Був пізній вечір.  Настоятель Свято-Вознесенського храму отець Михаїл їхав додому після чергового "хлібопереломлення" в ресторані "Москіто", що належав меру. Захід був приурочений такій важливій події в житті міста як  злучка мерової сучки Айки з прокурорським кобелем Марсиком.
Як причетний отець Михаїл до даної події? Безпосередньо ніяк, але ж всяке богоугодне діло має право на Боже благословення.
Та й подія ця не така вже й дрібна, як може здатись декому. Бо символізує вона єдність влади, її спадкоємність.

Раптом попереду на дорозі Михаїл помітив чоловіка. Той з'явився раптово, ніби з неба звалився. Бородач в дивній одежі оглядався навкруги, ніби намагаючись зорієнтуватись, куди ж він попав.
Настоятель натиснув на гальма. Рука автоматично потягнулась до бардачка, де лежав подарований міністром Внутрішніх Справ Форт.

- Ісус?! - не повірив своїм очам Михаїл. - Ти чому тут? Хіба вже кінець світу?
- Так, це Я,- обличчя Ісуса світилось щастям, і через два тисячоліття його пам'ятають.
- І чого прийшов? - невдоволено буркнув Михаїл, дістаючи з бардачка пістолет.
- Радісну звістку приніс, наблизилось Царство Боже.
- І що тепер буде?
- Тепер все на землі перейде під Наше пряме керівництво, під керівництво Бога.
- А як же церква, тисячі служителів, влада, що вони робитимуть?
- Як Я й казав, стануть перші останніми, а останні першими, - радісно мовив Ісус.
Отець Михаїм вистрелив. Ісус завалився на бік: - Чому?
- Людям потрібна віра в Бога, а не Бог, - пояснив Михаїл. - Та й не знає ніхто часу приходу Царства Божого, навіть Син.
Він зробив контрольний постріл в голову.
- Пробач, Господи, мене грішного, - голос настоятеля був щирим, - але ж ми це заради людей зробили, чи не так? - звернувся він до бездиханного тіла.

(Так закінчився шістдесят перший прихід Сина Людського).


Настоятель був задоволений собою як людина, що тільки-що зробила неприємну, але дуже важливу і потрібну роботу. Кінець світу відтерміновується ще на 33 роки. І це завдяки йому, Михаїлу.
Шкода тільки, що ніхто про це не дізнається. Але тим цінніше воно в очах Бога.
Михаїл розслаблено відкинувся на спинку сидіння і насолоджувався швидкістю і вітром за вікном БМВ.
Попереду на дорозі стояла дівчинка з ведмедиком в руках і щось кричала, розмахуючи руками.

Тиснути на гальма отцю було лінь. Дівчинка туди, дівчинка сюди, яка нафіг різниця при тому, що він тільки що світ врятував. Однаково вона загинула б від вершників Апокаліпсису, бо грішна, як і всі. І, напевне, в муках. А так - хрясь, і в

раю. Ще й дякувати повинна.

Але в останню мить настоятель різко крутнув кермо. Його думка опустилась з високого на землю і він згадав про бампер, який би довелось потім ремонтувати.

Та все ж повністю уникнути зіткнення не вдалось. Дзеркалом заднього виду з рук дівчинки вибило ведмедика, який покотився по дорозі.
Але чому такий сильний удар? Дзеркало ладно, чорт з ним, однаково БМВ пора вже поміняти на щось новіше, цьому вже років зо два. Колеги насміхаються, кажуть: "Що, втратив милість Божу?".
Але що було у ведмедику, чому такий важкий? Якийсь скарб дівчинки?
Може золото Полуботка? Ні, надто легкий.
Карта скарбів Наполеона? Теж ні, для карти надто важкий.
Може збив когось невидимого? І сіркою чомусь запахло. Невже Диявола?
Ну й щастить мені сьогодні. Не просто світ врятував, а й рівновагу в ньому відновив.

Приємні думки про високе перервав різкий дзвінок мобільника.
Настоятель глянув на екран і скривився як від зубного болю. Марія. Знов буде питати коли додому повернешся, знов доведеться виправдовуватись надзвичайною занятістю. Як йому все це набридло!
Голос Марії був схвильований. Вона майже прокричала в трубку, що вдома сталась пожежа.
Михаїл почав згадувати, про який саме дім мова. Пуща Водиця? Петрівці? Конча-Заспа? Яснозерне? Козин? Ну хіба ж запам’ятаєш всіх своїх дружин і в якому маєтку вони живуть? А була ж думка скласти такий список. Пам’ять вже не та, що в

молодості.
- І що згоріло? - мляво поцікавився Михаїл.
- Все! Начисто! І що тепер буде?
- Їдь поки що в монастир, я подзвоню сестрі Анні, щоб влаштувала тебе.
Настрій настоятеля різко покращився. Хух, нарешті позбувся цієї надокучливої Марії.
Ще й так дешево.
Виключно вдалий сьогодні день.


Знов різкий дзвінок примусив отця здригнутись.
"Викину цей телефон і куплю собі з приємнішим дзвінком" - вирішив Михаїл.
Знов ця Марія. Що на цей раз? Кобила здохла?
- Михасю, а чому в монастир? - Марія відійшла від шоку і говорила своїм звичним капризним голосом.
- Така, видно, воля Божа, - настоятель звернувся до свого універсального аргументу, - не випадково ж пожежа...
- Та яка в біса Божа воля! - як завжди не сприйняла цього аргументу Марія. - Просто заснула я з цигаркою, коньяк розлився і ось... Добре хоч Семен, ну, конюх мій, був поряд, то виніс мене, а то б...
"Знаємо ми чому це конюх був поряд" - подумав Михаїл, криво усміхнувшись. "І чому ти дзвониш кожен день, чи не приїду я сьогодні додому..."
- Муся, не богохульствуй і не переч Божій волі, видно Він виришив, що прийшов вже твій час послужити Йому,- впевненим голосом священика промовив Михаїл.
- Ах так! Так ти мене віддячуєш за все добре! То я йду від тебе! От Семен... - вона зупинилась, подумавши, що ляпнула зайве.
"Чи не забагато щастя за один день?" - Михаїл навіть не сподівався, що так добре все вирішиться з цією Марією. "Напевне винесли весь маєток, перед тим як пожежу влаштувати" - з задоволення подумав він.


До втрати маєтку Михаїл віднісся по-філософськи, навіть з гумором: Бог дав, Бог і забрав.
До зради дружини теж: Хай кине в неї каменем хто без гріха.
І взагалі отець Михаїл, як і згадуваний вже нами Ісус з Назарету, був доброю людиною і любив грішників. І грішниць.
Та й як їх не любити. Вони зрозумілі, прогнозовані, керовані, з ними легко, і самого совість не гризе.
І чим більший грішник - тим краще. Найбільші грішники фінансують будівництво нових храмів, куди менші грішники приходять відкуплятись від гріхів. Крім того грішники довірливі як діти. Вони вважають, що Бог швидше прислухається до

священика ніж до простої людини.
Грішникам священик потрібен більше ніж Бог. Бо його можна побачити, з ним можна домовитись.
Церква тримається виключно на грішниках і за рахунок грішників. Бо який же праведник піде туди і навіщо? Та й не лише Церква, а вся людська цивілізація.
Релігія Гріха - найбільший винахід людства, справедливо вважав Михаїл, і був гордий, що і він причетний до цієї величі.
Це вже пізніше політики зрозуміли, що підлеглих треба вибирати не за критеріями фаховості, компетентності, розуму, а треба брати чим побільших грішників (злочинців по-їхньому). Тоді вони керованіші. Але це - винахід Церкви.


