. - Це в часи нашої молодості дістати якусь радіодеталь було проблемою, а тепер купити все що треба можна в інтернет магазинах, з Китаю чи Гонконгу замовити. Від мікроконтролерів, Ардуїнок до станків, інструментів і матеріалів. 
- Я ж і не кажу, що люди біологічно змінились, - Нюп знов почав ходити по підвалу. - Звичайно, є певний відсоток таких, що чимсь цікавляться. Я говорю про систему, про тенденції. А вони такі, що йде масове обалванювання людей.
- Це при Союзі було масове обалванювання, а зараз свобода, хто чим хоче цікавиться, займається, - радісно вигукнув Петрович. Бо нарешті помилковість поглядів Нюпа стала очевидною.

- Та при чому тут Союз, - з досадою відмахнувся Нюп, я кажу про тенденції людства.
- Хороші тенденції, - задоволено сказав Петрович. - Збільшується свобода, полегшується  спілкування,  переміщення людей, товарів і послуг, полегшується доступ до інформації, збільшуються можливості людей займатись чимсь цікавим, чи технічною творчістю, чи художньою.
Раніше які складні схеми приходилось придумувати і паяти, щоб реалізувати якусь автоматику. А зараз - запрограмував мікроконтролера і маєш що потрібно. Перепрограмував - і функціональність зовсім інша.
А ще можеш вчитись, не виходячи з дому, дивитись і слухати лекції з різних предметів. Можеш свої лекції, виступи чи заяви розміщувати на Ютубі чи на сайті. Картини можна малювати на комп’ютері. Не треба ні полотен, ні фарб, ні пензликів. Книжки можеш писати і виставляти в Інтернет без всяких рецензій, дозволів, цензури. Та про таке раніше і мріяти не можна було.

- Оце класичний приклад як за деревами можна лісу не бачити, - Нюп зупинився і пальцем вказав на Петровича. - А насправді ми маємо за цією красивою картинкою найгірший варіант розвитку подій.
- А що саме відбувається не так? - не розумів  я Нюпа. Мені здалось, що Петрович має більше рації.

- Відбувається формування штучного інтелекту на Землі. І його навіть не орієнтують в космос. Навпаки, він орієнтований саме для життя на Землі, в тісному симбіозі з людьми, де люди виступають лише обслуговуючим персоналом.
- Покажіть мені той інтелект, хочу його в руках потримати, - Петрович театральним жестом простягнув руки, ніби хотів когось схопити.
- Та ти в ньому всередині живеш.
- Підозрюю, Ви маєте на увазі Інтернет, - висловив здогадку Петрович.
- І Інтернет, і комп’ютери,  і програмістів, і фірми, і державні інституції, і Петровича.
Назва: Осінній сон 19
Відправлено: Анатоль від 7 лютого 2019 14:20:38
- Ви ще покритикуйте електрику, водопровід, транспорт. До цих зручностей теж люди звикли, стали залежними від них, та й обслуговують їх.
- Це тільки починалось все як зручний сервіс. Ах, електронна пошта, як швидко! Ах, форуми! Яке зручне місце для спілкування, дискусій...
А вже починаючи з Фейсбуку цей сервіс стає все більш нав’язливим: - Пропонуємо вам нового друга Васю, у вас є спільний знайомий. А де ви вчилися? А де живете? А які у вас інтереси? А у Наташі сьогодні день народження, поздоровте її. Напишіть щось вашому новому другу Васі. Ви давно вже своєї фотографії тут не оновлювали. А хто це з вами на фото? Назвіть їх, напишіть про них. Створіть нову групу. Запросіть туди ваших знайомих. Поширте цей матеріал серед своїх друзів...
І людина поступово стає  маріонеткою, яку смикають за ниточки, собачкою Павлова, яка має натискати на потрібні кнопочки при певних подразниках.

І всі задоволені. Користувачі - бо є можливість потусуватись серед подібних, звернути на себе увагу, заробити  нагороду в вигляді лайків.
І це так просто і безплатно. Помістив фотку - збирай лайки, поширив щось - збирай лайки. І думати не треба, тільки реагуй.
І робити це можна не лише вдома за комп’ютером, а і в транспорті, і в кафешці, і на роботі, на природі, на відпочинку. Смартфон комунікатор з якісною камерою і швидким Інтернетом завжди при тобі.

Задоволені корпорації, бо є можливість вивчати інтереси людей, формувати моду, поширювати цільову рекламу.

Задоволені політики і уряди, бо є можливість прослідковувати настрої, формувати уподобання, поширювати ідеології.

Задоволені спецслужби. Є можливість легко збирати бази даних. Люди самі викладають все про себе, і погляди і зв’язки. Тільки аналізуй і розкладай на полички.
Більше того, місце знаходження смартфону можна точно відслідковувати. А значить знати коли де був його власник, його дії, розмови...

Але люди  не в змозі обробляти такі масиви інформації, тож розробляються все складніші і розумніші програми, які мають все це проаналізувати, систематизувати, змоделювати ситуацію, зробити прогнози її розвитку, дати рекомендації як можна її змінити в певному напрямку...

І всі вважають, що  це служить їхнім інтересам і потребам. Але ж вся ця інформація і аналітичні потужності її обробки містяться в комп’ютерах. Тобто доступні глобальному інтелекту, який таким чином формується. Я називаю його інтегральним інтелектом.
Ви заперечите, що це не самостійний штучний інтелект, що саме люди все повністю контролюють. Так, поки що це гібрид, симбіоз людей, програм і обчислювальної техніки, зв’язаних комунікаціями. Але в цьому симбіозі роль машин, їхня складність і функціональність все збільшується, а роль людей зменшується і стає все простішою, зводиться до обслуговування, розвитку і наповнення цього інтелекту інформацією і функціональністю.

- Але ж не можуть люди, які стають все простішими розвивати штучний інтелект, який стає все складнішим, - перервав  цей монолог Нюпа Петрович.

- Неправильно  дивитись на ситуацію, ніби люди розвивають штучний інтелект. Цей симбіоз людей і машин вже сам розвивається. Без людей він поки-що не може обійтись. Але функції людей стають все простішими, люди стають все більш спеціалізованими детальками цього складного надорганізму, які вже не можуть бачити загальних тенденцій, як клітина людського організму не може знати про людину, про її потреби, інтереси, бажання, цілі, плани, а лише виконує якусь свою просту функцію, реагуючи на вплив сусідніх клітин чи глобальних систем організму.
Поведінка людей все більше визначається не їхніми самостійними рішеннями, прийнятими на основі аналізу ситуації, а простим реагуванням на зовнішні впливи.  І це реагування є цілком прогнозованим і програмованим.

- Така природа людини, людьми завжди маніпулювали, в усі часи, - заперечив Петрович. - А зараз люди мають доступ до всебічної інформації, тож можуть прийняти більш усвідомлене рішення ніж колись раніше, вільніші в своєму виборі.
- Природа людей то не змінилась, - погодився Нюп, - але змінюються умови в яких формуються їхні звички, уподобання, інтереси. Ці умови стають все більш глобальними, йде формування єдиного цивілізаційного надорганізму, єдиного інтегрального інтелекту.

- Не бачу в цьому проблеми, - сказав Петрович і пішов вглиб підвалу. Взяв у руку якусь дерев’яшку і, кумедно розмахуючи нею, закричав: - Ой, біда, катастрофа! Я вже не людина! Я вже навіть не людина з палицею, - я вже новий надорганізм, інтегральний інтелект, - замахав він і іншою рукою зі смартфоном.
Киця голосно розсміялась. Я теж усміхнувся.

- Смійтесь, смійтесь, - без образи в голосі, навіть весело, сказав Нюп. - Вони ще думають, що є собакою, який махає своїм хвостом. І не хочуть бачити, що самі вже є тим хвостом, який стає все меншим, і без якого собака скоро взагалі зможе обійтись. Люди деградують.
- Ага, кругом прогрес, а люди деградують, - Петрович викинув нарешті палицю.
- Прогресує Симбіот, цей Надорганізм, Інтегральний Інтелект, а  люди...

- А люди регресують, - Киця недвозначним поглядом обвела присутніх. - Зараз все гірше, ніж колись. І трава не така, і дівчата не дають...
- Та не дуже й хочеться, - в тон їй добавив Петрович.

- Та я якраз про молодь, - посерйознішав Нюп. - Не раз доводилось чути від викладачів, що учні і студенти стали якимись поверховими, не можуть на чомусь довго тримати увагу, концентруватись, зосереджуватись, заглиблюватись в суть. Прослідковується тенденція не до глибоких роздумів, а до простих реакції. В основному емоційних.
Колись книжки читали, а зараз що? Потусуватись, покрасуватись, пограти в комп’ютерні ігри, подивитись якісь відики чи фільми.
А якщо дехто ще щось читає чи пише, то що саме? Абсолютно нічого для розуму, все розраховано лише на емоційну реакцію. Більша частина книжок про котячі інтереси, решта - примітивні казочки про драконів, чарівників, магів, вампірів, відьом, супергероїв, війнушки між ним за допомогою магічних сил... Відріж людині великі півкулі головного мозку то й різниці не помітиш - їй і лімбічної системи цілком вистачає для емоційного реагування.

- Ой, як страшно жити! - вигукнув Петрович. - Кицю, закрий вуха, а то заснути не зможеш після таких кошмарів. До речі, а знаєте котра година? - вже іншим тоном додав він.
- Да, вже пізно, - погодився Нюп, - пора спати.
- Ви так і не розповіли про свою історію, - нагадав я.
- Ми ж не останній раз живемо, колись розкажу. Та й ти може щось згадаєш і нам розкажеш. Головне не замикайся там зі своїми мишками, вдень погуляй по парку, якщо так дуже хочеться,  а ночувати приходь сюди.
- Та тут і вдень є чим цікавим зайнятись, - Петрович кивнув на свої багатства.
- Добре, - погодився я. - Петровичу, а у Вас є будильник? Хочу завтра рано встати.
- Знайдеться.
Назва: Осінній сон 20.
Відправлено: Анатоль від 26 лютого 2019 14:07:37
О п'ятій ранку було ще темно. Я тихенько зібрався і пішов на вихід.
- Моїх контейнерів не чіпай, - сказала спросоння Киця.
- Не буду, - пообіцяв я. Напевне думає, що я  рано встав, щоб на її території попастись. Нічого такого я, звичайно ж, не планував. Просто хотілось раніше покінчити з роботою, щоб піти в парк.

Заробивши свої 10 гривень я пішов в парк, гризучи по дорозі сухаря чи то в якості сніданку, чи обіду.

Помітно похолодало, хоча снігу ще не було. Ворони діловито розгрібали листя,  шукаючи  їжу.
Що вони там знаходять? Якщо повезе - можна знайти равлика, все-таки м'ясо. Але скільки там тих равликів...

Цікаво, які вони на смак? Та ну, яке там м'ясо з тих слимаків...
А у французів, кажуть, делікатес. Можна було б попробувати. Але їх треба шукати літом, після дощу. Зараз важко знайти, поховались. Можливо прийдеться цілий день листя розгрібати як ворона. Але ж людина - не ворона, що їй той равлик?..
Та й шкода. Все-таки жива істота. І життя в неї важче ніж в тебе. Тільки й життя, що день-два після дощу. А тоді треба десь ховатись. І як можна з такою горою на спині кудись сховатись, залізти під листя? І знов на пів року в сплячку.

Цікаво чи пам’ятають вони що було з ними минулого року, чи як я, прокинувся - і наче й не жив цих пів століття.
Але про що їм пам'ятати? Які такі події бувають в їхньому житті? Який в них  індивідуальний досвід? Їм і генетичної пам’яті вистачає.

А чим твоє життя унікальніше? Чим твоя пам'ять цінніша? Це лише тому, що нічого не пам'ятаєш, тобі цікаво про своє минуле життя і здається, що це важливо.
А насправді то воно нічим суттєвим не відрізняється від життя мільярдів інших людей. Їв, пив, спав. Вчився, трудився. Жінки, діти, проблеми, турботи. Старість, болячки, втрати... От ти все й знаєш про себе.

Зараз ворони листя розгрібають, щось там знаходять. А що вони їстимуть коли все снігом засипле? Тільки й їжі, що подовбати собаче лайно.
Єдиний плюс, що його шукати по всьому лісі не потрібно. Все на стежці.

