...
В УПЦ МП переконані, що президентом Петру Олексійовичу більше не бути, — про це рефреном повторюють у Москві. А Москву в митрополії звикли слухати, як оракула. В Москві сказали, що наступний президент, як мінімум, "відсуне на другий план" автокефалію. А то й взагалі "згорне проект". Владики кивнули і взяли під козирок. Їх не бентежить навіть те, що церковна ситуація змінилася докорінно, — і з цим доведеться рахуватися будь-якому наступному президентові. І що від президента — хоч би ким він був — тепер залежить не так уже й багато. Але в Москві їм цього, звісно, не скажуть. Їм там про це, може, й самим думати не хочеться.
Про те, що в Москві нинішню українську владу не вважають легітимною, відомо достатньо. А те, що в цьому Моспатріархія солідарна з Кремлем, перестало бути секретом після зустрічі патріархів на Фанарі, — патріарх Кирило казав про це патріарху Варфоломію. Але до певного часу керівництво УПЦ МП соромилося (чи боялося) демонструвати українській владі, що підтримує зазначений московський тренд. Відверті випади і вияв неповаги до президента Порошенка дозволяли собі лише найбільш маргінальні "руссміровци". Є, наприклад, інформація (її наводить Тетяна Деркач у книжці-розслідуванні "Московский патриархат в Украине — анатомия предательства" з посиланням на "одкровення" Ігоря Гіркіна), що Порошенко невдовзі після обрання у 2014-му намагався відвідати Святогірську лавру, але ченці його не впустили. З якихось причин цей факт не стали розголошувати. Отож підспудна війна УПЦ МП з авторитетом президента Порошенка розпочалася ще до того, як МП-шні владики "не встали".
Московська пропагандистська гра в "українська влада нелегітимна", як з'ясувалося згодом, пустила глибоке коріння в УПЦ МП. Оскільки антидержавні приховані настрої всі ці роки тліли, "боротьба з Томосом" — цією "президентською ініціативою" — відразу спалахнула війною, яка не припускає можливості переговорів, компромісів, пакту про ненапад і навіть елементарної ввічливості.
...
Саме такого роду комбінацію провела Київська митрополія, запросивши владик на зустріч із президентом (явка обов'язкова, як на спартакіаду), а натомість провівши Архієрейський собор за спущеним із Москви циркуляром.
Але вже те, що публіка охоче й масово поїхала "на президента", щось свідчить про ситуацію в церкві. Як і те, що провести Собор за "московською" програмою вдалося тільки ось таким обманним маневром.Складність ситуації Київської митрополії не тільки в тому, що вона затиснута між Кремлем і Банковою. Останнім часом вона дедалі більше сумнівається в лояльності своїх. Запас міцності вочевидь вичерпується: останнє рішення Москви — точніше, Радбезу РФ — про розрив відносин із Константинопольсько
ю церквою не виявилося досить популярним ні серед українських парафіян, ні навіть серед єпископату. Рішення це, прямо скажемо, і в Росії виявилося не дуже популярним, — народ нарікає, а парафії і єпархії здають у канцелярію "листи на підтримку патріарха" від трудових колективів, профспілок та інших представників усього прогресивного людства пачками.
В Україні ж публіка завжди була досить норовливою і балансувала між місцевими настроями та вимогами Москви (явно віддаючи перевагу настроям місцевим, адже Москва далеко і з кожним роком — усе далі). Доки "розкольником" був патріарх Філарет — у цьому не було "нічого такого". Це було навіть по-своєму зручно, — є ким неслухняних діток лякати. Але коли "розкольником" оголосили патріарха Варфоломія і викотили список пов'язаних із цим заборон, це виявилося "трішки занадто".
Хтось узявся нарікати вголос, але більшість вдали, що не розчули: "вони там", мовляв, щось придумали, а ми тут у це не ліземо, ми все за канонами робимо. Зазвичай така тактика спрацьовувала. Та не цього разу. Надто вже високо злетіли ставки, щоб дозволити комусь не забруднити рукавички. Москва вимагала чітко й недвозначно визначити позицію церкви і повністю підтримати розрив із Константинополем. Білоруська ПЦ і Казахська, наприклад, уже давно відзвітували про виконання. І тільки Українська все не могла "виконати план".