Останнє редагування: 20 серпня 2018 09:53:12 від Анатоль

Отець Михаїл був радий, що є однодумцем з Ісусом в цьому питанні. Саме такі глиби як Павло і Петро лежать в фундаменті Церкви Христової. Грішники-вбивці. Павло, який вбивав послідовників Ісуса, Петро, який вбив Ананія і Сапфіру за те, що

не всі гроші з продажу своєї землі добровільно віддали апостолам...
Достойні люди, гордість Церкви. Є з кого приклад брати.
Та радісний настрій отця Михаїла псувало якесь незрозуміле смутне відчуття. Десь в глибині душі, в підсвідомості гриз якийсь червячок - щось він пропустив, щось не зробив, щось важливе, але що?
Бог давав йому якусь підказку, а він її проігнорував, не звернув уваги. Михаїл почав згадувати події сьогоднішнього дня.
Еврика!, Ну звичайно ж! Ведмедик! Не даром же він вибив ведмедика з рук дівчинки. Навіщось же Богу хотілось, щоб цей Ведмедик дістався йому, Михаїлу. А волю Бога не варто ігнорувати, навіть виражену в такій неявній формі.
Настоятель раптово розвернувся, мало не спричинивши аварії на дорозі, і поїхав назад.
Дівчинки на дорозі не було. "Ех, балда, чому зразу не зупинився?".
Та Бог був сьогодні милостивим до Михаїла. Дівчинка сиділа на узбіччі, схиливши голову і обнімаючи ведмедика.


- Ей, мала, давай сюди ведмедя! - тоном, з яким апостол Петро звертався до Сапфіри, сказав Михаїл.
Дівчинка підняла голову, злякано глянула і ще сильніше притисла ведмедика до грудей.
Отець Михаїл любив дітей. Як і Ісус. Бо всі вони від народження грішники. Беруть, що хочуть, хоч воно й їм не належить, рубають палицею бур’яни, з ентузіазмом давлять жуків на стежці, вішають котиків, вставляють собачці під хвіст петарду

і підривають... І роблять все це без найменших докорів совісті.
Це вже пізніше внаслідок тиску оточення, виховання, моралі, ідеологій вони стають різними. Деякі починають годувати і лікувати бездомних тварин, ловити на вікні мух і випускати на вулицю, дивитись під ноги, щоб ненароком мурашку не

задавити...
Інші розуміють, що грішити потрібно за певними правилами. Такі стають бізнесменами, злодіями в законі, священиками. Ще інші ніяких правил визнавати не хочуть. Цим судилось бути революціонерами, маніяками, політиками чи кримінальними

беспредєльщиками.
- Дай мені будь ласка ведмедика, - звернувся Михаїл до дівчинки лагідним, батьківським голосом.
Та заперечливо похитала головою.
"Важкий випадок" - пробурмотів настоятель, вийшов з машини і пішов до дівчинки.

Красти, чи відбирати силою - то участь грішників нижніх розрядів. Отець Михаїл до таких не належав.
Вищим грішникам люди самі приносять і просять взяти. Для цього треба створити таку ситуацію, щоб людина залежала від тебе. Чиновникам, суддям, лікарям, прокурорам, викладачам... нема потреби брати щось силою. Достатньо того, щоб людина

знала - від тебе залежить вирішення створених для неї проблем, її свобода, здоров’я, успіх чи переваги.
А найвищою кастою грішників, є, звичайно ж, священики. Тут достатньо віри, що від тебе щось залежить. І нестимуть, і проситимуть взяти, купляючи душевний спокій і надію уникнути пекла.
Не зайвим є і пояснити людині, що все, що в неї є, навіть життя, то не її, а від Бога. Бог дав і так же може й забрати. Тож триматись за це як за свою власність не варто.
Та й взагалі, як вчив Ісус, і Михаїл був в цьому повністю з ним згоден, скарби свої потрібно накопичувати на небі, а не на землі. Ну, якщо перепадає дещо і на землі як побічний ефект, то не відмовлятися ж від цього.
Але в випадку з дівчинкою все це не годилось. Вона ще надто мала, щоб перейматись проблемами душі і влаштуванням вічного життя. Тут потрібні інші підходи.

Настоятель простягнув руку, щоб погладити дівчинку по голові. Та різко відхилилась.
- Ти хто, дитинко, - лагідно запитав Михаїл, - як тебе звати.
Дівчинка мовчала і лише злякано дивилась на чоловіка.
- Де ти живеш? Де твої батьки?
Та продовжувала мовчати. Отець присів поряд на траву, намагаючись повторити позу дівчинки.
- Можеш не говорити, - по-дружньому почав Михаїл, - я й так знаю, що живеш ти в підвалі і не знаєш де твої батьки.
Дівчинка здивовано і майже вже без страху подивилась на настоятеля.
- Це видно і по вигляду і по запаху, - пояснив той. - Я колись теж таким був. І ти колись станеш дорослою, красивою, багатою, і буде в тебе така машина... Ні, краща, - додав після деякої паузи.
- Але ж з чогось пора починати свій бізнес, і я можу навіть допомогти тобі в цьому. Можу купити в тебе ведмедика. Тримай гривню.
Дівчинка заперечливо похитала головою.
- Дві гривні! - отець Михаїл сказав це таким тоном, ніби пропонував всі свої багатства.
Але дівчинка не погоджувалась.
- А що ти хочеш? Хочеш цукерку?
Та ковтнула слину, але промовчала.
- Може нового ведмедя тобі купити? Цей бач який брудний і порваний.
Ніякі аргументи чомусь не діяли на дівчинку. Отець Михаїл задумався.

- Це я тебе перевіряв, - продовжив він після довгої паузи. - Ти хороша дівчинка, молодець, не продаєш свого друга ведмедика, ти - справжній друг. І я тобі друг.  А знаєш, що друзі роблять?
Дівчинка похитала головою.
- Друзі обмінюються подарунками. Ти мені подаруєш ведмедика, а я тобі... - отець на хвильку задумався, - хрестика.
Але і дружити ціною ведмедика дівчинка не захотіла.
- А знаєш, що мені недавно подарували? - Михаїл вийняв з кишені мобільника.
- Айфон? - вперше подала голос дівчинка.
- Верту! - гордо мовив настоятель.
- Е-е-е, - розчаровано сказала дівчинка, - я хочу айфон.
- Та це як сотні твоїх айфонів коштує!
- Це не айфон, - вперто сказала та.
- А де ти збираєшся ночувати? Хочеш відвезу тебе в монастир?
- Монастир? А що це таке? Дитячий будинок?
- Та ні, що ти? Це санаторій такий. Там годують, можна спати в справжньому ліжку, телевізор є. То як їдемо?
На здивування отця Михаїла, дівчинка погодилась.
- Ну то йди в машину, а я зараз. Мені на хвилинку в кущики треба. До речі, тобі не треба, а то щоб в машині не...
Дівчинка пішла до автомобіля, а настоятель взяв телефон і натиснув іконку з написом "Анна".

