Борщ --щі.
Хахахааа))))))))))))))

ну не знали каци борщу на той час
як і слова "бублік"

Отакої.

Любопытно, что в новом древе украинский и белорусский ближе к польскому, чем к русскому (русский ответвляется от польско-украино-белорусской группы, которая затем разделяется на три языка)
http://elementy.ru/novosti_nauki/430614/Lingvisticheskaya_evolyutsiya_skhodna_s_biologicheskoy



ПС Ну і щоб два рази не вставати ще трохи про індоєвропейську групу мов:

Звідси: http://en.wikipedia.org/wiki/Indo-European_languages

Останнє редагування: 6 вересня 2018 13:49:03 від BeeBumble

Давньоруська — вигадка: дослідник розповів, якою мовою говорили в часи Київської Русі

Якби ми раптом помандрували в минуле, на тисячу років назад, то цілком могли б порозумітися з предками. Адже розмовляли вони майже так само, як сучасні українці, пише газета “Експрес”.

— У часи Київської Русі писали церковнослов’янською мовою, а от розмовна дуже відрізнялася від неї. Говорили староукраїнською, яка звучанням, до речі, була доволі близькою до сучасної української літературної мови, — розповідає В’ячеслав Корнієнко, заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника “Софія Київська”, доктор історичних наук. — Це нагадує ситуацію з латинською мовою в Західній Європі, якою писали усі офіційні документи, а розмовляли старофранцузькою, старонімецькою… Люди говорили так, як їм було зручніше.

Уже в радянські часи вигадали таке поняття, як “давньоруська мова”. Тоді активно розвивали концепцію триєдиної держави, теорію братніх народів — українського, російського, білоруського, у яких нібито єдина держава, єдина мова і одна народність. Альтернативних думок бути не могло. Однак нині є історичні докази, що три східнослов’янські мови — українська, білоруська й російська — формувалися і зростали незалежно одна від одної.

— Звідки відомо про те, якою була староукраїнська мова?

— Основне джерело такої інформації — написи на стінах Софійського собору, яких тут понад 7000. Власне, це приклади того, як розмовляли тисячу років тому. Також такі графіті збереглись у Кирилівській церкві, у храмі святого Михайла у Видубицькому монастирі, церкві Спаса на Берестові. Їх вишкрябували відвідувачі собору. І хоч автори написів намагалися дотримувати церковнослов’янського формуляру, на стіни потрапляли елементи розмовної мови.

Зокрема, у написах на стінах Софійського собору уже з XI століття з’являються слова у давальному відмінку, тобто з закінченнями “ові”, “єві” — Петрові, Данилові тощо. Також вживаються слова у називному відмінку з закінченням “о” замість твердого знака, який характерний для церковнослов’янської мови. Зокрема, є запис про купівлю нової землі, що датується ХІ — ХІІ століттям. Тут зазначено імена з абсолютно типовими для нас закінченнями — наприклад, Марко, Данило, Михалько, Степко, Петро. Скажімо, якби це було церковнослов’янською, то мало б писатись “Петр”.

Також є написи, які розповідають нам, що вже тоді про поважну людину говорили у множині. Зокрема, зберігся запис про поставлення Іларіона митрополитом Київської Русі з волі Ярослава у 1051 році — “Ярослав поставили”. Також зберігся віршований запис: “О, горе тобі, Андрониче, ох тобі небоже”. От вам сучасна мова! Є звертання, відповідні закінчення.

— Такою мовою говорили й князі?

— Так. У нашому розпорядженні не лише написи, які залишав простолюд, а й ті, які вишкрябували люди з найближчого оточення князів — їхні дружинники. А навички спілкування вони переймали саме від своїх правителів. Додам, що деякі князі — наприклад, Всеволод Ярославич — знали декілька мов, отож у своїй розмовній могли вживати й іншомовні слова.

— А в ті часи лаялися?

