Повідомлення занадто довге
[w-poliszczuk.livejournal.com]


Фальсифікатор історії Виктор Полищук

Тваринний українофоб Віктор Поліщук, що нещодавно здох від раку мозку , навіть сам у своїх опусах визнав, що українці у Польщі піддавалися дискримінації, а поляки зневажали українців:

Перш за все треба сказати, що частина українських націоналістичних авторів взагалі заперечує винищування поляків, як власну акцію, часто говорять про боротьбу з польською А.К. та про "відплатні акції". Згідно до їх тверджень, причиною "війни" між українцями і поляками були виключно поляки. Організатор мордів ОУН-УПА на поляках, Микола Лебедь, котрий сьогодні живе у США, першопричину конфлікту вбачає в тому, що серед польської суспільності Волині знайшлося багато людей засліплених історичною ненавистю до українського народу... [1] Це - справді прийом, гідний самого Геббельса. Можна б насилу говорити про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків за те, що Польща впродовж багатьох століть володіла величезними просторами України, експлуатувала її. Але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду. Можна б навіть говорити про історичну зневагу поляків до українського народу, про применшування його значення, культури, звичаїв, мови тощо. Але - не про історичну ненависть поляків до українців.( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 271 )

Погляньте, яка вражаюча "об'єктивність" Поліщука у його власній оцінці українсько-польських стосунків: "про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків" все-таки можна говорити, "але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду".

Він правда скоріше брехливо, чим суб'єктивно, визнає, що українців поляки лише зневажали, але ніби, з його слів, не було ненависті, xоча далі по тексту свого опусу надає приклади, такі як: відмовa поляків навіть розмовляти з українцями тільки за те що вони українці. Однак це тільки один невеликий штрих у картині польскої ненависті до українців. Далі, у наступних текстах буде викладено всі прояви польської українофобії.

Підла брехня від Віктора Поліщука -- зневажання -- ознака ненависті; ці два прояви людської поведінки нерозривно пов'язані між собою. Враховуючи помітну участь поляків, з підтримки польської влади, у антиукраїнських погромах, треба говорити, про саме ненависть поляків до українців, а не просто зневажання. Віктор Поліщук намагається заувальовано виправдовувати анти-українські погроми (пацифікацію) необхідністю боротьби польської влади з УВО, ОУН. Можна собі уявити, за аналогією , коли б наприклад американські спецслужби, борючись з Ал-Kаїдою, громили мечеті та заохочували американців бити вихідців з Близького Сходу. Відомо якраз навпаки: американські спецслужби захищають мусульман від нападів роздратованих амeриканців, озлоблених актами тероризму ісламських фундаменталістів; будь-які антимусульманські прояви переслідуються у встановленому законом порядку. Не може бути ні найменшого оправдання Польській державі, що себе вважала демократичною, за її україножерну політику, ніби з причин боротьби з УВО, ОУН. Борючись з останніми, польська влада немала ні найменшого права тероризувати українців, непов'язаних з націоналістами.


Ще в підтримку аргументу ненависті поляків до українців нагадаю, що поляки обзивали українців словом "бидло" до 1943 року , у другій Речі Посполитій 1918-1939 та і після., а не давно!!! Українофоб Віктор Поліщук пише, що ОУН післала на Волинь тільки 1000 (!!!) своїх емісарів. Вдумайтесь, тільки 1000 емісарів, що керували українськими селянами у протипольському повстанні! То чи могла би тільки тисяча (!!!) оунівських емісарів щось вдіяти, коли б між українцями та поляками не було ворожнечі, котру розпалила польська влада, своєю відвертою, націленою україножерною політикою???

Але Українці під проводом ОУН-УПА доказали у 1943 році, що вони не можуть бути бидлом, або талерантними терпилами-.

Тепер питання до всіх прихильників вибачення перед поляками:

Чому довоєнна Польща, позиціонуючи себе демократичною державою, нічого не зробила, щоб припинити українофобію простих поляків, чому ніхто з польських шовіністів не був притягнутий до відповідальності за розпалювання ненависті до українців???Тільки навпаки, заохочуючи антиукраїнські погроми, Польща розпалювала міжнаціональний конфлікт, втягувала простих поляків громити культурну та економічну інфраструктуру українців. Чому?

Всі претензії за події на Волині у 1943 році саме до польської влади за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та анти-українські погроми !!!

До речі, дуже важливий момент: поляків з Волині на початку намагалися просто тільки вигнати, були спеціально видані відозви забиратися геть з Волині у Польщу, що свідчить, що лише були мотиви вигнати поляків, а не їх вбивати, саме за те що вони були поляками, як брехливо пише у своїх опусах зоологічний українофоб Віктор Поліщук. Але поляки отримали від своїх політичних структур наказ -- нікуди не рухатися з місця, бо Польща втратить Волинь. Встановлення справжнього мотиву має велике значення, щоб визначити: чи насправді мав місце геноцид?

Брехнею є твердження Віктора Поліщука, що на Волині у 1943 році не було польских колоністів, котрих з версії Поліщука радянська влада виселила на північ Росії. Нещодавно вийшов в Росії книга совкового історика Александра Дюкова про події на Волині у 1943 році, у котрій міститься підбірка документів радянських органів щодо подій на Волині, що свідчать про наявність великої кількості польських колоністів.

Ось цитата з книги Дюкова:

3. Польское население Полесья и Волыни в отли-
чие от польского населения северо-западной части Бе-
лоруссии было в значительной части не автохтонным
населением этого региона, а – колонистами и проживало
в особых населенных пунктах – колониях. В межвоенное
время колонистами становились ветераны войн за неза-
висимость Польши, прежде всего ветераны войн против
Советской России. Они получали большие наделы зем-
ли за счет местных православных крестьян и селились в
особых населенных пунктах. Это была открыто колони-
альная политика Польши. И поляков-колонистов, как
правило, местное население ненавидело.


Документально підтверджена теорія з книги свідчить: націоналісти насамперед планували асимілювати або вигнати поляків, що спростовує мотиви геноциду за національною ознакою.