- Привіт, сестро, я зараз приїду до вас, привезу...
- Я вже розпорядилась, - сухим офіційним тоном відповіла Анна. - Буде в твоєї Марії келія-люкс, тож навіть різниці не помітить...
- Забудь про Марію, я привезу бездомну дівчинку років п'яти, тож люкс їй не потрібен.
- Але ж вона ще зовсім мала! Це гріх великий! Вам що, мало повнолітніх монахинь, які б з радістю... Та й про мене Ви давно не згадуєте...
- Сестро, ревнивість - великий гріх, як і заздрість чи гнів. Та й ти мене не правильно зрозуміла, зовсім не про те подумала. Це Боже провидіння підказало мені привезти цю дівчинку. Господь для чогось послав мені її, а я не знаю навіщо.

Якийсь тут є секрет, чи в самій дівчинці, чи в її ведмедику.
Ти там виясни в чому справа. Чи ненав’язливо, непомітно, чи з допомогою страху Божого...
Ну, не мені тебе вчити, це ж ти з відзнакою закінчила школу КГБ, а я був лише середнячком, трійошником. Може непомітно підмінити їй ведмедика, чи випотрошити поки вона спить... На твій розсуд, ти ж в мене розумниця.

Було вже досить пізно. Машина мчала майже пустою дорогою.
- Ми з тобою вже давні друзі, а я й не знаю як тебе звати. Давай знайомитись. Я - Михаїл, а ти?
- Сірка.
- Дивне імя. Може Зірка?
- Сірка.
- А, зрозуміло, це тебе так друзі по підвалу називають. А справжнього імені не памятаєш?
- Сірка.
- Ну добре, Сірка, так Сірка. А навіщо тобі Айфон?
- Мамі подзвонити.
- А ти її номер телефону знаєш?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
- Як же ти їй подзвониш, не знаючи номера?
- Айфоном можна дзвонити без номера.
- Хто тобі таке сказав?
- Сірий. Він показував. Там натискаєш на потрібну картинку і говориш.
- Хто такий Сірий?
- Мій шеф.
- Ясно, шеф - Сірий, а підшефна - Сірка. І ти дзвонила мамі з його Айфону?
- Ти тупий? То ж його айфон. Там нема моєї мами. Мені треба свій айфон.

- А ти пам’ятаєш свою маму? Впізнаєш її на картинці?
- Не пам’ятаю, але думаю, що впізнаю.
- Як?
- Вона добра.
Нав'язливою мухою в голові отця Михаїла крутилась думка, що десь він цю дівчинку вже бачив. Щось знайоме було в її рисах. Чи може в погляді?
- Ану подивись сюди, може впізнаєш, - Михаїл дав свій мобільник, де було багато його знайомих жінок.
Дівчинка довго роздивлялась, потім мовчки повернула його Михаїлу.
- Що, нікого не впізнала?
- Це ж твій телефон, - ображено пояснила вона.

- А чому ти опинилась на дорозі? Втекла зі свого підвалу?
Дівчинка втягнула голову в плечі і зіщулилась.
- Тебе хтось обіжав? Ведмедя хотів відібрати?
Ця тема чомусь привела дівчинку в ступор. Далі всю дорогу вона мовчала.
"Напевне ведмедик є тою єдиною ниточкою, що зв’язує її з матір’ю" - подумав Михаїл, - "Тому й так дорожить ним. Готова обміняти лише на дзвінок до матері".

Михаїл подзвонив Анні: - Сестро, ми вже їдемо. Приготуйте щось перекусити, помитись, перевдягнутись. Ні-ні, для мене не треба, тільки дівчинці.

Відвізши Сірку в монастир Михаїл поїхав на свою секретну квартиру, про яку його жінки не знали. Сьогодні йому охота побути самому. Таким напруженим виявився цей день, особливо вечір. Треба відпочити і подумати.

На відміну від багатьох, настоятель розумів концепцію  іпостасей і двох сутностей Христа, людської і божественної. Бо і в собі відчував дві особи - звичайного прихожанина Махайла і священика Михаїла.
Михайло постійно грішив і каявся, а Михаїл відпускав йому гріхи.
Добре зрозумілою йому була також роль церковних таїнств, особливо причастя і сповіді. В результаті сповіді  грішник ніби очищався від тягара гріхів, на душі робилось легко, навіть совість ставала ніби в дитини.

Тож, причастившись стопариком коньяку, Михаїл зручно вмостився в ліжку, заплющив очі, і, щоб швидше і спокійніше заснути, почав сповідуватись.
- Грішний я, отче, - подумки, з каяттям, звернувся Михайло до Михаїла.
- Цього можеш і не говорити, сину мій, - по-батьківськи так же подумки відповів Михаїл, - це - само-собою. В чому конкретно твій гріх?
- Я сьогодні Ісуса вбив.
- Вбивати, це гріх, звичайно. Але ж і Мойсей вбивав. Тисячами. Ілля власноручно кілька сотень пророків зарізав. А Бог - так взагалі, один Потоп чого вартий. Та й Святе Письмо каже: вбий за це, вбий за те, а за відступ від Господа  ціле

місто виріж і спали до тла.  Разом з дітьми і худобою.
- Але ж отче, я самого Ісуса Христа вбив.
- Ну, це взагалі не вбивство. Він же оживе на третій день і на небо вознесеться. Ото буде хохма коли в морзі тіло зникне і не будуть знати куди ділось.

Що там ще гнітить твою душу?
- Я мало дівчинку не переїхав, лінь було гальмувати чи звертати.
- Але ж не переїхав!
- Соромно зізнатись, отче, але звернув я не з якихось високих мотивів, а виключно щоб бампер не пошкодити.
- Сину мій, мотиви, наміри - це не головне. Ти ж сам знаєш, що добрими намірами дорога до пекла вимощена. Головне - результат. За плодами пізнаються, а не за намірами. Що ще?
- Ведмедика в дівчинки хочу відібрати.
- Ну так це ж ти не з якихось корисливих мотивів робиш, а тобою рухає благородна цікавість, що ж там за тайна. Ба більше того, можливо навіть волю Бога виконуєш таким чином...

Сповідь, особливо після причастя, дала очікуваний благотворний вплив. Тож скоро Михайло (а з ним і Михаїл) заснули спокійним, глибоким, дитячим сном.

