Олимпиада 1976

Ещё раз повод вспомнить



Мабуть, про вчинок Данила Мигаля ми могли б і не дізнатися, якби не приємний збіг обставин. Інженер львівського телебачення Ігор Лозинський, який вже не один рік знає Данила Мигаля і знав його батька, зумів надати розголосу цьому легендарному стрікерському забігу.

"Кілька років тому я випадково побачив відео, яке знайшов і продемонстрував український журналіст Микола Княжицький. Я зателефонував у Канаду своєму племіннику, який живе неподалік від Мигаля і попросив, щоб той розповів Данилу про те, що я побачив раритетне відео. Згодом розказав про це колегам на львівському телебаченні, а ще закинув відео на YouTube. Данило взагалі не знав про існування цього відео. Я б хотів організувати його зустріч із футболістами тієї команди зразка 1976-го року. Хотів би, щоб якомога більше людей дізналися про той вчинок.

Сам Микола Княжицький достеменно не пригадує, яким чином знайшов епохальний відеозапис. "Випадково натрапив на це відео в Інтернеті. Мене воно дуже зацікавило і ми випустили його в ефір у передачі "Вечір із Миколою Княжицьким" ще на телеканалі "ТВІ". Хотів, щоб про цей випадок дізналося якомога більше людей".

– Ще до мого виходу на поле приблизно 150-200 "сумівців" прийшли під будівлю, де було встановлено всі прапори країн-учасників Олімпіади. Мій молодший брат Андрій, якого, на жаль, вже немає з нами, виліз на флагшток, зірвав радянський прапор і ми спалили його. Таким був наш спосіб засудження репресій радянської влади проти українців. У нас з собою було також чимало патріотичної літератури: журнали, агітки, листівки…

– Ви кажете про майже дві сотні "сумівців" на Олімпіаді. Чому на такий відчайдушний вчинок зважилися саме ви?

– Я не розумів, чому українські спортсмени повинні виступати під чужим прапором. Ви, мабуть, теж добре знаєте, як багато наших земляків вигравали олімпійські медалі для Радянського Союзу. Я вважав це несправедливістю і хотів, щоб на честь перемог українців підіймався український прапор. Тим більше, що Олімпіаду висвітлюють багато ЗМІ. Мені здалося, що мій вчинок не залишиться в тіні і світ зверне увагу на те, що Україна може бути незалежною державою.

– Ваш стрікерський забіг відбувся 27-го липня 1976-го. Пригадуєте, як виглядав той день?

– Мої товариші вирішили підтримати нашу футбольну команду на матчі з НДР. У складі збірної СРСР виступало 9 гравців київського "Динамо". Ми прийшли на трибуни, сіли поруч, кожен з літерою в руках. Таким чином, символічно склали слово "Freedom Ukraine". Також взяли з собою величезний прапор довжиною 30 метрів. Мені здалося, що українським гравцям у складі збірної Союзу буде приємно побачити український прапор безпосередньо на полі. Я просто хотів привернути увагу і нагадати всім, що Україна є незалежною і має свою символіку.

– Побратими не знали про ваш намір?

– Я зірвався з місця, пробіг повз полісменів і зіскочив на поле. На щастя, приземлився нормально, адже висота була пристойною – 3-4 метри. Тоді рвонув до центрального кола і почав танцювати гопак. Мій вчинок був спонтанним. Мною керувало лише бажання потрапити у трансляцію, щоб український прапор побачив весь світ.

– Однак в СРСР цього так і не побачили…

– Про це я не знав. Матч не транслювали у прямому ефірі і мій вихід на поле встигли вирізати. До речі, після мого вибігання наша команда, яка програвала німцям 0:2, змогла скоротити різницю в рахунку.

– Ви покидали стадіон в оточенні кількох поліцейських, при цьому бережно сховавши прапор за пазуху.