У критиці звіту групи українських істориків з назвою "Гора родила мишу. Бандерівську" Віктор Поліщук стверджує, що німецька влада не була зацікавленою у розпалюванні українсько-польського кoнфлікту. Але ж треба бути або безмежно підлим брехуном, або демонструвати приступи маразму, щоб не пам'ятати власної думки з праці власного авторства "Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА " про зацікавленість німецької влади стравлювати поляків та українців. У документах вище згаданої книги історика Александра Дюкова, читач знайде випадки як німецька влада закривала очі на українсько-польський конфлікт на Волині у 1943 році.

[w-poliszczuk.livejournal.com]


Віктор Поліщук називає себе українцем, щоб дуже вигідно з такої позиції "українця" обливати брудом українців, вимагати від них вибачення перед поляками за дії ОУН-УПА. Але у своїй книзі "Гірка правда" він сам визнає, що виїхав до Польщі в 1946 році разом з матір'ю та сестрами, використовуючи мамину церковну метрику, в якої означало, що мама полька і відповідно всі вони є поляками в очах польської та радянської влади.

В 1946 році згідно домовленостей між урядами срср та комуністичної Польщі, поляки, як громадяни 2 речі посполитої, що проживали на західних землях ( кресах ), які після 1939 року відійшли до срср, підлягали переселеню у польщу. Таким чином, згідно радянських та польських документів, Віктор Поліщук міг лише числитися поляком. В противному випадку, він як і не зміг би ні виїхати з срср, ні вїхати у Польщу.

Примітивною брехнею, розрахованою на ідіотів є його байка, що йому до польщі дозволили переїхати поляки, котрі займалися перевезенням колишніх своїх польських співвітчизників, знаючи, що він є українцем. Хоча він їхав, як він розповідає, використовуючи мамину метрику. Ще більшою нахабною брехнею є небилиця, що вони перед від'їздом "попалили радянські пашпорти", де нібито було вказано їхню українську національність:.
"Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР." ( Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 32 )
В сталінському срср 1946 року, де майже кожен крок громадянина контролювався НКВД, взагалі навіть неможливо було вільно пересуватись без документів не те що виїхати в іншу країну, спаливши власні документи. У наш час, громадянин, який бажає виїхати на постійне місце проживання в іншу країну ( що мало місце у випадку В. Поліщука ), зобов'язаний здати внутрішній паспорт громадянина та отримати відповідні виїздні документи. З цього може випливати лише висновок: фактично В.П., як і його родичі, у своїх паспортах значилися поляками, а не українцями.

І також ще раніше у 1944 році, не могли представники організації "Союзу польських патріотів" без згоди радянської влади ( НКВД ) перевезти його з спецпоселення у Казахстані для депортованих, в Україну, якщо б він числився у документах українцем, а не поляком. Інакше з позиції законодавства срср, такий самовільний переїзд в Україну з спецпоселення для депортованих вважався б втечею, за яку тоді вже НКВД відправляло у концтабори ГУЛагу. У своїй розповіді, він навіть словом не обмовився, які він подавав клопотання до НКВД, котре його депортувало, на переїзд в Україну і як без дозволу НКВД та без відповідних документів, лише за згодою старших ешелону переїзджаючих, він зміг переїхати в Україну. Таким чином, у власних паспортах та у документах НКВД він з своїми родичами міг лише значитися поляком, але в жодному випадку не українцем.

Віктору Поліщуку, як "історику" ще дуже повезло, що його ігнорували, а не тикали його ж рилом в його фальсифікації, якими малощо не у кожному абзаці усіяна вся його писанина. Тільки деякі польські та українські історики так тільки легко сказали, що його праці не є науковами, не вдаючись до глибокого аналізу його опусів. А там фальсифікації на фальсифікаціях та ще й на елементарному невігластві замішані. У нього ж мудака, із-за ігнорування українською діаспорою його "писань", розвинулася манія величі -- мовляв "я націоналістів викриваю, а вони взяли собі за поставу мене ігнорувати, щоб знівелювати значення моїх трудів".

Щоб знати чому важливо вияснити справжню національність Віктора Поліщука , треба як мінімум прочитати Розділ 2 з назвою "Тема і автор" книги Віктора Поліщука "Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця)", з 28 по 40 сторінки. У цій книзі та у своїх інших книгах, статтях та інтерв'ю він себе представляє українцем і стверджує, що з позиції українця він критикує ОУН-УПА:

"Пишу на тему ОУН-УПА з позицій українця, котрий не є комуністом і не є націоналістом. Пишу на тему, на яку з критичних позицій ніхто з українців досі не писав. Тож читачеві, як українцеві, так і полякові, належить дати інформацію. Тим більше, що народився я з батька українця і матері польки. Подана тут інформація про автора стосується виключно національного аспекту." (Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 28 )

До того, він неодноразово, як він пише, декларував себе українцем перед іншими людьми, в тому числі перед поляками у Польщі.

З його книги взнаємо, що різні громадяни колишньої 2 Речі Посполитої мали відповідну національність, на теренах земель Західної України (кресів) проживали громадяни 2 Речі Посполитої - українці та поляки. Національність була прив'язана до віросповідання.

Мамину метрику ( точніше сказати - костьольну метрику, а не церковну ), у якій зазначено, що вона охрещена в костьолі, він використав, щоб представити себе документально поляком перед польською владою:

"Згідно до порозуміння між урядами Української РСР і Польщі навесну 1946 року поляки мали виїздити до Польщі. І знов нас не було в списках до репатріації. В нас бо були пашпорти з зазначенням національності: українці. Тоді я написав до своїх рідних, котрі й прислали мені з мого міста метрику (свідоцтво) про народження моєї матері, в якій стояло, що вона хрещена в костьолі, а значить - полька. Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР. Я двічі рятувався від перебування під більшовиками: раз у листопаді 1944 року в Акмолінську, і тоді помогла мені полька Ванда Хоміч, і раз у Васильківському радгоспі на Дніпропетровщині, в лютому 1946 року." (Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 32 )

Але, як вище показано, він ( як і його родичі ) не міг мати запис у радянському "пашпорті", що він є українцем. І не відпустило б його НКВД переїхати з спецпоселення для депортованих у Казахстані в Україну у 1944 році, якби він не був поляком у своєму паспорті та у внутрішніх документах НКВД. Амністія стосувался лише поляків. Використовуючи амністію, він переселився з Казахстану в Україну.

