Не знаю, як вам, а мені початок травня щорічно несе якесь неприємне відчуття огиди і душевного неспокою. Неспокою, яке щоденно наростає, сягає свого піку 9 травня і вгамовується тільки разом із завершенням чергового "пабєдобєсія". Огиди, яка породжена нафталіново совковою фальшю цього дійства і підсилена усвідомленням того, що ті нещасні, портрети яких згодом опиняться в найближчому смітнику, не заслуговують такої зухвалої наруги.
Знову й знов ставлю собі питання: чи здатні ми, українці, що вже стали на шлях декомунізації, дати власну оцінку подіям, які призвели до тих жахливих смертей?
Як розібратися в цьому? Де шукати правду?
Ні, не так. Де шукати підтвердження правди, яку я знаю?
Ні, знову не так. Правду, яку я не знаю, але відчуваю шкірою і хочу знайти їй підтвердження?
Якось я для себе зробив несподіване відкриття: з 1917-го, коли більшовики узурпували владу, по 1941-й пройшло 24 роки. Всього якихось 24 роки, розумієте! Дорослому поколінню сучасної України цю часову відстань уявити не складно - приблизно стільки ж часу минуло від розвалу СРСР до початку нашої війни з російськими окупантами. Це ще не зміна поколінь: ми дуже добре пам'ятаємо всі негаразди, що випали на нашу долю за цей час - від злиднів, бандитизму та рекету і до сучасних методів ґвалтування населення доморощеними політичними елітами.
Я веду до того, що наші співвітчизники по СРСР на початку сорокових амнезією теж не страждали. Те що випало на їхню жахливу долю протягом тих 24-х років неможливо було стерти з пам'яті: опір більшовизму, який історики назвуть "громадянською війною", політика "воєнного комунізму", колективізація, націоналізація приватної власності, голодомори, масові репресії, жорстка диктатура, відсутність базових свобод людини та багато іншого. І все це в тотальному інформаційному вакуумі. Наші з вами чверть століття сучасної України з усіма нашими негараздами для того покоління здалися б просто Едемом, якби вони змогли зазирнути в майбутнє.
А тепер скажіть, чи міг тоді, в 41-му, багатомільйонний радянський народ, фактично окупований і багаторазово зґвалтований більшовицьким бандитським угрупованням, добровільно встати на захист свого ґвалтівника? Мій мозок відмовляється навіть припустити таке. Ті "діди", яких безсоромно "рускій мір" продовжує гвалтувати вже після смерті, в 41-му йшли на війну під примусом розстрілу за дезертирство, а їх дружини зустрічали німецьку армію квітами, як визволителя від більшовизму. Інакше просто не могло бути.
Прадід моєї дружини, власник шкіряного заводу в с. Баришівка Київської області був розстріляний за вироком трійки після експропріації заводу. Його сина, діда дружини, баришівського шкільного вчителя в 37-му запроторили в табори Сибіру за участь в Шевченківських читаннях. Згодом він був призваний на війну, де загинув в перший же рік. Я не знаю, від чиєї кулі - німецької чи НКВД-шного загородзагону, але чітко усвідомлюю, як він ненавидів ту владу. Як і усвідомлюю те, з якою надією його дружина впустила в хату німців, коли ті зайшли в Баришівку.
Вкрай позитивне ставлення до німецької армії на фоні лютої ненависті до більшовиків було цілком природним - з другої половини 30-х радянська пропаганда активно підтримувала гітлерівську Німеччину, а після спільного з німцями розв'язання Другої Світової взагалі рясніла звітами про успіх німецької армії та її могутність. Про злочини німців проти людства стало відомо фактично вже після війни, тож тоді, в 41-му, населення щиро бачило в німцях справжніх визволителів, а в УПА та в РВА Власова - справжніх патріотів.