Але, не зважаючи на церковні таїнства, які до цього завжди діяли безвідмовно, вночі  настоятелю приснився дивний і страшний сон.
Ось Анна сама несе Сірці вечерю, кидає якусь пігулку в чай, з лагідною посмішкою подає дівчинці. Потім йде в свою келію і, не роздягаючись, лягає в ліжко.
Через деякий час встає і тихо, по-котячому ступаючи, йде до келії дівчинки. В руках у неї гострий керамічний ніж.
Дівчинка спить, обійнявши ведмедика. Анна грубо відбирає іграшку в сплячої (чи мертвої?) дівчинки. І прямо тут, біля ліжка, ставши навколішки, розрізає і випотрошує ведмедя. Михаїлу цікаво подивитись що там, але він бачить лише спину

Анни.
В руках монашки шелестить папір. "Щось знайшла", здогадується Михаїл.
Анна завмирає і довго, дуже довго стоїть нерухомо, не піднімаючись з колін. Потім повільно встає і, похитуючись, йде в свою келію.
Відкриває сейф, дістає табельну Беретту, кладе на стіл і сідає, майже падає в крісло. Сидить нерухомо, здається навіть, що заснула.
Бере папір і щось пише. Знов надовго завмирає.
Нарешті, на щось зважившись, мне і рве записку, бере пістолет і деякий час дивиться на нього.
Потім рвучко встає, дістає з сумочки мобільник, виймає з нього акумулятор, загортає телефон у фольгу і кидає в сумку. Туди ж кладе ніж і пістолет.
Підходить до сейфу, бере якийсь пакунок, кидає і його в сумку. Довго  і уважно оглядає свою келію.
Потім рішуче йде до гостевої келії, бере на руки сплячу (чи мертву?) дівчинку і несе її до свого автомобіля.
На цьому отець Михаїл прокинувся.

Він лежав з відкритими очима, боячись поворухнутись. Що б це все означало?
"Перестань, це просто сон", - заспокоював він себе. Але заспокоїтись не вдавалось. Мороз пронизував хребет Михаїла, тривога стискала груди, а на чолі  виступив холодний піт. Було ясно, що сталось щось надзвичайне, що попереднього

звичного життя вже не буде.

Подзвонити Анні? І будити її серед ночі як мала дитина, якій приснився поганий сон? Ні, зачекаю до ранку.
Але заснути вже не вдасться. Михаїл встав і почав ходити по кімнаті, не вмикаючи світла.
Що ж там Анна знайшла такого незвичайного? Карту скарбів? І вирішила скрисятничати?
Ні, тоді б вона була збуджена, метушлива. Тут щось зовсім інше. Щось зовсім інше, але що?
"Знов ти за своє. Це ж лише сон. Про що тут думати? Що тут аналізувати?"
Ледве дочекавшись ранку, настоятель зателефонував Анні. Її телефон був поза зоною досяжності. "Значить не просто сон" - серце болісно защеміло.

Треба їхати.

Сестра Марта вже чекала його біля воріт монастиря. Її схвильований, зляканий вигляд говорив красномовніше всяких слів - сталось щось надзвичайне.

Біля пустого ліжка дівчинки лежав розрізаний і випотрошений ведмедик.  Михаїл взяв записку.
Великим, розмашистим, явно жіночим схвильованим почерком там було написано всього три слова: "Її звати Марія".
Писала, очевидно, мати, перед тим як підкинути кудись дівчинку.
Настоятель запитально глянув на Марту.
- Я нічого тут не чіпала, - відповіла та.

Михаїл порився в залишках іграшки, оглянув ліжко дівчинки, але нічого більше не було.
"Що ж вона там знайшла?" - гризло його питання. "Невже ця записка її так вразила?"
Він знову уважно оглянув папір. Ніби звичайна записка. Але щось в ній було особливого. Михаїл підсвідомо відчував це, але не міг зрозуміти що саме.
Раптом в голові  боляче вколола здогадка: "Це ж почерк Анни!"

Значить Анна - мати Сірки. Тобто Марії. Тоді стає зрозумілою її реакція на записку. Але як? Чому? Коли?
Михаїл згадав, як років шість тому Анна раптом припинила "нестатутні" стосунки між ними. Потім взагалі зникла на рік (пішла в відпустку), а коли повернулась, то виглядала якоюсь втомленою, сумною, замкнутою в собі.

Раптом Михаїл згадав, чому дівчинка видалась йому знайомою. Такий же погляд він бачив на  фотографії своєї матері.
Але що це означає? Настоятель не хотів зробити очевидного логічного висновку. Він вже зрозумів його, але боявся висловити, сформулювати.
Він - батько цієї дівчинки.

Але від розуміння цього питань не зменшилось. Що з нею? Де вона? Чи жива? Куди Анна її повезла? Що збирається з нею зробити? Чи вже зробила?
Судячи з усього Анна уже не повернеться, постарається зникнути. А при її оперативних навичках це не складно. І про дівчинку він більше ніколи нічого не дізнається.
Михаїл відчув, як земля попливла в нього під ногами і присів на ліжко.

Те, що батьками дівчинки були він і Анна сумнівів не викликало. Але загадка дівчинки була не лише в цьому. Щось надто багато дивного і неймовірного було навколо неї. Раптова поява Ісуса за хвилину до зустрічі з дівчинкою. Невидимий

нападник (чи захисник?). Та й звідки взялась думка, що у ведмедику є якась тайна? А саме завдяки ній Михаїл повернувся і відвіз дівчинку до Анни.

Все це не випадково. Настоятель відчув  себе маріонеткою в чиїхось руках, що сліпо виконував чиюсь волю, не уявляючи навіть в чому вона.
І навряд чи поява Христа (а можливо і Диявола) була лише для того, щоб сказати настоятелю, що в нього є дочка. Ні, тут щось більш масштабне. І роль Михаїла в цьому чисто епізодична, третьорядна.
Очевидно, що вся справа в дівчинці.
Але хто вона? Новий Месія? Настоятелю стало душно, не вистачало повітря. Він розстебнув комір і підійшов до вікна.
 
Ще хвилину тому Михаїл був у відчаї, що більше ніколи не побачить свою дочку і навіть не знатиме що з неї. А зараз він був радий цьому.
Не доведеться робити важкого вибору. Чи зміг би він так же легко, як Ісуса, вбити свою дочку, щоб врятувати світ?
В голову прийшла аналогія з Абрамом. Тому теж Бог дав на старість єдиного сина, якого потім наказав принести в жертву.
Але ж вбивати Ісуса чи дівчинку Михаїлу ніхто не наказував. Це його власний вибір між долею світу і однієї людини.

А чи власний? Чи хоче Бог приходу Царства Божого?
Чи може і Михаїл, як колись Юда і єрусалимські священики, що кричали "Розіпни!" лише виконував Божу волю?
Не хотілося б йому бути виконавцем щодо своєї дочки.

А може дівчинка зовсім і не Месія? Може Антихрист? Адже перед кінцем світу спочатку повинен прийти Антихрист. І той невидимий, кого Михаїл збив, не нападник, а захищав дівчинку?
Але хіба може в священика і монашки народитись Антихрист? А від кого ж йому ще народжуватись, як не від такого гріховного союзу...

"Гріховний" для отця Михаїла звучало як комплімент. Адже Перша Заповідь Бога, Його благословення людям: "Плодіться і розмножуйтесь."
Це вже Церква пізніше оголосила гріхом те, що благословляв Бог. Релігія Гріха вимагала, щоб і священики і монахи були грішниками, щоб в них були постійні спокуси до гріха.