Зовсім недоречним є його апелювання до небажання "залишатися під більшовиками" в Україні. Польща після війни також опинилася під більшовиками, в якій не менше знущалися над українцями чим в СРСР. Достатньо згадати лише операцію "Вісла", якою українців з етнічних українських земель, де українці проживали віками, депортовували на західну частину Польщі. В Польщі довгий час ще панувало радянське НКВД, наглядаючи за кожним кроком місцевих польських комуністів, що виражали волю більшовицької Москви. Якби справді Віктор Поліщук відчував себе українцем, у чому він намагається переконати наївного читача, то у б його голові ніколи не виникла думка залишити рідну українську землю та переїхати жити у Польщу. Цим фрагментом В. П. розраховує на не думаючого читача , який радше повірить цьому "аргументу" Поліщука, чим поставить його під сумнів.

Особливо замилує його байка, як вони в 1946 перед від'їздом у Польщу "попалили радянські пашпорти" , щоб не засвітитись ( як треба розуміти, перед польською владою) , що вони є українцями.

Таким чином, він немає права виставляти себе українцем у своїх опусах та інтерв'ю, коли документально він значився поляком. Ніхто до цього часу в інтернеті не звертав уваги на цю його брехню, що він є наче українцем.

(Далі буде)



Редаговано разів: 31. Востаннє 27/02/2012 03:12 користувачем Slavw.

У неті деякі ліберальні лакузи стверджують, що ніби поляки перед війною не гнобили українців.

Не треба брехати -- поляки знущалися над українцями і у після-феодальні часи, навіть зовсім недавно перед подіями
на Волині у 1943 році:
[zustrich.quebec-ukraine.com]

Ліберальний смерід щодо геноциду піднімається тільки тому, що повстання українців проти польських гнобителів у 1943 році не вписується у ліберальну парадигму, згідно котрої українці повинні були б далі толерантно лизати польським окупантам *****. Чомусь ліберали "забувають", що поляки почали погроми українців у 1941 році на Підляшші та Холмщині.

[www.referatik.com.ua]
[referaty.com.ua]
[www.lib.ua-ru.net]
[community.livejournal.com]
[community.livejournal.com]


Віктор Поліщук - історія національного каліцтва


"Приїхавши у 1981 році до Канади, Віктор Поліщук змінює орієнтацію. Тепер він українець. Цікаво, чи розповідав він про свого тата, жертву НКВД? Напевно, бо добросерді українці влаштовують його коректором в канадський тижневик "Новий шлях", друкований орган націоналістів-мельниківців.

Пізніше він їм віддячить:
[www.from-ua.com]

Цитата:
По прибытии в Торонто я работал корректором в мельниковском издательстве «Новый путь», где и столкнулся с просто зоологической ненавистью ко всему польскому и русскому. Я, воспитанный на польской, русской, украинской, западноевропейской классике, с первых же контактов с украинской диаспорой не мог примириться с таким мировосприятием. Но в скором времени оказалось, что ненависть мельниковцев к полякам и русским – это мизер по сравнению к ненавистью к ним со стороны бандеровцев.

Я вырос в украинской семье, знаю волынское украинское село, во время войны в Северном Казахстане работал с украинцами, жил на Днепропетровщине, знаю миролюбивую психику украинского народа. Столкнувшись в Канаде с неслыханной ненавистью к польской и русской нациям, я с этим фактом никак не мог примириться и потому решил исследовать первоисточник этого непостижимого тогда мной феномена.

Взагалі-то за такі заяви в Канаді подають до суду - за розпалення міжнаціональної ворожнечі. Як юристу, Поліщуку це добре відомо. Чому ж він промовчав, якщо сказане - правда? Та тому, що Віктор Поліщук тільки пише - "никак не мог примириться". Насправді, не тільки примирявся, а й ОУН-УПА прославляв, видаючи книжки у своєму видавництві. Допитливі можуть переконатися, заглянувши, наприклад, на вебсайт бібліотеки Запорізького національного університету: [library.zsu.zp.ua] (URL поновлено 2008-02-09) [library.zsu.zp.ua] - там знаходиться книжка"

Детальнiше: [www.quebec-ukraine.com]



Прибитих до дерева дітей у відомому віночку, убила божевільна циганка у, наскільки пам'ятаю, 1926 році. Фотографія взята з медичної літератури:
[www.forum.vosvoboda.info]
[www.google.com]
[www.rzeczpospolita.pl]



Редаговано разів: 9. Востаннє 28/09/2009 00:13 користувачем Slavw.

Українці -- жертви польського терору, котрі замовчуються фальсифікатором історії Віктором Поліщуком


"Важко встановити загальну кількість українських втрат. Дослідження з цього питання перебувають на початковій стадії. Різні джерела подають різні дані про вбитих, а сумніви найчастіше могло б розвіяти лише проведення ексгумації. Не полегшує справи й те, що українці часто не відрізняють акцій польської поліції, які проводилися разом з німцями, від тих, які здійснювало виключно польське підпілля. Отже, можна говорити лише про попередню оцінку втрат, а не про точне встановлення їх числа. На мою думку, у 1943-1948 рр., себто за весь період збройного польсько-українського конфлікту, від польських рук загинуло 15-20 тис. українців. Більшість із них становило цивільне населення, а також жінки і діти. З того числа 10-12 тис. українців смерть спіткала на теренах теперішньої Польщі. Отже, на Волині та у Східній Галичині загинуло десь 3-8 тис. українців. Варто ще раз підкреслити, що це лише попередні оцінки. Їх належить сприймати як вихідний пункт для подальших досліджень. При цьому не треба дивуватися з великих розбіжностей поданих цифр, бо така сама ситуація і з оцінками польських втрат, зазнаних від рук УПА. "


Джерело: Ґжеґож Мотика : Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій


Виникає питання: чому втрати польского мирного населення від ОУН-УПА слід вважати геноцидом, а втрати цивільного українського населення, вбитих поляками, -- ні?


(Далі буде)



Редаговано разів: 2. Востаннє 05/07/2009 23:12 користувачем Slavw.

