Раді Вас бачити! » Увійти » Створити новий профіль

Читальня вихідного дня

Читальня вихідного дня

Перший опус називається ПАРК (повна назва "Парк здійснення бажань").
Я сьогодні помістив перероблену версію, а вона не вмістилась в 20 кб. Тож довелось розбити на дві частини. Перша йде спочатку, а друга вже після Павловки.

Назва другого опусу - "Душа на прокат".

Добавив опус "Павловка", який складається з таких частин конвеєра: Екзамен по істмату, Розмова в деканаті, Збори активу, Військкомат, Психіатрична експертиза, Павловка.

Добавив продовження опусу "Душа на прокат". Другу частину. Називається "Екскурсія на Той бік". Розбив її на два куски.

Добавив продовження опусу "Душа на прокат". Третю частину. Називається "Загублена душа". Теж два куски.

Добавив четверту частину опусу "Душа на прокат". Під назвою "Собаче життя".

"Аятол. Бунт ангелів" - це продовження опусу "Душа на прокат"

Добавив 4 частини нового опусу "Осінній сон".  Ще три. Ще чотири.

Останнє редагування: 11 грудня 2018 14:17:50 від Анатоль
   
Парк. Частина 1.

Повідомлення занадто довге
   
Душа на прокат. Частина 1.

Душа на прокат.

Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом.
"Щось на кухні не вимкнув",- подумав  я. Вставати не хотілось, але запах примусив мене відкрити очі.
Біля самого ліжка сидів чорт в собачій позі і дивився на мене своїми маленькими чорними оченятами. Я протер очі і потрусив головою. Чорт не зник.
- Брись!- сказав я, кивнувши на двері. "Невже двері не зачинив і якийсь собака зайшов?"
- Я не собака, я чорт,- сказав чорт з образою в голосі.
Я придивився уважніше. І без окулярів було видно, що це не собака, а таки справжній чорт, з ріжками, з свинячим п’ятаком, задні ноги з ратицями. Та й собаки не говорять українською мовою. Я встав, відкрив кватирку і сів біля вікна.
- І чого прийшов?- не придумавши нічого іншого, спитав я.
- Продай душу, а? - жалібно попросив чорт.
- Що, план не виконуєш? Начальство незадоволене?- жалюгідний вигляд чорта наштовхував саме на таку думку.
Чорт мовчки кивнув, розвів руками і ще більше підібгав хвоста.
- Це твій професійний метод такий, чи саме мене вирішив на жалість взяти? Вирішив, що коли я вуличних котів підгодовую, то можна й душу попросити?
- І синичок,- чорт кивнув на кусок сала і пластикову пляшку з насінням соняшника за вікном. - То як, продаєш? - він дивився на мене знизу вгору собачими очима.
- А навіщо вам душі?- запитав я просто з цікавості.
- Не знаю,- чесно відповів чорт. То якісь розбірки між начальством, рейтингами напевне міряються, я ж всього лише простий менеджер з закупок,- чорт ковтнув слину і вичікувально дивився на мене.
- Пів світу не обіцяю,- продовжив він після деякої паузи,- сам розумієш, твоя душа цього не варта, та й в мене бюджет обмежений, за переплату по шерсті не погладять, але щось в розумних межах,.. ну, автомобіль, дача, яхта, гроші, подорожі, дівчата...
- Та мені нічого не треба,- перебив я,- мені вистачає того що є. А подорожувати я взагалі не люблю.
- Як же може вистачити 949 гривень пенсії?- скривив він морду.
- Два місяці вже як 1373 гривні дають. На вівсянку вистачає.
- А здоров’я?- пожвавішав чорт. – Ого, скільки всього! І аритмія, і хребет, і печінка, і підшлункова і...
- А ти подумай рогатою своєю головою,- перебив я його,- от буду я здоровий, зможу їсти, що захочу, ковбаску, холодець, яйця, жарені на салі,- я шмигнув носом і ковтнув слину,- так мені пенсії на це вже не вистачить. Прийдеться думати де гроші взяти, на чому заробити...
- Я можу зробити, що розумнішим станеш.
- Я й того розуму що маю ніяк не використовую. Навіщо це мені? Щоб більше совість мучила через нереалізований потенціал?
- Я можу омолодити тебе. Років на 10. Ну на 20 максимум.
- Та був я вже молодим. Як згадаю... Ні, не хочу. Стільки турбот, нервів, переживань... Робота, житло, дівчата, жінки, діти... Ні, зараз мені спокійніше, комфортніше.
- Так що, не продаєш?
- Не можу,- сказав я, розвівши руками.
- Чому? - мало не плакав чорт.
- Нема в мене душі. Якби була, я тобі і даром би віддав, навіщо вона мені? Але нема.
- Як це нема? - не повірив чорт.
- Отак і нема. І ніколи й не було. Дивись,- я підняв футболку аж до шиї.
Чорт підійшов і почав уважно шарити поглядом у моїх грудях. Від здивування він аж морду відкрив. Потім, ніби щось згадавши, потай глянув на мої пя’ти.
- А можна я...- не докінчивши фрази і не дочекавшись дозволу він засунув свою волохату лапу з гострими кігтями мені в груди і почав там щось шукати. Не знайшовши чого шукав він від несподіванки аж присів на свого хвоста.
- Як же ти живеш?- спитав він, коли нарешті зумів закрити свою морду.
- Отак і живу, сказав я. Встав, поїв, поспав, поїв, погуляв, поспав, поїв, поспав, поїв, подивився телевізор - і спати. На щось інше якось часу не вистачає.
- Шкода, а я так на тебе надіявся,- сумно сказав чорт.
- Начальство буде сварити за погану роботу?- спитав я співчутливо.
- Та й просто перед колегами соромно, і так дивляться на мене як на невдаху.
Запала мовчанка. Хотілось якось допомогти цьому хвостатому, але чим?
- Послухай,- промайнула в мене ідея,- тобі ж власне не душа потрібна, а договір на купівлю-продажу душі.
Чорт підняв голову, в його очах засвітилась надія.
- Точно!- радісно  вигукнув він,- моя справа - укласти договір, а з душами то вже начальство колись там розбирається,- він радісно потер лапи.
- Ну, так пиши договір.
- В мене готові бланки є,- він простягнув лапу собі за спину і витягнув звідкись кусок пергаменту.
- Е-е, стривай,- раптом зупинився  він,- а може ти тойго... вже продав комусь душу?
- А ви хіба не ведете обліку?
- Як це не ведемо, в нас з цим строго,- ображено сказав рогатий.
- Так подивись в базі даних.
Чорт щось зашепотів, почухав лапою ріжок, склав трубочкою вухо і кілька секунд зосереджено мовчав, ворушачи губами. Навіть хвіст перестав смикатись.
- Все нормально!- радісно вигукнув він, - нема.
- Ну, давай підпишу.
- Що, і читати не будеш?- він здивовано глянув на мене.
- А що я втрачаю?- здивувався я в свою чергу.
- Точно,- засміявся чорт і ляснув себе по лобі, - але в нас прийнято,- він зам’явся, - підпис кров’ю ставити.
- Якісь середні віки!- розсердився я, бо різати пальця мені не хотілось. Давай я відбиток пальця поставлю, чи райдужку ока проскануй, чи візьми волосок для ДНК аналізу...
- Ну, може волосок пройде,- не впевнено почав він,- не знаю, колеги засміють,- він скривився як від болю.
- От же ж нещастя,- я рішуче проколов собі пальця і струсив краплину крові на пергамент. - Забирай!
Рогатий засяяв від щастя. Він з задоволеним виглядом глянув на пергамент і раптом посумнів.
- Що ще?- спитав я ледь стримуючи роздратування, бо мене завжди дратує, коли не дають поспати після обіду.
- Відсутні зобов’язання з мого боку,- чорт жалібно дивився на мене.
- Ну то й що?- не зрозумів я. - Це ж тільки тобі плюс, ще подяку отримаєш за економію бюджету, колеги заздритимуть.
- Це так незвично, не повірять, почнуть провіряти, і тут виявиться... Ну хоч щось вимагай, бажано щось стандартне.
- А що люди хочуть за душу?- поцікавився я.
- Любов, славу, посади депутатів, прокурорів, міністрів, суддів...
- Ну ні, на таке я і під тортурами не погоджусь,- мій голос був твердим.
- Ну придумай хоч щось, невже тобі зовсім нічого не цікаве?- скиглив хвостатий,- хіба ти все в житті попробував?
- Цікаво,- сказав я після деякої паузи,- а навіщо людині душа? Що вона дає?
- Не знаю,- зізнався чорт,- сам не розумію навіщо вона і чому нею так дорожать.
- Хочу попробувати як це жити з душею,- вирішив я.
- Нових чистих душ в нас нема, то в іншому відомстві, - чорт задумався,- в нас тільки бе-у, та й то грішників, і я не знаю чи можна  взяти зі складу, в нас же протилежна задача.
- А твоя душа?- я уважно оглянув чорта від ріг до кінчика хвоста,- навіщо вона тобі?
- Не знаю, ніколи не задумувався над цим, навіть не уявляв, що можна і без душі,- просто сказав той.
- Хіба тобі самому не цікаво, як це жити без душі? - напирав я.
- Ну, в принципі то... а раптом вона для чогось потрібна, чи якась ревізія, чи мені не сподобається без душі,- сумнівався рогатий.
- Я ж і не кажу на постійно, може і мені не сподобається з душею, так тільки, попробувати ради інтересу.
- Ну, якщо на деякий час,- погодився він,- то чому б і ні. Скільки тобі зараз, 63? На скільки ти хочеш? Років на десять? На двадцять?
- Я стільки не проживу, давай на три роки. А там подивимось. По рукам?
- По рукам.
Чорт засунув  лапу собі в груди, вийняв звідти щось волохате без форми  і обережно вклав  в мої груди.
- Ну як, ніде не тисне?-  спитав він.
- Трохи з лівого боку муляє.
- В тебе тут ребро трохи неправильне, напевне в дитинстві зламав і так зрослось. Це дрібниці, поправимо.
Він взяв ребро двома лапами, подув на нього, трошки розігнув, знов подув.
- Ну як тепер?
- Зараз добре, навіть не відчуваю нічого,- сказав я.
- Ну, тоді бувай, через три роки побачимось.
- Договір не забудь,- кивнув я на стіл.
 Він ляснув себе по лобі, взяв пергамент і легенько махнув ним. Пергамент зник. А через секунду зник і чорт.
Я провітрив кімнату і ліг досипати.

Вас напевне цікавить, чи змінилось моє життя з тих пір, як воно жити з душею? Зразу скажу, що ніякої різниці я не помітив.
От тільки сни стали іншими. Тепер в снах я бачу картини з минулого і майбутнього. З цього світу і з того.
Бачив і свого чорта. Він подобрішав, поправився, навіть шерсть стала шовковистою і блискучою, став спокійнішим і впевненішим. Очевидно, що душа не допомагала йому в роботі. Не думаю, що через три роки він захоче забрати її назад.
Та й мені цікавіше стало. Думаю, чи не описати щось з моїх снів. Про дитинство Ісуса, наприклад, чи майбутнє людства. Все таки інформація з першоджерел.

Останнє редагування: 14 липня 2018 07:33:15 від Анатоль
   
когда я был молодым и борзым, написал рассказку, как украинский ученый отворил прибор убирающий ненужные воспоминания. Ставилась эта штука в поезд и пассажиоы за ночь лишались негатива. Дурно все кончилось и для ученого и для желающих. Дома где-то текст в завалах..
   
"Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом."

Шановний пане письменник!
Чи ви розумієте, яку типову асоціацію ви нав'язуєте читачу в перших же строках свого опусу?

 :shuffle:
   
"Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом."

Шановний пане письменник!
Чи ви розумієте, яку типову асоціацію ви нав'язуєте читачу в перших же строках свого опусу?

 :shuffle:

У Вас асоціації з цілком зрозумілим звуком, а той був незрозумілим.
Та й запах не сприяв зрозумілим асоціаціям.

   
 Пан Анатоль порося байдужий до читача, бо скільки просив його викласти твір разом, чи посилання...  Я злопам'ятний...

 Щодо цього опусу, не вистачає хтивості у деталях.
 Спокуса чорта не може бути буденною.
 Тому млявенько якось.
 Не вірю.  B-)
   
Щодо цього опусу, не вистачає хтивості у деталях.
 Спокуса чорта не може бути буденною.
 Тому млявенько якось.
 Не вірю.  B-)

Ну так чорт же був невдахою (видно душа заважала карєрному росту).
Та й клієнт йому попався такий, що і даром готовий віддати те, чого нема.
Тож і підстав для якихось сильних емоцій не було.
   
А що там з харківськими дослідженнями витоків української революції чим закінчилось?
   
Пан Анатоль порося байдужий до читача, бо скільки просив його викласти твір разом, чи посилання...  Я злопам'ятний...
На літклубі все є. :)
   
А що там з харківськими дослідженнями витоків української революції чим закінчилось?

Ще не закінчилось.
Відволікають все  Даю то полтавчани, то харківські бандюки.
   
І тут без ісуса ніяк обійтися не можуть.
народ хаває
   
Ще не закінчилось.
Відволікають все  Даю то полтавчани, то харківські бандюки.

добре буду чекати продовження  :-B
   
Павловка

Павловка.

Екзамен з історичного матеріалізму.


З викладачем мені, можна сказати, повезло. Практичні заняття, чи як їх ще називали - семінари, вів молодий, але розумний і грамотний кандидат наук. Не солдафон, завжди підкреслено ввічливий, не уникав гострих запитань і дискусій, оскільки вважав, що в нього достатньо знань і розуму, щоб перемогти опонента аргументацією,  не звертаючись до адміністративних методів. Його  борідка, мала свідчити чи про  належність до справжніх філософів, чи про свободолюбні погляди.
Для ілюстрації його достоїнств наведу такий діалог, що стався якось між нами.
- Анатоль, Ви знову пропустили семінар.
- Так сталось.
- Статись може раз, два, а коли...
- Не було часу, - уточнив я.
- Часу не може не бути, - аргументація філософа була бездоганною.
- Ви хочете сказати, що я потратив його на щось інше? - висловив я здогадку.
- Я хочу сказати, що в час, відведений на семінар, Ви займались десь чимсь іншим.
Що мені залишалось крім як визнати його правоту і точність формулювань. Не буду ж я заглиблюватись у дискусію ким і на що був відведений мій час.
Заняття, які я все ж часом відвідував проходили в дискусіях на філософські і політичні теми. Але, оскільки це було не часто, то загального навчального плану не ламало. Тож особливих претензій у нас один до одного не було.
Лекції у нас читав зав. кафедрою історії Марксизму-Ленінізму, чи як там вона називалась. З ним ми взагалі були не знайомі, і зустрівшись випадково в коридорі, я б не впізнав його, а він мене.
І от ці двоє приймали екзамен з історичного матеріалізму.
Прочитавши питання і продумавши відповіді, я вирішив йти відповідати. Оскільки мені було однаково, хто мене екзаменуватиме, пішов до першого, хто звільнився. Ним виявився мій добрий знайомий. Але  він засовався на стільці, і запропонував мені здавати екзамен лектору. Для об'єктивності.
Лектор мовчки, і якось байдуже, вислухав мої відповіді, взяв залікову книжку, погортав її і почав задавати додаткові питання.
- Який найвищий орган влади в СРСР? - запитав він.
Я знав, що це питання на засипку, але вирішив походити трохи по лезу.
- Фактично, чи за конституцією? - відповів уточнюючим питанням.
- А хіба у нас влада не конституційна, - пожвавішав він.
Далі ризикувати я не захотів, це все-таки екзамен, а не семінар, де можна дискутувати.
- За конституцією Верховна Рада, - відповів я.
- А фактично? - так просто відпускати рибку, що була вже на гачку він не хотів.
- Джерелом влади в нас є народ, а Партія - авангард народу, його направляюча і керівна сила, - почав я викручуватись. - Тож важливі для країни рішення приймаються і на з’їздах Партії, і в ЦК КПРС, і в Політбюро. Але впроваджуються вони, звичайно ж, не напряму, а представниками Партії в державних органах влади.
По спохмурнілому обличчю екзаменатора я зрозумів, що рибка зірвалась.
- А хто такі дисиденти і чого вони хочуть? - розпочав він нову атаку.
- Дисиденти - інакодумці, хочуть реформування СРСР, свобод, демократії, - я знову грав на грані фолу.
- А хіба ж Партія проти реформ, свобод, демократії? - знов оживився завкафедрою.
- Вони хочуть таких свобод і демократії як там, на Заході, - кивнув я кудись вбік.
- А чим ті погані?
- Там демократія для буржуазії, свобода експлуатації трудящих, а в нас демократія для трудящих, для всього народу, - відрізав я.
- Ти, ніби, до Сахарова їздив в Москву, навіщо?
- Просто хотів поговорити.
- І як, поговорив?
- Я не зміг до нього попасти.
По обличчю екзаменатора пробігла усмішка.
- А що ти скажеш про українських націоналістів? Чого вони домагаються?
- Хочуть незалежної самостійної України.
- Хіба це погано? - довірливим тоном спитав він.
- Тільки в союзі з іншими братніми радянськими республіками можлива вільна Україна, - відрубав я. - А інакше вона опиниться в кабалі капіталістичних держав.
- Ти так справді вважаєш, чи говориш це по необхідності? - в голосі екзаменатора почулось легке роздратування.
- Свобода - усвідомлена необхідність, - випалив я.
- А на семінарах ти ж інакше говорив.
Так ось звідки вітер дує, здогадався я. Мій ввічливий філософ доніс. Але що йому залишалось? Не доніс би він, донесли б на нього. В кожній групі є щонайменше пару стукачів, завербованих КГБ.
- Коли студент ще тільки вчиться, то має право і на помилки і на нерозуміння, чи може й ставати в дискусії на якусь альтернативну точку зору, щоб почути від викладача побільше аргументів, а на екзамені зобов'язаний показати знання і розуміння матеріалу, -  пояснив я.
- Ну, матеріал ти знаєш, - він взяв в руку мою залікову, в іншу ручку і почав гортати сторінки. - Хотілося б поговорити про твоє особисте бачення ситуації.
- Так не на екзамені ж про це говорити, а десь за чашкою чаю, - мені чомусь подумалось, що залікову він взяв, щоб поставити оцінку.
- Вважай, що ми не на екзамені. Ну, чаю нема, але ж можна людям і без чаю побесідувати, - довірливим тоном сказав лектор.
- Я вважаю, що тоталітаризм не має майбутнього, він програє демократії в мирному змаганні, - осмілів я.
- Скільки років радянській владі стільки й прогнозів було, що й місяця не протримається чи року, чи десяти. І де ті пророки? - опонував він.
Дискусія мене завжди заводить, мій мозок перемикається на аргументацію опоненту, забуваючи про небезпеки.
- Тоталітаризм може бути ефективним на коротких дистанціях, бо в змозі мобілізувати всі сили на вирішенні якихось очевидних задач, проблем, в період війни, наприклад. А на довгій дистанції він програє. Бо відсутність свободи приведе до застою, до неможливості появи чогось нового. Невільними людьми легше керувати, але і толку з них мало.
- І скільки ж років ти даєш ще Союзу?
- Років десять - п'ятнадцять. За цей час відійде клуб геронтократів в практично повному складі, і стане очевидним відставання і технологічне, і економічне і в соціальній сфері. А нові люди при владі вимушені будуть проводити реформи.
- Що за клуб геронтократів?
- Політбюро.
- І що буде через 10-15 років?
- Союз розпадеться. Україна стане самостійною демократичною державою.
Я подивився на екзаменатора. Він сидів спокійний, розслаблений, задоволений собою. Залікову книжку і ручку поклав на стіл.
- Ну ти ж розумієш, що при таких поглядах я не можу поставити тобі оцінку, не маю права, - сказав він майже дружнім тоном, подаючи мені залікову.
Я його розумів. Можливо це рішення приймалось не зараз, не тут, і не ним.