Чомусь джерелом гріха оголошують Диявола. Але ж тоді виходить, що і Церква Гріха є церквою Диявола, а не Бога.
Михаїл відчув, що ні "причастя" ні "сповідь" вже не зможуть облегшити його душу, повернути психічну рівновагу.

І ось Антихриста зватимуть Марією? Але чому? В неї народиться Христос?
Голова настоятеля не витримала такого навантаження і він повільно сповз на підлогу.

ну діти до 5 таки точно не прочитають. А віруючі в шоці?

Ипанутий графоман!

 

А де продовження? 

ви що тут ібанулися?

за вами психіатрія плаче...
як окреме відділення зокрема так і наука в цілому

наш "Код да Винчи"..
Дайош экранизацию!

Ипанутий графоман!

Я ж попереджував, що віруючим не читати.

Читабельно, продовження є? Чи пишеш?

ну так и чем все кончилось??

ну так и чем все кончилось??

МП канонизировал, причислил к лику святых.

 

Розгорнути попередні цитати...

Ключник, 19 серпня 2018 13:35:59

ну так и чем все кончилось??

МП канонизировал, причислил к лику святых.

кого?
Девочку?
Монахиню?
Оцця?
Медведя?

Розгорнути попередні цитати...

Гражданин, 19 серпня 2018 13:39:58

Ключник, 19 серпня 2018 13:35:59

ну так и чем все кончилось??

МП канонизировал, причислил к лику святых.

кого?
Девочку?
Монахиню?
Оцця?
Медведя?

Священномученика Михайла

ну так и чем все кончилось??

Так ще не закінчилось. Завдяки отцю Михаїлу кінець світу відтерміновано ще мінімум на 33 роки.

Читабельно, продовження є? Чи пишеш?

Продовження не планувалось, але якщо прийде якась нова інформація про Михаїла чи дівчинку, то...

ви що тут ібанулися?

за вами психіатрія плаче...
як окреме відділення зокрема так і наука в цілому

Не треба так про віруючих. В чомусь іншому вони можуть бути цілком адекватними.

лучшее что я прочел за последний год...

Це про Андрія Шептицького чи про Йосифа Сліпого?
Якщо треба посміятися над людством можна почитати Анатоля Франса, наприклад "Острів Пінгвінів", і не писати всяку ф.уйню, є дуже багато поганих людей і серед них попи не найгірші.
Тільки не забувати що Франс написав в 1919 році-
"Зараз після війни я, більше, ніж коли-небудь, вірю, що тільки соціалізм може гарантувати людству стійку систему управління і мир,  більше, ніж будь-коли вірю я в історичну місію світового пролетаріату і вітаю майбутню перемогу соціалізму".
Це коли більшовики розстрілювали всіх наліво і направо. Гуманіст був ще живий коли в результаті сміливого експерименти масово вимирали люди від Голоду в Поволжі.

по мне так церковь это мошенническая организация.
А церковники - аферисты соответственно.

Аффтаре пеши стче! Добре виходить, але мало. Зав'язка є, кульмінація є, а розв'язки нема.

І не зовсім зрозуміло, про що йдеться тут:

І той невидимий, кого Михаїл збив, не нападник, а захищав дівчинку?

Коли це сталося? Де це описано?

Дякую за приємне читання.

Це про Андрія Шептицького чи про Йосифа Сліпого?
Якщо треба посміятися над людством можна почитати Анатоля Франса, наприклад "Острів Пінгвінів", і не писати всяку ф.уйню, є дуже багато поганих людей і серед них попи не найгірші.

В мене склалось враження, що Ви отця Михаїла вважаєте чомусь негативним персонажем.
Але ж це зовсім не так. Він добрий, не злий, не ревнивий, не жадібний.
В нього є певні принципи, що не дозволяють йому погано поводитись навіть з безпритульною дівчинкою.
Він розуміє  Ісуса і розділяє його погляди...
Та й взагалі, чи вбили б перелічені Вами Ісуса задля запобігання кінця світу, при якому в результаті Апокаліпсису загинуть мільярди людей і не стане людської цивілізації?
А Михаїл зробив це не вагаючись.
Тож я зовсім не розумію негативної реакції деяких людей щодо  отця Михаїла.

Аффтаре пеши стче! Добре виходить, але мало. Зав'язка є, кульмінація є, а розв'язки нема.

І не зовсім зрозуміло, про що йдеться тут:

"І той невидимий, кого Михаїл збив, не нападник, а захищав дівчинку?"
Коли це сталося? Де це описано?

Дякую за приємне читання.

Коли отець Михаїл дзеркалом автомобіля вибив з рук дівчинки ведмедика, удар був надто сильним, як для плюшевої іграшки.
Крім того запахло сіркою.
Тож Михаїл подумав, що збив когось невидимого (Диявола).
Але якщо дівчинка є майбутнім Антихристом, то диявол її захищав, а не нападав на неї, як подумав Михаїл спочатку.

Розгорнути попередні цитати...

R.Perl, 19 серпня 2018 15:42:44

Це про Андрія Шептицького чи про Йосифа Сліпого?
Якщо треба посміятися над людством можна почитати Анатоля Франса, наприклад "Острів Пінгвінів", і не писати всяку ф.уйню, є дуже багато поганих людей і серед них попи не найгірші.

В мене склалось враження, що Ви отця Михаїла вважаєте чомусь негативним персонажем.
Але ж це зовсім не так. Він добрий, не злий, не ревнивий, не жадібний.
В нього є певні принципи, що не дозволяють йому погано поводитись навіть з безпритульною дівчинкою.
Він розуміє  Ісуса і розділяє його погляди...
Та й взагалі, чи вбили б перелічені Вами Ісуса задля запобігання кінця світу, при якому в результаті Апокаліпсису загинуть мільярди людей і не стане людської цивілізації?
А Михаїл зробив це не вагаючись.
Тож я зовсім не розумію негативної реакції деяких людей щодо  отця Михаїла.

напишіть щось таке позитивне про своїх батьків, буде теж смішно
чому найулюбленіша мішень "революціонерів" це попи, попи йдуть під ніж в першу чергу, у Франції, в Іспанії, в Росії
і чому у "революціонерів" ніфуа не виходить винищити базові архетипи людства, ось повернеться до життя Куба- і там масовою з'являться падре і народ почне набивати в костели
можна написати якусь паскудну фуйню про хірурга, як він бере хабарі, вирізає і продає органи, по ночах п'є кров з холодильника
 а потім хлоп, ну нехай не рак, а апендицит- і людина стоїть перед хірургом навколішки як перед Богом, і не їпуть вже ні хабарі, ні інші страшилки

напишіть щось таке позитивне про своїх батьків, буде теж смішно
чому найулюбленіша мішень "революціонерів" це попи, попи йдуть під ніж в першу чергу, у Франції, в Іспанії, в Росії
і чому у "революціонерів" ніфуа не виходить винищити базові архетипи людства, ось повернеться до життя Куба- і там масовою з'являться падре і народ почне набивати в костели
можна написати якусь паскудну фуйню про хірурга, як він бере хабарі, вирізає і продає органи, по ночах п'є кров з холодильника
 а потім хлоп, ну нехай не рак, а апендицит- і людина стоїть перед хірургом навколішки як перед Богом, і не їпуть вже ні хабарі, ні інші страшилки

Ну Ви ж самі собі й відповіли на прикладі попів і хірургів.
Людина не хоче вмирати, тому й готова повірити в попівські казочки про вічне життя після смерті.
А від хірурга хворий залежний, з ним повязана надія на виздоровлення.