— Звичайно! Очевидно, популярними були прокльони, адже донині зберігся цікавий напис — таке собі побажання Кузьмі, який вкрав у когось м’ясо: “Щоб тобі ноги сплутало”. А деякі грамоти містили й нецензурні слова з трьох літер! Тож можемо припустити, що й князі знали такі словечка.

Серце України, або Як Софійський собор став головним храмом країни

В'ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, заступник гендиректора з наукової роботи Національного заповідника "Софія Київська", знає про написи на стінах собору більше за інших.

– Дослідження графіті показали, що в Києві розмовляли тією мовою, яку філологи називають "староукраїнською", – розповідає В'ячеслав Корнієнко. – Вона трохи відрізняється від сучасної української. Але в цілому були подібні словоформи, відмінювання слів і побудова речень.

Більшість написів виконані церковнослов'янською. Але до цієї мови, яка є штучною для більшості людей того часу, починають потрапляти елементи розмовної мови оточуючого середовища. Поступово вони починають домінувати, і у 14 столітті староукраїнська по суті повністю розчиняє в собі церковнослов'янську.

Див. з 0:41

Дослідження написів часів Київської Русі на стінах Софійського собору - Українська мова :

Див. з 32:48



Див. з 1:16:20

Українська мова точно існувала вже в 11 столітті

Українська мова точно існувала вже в 11 столітті. Хоча, найімовірніше, вона ще на півтисячоліття старша. Але то припущення, а з 11 століття - факти.

Стіни Софії Київської дозволяють бачити на одному й тому ж матеріалі, як змінювалася наша мова упродовж останнього тисячоліття. Як виявляється, змінилася вона незначно, суттєво менше, ніж за той же час французька чи англійська мови.

За часів Київської Русі в літературі використовувалася церковнослов‘янська мова Кирила і Мефодія, що є діалектом болгарської. Натомість, українська мова була присутня в законодавчих збірках, князівських грамотах та в побутових написах.

Серед останніх були й чимало графіті Софії Київської. Чимало з них давно визнані наукою, введені в науковий обіг видатним вченим полтавчанином Сергієм Висоцьким.

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: "Господи помози рабу своєму Ставърови", "Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу", "Георгиеви и мечнику княжу Васильви", "Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ", "Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним", а також "Лазореви", "Григореви", "Григорієви", "Гаврилови", "Семенови", "Павълови", "Фсыпорови", "Даниловы", "Данилови", "Гнатови", "Федорови", "Феодорови", "Оугринови", "Василеви" тощо.

Характерне для української мови чергування "к" і "ц", "к" і "ч": "Господи помози Луцѣ владичину дияку".

Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське "ѣ" читалося як українське "і". Наявні в "Слові о полку Ігоревім", а також у численних літописах різнонаписання на кшталт "дѣвицею – дивицею" свідчать про те, що ѣ у "Слові о полку Ігоревім" вимовляється як "і", "и".

В російській мові церковнослов’янське "ѣ" здебільшого трансформувалося в "е". Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сидеть" – від церковнослов’янського сѣдѣти, "повелитель" – від повелѣти, "свидетель" – від вѣдѣти, дотепер збереглася споконвічна вимова.

Характерне для української мови заміна "ф" на "хв": "Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черньцями".

Характерні для української мови прізвища: "Іоан Сліпко", "інока Спысовича", "Иван Хоудый", "Жадько", "Неженович", "Янчин".

Чітка "ы" відповідно з правилами української фонетики: "роусьскый князь благый", "русьскыи кънягыни", "великый", "Всеволожа княгыня", "послухы" (свідки).

Кличний відмінок, властивий українській мові: "Святый Пантелѣмоне", "О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже".

Українське закінчення дієслів "-ити", "-іти": "Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе",

українське закінчення "у" в родовому відмінку однини чоловічого роду: "Аврам отмолися з того спору".

Властиве українській мові м'яке "ц" наприкінці слів: "чернця", "помилуй Валерця", "поможи Архипцю".