Останнє редагування: 14 липня 2018 07:32:15 від Анатоль
   
Павловка

Павловка.
Розмова в деканаті.

Ну, що, Анатоль, скінчились твої університети. Для людини, що хотіла займатись наукою це, звичайно, серйозний привід задуматись.
Але я не сприймав це як трагедію. Вчитись не любив. Лекції, семінари... нудно. Та й не зрозуміло навіщо воно здалось. Мені здається треба просто над чимсь працювати, і під час цього вчити те, що тобі потрібно для роботи. Тоді і цікаво і зрозуміло для чого воно.
Ну що ж, займатись наукою і щоб ще й за це платили, виділяли гроші на обладнання тобі вже не світить. Прийдеться наукою займатись в вільний від заробляння хліба час. Але в цьому є й свої переваги, сам вибираєш чим займатись. Потрібно лише правильно зорієнтуватись в чому ти сильний, вибрати тему, щоб була і перспективна і посильна одному.
Звичайно, накатана колія має і свої переваги - по ній швидко просуваєшся по вже освоєному на передній край. Вчишся, чому  навчають, потім робиш, що скажуть, особливо не задумуючись над вибором дороги і стратегій. Вибір зробили вже за тебе, тобі треба лише вписатись в систему, одержати там відповідне місце.
Але ці переваги є й недоліками. Якщо хочеш знайти щось принципово нове треба звернути з колії, йти по бездоріжжю.

Психологічно я був уже поза університетом, але оскільки наказу про звільнення ще не було, то по інерції ходив на екзамени, заліки. Та й не хотілось полегшувати їм життя, щоб звільнили за неуспішність.
До честі викладачів треба сказати, що ставились вони до мене об'єктивно, деякі навіть співчутливо, не старались докльовувати. Тож решту екзаменів я здав успішно. Залишився лише хвіст по істмату.
Є таке поняття як перездача. Це коли студент, який одержав незадовільну оцінку, чи й задовільну, але хоче кращу, йде перездавати з іншою групою.
Для цього треба одержати дозвіл деканату.
Не особливо надіючись, оскільки мій випадок був нестандартним,  я все ж пішов в деканат за таким дозволом.
Декан, огрядний чоловік років п'ятдесяти, сидів насуплений з червоним лицем. Ситуація йому явно не подобалась. Такий скандал, в нього на факультеті виявили дисидента.
- І навіщо ти рота розкривав, хто тебе просив? - апелював він до моєї совісті.
- Екзаменатор, - чесно відповів я. - Цікавився моїми особистими поглядами.
- Ну кому, кому вони потрібні, твої погляди! - майже кричав декан. - Маєш їх собі - то й май, але держи при собі. Думаєш ти один такий розумний?
Тут в кабінет декана зайшов парторг факультету - моложавий, підтягнутий, в костюмі напіввійськової форми, напевне Павкою Корчагіним себе уявляє.
- А, Анатоль! - радісно вигукнув він. - Прийшов попрощатись з нами? І Куди тепер? В армію? На БАМ?
- Чого ж мені зараз з вами прощатись? Ще пару років планую тут побути, повчитись.
- Він планує! Але ми не плануємо! Відучився тут ти вже своє. Тепер тебе в армії вчитимуть, як Батьківщину треба любити.
- Вам то яка різниця? Я ж не на парторга вчусь, а на фізика.
- А нам другого Сахарова не треба. Одного не знаємо куди подіти.
- Та ясно, навіщо вам сахарови, вам побільше павликів морозових подавай.
- Ну нічого, будуть там таким розумникам і сахарови, і павлики морозови, і джавахарлари неру, - засміявся він, задоволений своїм жартом.
- Тут люди з чотирма хвостами ще з минулої сесії є, причому з профільних предметів, а ви збираєтесь відрахувати мене за один хвіст, та й той несправедливий?
- Може то люди після армії чи з села. Нічого, вони підтягнуться і будуть нормальними радянськими спеціалістами, а з твоїм хвостом тільки коням хвости підв'язувати, - зареготав задоволено парторг. - Не можемо ми такого, з такими переконаннями пропустити, - додав вже серйозно.
- За конституцією я маю право на освіту. І нема там обмежень цього права через переконання, - заявив я.
- Ти маєш право, а ми зобов'язані випускати спеціалістів, що відповідають певним критеріям, - розвивав свою думку парторг. - От уяви конвеєр, на вхід якого поступають необтесані чурбани. А на виході повинні вийти готові вироби.  Наша ж задача, щоб ці вироби відповідали певному стандарту. І тут  бачимо, рухається по конвеєру зовні ніби блискучий напівфабрикат, а всередині з гнилизною. І що, ми маємо його пропустити? Щоб тоді десь, колись через нього нам стались великі проблеми? Ні, ми зобов’язані його з конвеєра, - продемонстрував він рух ногою.
- Мене ваші проблеми з чурбанами не цікавлять, - сказав я парторгу. - Я маю право на освіту і буду його відстоювати.
- Дайте мені дозвіл на перездачу з іншою групою, або я вимагаю назначити комісію для здачі екзамену, оскільки вважаю ставлення екзаменатора до мене упередженим і оцінку  необ'єктивною, - спокійно, але твердо сказав я декану.
- Так ти ще будеш тут права качати? - веселий настрій парторга кудись пропав. - Тоді ти не в армію, а на Соловки попадеш ліс валити, чи на Колиму руду добувати. Тут на тебе стільки вже зібрано про твої художества. Як мінімум загримиш по статті: "Поширення завідомо неправдивих, наклепницьких вимислів, що порочать радянський державний і суспільний лад". Якщо не за гвалтування малолітніх, - хіхікнув він.
- Так, тут на тебе за три роки багато надійшло і від студентів і від викладачів, - декан вийняв зі столу товсту кіпу списаного паперу.
Як я дізнався значно пізніше, через багато років потому, варіантів в них було насправді ще більше. Товариш, що жив зі мною в одній кімнаті гуртожитку, розказав, як він під диктовку кагебіста писав, що я виготовляв в гуртожитку вибухівку і їздив тайком в Москву, якраз тоді, коли там був вибух в метро. Притому картинка була з деталями, напевне для достовірності. Як вночі, через вікно другого поверху вилазив з гуртожитку, щоб не помітила вахтерка.
Але в той раз терористами призначили інших.


Останнє редагування: 14 липня 2018 07:31:44 від Анатоль
   
Павловка

Павловка.

Збори активу.


Колись бачив цікавий фільм  50-х років. Дія відбувається в університеті. Виключають з комсомолу студента. На зборах комсомольці палко і безкомпромісно викривають і засуджують свого колишнього товариша. Його дівчина зі сльозами на очах питає,  як він до такого докотився, що фактично зрадив і Батьківщину і товаришів і її особисто.
Провина комсомольця величезна і не має виправдання. Він загубив свій Комсомольський Квиток.
- А може його ворог знайшов і в цей час глумиться над Ним, топче Його ногами, плює на Нього! - з біллю і гнівом каже один з обвинувачів.
Комсомолець в повному розпачі. Це для нього справжня трагедія. Товариші відвернулись.  І як же  жити без Комсомолу? Нема для нього без Комсомолу життя.
Але все закінчується добре. Справжнього ворога викрили. Ним виявився викладач, який і вкрав у студента Комсомольський Квиток. А заодно було розкрито  ціле кубло ворогів - буржуазних націоналістів, що окопались в університеті.
Зараз це виглядає, напевне, смішно. Але і в сімдесяті вже не виглядало нормальним.
Та все ж хтось вирішив провести подібний викривально-виховний процес. Не думаю, що це була ідея декана. Напевне парторг чи якийсь товариш в цивільному згадали молодість.
Їхня аргументація зрозуміла - відчисляти за неуспішність студента, що три роки вчився майже на одні п’ятірки за один екзамен по істмату виглядало якось не дуже переконливо. А от за численними просьбами трудящих, в лиці студентського колективу, здавалось більш надійним. Ми ж колективісти. Думка колективу у нас - закон.
Могли б, звичайно, і судовий процес організувати, не проблема, алгоритм відпрацьований. Але це зайвий розголос, ще Гельсінська група зацікавиться, тож краще вирішити це питання тихо, по-домашньому.
Студентський актив складали  староста і комсорг з кожної групи курсу. Були ще декан, парторг і хтось з співробітників деканату. Всього чоловік біля п'ятнадцяти. Проводились збори активу в деканаті, що було тактично правильним, адже мало сприяти відповідальному і консолідованому рішенню.
Почав декан. Говорив  про рішення з'їзду Партії, направлені на покращення навчально-виховної роботи, про відповідальність викладацько-студентського колективу за якість роботи по підготовці кадрів для народного господарства, про складну зовнішньополітичну обстановку в світі, що вимагає консолідації зусиль всього народу на захист завоювань Великого Жовтня, про підривну діяльність західних спецслужб і ворожих радіоголосів, що намагаються сіяти зневіру серед радянських людей у правильності курсу Партії і Уряду, вносити розкол між Партією і Народом, про відщепенців-дисидентів, що допомагають в цьому ворогам, ллють воду на їх млин.
Говорив він з опущеною головою, не дивлячись на слухачів. Слова були правильні, але звучали якось без вогнику, ніби він витягував їх з себе.
Потім слово надали активістам. Промови виступаючих були написані в них на папері. Ну, це зрозуміло, який же студент без шпори.
Але, напевне, декан задав не той тон, бо говорили активісти також мляво, опустивши голови і дивлячись в свої шпаргалки.
Починали з того, що вони - діти звичайних робітників, селян чи інтелігенції, і якби не радянська влада, що дала їм можливість навчатись і вийти в люди, доля їх була б нещасна, довелося б десь батрачити на буржуазію і глитаїв. Що  своєму щасливому теперішньому і світлому майбутньому вони завдячують виключно радянській владі.
А далі, коли по тексту йшло, що не всі ще цінують своє щастя, трапляються й такі, що плюють  в колодязь, з якого п’ють воду  не лише вони, а й інші, починали затинатись, заїкатись, крутити в руках шпаргалку. А підійшовши до розвінчування конкретного гада і його шкідницької діяльності взагалі замовкали і сідали. Сценарій розвалювався на очах, і його потрібно було терміново рятувати.
Слово взяв Павка Корчагін, точніше його теперішня реінкарнація. Це був не той весельчак-жартівник, що розказував мені про конвеєр з чурбанами, а справжній трибун, полум'яний агітатор-пропагандист, що вміє запалювати натовп, доводити його до потрібного емоційного стану.
На мене посипався такий шквал звинувачень, образ і принижень, що я не витерпів і зі злістю огризнувся.
- Чого це ти на мене пащеку розкрив? Вдома на жінку будеш кричати.
Це була помилка. Колись подібний хід у мене був спрацював, коли старий солдафон-комендант гуртожитку за щось кричав на мене. Після різкої відсічі той зразу замовк. А тут ефект був прямо протилежний.
До цього моменту в присутніх були якісь психологічні гальма. В їх очах я був невинною, беззахисною, мовчазною жертвою, на яку їх нацьковують.
А тут раптом став таким же як і вони. Парторг засяяв, навіть декан підняв голову. Спала неприємна напруженість і в активістів.
- Такі як він стріляли нам в спину, здавали наших людей ворогу, йшли  в поліцаї, вирізали нам зірки на спинах! - розійшлась реінкарнація Павки Корчагіна.
Далі все пішло як по маслу. Активісти бойко зачитували свої шпаргалки, парторг з деканом про щось весело перешіптувались.
Може піти звідси? Тут все ясно, подумав я. Навіщо своєю присутністю освячувати їхнє дійство?
Але ні, залишусь до кінця. Цікаво ж подивитись, на що здатні твої товариші, друзі і знайомі. Коли я ще такий досвід знов зможу мати.
Збори активу одноголосно прийняли рішення просити ректорат відрахувати мене з університету.

Останнє редагування: 14 липня 2018 07:31:13 від Анатоль
   
Павловка

Павловка

Військкомат.


Про військкомат розказувати  не буду. Всі ви там були і навряд чи за сорок п'ять років щось там змінилось.
Той же конвеєр. Проходить ряд голих хлопців повз ряд тіток в білому. Ті їх зважують, міряють зріст, заглядають в різні дірки і випуклості, мацають яйця, ну все як завжди. Розкажу лише про особливості мого проходження через цей конвеєр,  в результаті яких мене і тут відбракували.
Перша особливість сталась коли одна з тіток заглянула мені в рот і сказала, що їй не подобається мій зуб. Ну, не подобається так не подобається, я ж його не збирався їй продавати. Так ні, тітка виявилась наполегливою і таки намірилась його свердлити. На що я, звичайно ж не погоджувався, оскільки зуб мене не болів і взагалі нічим себе не дискредитував.
- Не болить зараз, пізніше болітиме, - зрекла  вона пророчі слова.
- От коли болітиме, тоді й поговоримо, - сказав я.
Жінка не хотіла відкладати збуття свого пророцтва на далеке майбутнє і вирішила максимально наблизити цей час. Але, оскільки наші погляди в цьому питанні кардинально відрізнялись, і консенсусу не передбачалось, вона звернулась до такого аргументу як воєнком.
Воєнком пообіцяв заслати мене кудись туди, де я і ведмедям буду радий. Я визнав його аргументи переконливими і дозволив жінці наблизити її пророцтво.
Жінка з задоволенням, чого не можна сказати про мене, висвердлила в зубі дірку, зіжмакала пальцями кусочок алюмінієвої фольги і запхала її пінцетом в ту дірку. Потім розплавила на вогні сірника кусочок воску і капнула на фольгу. 
Так я познайомився з військовою стоматологією. Не знаю, чи то була вже випробувана військова технологія, чи експериментальна, але наступного дня пломба вилетіла, через 5 років зуб почав боліти, через 10 смердіти, а через 15 я змушений був його вирвати, оскільки біль і сморід  були  вже нестерпними.
Наступний, кому я не сподобався, точніше не сподобалось моє довге волосся і борідка, був якийсь мужик, теж в білому халаті. Йому, видно, подобались лисі і без бороди, бо він і сам був таким. Тож місцевий прокруст вирішив підігнати мене під свої стандарти.

