Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
24 листопада, 2017 - 11:37
Автор унікальної будівлі на Либідській площі Флоріан Юр’єв — про те, як там з’явилася «літаюча тарілка» та про неприпустимість нового проекту її реконструкції
Минулого тижня в рамках Київського Інтернаціоналу — Київської бієнале-2017 у лекційній залі УкрІНТЕІ (Український інститут науково-технічної експертизи та інформації), відомій також як «літаюча тарілка», відбулася зустріч з її архітектором Флоріаном ЮР’ЄВИМ, а також публічне обговорення проекту комерційної реконструкції комплексу УкрІНТЕІ, який може перетворитися на частину торговельно-розважального комплексу OceanMall.
Флоріан Юр’єв (нар. 1929 р.) — архітектор, художник, науковець, композитор, майстер скрипкових музичних інструментів. Народився в Сибірі. Його мати — Марія Іванівна Большак, представниця древнього тунгуського роду, з якою ув’язнений батько Флоріана — Ілля Юр’єв (Ілля Захар’їн-Юр’єв), за освітою біолог, переслідуваний радянською владою за наукову роботу з генетики, одружився під час перебування на засланні.
Флоріан Юр’єв закінчив Іркутське училище мистецтв, Київський художній інститут (графік, 1956), аспірантуру Московського поліграфічного інституту (спеціальність — мистецтвознавство), докторантуру Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (1980).Представив до захисту докторську дисертацію 1980-го, але через ідеологічні мотиви — «за намагання науково обґрунтувати абстракціонізм» — вона не була допущена до захисту. Серед його найвідоміших проектів — будівля УкрІНТЕІ, нижній павільйон станції метро «Хрещатик», проект мікрорайону «Нивки-3» тощо; як художник, разом із Борисом Довганем є співавтором сучасного герба Києва.
Зал УкрІНТЕІ того вечора був переповнений, причому більшу частину аудиторії складала молодь. Флоріан Ілліч виступав без мікрофона, щоб показати акустичні можливості побудованого ним приміщення.
ЗВУК
— Я не говоритиму в мікрофон, аби продемонструвати, що абсолютно всі місця чують голос і без нього. В Києві більше немає залу з такою акустикою, тому вже через це є сенс його рятувати. Наше завдання — продемонструвати, що цей зал ще живий, що я як архітектор іще живий. Про якість залу можуть сказати музиканти, які тут виступали: ансамбль «Київські солісти», квартет Анатолія Баженова, болгарський оперний співак Кіріл Манолов — він доводив, що тут акустика краща за Міланський оперний театр «Ла Скала», де він теж співав.
НАВЧАННЯ
— Мене вважають мало чи не останнім шістдесятником. Про шістдесятників варто говорити рунтовно й окремо. Архітектура, як і всі інші види мистецтва, в 1960-ті оживилася. До того в СРСР панував так званий сталінський ампір — дуже солідний, кондовий стиль, на нашу думку — тоді молодих людей, — дуже консервативний. Ми прагнули вирватися з цієї реакційної системи, з цього фальшивого класицизму. Нам хотілося чогось живішого, сучаснішого, ми йшли на експерименти. Основи такого ставлення закладалися ще в 1950-ті в Художньому інституті, де був факультет архітектури з дуже цікавим викладацьким складом. До третього курсу нас готували як архітекторів-будівельників. Ми вивчали математику, будматеріали, спротив матеріалів, сантехніку, електромережі — все. А після третього курсу нас розподіляли в творчі майстерні. Майстерню, в яку я потрапив, очолював Володимир Заболотний, видатна людина не тільки в архітектурі, а й у мистецтві взагалі. Він, зокрема, проектував будівлю Верховної Ради. Заболотний вважав, що нас треба виховувати передусім як особистостей, що ми, на відміну від будівельників, маємо виробляти не тільки матеріальні, а й духовні цінності. Тому під час викладання ми мали дуже цікаві сучасні проекти. Нас орієнтували бути архітекторами-художниками після випуску. Ми сподівалися, що проектуватимемо громадські будівлі. В житті вийшло не так, небагатьом випала така можливість. Мені якраз пощастило. На розподілення приходили керівники проектних організацій і вибирали з випускників тих, кого вважали потрібними для себе. Мене вибрав Сазанський — керівник 6-ї майстерні. Так я потрапив у «Київпроект», і там проектували громадські будівлі.