Щодо посміятись з своїх батьків (чи з себе).
Є в мене такий опус. Називається "Явлення Христа народу, або чому я не став художником".
https://litnet.com/uk/book/yavlennya-xrista-narodu-abo-chomu-ya-ne-stav-hudozhnikom-b86969

Автор, продовження даффай!!!! 

гарно, дуже гарно. дякую 

Кажу ж іпанутий графоман.

Його тягнули  кудись за руки, але суцільна темрява не дозволяла роздивитись хто. Навіть не ясно було, тягнуть вгору, вниз чи в якийсь бік, бо не було гравітації. Не було і прискорення, звідки ж відчуття, що тягнуть?
Опір середовища? Але і його не відчувалось. "Якась тут фізика неправильна" - подумав Михаїл.
Поступово почало сіріти і появились обриси тих, хто тягнув його. За одну руку ангел, за іншу чорт.
"Ну що ж, значить моя доля ще не вирішена, напевне волочуть на Суд".

Раптом попереду, просто в цій сірій пустоті постали ворота і біля них  чоловік з довгою бородою. "Апостол Петро"- здогадався Михаїл, - "значить прибули".
Чоловік був в формі швейцара. "Дослужився" - криво усміхнувся Михаїл. - "От і стали перші останніми".
При наближенні процесії (чи конвою) Петро привітно усміхнувся, вклонився і відчинив ворота.

Далі Михаїл пішов сам. Зробивши кілька кроків він оглянувся. Петро проводжав його поглядом, сповненим заздрощів і ненависті.
"От хто щиро хоче кінця світу, щоб припинився цей потік душ і відпала потреба стояти біля воріт" - подумав Михаїл. " А може навпаки, він ще й задоволений і гордиться своєю посадою, бо чим тоді ще йому займатись?"

Після воріт сірий простір поступово почав розділятись на світлий зліва і темний справа. Михаїл пішов по границі. Попереду стояв трикутний стіл, гострим кінцем направлений на нього. Зліва сидів Ісус в білій одежі, справа, напевне, диявол в чорній. Його обличчя майже не було видно.
Стілець за третьою стороною стола, якраз навпроти, був пустий. "Напевне для Бога. Але чому він на границі світла і темряви, хіба Бог не повинен бути у світлій частині? Може то для мене? Ні, навряд чи. Тоді стіл був би повернутий стільцем до мене, а не кутом".

- Представтесь, будь ласка, - привітно усміхнувся Ісус.
- Вася, - вирвалось з вуст Михаїла.
Судді здивовано подивились на підсудного. Запала тиша.
- А він мені подобається, - розсміявся Диявол, - і на Суді бреше.
- Навіщо ж питаєте, якщо і так все знаєте? - огризнувся підсудний.
- Процедура така, формальність, - пояснив Ісус.
- Бюрократи, - виніс свій вердикт Михаїл.
- Треба ж пересвідчитись, що підсудний адекватний, що розуміє хто він, де знаходиться, - виправдовувався Ісус. - Отже, назвіть себе.
- Настоятель Свято-Вознесенського храму отець Михаїл.
- Ой, тримайте мене за ратиці, - диявол завалився від реготу на стіл. - Настоятель, отець... ой не можу...
- Тут нема настоятелів, прокурорів, королів, суддів чи жебраків. Перед Богом всі рівні, - пояснив Ісус.

- А де ж сам Бог? - Михаїл кивнув на пустий стілець навпроти.
- Так я ж своєю жертвою викупив в нього право судити людей. Ну, тих, хто повірить в мене, християн.
- А що тоді цей тут робить, - кивком голови Михаїл вказав на Диявола.
- Так це ж не судилище якесь, а Суд. Повинні бути дві сторони, змагання сторін.
- Я вимагаю відводу суддів, - голос Михайла був рішучим.
- Як це? Чому? - здивовано вигукнули Ісус  і Диявол.
- Конфлікт інтересів, - пояснив підсудний. - Ви не можете бути об'єктивними, неупередженими щодо мене.
- Це ж чому? - не зрозумів Ісус.
- Напевне він натякає на те, що тебе застрілив, а мене машиною збив, - здогадався Диявол.
- Так навпаки, саме тому ми будемо максимально об'єктивними, щоб не було найменшої підозри у зведенні рахунків, - голос Ісуса був щирим.
- Вимагаю присутності Бога, - наполягав Михаїл.
- Як хочете, - знизав плечима Ісус. - Батьку, зайди сюди!

Нізвідки вийшов чоловік в костюмі і сів на пустий стілець. Михаїл остовпів: "Чи не дзеркало поставили навпроти мене?"
Пивний живіт, товста шия, жирна морда, маленькі очі прискіпливо розглядали клієнта. Освітлена частина обличчя здавалась усміхненою, чиновницькою, з затемненої проглядав зневажливий погляд кримінальника. Не вистачало тільки бороди до повної схожості з Михаїлом. А без бороди обличчя було ще менш привабливим, борода надає чоловіку інтелігентності, духовності.

"Значить правильно Біблія Бога описує, його характер" - з сумом констатував Михаїл. - "Всі начальники чимсь дуже схожі. За образом і подобою Бога створені тільки начальники, а не всі люди".
Він вже пошкодував за свою принциповість. Краще б уже Ісус судив.
Але, з іншого боку, таких людей Михаїл добре знав, багато років він мав з такими справу, з ними  можна домовитись, на відміну від фанатиків типу цього Ісуса.

- Християнин? - невдоволеним тоном запитав Бог. - Так чого викобенюєшся?  Християн Ісус судить.
- Я його там на землі вбив і боюсь що...
- За що вбив?
- Щоб кінець світу не настав.
- Ну, це правильно. Я теж так робив. Ох, ці діти, не подобається, бач, їм мій світ, хочуть по-своєму переробити. Думають, що в них краще вийде.
- І вийде! - з викликом промовив Ісус.
- В мене - так обов'язково, - добавив Диявол.

- А чому ж тоді вони вдвох мене судять? - повторив своє питання Михаїл вже Богу.
- Та це, власне, і не Суд, а Відбір, селекція, якщо по-простому. Вони вирішують до кого з них ти попадеш.
- В Рай чи в Пекло?
- Та які нафіг... Піп, а в таку дурню вірить... - скривився Бог. Але, глянувши на розгублене обличчя Михаїла, продовжив: - Чув про нову землю і нове небо?
Той кивнув, хоч і не розумів, як і всі, про що ж мова.
- Так ось, щоб не псувати мого світу, але й дати можливість дітям погратись, я створив ще такі ж дві землі, але без людей. На одну з них Ісус набирає добрих, лагідних, миротворців, милостивих, гонимих, чистих серцем... ну одним словом вбогих духом. А на іншу Диявол активних, гордих, заздрісних, войовничих, бунтарів, злочинців, революціонерів...  І от кожен з них хоче доказати, що його земля буде кращою.

