Володимир Сергійчук ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ В ХОДІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(Скорочено)

Проблема втрат населення під час польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни давно постала актуальною. Адже тільки від об’єктивної відповіді на ті запитання, які досі ятрать душі як поляків, так і українців, залежить і співпраця наших народів у майбутньому. Треба сказати, що на відміну від українських істориків польські дослідники взялися за розв’язання цієї проблеми ще за часів комуністичної влади в своїй країні. І тут треба погодитися з тернопільським дослідником Сергієм Ткачовим, що „польська наука в своїх дослідженнях навіть у несприятливі часи пробивалася через класово-ідеологічні хащі, надаючи, насамперед, перевагу національній історії. Українська ж історіографія була заангажована у створення загальнорадянського міфу, в якому не було місця національній історії”.(1)
Значною мірою польським авторам у вивченні проблеми втрат польського населення під час польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни сприяли комуністичні ідеологи, котрі одним із основних своїх завдань мали таврувати український національно-визвольний рух, а відтак перекладати на нього всі злочини проти мирного населення, включаючи й гітлерівські.
Саме на догоду комуністичній пропаганді окремі українські науковці, котрі мали доступ до спецхранів, не проаналізувавши ретельно документів, ввели до наукового обігу такі дані про жертви польської сторони, які повинні були особливо наглядно засвідчити про злочинність ОУН-УПА. Тому й не дивно, що журнал кресов”яків “Na rubiezy” посилається на львівського історика В. Івасюту, котрий змушений був твердити 1954 року про те, що від рук українських націоналістів загинуло 685 000 – тільки євреїв і поляків. А М. Варварцев та О. Добрецова навіть підняли цю цифру до 800 000.
Окремі польські дослідники і сьогодні , на жаль, посилаються на книгу Владислава і Єви Семашків як достовірне джерело, оскількм, мовляв, іншого подібного не існує. Але ж ще кілька років назад, виступаючи на луцькому семінарі, краєзнавець з Волині Ярослав Царук, котрий перевірив дані вказаної книги тільки по Володимир-Волинському районі, переконливо нам довів, що названі там цифри про втрати поляків і українців не відповідають дійсності. Щодо втрат поляків, то Семашки, на думку Я. Царука, завищили показники в 4,1 раза, або на 1916 осіб, а кількість загиблих українців занижена в 25 разів, або на 1184 особи. Скажімо, польські автори подають, що в селі ліквідовано 76 поляків, а при уважному вивченні цього факту виявилося, що в цьому селі загинуло лише 3 українці.
Документи ж воєнного часу свідчать, що під час спільного з гітлерівцями нападу на село Когильне 31 жовтня 1943 року група поляків підірвалася тут на міні. (2)
Польські автори, як відомо, називають різні цифри, але в основному зупиняються на 500 000 жертв з польської сторони, наголошуючи при цьому, що втрати польського населення на Волині сягають 140 000 – 165 000 осіб. Правда, інші зупиняються на 60 000 – 70 000. До останніх належить і професор Владислав Філяр.(3)
Як польські, так і українські науковці розглядали, як можемо переконатися з широкого кола публікацій, тільки втрати польського населення, про підрахунки втрат українського населення досі перед цими дослідниками питання не стояло. Отже, фактично ось цим нашим науковим семінаром уперше поставлено питання і про жертви українців під час міжетнічного конфлікту в роки війни. Відтак уже цим ми можемо завдячувати організаторам нашого наукового семінару, зокрема, ветеранам 27 дивізії АК на чолі з паном Анджеєм Жупанським.
Я вважаю, що не треба дуже переконувати наше поважне зібрання в тому, що великих втрат зазнали обидва народи. Але, на мій погляд, ми не можемо звернути увагу лише на 1943-1944 роки і пам’ятати лише Волинь, адже жертви з обох сторін появилися вже з перших днів гітлерівського нападу на ІІ Річ Посполиту. До речі, розпалюючи антипольську кампанію після так званого визвольного походу на Волинь та в Галичину в 1939 році, більшовицькі ідеологи особливо звертали увагу на ті звірства, які були вчинені відступаючою польською армією до мирного українського населення.
Зокрема, повідомлялося, що в Стрию польськими військовими 14 вересня розстріляно двох художників – Олексу Харківа і Зенона Охримовича.