Повідомлення занадто довге
Такий собі псевдоісторик, фальсифікатор Віктор Поліщук очорнює ОУН-УПА:

[anti-orange.com.ua]

Всі промосковсько-холуйські, шовіністичні організації та партії захоплюються його творчістю. Тут би і бувші комуністичні ідеологи позаздрили - стільки він для них роботи зробив. Найцікавіше, на мою думку, те, що Віктор Поліщук видає себе за українця, українського історика. Хоч з тих матеріалів, що є в інтернеті: мама Віктора Поліщука - полька і у всіх польсько-українських відносинах він займає польську сторону. В Польщі Віктор Поліщук захистив дисeртацію на тему ідеології українського інтегрального націоналізму. З фальсифікацій Віктора Поліщука, якщо їх сприйняти за правду, треба зробити висновок: в різанині 1943 року між поляками і українцями, винні тільки українці, а поляки святі, не вони, не польські націоналістичні боївки, АК , почали різню українців ще у 1941 - 42 роках на території Холмщини.

Віктор Поліщук називає себе українцем, щоб дуже вигідно з такої позиції "українця" обливати брудом українців, вимагати від них вибачення перед поляками за дії ОУН-УПА. Але у своїй книзі "Гірка правда" він сам визнає, що виїхав до Польщі в 1946 році разом з матір'ю та сестрами, використовуючи мамину костьольну метрику, в якої означало, що мама полька і відповідно всі вони є поляками в очах польської та радянської влади.

В 1946 році згідно домовленостей між урядами срср та комуністичної Польщі, поляки, як громадяни 2 речі посполитої, що проживали на західних землях ( кресах ), які після 1939 року відійшли до срср, підлягали переселеню у польщу. Таким чином, згідно радянських та польських документів, Віктор Поліщук міг лише числитися поляком. В противному випадку, він як і не зміг би ні виїхати з срср, ні вїхати у Польщу.

Примітивною брехнею, розрахованою на ідіотів є його байка, що йому до польщі дозволили переїхати поляки, котрі займалися перевезенням колишніх своїх польських співвітчизників, знаючи, що він є українцем. Хоча він їхав, як він розповідає, використовуючи мамину метрику. Ще більшою нахабною брехнею є небилиця, що вони перед від'їздом "попалили радянські пашпорти", де нібито було вказано їхню українську національність:.
"Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР." ( Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 32 )
В сталінському срср 1946 року, де майже кожен крок громадянина контролювався НКВД, взагалі навіть неможливо було вільно пересуватись без документів не те що виїхати в іншу країну, спаливши власні документи. У наш час, громадянин, який бажає виїхати на постійне місце проживання в іншу країну ( що мало місце у випадку В. Поліщука ), зобов'язаний здати внутрішній паспорт громадянина та отримати відповідні виїздні документи. З цього може випливати лише висновок: фактично В.П., як і його родичі, у своїх паспортах значилися поляками, а не українцями.

І також ще раніше у 1944 році, не могли представники організації "Союзу польських патріотів" без згоди радянської влади ( НКВД ) перевезти його з спецпоселення у Казахстані для депортованих, в Україну, якщо б він числився у документах українцем, а не поляком. Інакше з позиції законодавства срср, такий самовільний переїзд в Україну з спецпоселення для депортованих вважався б втечею, за яку тоді вже НКВД відправляло у концтабори ГУЛагу. У своїй розповіді, він навіть словом не обмовився, які він подавав клопотання до НКВД, котре його депортувало, на переїзд в Україну і як без дозволу НКВД та без відповідних документів, лише за згодою старших ешелону переїзджаючих, він зміг переїхати в Україну. Таким чином, у власних паспортах та у документах НКВД він з своїми родичами міг лише значитися поляком, але в жодному випадку не українцем.

Віктору Поліщуку, як "історику" ще дуже повезло, що його ігнорували, а не тикали його ж рилом в його фальсифікації, якими малощо не у кожному абзаці усіяна вся його писанина. Тільки деякі польські та українські історики так тільки легко сказали, що його праці не є науковами, не вдаючись до глибокого аналізу його опусів. А там фальсифікації на фальсифікаціях та ще й на елементарному невігластві замішані. У нього ж мудака, із-за ігнорування українською діаспорою його "писань", розвинулася манія величі -- мовляв "я націоналістів викриваю, а вони взяли собі за поставу мене ігнорувати, щоб знівелювати значення моїх трудів".

* * *

Ще одна брехня в автобіографії

Я вважаю, достатньо хоч один раз спіймати людину на брехні, щоб далі їй не вірити.

З інтерв'ю взнаємо:
"Андрію Борису з Монреалю: Ваші, як видно прихильника ОУН-УПА, запитання не стосуються суті проблеми, я б міг на них не відповідати, але заспокою Вашу цікавість: а) Перед приїздом до Канади я працював у містечку Явор адвокатом, а не прокурором, працівником прокуратури я був три роки після закінчення юридичних студій, виконуючи наказ влади Вроцлавського університету...."
[www.from-ua.com]

А в книзі "Гірка правда" читаємо:

"Ще працюючи в прокуратурі, я 1957 року намагався організувати в Яворі гурток УСКТ - Українського суспільно-культурного товариства. Були розліплені по всьому місту й повіті повідомлення про час і місце зборів. Приїхали активісти УСКТ з Вроцлава. Приїхало чимало лемків, зокрема з села Помоцне. Я мав коротку промову, вибрали правління гуртка, вирішили домагатися організації пункту навчання української мови в селі Помоцне. Все відбулося офіційно, на зборах був присутній представник Відділу внутрішніх справ райвиконкому, був хтось з міліції. Я ж їх усіх і вони мене знали - містечко невелике, а я був прокурором. Та й на цому і закінчилося..." ( ГІРКА ПРАВДА ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 35 )
[www.ukrstor.com] ... x.html#1.2

І далі там в інтерв"ю знаходимо вже старі знайомі маразми, зокрема, про входження ОУН-УПА в фашистський інтернаціонал і. д. Взагалі, повсюди, де тільки можна, розводить байку, що ОУН - фашистська організація, бо вона входила у фашистський інтернаціонал - колективне представництво партій фашистського спрямування. Насправді представники ОУН в якості гостей були запрошені в 1937 році на з"їзд НСДАП/АО - закордонної організації НСДАП, але організаційно до неї входити не могли, так як членами НСДАП/АО могли бути лише етнічні, расові німці, які не володіли іноземним громадянством. Ось такий спеціаліст по фашизму, та щей з дипломом доктора наук.

Ті відомості, які так часто повсюди цитує Поліщук з бандерівських джерел - для нікого ніколи не були секретом. Кожен читач може їх взнати в наведених Поліщуком джерелах і в контексті, а не висмикнуто для відповідного ефекту спотворення історичних обставин.