Собак я розумію, не охота їм в сніг лізти. Але от чому їхні господарі не відводять їх хоча б на метр від стежки. Їм же з своїми собаками кожен день ходити по цій стежці.
Кажуть, в деяких країнах собак з совочками вигулюють, щоб прибирати за ними. Тут хоча б на пів метра від стежки відводили. А то весною, коли сніг розтане, все лайно, що за зиму накопичилось, проявляється. Ступити ніде.
Напевне свідомість людей не набагато відрізняється від собачої.

Але в усьому є й свої плюси. Ворони, напевне, не мають претензій ні до собак, ні до їхніх господарів.
А от равлики від цього страждають. Влітку, після дощу вони виповзають на стежки, де багато органіки, яку вони можуть засвоїти, і попадають під ноги людей.

Все-таки людям, навіть в такому стані як я, жити набагато легше, ніж іншим тваринам. Особливо взимку. Що ти де знайдеш, коли кругом глибокий сніг? Та ще й на холоді цілодобово.
А в мене і запас сухарів є, і тепла труба, навіть теплий підвал. А ще одяг - куртка, светр.
Светр, правда, міллю побитий, але ж від цього в ньому не менш тепло. А люди чомусь викидають...

До речі про міль. Ще одне диво природи. Умудряється якось без води жити. На сухій шерсті, зерні чи сухофруктах. А ще кажуть, - що без води нема життя, що вода - основа життя. Хочеш знайти життя на інших планетах - шукай воду.
Напевне воду вона якось з парів, що завжди є в повітрі, добуває. Чи з органіки, там же є і кисень і водень...

Щось я втомився. Присяду десь на пеньочку, щоб стежку було видно.
Сидіти холодно, треба ходити.
А ходити вже важко.
Поставити б камеру десь на дереві, а сам лежиш собі в теплі і дивишся. В Петровича можливо є. Треба спитати.
Та ні. Що з того, що побачиш? Тобі ж треба поговорити.

Ні, на сьогодні досить. Нема сил. Йду в підвал. Завтра продовжу.
Тут в мене  якісь капітали накопичились, треба купити щось їстивне. Не йти ж з пустими руками. Куплю чотири яйці і буханку хліба. Половинку хліба залишу на сухарі. Треба ж і запас якийсь мати.

Всі уже були в зборі, і зраділи моїй появі. Все-таки приємно, коли тобі раді.

- О, так ти, схоже, знайшов таки свій скарб, - весело сказала Киця, коли я поклав кульок з яйцями і хлібом на стіл.
- Поки ще ні, але шукаю.
- Як знайдеш - поділишся?
- Не знаю. Може то неподільний скарб.
- Ну, хоч розкажеш. А то ми голови тут ламаємо - що ж ти там шукаєш.
- Та мені теж це цікаво. А поки мені нічого розказати хай Нюп розповість свою історію.

За вечерею Нюп почав свою оповідь.
- Ви ж розумієте, що, знаючи як перемогти старість і досягнути безсмертя, я не міг сидіти, склавши руки.
Більше того, я знав як не можна робити, щоб не поставити людство перед двома великими загрозами.

- Аж двома, - не втримався від скептичної репліки Петрович. - Ну одна, - це перетворитись на хвіст штучного інтелекту, якого той скоро відкине як щось непотрібне. А яка друга загроза?

- Я вже казав. Якби вдалось вирішити проблему з безсмертям на біологічному рівні, чим, до речі і займаються вчені, нічого не підозрюючи, одержимо удар з боку психологічного чи соціального рівня. Спрацюють захисні механізми закону Нюпа.

- Ну так, масові божевілля, руйнівні бунти, революції, війни, які відкинуть людство далеко назад, - насмішкувато сказав Петрович.

- Тож я закинув власне науку, - продовжив Нюп, не реагуючи на скепсис Петровича, - і зайнявся порятунком людства, тобто донесенням до нього своїх ідей, відкриттів і засторог.
- Виховувати людство пряником безсмертя і батогом апокаліпсису. Класика! - не вгавав Петрович.

- І що ж конкретно ви вчинили? - мені не хотілось, щоб знову виникла теоретична суперечка між ними, я хотів почути історію Нюпа.
- Спочатку пробував просувати свої ідеї в академічному середовищі. Але це виявилось таким стоячим болотом, - Нюп скривився, скрушно похитав головою і в серцях махнув рукою. - По-перше, вони бідні як церковні миші, заздрісні до чужих відкриттів і ідей, і нічого не вирішують.
Тож я зупинився на бізнесменах. В них і гроші є і еліксиром їх можна спокусити.

- А до влади, до уряду не пробували звернутись? - я, напевне, зморозив щось зовсім смішне, бо навіть Петрович і Киця розсміялись.
- Пиляти державний бюджет в них і своїх людей і схем вистачає, - пояснив Нюп, побачивши, що я не розумію їхньої реакції на моє питання. - Та й совість, чи жаба не дозволили б мені погодитись з тим, що 90% виділених на проект державних коштів піде чиновникам в вигляді відкатів.
Назва: Осінній сон 21.
Відправлено: Анатоль від 26 лютого 2019 14:09:59
- Ну, все-таки в бізнесменів свої гроші, їх більше шкода ніж чиновникам державних, - не здавався я.
- Наші бізнесмени охоче виділяють гроші на побудову церквушок, щоб купити собі вічне життя на небі, тож чому б їм не виділити дещо й для вічного життя на землі? Тим більше воно для них і тут не погане. Та й звичне, - додала Киця.

- Ну і що, багато грошей Ви наколядували в бізнесменів? - Петрович з скептичною посмішкою поглянув на Нюпа.
- Не багато, але кілька мільйонів.
- Кілька мільйонів чого?
- Ну не гривень же. Доларів.
- Так Ви - підпільний мільйонер, як Корейко? -  посміхнувся Петрович.
- Ні, він як Остап Бендер, що забрав гроші в Корейків, - поправила Киця. - Нюпчику, і де ж ті мільйони? Ти їх поштою в казну відправив? Чи закопав де? - з надією в голосі закінчила вона.
- Закопав. В парку. А Чахлик їх тепер шукає. В КВН вам треба йти, а не сидіти тут в підвалі. Веселі і кмітливі.

- І що ж було далі? Вам же мільярд був потрібен для початку, а не кілька мільйонів, - нагадав я.
- Так отож. Але і кількох мільйонів для реклами мало б вистачити, вирішив я.
- І?
- Я зареєстрував дві фірми. КДБ - Ключ До Безсмертя, та ІІІ - Інститут Інтегрального Інтелекту. Орендував для них офіси, набрав персоналу і розгорнув рекламну кампанію для збору вже солідних грошей на проект.
- Тратити гроші на рекламу ... - з докором похитав головою Петрович. - Був би в мене мільйончик, я б його краще для діла використав.

- Ясно, - зробив я висновок. - Мільйони  потратили на рекламу, а мільярда знайти не вдалось...
- Нічого тобі не ясно. В нас вже успішно йшли переговори з дуже солідними інвесторами. Я вже підбирав співробітників для Інституту Інтелекту для розробки плану реалізації проекту. Ми вже планували що якій фірмі доручити, які дослідження провести, яке обладнання виготовити.
Всю основну роботу мали зробити сторонні фірми, але зібрати все до купи повинні були ми самі. Щоб ноу-гау, вся картина була тільки у нас.

- Так що ж пішло не так? на чому ви прогоріли?
- Я допустився помилок на першій стадії збору коштів. Не був надто вимогливим до підбору інвесторів.
- В якому сенсі? - не зрозумів я.
- Ну хто у нас бізнесмени? - майже вигукнув Нюп. Це зовсім не Гейтси, Цукербергери чи Маски, а звичайні бандюки, що при розвалі всього зуміли прихопити, заграбастати собі заводи-пароходи нерухомість і землі.

- Так що в цьому поганого? - знизав плечима Петрович. - Це навіть благородно використати гроші, які їм дістались, для хороших цілей. А то ж на що вони їх витратять крім п'янок, гулянок, маєтків і яхт? На підкупи, корупцію, приватні армії, владу, щоб мати ще більше можливостей для грабунку країни і перетворення її в кримінальні бантустани.

- Воно то так, - погодився Нюп, - але всяка медаль має і свою зворотну сторону.
- І в чому вона проявилась? - я то вже почав догадуватись, але хотілось почути підтвердження моїм підозрам від Нюпа.
- Бандюки є бандюки. По-перше - вони люди темні, - почав пояснювати Нюп.
- Як і всі ми, - не зміг утриматись від іронії Петрович.
- Вони думають, - продовжив Нюп, - що дав  якийсь вошивий мільйончик, а завтра йому безсмертя подавай.
- Ну так Ви ж їх не попередили, напевне, про грандіозність свого проекту, - усміхнувся Петрович.
- Ну й правильно, що не попередив, - заступилась за Нюпа Киця. - Якби він мені розказав, що це на Місяці треба щось будувати за трильйон доларів, то і я б йому не дала.
Побачивши усмішки на обличчях присутніх Киця зрозуміла неоднозначність сказаного і додала: - якби в мене й були гроші.

- А по друге? - глянув я на Нюпа, оскільки хотів почути продовження його розповіді.
- В наших бандюків рефлекс прибирати все до своїх рук, - продовжив Нюп. - А тим більше якщо вони якісь копійки в це вклали. Тож почались спроби нав'язати мені своїх смотрящих.
- Спостерігачів? - не зрозумів я.
- Це слово не перекладається, як  і "беспрєдєл", - пояснив Нюп. Ми ж не перекладаємо "пальто" чи "комп'ютер". А це - внесок російської культури в світову.

- Ну і?
- Звичайно, що я не збирався працювати під ковпаком бандюків. Тож почались наїзди, погрози.
- Напевне і гроші хотіли назад повернути? Ще й з відсотками і моральними збитками, - чи то співчутливо, чи насмішкувато спитав Петрович.

- Мені б трохи більше часу і гроші я б їм з радістю повернув. Я ж кажу, в нас вже йшли переговори з солідними інвесторами.
- Так що вони, не могли трохи зачекати? - я, напевне, не зовсім розумів ситуацію.
- Вони подумали, що я їх розвів. А якби повірили, що скоро в мене будуть великі гроші, то це ще гірше було б.

- Тож наш Нюпчик ноги в руки і...- здогадалась Киця.
- А в міліцію звернутись? - по поглядах присутніх я зрозумів, що знову щось дике ляпнув.

- А як Ви тут опинились, як з Петровичем познайомились? - намагався я виправитись.
- Мені потрібні були дешеві телефони для одноразового використання, тож я пішов на базар. Дивлюсь, якийсь сухенький дідок риється в купі телефонів. На вигляд - алкаш-сантехнік, ще й двоє окулярів на носа начепив. Але рухи впевнені. Видно, що розбирається в цьому. Придивляється з різних боків, зважує на долоні, принюхується, мало на зуб не пробує. А от торгуватись зовсім не вміє. І, схоже, продавці це знають і користуються цим. Тож  я йому запропонував: ти відбираєш і відкладаєш годні на окрему купку, ніби браковані. Собі знаходиш  пару штук, а я купляю ту купку. Потім ділимось.

- А як Ви їх відбираєте, за якими критеріями? - спитав я Петровича.
- Та там без магії не обходиться, усміхнувся Нюп.
- Та яка там магія, - скривився Петрович. - Дивлюсь, якщо поганий зовнішній вигляд чи є якісь очевидні дефекти, значить велика ймовірність що всередині справні.
- А нюхати навіщо, на долоні зважувати?
- Може щось згоріло чи акумулятор розгерметизувався. Чи не розбирався телефон, чи не розкомплектований.

- Це він скромничає, - сказав Нюп. - В нього явно якісь екстрасенсорні здібності щодо техніки. Він  відчуває її зсередини ніби томограф чи біополями якимись.
- Сама не раз помічала, - підтримала Нюпа Киця, - от не працює якась кавомолка, чи годинник, він візьме в руки, нічого не робить, а воно вже працює.
- Та ну вас, - відмахнувся Петрович і пішов ставити чай.

- Ну а що з Вашим проектом, - продовжив я допит Нюпа.
- Треба відсидітись трохи, поки все вляжеться, а там буде видно.