Детально розповідалося про криваві події в наддністрянських селах 15-17 вересня. Наприклад, в селі Устє, польські вояки кинули гранати в школу, куди сховалися жінки з дітьми. У Надітичах Василю Кундзеревому виколото очі, Грицькові Кіндієві відрізано язик.
Селяни цього села розповідали, що поліцейський комісар хвалився: „Я досвідчив, що найкраще чистити чоботи українською, хлопською кров’ю, прекрасно чистить”.(4)
Природно, це викликало стихійний порив в українського населення до розправ з поляками, що не раз оберталося трагедією.
Чимало зусиль доклав до розпалювання антипольських настроїв і тодішній керівник УРСР Микита Хрущов, котрий, зокрема, вимагав від військових ліквідації польських урядників. Це призвело до масових позасудових розстрілів невинного польського населення.(5)
Коли йдеться про польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, то мусимо з самого початку наголосити: він відбувався не на території суцільного польського розселення, а саме на тих землях, які посідали з давніх часів українці, і де вони були у вказаний період в абсолютній більшості. Українці ставили питання про відновлення власної держави не в Познані і не в Торуні. Тобто, українці не в чужій хаті пробували обстоювати свої права, а жадали своїх законних природних проав як автохтони на власній землі. Без усвідомлення цього ми ніколи не зможемо зрозуміти причини, які підштовхнули українців на радикальні дії щодо поляків у роки Другої світової війни.
За умов більшовицької та гітлерівської окупації, на нашу думку, провідникам обох поневолених народів, що мали прагнення відродити власну державність, треба було шукати порозуміння, яке було б могутнім засобом боротьби проти обох агресорів. Природно, при цьому обидві сторони мали виходити з права націй на самовизначення й творення своїх держав на власній етнічній території. Поляки ж пішли іншим шляхом – намаганням повернути собі українські землі, постійно посилаючись на міжнародні договори, хоч прекрасно знали, що українці з 1920 року залишалися
бездержавним народом, у тому числі й з вини Польщі, яка не дотрималася умов Варшавського

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0

Останнє редагування: 29 січня 2019 18:58:23 від Slawv

договору, підписавши Ризький 1921 року з більшовицькою Росією.
Збройне завоювання так званих кресів всхудних та накинення українцям польського громадянства без їхньої волі, природно, відбилося на настроях українців. Тому останні, хоч і жили в межах Польщі, вважали себе її громадянами лише формально, вони ніколи не відрікалися від українства, не забували, що живуть на своїй етнічній території, без їхньої волі включеної до складу цієї держави.
А польська верхівка вже від перших днів більшовицької (1939- 1941) і гітлерівської окупації зайняла, як і раніше, вороже ставлення до українського визвольного руху та української державної проблеми взагалі. Вона
1) “не визнала прав українців на власну державу і розглядала український народ як такий, що призначений бути завжди поневоленим Польщею і Москвою;
2) заперечила право українського народу навіть на ті західноукраїнські землі, де українців була абсолютна більшість, і надалі продовжувала вважати їх своєю державною територією”.(6)
Ось у такому політичному ставленні польських політиків до життєвих прав українського народу та його державної проблеми, підкреслювали українські провідні діячіі треба шукати ті причини, які розбили усі спроби українсько-польського порозуміння.
Тим паче, що українські рани ятрилися вже з перших днів більшовицької окупації в Галичині та Волині. Скажімо, навіть представники Москви, що покликані були придушувати розвиток українства тут, змушені були констатувати агресивність польських шовіністів щодо відродження української мови. Так, секретар Львівського міськкому партії Сидоренко свідчив, що польське підпілля „закликає до того, щоб знищити „українізм”, як вони називають українську мову”. В одній з листівок польські шовіністи писали: ”Уничтожайте украинский язык всякими средствами, какими только располагаете, старайтесь, чтобы все надписи были на польском языке, лишь бы не на украинском, а если надписи должны быть обязательно на украинском, тогда искажайте язык так, чтобы никто не знал, на каком языке это написано».(7)
А хіба могли залишитися українці байдужими до ставлення поляків до Акта відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року? Очевидно, що багатьох з автохтонного тут етносу зачепили за живе заклики польської військової організації «Оборона кресів всхудних», яка зверталася в ті дні до широких мас польського населення:»Жменя українських молойців приїхала з тевтонським збором до одвічного польського гроду, гнізда «орлят», і проголосила незалежність «держави української».(8)
Зневажливо відгукуючись про українську інтелігенцію, яку, мовляв, уже винищило НКВС, автори цієї шовіністичної листівки, закликаючи до боротьби з українцями на українській землі, самовпененно заявляли: «Для жмені молойців, провідників самозванної Української Держави – «Іванів» - вистачить ще куль і шибениць».(9)
І ось такі заклики, і зривання українських прапорів з приміщень української влади, замість яких вивішувалися німецькі, і глумління над портретом Тараса Шевченка, зрозуміло, викликали відповідну реакцію українців. Головна ж образа для них полягала в тому, що поляки не хочуть визнавати Акт відновлення Української Держави.
