Я звертаюсь до вас, мої браття по духу.
Моторола, Пушилін, Пасічник, Гіркін...
Нащо ми почали цю війну і розруху.
Нам нема що ділить, одні у нас мірки.

Ми - єдиний народ. Обнімемося ж, браття!
Патріоти і зрадники, праві і ліві.
І поставимо в Києві пам'ятник "Баті",
Мозговому, Захарченку, "Бетмену", Гіві.

Ми впустили чужинську орду у хату.
Всяких соросів, піндосів і єврогеїв.
Тож беремось разом за мітлу і лопату.
Щоб позбутись назавжди чуми цієї.

Батько хуйло дорогу нам вкаже, я знаю.
І підемо разом ми у світле майбутнє.
Бо сказав же Тарас: - Обніміться, благаю.
А про цю, як її, Україну - забудьте.

- Діду, розкажи про війну.
- Значить так:
Гігантський кістяк.
Земля - маленька його частина.
Рідна, пуста, мертва, невинна.
І все це всередині кулі
Що розривається.
В серпантині ховається.
Падає з неба людина
Чорно-червоним димом
Згорілого заживо горизонту.
Вночі ти кудись стріляєш.
Чуєш лайку, зойки.
Вранці шматочки друзів збираєш.
Руки, ноги, ребра, кишки...
Складаєш в ящики і мішки.
І їсте кашу з м'ясом,
Про жінок мрієте разом.
Тоді збираєте до купи
Гречку, спогади, БМП.
Якщо вдасться, то і себе.
Співаєш колискову.
Забуваєш мову.
Вишиваєш хрестиком, і знову
Чортів заганяєш в помело...
- Діду, а де це було?
- Десь біля пекла у раю.
Чи у пеклі, чи на краю.
- А хто там з ким воював і за що?
- Були там ми, наші, вони і чорт.
Ми небо тримали,
Щоб сонце не впало.
Вони за землю тримались...
Чи навпаки...
Вже й не згадаю, позабувалось.

Була я ще мала, і ще безгрішна.
Копійок двадцять всього лиш було.
Цвіли в садочку райськи Вішна й Крішна.
Зустріла я бабусю за селом.

Гуляла по садочку гола й боса.
Ох, конопелька забиває дух!
А місяць сьорбав замість сонця роси.
А разом з ними комарів і мух.

Та хай гуляє, я будить не стала.
На дворі ж не хурделиця, а пух.
Ой! Кілька сонць на коси їй упало.
Та вогник слабо спалахнув й потух.

Ми, українці, дивна нація.
Чужим - свої, своїм - чужі.
Нам не потрібна вакцинація -
Усі хвороби у нас в душі.

Вже вимкнули тепло в квартирі.
А на дворі холодна ніч.
Поїду, як птахи у вирій,
До матері, на теплу піч.
Дажбог прибув туди ж на Яві.
Купив би краще Жигулі.
Хоча однаково, роззяві
На мене шанси на нулі.
Для мене скрізь відкриті двері,
Бо маю статус й портмоне.
Друкую вірші на папері,
І боги знають всі мене.
Тож, не роздумуючи довго,
Прожогом кинулась на піч,
Щоби зігріти руки й ноги.
Одну лиш опустила річ:
Давно в тій печі не палилось,
Померзли навіть павуки.
Ну як же я так помилилась
Зі смертю мами на роки?

вже пам'ять поросла грибами й мохом
гербарій з неї зроблю і засушу
у горла надлюдей запхаю чохом
і звільню для майбутнього я душу
тумани там стоять не згадуй всує
там пристань поетеси у печалі
кубічних трас руїни асфальтує
ця суча пам'ять про майбутнє й далі
хмільні акорди схожі на загадку
поміж рядків пишу я на газеті
це фініш неминучого початку
продовження на стінках у клозеті
пишу вірші без крапки і без коми
(без сенсу змісту та зате без втоми)
а травень ще далеко тільки грудень
і падав сніг чи може білий спомин
одягну ліфчик бо сніжить на груди

Життя понабирало десь боргів.
Торби, й мішки, і лантухи, й чувала...
А друзі переходять в ворогів,
Немов це я в них гроші позичала.

Забрали все, аж до стакана й кварти.
Та залишили найцінніше - вірші.
Для них вони - непотріб, ніц не вартий.
Але ж не все вимірюється грішми.

Пегасів табуни  гарцюють знов.
Ніяк не можу я їх осідлати.
Хоча б одного, навіть без підков.
Затопчуть полини мої, прокляті.

А це ж єдине, що росте у мене.
Були колись тут трави медоносні.
І я була квітуча і зелена...
Та все забрала невмолима осінь.

Полин, і конопелька, і грибочки
Замінюють пегасів, муз і грацій.
Курну - і заблищали щастям очки.
Не треба й компліментів, ні овацій...

В віки середні, чи й недавні
На площі міста книжки палили.
Традиції такі от славні
Дали, напевне, верховні сили.

Як на видовище, чи свято
Юрба зібралася на дійство -
Акт справедливості й відплати,
А не якогось там злодійства.