СЕРЙОЗНІ ЗАМОВНИКИ
— Саме наша майстерня проектувала Либідську площу. Мені дістався комплекс Інституту науково-технічної експертизи та інформації. Я зібрав групу, ми скоренько зробили проект і представили його на наукову раду Головного архітектора міста. Ця рада тоді затверджувала всі проекти ще до розробки робочих креслень. І ось уявіть собі, я захищаю цей об’єкт, і з 50 членів комісії тільки один виступив «за». Решта 49 сказали, що це формалізм чистої води і що будувати це не можна, а якщо побудувати таку «тарілку», то вона впаде. Справа кінчилася би крахом, якби не замовники. Вони хотіли в цьому комплексі зберігати архів ЦК партії і архів КДБ. Ці серйозні люди прийшли, подивилися проект і сказали: «Що сучасніше, то краще». Після чого я розробляв креслення, не озираючись на думку архітекторів міста. Але виникла інша проблема: на той час будівництво з монолітного залізобетону було заборонено. Зараз це смішно звучить. Найпрогресивніший, найекономніший, найоперативніший спосіб будівництва — заборонений. Причина — «сталінський ампір» орієнтувався на балочну систему. Відповідно, залізобетонний завод випускав стійки, балки, панелі, й із них як із конструктора збирали будівлі. Висотку поруч із «тарілкою», до речі, ми були змушені якраз спорудити зі збірного залізобетону. Він дорожчий, бо арматура так проектується, щоб на стиках був запас міцності, адже ті стики мають ненадійні зварні шви, тож коли мене спитали, чи відповідаю я головою, що ця будівля не впаде, відповів, що тільки рукою або ногою. Але щодо «тарілки», то я головою закладаюся, що вона стоїть цілковито надійно — на залізобетонній плиті метр завтовшки, що має форму шестикутника, з неї виведено шість колон, і далі йде чаша. Таки зробили в моноліті, знов-таки, завдяки тому, що мої серйозні замовники домоглися дозволу Ради Міністрів використати цю технологію. Для будівельників це був великий клопіт, бо такий тип будівництва потребує безперервної заливки бетоном, тобто весь час мають під’їздити машини й завантажувати бетон.
ЧАША
— Чому ми вибрали чашу? Бо мені був потрібен амфітеатр. Це дуже конструктивна форма. Оскар Німейєр її теж використав у проекті будівлі парламенту Бразилії, але той об’єкт будувався паралельно з моїм. Щоправда, Німейєр спорудив дві «тарілки» окремо, одну з них перевернув. У перевернутій він помістив сенаторів: мають думати, це частина черепа, це — як Дума. А відкрита тарілка — це парламент, амфітеатр, відкритий усім ідеям, там обговорюють різні питання, це більш демократичний образ. Я зробив дві тарілки — куполом накрив амфітеатр, поєднав Думу з демократією. Вийшов отакий об’єкт.
КОСМОС
— Треба мати на увазі, що на той час космічна тема була дуже активною в культурі. Я сам робив плакат з портретом Гагаріна, але про НЛО статей ще не було, а коли почала з’являтися інформація про них, то їх зображували в отакому образі. Тож нашу будівлю почали пов’язувати з космосом, з НЛО. Хто конкретно це вигадав — не знаю, але мені подобається, бо ми тоді хворіли на космос. І тому я спеціально сховав конструкцію. Мене, до речі, на раді міста питали: «Чому ви сховали ноги, ребра? Вона ж їх має», а я відповів: «А Бог ваші ребра теж сховав». Період, коли конструкцію вип’ячували, так і називався конструктивізмом. Але я не конструктивіст, я спеціально сховав опори, а по всій довжині двоповерхової будівлі, на яку спирається «тарілка», пропустив скло — безперервну лінію вікон. Скло — це повітря, прозорість, і тому здається, що «тарілка» злітає, висить у повітрі.
ВІДМОВА
— У новому проекті реконструкції пропонують відкрити опори. Як на мене, це будуть розкопки динозавра. Вийде якесь залізобетонне черево з ногами, а не сучасна архітектура. Я категорично проти. Не впевнений, що мою думку питатимуть. Але я хотів би налаштувати громадськість, що цю будівлю не можна реконструювати. Бо все ж таки це пам’ятник 1960-м рокам, пам’ятник не тільки архітектури, а й культури загалом. Вдалий, невдалий — але він увічнив той духовний, мистецький процес, у якому ми тоді варилися. Знищити плоди того часу — значить, знищити той час. Тому треба зберегти цю будівлю. Це думка не тільки моя, а й багатьох архітекторів, зокрема закордонних, з якими я радився. Приміром, в Австрії згадка про цей проект є в Музеї архітектури, поруч з Німейєром. Тому я прошу громаду приєднатися: «тарілку» треба зберегти як пам’ятник архітектури.
ДОБРА ВОЛЯ
— Мінздрав пропонує облаштувати тут Музей науки. Я не проти. Тільки робити треба дуже акуратно, не втратити акустику, бо ми її зробили такою буквально зі здачею крові. І на все це не так багато й грошей треба. Сама конструкція надійна. Вистачить доброго ремонту. Потрібна тільки добра воля суспільства.