Ця національна гідність була ще більш зачеплена, коли вже з 1941 року починається терор над українцями Холмщини, спровокований гітлерівськими окупантами. Уже в січні 1941 року документально засвідчено, що «пригнічуюче діють на українське населення польські поліції та війти, які залишилися ще по деяких повітах та стараються якнайбільше дошкулити – дальші часті шарварки, важкі контингенти та страх перед недалеким примусовим вербунком до праці в Німеччині….Деякі холмщаки, які повернулися з СРСР, оповідають:»Я вернувся, бо думав, що тут буде ліпше, якби знав, як тут живеться, був би не вертався».(10)
Цей моральний терор потім переростає в масове винищення провідних діячів названої української етнічної території. Глибоко вразило місцевих українців вбивство на Холмщині в січні 1942 року двох оунівців - Анатолія Козлюка та Володимира Шпака. Подібних розправ з боку польських боївок ставало дедалі більше. Наприклад, 31 жовтня 1943 року в Грубешові відбулася панахида по сотнях мирних українців, котрих знищили польські шовіністи.(11)
Та акції проти українців у цьому регіоні продовжувалися. Документально встановлено, що 13 жовтня 1943 року до сотенного Ігоря, котрий діяв у районі Іваничів, звернулися українці із-за Буга з проханням захистити їх від польських нападів.(12)
Є згадки про те, що делегація холмських українців зверталася з подібним проханням до Проводу ОУН і в листопаді 1943 року.
І це за умови, коли в спеціальному меморандумі до голови емігрантського уряду в Лондоні Сікорського генерал Ровецький писав ще 26 січня 1942 року про те, що на Холмщині, Лемківщині і Підляшші належить рахуватися із українським відродженням. (13)
Волинь тоді не викликала особливого занепокоєння провідників польського підпілля. Їм здавалося, що становище тут значно простіше, ніж у Генеральній Губернії. Тому й вони припускали, що „при застосуванні певних компромісів”, прийнятих для поляків, „вдалося б нам осягти суверенність над тим тереном без боротьби”.(14)
Звичайно, насамперед, планувалося досягти цього за рахунок українських інтересів. Навіть у антигітлерівській боротьбі. Адже згідно з наказом Сікорського від 5 лютого 1942 року, в якому, зокрема, йшлося про організацію диверсій на залізничних комунікаціях гітлерівців у районі Здолбунова, підкреслювалося, що терени, обсаджені поляками, треба щадити.(15)
Відтак підриви польським підпіллям німецьких ешелонів біля українських сіл призводили до масових репресій окупаційної влади щодо невинного українського населення. Чи можемо про ці жертви не пам’ятати? І хто від цього виграв? Однозначно – гітлерівський окупант!