Можливо, в Київській митрополії досить тверезо оцінювали шанси скликати Собор, який би видав "одобрямс" на сумнівну, неканонічну і, головне, дуже незручну ініціативу московського начальства. Константинопольськи
й патріарх — це навіть не президент України, з яким можна гратися у "визнаю — не визнаю", й тобі за це нічого не буде. Але тут саме президент і виручив керівництво УПЦ МП, — нагодився зі своїм запрошенням. Гріх було не скористатися. Владики приїхали всі як один і під пильним поглядом керівництва звично "підмахнули". Із 83-х присутніх єпископів не підписав рішення Собору тільки митрополит Вінницький Симеон. Але йому, з очевидних причин, можна вибачити.
Підписати-то вони підписали. Проте Київ багато їх залишали з важким серцем. Повстати проти Константинополя — це серйозна канонічна провина. І, що гірше, це акт спалювання мостів. Для чого, мабуть, і було ініційоване підписання цього паперу, — щоб кожен єпископ забруднився в розколі.
Але так уже повелося в УПЦ МП — і, кажуть, у РПЦ загалом: наказів не обговорюють. І Собор (перефразовуючи відомий афоризм) — не місце для дискусії. Хоча владики запевняють, що на Соборі була "дискусія", хтось навіть щось "вигукував", не думаю, що були заперечення по суті документа. Тут основний закон — послух. Підписуй, а потім можеш дискутувати. І навіть вигукувати щось.
Утім, потім можна все — у тому числі й підпис відкликати. Завжди можна зазначити, що підпис буквально вирвали з пальців під нелюдським тиском. Чи обманом заманили — під приводом зустрічі з президентом. І це буде правда. .....
Той, хто встиг заявити про "велику моральну перемогу" — духу над кесарем, Лаври над Банковою, "ідеального ченця" Онуфрія над "ватажком хунти" Порошенком, — боюся, трохи перебільшив. Навіть якщо це перемога, вона може виявитися пірровою. Розбрід і хитання в УПЦ МП після цієї історії лише посиляться. І якщо Вселенський патріарх ще трохи почекає, Москва сама все зробить. Свідченням розброду й хитань може слугувати сама манера "скликання Собору": обманювати своїх — це жест розпачу.
Невдоволення впертою позицією керівництва "щодо єдиної помісної" багатьох у церкві дратує. УПЦ МП досить неоднорідна всередині себе — значно більш неоднорідна, ніж будь-яка інша традиційна конфесія в Україні, — і останні події парафіянами, священиками, ченцями та навіть єпископами (переважно молодими) оцінювалися неоднозначно. У молодої генерації священнослужителів немає ностальгії за СРСР, їхні зв'язки з російським православ'ям напівпрозорі, і вони бачать, що політика тих, хто був "рукопокладений у рабстві" (ще не тільки не вимер — навіть на пенсію не пішов), м'яко кажучи, не ідеальна. Розмивання позицій почалося після того, як Вселенський патріарх зняв анафеми з "розкольників", а рішення Собору про приєднання до московського розколу може призвести і до внутрішнього розколу в українській філії.
Те, що сталося з владиками цього разу в Києві, мало посіяти в їхніх душах крайнє роздратування. З президентом не зустрілися, а рішення Собору, які довелося підписати, виявилися гіршими за попередні — сповнені гібридної брехні. Собор, наприклад, стверджує, що УПЦ МП є самостійною, наділеною всіма повноваженнями церквою. Але загальновідомо, що у світовому православ'ї немає ніякої "УПЦ МП". Для світового православ'я (і навіть для "внутрішнього вживання" в Моспатріархії) є Російська церква в Україні — структурна частина РПЦ, яка просто зобов'язана в усьому підтримувати своє московське начальство.
Або параграф про те, що "розкол не можна просто легалізувати", — хоча саме таким чином з'явилися на карті світового православ'я майже всі помісні церкви (крім стародавніх патріархатів), із РПЦ включно. Або параграф про те, що "УПЦ закликає Константинопольсько
го патріарха до діалогу", — після того як Київська митрополія й особисто митрополит Онуфрій відмовилися від будь-яких контактів із Константинополем. Навіть параграф про те, що УПЦ МП підтримує територіальну цілісність України, — "не тягне" на декларацію. Як саме УПЦ МП "підтримує територіальну цілісність", співпрацюючи і з окупантами в Криму, і з сепаратистською владою в ОРДЛО?
....
В УПЦ МП "автокефалістів" небагато — це чиста правда. Але дуже багато тих, хто "вагається". Критично багато. Московський розкол, під яким поставили свої підписи українські владики, може покласти край цим ваганням. Віднедавна українським мирянам є куди йти. І це жодним чином не залежить від результатів виборів.
https://dt.ua/internal/prozasidalisya-294313_.htmlОстаннє редагування: 17 листопада 2018 10:45:00 від Foxic 
