Наприкінці 80-х я написав першу в українській радянській пресі за 25 років статтю про Микиту Хрущова (з часу його усунення писати про колишнього першого секретаря ЦК КПРС було заборонено).
Цю статтю, надруковану на шпальтах головної комсомольської газети республіки «Молодь України» я назвав «Чоловік в українській сорочці». Чому? Це була данина стереотипу – Хрущов чомусь всім запам’ятався у неодмінній вишиванці. Але разом із цим й намагання «реабілітувати» вишиванку, яку на той час сприймали як сільський одяг або уніформу учасників фольклорних колективів. Ось бачите – ніби доводив я – вишиванку міг носити навіть політик, голова Ради Міністрів Радянського Союзу.
Але вишиванку носив зовсім не тільки Хрущов. До його відставки це був звичайний одяг представників партійно-державного апарату, тим більш в УРСР. Можете подивитись фотографії з нарад 30-60 років – там половина у вишиванках. У вишиванці на обкладинці біографії в серії «ЖЗЛ» зображений «батько Голодомору», другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. У вишиванці малювали портрети генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. І Хрущов одягнув вишиванку саме тоді, коли був відряджений Сталіним в УРСР, дострілювати місцевих номенклатурників, які також носили вишиванки.
А чому? А тому, що вишиванка була народним одягом, селянським. І влада була «робітничо-селянська», не у фраках же їй було ходити. От вона й одягалася – як народ.
Просто після війни почалася інша тенденція, тенденція до уніфікації й русифікації, тенденція бути «городським» - а у Москві вишиванок не носили. Вишиванка Хрущова почала сприйматися як анахронізм й після його усунення влада остаточно відмовилася від цього одягу. Та й те – як Брежнєву чи Підгорному було носити вишиванки на людях, коли вони їх насправді носили у дитинстві? А тепер – такі великі пани.
Так і сталося, що вишиванка перетворилася на ознаку сільськості й сільський хлопець чи дівчина, коли переїжджали до Києва чи тим більш Одеси чи Донецька, воліли про неї забути. Разом з мовою та й з Україною – яка Україна в Одесі чи Донецьку? Так, одно названіє. Ренесанс почався – не відразу – після проголошення незалежності й закінчення русифікації. А реально повернув цей одяг у політичний контекст третій президент України Віктор Ющенко. Й з цього часу вишиванку радо одягають й представники влади. Вона ж у нас тепер українська. Так, тепер не тільки Каганович, Постишев чи Хрущов. Одягав колись Янукович. Може одягти й Зеленський. І що з цього? Знову вишиванка винна? Але ж вона – просто красива сорочка. Її одягти набагато легше, ніж повернутися до мови чи побудувати справжню державу. Одягнув – зняв – забув. Для когось це оберіг, для когось - сімейний скарб, для когось – данина політичній моді, а для когось – нагадування, що Україна й досі просто велике село з тролейбусами. Але щоб про неї не думали, вишиванку будуть надягати – будуть, якщо Україна збережеться й будуть, якщо вона зникне. Как народный костюм.
От в чому фокус! Відкрию вам маленьку таємницю. Над входом в мою оселю є футляр із сувоєм Тори – мезуза. Мезуза охороняє дім. Однак історія останніх 100 років довела, що єврейське життя може врятувати не мезуза й навіть не Тора, а Держава. Держава Ізраїль. Й, до речі, в Ізраїлі мезуза на кожному одвірку – й у грішника, і у праведника. Так і має бути.
Так що немає ніякого значення, хто одягає вишиванку. Вишиванка вам не допоможе. А от ви їй можете допомогти – якщо побудуєте державу, у якій вишиванка буде не маніфестом українця, який досі не відчуває себе у більшості у власній країні, а просто красивим одягом. Державу, яка захистить і вишиванку, і виробника вишиванки, і кожного з вас.