- Нюпчику,  якщо знов фірму на мільярд організовуватимеш, візьмеш мене секретаркою? - спитала Киця після деякої паузи, що виникла.
- Та навіщо ти йому здалась? - підійшов Петрович і почув останню фразу. - Він і молодшу собі знайде чай заварювати. Та ти й  мов не знаєш, як будеш спілкуватись з іноземними клієнтами?
- Зате я вмію секрети берегти, - відрізала Киця. - А що для секретарки головне? Надійність, вірність, щоб секрети фірми не продала комусь.

- І Петровича беріть, - вступив і я в цю гру. - Може Вам знадобляться його магічні здібності щодо техніки.
- Та я й до тебе придивляюсь, - чи то серйозно чи насмішкувато Нюп глянув на мене.
- Та кому я потрібен? Нічого не пам'ятаю. Та й що я можу крім пляшки збирати...
Назва: Осінній сон 22.
Відправлено: Анатоль від 26 лютого 2019 14:12:35
- Може ще все згадаєш, і виявиться, що в тебе десь там в парку штучний інтелект заритий. Чи хоча б пляшечка готового еліксиру.
- Мені він теж здається не таким простим, як здається, - Киця оцінююче глянула на мене.
- Знущаєтесь над старою, хворою людиною, - я зніяковіло опустив очі.

- Але ж ти планував займатись штучним інтелектом і еліксиром молодості?
- Чого тільки на першому курсі не планують... Якби бомжі не стукнули по голові і не втратив пам'яті, то, напевне, і не було б про що говорити.
- Якби я не був Нюпом, і не знав закону Нюпа, то так і думав би. Але, що цікаво, що згадав ти саме епізод вибору цього шляху, який стався пів століття тому. Та й може то зовсім і не бомжі були.
- Петрович каже, що бомжі.
- Могли зіграти бомжів.
- Хто?

- Може ти теж гроші на розробки брав у якихось бізнесюків.
- Навряд чи. В мене не такий характер, щоб в когось щось просити чи позичати. Я б швидше як Петрович, розраховував би лише на свої сили.
- Ну, може справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія.
- Ті якби хотіли вбити, то вбили б.

- Просто так вбити людину - це подія. Яка не яка але подія. Заводиться справа, може попасти інформація в ЗМІ. А бійка бомжів біля сміттєвих баків - це нічого. Тим більше, якщо без трупів. А те, що в лікарні помре - то на те і лікарня. В Україні щороку пів мільйона людей помирає. І значна частина з них в лікарнях.

- Навіщо ж вбивати того, хто може щось зробити? Можна ж взяти його під свій ковпак і використовувати.
- А якщо ти не захотів на них працювати.
- Думаю в таких є методи впливу, щоб переконати. І фізичні, і хімічні, і психічні.
- От впливали, переконували, в результаті чого ти втратив пам'ять і став не цікавим і не потрібним для них. От і викинули на смітник.

- Ей, конспірологи,  може досить вже воду в ступі товкти, - не витримав такого тривалого діалогу Петрович. - А то ще тільки інопланетян залишилось обговорити, які викрадають людей для своїх експериментів. Давайте вже закруглятись.

Коли всі встали з-за столу до мене підійшла Киця і тихо сказала:
- Мсьє, ми тут  Вам презент приготували. Нові штани. Ну, майже як нові. А то Ваші вже трохи того... Можна на доброчинність відправляти.
- Ні, ні, - злякано відповів я. - Не треба. Я вже до цих звик.
- Звикнеш і до нових. Це ж не жінка і не собака, щоб звикати.
Я заперечливо похитав головою, гарячково шукаючи аргументи для відмови.
- Це єдине, що залишилось в мене від минулого життя, - вимовив нарешті.
- Ну, якщо вони дорогі тобі як пам'ять, то давай я їх хоч виперу, позашиваю.
- В чому ж я завтра на роботу піду?
- До ранку вони висохнуть. Покладемо на гарячу трубу. А до тих пір в нових побудеш.
- Ну, тоді я сам виперу, дайте тільки якусь посудину, мило.

Прокинувшись зранку, я першим ділом поцікавився чи висохли мої штани. Але на трубі їх не виявилось. Нюп ще спав, а Петрович вже рився в своїх залізяках.
- Де мої штани? - З тривогою запитав я його, бо відчував вже щось неладне.
- Напевне Киця забрала, - спокійно відповів той, не відволікаючись від роботи.
- Навіщо? Зашити?
- Та вона сказала, що їх простіше викинути, ніж зашити.
- Де вона?
- Пішла вже на роботу.
Я швидко одягнув куртку, вибіг на вулицю  і поспішив на сміттєву площадку. Киця вже рилась в контейнерах.

- Де вони! - вигукнув я.
- О, мсьє, Вам так личить в нових штанах, Ви такий інтелігентний, - почала Киця.
- Де мої штани?
- Так Ви ж ніби в штанах.

Я не знаходив слів, мені хотілось вдарити її, тож я почав гарячково ритись в контейнерах.
Хух, знайшлись. Я трохи заспокоївся, але залишався злий на Кицю. Та й на інших теж. Вони ж знали її наміри, а може й підтримували.
Ненавиджу, коли хтось вирішує, що для мене є добре, а що погано.

Швидко розібравшись з своїми контейнерами я пішов обмінювати знайдені скарби на кольорові папірці, не чекаючи Киці.
"Все, більше до них ні ногою!" В мені продовжувала кипіти злість за таке хамське ставлення до мене.

Але по дорозі додому, в парк я вирішив зайти в підвал і віддати Петровичу їхній презент.
- Але ж Ваші знайшлись, - сказав той. - А ці хай будуть про запас. Та й похолодало вже. Краще двоє штанів одягати.

Почувши категоричну відмову залишитись в підвалі, Петрович дав мені ліхтарик з підзарядкою від сонця і рацію.
- На всяк випадок, - сказав він. - Тут все просто. Натискаєте цю кнопку - говорите, відпускаєте - слухаєте. А цей кусок дроту - до антени і хай стирчить з ями, щоб можна були і звідти говорити, не вилазячи на поверхню. А в мене теж така.
Я не став заперечувати, подякував і вийшов.

Вже в парку постарався переключитись на обдумування своїх задач: треба побачити жінку з рюкзаком і поговорити з нею.
Але це мені погано вдавалось. Збуджений мозок був здатним лише на емоційну реакцію і все повертався до колег, що так підло вчинили зі мною.
"Вони ж хотіли як краще" -  намагався я виправдати їх. Та цей аргумент був нікчемним порівняно з тим внутрішнім обуренням, яке викликав їхній вчинок.

Походивши з годину доріжками парку я трохи заспокоївся, поступово повернулась здатність мислити.
Отже, що ми маємо? Про себе я не дізнався нічого нового, крім конспірологічних гіпотез Нюпа. Але як їх можна перевірити?

Допустимо, що Нюп правий. Що я й справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія. Відмовився співпрацювати з ними і в результаті якихось впливів втратив пам'ять.
 
Як би вчинили ці спецслужби? Викинули б на смітник і забули?
Навряд чи. Напевне спостерігали б, чи не повернеться пам'ять. Навіть робили б щось для цього. Але вже іншими методами.
Назва: Осінній сон 23
Відправлено: Анатоль від 26 лютого 2019 14:13:44
Пам'ять - це асоціації, зв'язки. Щоб її розбудити, відновити, потрібні умови, які б сприяли відновленню розірваних зв'язків за допомогою підходящих асоціацій. І в той же час відсутність тих умов, які викликали цей розрив. Тобто відсутність почуття неволі.

Зараз я почуваюсь вільним. Але які можуть бути в бомжа враження, щоб викликати пам'ять про науку? Інші бомжі? Смішно.
 
Але якщо це не звичайні бомжі-п’яниці? Якось дуже вдало підібраний тут колектив. Практик-технар Петрович, теоретик Нюп, що займався еліксиром і інтелектом.
Є в мене щось спільного і з першим і з другим.
 
Ще коли вчився в восьмирічній школі в глухому селі, то ремонтував телевізори. Це при тому, що ніхто мене не вчив цьому, не було в мене ні радіодеталей ні приладів, навіть простого тестера. Хіба що пробник з батарейки і навушника. Часто навіть схем не було.
Але якось знаходив неполадки і виправляв.
Один випадок особливо запам'ятався. Запідозрив я несправність високовольтного трансформатора в генераторі  розгортки. Внутрішній обрив. Таке не ремонтується, він весь залитий пластмасою.
Я відбив пластмасу, голкою проштрикнув кілька шарів витків, поки не вийшов на контакт, відмотав ті шари, припаяв, залив все парафіном і той телевізор працював ще багато років.
 
Отже, Петрович має розбудити в мене пам'ять експериментатора. А Нюп - теоретика. Дискусії між ними мають сприяти активній роботі мозку і відновленню асоціативних зв'язків.
А яка роль Киці? Вона теж в цій команді? Схоже на те. Для створення невимушеної, неформальної атмосфери, щоб ніяких підозр не виникало.

Все це, звичайно, фігня. Але, на всяк випадок, якщо щось згадаю чи взнаю, то не спішитиму їм розказувати. Ну, хіба щось незначне, щоб не втратили надії і інтересу до мене. І не припинили цей експеримент несприятливим для мене чином.

Ну а жінка з рюкзаком, вона теж з цієї компанії, чи вони про неї не знають? В усякому разі такий варіант теж треба мати на увазі. Якщо раптом при розмові з нею щось згадаю, то не подаватиму виду. Але сьогодні, схоже, я її вже не побачу. Та й втомися, проголодався і замерз. Піду в свою барлогу, а завтра продовжу.

------------------------

Три дні чергування пройшли безрезультатно. Якщо мова не про здоров'я. Схоже, я таки простудився.
 Весь трясусь і не можу зупинитись. Напевне висока температура.
Та й аритмія розгулялась. То три удари за секунду, то пару секунд жодного. То  сильні, що аж грудна клітка підскакує, то і пульсу не прослуховується. Слабкість, ноги підкошуються. Задишка, аж в горлі пече. Та ще й послідовність скорочень передсердя і шлуночка порушується. Серце калатнуло, а пульсу нема. В такому режимі воно довго не протягне.

Напевне є якісь препарати від аритмії, але де ти їх візьмеш? І за що?
Звернутись до колег? Не зручно. В них теж зайвих грошей нема, щоб на якогось чахлика витрачати. Кому він потрібен? Нема грошей - поганяй до ями.

Схоже, я її вже не дочекаюсь. Та  й що з того, навіть якби й дізнався про своє минуле. Вже однаково. Пізно.
Але я не можу просто так піти. Нічого не сказавши. А що ж  я можу зробити? Ні, таки дещо можу.

Я повільно пішов вглиб парку до своєї барлоги. Взяв кусок картону і моток  липкої стрічки. Як же Киця її називала? Не пам'ятаю. Та й не моток це, а так, пару метрів залишилось. Знайшов в смітті.

Ледве виліз нагору. Зіперся на дерево, треба відпочити.
 
Так, вперед. Ага, ось і вуглинка. Шашлики, напевне, хтось готував.

А ось і ця стежка, на якій я бачив її. І дерево помітне.
 
Прив’язав картонку до дерева і великими буквами написав: "Я любив тебе все життя".

Постояв, подивився і дописав: "Прощавай".

Ще постояв, подумав і закреслив добавку.

Відійшов трохи назад, подивився і пішов навпростець до своєї ями.

На душі стало спокійно і легко. Ніби я зробив щось важливе. Найважливіше в цьому житті.
 
Тепер - додому.

Як же далеко.

Дійшов.

Чи зможу спуститись? Треба відпочити.

Спустився. Тепер би ще забратись на теплу трубу.

Стану на ящик. Як же трясуться ноги.

Ящик висковзнув з-під ніг і я впав на спину, сильно стукнувшись головою об бетон.
 
Треба встати. Але чомусь не можу поворухнутись.

Та,.. яка різниця...
Назва: Останній шанс. Корона для безумця. 1.
Відправлено: Анатоль від 25 березня 2019 12:24:34


- Розбити табір 7К. По периметру охоронну систему другого рівня, - команди Ану були короткими і чіткими.
На кораблі сталась серйозна аварія і довелось зробити термінову аварійну посадку. Їм сильно повезло, що недалеко виявилась підходяща планета.

Торк повертався з полювання радісно-збудженим. Навіть втома від тривалого переслідування і важка ноша підсвинка на плечах не сильно давалась взнаки.
Раптом те, що він побачив, примусило його кинути здобич і схопитись за спис. Очі Торка запалали вогнем воїна. Він тихо, крадучись за деревами, наблизився до того, що його так схвилювало.
Чужинці. В їхньому лісі чужинці. Це було ясно з першого погляду.
Торк з усіх сил стримував себе. Хотілось кинутись на них, вбивати, шматувати, гризти зубами. Але розум підказував йому, що не можна цього робити. Сам він не впорається. Треба попередити своїх.