Чим заслужили такої кари?
У чому були ті книги винні?
Когось убили, чи щось украли?
Гірш! Зазіхали на святині!

Палили вдень. І серед ночі.
Хто до святинь був небайдужий.
Їх фанатизмом світились очі.
Палили книги. А тліли душі.

П'янило свято, як від півлітри
Не помічали лише присутні -
В вогні горіло і йшло по вітру
І їх минуле, і їх майбутнє.

Давно то було. Ну а нині
Прогрес в усьому і усюди.
Змінились книги, і святині.
Незмінними лишились люди.

Вже стали книги електронні.
І палять їх лиш віртуально.
Обдумано, а чи спросоння.
Та тліють душі їх реально.

Палили книги...
Блищали очі...
Горіли душі.

Стільки роботи! Їсти варити, голову мити від парші.
Життя коротке, а я його трачу на всяку фігню - на вірші.
Навіть не на вірші, а на якісь речитативи.
Потоки банальностей, слів зливи. А які у мене мотиви?
Хочу людей навчити як на світі жити, як світ змінити.
По-перше знай:  життя - не маскарад це, а арена.
І кожен тут для тебе вовк, гієна і мурена.
І ти не знаєш де в них хвіст, де зуби.
Тож слухайся мене в усьому, любий.
Почни з того, що викинь ти таких химер як совість,
Невпевненість, і чесність і толковість.
І не розмінюй фунт ти свій на пені.
І говори усюди лиш на фені.
Нема у жебрака купюр, а лиш дрібязок -
То забери у нього торбу, шапку й пасок.
Без сумніву іди вперед і без вагань.
Немає бути в тебе коливань.
Ах, ти не знаєш де перед, де зад?
Нема різниці - це твій друг чи гад.
Не розрізняєш перемоги й зради?
Тоді ти мій. І я за тебе рада.

Раніше на Олімпі був бардак.
Ну, непорядок. Хоч в прямому сенсі також.
Усе було неправильно. Не так.
Інтриги, чвари... Всього й не розкажеш.

А що уже казати про Парнас,
Де жили музи разом з Аполлоном.
Один лиш був нормальний там - Пегас.
Літати міг, і дихати озоном.

Із транспортом було проблем там маса.
Трамвайчики ходили як попало.
Тож музам все це часто набридало,
Й вони пересідали на Пегаса.

Богів і муз я всіх порозганяла.
Прописки в них не було, уявляєш!
Пегаса лиш собі додому взяла.
Нехай моїх собачок забавляє.

А як же буть, спитаєте, поетам?
Запам'ятайте раз і на віки:
На муз я вже наклала повне вето.
Вас надихатимуть тепер мої рядки.

Поганий Всесвіт нам діставсь у спадок.
У ньому маємо лише одну дорогу.
Ну дві. Чи десять, двадцять. Як завдаток.
Однаково це мало до смішного.

Бо скільки поглядів і усмішок довкола!
І з кожним хочеться свавілля й божевілля...
Та рано ще. Закінчить треба школу.
Хоча навіщо? Я ж не про весілля.

Був мудрий той народ.
Кричали: - Розіпни!
Не треба нагород -
Розбійника верни.

Його ж до Сатани!

Не розумів Пілат,
Подумав: - дикуни.
Нема на ньому лат,
Не кликав до війни.

Нема за ним вини.

Пілат того не знав,
Що знали вже вони.
Які Той готував
Історії млини.

О, Боже, відверни!

Чому ж Він научав,
Що ненависним став?

Земне життя запхай
Собаці ти під хвіст.
І жити не бажай
Як бог, на повний зріст.

Бо це життя не варт
Ні лепти, ні гроша.
Це не сприймай за жарт.
А цінна лиш душа.

Небесне Царство тут,
Вже на порозі в нас.
Земних позбудься пут.
Для них уже не час.

Не дбай про їжу ти,
Про одяг, про сім'ю.
До Царства щоб прийти
Шукай ти путь свою.

Майбутнє не плануй,
Бо час галопом мчить.
Себе лише готуй
До Царства кожну мить.

Ти інших не суди.
В полях не рви бур'ян.
І ворогів люби.
І щоку підставляй.

І Він їм навівав
Ілюзій маяття.
Тож орієнтував
На смерть, а не життя.

Напевне є вина
У тих, хто розпинав.
Та каятись не нам -
Це ж Бог так побажав.

Був мудрий той народ,
Що крикнув: - Розіпни!
За що ж тут каяття?
Що не пішов у сни?
Тримався за життя.
Не канув в небуття.
І дочекавсь весни.

Ось і місто. В місті люд.
В людях душі. В душах вірші.
В кого кращі, в кого гірші.
В віршах місто, люди, блуд.
Щось у грудях аж шкварчить -
Рідне місто величає.
У тамваї, і за чаєм
Все про мене гомонить.
Взад, вперед, уліво, вправо
Розлетілась містом слава.
Вірші - як ранкова кава.
Хожу містом наче пава.
Хоч на міста край сходіть,
Скрізь усі про мене знають.
Аж робота геть стоїть -
Всі мої вірші читають.
Часу обмаль. Попоїсти
Не дають ці кляті люди.
Завдяки мені і місто
Скоро теж великим буде!