Ось як про це згадує один з учасників Поліської Січі Яків Бричко: „Стали бити німців, а німці нас. Поляки тоже нас били. І ми не давали спуску полякам і ковпаківцям. Почалася різня, поляки налили наші села, а ми їхні, бо поляки були разом з ковпаківцями. Мою Карпилівку і Борове поляки з ковпаківцями спалили до тла, а ми спалили Окопи, Довган, Будки. Може то робилося неправильно, бо було усе на руку німцям і комуністам. Вони зуміли нацькувати поляків на нас”.(16)
Зрештою, сталося так, як і планували німці. За словами гауляйтера України Еріха Коха, передбачалося, щоб поляк при зустрічі з українцем убив його і навпаки щоб українець хотів убити поляка. Якщо при цьому по дорозі уб’ють по одному євреєві, то ми досягнемо саме того, що нам потрібно.(17)
Треба пам’ятати й іншу обставину. Польський емігрантський уряд не ставив завдання перед своїм підпіллям воювати проти більшовицьких окупантів. Коли навесні 1942 року після контрнаступу під Москвою Червона Армія могла розвинути свій успіх, генерал Сікорський, поряд з тим, що наказував докласти якомога більше зусиль, аби Військово Польське з глибини СРСР повернулося до Польщі, розпорядився також не розпочинати першими збройної боротьби з нею, оскільки в очах західної демократії це було б рівнозначним „солідаризуванню нашому з німцями, а це для Польщі було убивчим”.(18)
Збройний виступ проти радянських військ, вважав Сікорський, був би повним безглуздям. Армія Крайова мала підкреслювати своє позитивне ставлення до Радянської Росії.(19)
У таємній особистій інструкції для Ровецького генерал Сікорський підкреслював 8 березня 1942 року: якщо радянський наступ дійде до Польщі восени 1942 року, то поляки не зможуть протистояти російській армії. Відбудова Польщі тоді можлива лише за доброї волі Росії, яка бере відповідні забов’язання під натиском альянсів. Польський керівник особливо підкреслював, що „всякі антиросійські виступи на Заході були б незрозумілими, визнані за прогітлерівські, а з боку Росії могли б потрактовані як привід до зламання умови та окупації краю”.(20)
Планом всепольського повстання від 8 вересня 1942 року, передбачалося, що українці будуть змагатися за відродження власної державності, принаймні до лінії Сяну й Західного Бугу.(21)
При цьому поляки визнавали, що вони не можуть бути впевнені в тому, що до їхньої повстанської акції українці (насамперед, Волинь) залишаються нейтральними.(22)
Творці цього плану бачили українців наступними після німців противниками. Існує, наголошувалося в документі, навіть можливість запеклого протистояння з українцями з першого для повстання, зокрема у Львові.(23)
Саме тому опанування східних теренів передбачалося після взяття під контроль центральних і західних округів. Поляки повинні були бути готовими до боротьби з українцями за Львів, якби ті спробували з початку повстання перешкоджати в здійсненні плану.(24)
Свої погляди на використання польського етносу мали і в Москві. У січні 1943 року начальник Центрального штабу партизанського руху СРСР Пантелеймон Пономаренко надіслав на адресу найвищого керівництва документ під назвою „Про поведінку поляків і деякі наші завдання”. Багато уваги в ньому приділено ставленню польського населення до можливого після розгрому гітлерівців встановлення на польських землях радянської влади і приєднання їх до СРСР. Тим наче, що напередодні так званого визвольного походу на захід у вересні 1939 року в Кремлі був підготовлений сценарій

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0

Останнє редагування: 29 січня 2019 18:58:51 від Slawv

організації Польських Народних Зборів, котрі мали проголосити на привіслянських територіях, що відходили до СРСР, Польську Радянську Соціалістичну Республіку.
Констатуючи те, що поляки бояться такого повороту подій, а тому „наказують нищити представників радянського партизанського руху” при цьому не витрачаючи власні людські ресурси в боротьбі з гітлерівцями, бо сподіваються, що Німеччину розіб’ють СРСР, Англія та США, Пономаренко далі додає: „польські сили зберігаються й мобілізуються проти нас“.(25)
Оскільки Пономаренко оцінював людські резерви поляків як досить чисельні (після розпаду їхньої армії більшість чоловічого населення залишилася на місці), то, на його думку, „в інтересах держави (тобто, СРСР. – В.С.) мусимо ухвалити деякі заходи. Невигідно, щоб німці на території Польщі мали спокійну базу для своїх майстерень, заводів, лазаретів, допоміжних установ і т.д. Невигідно також, щоб усі комунікації німців, які проходять через Польщу, не були піддані діям партизан”.(26)
І в цьому плані нашої проблеми надзвичайно важливою є ось така пропозиція Пономаренка радянському керівництву: „У Польщі треба розпалити партизанську війну. Крім військового ефекту, це викличе справедливі втрати польського населення задля спільної справи боротьби з німецькими окупантами і призведе до того, що полякам не вдасться повністю зберегти свої сили”.(27)
Як бачимо, лінія на знищення мобілізаційних резерв поляків Галичини і Волині була надзвичайно важливою для радянського керівництва. Не менш важливим було для Москви ліквідувати іншу супротивну до себе силу, що мала міцні позиції на теренах, де розселялися масово поляки, – українців. За таких обставин треба було зіштовхнути обидва народи між собою, аби в кривавій різанині вони знекровлювалися й виснажувалися до такого стану, коли вони не зможуть вчинити опір „визволителеві зі сходу, тим паче самостійно.
