Мої батьки - з шістдесятників, тому мала ситуацію, типову для частини київської інтелігенції. В дитинстві спілкувались в родині російською, у т.ч. з бабусями/дідусями та іншими родичами (крім як коли відвідували вечори в певних наукових та мистецьких колах, де всі спілкувались українською, це були для мене втаємничені зустрічі своїх, в елітним таким мовним "кодом"). Українську мову вивчала у школі охоче (хоч вчителька була й така собі), українську літературу - також (вчителька в старших класах була колишня акторка театру Франка, вона цікаво "грала" нам свої уроки, а я твори любила вибірково), не все там подобалось (стосується сільських плачів та класової тематики), але в російській літературі не подобалось більше (любила європейських та американських авторів, батьки, дякую їм, старались давати мені україномовні переклади, а дещо читала і в оригіналах).
В університеті почала з того, що україномовні лекції (якими були приблизно від чверті до третини в різні семестри) записувала російською, потім - українською, а згодом стала записувати українською і російськомовні. Вже робили українські вечори, а студентські обмінні поїздки - на ЗУ, в Прибалтику та іншу Європу.
Далі і в нас стало веселіше
Перейшла на українську відразу скрізь, легко і природно, без усяких комплексів. Для мене це була мова боротьби і звитяги, мова моєї власної самоідентифікації, логічної для нашого роду. Молодість вийшла бойова, з відповідними соратниками... І далі в моїй родині - тільки українська, придумувала свої українські колисанки
, і пісні ми співаємо українські тільки героїчні (тужливих не люблю ніяких). Батьки в побуті вже не змогли перейти (старі), з ними продовжую російською, коли слова не забуваю (тоді вставляю українські), якщо, звісно, розмовляємо без дітиська
, але слухати, читати і писати батьки можуть (батько - писати так само блискуче, як і російською, мама - погірше, але з великим ентузіазмом, українські диктанти досі залюбки пише й потім обговорює
, потом п3, а теперь п4. 