І флора й фауна довкола.
Є люди крапка. Є люди кола.
А ось бабуся сивочола.
Є люди пісня. Є люди школа.
І лихоманка є, ебола.
Є люди правда, і навіть гола.
Я вас іще не заморила?
Тоді скажу: є люди - крила.
Із ними зможеш ти літати.
І не лише побіля хати.
Хоч маєш крильця як в курчати.
Та де такого ще спіймати?
А є такі, що краще з ними
Нічого спільного не мати.
З такими не виходить рими.
Таких найкраще обминати.

Геть принципи і моралі!
Розумні слова - повз вуха!
То все не для мене - кралі.
Для тих, хто не має духу.

Забуду кредити банку,
Платити не стану за хату.
І нове життя із ранку -
Почну я вірші писати...

У шортах одних тусуюсь -
Надворі чи сніг, чи злива.
В сміттєвих баках годуюсь.
Та вільна зате і щаслива.

До болю в ніздрях пирога схотіла.
І ще б запити ягідним вином.
Поїду я до мами з понеділка.
Чомусь вона згадалась перед сном.

Там наберу варення, меду, цвяхів,
Вареників і голубців баняк.
А скільки там у неї в скрині лахів!
Ото прибарахлюся на дурняк.

Ще ніч, і тіней вже немає.
А я, закутавшись у хустку,
Як той жебрак усіх благаю -
Пегаса, Музу, купіль, пустку...

Натхнення дайте, тему, чаю.
Бо вже босоніж йду по лісу.
І гад редактор вже махає
Як диригент: - Давай завісу!

І куди ці бабусі ідуть, як вмирають?
Думаєте, десь далеко-далеко?
Рвати липовий цвіт для чаю?
Чи туди, де їх знесли лелеки?

Ні! Бабусі ідуть у вірші.
Із хатинкою разом й садочком.
В кого кращі, а в кого гірші.
З медом, хлібом, куточком, віночком.

Не ховайте талант у шухляду.
Нащо місце займати там,
Отаку я вам дам пораду -
Не тримайте в шухляді хлам.
Краще киньте його у пічку.
Хай він димом летить до зірок.
І поставте за нього свічку,
Й похмелитись ідіть у ларьок.
Закопайте його у землю,
Хай росте там у полі трава.
Хоч якась буде користь з неї,
Як дістанеться коровам.
Утопіть ви його у річці.
Хай він ллється кудись, як вода.
І скажіть цій Мороз Марічці -
Що талант отакий - біда.

Veni, vidi, vici!

Десь, колись, в якійсь країні
Не в Берліні, не в Пекіні,
Звідки йдуть ці яні й іні.
Може навіть в Україні
Спав Микола десь на сіні.
Був мастак він і у ліні,
І у грі на мандоліні,
Самогонному варінні...
Від настойки на корінні
Споглядав він сни осінні.
І у сонному видінні
Десь під пальмою у тіні,
На піску, чи на камінні
З пляшкою в руці мартіні,
І з малюнком на коліні,
В одному лише бікіні
Нічогенька так феміні,
(Ну куди до неї Зіні),
Закричала як Россіні.
Чув не раз промови всі ці:
-Тільки й знаєш - спаці, їці!
На умі лиш думи ниці,
Про горілку, про спідниці,
Танці, шманці, тьолки, киці,
Посиденьки, вечорниці,
Випивони, пісі, циці...
Ні ума нема, ні міці...
Римлянин в твоєму віці
Р-раз! І - вені, віді, віці!
От віддам тебе Маріці,
Цій старій, кривій каліці.
Будеш жити як чорниці.
Зранку порпатись в теплиці,
І накосиш їй травиці
Для корови і телиці.
Будеш там як у в'язниці.
Ще й отримувать по пиці.
Виб'є з тебе всі дурниці.
- Припини! - кричить він Зіні -
Є ідеї в мене цінні
Як нам вирватися з тіні.
Будем жити , як Феліні,
І купатись у мартіні.
Купиш шмотки в магазині.
Будеш на своїй машині
На базари на блошинні.
В силіконовій долині
Будуть заздрить нам віднині.
Ми ж живемо не в пустині -
Селфі дуже модні нині!
Не спіши іти до скрині.
Нагодуй спочатку свині,
Дай трави корові Мині,
Кістку кинь собаці Пині.
Ну й погладь мене по спині.
Наведи де треба тіні,
Й одягай тоді бікіні.
Довелося бідній Зіні
Порпатись у нафталіні.
Мами максі, дочки міні,
Та ніде нема бікіні.
- Не біда! - Микола Зіні -
Ми ж не даром в карантіні.
Оп! І з спритністю Гудіні -
Вже не маска, а бікіні.
Вдвох із кумом товстій Зіні
Надівали ці бікіні...
Фотки вийшли всі на славу -
Сексуальні, кучеряві.
Враз листи пішли з Аравій.
Стала Зіна як Лоліта
Всім відома, знаменіта.
Вийшла замуж за суніта.
Коля з горя пив пів літа.
Ось і казочці фініта.

А будете погано поводитись - то продо-овжу-у!