Послати до весни 1943 року 80-90 ретельно підібраних і навчених агентів, котрі досконало володіють польською мовою і мають зв’язки серед польського населення, для розпалювання партизанської боротьби проти німців”.(28)
Цю роль, вважав П. Пономаренко, можуть взяти на себе „члени Компартії Польщі, Компартії Західної Білорусії та України”.(29)
Ось як про це свідчить комісар з’єднання українських кавалерійських партизанських загонів під командуванням генерала Наумова Михайло Тарасов:
„Перший рейд у лютому 1943 року ввійде в історію Вітчизняної війни блискучою сторінкою, він продемонстрував силу партизанського руху на Україні, роздмухав полум’я партизанської війни в ряді районів України”.(30)
Далі цей автор підкреслює, що по слідах рейду виникали десятки партизанських загонів. Як виявилося, базою для них стали насамперед польські колонії.
Один з активних діячів польського більшовицького партизанського руху на території України Станіслав Вронський визнавав, що з початком 1943 року більшість невеликих розрізнених підпільних груп поляків влилися в ці з’єднання. Вони одержували не лише зброю, боєприпаси, вибухові матеріали, кадри мінерів, але й керівні вказівки з боку таких командирів, як Ковпак, Руднєв, Сабуров, Федоров. Линьков, Бринський. Бегма, Шитов, Медведєв, Одуха та інші”.(31)
Зрозуміло, що більшовицьке керівництво доручало полякам не лише боротьбу проти гітлерівців, а й проти – УПА. Навіть комуністичні функціонери дотримувалися такої думки, що „в основному партизанські групи польського спрямування були групами самооборони проти українських націоналістів, що вони не виступали із зброєю проти німців. Окремі навіть створювалися за втручання німців для того, щоб створювати атмосферу національної різні між українцями і поляками. Коли проходили рейдові бригади (радянських партизан.-В.С.), вони зустрічали окремі загони самооборони. Зустрічали партизан дуже добре, навіть до них приєднувалися”.(32)
Один з представників комуністичного підпілля у Львові – Курилович, коментуючи цю заяву відповів: ”Так, це були групи, загони АК”.(33)
Не можна забувати, що саме за допомогою прокомуністично налаштованих поляків більшовики складали списки свідомих українців, яких потім розстрілювали. Подібний мартиролог зберігся в донесеннях радянських партизанів до свого штабу.
Збройні загони, що підпорядковувалися АК, головним своїм завданням, як визнає очевидець подій на Волині в роки війни поляк Станіслав Вронський, вважали боротьбу проти українських націоналістів, „яка не виключала застосування репресивних заходів стосовно українського населення взагалі”.(34)
А в подальшому, продовжує Вронський, вони мали „взяти участь у реалізації плану „Буря”, головною ідеєю якого було прагнення до захоплення етнічних українських земель і включення їх до складу Польщі”.(35)
Про діяльність одного з таких формувань – спеціального батальйону під назвою “Кривавий місяць” детально розповідається в донесенні командування більшовицького партизанського з”єднання імені Хрущова. Зокрема, цей батальйон за особистим наказом майора “Оливи” посилався під виглядом радянських партизан в українські села під виглядом радянських партизан, де всі жителі зганялися в одне місце під приводом проведення політико-виховної роботи. Коли мирне населення збиралося, то за командою розпочиналося масове вбивство мирних жителів., пограбування їхнього майна, а потім це село спалювалося.(36)

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 18:59:08 від Slawv

Такі провокаційні дії застосовувалися не лише стосовно українського населення, а й польського. Якщо за даними майора “Оливи” значилося, що в якомусь з сіл є велика кількість прорадянськи налаштованих поляків, то сюди.
На польсько-українському відтинку на весну 1943 року, як визнавали чільні діячі ОУН, відносини щораз більше загострюються, викликаючи гострі конфлікти. Причиною звичайно є великодержавні аспірації польського осадничого елементу, що осів у нас за час панування польської держави з метою полонізації українського населення Волині, а тим самим свідомого його зв’язання з нею.