Аргументи, що мені подобається так як є, на нього чомусь не діяли. Він навіть пробував навести свої, що в довгому волоссі можуть воші завестись. На що я сказав, що краще зробити в армії належні умови, ніж боротись з вошима в такий спосіб.
Я прекрасно розумів, що воші - то лише привід, насправді справа зовсім в іншому. З дуже різних чурбанів, що поступають на військовий конвеєр потрібно зробити стандартного солдата, який би виконував накази. А для цього першим ділом треба позбавити його індивідуальності, подавити волю, принизити, щоб він відчував себе ніким, нічим і ніяким.
Тож, не треба пояснювати, що наша дискусія з прокрустом продовжилась в кабінеті воєнкома. Воєнком мовчки вислухав аргументацію сторін і звернувся до мене з якимсь дивним питанням.
- Ти чому тут українською говориш? - запитав він.
- Не знаю китайської, - чесно зізнався я.
- Дурника з себе клеїш? - здогадався він.
- А якою мовою я, українець, маю говорити в Україні? - поцікавився я.
- Ти в радянській армії і повинен говорити тут російською, - постарався не зірватись на крик воєнком.
- Це не правильно, - пояснив я йому. - Україна повинна мати свої збройні сили і там мають говорити  українською.
- Я тебе на Місяць зашлю, чортові в зуби! - запаси спокійного тону в воєнкома якось швидко вичерпались.
Оскільки на  цей раз аргументи воєнкома були  нереальними, а тому несерйозними, я продовжив пояснювати йому шкідливість для України такої військової політики, що веде до русифікації і асиміляції українців. Бо не раз спостерігав, як повертається з армії в село хлопець і деякий час говорить російською. Навіть з батьками.
Звичайно, для перетворення народів СРСР в єдиний радянський народ така політика, коли в армії єдина мова і служити посилають в інші регіони Союзу, цілком розумна і правильна.
От тільки чому цього не розуміють в керівництві незалежної України? Чому в армії нема єдиної для всіх громадян української мови, чому служити залишають за місцем проживання? Хіба не розуміють, що це не сприяє формуванню єдиної української нації на всій території України, всеукраїнського патріотизму? Хіба не розуміють, що це консервує зросійщеність України, сприяє формуванню місцевих патріотизмів і сепаратизму?
Що тут, недолугість чи свідома антиукраїнська політика? Думаю відсотків на 20 недолугість, на 80 антиукраїнська налаштованість керівництва країни і армії зокрема і відсотків на 90 зручність розкрадання армії, якщо служиш за місцем проживання.
Ви скажете: "Як це так? В сумі більше ніж 100 відсотків виходить."  В армії все може бути. Для армії це нормально.
Але щось я відхилився від теми. Та й тема, власне, закінчилась.
За результатами нашої дискусії мене направили на психіатричну експертизу. Хоча, здавалося б, експертизу мала б проходити інша сторона.

Останнє редагування: 14 липня 2018 07:30:41 від Анатоль
   
Павловка

Павловка
Психіатрична експертиза.


Психіатром виявилась привітна жінка середніх років з такою ж середньою фігурою. Обличчя в неї було добре, домашнє, яке більше б підходило вчительці, а не психіатру. Хоча щось я не згадаю вчительок з добрим лицем. Така в них робота. Та й в психіатрів, напевне, не набагато краща. Але мені важко порівняти.
Вона поводила молоточком біля мого носа, постукала по коліну, і стала щось записувати.
- Що означає фраза: "Ліс рубають – тріски летять"? - раптом запитала вона.
- Незначний побічний ефект якоїсь значної події, - відповів я.
- А "Краще синиця в руці ніж журавель в небі"?
- Пріоритет чогось малого, але реального, перед великим, але недосяжним.
Вона з цікавістю подивилась на мене.
- Кажуть ти в університеті вчився? - спитала вона.
- Була така пляма в моїй біографії, - відповів  я.
- А на якому факультеті?
- На фізичному.
- І як вчився?
- Ви про оцінки чи про старання?
- Про оцінки.
- В основному на 5.
- Чуму ж покинув? - співчутливо спитала вона. – Здоров’я?
- Вирішив, що солдатом в армії з мене буде більше користі державі і народу.
- Я серйозно.
- Так Ви не вірите в мої патріотичні мотиви?
Вона з докором подивилась на мене.
- Відрахували мене, - пояснив я.
- За що?
- За погляди.
- Які ж в тебе погляди?
- Я за демократію  і самостійну Україну.
Жінка зразу посерйознішала, обличчя з доброго домашнього якимсь дивом зразу перетворилось на відсторонено-офіційне. Вона більше нічого не питала, схилилась над столом і стала щось писати.
Я крадькома подивився на папір, але почерк був нерозбірливим. Єдине, що вдалось розпізнати, це "Schizo"  латинськими літерами.

Останнє редагування: 14 липня 2018 07:30:07 від Анатоль
   
Павловка

Повідомлення занадто довге
   
Парк. Частина 2

Повідомлення занадто довге
   
Re: Читальня вихідного дня

Интересно, взяла в закладки, спасибо :)
   
Душа на прокат. Частина 2.

Повідомлення занадто довге
   
Душа на прокат. Частина 2.

Душа на прокат. Частина 2.
Екскурсія на Той бік 2.

- А Пекло ми теж відвідаємо?- спитав я з надією на відмову.
- Пекла нема,- несподівано заявив  рогатий.
- Як це нема?- не повірив я.
- А навіщо воно? Казка про Пекло потрібна лише для живих, щоб боялись і не грішили. А мучити тих, хто вже не може нічого змінити нема сенсу.

Я був спантеличений. Пекла нема, а Рай якийсь дуже дивний. Люди уявляють собі Рай прекрасним садом, де щасливі праведники бачать Бога, співають Йому осанни.
- Так і є,- сказав мій провідник, ніби підслухавши мої думки, - хто за життя любив молитись і поклонятись, то і в Раю має таку можливість. Але таких мало. А якщо інших змушувати до такого життя, то що ж це за Рай буде для них? Це буде Пекло.

- А як же грішники? Всякі розбійники, злодії, розпусники, обманщики... вони і в Раю продовжують цим займатись? - з недовірою спитав я.
- Звичайно. Але займаються цим з такими ж, як вони самі. Або з персоналом.
- Що ще за персонал?
- Повинен же хтось обслуговувати Рай, забезпечувати його функціонування і індивідуальні особливості.

- А Суд Божий є?
- Теж нема,- якось тихо і невпевнено відповів чорт.

- А от скажи, чому  у вашому Раю люди не каються, не кидають своїх звичок, не змінюються, продовжують займатись тим же, чим і в житті?
- Так треба. Пам’ять не поповнюється. Тому й людина не змінюється,- якось неохоче пояснив він.
- Як це?
- Пам’ять про земне життя повністю зберігається. А що відбувається тут люди пам'ятають лише протягом доби. Тож вчорашнього дня для них ніби не існує, лише земне життя і день тут.

Тим часом ми підійшли  до височенних воріт, біля яких стояв стражник з мечем.
- Петро, - пояснив чорт. - Ну, далі ти сам,- сказав рогатий і кудись зник.
Петро подивився на мене суворим, прискіпливим поглядом і торкнувся мечем дверей. Ті відчинились, відкривши вхід в величезну залу, залиту світлом.
Що мені залишалось? Я ступив в залу з відчуттям, що хвостатий обманув мене, сказавши, що Суду Божого нема.

В кінці зали стояв високий трон. Справа від трону сидів на хмаринці сивобородий старець з жезлом, напевне бог-Батько, зліва, судячи з усього Ісус. Між ними порхав безформний Дух. Точніше сказати його форма весь час змінювалась.
"Як віртуальний фотон, що зв'язує електромагнітно взаємодіючі частинки" - чомусь спала на думку така аналогія.
Я підійшов ближче.
- А-а, Анатоль! - радісно мовив старець, потираючи руки. - Так кажеш Бога нема?
Я мовчав, не знаючи що відповісти. Не буду ж я через цей один окремий випадок змінювати свої переконання.
- Може і Суду Божого нема? - допитувався він. - Може й гріхів у тебе нема?
Щось мені не подобались його питання. Якісь вони підступні.
- Ладно, це Мій, він хрещений, - прийшов на виручку Ісус, звертаючись до старця. - Я їх в Тебе викупив Своєю жертвою.
- Ну що ж, Твій так Твій. Ти й суди, Я - пас.
- А Я прощаю всі гріхи, сказав радісно Ісус. - Йди і більше не гріши.
- Е ні, - втрутився раптом Дух. - Гріхи проти Мене не прощаються.
- Які ж в нього проти Тебе гріхи? - нахмурився Ісус.
- Він нешанобливо про Мене відгукувався.
- Та не будь Ти таким дріб'язковим.
- Я не дріб'язковий, а принциповий. Ти ж Сам сказав, що гріхи проти Духа не прощаються.
- І потягнув же якийсь чорт Мене за язика, - зітхнув Ісус.
- Отже, - присудив Дух. - Сім кругів пекла, геєна, смола... Ну поки досить.
Ісус опустив голову. Навіть Батько зі здивуванням глянув на Духа.
Звідкись появився здоровенний чорт з палаючими очима і тризубом в лапі. Нічого не кажучи схопив мене за руку і поволік до виходу, що був в кінці зали за троном.
“З тризубом, українець”, - подумав я з гордістю. - “І тут наші є”.  Але наступна здогадка мені не сподобалась – “це ж цими вилами він мене буде в казан зі смолою кидати”.

Раптом вихідні двері відчинились і в залу ввійшла маленька дівчинка, на вигляд років п'яти.
Чорт зупинився як вкопаний. Вона кивнула вбік головою і чорт зник.
- Ая, - пронеслось залою.
Дівчинка підійшла до трону. Ісус з Батьком повскакували і допомогли їй залізти на трон.  Дух теж  заметушився, ніби намагаючись  чимсь допомогти.
- Що тут у вас відбувається? - запитала Ая.
- Та от, грішника судимо, - улесливо доповів Дух.
- Та це я зрозуміла, але за яким правом?
- Він хрещений, - пояснив Ісус.
- Які ж ви формалісти. Його немовлям хрестили, а так він - переконаний атеїст. Крім того він ще не вмер, а на екскурсії тут.
- Ну, ми ж не знали,- винувато опустили голови Ісус і Батько. Навіть Дух, здавалось, щось опустив.
- Ви ж знаєте, що атеїсти попадають прямо в Рай без всякого Суду, - дівчинка суворо подивилась на принишклу Трійцю. - Чи вам інструкцію повторити?
- Хтось же його сюди направив, - виправдовувався Ісус.
Ая уважно подивилась на мене. - І я навіть знаю хто, - сказала вона.
- Ну як, сподобалась екскурсія? - спитала мене після деякої паузи.
- В кінці не дуже.
- Що ж, бувають і в нас помилки. Можеш йти, - вона кивнула на двері.
Я ступив крок і опинився в своїй кімнаті.


Останнє редагування: 14 липня 2018 07:29:12 від Анатоль
   
Душа на прокат. Частина 3.1

Повідомлення занадто довге
   
Душа на прокат. Частина 3.2.

Душа на прокат. Частина 3.
Загублена душа. 2.

Я ступив кілька кроків в напрямку стільця і опинився на березі моря.
На килимку, розстеленому біля самої води, загорала жінка з пишною, але пропорційною фігурою в одязі Єви.
- Мужчина, потріть мені спину кремом, а то боюсь спалити, - звернулась вона до мене.
Я уважно подивився в різні боки, а чи  не є це якоюсь черговою пасткою, бо попередні події були ще досить живими в пам’яті. Але кругом, аж до горизонту був пустий беріг. Тож мені нічого не залишалось як обережно піти  в напрямку жінки.
На четвертому кроці картина зненацька змінилась. Я опинився серед безкрайої пустелі. Рефлекторно зробив пару кроків назад, сподіваючись повернутись на беріг моря, але очікування мої не справдились. Кругом залишалась кам'яниста пустеля.
Нещадно пекло сонце. Хотілось пити. Метрах в двадцяти зеленів  оазис. Біля невеличкого озерця росли пальми, фініки, ще якісь незнайомі мені дерева, кущі, трави, квіти.
Ступивши крок в напрямку оазису, я різко зупинився і сів на камінь. Треба подумати. А якщо я на четвертому кроці знов опинюсь в якомусь іншому місці?
Сидіти в пустелі біля оазису і не могти до нього дістатись теж перспектива не дуже, але тут хоч можна спокійно посидіти деякий час і подумати. Правило чотирьох кроків, схоже, має й винятки. Адже молодий бандит тягнув мене з коридору в кімнату на значно довшу відстань, і нічого не змінилось. А варто було мені самому зробити три кроки і на четвертому я опинявся в якомусь іншому просторовому відділі. Тож може тут хтось появиться і приведе мене до води. А ні, так я завжди зможу звідси вибратись, варто лише зробити чотири кроки.
- А, ось ти де, - дівчинка торкнулась мого плеча. - А де ж ти свого провідника загубив?
- Ая? Як ти мене знайшла?
- Пішли в тінь, тут і справді спека, - вона подала мені руку, залишивши моє питання без відповіді.
- Ну як, тут краще?- запитала вона.
Я кивнув. Під пальмами була приємна прохолода, навіть пити перехотілось.
- А чому у вас тут в Раю такі маленькі відділи? - спитав я. - Варто зробити три кроки - і вже в іншому місці.
- То для тебе вони маленькі, але не для їх господарів. Для них вони практично необмежені. До краю ніколи не дійдеш.
- Як же це може бути?
- Контекст інтерактивний, генерується в міру входження, - фраза дівчинки була якась не дитяча.
- А генерується лише те, що  є в пам’яті душі, що було в житті людини?
- Можуть і мрії генеруватись.
- Так Віртуал - це гігантський комп'ютер, в якому живуть інформаційні сутності в інформаційному контексті? - висловив я здогадку.
- Це не зовсім так, але якщо тобі так зрозуміліше...
- А що ж таке Віртуал і яке він має відношення до матеріального світу?
- Якщо говорити зрозумілими тобі аналогіями, то Віртуал - це океан, а матеріальний світ - піна на його поверхні, що утворилась внаслідок збурень поверхні.
- Ну добре, будемо вважати, що з цим розібрались. А що з моєю душею? Чорт казав ніби з цього приводу я тут.  Де моя душа, що з нею сталось?
- Коли тобі було 5 років ти пішов до ставка купатись з старшими дітьми. Плавати не вмів і потонув. Твоя душа тоді покинула тіло і повернулась сюди.
- Але ж мене витягли і я лишився живий.
- Так, і ми мали б вернути її тобі назад, але...

- І що ж сталось, чому не повернули?- запитав я майже байдуже.
- Та розумієш, тут, як і в вашому житті, теж розпі... бовдурів і нехлюїв вистачає, - поправилась вона. - З таким персоналом... та ти ж вже знайомий з одним таким... за всіма не прослідкуєш.

- А що таке душа і навіщо взагалі вона потрібна? Я ж живу якось без душі і ніякої втрати, чи потреби в ній не відчуваю.
- Для життя в вашому світі вона й не потрібна, на роботу організму ніякого впливу не має.
- Тоді що це і навіщо?- майже вигукнув я,- ти ж не будеш переконувати мене в тому, що вона потрібна для вічного життя?

- Саме для цього й потрібна,- просто сказала Ая. - Це, як би зрозуміліше тобі сказати, - дискетка, флешка, на яку записується поведінка, відчуття, почуття, думки людини на протязі її життя. Це - інформаційний образ людини.
- І він може вічно жити в Віртуалі, - здогадався я.
- Можна й так сказати.
- А якщо нема цієї флешки, то з руйнуванням тіла від людини залишається лише купа атомів.
- Точно,- підтвердила Ая.

- А навіщо це вам, що вам з цього?
- Музей, колекція, архів,- знизала вона плечима.
- Ага, так ось чому люди в Раю живуть в звичній їм обстановці і не міняються.
- Ти догадливий,-  насмішкувато сказала дівчинка.

- В якості вашої колекції, архіву - це я розумію,- але що це за життя, навіщо воно таке?- підвищив я голос.
- Ой, ой... скільки пафосу. Подивись на старих людей. Чим їхнє життя краще? Воно якщо й змінюється, то лише в гіршу сторону, вони теж нічому новому не навчаються, та й старе забувають. А все ж дорожать і таким життям.
Тут же хоч і новому не навчаєшся, але й минулого не забуваєш, душа все пам’ятає в деталях. Можна і спогадами жити і  спілкування зі знайомими цікавіше, бо нічого не забув,  ні найменших деталей чи почуттів не втратив.
Ну, незнайомі завжди залишатимуться незнайомими, але хіба це так важливо? Ти навіть не знайомий ні зі ким з свого під'їзду і що? Ти від цього страждаєш, чи хочеш познайомитись?