- Ніби цього ще не ясно, - в голосі Диявола прозвучала гордість і навіть деяка зверхність.
- На короткому етапі в тебе розвиток йде швидше, але в перспективі моє суспільство буде попереду, бо розвивається хоч і повільніше, зате без конфліктів, криз, відкатів, - заперечив Ісус. - Майбутнє за соціальними людьми. З асоціальних суспільство не буде стабільним і розвалиться.
- Поки що твоя гіпотеза не підтверджується, - усміхнувся Диявол.
- Це тому, що в твоїх бунтарів є певна інерція суспільних навиків, а в перспективі твій світ перетвориться в дикі джунглі.

- Ладно, теоретики, - перебив суперечку синів Бог, - практика покаже хто правий. Хоча й так очевидно, що ваші світи будуть гірші мого.
- А що з цим вирішили? - продовжив після деякої паузи. - Хто його бере на свою землю?
Ісус і Диявол опустили голови.
- Що, ніхто не хоче? Чим же він вам не вгодив?
- Формально то він його повинен бути, - Ісус кивнув в бік Диявола. - Вбивця, розпусник, хабарник, обманщик... Та й взагалі, фактично член злочинного угрупування...

- Ну, вбивство когось з вас не рахується, - заперечив Бог, - ви ж живі.
- Та він дівчинку мало не переїхав, - майже з відчаєм мовив Диявол, - я ледве встиг її відштовхнути. Власним земним життям пожертвував.
- І чому це ти так вписався за якусь дівчинку? - підозріло глянув Батько.
- А кілька років тому він жінку збив, будучи п'яним за кермом, - постарався  перевести розмову на інше Диявол.
- І що, йому за це нічого не було? - не повірив Бог.
- Відкупився. Родичам дав грошей і пообіцяв, що влаштує її в рай...
- Посприяє, - уточнив Михаїл.
 - А поліція... - продовжив Диявол, - він же дочку начальника поліції хрестив...

- Так в чому ж питання? Забирай його, - звернувся Батько до сина в чорному.
- Ні, він мені не підходить. Характер не той. Не бунтар, не революціонер, не войовничий, навіть не гордий і не заздрісний. А те, що злочинець - це не від його внутрішньої природи йде. Це від суспільних умов, в яких він живе.

- Так що, куди мені? - перервав мовчанку Михаїл. - А що з тими, хто не підходить ні одному ні другому?
- В архів, - байдуже сказав Бог.
- А що з тими душами, що в архіві?
- Нічого. Лежать, чекають.
- Кінця світу?
- Знов ти зі своїми попівськими вигадками.
- Це не мої вигадки, - образився Михаїл, - це його, - кивнув на Ісуса.
Батько запитально підняв брови.
- Треба ж їх якось стимулювати до праведного способу життя, - опустив очі Ісус.

- Так що з  архівними душами? - не вгавав Михайло. - Будуть вічно без руху лежати?
- Може хтось захоче і таких запустити в діло, - ліниво продовжив Бог. - Ая колись цікавилась такими.
- Ні, в архів я не хочу, - рішуче заявив Михайло.
- А куди ж хочеш?
- Додому.
- Щоб знов продовжувати грішити як і раніше? - підняв голову Ісус. -  В цьому нема сенсу. Однаково через деякий час опинишся тут і буде та ж сама ситуація невизначеності.
- Я вже не буду більше грішити, - щиро заявив Михайло. Всі троє скептично подивились на нього.
- От... - Михаїл спробував перехреститись, але зразу зупинився, зрозумівши всю недоречність тут цього.

- Ну, що ж, я бачу щирість в Ваших намірах, - засяяв радістю Ісус.
- Я буду жити за твоїми заповідями! - в пориві якихось нових для нього почуттів пообіцяв Михайло.
- Це важко, Михайле - сказав Ісус, - я послаблю для Вас свої вимоги. Апостолам я наказував проповідувати наближення Царства Божого в містах ізраїльських, а в поганські міста не ходити, але Ви можете слідувати моїм заповідям там, де живете.
- Але ж пізніше ти казав проповідувати Добру Звістку всім народам, - здивувався Михаїл.
- Я такого не казав, то послідовники мої додали пізніше, коли побачили, що інші народи сприймають моє вчення краще ніж євреї. Але зараз я з ними згоден.
- Я буду точно дотримуватись твоїх заповідей, кожен свій крок звірятиму з ними, - пафосно мовив Михаїл.
- То не обов'язково, - втрутився Диявол. Можеш жити і за моїми принципами. Головне - не так як раніше. Щоб знов нам не довелось ламати голови куди ж тебе відправити.

- Ну що ж, - зробив  підсумок Бог. Компроміс між сторонами досягнуто, в якості експерименту чому б і ні?

Отець Михаїл відкрив очі і озирнувся. Він лежав в лікарняній палаті, підключений до якихось приладів. Біля ліжка сиділа монахиня сестра Марта.
Побачивши, що Михаїл прийшов до тями, вона радісно вскочила і стала цілувати його руку.
- Повернувся... Він повернувся, повернувся до нас... - радісно шепотіла вона і сльози текли по її щоках.

Весь день до палати отця Михаїла було паломництво. Священики, бізнесмени, чиновники... Провідали отця також мер, міністри освіти, культури і внутрішніх справ, голови СБУ і адміністрації президента.
Михаїл почувався цілком нормально, і міг би хоч зараз приступати до виконання своєї земної місії, але лікарі наполягли, щоб він ще на день залишився в лікарні під їхнім наглядом.

- Ну, Михайле, з приводу твого одужання ми таке "хлібопереломлення" влаштуємо! - підбадьорив отця мер.
"Все-таки добрі вони люди" - з задоволенням відмітив Михаїл. - "Грішники, але люблять ближнього. А це - головне".

Попри всі ці вітання, побажання і компліменти Михаїл не забував, що тепер кожен свій крок, кожне слово він повинен звіряти з заповідями Ісуса.
Чи ж можна тепер йому брати участь в усіх цих п'янках-гулянках з корупціонерами, бандитами, рекетирами?
Але ж Ісус не цурався грішників, і застілля з ними були буденною справою. Головне, щоб все це відбувалось за рахунок грішників. Як і в випадку з Ісусом. Тож відмовлятись від таких заходів не варто. Навпаки, така відмова суперечила б намаганню в усьому слідувати Ісусу.
Ця думка заспокоїла отця Михаїла і надала впевненості. Все-таки це звичний твердий грунт під ногами. Не можна ж починати нове життя з нуля, висячи в повітрі.

Чи варто людям казати правду? Чи розказати, що нема ніякого раю і пекла, та й Суду? Чи буде це їм на користь?
Ні, не так. Чи вимагають заповіді Ісуса казати правду? Але ж сам Ісус брехав про наближення кінця світу, царства божого, про геєну вогняну...
Правда, він робив це, як сам визнав, задля страху грішити і стимулу до праведного життя. Тобто з добрих намірів. Значить можна й не казати правди і навіть брехати, якщо наміри твої чисті. Це добре. Дає більше можливостей. Для добрих справ, звичайно.