Почувся характерний різкий звук тривоги і зразу ж за ним ніби лопнула гігантська бульбашка. Охоронна система ввімкнула захисний купол.
З усіх боків, крадучись, до периметру наближались озброєні люди. Вони були нижчими за прибульців, але кремезними, міцнішими. Мечі, сокири, луки, списи вказували на невисокий технологічний рівень аборигенів. Навряд чи вони могли нести якусь серйозну загрозу.
Тож більшість прибульців продовжили свою роботу, лиш дехто з цікавості підійшов до бар’єру, чи спостерігав за моніторами охоронної системи.

Раптом, по якійсь команді, аборигени закричали страшними голосами, від яких холонула кров і здавлювало в грудях і кинулись на табір.
Ті, хто був біля бар’єру, інстинктивно відскочили.
Черговий охоронної системи встиг перемкнути захисний бар’єр на м’ягкий, еластичний режим, щоб нападники не зазнали травм, зіткнувшись з невидимою стіною.

- Вони не розходяться, з кожним днем їх стає все більше і агресивність їх зростає, - вів доповідач. - Ми кількох з них тунелювали через бар’єр для вивчення їхньої мови, особливостей психіки. І маю  сказати, що результати невтішні. В них дуже різкий поділ на своїх і чужих, практично нульова толерантність до тих, кого вони вважають чужими. Якась безумна жадоба знищення чужих. Домовитись з ними не вдасться.

- Поломки корабля надто серйозні, - повідомив інший доповідач. - На ремонт піде дуже багато часу, якщо взагалі вдасться відремонтувати. Головний генератор вийшов з ладу, енергії на підтримання бар’єру вистачить не надовго. Та й інші ресурси з-за меж периметру потрібні.

- Вчора біля бар’єру побував їхній вождь, судячи з корони на голові і тих почестей, які йому надавались. Ми провели дистанційне зондування його психіки. Згідно нашої класифікації він агресивний безумний маніяк без всяких гальм щодо насильства і вбивств. Абсолютно недоговороздатний.

- Ситуація погана, - підсумував результати наради Ану. - Коли впаде бар’єр нам прийдеться або загинути, або застосувати зброю. Зброю застосовувати ми не маємо права, ми на їхній території, це було б грубим порушенням принципу невтручання. Отже, нам доведеться загинути. Потрібно підготувати до знищення все, що може зашкодити аборигенам, особливо зброю.

Запала тривала тиша. Всі розуміли, що командир правий, але важко було змиритись з неминучим. Підсвідомість шукала якогось виходу з цієї безвихідної ситуації.

- Є ще один маленький шанс, - сказав психотронік. Всі присутні, хто з надією, більшість з недовірою, подивились на нього. - Потрібно зробити корону для безумця і подарувати йому.
Назва: Останній шанс. Корона для безумця. 2.
Відправлено: Анатоль від 25 березня 2019 12:25:37
Наступного дня захоплені аборигени були відпущені за межі периметру. Вони мали передати повідомлення, що вождь прибульців хоче говорити з їхнім вождем.
Воєначальник Морох доповів про це вождю.
- Хай приходить, поговоримо, - розреготався Орк. - А тих, хто був в полоні, ретельно допитати. По повній програмі. Витягнути з них все, що бачили там і чули.

Високий, стрункий, в білих одежах, з прекрасною, прикрашеною каменями золотою короною на сивій голові, Морф пройшов через бар’єр і в супроводі воєначальника прибув в палац Орка. Після принизливого обшуку його провели в тронну залу.
Морф зняв свою корону і вклонився:
- Я прийшов з миром. Ми опинились випадково на вашій території. Жодного злого помислу проти вас ми не маємо і жодної загрози для вас не становимо. Готові взяти ваше підданство. В знак цього прийміть мою корону.

Воєначальник  підійшов до Морфа і несподіваним швидким рухом штрикнув того ножем в бік. На білій одежі Морфа з’явилась червона пляма.

- Це добре, - радісно заревів Орк, - значить я можу тебе  вбити. І всіх вас можу. Не такі ви вже й невразливі.

- Можеш, але навіщо? - спокійно сказав Морф. - Ми могли б бути друзями, бути корисними для вас. Ми багато знаємо і вміємо, могли б вас багато чому навчити.

- Якщо я вас можу вбити, а ви мене ні, то чому ж ви можете мене навчити? - щиро розсміявся Орк. - Це я тебе навчу. Зараз тебе вб’ю, а потім і всіх твоїх. Ні навпаки, спочатку їх, а тебе в кінці, щоб ти побачив, хто кого може навчити.
В яму його, а  корону майстрам. Хай дослідять, чи нема там яких отруйних шипів, чи ще якихось сюрпризів від нашого нового друга, - наказав вождь.

- Що там в лісі, як там наш новий друг? - запитав вождь воєначальника наступного дня.
- Там без змін, цей сидить. Ось корону передали. Кажуть - все чисто.
- Ану надінь.
Морох повільно, легенько поклав корону на голову.
- Щільніше, і покрути! Ладно, давай сюди, а то ще сподобається.

Орк обережно надів корону на голову.
- Ну, його корона краща ніж моя. Ні це вже моя. Приведи його сюди.

- Я приймаю твої умови, - сказав Орк. - А тебе беру своїм радником.
Морф схилив голову на знак згоди.

Облога табору прибульців була знята.
Між місцевими поповзли чутки, що вождь зійшов з ума, дозволивши чужакам залишитись на їхній землі.
Але вголос висловлювати їх ніхто не наважувався.
Назва: Небезпечне місце. (55 слів)
Відправлено: Анатоль від 28 березня 2019 07:45:13
Три, чотири, п'ять, шість... Від ударів здригалась земля.
Одинадцять, дванадцять, тринадцять... Воно невідворотно наближалось.
Він відчував це всім тілом.
Тікати. Швидше.
А може броня витримає? Ні, навряд. Точно ні.  Тікати.  З усіх сил.
П'ятдесят, п'ятдесят один... Не встигну. Шкода.
Важкий удар пройшовся поряд, в кількох сантиметрах.
Воно віддалялось.
Пронесло!
"Все-таки стежка - небезпечне місце", - подумав равлик.
Назва: Дефіцит
Відправлено: Анатоль від 29 березня 2019 07:59:26
СРСР. Період розвинутого соціалізму. (55 слів)

- Хто станній?
- Я крайня.
- Я за Вами.
- Щось ми повільно рухаємось. Вже годину стоїмо, а і до дверей не дійшли. А Вам навіщо? Теж гості?
- Ні, прозапас. Не кожен же день буває.
- Це правильно. Я б і не стояв, але брат приїжджає. Як же без випивки.
- Це черга за милом. За горілкою з того боку.
Назва: Однодумці (55 слів)
Відправлено: Анатоль від 4 квітня 2019 08:15:54


- Привіт, куме,  вже проголосували?
- Так, справився. А Ви?
- Я також.
- І за кого?
- За Україну!
- І я так само!
- Так підемо вип'ємо?
- Підемо.
- Ну, будьмо!
- Будьмо!
- За нас!
- За все добре!
- За майбутнього президента!
- За неї!
- Чому за неї? За нього!
- Ви про кого?
- Про Петра. А Ви?
- Про Юлю.
- За оту прошмандовку?!
- За баригу?!
Назва: Простенька загадка (55)
Відправлено: Анатоль від 4 квітня 2019 08:19:29

- Відгадаєш - житимеш, а ні - то вибачай.
Загадка простенька, тож маєш лише одну спробу
Отже: "Мене спіймали, а хата через вікно втекла". Що це?
- Це і діти знають! - радісно вигукнув він. - Риба в сітці!
- А от і ні. Я ж попереджала, що загадка простенька, -
сказала ворона, сидячи на підвіконнику біля відкритого вікна і міцно тримаючи равлика.
Назва: Бісові діти (55)
Відправлено: Анатоль від 4 квітня 2019 08:20:48


- Бабо Ксеню, ваша корова здохла.
- Як це здохла? Де? Чому?
- Біля ставка.  Веху з'їла.
- О, Боже! А ви куди дивились?
  Де мій шибеник? Васько де? Я з нього шкуру спущу!
- Боїться додому йти. Каже: "піду втоплюсь".
- О, Господи, за що це мені?
- Бабо Ксеню, з першим квітня!
- Ох бісові діти, іроди прокляті, зараз я вам...
Назва: Вибори (чотири опуси по 11 слів на тему виборів)
Відправлено: Анатоль від 5 квітня 2019 19:18:32
Нема за кого (11)

- Куме, йдете на другий тур?
- Та ні.
- Чому?
- Богословська не пройшла.


Найкраща програма (11)

- А чия програма найкраща?
- Петрова.
- Чим?
- Найкоротша. Хліб і інтернет безплатно.


Вирішальний аргумент (11)

- Куме, Ви за кого голосуватимете в другому турі?
- Подивимось по аналізах.


По приколу (11)

Любимо ми приколи.
Так і президента виберемо по приколу.
Ох  насміємося!


Стабільність (11)

- Куме, що нас чекає з новим президентом?
- Все те саме - розчарування.
Назва: П'ятниця 13 (1)
Відправлено: Анатоль від 8 квітня 2019 06:55:32

В темряві ночі почувся чи то якийсь шелест, чи шипіння. І слабкий, але неприємний запах.
"Не вимкнула газ на кухні? Ні не може бути. Напевне почулось. Та ні, треба встати подивитись. Але світла не вмикати, раптом газ. Місячного достатньо."
Вона встала і повільно рушила на кухню, принюхуючись.
Між мийкою і плитою щось, здається, промайнуло. На голові від страху піднялось волосся. "Миші?!"
Вона обережно підійшла ближче і заціпеніла від побаченого.

З під мийки виповзала блискуча чорна змія.
Змія наближалась, а жінка залишалась нерухомою, лише дивилась широко відкритими очима.
Раптом змія підняла голову і показала яскраво-жовтий живіт.
Від страху Лія прокинулась. Кілька хвилин вона приходила до тями.

За вікном починало сіріти.
"Оце так початок п'ятниці тринадцятого. Що б це означало? Та ще й повний місяць".

Лія не була забобонною. Вона розуміла, що п'ятниця тринадцятого нічим не відрізняється від інших днів. І для всіх людей є п'ятницею тринадцятого, а не лише для неї.
Але цей сон...  Що ним  підсвідомість хотіла сказати, про що попередити, від чого застерегти?
Запах... Щось зв’язане з газом?
Блискуча змія з-під мийки... Знову коліно протече і заллю сусідів? Вдруге за місяць...
Як би там не було, треба сьогодні бути особливо обережною.
Вийду раніше, щоб не спішити, за дорогою краще слідкуватиму.

На роботу добралась без пригод. Значить буде на роботі якась неприємність.
Але робочий день пройшов як завжди. Може роботи тільки було трохи більше ніж зазвичай. Але через 5 хвилин додому.

Раптом в кімнату зайшов заклопотаний начальник з якимись паперами. Щось всередині Лії ніби обірвалось  - оце воно...
Та вона помилялась. Найстрашніше чекало її ще попереду.

- О, Чижова, як добре, що Ви ще не пішли. Треба терміново прорахувати ще один варіант.
- Миколо Петровичу, вже ж кінець дня.
- Я знаю. Але ж Вам не охота буде ще й завтра виходити на роботу. Тут і роботи то години на дві. І пів відгула заробите.

"Дві години" затягнулись на чотири. Тож коли Лія вийшла з офісу вже вечоріло.
Маршрутки чомусь довго не було.
За роботою вона була відволіклась від своїх страхів, але зараз тривога все сильніше заповзала в її душу.
Лія нервово оглядалась на всі боки. Чи то виглядаючи маршрутку чи можливі загрози.