* * *

Деяка цікава інфа про Віктора Поліщука:

[www.quebec-ukraine.com]


* * *


ОБЕРЕЖНО - ПРОВОКУЮТЬ!

March 08, 2007
Йосиф Сірка, Торонто


У січні ц. р. я зустрів два рази інформацію про книжку Віктора Поліщука „Гірка правда” (Торонто-Варшава-Київ 1995) в „Українській Правді” та „УНІАН”, а, можливо, що оголошували її ще в інших газетах. І коли б це видання не пропаґувалося зараз (12 років після появи), то його можна було б забути, бо воно не варте того, щоб його читати – лють, злість та ненависть до українського визвольного руху – це ані не наука, ані не повчання, ані не інформація. У підзаголовку автор в дужках написав „Сповідь українця”. Почнемо з того, що сповідається той, хто хоче покаятись і позбутися гріхів, у православних і католиків грішники йдуть до духовної особи, від якої сподіваються „відпущення гріхів”. Отже, людина зізнається у СВОЇХ гріхах, які вчинила між сповідями або за життя. Це не стосується Віктора Поліщука
, оскільки він „сповідається” не за свої гріхи, а коли приглянутись, то він лише напів-українець, який сповідається перед поляками, про що свідчить і вся звинувачувальна література проти українського визвольного руху, яку використовував Віктор Поліщук. Отож, і вийшла не сповідь, а брехня, бо „сповідається” він не за свої „гріхи”, а за чужі, яких сам не скоїв, не був їх свідком, а лише „чув” та „читав” про ті гріхи переважно в польській та каґебівській літературі.
Щоб отримати більш ясну картину про „грішника”, то нагадаємо, що виїхав він з України як поляк на 21 році життя (1946) і прожив у Польщі до 1981 р., де працював юристом і останні роки прокурором. За чотири роки до виходу на пенсію він раптово (як прокуророві і в Польщі йому погано не поводилось!) еміґрував у Канаду, де знаходить, вже 56-річний, працю в українському видавницві, друкує свої статті в українській пресі, яку пізніше у своїх писаннях називає націоналістичною, а все націоналістичне, пов’язане з українством, засуджує, може почуває себе і далі прокурором? З морального
боку брати від людей гроші, а потім їх обпльовувати – принаймні не етично.

Коли б Віктор Поліщук видав книжку як спогади, то йому можна було б пробачити суб’єктивні судження, але у вступі він сам заводить читача в оману,називаючи книжку як: наукову, дидактичну, популярну. Не будемо заперечувати, що Віктор Поліщук пройшов важкий життєвий шлях і лише тому, що записався поляком, йому вдалося виїхати з Казахстану, куди його вивезла „визвольна радянська влада” з рідної Волині. З того часу він почуває себе зобов’язаним полякам. Тут нема нічого поганого, що людина вдячна за добро, яке їй зробили, але вдячність не повинна проявлятися
у злості, ненависті до того руху, якому не вдалося здобути хоч би такої свободи, яку мала Польща, а рух цей був революційним, чого Віктор Поліщук не може заперечити.

Якщо б Віктор Поліщук сам писав книжку, то це вказує на те, що він дуже багато начитався і тому себе хоче показати в ній як філософ, психолог, історик, мовознавець, політолог, літературознавець, теолог, юрист – одним словом всезнавець, який переплутав поняття науковости, дидактики, національности й націоналізму, справедливости й кари, організації і партії. Про брак наукового підходу до теми вже свідчать такі вислови як: „Десь я читав, що...” (стор. 46), або: „1981 р. доктор політичних наук, українець адвокат з Торонто, не міг сформулювати визначення „нація”...” (стор. 47), митак і не довідаємося, який то адвокат, що був „доктором політичних наук” (справді рідкісний титул серед адвокатів!) і загадкою залишається, чи він 1982 (чи пізніше) вже міг „сформулювати”!? Ненауковим є і повний передрук статті з „Енциклопедії українознавства”, порушуючи право видавця (повна
стаття на стор. 59-70). Говорячи про УПА, Віктор Поліщук не згадує „Літопис УПА”, якого зараз вже назбиралося 60 томів! Ні одним словом
„науково” не досліджує праці з цієї ділянки вчених П. Потічного, Б. Осадчука та ін., які добре відомі і в Польщі, оскільки вони є поборниками добросусідських взаємин між поляками й українцями.
Отож, не про науковість, а антинауковість у Віктора Поліщука може бути мова. Він добре знає польські джерела, які сповнені часто
ненависти до всього українського, але ні словом не згадує українські, з яких можна було б бачити польсько-українські взаємини у передвоєнний і воєнний час.

Писанина Віктора Поліщука продовжує традиції колишніх „фахівців” від КҐБ з тою відмінністю, що він вже не вживає терміну „буржуазний український націоналізм”, але у всьому іншому вона ототожнюється з отою гістерикою,нанавистю, злобою проти українського націоналізму, а через нього й до українського визвольного руху взагалі Закрадається думка, що автором цієї писанини був не тільки Поліщук, цю думку підсилює і часте повторення у різних розділах, чого один автор не робив би.

Антидидактичною писанина Віктора Поліщука є тому, що вона не сприятиме і не виховуватиме взаємоповагу між поляками й українцями, а підбурює поляків вороже ставитись до українського визвольного руху взагалі, а українців обурює своїм однобічним і дуже суб’єктивним ставленням до визвольного руху, якому сьогодні й можемо завдячувати самостійність! Гадаю, що навіть не можнасобі уявити, щоб хтось з ірляндців, басків чи інших народів, що століттями боролися й борються за свою національну незалежність, виступив з такою ненавистю й злобою та брехнею на рух, який тримав націю при житті, незважаючи на помилки, які траплялися на визвольному шляху.

Якщо Віктор Поліщук вирішив сповідатися перед поляками як українець, то мав би сповідатися також як поляк (мати полька) перед українцями. Тобто, повинен би „перебрати” на себе „гріхи” польських екстремістів. Отоді він би вийшов„справжнім” українсько-польським Христом, що взяв на себе провини інших, а без цього писанина Віктора Поліщука стала продовженням КҐБ (мабуть, тепер вже в підпіллі) в боротьбі з українським визвольним рухом. Витягування іпригадування появи цієї книжки в українських електронних ЗМІ , свідчать проте, що вороги українського визвольного руху не сплять, а все намагаються „підлити дьогтю” у процес становлення національної української
держави.

