Повідомлення занадто довге
многа буков, но кому интересно, попытайтесь осилить. что-то в этом есть. вывешиваю с разрешения автора..
===Державна Українська Мова Спочатку було СЛОВО… Мало хто в Україні й за її межами цей біблійний вираз відносить до проблем сім’ї, батьківства і дитинства. Дехто свідомо замовчує цей зв'язок. Багато хто в Україні знав про сталі чоловічі традиції міста Миколаєва, в якому гармонійно співіснували мовні традиції Росії та України, де мові мешканців характерне правильний, виважений, шанобливий і дбайливий підбір слів при спілкуванні, особливо з особою протилежної статі. І такий підбір слів не лише запорука щасливої долі сім’ї та шлюбу, а й відкрита дорога у довге щасливе майбутнє життя. …І найкращий лікар. Особливо від «чоловічих хвороб», для лікування яких світова фармацевтика виробила безліч «Супер…» і т.п. ліків. На порозі нової ери у житті людства більш важливим є не погляд у минуле, як того прагнуть І.Фаріон, Д.Гринчишин та інші, а зосередження уваги на розвитку мови як засобу спілкування і порозуміння, в першу чергу на рівні родини, на рівень якої державою перенесено основний важіль виховання наступних поколінь. А в такому відповідальному ракурсі всі спроби сприйняття мови як гру слів доцільно відкинути. Найбільш актуальне це для Державної Української Мови. Кілька днів тому в ефірі радіостанції «Свобода» біля години тривала дискусія на тему піднесення української мови із недвозначними натяками на неправомірність Закону України «Про засади державної мовної політики». Людина, приїхавши 20 років тому із Сибіру в Україну, не знаючи її мову, почала її вивчати і зараз безапеляційно заявляє про недосконалість російської мови порівняно з українською. Один з респондентів висловив твердження про суржик, як мовне з'єднання російської й української лексики. Та попри всі такі розмови і «Свобода», і палкі захисники академічності української мови далекі від сутності Державної Української Мови, яка мала б покласти край чварам у багатонаціональному українському суспільстві, особливо на фоні об’єднавчої, між Заходом і Сходом, місії України. Тож для початку декілька відомих тез. В основі російської мови – слово друковане. «Прорубуючи вікно» у Європу і Світ за поданням Петра І російська мова збагачувалася іншомовними термінами, і велич російської мови як у міжетнічному порозумінні, так і в спільному із Світом науковому і професійному визначенні слів, витонченій фразеології. А згодом і Катерина ІІ запросила до Росії німців: як вчителів-просвітян, і як посередників. Тут доречно дещо пояснити. Керуючими перших російських мануфактур були саме німці. Про їхню посередницьку роль – трохи пізніше. Тож українська мова – переважно розмовна і в силу тривалої боротьби за власну державність – ще й ізольована, самобутня, а від того, в більшості випадків, малозрозуміла, може тому й так багата синонімами тих чи інших понять, уособлених численними виразами схожих за змістом слів. Може тому серед двох українців – три гетьмани. Яке ж тут може бути примирення, а тим паче любов. Не говорячи вже про стосунки чоловіка й жінки, котрих бог створив рівними (за своїм прообразом), та в наш час, на рівні гендеру, між якими існує суттєва нерівність. Місяць тому в «прочтениях» радіоканалу «Релакс-радіо» почув вислів ізраїльського письменника Алюса Оза: «Дружба між чоловіком і жінкою (не в розумінні подружньої пари) – річ доволі рідка і набагато більш дорога, ніж любов: любов, за сутністю, річ доволі груба і не надто витончена порівняно із дружбою. Дружба уособлює в собі і певну душевну витонченість, і щире вміння вислухати, і досконале відчуття міри». Не випадково мною зроблено вставку при перекладі з російської висловлювання, яке зачепило багатьох слухачів, особливо жінок. Адже для багатьох жінок любов – облуда, спосіб «заарканити» чи «прив’язати». Адже з давніх часів жінка прагнула обрати за батька своєї майбутньої дитини фізично сильного і розумово здорового чоловіка. Не дивно, що російська мова звеличує чоловіка, відсуваючи жінку на другий план. Українська мова ж звеличує жінку-матір. Поклоніння перед її муками народження та виведення у світ нової людини відзначено численними статуями Діві Марії на заході України. Та не випадково вся країна здригнулася від звістки про жорстоке зґвалтування дівчини у Миколаєві, славетному місті корабелів, де як ніде в Україні шанували жінок, не залежно від віку. Приємне враження від