Нарешті маршрутка прибула і Лія розслабилась.
"Забобонна істеричка" - подумки вилаяла себе.
Поки їхала, Лія остаточно заспокоїлась. Давалась взнаки втома від напруженого дня. Хотілось їсти.
Вона повільно вийшла з маршрутки. Майже вдома. Залишилось пройти пішки якихось хвилини 3.
Якби ж то вона знала у що обернуться ці "три хвилини"...
Назва: П'ятниця 13 (2)
Відправлено: Анатоль від 8 квітня 2019 06:56:49
"Ох, це зараз готувати вечерю... Сил нема. Перекушу в кафешці.  Якраз по дорозі".
Кафе було майже пустим. Якась парочка. Чоловік років сорока...
Лія замовила бутерброди, салат, каву, і з апетитом накинулась на їжу.

Парочка вийшла. Залишився чоловік. Лія відчула на собі його погляд і тривога знов стисла їй груди.
Він дивився на неї, не відриваючись. Якимсь байдужим і в той же час оцінюючим поглядом.
"Дивиться як на жертву" - подумала вона. - "Напевне маніяк якийсь".
"Погані мої справи. Пусте кафе. Та й додому ще метрів 200. Ось тобі і змія.

Але я так просто не здамся. Десь в мене в сумочці балончик з газом. Де ж він, чорт би його побрав! Понапихала всякого непотребу. Ще й книжку засунула, дурепа".
Лія запанікувала. Вона почала гарячково витягувати з сумочки товсту книгу. "Доля метелика". Руки трусились, книжка застрягла. "Дочиталась!"
Вона з усіх сил смикнула книжку. Сумочка висковзнула з рук. Її вміст посипався на столик. Дещо скотилось на землю.
"Ось де він!" Лія поклала балончик в кишеню. "Хай тільки попробує підійти!" Гаманець теж поклала в кишеню. "Раптом вихопить сумку з рук".
Швидко позбирала речі. Книжку залишила в руках. "Раптом що, можна пожбурити нею в нападника".

Апетит  пропав. Залишились лише страх і рішучість. Лія швидко вийшла з кафе.
Боковим зором вона помітила, що чоловік теж встав. "Тікати!"
Але чоловік пішов не за нею, а вглиб зали.

Лія скрушно похитала головою. "Ну, подруго, тобі лікуватись треба. Скоро своєї тіні будеш боятись".

Але надовго розслабитись їй не довелось. Ззаду почулись швидкі кроки.
Лія оглянулась. Це був він. Чоловік підняв руку. В ній щось блиснуло. "Ніж?!"
Вона кинула книжку і побігла. Чоловік щось кричав, але пульс в вухах забивав всі звуки.

Ось і під'їзд. Він не відстає. В ліфт не встигну. Поки приїде, поки двері відчиняться та закриються. Не вистачало лише в ліфті залишитись  сам-на-сам з маніяком.
Лія побігла сходами. Чоловік чомусь збавив темп.

Відірвалась. Ось і мій шостий поверх. Тепер направо по коридору. На додачу до всього ще й лампочка з цього боку не світить.
Хух, нарешті квартира. Маніяка не видно. Відстав.
Ключі, швидко ключі. Де ці бісові ключі?!

Не роздумуючи, вона висипала вміст сумочки на підлогу.
В коридорі почулись кроки. Маніяк. Не поспішає. Дивиться насмішкувато. Впевнений в собі.

- Не підходь! Я озброєна! - Лія засунула руку в кишеню, щоб дістати балончик.
"Чортів гаманець! Чому я його в цю саму кишеню поклала?!"

Маніяк вже відверто насміхався з неї.
- Хто ви такий?! Чого вам від мене треба?! - закричала Лія.
Чоловік підняв руку. Блиснула сталь.
- Ви в кафе ключі забули.
Назва: Мопуси (міні опуси) 1
Відправлено: Анатоль від 12 квітня 2019 07:37:49

*
Маршрутка буквально ломилась від пасажирів.
Особливо на вибоїнах.

*
- Куме, чому нам так не везе з президентами?
- Ми неправильно голосуємо.
- А як треба?
- Ви за одного, а я за другого. І тоді комусь з нас та й повезе.

*
- Куме, Ви за кого голосували в першому турі?
- За Плакала.
- За Юлю?
- Ні, за Казку.
- Так її ж не було в бюлетені!
- Я дописав.

*
- Куме, а Ви б хотіли стати президентом?
- Нізащо! Навіщо мені, щоб мене всі обпльовавали?
- Так це ж тільки до наступного...

*
- Що Ви робитимете в разі поразки?
- Нап'юсь.
- А якщо виграєте?
- Сильно нап'юсь.

*
- Якою буде Ваша політика  щодо Росії?
- Вон от Маскви.

*
- Малий, хочеш цукерку?
- А-а-а, я вже знаю цей анекдот.

*
- Куме, скільки Вам треба для повного щастя?
- В цій жизні, чи взагалі?

*
- Привіт, куме, давно не бачились. Що у вас нового, хорошого, інтересного?
- Здохла, собака.
- Жучка?
- Та ні, Марія Іванівна, теща.

*
- Ксеню, куди це Ви спішите.
- Та в магазин. Треба хоч сірників і солі купити.
- А що таке?
- Ви нічого ну чули?
- Ні, а що сталось?
- Через два мільярди років наша галактика зіштовхнеться з іншою.
- Ой, слухайте Ви цю Параску...
- Це мій Васько з школи прийшов то розказав.
- А він звідки знає?
- Наука в них є така. Як же вона, дай Бог пам'ять...  Щось схоже на гастроном.
Так що інформація точна.
- А чому ж по радіо нічого не кажуть?
- Приховують. Паніки, напевне, бояться.
- Ой лишенько, що ж ми будемо робити! Казала я свому Петру: - копай льох глибше.
А він ледащо...

*
На екзамені з фізики.
- Петренко, відомо, що припливи-відпливи спричиняються Місяцем. На це тратиться енергія.
Тож за законом збереження енергії Місяць має з часом впасти на Землю.
А от вимірювання показують, що він навпаки, віддаляється від Землі.
Як Ви можете пояснити цей парадокс?
- Напевне в лунатиків інакші закони...

*
Підслухана розмова.
- А ось тут, шановний Миколо Олексієвичу, дозвольте з Вами не погодитись.
Я б не порівнював вплив гіпотези Рімана на розвиток науки з впливом проблем Гілберта.
- Ну, не скажіть, Дмитре Івановичу, вона поки що єдина зі списку Задач Тисячоліття Клея, яку вдалось вирішити.
- Задачі того списку далеко не рівноцінні. Я б не порівнював значення теорії Янга-Мілса з рівняннями Нав'є-Стокса.

Я викинув сміття і пішов додому. Біля сміттєвих контейнерів продовжували суперечку  бомжі.


Назва: Мопуси (міні опуси) 2
Відправлено: Анатоль від 12 квітня 2019 07:38:32
*
- Тату, а чому в Оленки є братик, а в мене нема?
- В твоєї мами і без того голова часто болить.

*
- Тату, а чому ти часом приходиш додому п'яний і мама сердиться?
- Я міг би і не приходити, але тоді вона буде ще більше сердитись.

*
- Дідусю, а чому зайці взимку білі?
- Для маскування, щоб не було видно на фоні снігу.
- А чому тоді вони влітку не зелені?
- Фарбувати волоси в зелений колір - це надто екстравагантно навіть для них.

*
В семінарії.
- От сонце є кожен день, а місяць не кожну ніч? Петренко, Де він буває в ті ночі, коли його нема?
- Він тоді є вдень, як і сонце.
- А от в Святому Письмі написано, що Бог закріпив його на тверді небесній для керування ніччю.
- Напевне він не читав Святого Письма.

*
- Тату, а чому коли ти вчора прийшов пізно з роботи, мама сварилась, що від тебе духами чути?
- Та то я переплутав свій одеколон з її духами.

*
- Дідусю, а ти знаєш, що колись у нас було два місяці?
- Чому ти так вирішила?
- Один з них розбився на багато-багато малесеньких кусочків - зірочок.
- Зірки - це не кусочки місяця, а  цілі сонця.
- Чому ж вони так слабо світяться?
- Бо далеко від нас.
- А місяць далі від нас ніж сонце?
- Ні, ближче.
А чому ж він слабше світить? От ти і заплутався.

*
Ніхто мене не любить. Всі мене бояться. А чому? В мене навіть рук і ніг нема.
А ще кажуть, ніби я небезпечна.
Діти зі мною не граються. З усякими котиками, собачками, навіть пацюками граються, а зі мною - ні.
А я так хочу, щоб зі мною гралися.
Я ж все-таки лялька. Хоч і Вуду.

*
- Шановна редакція, посилаю вам свій роман "Любов на сіні". Може в ньому не всьо так гладко як в знаменітих письменників і з помилками, зате жізнєнно.
Маша.

- Дорога Машо, а що Ви від нас хочете?
Редакція.

- Ой, не така вже я й дорога, але дякую за комплімент. Приятно. А роман можете смєло друкувати. Всі імена я змінила, крім свого. Так шо в случає чого мене можна знайти.

*
Що сталось з його пам'яттю? Ні, він нічого не забув, але й щось згадати ставало все важче і важче.
Те, на що раніше він витрачав секунди, зараз приходилось тратити хвилини. І з кожним днем ситуація погіршувалась.
Треба почистити вінчестер.

*
- Шановна редакціє, якщо ще й ви відмовитесь друкувати мій роман "Вісім кохань восьмикласниці" то я й не знаю, що мені робити після закінчення восьмирічної школи.
Бо я так надіялась заробляти як письменниця, так готувалась до цього, вивчала предмет, набиралась життєвого досвіду...
Даша.

*
- Привіт, колеги, работніки пера і топора. Жартую, жартую.
Є для для вас радісна звістка. Маєте шанс стати багатими і знаменитими.
Я обрав саме ваше видавництво для видання мого першого шедевру "Творець світів".
Тут є все, що вам треба. Кохання, секс, війни космічних імперій, академія магії, принц, попелюшка, принцеса-завойовниця, дракони, вампіри, вовкулаки, подорожі в часі, втрата пам'яті..
А то я в цьому році закінчую школу і мені потрібні гроші. Багато грошей. Ну і слави кусочок, ясне діло. 
P. S. Своїх продюсерів, адвокатів, секретарів в мене поки-що нема, тож пишіть прямо мені.
Творець світів (це моє псевдо).

*
Він йшов з останніх сил. Розумів марність і безцільність своїх старань. Знав, що недовго йому залишилось. Тут, в цій безкраїй тайзі буде його останнє пристанище.
Ніхто його тут вже не знайде, та й навряд чи шукатимуть.
Йому хотілось зупинитись, перепочити. Та він знав, що коли зупиниться, вже не буде сил знов зрушити з місця.
А тому йшов і йшов, намагаючись не збитись з темпу, економлячи сили.
Інші на його місці вже, напевне, давно б зупинились, бо не було для кого старатись, не було вже ні сенсу, ні обов'язку.
Але він продовжував йти до останньої секунди. Просто щоб доказати щось собі.
І він міг гордитись собою. Йому вдалось пройти на 23 хвилини довше, ніж була розрахована пружина. Все-таки швейцарська якість.
Назва: Мопуси (міні опуси) 3
Відправлено: Анатоль від 13 квітня 2019 07:54:00
*
На зло мамі зелепух наїмся. Щоб живіт болів і нудило.

*
- Та-ак-с, що там унас? Музична школа, гімнастика, конкурс краси, економіст, психолог, юрист, комп'ютер, іноземні... ну, нічого особливого.
Директор підняв очі від резюме і подивився на претендентку.
- А скажи-но мені, дорогенька, яка найважливіша якість має бути в секретарки?
- Вміння зберігати секрети.
- Від кого?
- Від Вашої дружини.
- Бачу ти розумна дівчина. Беру. Коли зможеш приступити до роботи?
- Та хоч зараз.
- Ало, Ніно Петрівно, відпустіть решту претенденток.

*
- Гм. Бокс, рекет, відсидка... Ну й ну... І Ви хочете  фінінспектором працювати?
- Угу.
- Арифметику хоч знаєте?
- Ну-у, там... віднімати, ділити...
- Цього досить. Беремо.

*
- Значить хочете на роботу в наш інститут? А Ви хоч знаєте, що в  нас практично ні фінансування нема, ні зарплат?
- Знаю.
- А ким Ви хочете працювати?
- Зам директора.
- А є у Вас для цього відповідна освіта, звання, досвід?
- Освіти і звань нема,  досвід є.
- А Ви зараз десь працюєте?
- Помічником народного депутата.
- Що ж Вас спонукає кидати таку роботу і йти в наш ніщий інститут?
- Не прибідняйтесь. Он у вас скільки приміщень, території. Є що приватизовувати.