Отож, як то кажуть - не все золото, що блищить. А щодо Віктора Поліщука, то можна сказати: не все правда, що пише Віктор Поліщук Зате неправдою можна найбільше наробити галасу, а часом і лиха і
роблять його вороги української держави, які й намагаються використати Віктора Поліщука зокрема тоді, коли йдеться про визнання УПА. Зі зміцненням української самостійности зростають спроби хоч би гальмувати процес, який зупинити не можна. Тому слід тримати двері закритими перед провокаторами, яким дуже перешкоджає незалежна Україна і її визвольний рух!

Коли хтось хоче сприяти добросусідським взаєминам між двома самостійними державами, Польщею й Україною, то цього можна досягти безліччю іншими шляхами, які базуються на спільному майбутньому, а це такі проєкти, якнафтопровід Броди-Ґданськ або інші спільні економічні проєкти, від якихобидві країни користають. На рану, що гоїться, кислоту не підливають, минулепотрібно пам’ятати задля того, щоб воно більше не повторилося! Міждержавніта міжлюдські стосунки між цими двома країнами, громадяни яких можутьдомовитись без словника, зараз на добрій дорозі, але ОБЕРЕЖНО: провокатори були й будуть!


[www.homin.ca]



Редаговано разів: 2. Востаннє 10/08/2013 19:04 користувачем Slavw.

Повідомлення занадто довге
Польська "толерантність" до українців у фальсифікатора Віктора Поліщука


Ось як брехливо Віктор Поліщук представляє "толерантне" ставлення поляків до українців у власній книжці "Гірка Правда. Злочинність ОУН-УПА" :

Можна б насилу говорити про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків за те, що Польща впродовж багатьох століть володіла величезними просторами України, експлуатувала її. Але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду. Можна б навіть говорити про історичну зневагу поляків до українського народу, про применшування його значення, культури, звичаїв, мови тощо. Але - не про історичну ненависть поляків до українців.[271]

Про ненависть поляків до українців можна говорити тільки, починаючи від 1942 року, і то ця ненависть необгрунтовано скерована до цілого українського народу, до українців [271]


Як бачимо , вважає Виктор Полищук, ненависті у стосунках між українцями та поляками не було, ну в крайньому випадку, слід "насилу" вважати, що лише українці ненавиділи поляків, але в ніякому разі не можна вважати, що поляки навіть могли ненавиділи українців. І то, розважає Виктор Полищук, українці могли ненавидіти поляків ні за що інше, але лише за те, що Польща "володіла величезними просторами України, експлуатувала її". Але, підкреслює Віктор Поліщук, категорично у жодному випадку ніхто немає права навіть запідозрити поляків у ненависті до українців!!! З розважань Віктора Поліщука, створюється враження, наприклад, слово "бидло" польського походження, котрим поляки обзивали українців, означає щось лагідне та приємне. Не треба уважно вчитуватись у цей пасаж, щоб зрозуміти його маразматичність, розраховану на дебілів, у котрих не те що відсутні елементарні знання історії, а котрі навіть ніколи не чули про гоголівського "Тараса Бульбу".

Цікаво, як наприклад пояснив би Віктор Поліщук польське гноблення українців в Галичині в Австро-Угорщині ще на початку 20-го століття: [history-ukraine.livejournal.com] ? Зокрема, спровоковану бійку польськими студентами 1-го липня 1910 року, що вилилася у вбивство українського студента Адама Коцка: [history-ukraine.livejournal.com] ?

В іншому місці своєї книги В. П. наводить єдиний, далеко нерепрезентативний всіх випадків польсько-українських стосунків, приклад зневажливого ставлення поляків до українців:

....справді політика II Речі Посполітої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їх традицій, віровизнання тощо. Це дійсно була політика інтенсивної полонізації, про що свідчить хоч би факт, що в повітовому місті Дубні, в якому жило понад 40% українців, не було ні одної української початкової школи. Загалом кажучи: польська влада і громадська думка трактували українців, як громадян другої категорії, поляки часто без причини принижували українців. Здається, що вельми цікавою ілюстрацією пануючого до війни відношення певної групи поляків до українців є лист, писаний до мене 1992 р. з Чехо-Словаччини освіченим чехом, лікарем, котрий жив серед українців і поляків. Ось уривки з цього листа:

"На лікарському факультеті Львівського університету звичайно кожного року було 100-110 місць, а кандидатів чотири рази більше. Полякам забезпечувалося 80% мїcць, євреям 10 і українцям 10, проте ліміту для українців не дотримувалися, бо часто на їх місце приймали росіян, для прикладу на 10 місць приймали 4 росіян і 6 україців.

В мене була товаришка під час студій, полька, теж студентка того самого курсу Вона не була фанатичкою, знала, що я не поляк, позичала мені книжки, декілька разів ми ходили з нею в кіно, а раз навіть на танці Одного разу вона почула, що я розмовляю зі студентом-українцем по-українськи Від того часу вона відвернулася від мене, навіть не відповідала на привітання, поводилась гірше, ніж коли б я розмовляв зі студентом-євреєм по-польськи. Такої нетолерантності я не бачив у дубенській гімназії, під час перерв ми там розмовляли по-польськи, по-російськи, по-українськи, по-чеськи Більшість студентів у Львові були ендеки (націонал-демократи), а решта жила у страсі й прикидалася, що симпатизує з ними, котрих гаслом було "Польща від моря до моря" (від Балтійського по Чорне Море). Будь-яка дискусія була неможливою. І це діялося в переддень гітлерівської агресії на Польщу."