Типово українські фрази: "Никон псал въ неділу посередь съпаса","Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат", "Отпил крзу би ту коли" (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), "Попаше Коузьма порося" (автор кається, що їв у піст свинину), "мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет".

Останню фразу в книзі Висоцького переклали так: "Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…". А українського перекладу не потрібно.

Характерні для української мови імена: "Михалко", "Стипъко", "Гнат" поряд з "Ігнат", зрештою "Володимиръ" при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи.

Наприклад, на Софії Київської є повідомлення про купівлю "княгинею Всеволодовою" "Боянової землі" за 700 гривень "драницями": "А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь".

Яких тільки гіпотез не висловлювали російські вчені щодо того, що таке "драниці", доки не згадали українську мову. Плату було внесено шкірками соболів, "драницями", десятина з якої пішла на Софію.

Мова графіті за своєю суттю є архаїчною українською, з домішком церковнослов‘янізмів, та, подекуди, грецизмів. Усе це XI-XIV століття. До речі, простий народ навряд чи широко використовував навіть ці обмежені іноземні вкраплення.

Треба це поширювати по Фейсбуках, українці мають знати хто вони є.

Треба це поширювати по Фейсбуках, українці мають знати хто вони є.

Та українцям треба лиш показати російську - щоби доказати (= вслух почути й наочно, навіч побачити) її деслов'янізованість: їво-МФА: [ɪ̯ɪˈvo]-русскава -іба-каснаїзьічнава!

Це перша частина - спростування маячні про "адиннарод" та про "австро-венгерский генштап" який нас "вигадав" ,
мабуть багато хто бачив це відео, бо наразі - 1 млн. 126 939 переглядів:



це відео менш відоме -  2 частина, продовження, (наразі - 165 472 перегляди) більше часу йдеться про те, що ще за часів Богдана Хмельницького, московити з українцями спілкувалися через перекладачів.
Багато свідчень і документів:



З опису під цим відео:

Предки россиян и украинцев не признавали друг друга как "единый народ" - они разговаривали на разных языках и не понимали друг друга. "Украина, о которой умалчивают российские СМИ" - https://is.gd/3Y6EC4, "Живуча помилка Ломоносова" - https://is.gd/Lnob9K.
0:26 - "один народ"
2:47 - Переяславская рада 1654 г.: разные языки, менталитет, взаимонепонимание
5:46 - использование названия Украинцы в 17 веке
6:29 - царские послы, переводчики и украинцы
10:31 - все письма с Украины на украинском языке в Московии переводились
12:20 - Пётр I и перевод укр. языка
13:27 - письма Гетманов на укр. языке в архивах РФ
24:12 - Екатерина II: сделать украинцев - русскими!
25:55 - в древней Руси не существовало "единого языка и народа"
33:56 - XVIII-XIX вв. - свидетельства российских чиновников и рос. генштаба: украинцы - иностранцы; потребность в переводе укр. языка; на укр. языке говорит вся Украина; украинцы и русские - исстари ненавидят друг друга
46:41 - укр. язык (малороссийский и др. его названия) - самостоятельный язык, а не наречие польск. или русского
48:24 - имперские фантазии М.В. Ломоносова об украинском языке
50:50 - "Энеида" Котляревского 1798 г. на народном украинском языке
51:20 - XIX в. - украинский язык или "малороссийское наречие"?
1:03:21 - русские издавали украинские песни еще в XVIII веке
1:04:12 - "На бережку у ставка" - любимая украинская песня князя Григория Потемкина
1:06:47 - XIX-XXI вв. - русские не понимают украинский язык без словаря и перевода
1:10:50 - "свидомый" это не оскорбление, а комплимент

Та українцям треба лиш показати російську

Йдеться про українську 11 сторіччя, про це мало відомо, це дослідження написів на стінах Софії Київської - останніх років.

Незрозумiло, як "писанi" написи доводять розговорну мову?
 