висловлень екіпажу однієї з маршруток, у стареньких ПАЗах, про їх безпеку саме для жінок, коли після холодного мусону в новенького «Богдана», за один круг, розсипалось шасі. Така шана жінки формувалася й німецькою діаспорою Миколаєва. Та треба хоч трохи знати історію, аби зрозуміти – звідки корені тої діаспори, що несла миротворчу місію на фронті взаємин протилежних статей суспільства. Вони з тих земель повз Волгу, яким хліб України 1932-1933 років врятував життя, потомки німецьких родин з часів Катерини ІІ. Сім років тому донька, навчаючись у магістратурі університету Бремерхафена, познайомилася із Сашком, з того ж Миколаєва, його батьки за програмою об’єднання родин приїхали до бабці, що родом з берегів Волги (адже Україна під тиском націоналістично налаштованих патріотів і заокеанських радників визнала голод тих років голодомором!). От і скінчилося німецьке посередництво, між чоловіками і жінками, і в Росії, і в Україні. А що ж далі? Вахтанґ КЕБУЛАДЗЕ: «Найважливіші людські переживання натомість можна виразити лише метафорами. Кохання — це метафора. Вона надає певним щоденним жестам, рухам, словам і вчинкам універсальний сенс, що його не можна звести до цих конкретних жестів, рухів, слів і вчинків. Вимога однозначності зводить нанівець сенс кохання, перетворюючи його на товар, що має на ринку певну ціну.» Здавалося б є позитивним на противагу російському слову «отношения» вжиття українською мовою синонімів: «відносини» і «стосунки», але якраз в питаннях порозуміння між чоловіком і жінкою, особливо поєднаних любов’ю, це вносить суттєві перепони, адже поняття «отношенія» багато ширше, охоплює весь комплекс різних за вагою значення взаємин. Коли жінки любовні почуття відносять на рівень душі, чоловіки ж, в переважній більшості, на рівень «гріховніх» стосунків. Чи не тому Степан Харлан, дописувач одного з російськомовних видань, «Теорію українського кохання» М.В.Томенка грубо зводить до рівня еротики і сексу. Особливо гостро відчуваєш цю різницю у розмовах із вихідцями Карпатських гір, передусім із гуцулами, для яких слово «кохання» напряму пов’язане із чуттєвими, інтимними стосунками з коханою. З розмови із палким захисником української мови: «… треба вклонитися жінці, бо вона тримає три кути в хаті…», … а то й всі чотири, як батько в бігах. Легко бездумно вештатися по світах у погоні за грошима, а потім ще й продавати своїм нащадкам вкрадене в тебе ж, через твою щирість, та подане у гарній обгортці твоїми ж панами. Блиск срібла затьмарює очі, особливо коли проблеми виховання дітей та їх доля Тебе не обтяжують (на то є жінка, матір). Вона нагодує… От і виростає такий «Шевченко, що будує «Буковель», і «думає», що йде в Європу». Де ж тому «батькові» прикарпатського футболу визнати, хоч би для себе, що ні Європа, ні СРСР не бачили такого блюзнірства, як на «Буковелі», де за лаштунками високих цін за «комфорт» приховано звичайнісіньку «халтуру», прикрашену західними технологіями… Та якби такий «Шевченко» був один. Багато схожих «мають роботу», від якої частенько дружина бездумно витрачає гроші та їздить у дорогому авто. А діти мають нервові розлади. Адже вони, як ніхто, відчувають загальну байдужість до їх долі, за горами «памперсів» та фото «коханих малюків» на шпальтах яскравих журналів. Та яка користь нащадкам від «тої роботи», передусім байдужих до чужих дітей «батьків». От і тікають від відповідальності хоча б «ще за один кут» ті, хто за своїми «роботами» забув про справжній «труд»: труд пахаря, труд вихователя, слюсаря чи верстатника…, дивуючись просуванню на західні землі України донеччан та луганчан, для яких розмитого поняття «праця» ніколи не існувало. Легко «валити ліс» на півночі Росії або «давати чотири норми» при фарбуванніі, заручившись підтримкою майстра та завскладом, і відкривши потім власний магазин біля школи, уповатися своїми здібностями з обдирання сусідів, через жагу дітей до ласих тістечок чи напоїв. Та рішення просте: замість розмов про любов, треба кохати і власним прикладом вчити дітей вмінню відчувати це високе почуття. А таке одній жінці не по силах. Бо в коханні обоє рівні, а де нема рівності – нема й кохання. Прикрість принижуючого висловлення Алюса Оза про любов у стосунках чоловіка й жінки в невизначеності терміну та розмитості поняття. І тільки українське, точніше – гуцульське, тлумачення слова «кохання» - як спроможне внести лад як в українські, так і російські, і не