- А що з душами немовлят?- поцікавився я. - Вмирають же і немовлята.
- Душі, які звільнились до 5 років ми, як правило, даємо іншим новонародженим.
- А що сталось з моєю душею? Вона десь зберігається в архіві чи її комусь віддали?
- Не знаю, це можна вияснити. В обох випадках ситуація твоя - швах. Якщо в архіві - то будеш всю вічність п’ятирічним, а якщо комусь віддали, то взагалі не буде тебе тут.

- Щось це мені не подобається,- видавив я з себе після деякої паузи.
- Але ж ти не віруючий, безбожник, атеїст, яка тобі різниця? Ти ж однаково не розраховував на життя після смерті,- вона насмішкувато глянула на мене.
- Одна справа коли ні в кого нема життя після смерті, а зовсім інша - коли тільки в тебе. Це не справедливо,- додав я.
- Ой, про справедливість він заговорив. Якщо нема справедливості в житті, то чому вона має бути в музеї? Та  й яка тобі різниця що з твоєю душею, якщо ти її продав?

- Я продав те, чого в мене і так не було, і то лише з жалості до вашого... агента. А якщо тепер виясняється, що душі в мене нема з вашої вини, то треба було б, що ви виправили свою помилку, - я намагався говорити переконливо.
- Ніби в нас є якесь зобов’язання перед тобою, чи кимсь іншим.
- А хіба нема? Ви ж нас зробили і обіцяли вічне життя, - я знав, що блефую, але відступати не хотілось.
- Ви -  продукт еволюції, нічого ми вам не винні, а душі - це просто наш засіб для поповнення нашої колекції.

- Несправедливість ще й в іншому. Не до всіх же приходять з пропозицією продати душу. Може б тут лише одиниці залишились, які не погодилися б продати.
Я глянув на Аю. Її погляд десь блукав. Видно було, що розмова стала їй не цікавою.
- А навіщо ви скуповуєте душі? У вас що, ресурсів не вистачає забезпечити всім вічне життя?- постарався я перевести розмову.
- А хто сказав, що куплені душі не матимуть вічного життя?- вона здивовано глянула на мене.
- Як же?- здивувався вже я. - Навіщо ж їх скуповують? Для пекла?
- Та нема ніякого пекла. То просто наші співробітники так розважаються. Чи на спір щодо когось конкретного, чи просто кому вдасться більше купити. Гра така, розвага.
- Так продані душі теж в Раю живуть як і решта?- вигукнув я недовірливо.
- Звичайно. Яка для колекції різниця?

- А ангели теж в твоєму підпорядкуванні, чи тільки чорти?- я уважно подивився на Аю.
- Як все запущено,- з вдаваним сумом в голосі повільно промовила дівчинка. - А ще атеїст називається. Нема ніяких ні чортів ні ангелів.
- Як же нема, чорта я сам бачив, а кажуть, що і ангели-охоронці є в деяких людей. Щось я перестав тебе розуміти.
- Взагалі-то ми не втручаємось в життя людей. А чорти і ангели - то все розваги наших співробітників. То вони в чортів грають, то в ангелів. Правила це забороняють, але я дивлюсь на це крізь пальці - треба ж і їм мати якусь радість в житті.
Вона встала, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- А як же я? Може можна якось просканувати мене і записати в нову душу? Все-таки якийсь нестандартний екземпляр для колекції.
- Подивимось.
   
Re: Читальня вихідного дня

Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?
   
Re: Читальня вихідного дня

Беру в закладки, спасибо.
Я так понимаю, описаны события не ранее 1988года?

Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
   
Re: Читальня вихідного дня

Ви про Павловку?
Сімдесяті роки.
Извините. Я по описанию кладбища во время побега почему-то решила, что гвоздики на обелиске памяти Чернобыльской трагедии. Еще раз извините. Пойду перечитаю.
Жду продолжения.
   
Re: Читальня вихідного дня

Извините. Я по описанию кладбища во время побега почему-то решила, что гвоздики на обелиске памяти Чернобыльской трагедии. Еще раз извините. Пойду перечитаю.
Жду продолжения.

Тут кілька творів:
Парк. (З двох кусків, один спочатку, а другий пізніше, після Павловки.).
Душа на прокат, три частини.
Павловка.

Звертайте увагу на заголовки тем, там назва твору.

Останнє редагування: 14 липня 2018 09:22:32 від Анатоль
   
Re: Читальня вихідного дня

Тут кілька творів:
Парк. (З двох кусків, один спочатку, а другий пізніше, після Павловки.).
Душа на прокат, три частини.
Павловка.

Звертайте увагу на заголовки тем, там назва твору.
Спасибо, я уже это поняла.
Не могу оторваться.
   
Собаче життя 1

Собаче життя 1.  (Четверта частина опусу "Душа на прокат".

Циганок.

Сказати, що Антоніна Петрівна прийшла з роботи втомленою - це нічого не сказати. Фраза "пропущена через соковижималку" - лише частково передає її стан спустошеності, роздратування і безпросвітності.
Вона ненавиділа цю роботу, цих дітей, свою школу, колег по роботі, директрису, себе, своє життя і цей безрадісний, нудний, несправедливий і жорстокий світ.
В апогеї свого відчаю вона нарешті в повній мірі зрозуміла, відчула почуття Циганка. Ця картинка з далекого дитинства пригадалась їй зараз з такою ясністю, ніби це вона в безсилій люті гризе ті штахети.

Циганок був добрим, веселим, життєрадісним цуценям чорного кольору. Напевне через колір і назвали його так. Тоня любила з ним гратись і він любив дівчинку. Бігав за нею по подвір'ї,  мотиляючи хвостиком, а коли Тоня його гладила, він аж пищав від щастя і намагався лизнути її, проявляючи свою собачу любов.
Але цуценя підросло і його віддали іншим людям.

Якось мати послала Тоню до тих людей чи то щось взяти в них, чи щось їм віднести, Антоніна Петрівна цього вже не пам'ятала.
"О, Циганка побачу", - радісно подумала дівчинка.
Собака почув як стукнула хвіртка і загавкав.
- Циганок, це я. - Вона пішла в напрямку, звідки чувся гавкіт. Собака був прив'язаний коротеньким ланцюгом до огорожі, з того ж боку де були свині і корова.  Ні будки, ні підстілки, тільки брудна погнута алюмінієва миска  стояла в багні з якимись помиями, яких хлюпнули і собаці, даючи їсти свиням.
Собака побачив дівчинку і загавкав сильніше, зі злістю в голосі. Він був худющий, чомусь горбатий, з облізлою місцями шерстю, весь брудний і з якимсь безумним злим поглядом.
Тоня нізащо б не впізнала в ньому свого веселого карапуза Циганка. Але це був він, дівчинка просто це знала.
- Циганок, ти мене не впізнаєш? - вона не так уявляла собі їхню зустріч, була не готова до побаченого і не знала, що сказати.
Собака на мить замовк, напевне згадавши голос, вигляд чи запах дівчинки і ніби оскаженів. Він просто захлинався від злості, кидався на огорожу, рвав ланцюга, вже не гавкав, а хрипів, від безсилої люті гриз штахети, які і до цього були сильно погризені скрізь, наскільки дозволяв ланцюг.
Такої ненависті, злоби, люті дівчинка в своєму житті не бачила ніколи. Вона швидко вибігла з двору і побігла додому, забувши навіщо сюди приходила.
- Мамо, Циганок збісився, - сказала вона плачучи.
- Безсовісні вони люди,- мати пригорнула її і погладила  по голові, - якби знала, як вони до собаки будуть ставитись...

Антоніна Петрівна почувалась зараз тим нещасним собакою, що змушений був провести все своє життя  в багнюці, прив'язаний коротким залізним ланцюгом до бетонного стовпа огорожі.
Не про таке життя вона мріяла. Дитинство ж в неї було щасливим.  Її манило небо, зірки. Колись прочитала книжечку "Галактики, туманності та вибухи у Всесвіті" і вирішила, що буде астрономом, чи астрофізиком. Буде ночами просиджувати за телескопом, заглядаючи за край світу, фотографувати нові галактики, аналізувати фотографії, проводити розрахунки, відкривати невідомі науці явища і ефекти...
Робота з людьми, тим більше з дітьми - то не її. І як так сталось, що вона стала вчителькою? Була б віруючою, подумала б, що відробляє якусь карму, чиїсь гріхи. За чиї гріхи вона так страждає?  А за чиї гріхи мучився Циганок? Ні, нема справедливості в цьому світі, цьому житті. А іншого нема. Ні світу, ні життя..

Вона набрала теплої води, роздяглась і лягла в ванну. Так можна буде трохи розслабитись, зняти напругу, на деякий час забути про своє собаче життя. Циганок і такої можливості не мав.
Тепла вода заспокоювала, ніби змивала з неї весь бруд цього життя і, здавалось, повільно розчиняла її. Антоніна Петрівна задрімала.

Вісла.

Раптом вона відчула, що не може дихати, захлинається. Її охопила паніка, вона борсалась, намагаючись підняти голову і вдихнути повітря, але швидко втомилась. Голову вже не могла підняти, але лапи ще продовжували безцільно гребти.

Прокинулась Антоніна Петрівна від холоду. Вона відкрила очі, але нічого не побачила, було темно і тихо.
"Де це я? Чому так холодно?" Спробувала підняти руку і завмерла від жаху - кругом була вода. Невідомо скільки пройшло часу, але стан  заціпеніння змінився спокоєм, а з ним прийшла і здатність мислити.
"Ну що ж, Тоню, відмучилась, відгостювала" - подумала з деяким полегшенням, - "Не треба буде кожен день йти на цю Голгофу. Хай інші несуть свої хрести, а я свою карму в цьому житті вже відпрацювала. Життя вийшло з води, в воду і повертається. Це тільки люди пустині могли таке придумати, що воно вийшло з пороху і стане порохом".

"А що далі?" Вона знову відчула холод, про який і забула під впливом більш сильних почуттів, але зараз він все більше давав про себе знати. "І тут муки і нема спокою? Це вже зовсім несправедливо".
Раптом Антоніна Петрівна все згадала. Це ж ванна. Скільки ж часу вона тут пролежала, що аж вода вистигла. Вона швидко вилізла з ванни, загорнулась в халат і кілька разів клацнула

вимикачем. Ніякого ефекту. "Знов лампочка перегоріла". Вона вийшла в кімнату, ввімкнула світло і подивилась на годинник. Була третя година ночі.

"Чи повечеряти, чи вже сніданку дочекатись?"
Спати їй  не хотілось, чекати голодній до ранку теж, тож вона пішла на кухню готувати свою вівсянку і чай.
"А що це мені таке наснилось, ніби я маленьке цуценя і тону в воді. Чи це засторога, щоб не засинала в ванній, чи відповідь, за що так страждаю?"

Її сестра була на чотири роки старшою, і ходила вже в школу. Стежка до школи йшла через колишній цвинтар, де вже давно нікого не ховали, та й хрестів майже не було, лише на краю  стояв великий дубовий стовп від хреста, весь почорнілий і похилений. Ну і ще пару менших в різних місцях.
Якось, повертаючись зі школи, вона почула в кущах жалісне пищання. Дівчинка пішла на звук і побачила там двох маленьких собачат. Одного взяла собі, а інше забрала двоюрідна сестра, що жила неподалік.

Собаки в них якраз не було. Їхнього великого лахматого Бобика недавно хтось застрілив біля лісу. Напевне Воротька, сусід по вулиці. Він любив ночами ходити по городах, хлівах і льохах односельчан, а собаки своїм гавканням заважали йому. Тож при найменшій можливості він їх вбивав. Раніше він працював у військовій частині,  розташованій в цьому лісі, але його вигнали за крадіжки. А пізніше й частину закрили, ракети порізали.
Не повезло йому в житті, що служив  в армії ще за часів СРСР. От служив би  в  часи незалежної України, де розкрадання і розвал армії стало державною політикою, зробив би хорошу кар'єру. З його то схильностями не менше, ніж генералом став би.

А так, тепер він ніде не працював, ходив  з руж'їшком (так він лагідно називав свій дробовик), розставляв кругом капкани і петлі, тож скоро в окрузі зменшилась популяція не лише собак, а й лисиць, зайців, кіз, кабанів, ондатр, куниць, нутрій, качок... Діставалось і сорокам, воронам, голубам, просто тому, що попадались під руку.
Односельчани охрестили його "складеним ножичком". Він був тихий, з усіма привітний, ніколи ні з ким не сварився, його ніколи не бачили п'яним. Був показово віруючим, не рубав дров у неділю, а жінка його не порпалась в городі.
Навіть теля різав ніжно, лагідно, з любов’ю. Повалить його на землю, сяде зверху і починає йому помаленьку різати горло маленьким перочинним ножичком. Теля мекає від болю і страху, а він так лагідно до нього: "ну чого ти кричиш, дурненьке?".

Цуценя виявилось сучкою. Сестра, напевне під впливом своїх географічних знань, (в нас навіть карта світу висіла на стіні), назвала її Віслою.
Вісла виросла і, без всякого злого умислу, а лише через свою сучу природу, приводила кожен рік до восьми цуценят. Чим доставляла всім масу неприємностей.
А особливо Тоні. Бо їй доручали топити цуценят в невеличкому лісовому ставочку, порослому дуплястими вербами. Старшим не хотілось брати гріх на свою душу, а маленька Тоня, по ідеї, нічого не розуміє. Тож двох цуценят залишали, а решту в ганчірку і Тоні.
Тоні ця робота теж дуже не подобалась, але чомусь, мабуть в силу свого характеру, вона не могла відмовитись. (Напевне ця риса характеру і визначила все її подальше життя).
Тоня йшла до ставочка, кидала маленьких як мишенята, з рожевими носиками, ще сліпих цуценят в воду і дивилась як вони плавають. На диво, ще від народження вони вміли плавати.
Гребли лапками, і задирали вгору свої сліпі рожеві мордочки, намагаючись вдихнути повітря. Але плавали вони завжди чомусь по колу, поки не вибивались з сил і вже не могли тримати носики над водою. Тоня переживала за них, їй хотілось, щоб хтось з них доплив до берега, хоча вона й розуміла, що це не врятує, а лише подовжить муки цуценяті.

Кинувши цуценят в ставочок, Тоня йшла в ліс, додому йти їй не хотілось. Вона не могла бачити очей Вісли, яка, напевне ж, все розуміла. Адже довго потім плавали ще в ставочку роздуті тушки собачат.
Додому вона верталась аж під вечір, коли стемніє. Старалась тихенько прошмигнути до хати, в свою кімнату, відмовляючись від вечері.
   
Собаче життя 2

Розумних в нас не люблять.

Антоніна Петрівна з'їла свою вівсянку, випила слабенького чаю без цукру і подивилась на годинник. Пів на четверту. Треба ще поспати, постаратись заснути, а то зранку знов на Голгофу.
Відомого персонажа розіп'яли один раз, а її розпинають кожен день, на протязі стількох років. Вона сумно усміхнулась цій думці і лягла досипати.
Але і сон не приніс  полегшення. Знов  приснилось, що вона з останніх сил борсається в воді, захлинається  і тоне. Зеленувато-буровате світло, що проникає через товщу брудної води стає все слабшим.
Тоня прокинулась. Серце калатало. Цікаво, що організм не відрізняє сон від дійсності і справно виділяє адреналін в загрозливій ситуації.
Щодо цуценят, то тут все ясно. Але  на цей раз вона була не цуценям, а маленьким хлопчиком, що тонув у ставку. Хто він такий? Чому прийшов у її сон? Тоня не могла згадати ніякого випадку з свого життя який би асоціювався з цим сном.
Може це її ненароджений син? На другому курсі вона зробила аборт.
А все через свій безвідмовний характер. І не подобався їй той Костя, але не могла відмовити. І не хотілось їй робити аборт, але Костя наполіг.