Українська мова точно існувала вже в 11 столітті

Посилання чомусь не працює, ось інше:

http://zahystmovy.org.ua/українська-мова-точно-існувала-вже-в-11/

Є такий канадський лінгвіст - Paul Jorgensen
Подивіться його ролик How Different Are Russian and Ukrainian???
https://youtu.be/CQLM62r5nLI

Незрозумiло, як "писанi" написи доводять розговорну мову?

Та не зважайте, мабуть просто це не ваша тема.

тема дуже цiкава
але
ваши доводи, що писменна мова е доказом повсягденного спiлкування укр народу
ддя мене неприемна ..

германцi, франки, римляни - писала латинью
це не е доказом що вони латинью спiлкивалися ..

 

неможливо завдяки пИсьма
зрозумiти мову спiлкування предкiв
така моя думка ..
у вас iньша..
поговоремо ?
 

неможливо завдяки пИсьма
зрозумiти мову спiлкування предкiв
така моя думка ..
у вас iньша..
поговоремо ?
 

якою мовою з тобою говорити, якщо ти ні однієї не знаєш. Це не запитання

мiй рiдний англiйський
на укр  форумi бажаю спiлкуватись укр мовою - я еi знаю дуже добре
 

я еi знаю дуже добре

Ліда Ліда, Боже Боже

повернемось до теми
як завдяки письменноi графiтi, можливо зрозумiти мову якою спiлкуеЦЦя народ ?
ась??
 

менi дивно
коли якесь чМо  у софii, пiд час богослужиння, зануриться за колону
iпочне там царапати свою молитву
старославяньською ..
 

якийсь дивак, увімкнув тупий тролінг 
не зрозуміло, як він збирається за допомогою тролінгу довести комусь те, що йому самому не зрозуміло
але так хоче поговорити

неможливо завдяки пИсьма
зрозумiти мову спiлкування предкiв
така моя думка ..
у вас iньша..
поговоремо ?
 

дурнику, завдяки письиу можна зрозуміти як розмовляв той хто пише, аналізуючи граматичні помилки, стиль

Українська мова в Київській Русі

10.08.2012 р.

В Соборі Св. Софії, де Президенти часом моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.


Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького)

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав.
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.


Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословян ську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.
Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.


“в морі”

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.


Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
– кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
– закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
– форму дієслів без «Т»: пече;
– дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
– дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
– м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
– прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;


Приклад кличного відмінку іменників

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для хуйло з Медведєвим:

«чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»


“порося”

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».
З ним солідарний акад. Шахматов:

«Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» . 

А фотооригінал? – «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»


Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.


Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).


Напис “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…”

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонально го духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО

Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

P.S.:  В разі копіювання зображення графіті посилання на цю сторінку є бажаним.

P.S.:  Автор вітає поширення цієї інформації. Водночас, зважаючи на можливі «модифікації» матеріалу в процесі поширення, хоче нагадати читачам, що початкових версій дві – одна тут, а друга (трохи стисліша для видання «ПіК України») – на сайті «ЗУСТРІЧ».

Джерело: http://redchenko.com/?p=175

Є такий канадський лінгвіст - Paul Jorgensen
Подивіться його ролик How Different Are Russian and Ukrainian???
https://youtu.be/CQLM62r5nLI

 

Щоб тобі ноги сплутало”.

В нас (тернопільщина) ходить лайка "шлях би тебе трафив" - щоб ти в дорозі пропав

Шляк би тя трафив!" (чи не найпоширеніша лайка в Галичині, Польщі; побутує також у словацькій мові; оригінально ж на їдиш та по-німецьки мові також означає: "Щоб тебе параліч/удар побив!")
 

Гарна гілка, але багатьом вона вряд чи допоможе. Тумаком народився, тумаком помре...

І ще:
Щоб тебе нагла кров  заляла!

Україна складала ядро Київської Русі

мо кому тре? (101 140)

вангую, без норманів не обійшлося...

вангую, без норманів не обійшлося...