Тут був процитований уривок з листа абсолютно об'єктивної людини, щоб проілюструвати відношення деяких кіл поляків до українців, а також з метою перестерегти тих сучасних поляків, котрі нетолерантно відносяться до українців у Польщі.[278]

Незрозумілим лише залишається висновок В. Поліщука: чому навіть таке зневажливе ставлення поляків до українців, не слід розглядати саме проявом польської ненависті і чому воно не могло не викликати зворотної ненависті в українців до поляків -- історично-вічних гнобителів українського народу !? У демократичних державах аналогічний випадок вважається дискримінацією, і він міг запросто закінчитись цивільним позовом потерпілої сторони. Але, варто підкреслити, не лише одним таким подібним прикладом втілювалася польська ненависть. Польща, проголошуючи свою демократичність, замість того, щоб згладжувати етнічні протиріччя, цілеспрямованою державною політикою розпалювала міжнаціональну ворожнечу. На цьому ресурсі в супереч брехливим твердженням Віктора Поліщука про відсутність ненависті у поляків до українців подано значно більше промовистих прикладів польської "толерантності".

[w-poliszczuk.livejournal.com]



Головна теза книги Віктора Поліщука "Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця)"



Головне положення книги Віктора Поліщука "Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця)" полягає у тому, що українсько-польська ненависть була спричинена
лише діями ОУН-УПА, котра ще у 1929 році прийняла програмне положення про "усунення" всіх займанців (окупантів) з українських земель. Дискримінація українців польською владою руками поляків, на думку Віктора Поліщука, не становила чинника, котрий міг спровокувати українсько - польський конфлікт 1943 р., оскільки у довоєнній Польщі, як брехливо стверджує В. Поліщук, лише панувала просто легка зневага поляків до українців, котра не могла, на його думку, викликати ненависті до поляків. З побрехеньок Поліщука слідує начебто українці та поляки жили у добрих та дружніх стосунках. Можливо у самого В. Поліщука не виникло б відчуття ворожнечі, коли б його обзивали бидлом та ущемляли за ознакою його національної приналежності, однак це не означає, що подібна реакція спостерігалась би, об'єктивно, у кожної іншої нормальної людини. Якщо у своєму селі, з розповідей Віктора Поліщука, українці разом з поляками жили наче у дружбі та злагоді, то це означає, що так було у всій Західній Україні під владою Польщі. Розповіді старших людей про цей час правдиво свідчать, як польська влада та прості поляки насправді зневажливо ставилися до українців, трактуючи їх людьми десятого сорту, притісняючи їх у всіх сферах суспільного життя.

Mіжвоєнна цілеспрямовано - дискримінаційна щодо українців внутрішня політика Другої Речі Посполитої, очевидно, не могла не розпалити ненависті в українців до поляків та, таким чином, не вплинути на їхні стосунки у час війни. Пацифікація, нищення поляками православних християнських храмів, несправедливий розподіл колишніх поміщицьких земель на користь поляків у проведені земельної реформи, дискримінація при наданні державних посад і прийому на роботу, недопущення українців до рівних разом з поляками засобів одержання освіти -- були одними з головних з чинників українсько - польської ворожнечі. Зокрема , для прикладу, яку ще собі можна уявити реакцію православних віруючих Волині на факт масового руйнування поляками церковних споруд української православної церкви на території
Холмщини та Південного Підляшшя ( http://www.kholm1938.net/burzenie_cerkwi_w_latach_20-tych.html )?

УВО та пізніше ОУН приймала свої програмні тези, включаючи тезу про усунення поляків з українських земель, виходячи з думки, що польський простолюд, на котрий опиралась польська влада у своїй українофобській політиці, був відверто ворожо настроєний щодо державницьких прагнень українців. Наприклад відомо, що під час національно визвольних змагань 1918-19 років, українці ЗУНР ( Західно - Української Народної Республіки ) втратили столицю Львів головним чином завдяки участі переважаючого невійськового польського населення Львова у обстрілі з власних помешкань військових формувань українців, що таким чином, з історичних свідчень, завдало українцям дуже значних втрат та у кінцевому рахунку - втрату Львова.

[w-poliszczuk.livejournal.com]


Антинауковість праць Віктора Поліщука визнають інші вчені-історики:

Праці Віктора Поліщука були визнанні як ненаукові українським істориком Сергійчуком. З англійської версії Вікіпедії можна взнати про оцінку творів Віктора Поліщука як антинаукових вченими Рафалом Внуком та Ярославом Ісаєвичем. Нижче поданий переклад витримки з Вікіпедії:

"Польський історик Рафал Внук з Інституту Національної Пам*яті міста Лубін охарактеризував роботи Поліщука, як такі що належать до "паранаукової традиції" без наукової цінності, котрі представляють "національні та антиукраїнські погляди", і відмітив щодо використання Віктором Поліщуком перебільшених кількостей польських жертв від ОУН-УПА. Український академік Ярослав Ісаєвич, директор Українських Студій Національної Наукової Академії України, охарактеризував Віктора Поліщука "експертним практиком антиукраїнської істерії."

Детальніше: [w-poliszczuk.livejournal.com]



Редаговано разів: 5. Востаннє 02/06/2010 01:24 користувачем Slavw.

птица,приедь к нам в город я тебе покажу могилы 62 тыс расстреляных чел буковынским куренем.Полищук пишет ИСТИННУЮ ПРАВДУ,вкурил недоумок..

В своё время депутат Ровенского горсовета В. Шкуратюк заявил: "Я
горжусь тем фактом, что среди 1500 карателей в Бабьем Яру было 1200 полицаев из
ОУН и только 300 немцев"? Неужели такая " гордость" не претит
национальному достоинству украинского народа?! Международный трибунал в
Нюрнберге осудил не только нацистов, но и их пособников. Предание забвению
страшных уроков истории - путь в никуда. "26 марта 199 3 года газета -
Киевский вестник" . В Киеве, в Бабьем Яре, 29-3 0 сентября 1941 года были
убиты 33 771 еврей, а всего за два оккупационных года здесь было расстреляно
более 100 тысяч человек, преимущественно евреев. По другим источникам здесь
расстреляно 150 тысяч человек. Каратели-фашисты и украинские полицаи из
”Буковинского куреня“ расстреливали здесь не только киевлян, но и десятки
тысяч евреев-беженцев из западных областей Украины, Польши и Германии,
оказавшихся в начале войны в Киеве.В сентябре 1941 года в городе Виннице
расстреляно 62 тысячи евреев.

Канадский сайт [www.kackad.com]

Буковинський курінь займався охоронними функціями і його склад не приймав участі в розстрілах.

Фальсифікатор Поліщук взагалі ніколи не розвивав теми Буковинського куреня, не зрозуміло для чого ти з ним тут вліз?
Шкуратюк висловив власну думку, не підтверджену жодними свідченнями.

