Звісно, англомовних робіт українських істориків небагато - і це теж один з наслідків колоніального минулого. Але так само як добрий історик не може без знання латини, вивчати середньовіччя, важко зрозуміти українську історію, не читаючи українських авторів. Із списку, запропонованого Снайдером, складається враження, що нічого важливого про своє минуле українські історики не написали, тому їх роботи не варті уваги. «Хіба ж можуть українці самі розібратися в своєму минулому чи, тим паче, допомогти в цьому іншим?»- висновок, що напрошується з такого відбору літератури.
Попри те, що курс присвячений Україні, їй у розповідях Снайдера приділено дуже мало уваги. Широкий контекст, в якому професор намагається розглядати українську історію, призводить до того, що він періодично втрачає головний об‘єкт з поля зору. І навіть коли говорить про Україну, для нього це насамперед територія, де діяли інші чинники чи народи - вікінги, Візантійська імперія, монголи, турки, росіяни, поляки, німці. У розповіді про репресії 1930-тих і Великий терор - головна увага на польській та інших національних операціях. Знищення української культури, церкви - поза його увагою. Голодомор (між іншим у цій лекції він уникає використання цього терміну) - як нищення головної маси носіїв української ідентичності представлений з точки зору знищення незалежних селян (про це ще скажу згодом).
Розповідаючи про падіння комунізму 1989-1991 роках, він наголошує, що опис цих подій не може обмежуватися лише тим, що робилося у Вашингтоні і Москві, чи між двома супердержавами. Щоб зрозуміти цей час, слід говорити і про Прагу, Варшаву, Вільнюс. Але де ж Київ? Невже події в Україні були аж такі незначні для падіння комунізму? Чи навіть аж такі незначні, що не варті згадування в курсі лекцій про Україну?
Показово, що в цій лекції він навіть не згадує 24 серпня 1991 року (і не тому, що він принципово не згадує конкретних подій, вони є у лекції), а говорить, що Україна стала незалежною у грудні 1991 року. Схоже, для нього українська незалежність - це результат зовнішніх дій (визнання іншими державами), а не внутрішніх (боротьба самих українців)
Загалом якщо в лекціях мало України, то українців у них ще менше. Виклад матеріалу «з висоти пташиного польоту», звісно, не дає багато можливостей і може й не потребує зупинятися детально на діяльності окремих осіб, проте вони є лекціях.
Але у лекції про дисидентський рух названо кілька відомих польських діячів, а з українського - лише Івана Дзюбу. Снайдер кілька разів згадує важливий для української культури проєкт - антологію «Розстріляне відродження». Заслужено акцентує на важливій ролі Єжи Гедройца, який підтримав видання цієї книги, але не заслужено забуває назвати головну людину, завдяки якій вона з‘явилася - упорядника Юрія Лавріненка.
У згаданих в лекціях українцях підкреслюється їх не виключно українське походження (трохи поляк Липинський, росіянин Донцов і частково єврей Лисяк Рудницький, і навіть в характеристиці президента Зеленського кількаразово підкреслено його єврейське походження). Князь Володимир став вікінгом Вальдемаром, попри його бодай частково місцеве походження (мати Малуша - донька древлянського князя).
))
а на історії кожний такий популяризатор пробує скромно заробити на СВІЙ кусок хліба з маслом. і чим дальше в глибину віків тим легше складати пазл .який підходить до власного бачення того всього. 