Авжеж - нормани "руотсі" ("гребці") - сова натягнута на глобус.
 
ОСТАТОЧНИЙ НОКАУТ НОРМАНІЗМУ! Лекіця історика Олександра Палія



Лекція історика Олександра Палія:

"...Перських історик Бал-амі, пишучи про події 644 року на Каспійському морі, дає цитату місцевого володаря Дербенту Шахріяра правителю арабів, які тоді захопили Персію. Замість данини Дербент був готовий платити військовою службою - стежити, щоб з півночі Не вдиралися хозари і… руси … Ще раз нагадаю, це 643-44 роки, коли ніяких варягів чи норманів ніде в природі за межами Скандинавського півострова не існувало, а чи існували вони хоча б у Скандинавії, теж ніхто нічого достеменно не знає, просто за браком даних, принаймні про них ніхто не знав ніде на плагнеті Земля (перші згадки про норманів - це дані про набіг на Англію в 790-роках нашої ери). І от що пише правитель Дербенту в 644 році: «Я перебуваю між двома ворогами: один - хозари, а Інший - руси, які суть вороги цілому світу, особливо ж арабам, а воювати з ними, крім тутешніх людей, ніхто не вміє. Замість того щоб плаити данину, будемо воювати з русами самі й, власною зброєю, й будемо утримувати їх, щоб вони не Вийшли зі своєї країни».

Таких згадок про русів у 6-7 столітті в арабів і персів відомо загалом Три: крім Бал-амі ще одне у історика початку XI ст. ас Са'алібі і друге у прикаспійського хроніста Захір ад-діна.  Це компетентні історики, вони пишуть про власний регіон, базуючись на стародавніх хроніках.

Але що цікаво - в першій великій арабській історії автора ат-Табарі на цьому ж місці згадані хазари і алани, а не хазари і руси.

Що це означає? Вочевидь, лише те, що алани були настільки близькі до русів, що їх можна було легко плутати. Якщо руси - роксолани, то яка різниця персам чи арабам, хто їх атакує з півночі - роксолани чи алани? Ніякої. Араби пишуть що це алани, перси, які живуть ближче, уточнюють, що це руси...

Взагалі, давні східні повідомлення про Русь, не лише ці, а їх десятки - це фінальний нокаут норманізму, тобто спробам вивести Русь від варягів, шведів чи якихось міфічних фінських веслярів.

Після всіх цих даних арабів, про русів, які п’ють кумис, тобто кобиляче молоко, носять шаровари, носять шапки зі шликами, мають ватажків з сарматськими назвами жупани, мають вождів-каганів, тощо мені жаль прихильнків норманської чи фінської версії русі. Це люди, які вчепилися за чужу брехню, тільки тому що вона давня і освячена фальшивими авторитетами.
А ще ж є історія про Острів Русів, записана у арабів. Я про неї вже розповідав. У арабів ідеться про три князівства русів - Куявію, Славію і Артанію. І от Славію московити запихували аж у Новгород, а Аратнію ледь не в Ерзю.

Русь початкова і Артанія - на Острові Русів, за 120 км на південь від Києва, там де Ірдинь і місто Родень.
Все як писали давні араби - болота, острів 3 переходи (90 км) довжиною між руслами Дніпра, на традиційному водяному шляху, пагорби з фортецями, розташовано за 4 переходи (120 км) від Києва, між Хозарією і Дунайською Болгарією, причому, як писали араби, Київ ближче за цю Артанію до Волзької Булгарії (Татарстану).
А російські і радянські "вчені" у своїх брехнях запихали цю Артанію аж в Ерзянію...
На початку цього Острова Русів, до речі, не лише ріка Рось, ріка Ірдинь і місто Родень (які явно перекликаються з Руссю і Артанією з середньовічних східних джерел, названих так, імовірно, за іменами племен роксоланів і аосів).
Тут же, на цьому вірогідному Острові Русів, досі є село Руська Поляна, урочища Урсалове і ПрусИ.
Як це все можна було не бачити радянській науці в локалізації ранньо Русі і Артанії?
Дуже просто, якщо заплющити очі..."