*
- Ну,Петренко, розкажіть як працює трансформатор?
- У-у-у-у-у-у-у-у-у...
- Це низькочастотний. А високочастоний?
- І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і--...
- Добре, чотири.
- А чому не 5?
- Ви здали тільки на 4. - (заглядаючи в конверт).

*
- Ой-йой-йой...Ой-йой-йой... - хитає головою.
- Докторе, що там в мене?! - злякано.
- Це залежить від того на яку суму Ви маєте можливість лікуватись.

*
- Ну як там, Оленко, перший день в школі? Що вам розказували вчителі?
- Нічого не розказували. Тільки питали.
- А що питали?
- Хто батьки, де працюють, скільки заробляють...
Назва: Мопуси (міні опуси) 4
Відправлено: Анатоль від 21 квітня 2019 07:42:33
*
- Дідуню, а навіщо тобі окуляри?
- Щоб краще бачити.
- Ой, дуриш ти мене! Я пробувала то в них ще гірше видно.

*
- Дідуню, а навіщо люди старіють і вмирають?
- Щоб молодим місцем поступатись.
- Знов ти мене дуриш! Я бачила в метро, що молоді старим поступаються місцем.
- Ну, це рідко таке буває.
- А я теж постаріюсь і вмру?
- Ти  ні. Ти ж не любиш ні в чому поступатись.

*
- Мамо, а чому вчора як ви з татом сварились він казав, що ти корова?
- А хто ж тобі молочка приносить з магазину?
- А що таке бугай?
- Це бик такий, що на всіх корів скаче.
- А чому він рогатий?
- Ну не тільки ж корові бути рогатою.

*
Зінаїді Петрівні снився кошмар: її переслідує сексуальний маніяк, а вона не може ні втекти, ні прокинутись.
"Та ладно" - заспокоїлась вона. "Це ж лише сон".

*
- Мамо, а дідусь каже, що я буду колись принцесою.
- Ти і зараз принцеса.
- А коли виросту, то стану коровою?
- Ну, спочатку будеш рибкою, зайкою...

*
- Ну, хворий, як Ви себе почуваєтепісля операції?
- Та хреново, лікарю.
- Це нормально, так і повинно бути.
Ах, да, в мене для Вас новина. Навіть дві. Одна хороша, інша погана. З якої почати?
- Почніть з поганої.
- Ми Вам помилково замість хворої нирки селезінку вирізали.
- Яка ж хороша?
- А Вашому сусіду по палаті - навпаки, замість селезінки здорову нирку.


*
- Куме, що більше вплине на Ваш вибір у другому турі, дебати чи аналізи?
- Ну звичайно аналізи.
- Чому?
- Молоти язиком з екрану можна що завгодно, а от аналізи - річ об'єктивна.
- А як Ви зрозумієте чиї аналізи кращі?
- Ну по телевізору ж розкажуть.

*
- Знаєте, куме, я от думав, думав, і нарешті зрозумів, чому ми так живемо як свині, голови й не піднімаємо від землі і корита.
- І чому ж?
- Що в нас на прапорі?
- Пшениця під небом.
- Ось тут і собака зарита. Заземленість на найнеобхіднішому.
А треба вище дивитись, прагнути духовного, до неба, сонця, зірок.
- І що ж Ви пропонуєте?
- Прапор перевернути. І тоді буде сонце на небі.

*
- Тату, а що таке надійність?
- Це коли твоя мама надіється, що їй всю зарплату приносять додому.

*
- Мамо, а що таке вірність?
- Це коли твій тато вірить, що йому не зраджують.

*
- Дідусю, а що таке старість?
- Це німецьке слово.
- А що воно означає?
- Нагадування, що ми є зірками.
- Як це?
- Утворились з зоряного пилу і в нього й повернемось.

*
- Дідусю, а що таке гуз?
- Може гузно? Ну ти ж знаєш, що таке підгузники?
- Так це попа?
- Ну, десь так. А чому ти питаєш?
- Хочу зрозуміти, що значить боягуз.

*
Лоуренсій Іванович медитував, концентруючи свій внутрішній зір кудись в нескінченність, в Велике, Вічне.
Він чекав від Нього підказки, як жити далі.
Росло відчуття, що контакт майже встановлено і зараз він одержить відповідь на своє питання.
- Не лежи колодою, піди хоч сміття винеси!
"Завжди ця жінка втрутиться і все зіпсує..."

*
- Дідусю, а що означає слово земля?
- Ну, це лайливе слово.
- Чому?
- Так скоро будуть про нового президента відгукуватись: Зе, мля!..
Назва: Мопуси (міні опуси) 5
Відправлено: Анатоль від 21 квітня 2019 07:44:00
*
- Оксанко, навіщо ти тягнеш кицю за хвостика?
- Я її співати вчу.

*
- Куме, от чому люди так жорстокі, так люблять бійки, кров, сварки.
- Ну не всі ж такі.
- Дивитись  всі люблять. В Римі на бої гладіаторів, в Іспанії кориду, в Азії півнячі бої, у нас - собачі...
- Це Ви про телешоу?

*
- Відгадай загадку: біле поле, чорне насіння...
- Негатив?

*
- Куме, от не розумію я цих жінок. Ладно пішла від мене, бо я частину зарплати заникував.
Ладно пішла б до когось кращого, чеснішого, хто б її любив.
А то ж пішла за алкаша, наркомана, який і її зарплату буде пропивати,  який її зовсім не любить, буде знущатись з неї.
Посміховиськом для всіх стане. І все це тільки для  того, щоб мені допекти?
- Це Ви про що, про вибори?

*
- Як Ви думаєте, куме, яким буде перший крок нового президента?
- Надю випустить.
- Навіщо?
- Ну, не власноруч же йому Раду розстрілювати.
Та й перший номер потрібен для майбутніх парламентський виборів.

*
- І як тепер новий президент буде співпрацювати з Верховною Радою?
- Будуть через Ютуб роликами обмінюватись.

*
- Як думаєте, куме, яка галузь буде найкраще розвиватись в наступні п'ять років?
- А що тут думати? Ясно, що кіноіндустрія.
- Чому?
- Кожен кандидат, депутат, партійний лідер будуть змімати фільми-казки, в яких вони будуть Д'Артаньянами проти всіх решти.

*
- Ой, куме, здається мені, що нам кота в мішку впарюють.
- З мішком все ясно, а хто кіт?

*
- От не пойму я, куме, за кого Надя буде голосувати? З одного боку подивлюсь - за Зеленського. Петро її посадив, а з Зе вони однодумці щодо розстрілу Ради. А з іншого боку - Петро її випустив, Героя дав...
- Я думаю за того, хто перше місце в списку пообіцяє.
- А якщо ніхто з них?
- Тоді буде свою партію рекламувати.

*
- Знаєте, куме, яка найбільша помилка Петра?
- Яка?
- Надю посадив. Так би прихильники розстрілу Ради розділились пополам і в другий тур не попали б.

*
- Куме, Ви чого такий сумний?
- Та я не сумний, а задумливий.
- І про що ж Ви думаєте?
- Не можу вирішити: Чи хороший був президент, якщо наступний - гірший?
- А в чому у Вас проблема?
- З одного боку ніби хороший, якщо не знайшлось кращого. А з іншого боку - поганий, раз за його правління народ так зіпсувався, що обирає гіршого.
- Я колись так само задумувався чи був Соломон хорошим царем, якщо після нього його сини розвалили царство.
- І що ж Ви вирішили?
- Правителем хорошим, а вихователем поганим.


*
Троянський Зебр.

*
- Дідусю, а зебра, це біла конячка з чорними смужками, чи чорна з білими?
- Скоро дізнаємось, а поки що кожен бачить те, що йому хочеться.



*
- Дідусю, розкажи казку.
- Ну, слухай. Йде Колобок і співає:
 
- Я від баби втік, і від діда втік, і від вовка, і від лисички. А ти хто така?
- Я - Реальність.
- І від тебе втечу.
- Куди?
- В казку, ілюзію, віртуал.
- Ну-ну.
- Ей, а чому ти мене не ловиш?
- Та бачу - ти ще молодий, зелений. Скоро  сам повернешся. Сильно розчарований.

- Ой, діду, знов ти про вибори...

*
- Що там, куме, таке смішне читаєте, що аж заходитесь?
- Та про вибори президента і прем'єра в Ізраїлі.
- І кого ж вони там вибрали?
- Вакарчука і Руслану.

*
- От не пойму я, куме, це в Медведчука кар'єрний ріст чи падіння?
- А що таке?
- Раніше в його адміністрації Кучма президентом працював, а зараз він напряму в Путіна смотрящим над хохлами працює.


*
- Куме, як думаєте, який перший законопроект подасть новий президент в Верховну Раду?
- Збільшити кількість зубів у герба з трьох до семи.
- Щось, куме, я не зрозумів на що Ви натякаєте. Що Зе аж 4 зуби дає, чи на менору?
Назва: Мопуси (міні опуси) 6
Відправлено: Анатоль від 27 квітня 2019 07:03:27
*
Адам: - І в кого ти така вдалась?

*
- Куме, а правду кажуть, що забагато грошей не буває?
- В нас - так. В інших - буває.

*
- Каїне, а де твій брат?
- Чи ж я сторож йому?
- Ладно, ладно, Мені то ти можеш сказати.
- Ну вбив я його.
- А за що, коли не секрет?
- Він овечок різав і Тобі в жертву приносив.
- Так тобі овечок стало шкода? А може ти приревнував, що його криваві жертви Мені більше подобаються ніж твої хлібні?
Ладно, не переживай. Остання твоя жертва Мені ще більше сподобалась.
- Ти маєш на увазі Авеля? Не обманюєш?
- Зуб даю. Але послухай, ці євреї такі мстиві. Ну, сам знаєш: око за око, зуба за зуб, а за вбивство...
Коротше, тікай кудись на схід, будеш жити серед інших народів, де тебе ніхто не знає.
- Серед чужаків, гоїв? Але ж  вони мене вб'ють!
- Ну-ну, хай тільки попробують. Я тобі захисну грамоту зроблю. З печаткою.
- О, Господи! Про що це ми говоримо? Які євреї, які інші народи? Я ж перший син Адама і Єви!
- Ой, ніби вже й не маленький хлопчик, а віриш в біблійні казочки про Адама і Єву...

*
- Діогене, от чому така несправедливість? Ти нічого корисного не робиш, живеш на смітнику в діжці, розважаєш лише народ своїми клоунськими витівками.
Скількох царів пережив, яких вже ніхто й не пам'ятає, а тебе і люблять  і пам'ятають.
- Напевне людям обридли вже ці нудні лискучі морди з їх  брехливими пафосними промовами.
Людям хочеться нових облич, приколів, шоу, хочеться вірити в нові казки.

*
- Чули, куме, про пожежу в Парижі?
- Так, заздрю я тим французам.
- Може Ви хотіли сказати "співчуваю"?
- Ні, заздрю. І радію за них. Це ж як такі події об'єднують націю! Згадайте підпал Рейхстагу Гітлером, чи підриви будинків в Москві Путіним... Один тільки фільм про розстріл Ради дозволив Зеленському набрати 73%. А уявляю скільки набрав би, якби й справді розстріляв...

*
- Сізіфе, та кидай ти цю непотрібну і безнадійну справу. Нащо воно тобі?
- Ха! Чи багатьох з тих, хто займається чимсь корисним і реальним памятатимуть через тисячі років?

*
- Моя школа, - задоволено посміхнувся Герострат, почувши новину з Парижу.