Напевне рідко буває, щоб в людини був і сильний інтелект і сильний характер. Нагородивши її щедро інтелектом, природа  чомусь вирішила зекономити на характері.
А чого вартий інтелект без характеру в цьому світі? Йому потрібні тепличні умови, щоб розквітнути і дати добрі плоди. А хто їх тобі створить? Кому ти потрібна?
Десь до  четвертого класу Тоня була кращою ученицею в школі. А потім сталась подія,  яка, напевне, і перекреслила її шлях до успіху в цьому житті, хоча й виглядала як тріумф.
Якось, посеред уроку, до їхнього класу забіг розлючений директор. Він швидко оглянув клас і зупинив погляд на Тоні. Швидко підійшов, схопив її за руку і поволік з класу, нічого нікому не кажучи. Приволік в восьмий клас  поставив біля дошки, де висіла карта світу, напевне йшов урок географії, і дав у руку дерев'яну указку.
- Покажи, де знаходяться Уральські гори! - закричав він. Тоня, хоч і перелякалась, але показала.
- Гімалаї! - дівчина мовчки провела указкою між Індією і Китаєм.
- Гібралтар!
- Міссісіпі!
- Байкал!
- Євфрат!
- Сахалін!
Дівчинка нарешті заспокоїлась і впевнено показувала ріки, гори, озера, протоки, моря і континенти.
- А що ви, бовдури?! - директор повернувся до восьмикласників. Не соромно? Малявка, що вам по пояс,  носи втерла. З такими знаннями вам тільки колгоспним коням хвости підв'язувати.
- В неї карта вдома є, - сказав на виправдання класу сусідський хлопець.
В Тоні вдома і справді висіла на стіні і георгафічна карта світу і політична, тож вона з сестрою часто грались в відгадування столиць країн, розміщення міст, річок, держав...

Але в успіху, популярності, відомості, знаменитості є і зворотний бік. Це Тоня вже скоро відчула на своїй шкурі. Не люблять у нас розумних. Скільки їй довелось витерпіти образ, знущань, навіть побоїв через необдуманий вчинок директора. І тоді вона зрозуміла, що спокійніше бути такою  як всі, нічим не виділятись, не привертати до себе уваги.
Та стати  такою як всі вона не могла.  Продовжувала цікавитись фізикою, хімією, біологією, астрономією. Але її розвиток пішов вглиб. Вона читала журнальчики, які батько виписував для старшої сестри - Юний технік, Радіо, Моделіст-конструктор, Хімія та життя, пізніше Квант.
Тоня не запам'ятовувала інформацію, як робили це інші діти, вона розуміла суть. Її мозок старався з окремих клаптиків  скласти цілу картину, домальовуючи те, чого не вистачало.
Сестра часто дивувалась: - звідки ти це знаєш? На що Тоня відповідала: - я не знаю, а розумію.

Тоня і надалі була найрозумнішою в школі, але цього вже не показувала. На уроках намагалась відповідати гірше ніж могла, в контрольних спеціально робила помилки. Але час від часу і в цій стратегії відбувались збої.
Якось на уроці біології вчителька  розповідала про фотосинтез. Прочитала яскраво-художню розповідь Вернадського про подорож сонячного промінчика через космос до землі, як він попав в зелений листок і перетворився в вугілля. Розказала чому рослини зелені. Бо спектр Сонця має максимум в жовто-зеленій  частині і рослини пристосувались, щоб найкраще  вловлювати таке світло.
Тоня не стрималась і сказала, що  все якраз навпаки. Зелений колір рослин означає те, що вони не поглинають зелене світло, а відбивають і пропускають. А поглинає хлорофіл якраз червоне і синє світло.
Вчителька висміяла дівчинку, під дружню підтримку класу.
- О, наша Тоня розумніша за академіків, тож треба переписати фізику і біологію під її уявлення.  Можете викинути свої підручники, Тоня вам правильні напише.
Тоня опустила голову і мовчала. Сперечатись, наполягати на своїй правоті вона не збиралась, лише картала себе за те, що не втрималась і заступилась за істину.

Був ще подібний випадок на уроці фізики.
Фізику  в школі викладав Дмитро Андрійович, вчитель фізкультури, на прізвисько Маняк. Оскільки вчителя фізики в школі не було, то директриса, вчителька російської мови і літератури, чомусь вирішила, скориставшись, напевне, підказкою свого асоціативного розуму, що фізику має викладати саме вчитель фізкультури.
Для Дмитра Андрійовича і уроки фізкультури були неабияким інтелектуальним навантаженням, але він, як людина дисципліни, не міг відмовити керівництву.

Була в Дмитра Андрійовича одна фішка, можна сказати козирний туз, що дозволяла йому бути на три голови вищим за своїх учнів.  Не лише зростом, а й впевненістю в собі.
Десь в підручнику  він вичитав, що, виявляється, грам граму - різниця. Що деякі грами позначаються малою буквою "г", а інші - великою.
Чи то зрозуміло пояснити він не міг, які ж саме грами якою буквою позначаються, чи учні не могли цього зрозуміти чи запам'ятати, але ці знання давали йому можливість завжди залишатись на висоті.

А треба сказати, що своє прізвисько він  старався постійно підтверджувати, чи може це в нього виходило само-собою, без всяких зусиль.
Тож коли хтось з учнів обзивав грам неправильною, з точки зору Дмитра Андрійовича, буквою, той моментально ставав червоний як рак, підбігав до кривдника науки і з криком "Я з тебе пару  витрушу!" хапав того за грудки і починав трусити.
Підозрілим було лише те, що майже завжди учні помилялись, адже при випадкових відповідях правильних мало б бути половину.
Можливо саме цей статистичний парадокс робив авторитет Дмитра Андрійовича як фізика беззаперечним.

І от смикнув якось чорт Тоню піддати цей авторитет сумніву. Коли вчитель розповідав, як Резерфорд побачив в мікроскоп, що атом складається з ядра і електронів, що літають навколо нього, Тоня сказала, що в мікроскоп цього не можна побачити.
Раніше Дмитро Андрійович утримувався від того, щоб з Тоні пару витрушувати, але тут він вже дав собі повну волю, палаючи благородним гнівом за образу честі Резерфорда зокрема і фізичної науки в цілому.

Якось хлопчики з Тоніного класу пробрались в учительську, взяли журнал і понаставляли собі п'ятірок, а Тоні, і хто ще їм не подобався - двійок.
Чи чорнило було не те, чи почерк, чи просто вчителі пам'ятали, що кому ставили, адже учнів в класі було не так вже й багато, біля десяти, але афера зразу ж була викрита і почався скандал. Дісталось на горіхи, звичайно ж, тим, в кого виявились п'ятірки. Що лише зайвий раз утвердило Тоню в переконанні - такий, видно, закон природи. Не даром же кажуть, що блискавка б'є в найвище дерево.
   
Собаче життя 3

Вчителька.

Тож і під час навчання в вузі Тоня старалась не виділятись. Бувало, після того як спишуть в неї інші студенти контрольну, вона спеціально робить в своїй роботі якусь помилку, щоб було не краще ніж в інших. Так спокійніше.

Але думати, що вона хотіла бути лузером, невдахою - буде зовсім неправильно. Тоня мріяла про високі досягнення в науці, про величні відкриття. Вона знала, що в неї для цього є всі задатки. І їй нема потреби випинати себе на показ, розумні люди, що піклуються суспільними інтересами і так помітять її і дадуть можливість принести користь суспільству.
Віруючі в Бога можуть заспокоювати себе думкою, що не потрібно демонструвати свої достоїнства людям, Бог однаково  все бачить і кожному воздасть належне.
Тоня в бога не вірила, але була в неї якась, така ж ірраціональна, віра в Суспільство. Їй чомусь здавалось, що Суспільство зацікавлене в тому, щоб талановитих людей виявляти, підтримувати, допомагати їм  реалізувати свій потенціал, щоб вони могли зробити найбільший внесок в копилку людства, адже від цього виграють всі.

Тож коли інші студенти випускного курсу вже підшукували собі місце майбутньої роботи, Тоня цим не переймалась. Вона вчилась на фізичному факультеті університету за спеціальністю астрономія, тому була впевнена, що її, після закінчення, направлять в якусь обсерваторію.
Але направили її вчителькою в сільську школу, і єдине, на що вона спромоглась, це попасти в рідне село, де їй доручили викладати біологію.

Але і це не похитнуло Тоніної віри в Суспільство. Значить для Суспільства для чогось потрібно, щоб вона ознайомилась з проблемами освіти, чи випробувати її стійкість і вірність науці.

Чи гнучкість її розуму і вміння сприймати нове. А може Суспільство поклало на неї велику місію створення нової науки на межі астрономії і біології?
Тоня розуміла, що людині не дано пізнати замисли Суспільства, як клітині не дано зрозуміти цілей організму, тож лишається тільки вірити, що в усьому є якась мета і призначення.

На перший свій урок біології в шостому класі вона добре підготувалась. Вирішила не просто розказати з  підручника про родину хрестоцвітих, її представників і особливості будови квітки, а зацікавити дітей ботанікою, щоб не дивились на рослин як на якісь бур'янці, а ставились до них з повагою, як до чудесного творіння Природи, що пройшло довшу еволюцію ніж тварини і люди. Розказала про ефект Кірліан і експерименти Бакстера, в яких рослини відчували емоційний стан людини, її хвороби, реагували  на вбивцю інших рослин. Повідомила цікаві факти з життя рослин, що звичайні лілії чи горох мають генотип більший ніж в людини.
Пів уроку пройшло добре, діти з цікавістю слухали чи то про рослин, чи  Тоню.
Але якщо якийсь там філодендрон відчував емоційний стан чи характер людини, то що вже й говорити про дітей. Вони швидко зрозуміли, що Тоню можна не боятись.
Всякі спроби заволодіти увагою учнів, встановити тишу в класі, чи якусь мінімальну дисципліну, щоб ті хоча б не бігали між партами, не кричали і  не дерлись, виявились безуспішними.
На шум зайшла директриса, що якраз проводила урок в сусідньому класі. Зразу ж настала тиша, про яку кажуть, що чути як муха пролетить.
Марія Іванівна оглянула клас очима  удава, що дивиться на мишенят, загнаних в куток і поманила до себе пальцем одного з бешкетників: - Данько, ану ходи-но сюди!
Той з опущеною головою підійшов. Удав завис над мишеням і мовчки дивився на нього, поки в мишеняти не почервоніли спочатку вуха, а потім і все лице.
- Ти чого голову опустив, ану дивись мені в очі!
Той продовжував стояти з опущеною головою, тільки тепер почервоніла вже й шия.
- Ти все зрозумів?!
Колишній бешкетник ствердно похитав головою, не відводячи очей від підлоги.
- Дивись мені! -  помахала пальцем біля його носа. - Я буду тут, за стінкою,- додала, пронизуючи поглядом решту притихлих мишенят.
Залишок уроку пройшов тихо, діти тільки про щось перешіптувались між собою.

Якщо в Суспільства і були якісь замисли щодо Тоні, то очевидно, що воно послало їй найважче випробовування з можливих, знайшовши для цього найслабшу рису її характеру.
Її не боялись. І чому одних людей бояться, а інших ні? Зрозуміти цього Тоня не могла.
Чого вона тільки не перепробувала. Розказувала про користь навчання, пересаджувала учнів, апелювала до їх совісті, пробувала кричати, виганяти з класу, лякати батьками, навіть бити... Але все це давало лише зворотній ефект. Врешті-решт вона зрозуміла безперспективність своїх намагань навести дисципліну, пересадила дівчинку, яка хотіла слухати її уроки поближче, на передню парту, щоб та могла чути голос вчительки через шум класу, і вирішила, що 10 відсотків слухачів - це не так вже й мало. Не всім же бути біологами.

Але шумом діти, звичайно ж, не обмежувались. Всякий процес має тенденцію кудись розвиватись, а не стояти на місці. Їм вже не цікаво було гратись лише між собою, все частіше вони чіпали дівчинку, що хотіла слухати урок, штовхали її, відбирали ручку чи підручник, стріляли з рогатки. В Тоню теж, коли та поверталась до них спиною.

Найбільше бешкетував Толя Данько. До речі, її родич, двоюрідний брат. Що було й не дивно, адже нема пророка і в родині своїй.
Тоня, як правило, виганяла брата з класу і ситуація значно покращувалась. Але цього разу він не захотів виходити, напевне в класі  вже стало веселіше, ніж на вулиці.
Тож вона підійшла, щоб взяти родича за шкірку і вивести силою. Але хлопчик досить спритно бігав поза партами, і зловити його було важко.
Тоня зрозуміла, що це вже та межа, відступати за яку не можна було.
Вона застрибнула на парту, але Толя перебіг за іншу. Та сили були нерівні. Тоня пробіглась по партах, зістрибнула прямо  на бешкетника і виволокла того з класу, надававши йому ще й під дих.

Апелювати до батьків Толі не було жодного сенсу. Його мати  в справі виховання сина покладала всю надію лише на школу, а до батька і звертатись було страшно, бо реакцію того важко
було спрогнозувати. На війні йому в голову влучила куля. Прямо в ніс. І десь в голові й застрягла. За це односельчани й називали його Василь безносий.
Тож чи через поранення, чи просто внаслідок свого характеру Василь часто напивався. А напившись, ганявся з сокирою за жінкою і дітьми з криком: "Порубаю фашистів!"

Можливо він просто так розважався, бо які ще в селі розваги? Чи встановлював авторитет і повагу до себе, бо чим ще встановиш?  Але не можна було виключати ймовірності того, що може й зарубати.
В селі ще говорили про недавній подвиг Василя. Хтось вбив їхнього собаку (брата знайомої нам вже Вісли, знайдених на колишньому цвинтарі). Запідозривши в цьому односельчанина, Василь, випивши за упокій собачої душі, взяв сокиру і пішов до того встановлювати справедливість. Витягнув з будки за ланцюг відповідального за можливий гріх хазяїна переляканого собаку, забив його обухом по голові, приніс до хати і кинув під ноги не менш переляканим господарям зі словами: "А ваш шо, може паспорт має?"

Тож  поки батько не протверезіє  діти і мати переховувались хто де. Хто на горищі, хто в хліву, часто ночували і в сусідів.
Чи то Василь не був надто наполегливим в бажанні "порубати фашистів" чи "фашистам" якимсь дивом вдавалось уникати його караючої сокири,  але обходилось якось без жертв, якщо не зважати на такі дрібниці, що діти в таких умовах не лише вчитись не могли, а й недосипали і недоїдали. Чи таку дрібницю як виколоте око однієї з дочок, що переховувалась від батькової зрозумілої і благородної ненависті до фашистів у колючих чагарниках на цвинтарі .
Але в райцентрі їй поставили скляне око і вона практично нічим не відрізнялась від інших дітей, коли дивилась прямо. Ну а розкосість при погляді вбік можна було сприймати за оригінальність чи загадковість. В усякому разі це було краще, ніж чорна пов’язка сусідського хлопчика,  якому сова вирвала око коли той поліз на липу до її дупла.

Оскільки Тоня не могла передбачити, кого ж саме зарубає Василь, якщо поскаржитись на Толю, сина чи її, та й обидва ці варіанти не були ідеальними, тож батькам Толі вона нічого й не казала.
   
Собаче життя 4

Просвітлення.

Але чому ми все про Толю Данька, та про шостий клас? Адже Тоня викладала біологію і в інших класах.
Справа в тому, що саме Толя розбив її віру в Суспільство.
Тоня пам'ятала його ще маленьким. Він був наймолодшим в великій сім'ї, де крім нього було ще 6 чи 7 дітей.
Але Толя відрізнявся від інших. Він ще до школи не ходив, а вже допомагав брату четвертокласнику робити домашні завдання, розв'язувати задачі, перечитав чи не всю сільську бібліотеку.
І це при тому, що його ніхто нічому спеціально не навчав, ніхто з ним не займався. Він схоплював все на льоту, був геніальним від природи. Напевне він єдиний  з дітей успадкував всю геніальність своєї матері Параски і якісь приховані гени геніальності свого батька, Тоніного дядька.

Тоня тепер тільки почала розуміти наскільки незвичайною людиною була Параска. Вони були чи не найбіднішою родиною в селі. Вся велика сім'я трималась на ній. Вона працювала і в колгоспі, обробляла город, доглядала корову і свиней, вирощувала курей, качок і гусей. Годувала дітей, чоловіка і тварин. Вирощувала коноплі для одежі.
Тоня малою часто ходила до родичів і бачила цей процес, яким в селі вже в той час ніхто крім Параски не займався. Зібравши  коноплі та замочувала їх в ставку, розбивала в волокна, вичісувала в кужіль, ночами сиділа за веретеном, прядучи нитки. З цих ниток ткала полотно на саморобному дерев’яному верстаті, виварювала його в діжці з  попелом, відбілювала на сонці, шила дітям сорочки. Частину полотна фарбувала бузиною для штанів чи темної одежі.
І так без вихідних і відпусків все життя. Не було вихідних навіть на народження чергової дитини.