– Мене доставили у відділок, де я провів кілька годин. Там мені поставили кілька запитань про мотиви мого вчинку. Згодом прийшов чоловік у цивільному одязі і сказав, що він є полісменом з RCMP, тобто The Royal Canadian Mounted Police. Виявилося, що він знав українську. Він відвів мене вбік і запитав: "Навіщо ти робиш нам неприємності? Твій вчинок нічого не змінить".

– У підсумку ви навіть не сплатили штраф?

– Я не мав документів при собі. Полісмени зателефонували моєму батькові у Тандер-Бей, встановили мою особу. Згодом у відділок прийшов син Степана Бандери, Андрій, який і визволяв мене з поліції. Разом з ним був адвокат на ім’я Любомир. Вони поговорили з полісменами і мене відпустили.

– На Монреальській Олімпіаді працювало не так вже й багато акредитованих українських журналістів, однак Андрій Бандера був одним з них.

– Так, він був акредитованим журналістом і неодноразово намагався вийти на зв'язок з представниками радянської делегації. Знаю, що він хотів поспілкуватися з тренером Олегом Базилевичем та футболістами, однак діалогу у них не вийшло.

– Українська преса в Канаді писала про ще один схожий випадок – за 5 днів до вашого забігу 22-річний студент з Торонто Любомир Шух розмахував українським прапором на гандбольному матчі збірних СРСР і Румунії. Його затримали і навіть збиралися передати документи до суду.

– Я чув про таке, хоча не знаю, як саме виглядала його акція. Раніше навіть бачив статтю про цей вчинок Шуха.

– Де ви взяли цей прапор, з яким вибігали на поле?

– Я привіз його з дому, з Тандер-Бей. Він у мене з’явився у Мюнхені чотирма роками раніше, де я як член СУМу брав участь в організованих протестах проти СРСР. Про свій вчинок я ніколи не шкодував і завжди чув слова підтримки від рідних і близьких. Кожен може щось зробити для своєї держави. У той момент я вирішив, що маю нагоду допомогти Україні ось таким чином. Я зробив те, що я зробив.

– Ви народилися в Канаді, однак маєте виключно проукраїнські погляди. Звідки вони у вас?

– Я народився 28 грудня 1955-го року у Тандер-Беї у сім’ї лікаря Богдана Мигаля, який прийшов на світ у селі Русові, що розташоване у Снятинському районі на Івано-Франківщині. Я знаю, що його хрещеним татом був видатний український письменник Василь Стефаник, який мешкав поруч з хатою мого діда. Батько працював у Львові, був лікарем у дивізії "Галичина", а згодом емігрував до Канади. Мій дядько, старший брат тата, Роман Мигаль був бандерівцем і сидів на лаві підсудних у Варшаві разом зі Степаном Бандерою.

Козацькі родоводи є. Але витравили більше, навели совети навозне населення.

Роман Мигаль був членом ОУН, заступником Степана Бандери в референтурі пропаґанди ОУН (1932), командиром відділу бойової розвідки крайового ОУН (з 1933). Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Засуджений судом Польської Республіки за протипольську революційну діяльність. Звинувачений в причетності до замаху на Броніслава Перацького, польського військовика, політика, міністра внутрішніх справ Польщі у 1931–1934 рр., керівника пацифікації українців у 1934 р. На Варшавському процесі засуджений до 12-річного ув'язнення. На Львівському процесі 1936 р. засуджений до довічного ув'язнення. Після початку Другої світової війни, під час перегону в'язнів був вбитий біля містечка Мелець на Сандомирщині.

*******

– Вас із Україною відділяли тисячі кілометрів, однак ваше дитинство минуло в дусі поваги до українських традицій?