*
Інститут мовознавства АНУ рекомендує змінити правопис 73% слів. Наводимо новий правопис деяких з них.
Закон - Зекон.
Заслуга - Зе слуга.
Зарплата - Зеро-плата.
Зек - не слуга народу.
Зуб - Зуб даю.
Заміс - Зе міс (перша леді).
Зухвалити - Зе хвалити.
Зацінити - Зе цінити
Заслужити - Зе служити.
Зауважити - Зе уважити.
Запамятати - Зе памятати.
Забезпечити - Зе безпечити.
Заборонити - Зе боронити.
Завернути - Зе вернути.
Занести - Зе нести.
Заплатити - Зе платити.
Заперечити - Зе перечити.
Заслати - Зе слати.
Завада - Зе вада.
Записка - Зе писка.
Запитати - Зе питати.
Загальмувати - Зе гальмувати.
Заплутувати - Зе плутувати.
Земля - Зе, мля.
Заховати - Зе ховати.
Зачекати - Зе чекати.
Заявити - Зе явити.
Завзятий - Зе взятий.
Завязати - Зе вязати.
Забруднити - Зе бруднити.
Заплющити - Зе плющити.
Загнути - Зе гнути.
Замучити - Зе мучити.
Затримати - Зе тримати.
Затягати - Зе тягати.
Засідати - Зе сідати.
Затопити - Зе топити.
Запалити Зе палити.
Заглушити - Зе глушити.
Назва: Мопуси (міні опуси) 7
Відправлено: Анатоль від 27 квітня 2019 07:04:46
*
- Про що Ви, куме, задумались?
- Та про гімн. Чи правильно це чекати, поки "згинуть наші воріженьки як роса на сонці"? А якщо "поки сонце зійде, роса очі виїсть"?
- Ну куме, сліпі кобзарі - це наша національна традиція. Будемо ходити з торбами по світу, сумних пісень співати.

*
- От не розумію я, куме, як живуть без томосу всякі там протестанти, католики, юдеї. Не кажучи вже про мусульман, крішнаїтів, буддистів..
- Але ж ми, куме, не "всякі там"! Ми ж козацького роду! Нам потрібен дозвіл чи Москви, чи Стамбулу, Варшави, Риму...

*
- Як Ви думаєте, куме, коли закінчиться війна на Донбасі?
- Коли там стане так як в Криму.

*
- З святом Вас, куме!
- Так я ж не віруючий.
- Я не про Пасху. Ви ж з руху зелених? Тож з Днем Чорнобиля!
- А чому це свято?
- Ну як же. Такий природний заповідник з'явився і без всякої бюрократичної тяганини.

*
- Я от собі думаю, куме, а як Бог ставиться до томосу?
- Ніяк. Це йому абсолютно байдуже. Як і все, що роблять люди.
- А що ж йому не байдуже?
- Щоб закони природи не порушувались. В цьому питанні він строгий.

*
- Ну що, кумо, підемо крашанки святити?
- Ноги моєї там більше не буде!
- А що сталось? Ви ж раніше ходили.
- Порівняли. То був Київський Патріархат, а зараз бусурманська митрополія.

*
- Як принизили... Як принизили...
- Куме, Ви чого такий злий? Хто Вас принизив?
- Та не мене, мову принизили! Прирівняли її до державних символів!
- А в чому приниження?
- Ну Ви ж знаєте скільки я придумав різних гербів і прапорів України. А мова ж одна!

*
- Куме, от якби Ви зараз женились, ви б хотіли незайману, чи жінку з досвідом?
- Ну хіба ж я садист чи ідіот, щоб починати сімейне життя з того, щоб робити дружині боляче?
- А чому ж тоді дівчата хочуть зберегти свою незайманість для майбутнього чоловіка?
- Тут одне з двох: або чоловіків вважають садистами, або самі є мазохістками - люблять тих, хто спричиняє їм біль.

*
- Ну що, Прометею, тепер ти бачиш, що зробив? Вони не тільки палять ліси, хати і храми, а взагалі все що горить. Мало їм, що атмосферу забруднили, так ще й індивідуально якимсь димом дихають. А тоді рак легень.
- Так я ж хотів як краще..
- Ага, а вийшло як завжди.
- Ти мене тепер на Кавказ відправиш, в гори?
- Помрій.. Підеш в Делі чи Лінфень регулювальником дорожнього руху.
Назва: Мопуси (міні опуси) 8
Відправлено: Анатоль від 27 квітня 2019 07:06:03
*
- Так, Ікаре, лети низенько, над морем, високо не піднімайся, бо сонце віск розплавить і крила розсиплються.
- Але ж батьку, чим вище - тим холодніше!
Ох ця молодь, думають вони розумніші за інших. Ну ось, не послухався, піднявся високо. Крила однаково розсипалися б. Але тоді винен був би конструктор, а так випробовувач, що порушив інструкцію з експлуатації.

*
- Ей, Змію, ти чого по кущах ховаєшся? Ану ходь сюди. Ти Адама вже спокусив?
- Не хоче він їсти. Каже, що Ти заборонив йому. Сказав, що тоді він помре.
- Звідки ж він знає, що значить померти, якщо тут ніхто ще не вмирав?
- Він каже, що це Ти йому таке зморозив.
- Ладно, тоді план Б. Спокушай Єву, Я їй нічого не говорив.

*
- Дорогий, з'їж яблучко.
- Не хочу.
- Ну з'їж, я покажу тобі одну гру цікаву.
- Не хочу.
- Тоді я пішла до Змія.
- Ладно, давай своє яблучко..

*
Ліс полетів, тільки тріски залишились.

*
Поміняв журавля на молоду синицю.

*
- Знаєте, куме, я новий герб України придумав.
- Знов Ви зі своїми граблями...
- Ні, цього разу трьохголового орла. Одна голова дивиться на схід, інша на захід.
- А центральна?
- Назад.
- І чим, куме цей Ваш герб кращий ніж теперішній?
- Суцільні переваги! Зразу заткнемо Росію за пояс! В них дві голови, а у нас три. Та й Бог любить трійцю. І відповідатиме нашим політичним реаліям.
- Може краще хай хоч одна голова вперед дивиться?
- Ну куме, ми ж не можемо аж настільки відриватись від реальності..
Назва: Мопуси (міні опуси) 9
Відправлено: Анатоль від 30 квітня 2019 07:05:10
*
- Діду, розкажи казочку.
- Не охота мені зараз.
- Хочеш, я тобі розкажу?
- Ну давай.
- Соня вчора не захотіла гратись зі мною, так я сьогодні, поки вона снідала, поміняла їй книжки і зошити в рюкзачку на свої іграшки. Уявляєш, приходить вона в школу...
- Ну Даню, хіба ж можна так з сестрою...
- Ой, діду, ніби й не маленький вже, а в дитячі казочки віриш. Хоча, це добре...

*
- Діду, розкажи казочку.
- Ну, слухай. Про золотий батон.
- Це та, що мишка хвостиком махнула, він впав і розбився?
- Ні, то про золоте яйце.
- А що з батоном сталось?
- Випарувався.

*
- Куме, а чому нема героїчних пісень про війну на Донбасі? І про Громадянську є, і про Вітчизняну, і про Афган повно, а тут...
- Так то ж про війну, а хто писатиме про АТО і ООС. Тим більше програні.

*
- Куме, Ви чого такий радісний?
- Так кінець світу ще на рік відкладається! В Єрусалимі знов благодатний вогонь зійшов!
- А це не суперечить словам Ісуса, що цього часу ніхто не знає, і треба бути готовим кожну годину?
- Ну не можна ж людей в постійному стресі тримати дві тисячі років.

*
- Діду, розкажи казочку.
- Ну слухай. Про Козу-Дерезу.
- Е, ця казочка вже не актуальна.
- Чому?
- КС відмінив закон про незаконне збагачення. Так що їй не треба вже прибіднюватись, що вхопила лише кленовий листочок і водиці крапельку.

*
- Знаєте, куме, що я сьогодні зрозумів?
- І що?
- Неправильний у нас гімн. Ну куди це годиться: "Ще не вмерла Україна"? І всі в очікуванні, скільки вона ще протягне.
- А як треба?
- "Вже воскресла Україна!". І оптимістично, і святково.

*
- Чи знаєте Ви, куме, ще випадки в історії такої єдності? Щоб і Бог, і еліта, і народ, і окупаційна влада і навіть Син Божий були єдині?
- В якому питанні?
- Щоб Ісуса розіп'ясти.
Назва: Мопуси (міні опуси) 10
Відправлено: Анатоль від 30 квітня 2019 07:07:02
*
- Відгадай загадку: Зранку їсть, вдень спить, а ввечері гуляє.
- Тато?
- Ну, взагалі-то я мав на увазі три стадії метелика.

*
- Діду, я хочу казочку придумати. Але не таку як в тебе, а смішну. З чого люди сміються?
- З неприємностей, що стались з іншими, а не з ними. Але неприємності повинні бути не великими.
На другий день.
- Соня на змагання поїхала, а я поміняла її спортивний костюм на батьків. Смішно?
- Смішно.
- Ой, а я дурна подумала, що він завеликий, і поміняла на мамину нічнушку...

*
Відкрито вхід в "Однокласники". (Через сайт СБУ).

*
- Діду, розказати казочку?
- Ну, давай.
- Жили собі дід та баба і до 90 років в них не було дітей.
Аж тут Бог послав їм горошину. Баба її ковтнула і народила Котигорошка.
Дід взяв малого і повів до Змія.
- Навіщо?
- Ну-у, здається братів і сестер визволяти.
- Так в діда й баби не було більше дітей.
- Ой, зовсім ти мене заплутав.
А може то я переплутала з казочкою про Абрама і Сару...

*
- Діду, що ти пишеш?
- Опус новий придумав.
- В тебе лице нудне, ніхто лайків не поставить.

- Діду, а чому ти до церкви ніколи не ходиш?
- Я можу з Богом напряму спілкуватись.
- Ти такий знаменитий?
- Ні, він такий всемогутній.
- І часто ви спілкуєтесь?
- Та поки-що в нього не було такої потреби.
Назва: Мопуси (міні опуси) 11
Відправлено: Анатоль від 30 квітня 2019 07:07:54
*
- Розмір не має значення, - переконував свого українського колегу Путін.

*
- Так хто там сміявся останнім? - голова СБУ робив помітки в блокноті, переглядаючи записи виступів Кварталу-95.

*
- Колобок, колобок, я тебе з'їм.
- Ой, вовчику, ти  все обіцяєш, обіцяєш, а доходить до діла, то віддаєш перевагу бабушці Червоної Шапочки.

*
- Дідусю, а як же в рукавичці їх стільки помістилось? І мишка, і жабка, зайчик, лисичка, вовчик, кабан, ведмідь...
- То "переселенці" з лугандону. Вони тільки прописані там, щоб одержувати пенсію.

*
- Все-таки  ранок вечора мудріший, - сумно зітхнув метелик-одноденка.

*
Так що вона казала? Достатньо цю жаб'ячу шкурку спалити і вільний? І можна знов на всі сторони стріляти!

*
Ох, набридла мені ця кашка. Щось м'ясця захотілось. А чи не запросити в гості журавля?

*
- Та-так, Павлику, кажеш батько - ворог народу? Це добре, молодець! А мама? Ні? Як же ти знаєш, а вона ні? Мовчиш? Ну нічого, нічого, вона сама признається.
І куди тебе тепер, в дитячий будинок? Там таких вистачає, є кому вихователів викривати. А може в тебе родичі є? Це добре, поживеш в них.
 
*
- Щось, куме, новий президент і не робить нічого, і навіть не говорить що збирається робити.
- Зате ніхто не дорікне, що його слова розходяться зі справами.

*
- Відгадай загадку: Як довго нема - його чекають, а як він йде - всі тікають.
- Тато в день получки?
- Взагалі-то загадка про дощ, але...
Назва: Мопуси (міні опуси) 12
Відправлено: Анатоль від 30 квітня 2019 07:10:21
*
- Чим віра відрізняється від релігії?
- Віра окрилює, а релігія зв'язує.

*
- Куди це Ви, куме,  так рано?
- Та до церкви ж.
- Ой, куме, даремно поспішаєте. Сказано ж: "Стануть перші останніми, а останні першими".
- Ну, останнім я не буду. Всі ж попи будуть за мною.

*
- А чому, куме, кажуть, що не можна перднути в церкві?
- В попів же монополія на Глас Божий і Дух Святий.


*
Краще синиці в руках, ніж журавлю в небі.

*
Підпалив Батьківщину, повіривши ворожій пропаганді, що її дим солодкий і приємний.

*
- Все добре в міру, - повчав Прокруст своїх гостей.

*
Душа міру знала, але з організмом не ділилась цією інформацією.

*
Був здоровим і багатим. Вирішив перевіритись. Вийшов з лікарні бідним і хворим.

*
Грався з нею як кіт з мишею. І не помітив як помінялись ролями.

*
Він не любив пити. Але рідко коли в житті ми маємо змогу робити те, що подобається.

*
"Любов зла..." - переконувала себе жінка, намагаючись полюбити свого чоловіка.

*
- А ти будеш мене на руках носити?
- І про що ти мрієш? Кожна, кого на руках носять чи у візку возять мріє  сама ходити..