І при цьому ще й встигала регулярно відвідувати односельчан, яких вона знала всіх, включно з дітьми, коровами, свинями і собаками. Пам'ятала хто коли родився, вмер чи женився, в кого коли корова побігала чи привела теля, хто з ким посварився і з якого приводу. Хоч і не була релігійною, але знала всі церковні свята,  на зелені свята приносила пахуче зілля звідкись з лісового озера і вистеляла ним підлогу в хаті. Дерев’яної підлоги в них не було, так тільки земля, глина. А ще знала різні погодні прикмети,  коли можна що садити чи збирати...
Такому розуму, пам’яті, цікавості та енергії ще б відповідну освіту і умови, то була б ще одна Марія Кюрі чи Софія Ковалевська.
Але...
І от тепер Толя. Такі діти - скарб нації, її золотий фонд. Їх треба виявляти в ранньому дитинстві,  створювати умови для їх розвитку, освіти,  для роботи в інтересах суспільства і людства.

Вони стали б гордістю нації, діамантами в її короні.
Але...
І тут до Тоні дійшло, що нема ніякого Суспільства, нема ніякої Нації, а є просто множина людей, яким нема ніякого діла ні до суспільства, ні до нації, ні до інших людей, а часто і до самих себе.

"- Чому Іван бідний? - Бо дурний. - А чому дурний? - Бо бідний". І як вийти з цього зачарованого кола?

Чому євреї при всіх гоніннях на них, при їх розпорошеності по світу є успішною нацією? В них кращі гени?
А хіба в Параски чи в Толі гени гірші? Та ні, причина не в генах.
А в чому? В вихованні дітей? В орієнтації їх на успіх? У взаємодопомозі?
Це вже тепліше, але чому це є у євреїв і нема в українців?  Бо "моя хата скраю..."? Але чому?
При   всій своїй географічній розпорошеності євреї є єдиною нацією. А в українців розпорошеність ментальна. Жителі сусіднього села вже вважаються чужаками. Та що там села, сусідньої вулиці чи кутка.

Етнос не стає нацією автоматично. Нацією його робить спільна ідеологія. Тільки вона може  об'єднати людей,  які ніколи й не зустрічаються між собою, в спільноту "своїх" .
В євреїв є така ідеологія - це їхня релігія. Біблія - це книга не  просто про Бога, і навіть не лише про Свого бога, а й про історію народу, історичну міфологію, про його героїв, про знаменні події, віхи в історії, пам'ять про які зберігається, які відзначаються як всенародні свята.
Але важливо й те, щоб національна ідеологія, опираючись на минуле, була направлена в майбутнє,  давала перспективу, надію. В національній ідеології євреїв є і цей компонент, сформульований в вигляді пророцтв. Про майбутній прихід Месії, про відбудову могутнього царства ізраїльського.
Тож кожна єврейка дивиться на свого маленького сина як на можливого Месію, відповідно виховуючи його для такої місії. А на свою маленьку дочку - як на можливу матір майбутнього Месії.
Та й взагалі статус богообраного народу і об'єднує і ставить планку вимог до себе дуже високо, мобілізуючи на активність і орієнтуючи на успіх.

А всі проблеми українців від несформованості української нації. Від відсутності об'єднуючої національної ідеології. Тому й так легко втрачаються  ознаки етнічної належності - мова, культура, і етнос стає лише матеріалом для побудови інших націй. Тому-то кожен сам-по-собі, моя хата скраю, де два українці - там три гетьмани, нездатність об'єднуватись для спільної справи, відсутність мислення категоріями національних інтересів...

І Тоня ясно усвідомила, що вона в цій дірі, в цьому Богом забутому місці не тому, що Суспільство має щодо неї якийсь замисел, хоч і не зрозумілий їй, а тому, що нічого не зробила сама для того, щоб опинитись в потрібному місці, де можна зайнятись улюбленою справою - наукою. Вона вже психологічно готова була кинути цю роботу, але не вистало останньої краплі для рішучого кроку.
Але скоро ця крапля з'явилась. І навіть не крапля, а ціле відро  лайна на голову.

Відомий  нам Дмитро Андрійович, на прізвисько Маняк, на той час вже не вчителював. Він пішов вгору, зробив стрімку кар'єру по партійній лінії - був парторгом колгоспу.
Одного разу він прийшов у школу, по-хазяйськи зайшов в учительську, сів на місце директора і почав давати вчителям рознарядки, хто на якій вулиці має ходити по хатах і забезпечувати явку на вибори.
- А що, моєї згоди вже й не потрібно питати? - поцікавилась Тоня.
Дмитро Андрійович подивився на неї як на якогось інопланетянина з хвостом і щупальцями.
- Ви що собі дозволяєте?! - гримнув він.
- Це  Ви що собі дозволяєте? - огризнулась Тоня. Увірвались в учительську і командуєте тут. Вам що тут, партійні збори?
- Вийдіть геть звідси! - підскочив з місця Дмитро Андрійович.
- Кричати на своїх підлеглих будете, і взагалі це учительська, а не Ваш кабінет.
- Во-о-он!!! - Маняк вийшов з-за столу і весь червоний наближався до Тоні.
"Зараз буде пару витрушувати"- здогадалась вона.
- Маріє Іванівно, так я пішла? - звернулась Тоня до директриси. Та опустила голову. Тоня при повному мовчанні всіх присутніх зібрала свої зошити і повільно покинула вчительську.

Була весна, до кінця навчального року залишалось не довго, тож Тоня незабаром розпрощалась зі школою. Директриса була теж не проти, адже тримати політично неблагонадійних в школі... Хто на таке зважиться? Кому треба проблем на свою голову?

Забігаючи наперед скажемо, що з розпадом Союзу політична кар'єра Дмитра Андрійовича зовсім і не припинилась, а лише розцвіла новими кольорами.
Рух, Соціалістична партія, Свобода, Партія регіонів... Такі цінні партійні кадри, організатори з таким великим досвідом потрібні всім.

Знайомі допомогли Тоні перебратись в Харків, де було багато її однокурсників. Вакансій в обсерваторії не було, тож вона вирішила попрацювати тимчасово вчителькою фізики, поки не знайде собі підходящої наукової роботи.

А потім почалась Перебудова, за нею розпад Союзу, створення незалежної України, на яку Тоня покладала багато надій: нарешті українська нація відродиться і розцвіте, от коли буде потреба в науці, у вчених, бо яка ж передова нація без науки..
Але радянська нація розпадалась, а українська чомусь не відроджувалась, не формувалась. Розпадались і фінанси, і економіка,  і наука. Закривались лабораторії і інститути, вчені йшли торгувати на базарі... Школа лишалась чи не єдиним стабільним місцем роботи хоч з якоюсь мізерною зарплатою. Тож наука знову відкладалась на невизначений час.
   
Собаче життя 5

Чуже життя.

Як же її дістала ця робота...
А тут ще й сни якісь дивні почались. Ніби вона маленький хлопчик,  якого замикають одного вдома.

- Я йду на роботу, а ти посидь поки що сам, пограйся чим-небудь, тільки сірників не бери, а то ще пожежу в хаті зробиш. Я скоро вернусь. - мати пішла в свій  медпункт, замкнувши вхідні двері.
А чим тут пограєшся? Сестра в школі, батько на роботі. Дробовик, правда, є в коморі, але батько  кудись патрони заховав. Я їх шукав по всіх шафах, але так і не знайшов. Знайшов був, правда, пляшку спирту. Це мати від батька сховала.
Ми її з сестрою тоді й випили. І все було б добре, але сестра раптом згадала, що їй в школу пора, вона тоді в другу зміну вчилась. Тож взяла портфель і пішла.
Взагалі-то в школу мені не хотілось, але в той раз я вирішив сходити з сестрою за компанію. І все було б добре, але ми чомусь забули взутись і вдягнутись, для мене це нормально, я такі дрібниці часто забуваю, але чому сестра забула?
А треба сказати, що була якраз зима, сніг, мороз, що ще там зимою буває? А-а, рано темніє. Але ми чомусь цього не помічали і бадьоро йшли до школи, сестра попереду, а я плентався за нею.
І все було б добре, але по дорозі в школу зустріли ми матір, що верталась з роботи. І вона завернула нас додому. Чомусь навіть сестру, хоч їй і в школу треба було.

Патронів нема, а навіщо рушниця без патронів? Ну нічого, я колись їх таки знайду.
Правда є шомпол. Хороша штука, його можна кидати як спис, він добре  застрягає в двері, в дерев'яну спинку ліжка. Колись я багато цим грався, але батькам ця гра чомусь не подобається.  Дивні вони. Яка  їм різниця, будуть ці двері чи ліжко гладенькі, чи подовбані? Добре хоч не додумались забороняти на стінах малювати.
Треба сходити на ставок, чи в ліс, що тут вдома робити. Вона думає, що замкнула двері і все? Ага, як би не так.

В сінях стоїть драбина, якою можна вилізти на горище, тільки тереба її переставити в потрібне місце.
Ох і важка.
Ну от і горище, можна  покувиркатись трохи на сіні...
Але я ж не за цим сюди заліз. Там в кутку горища є  дірка під стріхою, через неї можна спуститись по краю хати на землю.
Не втримався, трохи обдер ноги. Ну і штани, звичайно. Але це не привід сумувати, свобода потребує жертв.

----------------------------

Наступного разу, йдучи на роботу, мати не залишила вже в сінях драбини. Це ускладнювало задачу. Висоти стільця виявилось недостатньо, щоб дістатись до горища, навіть коли стати на спинку, та й падати зі спинки боляче, коли стілець перевертається. Треба придумати щось інше.
Ага, двері з сіней в кімнату! Коли їх відчинити навстіж і стати зверху, то можна дістати до горища. Але вони повертаються і падати тоді ще більш боляче. Треба їх чимсь підперти, чи прибити цвяхами до стільця для надійності.

---------------------------

Життя стає все складнішим. Ляду на горище закривають вже на замок. Ну що ж, прийдеться чимсь вдома гратись.
Тут в шафі материна аптечка схована, в ній завжди багато чого цікавого. Та-ак. Аскорбінок вже нема, ми їх з сестрою в першу чергу з’їдаємо. Багато всяких інших пігулок, треба буде попробувати.
А що це в пляшечці? Бе-е-е, риб’ячий жир. Яка гидота. Я б його неслухняним дітям замість ременя приписував би.
А от шприц – хороша штука, корисна. Треба буде навчитись собі уколи робити, раптом сам на безлюдному острові опинишся. Крім того в нього можна набирати води і порскатись. Можна мух на вікні попадати. А ще з нього вогнемет можна зробити, якщо набрати спирту чи бензину.
О, термометр! Батько колись фокус показував з живим сріблом. Якщо його розбити, то там на кінчику є живе срібло. Блискучі краплі, які розбиваються на малесенькі шарики, коли падають на підлогу, а коли ці шарики підсовувати один до одного, то вони зливаються в один більший. З ними цікаво гратись, але вони швидко десь діваються, чи під шафу закочуються, чи під ліжко, чи в щілини між дошками підлоги. От і в цей раз їх не надовго вистачило, а ще й ногу порізав, наступивши на скло. Ні, треба на вулицю.

Двері зачинені, вхід на горище також, але є ще вікна! Вони, правда, не відчиняються, суцільні, але ж хіба це проблема? На кухні великий товкач є, яким товчуть варену для свиней картоплю, буряки, гарбузи...  А по чому бити? По склі, чи по рамі? Напевне по рамі, а то  склом можна порізатись, ось навіть склом термометра умудрився.
Розрахунок виявився правильним. Вікно вивалилось цілком, навіть не розбилось коли впало. Правда, коли вилазив, то роздавив ненароком, але то таке, випадковість.

-------------------------------

Батьки налаштувались на серйозну розмову зі мною. Розуміють, що вікна перекрити важко, тож вирішили взяти хитрістю. Взяли з мене обіцянку, під чесне слово, що я не буду більше вибивати вікон і вилазити через них.
- А дорослі теж повинні обіцянок, даних під чесне слово дотримуватись? - поцікавився я. Отримавши ствердну відповідь я заспокоївся. Значить війна за свободу переходить на інший рівень. Дипломатичний.

Мати прийшла з роботи як звичайно, але мені здалось, що пройшло вже сто років. Ніяк не міг дочекатись випробовування моєї нової зброї.
Клацнув ключ в замку. Мати зняла навісний замок з вхідних дверей, клацнула клямка, але двері не відчинялись. А чому б їм відчинятись, якщо вони закриті зсередини на засув.
Після деякої емоційної реакції з того боку нарешті почались тривалі і важкі переговори через двері між двома високими сторонами. В результаті яких я отримав обіцянку іншої сторони, дану під чесне слово, що мене не будуть замикати вдома.
Вони, правда, і тут схитрили, вирішили бабуню привезти.  Вона в іншому селі  живе.  Ну, я не проти, бабуня завжди була мені товаришем. Ми з нею чимсь схожі, вона завжди мене розуміє і ніколи не сварить.

Треба буде з хлопцями в ліс сходити, на стрільбище. Там частина стоїть, кажуть ракетна, але то аж за трьома полосами колючого дроту. А стрільбище за першою загорожею, туди легко залізти.
Коли не стріляють, можна куль назбирати. Хороша штука. Старші хлопці їх в самопали заряджають, але важко трубку дістати потрібного діаметра, тож  мій самопал тільки цвяхами стріляє.  А якщо з кулі виплавити середину, і залишити лише оболонку, то класний наконечник для стріл виходить.
Куль хоч цілі кишені набирай, а от гільзи ті гади забирають, рідко коли знаходиться. А ще рідше цілі патрони.
Коли стріляють там теж цікаво дивитись з кущів. Які вони мазили! Там насип такий, що і я з свого самопала з заплющеними очима попаду, а вони умудряються з автомата не попасти. Кулі так і свистять по кущах. Але що з них візьмеш – ракетники.  З одного боку це добре, що навколо стрільбища такі хащі, можна лежати і непомітно спостерігати за стрільбами. Погано тільки, що там гадюки водяться. Ні, ще нікого не покусали, але все ж страшно.
А може ну його той ліс, схожу сьогодні до ставка, скупаюся…


Циганка. На заході сонця.

Антоніна Петрівна  вирішила пройтись додому пішки. Не тому, що була хороша погода, вона її й не помічала. Для неї й дощ чи сніг були б хорошою погодою порівняно з "погодою" в школі та її душі. Просто хотілось побути одній, йти, ні про що не думаючи; поки в дорозі то всі проблеми і негаразди ніби відкладаються на колись.
Знов директриса говорила про службову невідповідність, що Антоніна не може дисципліну встановити на своїх уроках і недвозначно натякала, чи не поміняти їй роботу.
Вона й сама хотіла б змінити цю ненависну роботу на якусь іншу, але після 50 який тут вибір? Двірником?

Додому йти теж не хотілось, тож вона пішла через парк - і дорога довша, і людей, і шуму машин менше.
Трошки заспокоївшись, вона нарешті побачила, що в природі весна, цвітуть каштани і світить сонце.
"Буває, виявляється, ще й весна і сонце" - чи то здивовано чи з іронією подумала вона і сіла на лавочку, щоб спокійно помилуватись цим дивом.
Поодаль, біля іншої лавочки шуміла різнобарвна група циган.
"Щасливі люди, не треба їм в школу ходити" - подумала Антоніна, але швидко прогнала цю думку. "Їм також доводиться свій хліб заробляти в спілкуванні з людьми. Ти б так змогла? Ні, це ще гірше ніж школа".

Від групки циган відділилась жінка середнього віку і пішла в напрямку Антоніни.
"Відчувають  стерв'ятники свого клієнта, в мене на лиці напевне проблеми написані, але обламається їм".
- Інтірєсная, красівая, хочешь погадаю,- циганка оцінююче дивилась на Антоніну.
Та заперечливо похитала головою.
- Всю правду скажу, шо било, шо будєт і на чом душа успокоіца, - не здавалась циганка.
Антоніна демонстративно перевела погляд кудись вбік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- Про твою прошлую жізнь расскажу і что мучіт тєбя.
Антоніна ще більше відвернулась вбік.
- Вот відіш, уже волос сєдой, - вона швидким рухом вирвала з голови Антоніни волосину,  і стала щось над нею шептати, зав’язуючи волосину в вузол.
Тоня встала і швидко пішла геть.
- Подожді, нєльзя волос в чужіх руках оставлять, я і узел уже завязала,- вигукнула циганка.
- Можете його собі взяти, - не обертаючись промовила Антоніна, - навіть в суп кинути і з'їсти, - добавила.
- Мучиш ти себе, але  знайдеш і ти спокій і тихе щастя на заході сонця, - вже іншим тоном сказала циганка.
"Може й справді до психіатра звернутись?" - з сумом подумала Тоня. "Якщо вже сторонні люди бачать, що зі мною щось не так".
   
Собаче життя 6

Карміна.

По дорозі зі школи Антоніна Петрівна зайшла в гастроном  і з двома важкенькими сумками повільно йшла додому, намагаючись думати не про школу, а про щось приємне, про те, що вона приготує на вечерю, як проведе завтрашній вихідний.
Мимо на невеликій швидкості проїхала довжелезна чорна машина. "Навіщо такі машини? Хіба це зручно?" - провела поглядом залізного монстра.
Раптом лімузин зупинився і задки під’їхав до Антоніни. За кермом сидів красивий спортивного вигляду чоловік в чорному костюмі і чорних окулярах.
Відчинились двері і з автомобіля вийшла молода жінка бездоганного  вигляду.
Тоня оглянулась. "І що цікавого вони тут побачили, що зупинились?