тільки, сім’ї. Працюючи інженером-конструктором Служби маркетингу Івано-Франківського ДП ВО «Карпати», об’їздив усі регіони України, вивчаючи попит і спілкуючись з людьми. І дійшов висновку, що вся суть протиріч саме у материнській мові, і проблема в тім, що виховані матерями діти у часи буремних змагань, здебільшого без батьків, так і не змогли привнести у наш вік мужність і силу своїх батьків, їх слова. І ця проблема значно ширша питань двомовності. М’яка українська мова, мова споконвічних захисників своїх кордонів, привнесла в українські словники слово «кохатися», яке за брутальністю не поступається російському матірному аналогу, нівелюючи високість почуттів, прихованих за словом «кохання». Виховувати ж вмінню кохати треба з пелюшок. А для цього дитина б ніколи не мала б чути сварок між батьками, чи то приниження гідності будь-кого в очах дитини, адже ніхто так болісно і гостро не сприймає образу чи приниження когось з батьків, як дитина. А це можливе лише за умови суцільних компромісів між батьками. Та компроміс можливий лише між рівними: як у ролі батьків, у ролі вихователів, так і у справах любовних. Спори, навіть між пов’язаними любовними узами, з того чи іншого приводу неодмінно виникають, та потрібна справжня мужність, з піклуванням про молодших в першу чергу, знайти спосіб розрішенню спірних питань взаємостосунків поза зоною досягнення спостережливої і чутливої пари очей та вух дитини. З давніх часів, на просторах Гуцульщини, закохані «любилися» поміж собою (за висловом вчительки, яка у 1946 році була направлена на роботу у гірське гуцульське село), усамітнившись у гаю чи серед високих трав численних галявин довкола села. За численними милуваннями, розмовами, мріями і фантазіями люблячі серця знаходили шляхи порозуміння. А потім ставали на рушник перед образами, відкриваючи для себе дорогу у кохання довжиною у життя. Тож не випадково гуцули під словом «кохання» розуміють інтимні стосунки люблячих сердець, коли важливо не тільки уважно вислухати, а й зрозуміти душевне прагнення чи біль, і тактовний підбір слів у розмові швидше загоїть рани (адже слово – не горобець, а як багато розбитих сердець через тих «горобців»). Та найважливішою ознакою кохання є довіра і відчуття єдності за словом «ми». Може тому у росіян жінка за чоловіком, а в українців – чоловік за жінкою, що нема між ними того дорогоцінного «ми». Бо «кохання» начебто похідне від «кохати». В польській мові – це можливе, в українській же, а тим паче в Державній Українській Мові, не має місця похідному. І тлумачення слів мають нести вантаж відповідальності і порозуміння, а не сваволю і облуду. Не випадково наведений приклад вживання слів «отношения», «стосунки» і «відносини», бо Державною Українською Мовою слово «Кохання» мало б мати чітке визначення «як інтимні отношения люблячих сердець протилежної статі», бо тільки застосування російськомовного слова дає можливість визначити ту багатогранність ніжності, любові і відповідальності закоханих, що так зневажливо нівелюється ізраїльським автором, бо дійсно високість почуття «кохання» не передати навіть правильним наголосом вжиття слова «любов» між чоловіком і жінкою, між парубком і дівчиною, між батьком і матір’ю. А в такому ракурсі виважене з’єднання, симбіоз двох величних мов, органічне їх поєднання у єдину Державну Українську Мову, мало б дати Світу взірець сімейного порозуміння та родинного виховання наступних поколінь прикладом взаємного шанування, любові і поваги, давши підставу і для дружби, і для любові до ближніх, й не тільки, і для довгої дороги у щасливе майбутнє багатьом «МИ». Доречним було б і привнесення в україномовне середовище слів російською, що несуть собою відчуття піднесеності. Адже якою важкою є ноша, яку Ти взяв на себе, а ще важче – як її на тебе поклали. Але яку гордість і легкість відчуває той, хто «возложив» на себе відповідальну справу і обов’язок люблячого чоловіка, дбайливого батька і тактовного вихователя, і піклувальника. Адже, як не прикро, при всій мелодичності української мови, через тяжкі випробування, що витримав український народ, так мало в ній піднесеності, торжества. Отож доцільним було б вжиття Державною Українською Мовою симбіозу: де в одному рядку тлумачного словника були прописані слова українською абеткою мовою українською, і мовами національних меншин у вигляді: «Чорниця, Черніка, Афени» … «Отношенія, Відносини, Стосунки» … «Возлагати, доручати»