*
- Почую кожного, - переконував Васька, не припиняючи їсти.

*
Жиди по новому!
Назва: Мопуси (міні опуси) 13
Відправлено: Анатоль від 1 травня 2019 19:05:21
День Праці - вихідний. (Спостереження).


*
Щоб тебе помітили - рухайся. (Жаба)

*
Щоб добратись до точки А йди в протилежному напрямку. (Колумб).

*
Якщо твоє око спокушає тебе - виколи його. А потім і друге, бо сказано: "Око за око". (Євангеліє від Левія).

*
Блаженні миротворці, бо отримають по обох щоках. (Євангеліє від Левія).

*
Блаженні віруючі, бо вони - блаженні. (Євангеліє від Левія).

*
Будь лагідним як голубка і отруйним як змія. (Євангеліє від Левія)

*
Ісус дуже розсердився, що на смоківниці на Пасху навіть фіг не було. (Євангеліє від Левія).

*
Ісус мив учням ноги перед застіллям.
Пілат показував, що треба мити собі руки.
Подивимось чия традиція переможе. (Євангеліє від Левія).

*
Щоб побачити зірки - треба, щоб зайшло сонце. (Редактор).

*
Щоб читали твоє - треба спалити бібліотеку. (Порада місіонера).
Назва: Re: Читальня вихідного дня
Відправлено: Анатоль від 1 травня 2019 19:07:25
*
- Куме, от чому так? Ніби і люди ми непогані, а все в нас не так.
- Карма.
- А що таке карма?
- Відповідальність не тільки за теперішнє життя, а й за минулі.
- А якщо я не знаю ким був і що робив в минулих життях?
- Незнання минулого не звільняє від відповідальності.


*
Щоб піднятись на небо - треба зійти на хрест. (Євангеліє від Левія).

*
А була б в гори віра, сказали б їй: "Зійди в море!", і вона б зійшла. (Євангеліє від Левія).

*
Пацієнт був настільки здоровим, що лікарі нічого не могли вдіяти.

*
- Куме, а чим відрізняється віра від надії?
- Надіються оптимісти, а вірять - реалісти і фаталісти.


*
Якщо за прогнозом сонце, а надворі дощ - значить метеоролог не дивився в вікно. (Народна прикмета).

*
Батько злий - полюбила козла. (Афродіта)

*
Бійся не того, що ззовні, а того, що в тобі. (Вірус).

*
Світ тісний. Особливо коли сухо. (Равлик).
Назва: Мопуси (міні опуси) 15
Відправлено: Анатоль від 19 травня 2019 07:21:01
*
Ми почули, що Івану відрубали голову. Але деталей не знали, тож подумали, чи не почалось..
Ісус сказав, що не прийшов ще його час і треба змотувати вудочки кудись в безлюдне місце.
А то хто зна, що в того ірода на умі.
Тож ми сіли в човни, захопивши з собою п'ять хлібів, і попливли на другий берег озера,.
Але і там зібралось з десяток зівак.
"Ого, зо п'ять тисяч народу зібралось", - пожартував Ісус. - "Не рахуючи жінок і дітей".
(Ну, жінки і діти в євреїв зовсім не рахуються).
Тож Ісус мусив розважати їх притчами.
Та й хлібами на обід довелось з ними поділитись.
До вечора ситуація з Іваном прояснилась, що то не гоніння за віру, а просто його голова стала призом за танці.
Тож ми вирішили повертатись назад.
Був сильний зустрічний вітер. Ісус запропонував перечекати його, щоб не тратити сил.
Але Петрові захотілось додому, до жінки, тож більшість апостолів попливли на його човні першими.
Коли вітер вщух ми попливли на човні з Яковом і Іваном Заведеєвими.
Їхній човен легший, швидший, менше народу було, ми не боролись з вітром, тож допливли на наш бік раніше.
Яків з Іваном пішли додому, в свою Віфанію. Бо вони гребли і втомились, і хотіли батьків заспокоїти.
А ми з Ісусом вирішили прогулятись ще берегом.
Нарешті припливає перший човен з більшістю апостолів.
- Як ти тут опинився? - питає здивовано Петро.
- По воді пройшов, - пожартував Ісус.
Але, оскільки віруючі жартів не розуміють, то йому повірили.
- А можеш зробити, щоб і я по воді йшов? - зацікавився Петро.
- Запросто, ставай і йди сміливо, - Ісус любив пожартувати.
Петро ступив з човна і почав тонути.
- В тебе ще віри нема, - пояснив йому Ісус.
Після цього випадку з'явились три легенди.
Що Ісус п'ятьма хлібами п'ять тисяч людей нагодував, що бурю на морі втихомирив, і по воді йшов.
Брати Заведеєві знали, звичайно, як було насправді, тож їхня мати захотіла, щоб в Царстві Небесному один з її синів сидів праворуч Ісуса, а інший ліворуч.
Ісус не любив коли його шантажують.
Він сказав, що хто хоче бути великим має бути слугою для інших. А хто хоче бути першим - рабом.
І взагалі, що в Царстві його стануть перші останніми, а останні першими.
Та й іншим апостолам не сподобались бажання Заведеєвих.
Тож інцидент було вичерпано.
(Євангеліє від Левія).

*
Ісус сидів на дорозі і щось малював пальцем по пилюці.
Як і всі талановиті люди він був трошки художником.
Закон забороняє малювати, щоб не створити собі кумира.
Але Ісус любив ходити по лезу.
Тут фарисеї приводять до нього блудницю, спійману на гарячому.
(її партнера ні. То не гріх).
Фарисеї такі підступні, ну прямо як фарисеї.
Вони хотіли зробити Ісусу цугцванг.
Закон каже, що блудницю треба забити каменями до смерті.
А євреї дуже поважають Закон, бо він даний самим Богом Мойсею.
Але таких варварських і дикунських законів, звичайно ж, ніхто не дотримується.
Бо кому охота вбивати молоду жінку за те, про що мріяв би кожен чоловік.
От підлі фарисеї хотіли дискредитувати Ісуса в очах народу.
Чи він скаже, що Закон не треба виконувати і стане боговідступником.
Чи скаже що треба, і буде варваром і ненависним всіма вбивцею.
Ну, Ісус, звичайно ж, розкусив наміри хитрих і підлих фарисеїв.
"Хто з вас не захотів би з нею згрішити", - спитав він.
Таких не знайшлось і всі розійшлись.
Залишилась лише жінка біля Ісуса.
Ісус їй щось шепнув, я не розчув що.
Жінка ствердно кивнула головою.
(Євангеліє від Левія).


Назва: Мопуси (міні опуси) 16
Відправлено: Анатоль від 19 травня 2019 07:22:01

*
Якщо хтось на українському форумі пише українською, то з вірогідністю 90% можна сказати, що живе він за кордоном.
(Спостереження).



*
Козятинський будинок для престарілих перейшов на нову здорову дієту.
- Економна, дозволяє нашим постояльцям (не подобається мені це слово) швидко скинути зайву вагу, а головне - вони стали менше хворіти, - пояснила директор закладу журналістам.
- Наскільки менше?
- В кілька разів! Якщо раніше вони хворіли в середньому кільки місяців, а то й років, то тепер всього кілька тижнів.
(Колонка передового досвіду).

*
Козятинський собачий приют "Лапочка" став не просто самоокупним, а й прибутковим закладом.
- Все завдяки налагодженню партнерських відносин з зарубіжними колегами. Зокрема корейськими, - Пояснив директор приюту.
(З колонки передового досвіду).



*
Якщо хтось насрав в під'їзді,
А чи тиснява в метро,
Не вдалось в трамваї сісти -
Винні мова, томос і Петро.
(Переконання українського телеглядача).


*
При обшуку в квартирі підозрюваного виявили знаряддя злочину: комп'ютер і телефон.
(З кримінальної хроніки).


*
Займався відмиванням грошей.
5 гривень впали в калюжу.
(З кримінальної хроніки).



*
В лікарні.
- Сестричко, а зубної щітки у вас тут нема?
- Є, але зараз зайнята.


*
- Ну що, куме, підемо по чарці?
- Так Ви ж ніби вчора кинули пити. Чи знов не докинули? А от якби я захотів, то з першого б разу кинув.
- Чому ж не кидаєте?
- Це ж була б дискваліфікація.

*
Жертва прогресу.
Оса бджолі:
- Казала я тобі: "Не треба цих удосконалень", а ти: "З зазубринами жало краще, як наконечник стріли"...




*
- Знаєте, куме, мене треба в книгу рекордів Гінеса занести.
- З якого виду спорту?
- З кидання пити. Тільки за минулий рік разів зо сто кидав.



*
- Чули, куме, Вакарчук і Савченко разом йдуть на вибори в ВР.
- І як партія називається?
- "Надія і Слава України".
Назва: Мопуси (міні опуси) 17
Відправлено: Анатоль від 19 травня 2019 07:23:20

*
Роби, що маєш,
а вийде - як завжди.
(Сізіф).



*
- Як думаєте, куме, коли буде інавгурація?
- Ну, сказав же Зеленський - девятнадцятого.
- Але ж Рада не піде на це.
- А навіщо йому Рада, він на Ютюбі проведе.



*
- Чули, куме, Філарет хоче Київський Патріархат відновити.
- Це правильно. Не всі ж віруючі хочуть до бусурманської митрополії належати.
- А як же томос?
- Ну, кому важливий папірець від грецьких попів, хай ходять в ПЦУ, а хто хоче незалежної української церкви - тим УПЦ Київського Патріархату.



*
Інтерв'ю.
- Ви - командир групи розвідки спецназу. Багато разів ваша група ходила за лінію фронту. Як вам вдалось уникнути жертв? За всю війну жодного разу не попали в засідку, не підірвались на міні...
- Дуже просто - йдучи на завдання, ми ніколи не йшли маршрутом, вказаним начальством.


*
Продовження інтерв'ю.
- Ви часто дзвонили з АТО рідним?
- Не часто.
- Чому? Вони ж хвилювались.
- Рідко коли мав змогу подзвонити зі стаціонарного телефона.
- А мобільника у Вас не було?
- В нашій групі не було ні в кого. Я за цим слідкував дуже строго.
- Чому?
- Щоб рідних не довелось засмутити. І ворогу роботу не полегшувати.
- Не зрозуміла.
- Мобільники мають зв'язок зі станціями навіть коли не розмовляти. Тож легко пеленгуються і ворог завжди знає де і скільки знаходиться бійців, і навіть конкретно хто саме.
- Але якщо це так, то чому ж дозволялось в АТО мати мобільники?
- На це питання Ви і самі можете відповісти.

*
- Куме, от якби Вас обрали президентом, де б Ви хотіли інавгурацію проводити, в Раді чи на стадіоні?
- В басейні.
- Чому?
- Щоб показати, що я такий же голий, як всі, не маю каменя за пазухою і в мене руки чисті.
Назва: Мопуси (міні опуси) 18
Відправлено: Анатоль від 19 травня 2019 07:25:02
*
Винайшов шапку-невидимку.
Нарешті його помітили.

*
Проти вітру легко злітати.
Але летіти вигідно за вітром.
(Азбука політика).

*
Знань - сила.
А результуюча - нуль.
(Ерудит).

*
Кому той горобець потрібен.
А за слово можна й впіймати.

*
Була тихою і працьовитою.
Прорвала греблю - стала буйною і руйнівною.

*
Вовка ноги годують.
А зайця рятують.

*
"На дурній голові і волосся не тримається" -
Думала мавпа, дивлячись на біолога.

*
Ворожити - ворогів нажити.


*
- А чому кажуть, що язик до Києва доведе?
- Ну, президента ж довів.
Та він і до Криму довів, і до лугандону, і до Новоросії може довести.

*
- А правду кажуть, що в корови молоко на язику?
- То москальська пропаганда.

*
- А бувають вовки в овечій шкурі?
- Серед вовків ні. Вони не настільки підступні. А серед людей бувають.

*
- А чому в сімох няньок дитина без ока?
- Їм же треба планувати, узгоджувати плани догляду, тож не до  дитини.

*
- Даню, відгадай загадку: Лежить - мовчить, біжить - реве.
- Тато?
- Щось у тебе всі загадки до тата зводяться.
- Це ж твої загадки.

*
- Діду, відгадай загадку: Зелений, колючий, ніг не має і в школу без книжок ходить.
- Знов ти Софійці в рюкзак замість книжок кактуса поклала?