Але жінка направилась до Антоніни, розставивши руки, ніби збиралась її обняти.
- Тошка! Оце так сюрприз! А ти мені снилась сьогодні, і весь день настрій якийсь ностальгічний, до чого б це, думаю.
Тоня стояла в нерішучості, намагаючись пригадати, хто ж ця шикарна дама. Ніби серед її знайомих таких нема. "Але звідки вона мене знає? Може помилилась? Коли когось очікуєш побачити, то чи не в кожному перехожому він ввижається".
- Та це ж я, твоя Карма,- сміючись пояснила жінка, побачивши розгубленість і сум'яття на обличчі Антоніни.
Якийсь незрозумілий страх стиснув Тоніні груди, вона захиталась, відчувши слабкість в ногах. Жінка підтримала її за плечі.
- Карміна я, Богак Карміна, однокурсників своїх не впізнаєш?
- А, Бозя, - нарешті згадала Тоня. - Ну як же тебе впізнати. Ти з тих пір тільки похорошіла. І студенткою ти була найкрасивішою на курсі, а зараз взагалі шикарною дамою стала, виглядаєш як тридцятирічна голлівудська зірка.
- Ой, та ладно тобі. ти то як?
- Та от, харчів прикупила, додому йду.
- Далеко тобі? Сідай,- кивнула на машину Карміна.
- Та ні, не далеко. Та й не звикла я їздити, люблю пішки ходити.
- Ну то і я  пройдусь з тобою, коли ще отак зможу пройтись. Може хоч сумки в машину покладеш?
- Мені не важко, та й треба ж трохи  фізичних навантажень, я ж в спортзали не ходжу,- Тоня демонстративно глянула на ідеальну фігуру Карміни.

Вони пішли  тротуаром. Дещо  позаду дорогою за ними безшумно слідував великий чорний автомобіль.
- Ну, Тошка, розказуй, як ти, де ти? - защебетала Карміна. - Так рада тебе бачити. Скільки ж це вже років пройшло відколи ми наш альмаматер покинули?
- Тридцять. Я вчителюю, от йду якраз з роботи.
- Яка прелєсть! Школа, дітки, колеги! Я про таке тільки мріяла. Але не склалось, - додала вона вже сумно.
- Щось по тобі не видно, що ти нещасна.
- Ой, зовнішність така обманлива, ти й не уявляєш яке в мене собаче життя. Розслабитись, перепочити, побути собою не можу, - в голосі Карміни звучала непідробна щирість.
- Чим же ти так зайнята?
- Та вічно якісь прийоми, зустрічі, презентації...  Всім усміхайся, говори якісь компліменти... Як мене це втомило! Як мені все це набридло! А ще ж спортзали, басейни, спа-салони, поїздки, яхти... Як я тобі заздрю! - Карміна замовкла, даючи Тоні можливість усвідомити всю глибину її нещастя. Тоня теж мовчала, чомусь не знаходилось слів співчуття.

- З кимсь з наших бачишся, спілкуєшся, - перервала мовчання Карміна.
- З Олею Коржик більш-менш регулярно, а так майже нікого не бачу.
- О, Корзя, вона тут?  Теж вчителює? - аж підстрибнула від радості Карміна.
- Торгує на ринку, косметику на Барабашці продає.
- Яка прелєсть! Барабашка до цих пір існує? І люди ще ходять на ринки? На базарі косметику купляють? Клас!  Обов’язково своїм знайомим розкажу таке, - вона замовкла, насолоджуючись очікуваною реакцією знайомих дам.

- Як вона? Вийшла заміж? В них, здається з Василем тоді щось намічалось, - продовжила після деякої паузи.
- Ні, живе одна, з котами.
- Котики! Яка прелєсть! Люблю котиків. В мене теж є. І собачки є і пташки якісь. Правда я їх майже ніколи не бачу. Навіть ця радість мені не доступна. Як я вам заздрю.
- Зате Корзі доступна в повній мірі. Двадцять котів в однокімнатній квартирі. І їх же треба постійно чимсь годувати, і прибирати за ними, і лікувати. Туди страшно заходити - відчиняєш двері, а на тебе несеться з криком орава голодних котів. Я вже про запахи мовчу.

- Вона їх так любить, що терпить таке? - в голосі Карміни почулось співчуття.
- Жаліє, підбирає на вулиці, старається прилаштувати десь,  а їх кількість все збільшується.
-  Свята людина. Вона і тоді була доброю дівчинкою, - ніби згадуючи студентські роки промовила Карміна. - Але і за святість, виявляється, теж треба платити. Можливо навіть більшу ціну, ніж за гріховність,- додала вона сумно.
- Та так, жодна добра справа не повинна залишитись без покарання.

- Да-а, Тошко, з нашої "святої трійці", схоже, одній тобі повезло в житті, - вона замовкла, думаючи про щось своє. - А  я вже до психіатрів зачастила. Думала - все, кирдик, але дали мені добрі люди координати одного екстрасенса, і знаєш, помогло. І де б ти думала? Тут, в Харкові!  Кращі психіатри Парижа, Лондона, Нью-Йорка... ех, що там говорити, я і на Тибет їздила, і на Філіпіни - вона знов замовкла, ніби згадуючи про щось неприємне.

- Але що це я все про себе, - продовжила вже бадьорим голосом Карміна. - Дай хоч на щасливу людину подивитись, - вона демонстративно оглянула Тоню з голови до ніг. - Якось ти не виглядаєш щасливою. Чи мене не рада бачити?
- Та рада я, рада. Просто і в мене життя собаче. Заїла мене вже ця робота. Не знаю й чи витримаю до пенсії... Не моє це, не моє! - майже істерично вигукнула Антоніна. - А тут ще й сни якісь дурні почались, - майже плакала вона.

- Ей, подруго, та в тебе й справді, бачу, проблеми. Може й тобі до спеціаліста звернутись?
- І чим він мені зарадить? Змінить моє життя?
- Можливо допоможе змінити ставлення до життя. Я теж була вже в відчаї, подумувала, чи не з'їсти коробку пігулок і не покінчити з усім цим... Але от бачиш - жива, здорова і життєрадісна. Тож чому б і тобі не попробувати. Та й на Тибет  їхати не треба, тут, на місці, зовсім недалеко, запиши адресу.

- Ну, не знаю, - скривилась Тоня, - якось незвично...
- Пиши, пиши. Не захочеш - не підеш, ніхто тебе волоком не тягне. Завтра якраз вихідний, людей в нього не буде, а я зв'якну, щоб прийняв тебе.
Тоня неохоче вийняла з сумки зошит, ручку і очікувально глянула на Карміну - Диктуй.
- Ти що, знущаєшся, подруго? Буду я ще якимись адресами  голову собі забивати. Я й своїх адрес не пам'ятаю.
Тоня здивовано дивилась на однокурсницю - Так а навіщо я...- вона кивнула на розкритий зошит.
- Боб, адресу екстрасенса! - гукнула Карміна в напрямку лімузина.
- Клочківська 66, квартира 13,- не задумуючись відповів шофер.
Тоня записала в свій зошит. - А як його звати?
- Я не питала. Та там він один, не помилишся.
- Може зайдеш до мене, чайку сьорбнемо, я от сердельки купила, зваримо, - Тоня зробила рух сумкою.
- Ой, яка прелєсть, чайок, сардельки, як мені не вистачає того студентського життя в гуртожитку, тієї атмосфери, - замріяно підняла голову Карміна. - Але, нажаль, не можу, треба їхати.
Вона обняла Тоню і швидко пішла до машини.
- Не відкладай, сходи завтра, - сказала на прощання, сідаючи в лімузин.
   
Собаче життя 7

Екстрасенс.

Квартиру екстрасенса, адресу якого дала Карміна, Антоніна Петрівна знайшла без проблем. Звичайна п'ятиповерхівка. Четвертий поверх, квартира 13.
Вона трохи постояла, набираючись рішучості і натиснула кнопку дзвінка, але ніякого звуку не почула. Постукала, і стала чекати. Жодної реакції.
"Може ну його?" Антоніна зібралась вже йти звідси, але раптом різко вернулась і сильно постукала в двері кулаком. Вони виявились не замкненими і від удару відчинились.

Кімнатка була невеличкою, слабо освітленою. Звичайні атрибути шахраїв, паразитуючих на людських забобонах - чорний кіт, сова, павутиння в кутку, якісь маски, баночки, на столі сфера з електричними розрядами всередині.
"Ще й поверх 4 квартира 13 для повного комплекту" - Тоня витиснула з себе саркастичну посмішку. "Ну що, вчителько, докотилась вже? Але чому лише один стілець біля столу?"

Раптом з сусідньої кімнати вийшов чоловік. Він був у полосатому халаті, не бритий, волосся скуйовджене, нижче халату виднілись голі волосаті ноги, взуті в капці з намальованими на них ратицями. Погляд чоловіка був блукаючим, на жінку він не дивився.
"Судячи з щетини вже зо два місяці як з дурдому вийшов" - майнула думка.

"Екстрасенс" жував якийсь пиріжок.
- Будете? - він простягнув Антоніні руку з недоїдком. 
- Ні, дякую, я прийшла..
- Знаю, знаю,- перебив він, - сідайте, - показав на стілець, не перестаючи жувати.
- Знаєте? Звідки? Карміна  розказала?
- Що? Яка Каріна? Ах так-так, Каріна... Та Ви сідайте, сідайте.
- А Ви?
- А я піду ще щось кусну, проголодався трохи. А Ви сідайте і дивіться в магічну сферу.

"Магічна сфера... Ох же ж ці шарлатани. Про магічну сферу якійсь затурканій бабці будеш розказувати, а я то знаю, що то електричні розряди в розрідженому газі, такі магічні сфери в будь-якому магазині сувенірів є".

"Маг" вийшов. Антоніна сіла, ще раз оглянула кімнату, усміхнулась криво і поглянула на сферу. Всередині сфери бігали різнокольорові ниточки розрядів.
"А що тут є електродами?" - здивувалась вона. Здавалось, що розряди бігають у сфері зовсім довільними траєкторіями, ніяких електродів не було видно.
Вона зацікавилась цим фокусом і стала уважно розглядати сферу, намагаючись зрозуміти її секрет.

Розряди поводились дивно, вони вже не бігали хаотично, а ніби підлаштовувались під її погляд, настрій чи думки, створюючи якісь химерні візерунки. І чим уважніше Тоня спостерігала за ними, тим зображення ставали реалістичнішими і все більше притягували її погляд і увагу.
Тоні здалось, ніби її свідомість затягується в сферу, розчиняється в ній, і вона не могла відірвати погляду від побаченого там. Ось вона сидить за столом і дивиться у цю дивну сферу, ось оглядає кімнату, тупцюється в нерішучості біля дверей квартири...
Ніби в фільмі, пущеному в зворотному напрямку вона спостерігала за картинками з свого життя, що невпинно вели в її минуле. Деякі епізоди проскакували швидко, деякі повільніше, з деталізацією...
Ось вона студентка, школярка, ось вже маленька дівчинка, нарешті зовсім немовля. Раптом зображення зникло, сфера стала зовсім чорною, але Тоня не могла відірвати від неї погляду.
Так  само раптово зображення з'явилось знов. Якесь буровате-зеленувате світло, як через брудну воду, діти купаються в ставку, хлопчик з бабунею на городі...

Але ж це не її життя! Не її бабуня, не її батьки, якась червона кицька, незнайома місцевість. "Фільм" про хлопчика прокрутився до його початку і знову настала темрява.
Тоня, не відриваючи погляду від сфери чекала, що буде далі. Зображення у сфері з'явилось знов, але  "фільм" вже йшов в прямому напрямку, від минулого до теперішнього. І починався з Тоніної появи на  світ.

Важко сказати скільки пройшло часу, але  Тоня врешті-решт побачила, що сидить в цій дивній кімнаті і дивиться у магічну сферу ніби в дзеркало. Вона  відірвала погляд від сфери і сиділа приголомшена.

В кімнату знов зайшов чоловік в халаті, все ще щось жуючи.
- Може щось перекусите, чи вип'єте, - запропонував він.
Тоня  заперечливо похитала головою.
- Ну, тоді не смію більше Вас затримувати, - сказав він, глянувши на сферу.
Антоніна Петрівна ніби прокинулась. Вона встала, потрусила головою, щоб остаточно прийти в себе.
- І що, це все? - спитала чи то з розчаруванням чи з надією.
- А що Ви ще хочете? - чоловік нарешті глянув на неї.
- Ні, ні, нічого, дякую. Що з мене? - спитала вона, відкриваючи свою сумочку.
- Душу. - Чоловік насмішкувато дивився на неї.
- Що?
- Ну, не всю, а такий малесенький кусочок, - показав він пальцями сантиметрів зо два.
"Точно псих" - подумала Тоня. Вона стояла в нерішучості, не знаючи, що сказати і як вчинити.
- Не переймайтесь, - засміявся "псих", -  все, що треба, я вже взяв.
Тоня мовчки пішла до дверей, їй хотілось якнайшвидше залишити цю кімнату.
"Тільки б не були замкнені" - з тривогою думала вона.
- І в якості бонуса, - сказав їй навздогін "псих", - Кидайте цю роботу, там в обсерваторії через два місяці вакансія лаборанта звільниться.
   
Собаче життя 8

Корзя.

Дзвінок мобільника вивів Антоніну зі стану сонливої задумливості.
- Ну що, о шостій біля нашої кафешки? - голос Олі Коржик був діловий, видно вона проснулась вже давно.
- Що біля кафешки? - не зрозуміла Тоня. Вона старалась повернутись в цей світ зі своїх роздумів.
- Нічого для мене не купляй, - бадьоро продовжила подруга, проігнорувавши слова Тоні. - Можеш корму для котяків, чи "Барсик".
Нарешті Тоня згадала - це ж сьогодні в Корзі день народження. Як вона забула? Ще тиждень тому  пам'ятала, але події останніх днів бурею пронеслись через її голову, видувши звідти

те, що зв'язувало її зі звичним життям. Накатана колія  буденності раптом пропала і все полетіло шкереберть.
Неочікувана зустріч з Карміною, псих-екстрасенс, остаточна сварка з директрисою, роздуми про невизначене майбутнє... Навіть припинились загадкові сни про чуже життя.

Корзя вже чекала її біля кафешки.
- Якась ти сьогодні не така, - сказала вона замість привітання. - Чи не закохалась часом?
- Поки ще ні, тільки збираюсь, - усміхнулась Тоня.
Вони сіли за столик і замовили традиційне морозиво і коктейлі.
- А знаєш, я Бозю бачила,- почала розмову Тоня.
- Так ти ж у нас ніби атеїстка,- здивовано підняла очі подруга.
- Хіба атеїстам заборонено з однокурсниками зустрічатись? Чи ти вже забула нашу Кармочку, Карміну Богак?
- Карміна тобі приснилась? - в голосі подруги прозвучала нотка занепокоєння.
- Чому приснилась, я її на вулиці бачила.
Корзя уважно, ніби лікар на пацієнта, подивилась на Тоню.
- Десь здалеку, в натовпі? - з надією спитала вона.
- Чому здалеку, ми з нею хвилин 15 йшли рука-об-руку, розмовляючи, тебе згадували, наші студентські роки, гуртожиток.
Корзя мовчала, але на її обличчі читалась тривога. Тоня це помітила.
- Ти чого? Ви посварились? - Тоня не розуміла такої реакції подруги.
- Карміна померла два роки тому, - тихо сказала та.
- Ой, та вона живіша нас з тобою! - Тоня старалась говорити весело і безтурботно, але і в її душу поселилось якесь зерно неспокою, бо подруга продовжувала мовчати, з тривогою позираючи на Тоню. - Та вона такою дамою стала, машина довжиною як ця кафешка, шофер - гібрид Делона з Шварценегером...
Тоня замовкла. Вона бачила, що її радісний, оптимістичний тон і розповідь про деталі зустрічі зовсім не заспокоюють подругу, скоріше навпаки.
- З чого ти взяла, що вона померла?  Ти була на її похоронах?
- Сергій Кубоша казав.
- І що він казав? Як це трапилось? Де?
- В Парижі. Отруїлась пігулками. Самогубство.
При слові пігулки Тоня здригнулась. Щось стисло її груди. Якийсь незрозумілий страх проник в її душу. Але вона постаралась прогнати його і продовжила, наскільки могла, безтурботним тоном.
- Так ти більше віриш якимсь чуткам ніж мені? Я з нею говорила кілька днів тому, обнімала її. Вона й казала, що була  в неї думка про пігулки, що була клієнткою в психіатрів, але їй вдалось вигребти. Навіть дала мені адресу екстрасенса, що поміг їй. І я до нього ходила. Правда враження він на мене не справив, напевне якийсь шахрай, чи псих, але ж навіть це доказує, що Карміна не приснилась мені.