Населення Київської держави розмовляло староукраїнською мовою – історик
01 березня 2020

https://www.radiosvoboda.org/a/30462192.html

У Київській державі, в Україні-Русі, окрім писемної церковнослов’янської мови, існувала розмовна мова, наближена до сучасної української мови. До того ж, уже тоді використовували українську «побудову» слів, і князь Володимир ніколи не був «князєм Владіміром». Про особливості української мови княжих часів Радіо Свобода розповів доктор історичних наук, заступник генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» В’ячеслав Корнієнко, який досліджує графіті (написи) Софійського собору в Києві.

– Ту мову ми називаємо староукраїнською. Зокрема, наш філолог Віктор Мойсеєнко, дослідник Реймського Євангелія, виявив: автор Євангелія переписав наявний текст, відтворивши особливості церковнослов’янської мови в українській редакції. Деякі уривки він писав так, як чув, – деякі виправляв, якщо бачив, що неправильну літеру написав, виправляючи її згідно канону церковнослов’янської мови.

Реймське Євангеліє – церковно-слов'янський пергаментний рукопис XI і XIV століть. Ліворуч текст написаний кирилицею, а праворуч – глаголицею. Кирилична частина була написана близько середини ХІ століття (ймовірно, в київському скрипторії при Софійському соборі)
Зазначу, що у мовних особливостях Реймського Євангелія – найближчі аналогії з найдавнішими графіті Софійського собору в Києві​

– А щодо написів (графіті) у Софійському соборі?

– Чимала кількість українізмів фіксується в XI-XII столітті: ми проводили підготовку до друку написів на хорах Софійського собору і, наприклад, там є напис XII століття «соромно бути», також є згадки про князя Володимира – і, до речі, на наших графіті він ніколи не був «князєм Владіміром». А кримінальні справи та торгові суперечки розглядали на суді, а не «на судє».

У написі про похорон князя Ярослава написано: «У 6562-ге (1054 році) місяця лютого 20-го успіння царя нашого в неділю у тиждень мученика Феодора». Тобто, успіння, а не «успєніє».

– То який висновок можна зробити?

– На підставі сукупності результатів досліджень та вивчення писемних пам’яток ми можемо впевнено сказати: у середовищі населення Київської держави розмовною мовою була та, яку можна назвати староукраїнською, як її філологи називають.

Взагалі, на сьогоднішній день на стінах Софійського собору ми зафіксували понад 7 тисяч графіті, виконаних такими мовами: церковнослов’янською української редакції, причому як кирилицею, так і глаголицею, грецькою, латинською, польською, вірменською, німецькою, чеською та англійською.

– Українська мова є соковитою, серед іншого, має чимало лайливих слів. Як ви думаєте, чи українці тоді лаялись?

– Звичайно, люди таку специфічну лексику знали. Ми на стінах Софійського храму деякі лайливі написи знаходимо, деякі з них дуже близькі до сучасної нецензурної лайки. Тим не менше, написів небагато – думаю, люди розуміли, що перебувають у храмі і то не місце «виявляти стосунки».

– Повернімось до церковнослов’янської мови: чому вона була такою популярною?

– Церковнослов’янська писемна мова була універсальною, її розуміли слов’янські народи: мова сформувалась на основі моравської й болгарської мов. Церковнослов’янська мова поступово втягувала у себе елементи розмовної мови, і на XIV століття розчинилась у розмовній українській мові.

ДОВІДКА:

Реймське Євангеліє – його кирилична частина є пам’яткою української мови XI – XIІ століть. Написана, ймовірно, в київському скрипторії при Софійському соборі. Другий уривок, написаний глаголицею в XIV столітті, походить із Хорватії. Нині Реймське Євангеліє зберігається в бібліотеці Реймса.