Ці офіцери НКВС-МГБ намагалися дискредитувати УПА
У «Долині смерті» – на місці масових захоронень жертв спецзагону НКВС – поблизу села Пащиха на Рівненщині відкрили пам’ятний знак. Ініціатором вшанування пам’яті людей, яких закатували «перевертні Сафата», стали місцеві жителі. Дослідники збирали свідчення родичів убитих та очевидців. Спецзагін НКВС Сафата Панасюка під виглядом УПА діяв на Волині у 1944-1946 роках.
«У цій «Долині смерті» спочивають вічним сном українські патріоти та їхні родини, закатовані бойовиками спецзагону НКВД з листопада 44-го по грудень 1946 року» – пам’ятний знак із таким надписом і зображенням калини й свічі постав у далекій від автошляхів місцині.
Криниці на Волинській височині сягають ста метрів глибини. Скільки замордованих людей отримали вічний спочинок не на цвинтарі, а в цьому зрубі, достеменно знали хіба що їхні кати, боївку яких очолював завербований енкаведистами Сафат Панасюк. Однак відомо, що лише з Пащихи тут покояться останки 35 убитих селян. У 60-х роках минулого століття замість криниці тут виріс пагорб, а в роки Незалежності постав хрест. Відтоді щороку в літню пору тут відбуваються панахиди за невинно вбитими земляками.
Софія Мартинюк із сусідньої Яблунівки знає, що тут обірвалося життя її тітки, вдови червоноармійця, і 17-річного рідного брата, учасника УПА. Про це розповіла їй нині вже покійна мама-зв’язкова УПА.
«До цієї криниці звозили з усього повіту. Тут спочиває мій рідний брат Ткачук Сергій Никифорович. Його псевдо було «Скакун». І тут спочиває моя тітка Ткачук Зося Іванівна. А дядько загинув на фронті. І за те, що дядько воював на фронті, її закатували, вивезли сюди, кинули в криницю. Багато тут наших односельців. Моя покійна мама нарахувала з нашого села, з округи, 47 людей. Вони їх зловили і катували тут, у Пащисі. Там клуня Чайки – там їх били, після того кров по стінах лилася. Вони ще були молоді – по 17-18 років… За те, що вони служили Україні, що були націоналісти», – розповідає жінка.
Софія Мартинюк каже, що цей загін спеціально знищував «передову молодь, найбільш активних і енергійних», видаючи себе за бійців УПА.
Те ж саме творилося і в сусідньому селі Дермань, свідчить ветеран УПА Василь Кирилюк.
«Дуже страшна була агентура совєтська. Вони мали віковий досвід – вони вбивали своїх, ви знаєте історію... Великий досвід агентурний, продажний. Наші сили, патріотичні, боролися, але витримати з ними не можна було. Чернов – начальник міліції – він був у Мізочі деякий час, а я з Дерманя, це цей район – щось пов’язане, то вони теж у нас створили криниці, і теж убивали і кидали, і називали своїх близьких бандитами. І вони знайшли ще тут Сафата. Вони співали гімн, рано вставали, співали пісні про УПА. У них була групка, яка приходила – «у нас дані про бандитів» – отой, отой, отой. Хто? Кращі селяни, кращі, розумніші, люди – «їх сьогодні треба забрати»... І кидали в цю криницю», – розповідає Василь Кирилюк.
За два роки діяльності перевертні банди Сафата знищили близько півтисячі людей, підтверджує історик Андрій Жив’юк. Редактор видання «Реабілітовані історією» посилається на довідку Наркома внутрішніх справ УРСР Рясного, надану наркомові внутрішніх справ СРСР Берії, згідно з якою, на території Західної України станом на 20 червня 1945 року в Західній Україні було створено 1567 таких спецгруп, 49 із яких діяли на території Рівненщини.
«Це довідка, підготовлена УКДБ у Рівненській області у 1968 році, тобто після завершення цих подій. У ній сказано, що на початку 1945 року Демидівським райвідділом УКДБ із колишніх учасників ОУН, які з’явилися з «повинною» в органи радянської влади, створені спеціальні групи для боротьби з підпіллям ОУН. Учасники цих груп перебували на нелегальному становищі… Була створена спецгрупа під керівництвом Зборовського Андрія Миколайовича (Сич), до складу якої входив Панасюк Сафат Андрійович, або Курик. Ця група діяла переважно на території Козинського району. Частина учасників вказаних груп була легалізована в жовтні-листопаді 1945 року. Інші легалізувалися 17 січня 1946 року, і включені до винищувальних батальйонів по райвідділах НКВД», – розповідає Жив’юк.