Лише вирішивши для себе ці два питання настоятель відчув, що тепер він твердо стоїть на обох ногах і може впевнено слідувати заповідям Ісуса.

Дружня вечірка з приводу одужання отця Михаїла відбулась в ресторані Континенталь-Люкс, що належав обласному прокурору. Чи, точніше, його дружині.
При низьких зарплатах наші чиновники і політики живуть не гірше, а часто навіть краще ніж  їх західні колеги в багатих країнах. А все тому, що завдяки якомусь щасливому збігу обставин їхні родичі завжди виявляються успішними бізнесменами. І особливо успішними бізнесвуменами. Які й допомагають матеріально своїм рідним, що принесли себе в жертву служінню державним інтересам.

Присутніми на вечірці були лише найближчі друзі Михаїла, чоловік 200, не більше. Атмосфера була радісна, щира, дружня, всі тости були за дружбу, співробітництво, процвітання, удачу і, звичайно ж, за отця Михаїла і його чудесне одужання.

Вливши в себе достатню кількість "крові Христової", з'ївши трохи "Христового тіла"  на додачу до тіл осетрів, фазанів і ще якоїсь погані, слово взяв Михаїл. Він встав під бурхливі овації і радісні вигуки присутніх, щоб подякувати друзів за теплі слова, за чуйність, співчуття і відданість, за руку підтримки, за товариську взаємовиручку...

Чи то "Христова кров" так подіяла, чи її кількість, але з вуст отця Михаїла прозвучало таке, чого ні присутні, ні він сам не очікували.
- Друзі, - почав Михаїл, - всі ми грішники.
Радісна хвиля схвалення і оплесків прокотилась залою.
- Всі ми вважаємо себе християнами, - продовжив він, - ходимо до церкви, молимося, причащаємось, сповідуємось, хрестимо дітей... Але чи виконуємо ми заповіді Ісуса Христа, чи живемо згідно них?
Зал притих, всі уважно, з задоволенням і передчуттям чогось веселого слухали, очікуючи і намагаючись вгадати, що таке смішне скаже зараз святий отець.
- Ми вважаємо себе елітою, господарями життя. В наших руках економіка і фінанси, засоби інформації і законодавство, поліція, прокуратура і суди. В наших руках земля, а ми вважаємо, що і небо також, що і влада і все, що в нас є - то від Бога.
Залою прокотився смішок.
- Але любі мої, Ісус вчив, що все це - марнота, що на небі треба складати скарби свої, а не на землі. Не про блага матеріальні треба думати, а про свою вічну душу. Не проблемами земними перейматись, а готуватись до скорого приходу Царства Божого.

Отець Михаїл оглянув залу. Всі мовчали, не знаючи як реагувати.
- Дорогі мої, - продовжив він, - Ісус прямо і недвозначно сказав, що легше верблюду пройти через вушко голки, ніж багатому в Царство Боже попасти.
В залі почались перешіптування.
- Тож який вихід? Продавайте землі свої і маєтки, роздавайте все добро жебракам - вчить Ісус. Не думайте, що завтра будете їсти і у що одягатись - Бог краще за вас знає, що вам насправді потрібно і дасть все необхідне.
Михаїл ковтнув  з келиха "крові Христової", бо пересохло в горлі.

- Але багатство - це ще далеко не все, чого треба позбутись. В Царстві Божому стануть перші останніми і останні першими. Ви думаєте, що добившись високих звань, погонів, нагород, посад, регалій ви цим звищуєтесь? Але буде понижений, хто звищувався. Будьте як немовлята, станьте вбогими духом, бо їхнє Царство Небесне.
Настоятель перевів дух і вказав кудись пальцем в залу.

- Я звертаюсь до прокурорів і суддів - не судіть і судимі не будете, блаженні милостиві, бо помилувані будуть. Я звертаюсь до поліції і СБУ - не рвіть кукіль серед пшениці, бо корені їх переплелись. Вирвавши бур'ян нашкодите і пшениці. Не справа людини судити і встановлювати справедливість.
Ваша справа - не противитись злому, підставляти другу щоку, коли вдарять по одній, віддавати і плаща, коли хочуть забрати сорочку. А Бог в кінці світу всіх розсудить і воздасть кожному належне.
 
Михаїл замовк і оглядав присутніх. В залі було незвично тихо. Ніхто не міг зрозуміти, чи вже сміятись, чи отець ще щось скаже наостанок.
Мовчання переростало в напруженість. Потрібно було щось робити.
- Подякуємо нашого дорогого отця Михаїла за цю прекрасну проповідь. Всім нам часом потрібно і до високого доторкнутись, а то дивимось тільки під ноги, як свині - усміхнувшись сказав мер і зааплодував. Бурні овації потрясли залу.
- Перебрав наш святий отець "крові Христової", - шепнув меру на вухо прокурор.
- Дай Бог, дай Бог. Але боюсь, чи одужав він...

Хоч аплодували отцю Михаїлу всі, але його жарт мало кому сподобався. Чогось в ньому не вистачало, була якась незавершеність, що не дозволяло посміятись від душі. З'явилась і деяка напруга у стосунках з друзями, ніби  він розказав якийсь невдалий і недоречний анекдот. Це відчувалось при прощанні після закінчення вечірки.
- Ну що, отче, продасте свої маєтки і роздасте жебракам? - пожартував при прощанні мер.
- Так в мене нічого нема, все на жінок записане.
- Так у нас теж! - щиро розсміявся мер. Цей жарт Михаїла йому сподобався. Він був близьким і зрозумілим. Ось яких слів не вистачало в кінці його виступу.


Останнє редагування: 30 серпня 2018 07:50:45 від Анатоль

аффтару респект.
Аффтар, пєши єсчо
Це в тебе краще виходить
нiж троллiнг.

аффтару респект.
Аффтар, пєши єсчо
Це в тебе краще виходить
нiж троллiнг.

Далі буде.
Повинен же Михаїл пройти до кінця дорогою Ісуса і побачити куди вона приведе..

Розгорнути попередні цитати...

Veni-vidi, 28 серпня 2018 16:28:04

аффтару респект.
Аффтар, пєши єсчо
Це в тебе краще виходить
нiж троллiнг.

Далі буде.
Повинен же Михаїл пройти до кінця дорогою Ісуса і побачити куди вона приведе..

чекаємо з нетерпiнням.
Чи той..  Чекаю.
Що це я разМИкався,
немов совок-зрадодрот якийсь?
Радiсно, що аффтар знайшов себе в письменництвi.
I на глупосцi в нього часу менше залишиться, знову ж таки..)

Ну, Ви б Достоєвського перечитали для початку про Великого Інквізитора

Він уже понад 100 років тому усе докладно пояснив. Навіщо ця еклектика в стилі фарсу?

Яке саме теологічне запитання не дає Вам спокою?

Сформулюйте

А краще, просто,сходіть до Церкви. Відстійте службу. Покайтеся.
Це завжди добре зробити

 Файно!

Яке саме теологічне запитання не дає Вам спокою?
Сформулюйте

Воно не стільки теологічне як практичне: До чого приведе слідування вказівкам Ісуса?