Я ще тему Поліщука, до речі, не закінчив.


Продовження: [w-poliszczuk.livejournal.com]


Я вважаю, достатньо хоч один раз спіймати людину на брехні, щоб далі їй не вірити.

З інтерв'ю взнаємо:
"Андрію Борису з Монреалю: Ваші, як видно прихильника ОУН-УПА, запитання не стосуються суті проблеми, я б міг на них не відповідати, але заспокою Вашу цікавість: а) Перед приїздом до Канади я працював у містечку Явор адвокатом, а не прокурором, працівником прокуратури я був три роки після закінчення юридичних студій, виконуючи наказ влади Вроцлавського університету...."
[www.from-ua.com]

А з книги "Гірка правда" взнаємо:

Ще працюючи в прокуратурі, я 1957 року намагався організувати в Яворі гурток УСКТ - Українського суспільно-культурного товариства. Були розліплені по всьому місту й повіті повідомлення про час і місце зборів. Приїхали активісти УСКТ з Вроцлава. Приїхало чимало лемків, зокрема з села Помоцне. Я мав коротку промову, вибрали правління гуртка, вирішили домагатися організації пункту навчання української мови в селі Помоцне. Все відбулося офіційно, на зборах був присутній представник Відділу внутрішніх справ райвиконкому, був хтось з міліції. Я ж їх усіх і вони мене знали - містечко невелике, а я був прокурором. Та й на цому і закінчилося..." ( ГІРКА ПРАВДА ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА (сповідь українця) ст. 35 )
[www.ukrstor.com]

І далі там в інтерв"ю знаходимо вже старі знайомі маразми, зокрема, про входження ОУН-УПА в фашистський інтернаціонал і. д. Взагалі, повсюди, де тільки можна, розводить байку, що ОУН - фашистська організація, бо вона входила у фашистський інтернаціонал - колективне представництво партій фашистського спрямування. Насправді представники ОУН в якості гостей були запрошені в 1937 році на з"їзд НСДАП/АО - закордонної організації НСДАП, але організаційно до неї входити не могли, так як членами НСДАП/АО могли бути лише етнічні, расові німці, які не володіли іноземним громадянством. Ось такий спеціаліст по фашизму, та щей з дипломом доктора наук.

Ті відомості, які так часто повсюди цитує Поліщук з бандерівських джерел - для нікого ніколи не були секретом. Кожен читач може їх взнати в наведених Поліщуком джерелах і в контексті, а не висмикнуто для відповідного ефекту спотворення історичних обставин.



Редаговано разів: 5. Востаннє 28/02/2012 09:35 користувачем Slavw.

Один з численних "перлів" Віктора Поліщука:

"Во всем мире и в любое время повстанческие движения формируются исключительно из добровольцев-повстанцев, а не по приказу (‘восстания’, спонтанные или определенным образом организованные, по семантике слова, не возникают по приказу). В то же время, уже в мае 1943 года, УПА состояла из «мобилизованных» в нее с применением террора не менее чем на 50%, а на переломе 1943/1944 лет «мобилизованных» в УПА было уже не менее 90%."
[russian.kiev.ua] ... html#mnt10

А тепер попробуйте виразити ці поліщукові відсотки ( 50% та 90%) кількісно, враховуючи, що УПА приблизно станом на травень 1943 р. налічувала шість тисяч вояків, якщо думати, що він не збрехав. Як відомо, до березня-квітня 1943 р. різні загони націоналістів обидвох ОУН не перевищували приблизно однієї тисячі чоловік. Після березня-квітня 1943 р. до УПА перейшло приблизно 5 тисяч чоловік з української допоміжної поліції, в яку йшли добровільно. З відповідної літератури також можна взнати, УПА за період від травня 1943 р. не зазнавала якигось великих чи навіть помітних втрат.

Мені цікаво зрозуміти, як кокретні ці відсотки від Поліщука могли б виразитись в реальній кількості УПА станом на кінець 1943 р. Невже УПА могла налічувала на кінець 1943 р. приблизно 30 тисяч вояків, якщо виходити згідно його відсоткових даних? Чи може я щось не враховую?

В тексті, звідки взята цитата, Поліщук докоряє Кульчицькому, що той називає УПА - повстанським рухом, і далі він "аргументує" своїми 50% та 90%, відповідно, що УПА такою наче не була.
А хочу зрозуміти, як можна прив'язати відомі кількісні дані про УПА до поліщукових відсотків. Якщо виходити, як я вище написав, що в травні 1943 р УПА складала приблизно шість тисяч чоловік, то
50% - це три тисячі добровольців. Якщо прийняти до уваги, що УПА не зазнавала якигось помітних втрат до кінця 1943 р., то ці три тисячі - це ( 100% - 90% (див. вище) ) = 10%. Отже тоді 90% має становити 27 тисяч. А разом 100% - це 30 тисяч. Чи не так? А з цього матеріалу [www.istpravda.com.ua] взнаємо, що згідно документів УПА на початку 1944 р. складала 6920 осіб. Тільки тими розрахунками легко показується, що Поліщук вкотрий раз маразматив. Я вам це виклав, щоб ви перевірили мою аргументацію, щоб не було сумнівів, що я правильно аргументую. Чи можна це все якось інакше пояснювати?

Крім того, я вже писав, що тих 5 тисяч, які перейшли в УПА з допоміжної поліції, ніхто примусом не мобілізовував ні в поліцію, ні в УПА. Не вся повністю українська шуц-поліція перейшла в УПА, що свідчить, що в поліціянтів був вибір. Якась частина українських шуц-поліцаїв пішла додому. Якусь частину вояків, про що можна взнати з відповідних джерел, справді мобілізували в УПА, але ж не в таких великих кількостях, як про це пише Поліщук. Німці пізніше перслідували тих поліціянтів, які пішли з допоміжної поліції. Може тільки це їх якось "примушувало" бути в УПА.

Його відсотки взяті з-під стелі.

Інформація для роздумів: [www.istpravda.com.ua]



Редаговано разів: 1. Востаннє 24/11/2013 20:33 користувачем Slavw.

Більше про фальсифікації Віктора Поліщука можна прочитати на сайті:
Фальсифікатор історії Виктор Полищук:


https://w-poliszczuk.livejournal.com/