Так її звали.
До мене це дійшло згодом.
Насправді це було неважливо, як її звали.
У нас тривала феєрія.
90% складу фізфака ОДУ ім. Мєчнікова мали призвати до лав СА.
Бо саме був 1984-й і відкосити могли тілько кондові камуністи.
Отож. Пічялька. І всі бухали.
І в той вечір ми теж бухали.
Кімната на першому поверсі в колишньому будинку розпусти на Щєпкіна, 2.
І прийшла ВОНА.
Люда.
Біс зна , хто почув її дзявоління. А саме побажання.
Я. Я такий.
Хуйня тих проханнь. Жменька.
Тре було чашку кави. Тим більш, що кава вже була. У Люди.
На потребі був окроп.
Цукор... по бажанню.
Цікава жіночка.
Чому?
Бо ма'ать я єдиний відчув.
Не відморозився.
Від такого...
Простого...
Побажання. Мдя.
Ясно, що я не став слухати всі оті "нахуй надо", а тупо побіг з чайником окропу і пакунком пизженого цукру до тої дами.
Дами, такі да! Бо якщо б не дала, бо хуй би я би пейсав цю сумну повість наразі.
Отож. Підморгнув я Сафіні Яковлевніві, що куняла на вахті того вечера і побіг годити дєвачкє Людє.
Що була нівйєбєнной старухою у свої 33 роки для мене 18-ти річного студента.
Чи була вона бажаною?
Нінаю.
Чи хтів я її?
Нінаю.
Але сталося те., що сталося.
Згодом.
Після довгих мандрів.
Це ж Одеса. А як інакше там?
Отже, поки я випоював нещасне створіння (Люду) кавою, намалювався якийсь штемп, якого мусів нагнати копняками.
Вийшли однокурсники (нахуй нада!!!)
Все це гналося, як не варте уваги.
А що було варте?