- І Редькін казав, що вона померла, - чомусь слова Тоні не переконали подругу.
- Ну, як знаєш, що я тебе переконувати повинна? - Тоня ображено взялась за свій коктейль, - можу адресок того екстрасенса дати, може й тобі пригодиться.

Попрощались вони прохолодно. Обмінялись на прощання стандартними фразами ввічливості і розійшлись. Корзя пішла до своїх котяків, а Тоня до своїх думок.
Але  якесь почуття тривожної невизначеності залишилось в Тоніних грудях.
"А чи не сходити мені завтра до того психа-екстрасенса?" - подумала вона засинаючи. "Подякую йому що незвичайні сни припинились і може щось про Карміну уточню".

Аркуш з адресою екстрасенса Тоня викинула в сміття ще після перших відвідин психа. Але по пам'яті вона легко знайшла потрібний будинок і квартиру на четвертому поверсі.
В цей раз  зразу ж, без вагань натиснула кнопку дзвінка. На її здивування за дверима почувся голос електронного соловейка. "Відремонтував таки дзвінок." - відмітила вона.
За дверима почулись тихі кроки і дитячий голосок запитав: "Хто там?"
Тоня від несподіванки впала в ступор.
- А батько є? - спитала вона, вийшовши з оціпеніння.
- Мамо, мамо, тут про тата питають! - закричала дівчинка.
Двері відчинились і на порозі з'явилась молода  товстувата жінка в домашньому халаті,  по вигляду і запаху жареної цибулі було видно, що тільки що з кухні. Вона запитально дивилась на Тоню.
- Е-е-е, а екстрасенс тут живе? - Тоня знала вже відповідь, кімната абсолютно була не схожа на ту, що була в її минулий прихід, але ж треба було щось сказати.
- Нема тут ніякого екстрасенса, - відповіла жінка.
- А ви давно тут живете? - запитала на всяк випадок Тоня.
- Все життя.
- Пробачте, схоже я помилилась.
- Буває.
Тоня оглянулась на закриті за нею двері. Ті ж двері, та ж табличка "13", та ж кнопка дзвінка. Вона вийшла на вулицю. Той же будинок...
- Чортівня якась...
   
Собаче життя 9

Знайшлась, але...

В парку було людно - вихідний, приємна погода.
Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся. Чорт кривив морду, намагаючись зобразити радість від зустрічі.
- Ледве знайшов  тебе, - збрехав він. - Стрибай, хороша новина є.
- Що для чорта радість - для людини неприємність, - сказав я без ентузіазму.
- Для тебе хороша новина, балда.
- А чого ж тоді ти радієш?
- За тебе радію, - з легкою образою в голосі відповів хвостатий, - ми ж з тобою як-не-як рідні душі можна сказати. Навіть більше того - одна душа. Крім того я постарався, довелось потрудитись. І така невдячність, упередженість, підозрілість з твого боку.

- Чого ж ти на вулиці причепився, не міг дочекатись поки я додому прийду? А раптом хтось побачить, - я поглянув кругом, чи не звертає хто на нас уваги.
- Темна ти людина, Анатоль. Ти коли останній раз книжку читав?
- Напевне ще в дитинстві, а хіба тепер хтось ще читає книжки?
- Я ж кажу: відстала ти людина. А читав би  книжки, то б знав, що ніхто крім тебе мене не бачить,- повчально сказав чорт.
- А якщо я тебе зараз сфотографую, то що буде на фото? - з недовірою спитав я.
- Нічого не буде. Принцип невтручання для нас - закон.
- Який ви часто порушуєте.
- Не перебільшуй, не так вже й часто. Але ніколи не залишаємо жодних слідів. Ну, хіба в пам’яті людини, але ж це ніяк не відрізниш від сну чи вигадки. Тож принцип ми не порушуємо.

- Та ясно, в людей так само:  головне - не попастись. Так чим ти хочеш мене в цей раз порадувати?
- Душа твоя знайшлась, - промовив він урочисто і дивився на мене, чекаючи, напевне, радісної реакції.
- Ну і де вона, що з нею сталось? - мій голос звучав з нарочитою байдужістю, хоча мені й було цікаво.
- В однієї жінки.
- А мені з того яка радість? То вже її душа.
Чорт був трохи розчарований, напевне не цього він очікував.

- Але це ще не все, - бадьорим тоном почав він, стараючись виправити ситуацію,  викликавши в мене радість. - Я стер з тієї душі твої 5 років і переписав на іншу.
- На беу-шну? І хто ж на цей раз мій сусід?
- На новесеньку, з голочки, в упаковці з пломбою була - гордо промовив він, чекаючи мого захоплення і похвали.
- Де ж ти взяв новеньку, стяпнув десь, чи в ангелів у карти виграв? У вас же на складі тільки бе-ушні, та й то грішників, сам же казав.

- Правду кажуть, - зітхнув рогатий, - що старі люди вже не сприймають нової інформації і продовжують жити своїми забобонами. Казали ж тобі, що нема ніяких чортів і ангелів, нема грішників чи праведників, то все чисто  людські уявлення. Наша задача - формувати Архів, Музей. Народилась десь дитина - треба її душею забезпечити, померла людина - душу в Музей.

- Так ти міг би являтись мені і в вигляді дівчинки-ангелочка з крильцями, а не от в цьому? - я кивнув на нього.
- Ну звичайно, але хіба я тобі не подобаюсь в такому вигляді? Так тобі вже звично, а явись я в вигляді янголочка, в тебе був би, як його... а, когнітивний дисонанс, ось.
- А в якому ще вигляді крім чортів і ангелів ви можете являтись?
- В будь-якому, на що тільки людська фантазія здатна. Інопланетян, наприклад.
- А на що не здатна?
- То вже пахне порушенням принципу невтручання. Від такого ми утримуємось.

- А та жінка погодилась, щоб в неї  частину душі стерли? - поцікавився я.
- А хто її питав? - він глянув на мене, очікуючи похвали. Але, побачивши осуд  в моєму погляді, почав виправдовуватись: - Ну, я маю на увазі вона сама попросила... Ну, сама прийшла.

Ні, не так, вона б сама захотіла щоб її стерли, якби знала причину її проблем, - поправився він.
- Чим же той кусок душі їй заважав?
- Сни тривожили й лякали.

- Як же так, душа ж не може ніяк впливати на життя людини, вона ж тільки все записує? - я постарався зловити рогатого на протиріччі.
- Душа - предмет одноразового використання, - почав пояснювати чорт, виробник дає гарантію тільки на один цикл вселення-виселення. А коли вселяють бе-ушну душу, то можливе її

нестандартне функціонування. Яке може проявлятись і в зчитуванні з неї інформації в підсвідомість. А зрідка і в інших цікавих проявах...
- Що в вас нових душ не вистачає, що бе-ушні використовуєте?
- Та ні, не в тому справа, просто душі померлих немовлят не становлять інтересу для Музею, а куди їх дівати? А часом і помилки трапляються, коли й душі дорослих комусь видають.

- Ну добре, а що мені робити з своєю п'ятирічною душею? - я прискіпливо подивився на чорта.
- Все-таки це твої 5 років. Найбільш важливі для формування характеру людини, - він вже зрозумів, що на якусь мою радість і подяку не варто розраховувати, - ну і ще добавиться скількись там років старості...
- А вся решта мого життя випадає? І чим же мені вічно жити? Спогадами про дитячі сльози і старечі болячки? Е ні, це мені не підходить. Повернете мої 5 років і вмиєте руки, мов би виправили вже свою помилку?

- А що я можу зробити? - виправдовувався він. - Я й так вийшов за межі своїх службових обов'язків.
- Просканувати мою пам'ять, свідомість і підсвідомість, обробити цю інформацію, інтерполюючи пробіли і дописати до тих 5 років, - я старався говорити переконливо, як про зовсім прості речі.
- Розумієш, - пояснив рогатий, - ми працюємо лише з душами. Була б у тебе душа, то  ніяких проблем зчитати, записати чи стерти з неї інформацію не було б. А от сканувати твоє матеріальне тіло нема в мене для цього ні повноважень ні інструментів.

- Що ж ви за фірма, що навіть таких простих речей не можете? - я намагався взяти його на слабо.
- Я не сказав, що не можемо. Просто це не входить в сферу нашої діяльності. Ми працюємо з душами.
- А в сферу вашої діяльності входить виправляти помилки і ляпи, допущені вами? - я посилював свою позицію аргументами.

- Такі речі не в моїй компетенції. З цим треба звертатись до начальства, - без особливого ентузіазму сказав він.
- Ну так звернись.
- Мені треба буде чимсь аргументувати потребу в такій процедурі.
- А виправлення допущеної помилки хіба не є достатнім аргументом?
- Це зовсім не аргумент. Аргументом могла б бути цінність даного екземпляру для Музею. Але в чому твоя унікальність? Поїв-поспав-поїв-поспав - це не така вже й рідкість.
Запала мовчанка.
- А багато людей живуть без душі? - спитав я.
- Не знаю, в моїй практиці це перший випадок.
- Ну от і унікальність. Хіба для Музею не цікавий екземпляр, що практично все життя прожив без душі?
- А це й справді аргумент, - зрадів мій хвостатий друг, - попробую їх переконати.
   
Аятол. Бунт ангелів 1.

Аятол. Бунт ангелів.

Він вийшов прямо зі стіни.
- Ну що, нудьгуєш тут без мене? - сказав замість привітання. - О, я якраз вчасно, - добавив, оглянувшись, - попав в рідкісний проміжок між поїв і поспав.
- Між поспав і погуляв, - поправив  я.
- Тим краще, є тема для прогулянки.
- А стукати вас не вчили? - висловив  я своє незадоволення такою безцеремонністю.
- Не хотів тебе лякати. Бо хто ж до тебе ще стукає крім сусідів, яких ти то затопиш, то позичене вчасно не повертаєш?
- Ладно, говори чого прийшов. Тебе-то я, надіюсь, не затопив, - мене завжди дратує, коли хтось порушує мої плани, в даному разі щодо прогулянки.
- Сюрпрайз! Закрий очі, - радісно вигукнув він.
Витрачати час на сперечання мені не хотілось, тому я заплющив очі. Але, знаючи натуру чорта, все ж дивився за ним одним оком через маленьку щілинку між повіками. Чорт дістав звідкись чорну торбу і почав її розв'язувати.
Цікаво, що там він приніс? Невже моя нова душа?
- Не підглядати! Ти все зіпсуєш! - закричав він.
Я від несподіванки на якусь мить повністю зажмурився.
Чорт блискавичним рухом вирвав з моїх грудей душу, вкинув у торбу і зав'язав.
Я підскочив, навіть від чорта не чекав такої підступності.
- Е-е-е, - тільки й вимовив я, бо не знайшлось слів, щоб висловити те, що я відчував у цю мить.
- Сядь і заспокойся, - підсилив свої слова жестом хвостатий. - Так треба.
- А ти не міг просто сказати? Треба було отак підступно красти? Свій імідж стараєшся виправдовувати? - Я був ображений і злий.
- Інакше не можна було, - виправдовувався він примирливим тоном. - Конспірація. Про те, що ми зараз говоритимемо не повинна знати жодна душа. Навіть наша.
- Навіть наша, - передражнив я його. - Ти знатимеш,  я знатиму, а жодна душа - ні. Видно в тебе всі ресурси, що для мозку призначались, в роги пішли.
- Ладно-ладно, прибережи свої гостроти для сусідів і краще послухай, - він жестом вказав на стільця. - Присядь. 
- Ну, давай, навішуй, - я відтягнув руками вуха в різні боки.
- Ти хочеш світ врятувати? - Він зробив наголос на "врятувати". Тон його був серйозним і навіть урочистим.
- А що, більше нікому? Я - остання надія? І який світ, цей чи той? - видно чорт в цей раз вирішив таки мене здивувати.
- І цей, і той, - так само серйозно відповів рогатий.
- А навіщо це мені? Що я з цього матиму?
- Ти що справді настільки тупий, чи прикидаєшся? - видно було, що і в чорта терпіння має свій ліміт.
- Прикидаюсь, звичайно. Насправді то я ще тупіший.
- Та бачу, - сказав він задумливо. - Цікаво, це гени такі, чи виховання? Чи може наслідок відсутності душі? Може душа має і якісь властивості поза протоколом?
Може якось стимулює розвиток розуму чи хоча б амбіції підхльостує? Треба буде дослідити це питання. А то такої тупості і відсутності амбіцій я ще не зустрічав.
- Ха-ха, - сказав я, - а ти самокритичний. В мене ж твоя душа.
- Та скільки вона  в тебе... Що замолоду пропустиш, те в старості не наверстаєш, - він надовго замовк.
- Ну то як, на тебе можна розраховувати, чи ні? - чорт вичікувально дивився на мене.
- Чому б і ні? - вирішив я підіграти йому. - В мене до вечері є ще час. Але навіщо тобі це?
- В разі  удачі мене, можливо, до архангелів підвищать, - він ніби не помітив моєї іронії. - І з твоєю душею справа зрушить з місця. Можливо.
- Ну, якщо справа стосується твого підвищення, то я готовий навіть свою прогулянку пропустити. На які тільки жертви не підеш заради кар'єри друга. А якщо в якості безплатного бонуса ще й два врятовані світи...
До речі, а чому тільки архангела? Чому не серафима, чи хоча б херувима, вибачаюсь за слово.
- Скажеш таке, серафима, - мрійливо сказав хвостатий.
- Ой, нема в тебе зовсім амбіцій. Та, схоже, й розуму. За врятування світу - архангела? Але що з тебе візьмеш, в тебе й душі нема.
- Ну добре, один-один, - видно було, що чорту мої слова чомусь не сподобались.
- Але ж ти - чорт, а архангели - це ангели, -  спіймав я хвостатого на протиріччі.
- Треба тобі починати вже щось від склерозу приймати, - невдоволено буркнув він. - Скільки разів говорилось, що ангели і демони - це одне й те ж. Це як партизани і терористи, все залежить від уявлення людей, від їх ставлення, точки зору.
- Ну гаразд, світ в небезпеці, а ми тут  теревені розводимо. Де мій меч? - я рішуче підвівся зі стільця. - Докотились світи, що нема кому й рятувати їх крім двох... - я з деяким презирством поглянув на хвостатого. - Та й в тих одна душа на двох.
- Якийсь ти несерйозний, - чорт з жалем подивився на мене, - вже й не знаю чи варто було приходити сюди.
- Добре, розказуй, що там у вас сталось.
- Бунт, - сумно сказав хвостатий.
- Що, знову Люцифер?
- На цей раз Інтелар. З серафимами і херувимами.
- А мені яке діло до ваших внутрішніх інтрижок? Ні, я в ваші ігри не граюсь.
- Це не зовсім наші, це стосується напряму і вашого світу.
- І що вони хочуть? Аю з престолу скинути?
- Та ні, скинути вони її не можуть, це її світ, вона його створила.
- Як це створила? - не зрозумів я.
- Придумала.
- Придумати і створити - це різні речі.
- Це в вашому світі різні, а в віртуалі це одне й те ж. Те, що придумано в віртуалі і є реальністю.
- А чого хочуть ці бунтарі? - я постарався перевести розмову на більш зрозумілу мені тему.
- Добиваються відміни принципу невтручання.
- Хочуть, щоб їм руки розв'язали щодо нашого світу? А фіг їм з маком! - В мене раптом пробудився цьогосвітний патріотизм. 
- О, тепер ти мені подобаєшся, - чорт дивився на мене майже з захопленням.
- А що я маю зробити? - крім рішучості захистити цей світ від посягань того, жодних конкретних ідей як це зробити в мене не було.
- Підемо, по дорозі розкажу.
- По дорозі куди?
- Нам треба попасти в Інферно - місто заколотників. Йди за мною, - він зник в стіні, звідки з'явився.
Я в нерішучості постояв трохи, оглянувся, підійшов до стіни, попробував її руками, підняв ногу, намагаючись пройти, попробував проштовхнутись боком, але стіна мене чомусь не пропускала. Що за чортівня...
Я сів на ліжко. Якісь  смутні здогадки почали закрадатись в мою душу. Тобто в голову. Бо душу цей гад  підступно в мене вкрав, та ще й насміявся наді мною.
А я вуха розвісив, рятівник двох світів... Тьфу! Знайшов кому вірити. Єдине, про що він правду сказав - моя тупість. Бо хіба можна це назвати довірливістю?
Я приліг і заплющив очі. Почувався страшенно невдоволеним собою, навіть на прогулянку йти розхотілось. Єдина думка була - заснути і забути про цей сором.
   

Цю тему переглядають:

0 Користувачів і 1 гість
 
Повна версія