Оцінкою майна, худоби, збіжжя і т.п. займалась польсько-радянська комісія, яку очолював війт. Переселення здійснювалось ніби за бажанням громадян. Але яке там було бажання, коли на кожному кроці українців зустрічала смерть. Був просто грубий, нелюдський тиск з боку польської влади щодо нас українців. І як вона не маскувалась, мовляв, депортація робиться добровільно, але правди ніде діти. Правда була на очах. Все було примусово, про що стверджують очевидці.
Кордони між людьми (державами) ще з давніх часів робили політики. Для прикладу візьмемо розповідь Юрія Боровця у книжці «Шляхами лицарів ідеї і чину». У ній автор згадує: «Коли на початку двадцятого століття сильні держави світу знову ділили наші землі, то англійський політик Керзон перетягнув олівцем по карті через ріки Сян, Буг, і з того часу ця лінія одержала назву «Кордон Керзона»». Власне цю лінію з малими змінами сильні політики світу в Ялті і Потсдамі зробили кордоном між російською імперією і комуністичною Польщею. Відрізаними стали наші терени, де проживало понад мільйон українців: Холмщина, Любачівщина, Ярославщина, землі Перемишля, Сяноччина і великі терени Лемківщини аж під Краків. Вони споконвіку служили вікном на Захід. І цього разу кордон визначив не народ. Українці, звичайно, зазнали великих матеріальних і моральних втрат. Комісія визначала вартість майна «на око».
В офіційних документах було сказано, що для переселення населення з Польщі в Україну буде надано необхідний транспорт. Однак з транспортом були великі проблеми, бо йшла війна. Москалі казали: «Нам надо фашистов бить, а не вас переселять. Подождете!»
Тут стріляють, палять села, а народ український терпить. Батько зробив криївку в саду, щоб ховатись від нападів польської банди. Вже деякий час наша частка майна була на залізниці с. Горинець, а ми ще приживали дома. Наші документи на депортацію були оформлені 23.03.1945 р., а виїзду чекали до 31.04.1945 р.
О дев'ятій годині вечора подали на залізницю товарні вагони. Завантажували їх до третьої години ночі. Адже відправляли в Україну багато людей – 450 родин. Поширювались чутки, що наш поїзд підірвуть, не доїжджаючи до станції Новини Горинецькі (хутір). Була польська влада, але залізницею керувала радянська адміністрація. Попереду поїзда поставали дві порожні платформи, бо могли бути колії заміновані. Поїзд рухався повільно. На ст. Рава-Руська ми прибули о п'ятій годині ранку. Радянські прикордонники почали перевіряти і нас запитали: «Голуби есть? Оружие есть?» Мій брат мав у клітці дві пари голубів.
– Или открути головы, или отдавай голубей сюда! – вимагали прикордонники. Брат зі сльозами віддав голубів з кліткою.
Після ретельної перевірки всього ешелону поїзд відправили через Жовкву на Львів. На головному двірці Львова полонені німецької армії вели розчищувальні, будівельні роботи.
Як пояснив уповноважений, наше місце поселення було у с. Борщевиці, але воно вже було зайняте переселенцями, які прибули швидше. І наш поїзд відправили далі на схід, до станції Золочів. Туди ми прибули на 11 годину дня 1-го травня 1945 р Була гарна сонячна погода. Нас зустріли представники районної влади з рознарядкою. Наша сім'я обрала с Єлиховичі. Батько облюбував глиняну хату під бляхою. З неї мали виїжджати поляки. У цій хаті ми й поселились: батько, мати, брат Михайло, сестра Стефанія з чоловіком Степаном Косминою, молодша сестра Іванка і я.
За те майно, що залишилось у Польщі, ми одержали доплату – 300 крб.
Спочатку декотрі місцеві мешканці ставились до нас вороже, зневажливо. Обзивали депортованих: переселенцями, поляками, лемками, західняками. А в Польщі обзивали нас поляки: бандерівцями, кабанями... Ми думали, що хоч від українців будемо мати підтримку, але її не було на початках. Слава Богу, що згодом на нас почали дивитись краще і ліпше ставитись до нас. Ми порозумілися і навіть здружились з місцевим населенням. Стосунки і життя внормувались. Почали одружуватись місцеві хлопці на наших дівчатах і навпаки. Брали переселенців за кума чи куму Дружно ми й дожили до того часу, що Україна стала незалежною. І добре пам'ятаємо, як насильно втягували людей до колгоспу, як працювали в колгоспах, як нам оплачували за нашу працю.
Тепер маємо вільну Україну і зазнаєм інших труднощів. Але і так все не буде, надія на краще життя не пропала. Однак якось моторошно на душі, коли щось не ладиться. П'ятдесяту річницю депортації кримських татар Верховна Рада України 2-го скликання вшанувала хвилиною мовчання, а про депортацію населення із Закерзоння навіть не згадала.
Я прожив в Україні все своє свідоме життя. Працював на шахті, одружився тут, виховав дітей. Маю друзів і поважаю людей. Люблю і поважаю Україну і ту землю, де я народився, звідки походить моє коріння. Ми не винні, що з нами зробили політики. До переселення змусили нас вони.
Я пам'ятаю, як звали мого діда, бабцю, вуйка, вуйну та інших родичів. І хочу, щоб мої діти, внуки знали про своє родове коріння. Хочу щоб вони навчились цінувати і шанувати життя на землі. Адже краще гірка правда, ніж солодка брехня. Ще стоячи перед Пилатом, Христос сказав: «Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину».
Ой як потрібні нам сьогодні людське одкровення, сумлінна праця, шана і любов. Бо без них вимремо, як динозаври. Як казав філософ: «Великий скарб – мудра голова, а ще більший скарб – мудрість життєва». І жити потрібно. Одне слово, ми живемо – і в самому житті вже наше щастя.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/lubacivsin/aksobmatinebulapolkoutounaseviknovletilabgranataIvan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine: https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0