– Мене змалечку навчали любові до всього українського. Я танцював у кількох гуртках, був членом "Просвіти", ансамблів "Веснянка" і "Гуслі". Поїхав навчатися до Едмонтона, гастролював у Лос-Анджелесі, співав і танцював. Моя сім’я ходила до української церкви, святкувала Різдво і Великдень. Я тричі на тиждень відвідував українську школу. У вівторок, четвер і суботу мій стрийко Григорій Мигаль навчав дітей української мови, історії і географії. Моя мати Вікторія-Анна Балабух народилася вже в Канаді у сім’ї українців і тут познайомилася з батьком. Вона працювала медсестрою. Колись у нас гостював кардинал Йосип Сліпий, якого знав мій батько. Вдома бережу фотографію, де я маленький сиджу у нього на колінах. Це справжня реліквія!

– Ви були не єдиною дитиною у сім’ї Богдана і Вікторії Мигалів?

– У мене було двоє братів: Роман і Андрій, а також сестра Стефанія. Мій кузен Юрій Луговий є відомим режисером. Зокрема, його авторству належить фільм про жахіття Голодомору "Окрадена Земля" ("Stolen Land").

– Чув, що ваша двоюрідна сестра Іванна була солісткою легендарної "Метрополітен-опера".

– Так, це донька мого стрийка Григорія, який очолював товариство "Просвіта" і навчав нас в українській школі. Свого часу я також відвідував концерти Іванни Мигаль. Взагалі такий патріотизм і любов до України, напевно, у моїй генетиці.

– Ви танцювали і співали, займалися спортом, однак професійним спортсменом не стали. Чим заробляли на життя?

– Після закінчення коледжу працював журналістом на радіо, також у газеті в Тандер-Беї, школах, телебаченні Онтаріо. Зараз продовжую працювати у Тандер-Беї, де слідкую за льодовою ареною, де займаються хокеєм і катанням на ковзанах. Влітку трохи змінюю діяльність і працюю у "Marina Park", водному відпочинковому комплексі на озері Верхньому (Lake Superior).

– Для свого сміливого вчинку ви обрали футбольний матч, хоча вас важко назвати фанатом саме футболу.

– У дитинстві я неодноразово грав у футбол. Крім того, я займався баскетболом, волейболом, американським футболом, гімнастикою. Чому футбол? У складі футбольної збірної СРСР виступало багато гравців київського "Динамо", тож я вирішив здійснити свій забіг саме на футбольному матчі.

Ці слова підтверджує футболіст олімпійської збірної Леонід Буряк, який, судячи з кадрів трансляцій, перебував найближче до Данила Мигаля безпосередньо на полі. "Я зараз вже достеменно не пригадаю деталей того епізоду з вибіганням чоловіка з прапором. Насправді таких моментів у Монреалі було багато. Нас зустрічали навіть тоді, коли ми йшли з тренування. Ми відчували підтримку щоденно, бачили людей у вишиванках з українськими прапорами. Однак радянський режим давався взнаки – за нами слідкували відповідні люди, тому багато спілкування бути не могло. Проте така увага від українців була приємною – інша держава, інший континент, зате так багато твоїх співвітчизників", – розповідає Леонід Йосипович.

*******

– Цей прапор ви зараз продовжуєте зберігати у Тандер-Беї. Нещодавно ви приїжджали з ним в Україну. Плануєте його і надалі зберігати вдома?

– У мене існує така мрія – я б хотів приїхати до Львова, відвідати матч "Карпат" і станцювати гопак на стадіоні. Таким чином, показав би людям, що я живий, що зі мною український прапор. Взагалі мені було би приємно передати цей прапор в музей львівських "Карпат" чи київського "Динамо". Мабуть, неправильно, що я тримаю його вдома. Коли прапор буде на видноті, то люди зможуть згадувати про той випадок, а будь-який маленький хлопчик зможе надихнутися цим і прославляти Україну. Я б хотів бути з українським народом під час Помаранчевої революції, Євромайдану. У мене є задум – хочу вирушити до наших військових на Донбас із цим прапором і розповісти про його історію. Я готовий боронити Україну так, як тільки це можливо.

Такие люди и все в эмиграции