Днями, ідучи вулицею, почув одну цікаву фразу. Якийсь тато настановляв свого дворічного сина, аби той не ходив по… Оце вже дуже велике питання, яке я поставив перед собою. Яким чином мені ще ходити вулицею пішки, як не по землі?
"Не ходи по земле", - сказав той тато, переймаючись чистотою малечих чобіток. Це все є зрозумілою побутовою турботою! Але ж, як то бути отій бідній дитині, коли рідна їй людина підказує не ходити по землі? Напевно, що те дитинча не має жодного уявлення стосовно асфальту чи плитки під своїми ногами. Воно з досвіду знає лишень тверду опору в себе під ногами, на яку спирається, щойно зробило свій перший крочок. Напевно що в нього вже є сформованим деяке уявлення щодо твердої опори, яку дорослі називають "землею". І як оте невинне дитинча, напевно, має себе відчувати, коли тато верзе подібні нісенітниці?
"Як то мені ще бути, як не йти по землі? А по чому ж мені ще ходити?", -
міркувало собі татове янголятко.
Тепер пропоную вам, дорогі мої фупчики, незвичний поворот в цій історії. Тато промовляв до своєї дитини російською мовою. Так ось, я стверджую наступне. Російська фраза "Не ходи по земле" має зміст лише за умови, коли вона є вимовленою (за характерного сприйняття оточуючої дійсності) людиною, яка перебуває під впливом російського менталітету на території України.
Яким чином російський менталітет вплинув на нашого тата? А все тому, що той тато є росьмукінцем: розмовляє російською мовою та споживає російський контент переважно з українського ТБ (як не дивно!). Власне, тому що його світовідчуття весь час перебуває в логіці російського буття! - А не української дійсності.
Українцеві ніколи такого й на думку не спаде, аби вжити українське слово "земля" у значенні бруду чи багнюки та побутових негараздів, з цим пов'язаних. Українці, не одне покоління яких виховане на Довженковій "Землі", знайомі з цінністю годувальниці-землі свого родючого краю, - ніколи й не подумають запропонувати будь-кому оминати землю при ході! Тим паче, коли звертатимуться до своєї рідної дитини.