Для збанкрутілих політиків польської „моцарствости”, підсилених свіжими силами із-за Бугу, „усякі прояви українства на наших землях, почавши від вживання української мови, приналежності до православної релігії, і т.п. є небажаним. Визвольні поборницькі змагання українського народу на Волині є для цих поляків проти державницькими, тому не жаліють ані сил, ані засобів для боротьби проти цих змагань, закладають різні організації на кшталт „Делегатура Жонду Жечипосполітей”, „Страж Хлопські”. Своєю добре поставленою пропагандою вони розбурхують у польського населення Волині „моцарствові” апетити, настроюють його вороже проти українського народу.
Таким чином на Волині повстала ціла низка „пляцувок” польських державницьких організацій. За наказом своїх провідників вони нищать українські державницькі відзнаки, плюндрують могили, чим провокують проти акцію з боку українців.
Але надзвичайно великий удар одержали українці тоді, коли Службі Безпеки ОУН вдалося документально встановити зв’язок між делегатурою „Жонду Жечипосполітей” і штабом польської партизанки, що нібито стояв на грунті співпраці з УПА в боротьбі проти німецьких і більшовицьких окупантів. Насправді ж виявилося, що цей штаб діставав від воєводського делегата „Жонду Жечипосполітей” таємні доручення й накази проти УПА.Зокрема, було розкрито план широкої протиукраїнської акції з боку поляків, яка мала розпочатися 15 липня 1943 року.(37)
Використовуючи відсутність українських повстанських відділів, які в цей час вирушили для боротьби з червоними партизанами, гітлерівці з поляками затіяли поважну акцію на українське населення. Як правило, німці виїжджали невеликими групами з своїх укріплених баз, заїжджали до польських колоній, брали великі групи поляків і спільно нападали на українські села.
Ось саме ці фактори й викликали той міжнаціональний конфлікт українців і поляків, що призвів до трагічних наслідків для обох народів. Про це й пишуть українські дослідники. Польські автори ж намагаються подати ці події винятково як цілеспрямовану акцію на знищення поляків Волині, звинувачуючи при цьому українських вчених в замовчуванні жертв з польського боку.
У цьому зв’язку дивно читати твердження польського дослідника В.Філяра, що в Літописі УПА, скажімо, немає інформації і даних про антипольські акції на Волині в роки другої світової війни.(38)
Якби шановний професор Філяр уважно ознайомився з 2 томом “Літопису УПА”, що присвячується якраз подіям на Волині, то він неодмінно звернув би увагу на такі повідомлення за жовтень 1943 року:
9.10. Український відділ самооборони обстріляв грабіжників. Убито 1 поляка і 1 поранено.
9.10. Відділ УПА ліквідував маєток Костюшково в Луцькому районі, який був базою антиукраїнських виступів. Усіх поляків, які там перебували, знищено.
10.10. Український відділ самооборони села Городниця Острозького району під час перестрілки вбив 1 німця і 2 поляків.
11.10. У ніч з 11 на 12 жовтня українські селяни знищили в Піддубецькому районі фільварки в Синякові, Борохові та Піддубцях.(39)
Як бачимо, українські автори не приховують жертв міжетнічного конфлікту між обома народами. Інша справа, що вони не мали раніше такої нагоди, як польські колеги займатися підрахунком цих жертв, зокрема, й на Волині. Але сьогодні, коли така можливість з»явилася, ми мусимо розглядати події в комплексі, здійснюючи підрахунок жертв з обох боків. Тим паче, що стали доступними докумети, які надзвичайно точно фіксують конкретні події.
Так, у селі Тайкури Здолбунівського району 9 липня 1943 року німцями вбито 7 місцевих жителів, а польськими бандитами – 19: Гордія Малярця (1883 року народження), Миколу Шимилюка (1890), Євдокима Огородничука (1865),Купріяна Січового (1867), Парфена Січового (1870), Кузьму Місюру (1868), Демида Потерулу (1871), Кулину Місюру (1875), Єву Місюру (1925), Ярину Пивоварчук (1912), Максима Пахальчука (1871), Ярину Бабич (1867), Ніну Сімінчук (1861), Федора Малярця (1872), Дмитра Мартинюка (1883).(40)
До цього кривавого реєстру треба додати майже 200 спалених селянських господарств у Тайкурах.(41)
Наступного дня подібна кривава оргія впала на Гільчу Здолбунівського району. Жертвами польського нападу тут стали Максим Кучкарук (1894), Соломонка Кучкарук (1893), Пантелеймон Савчук (1865), Юстина Савчук (1869), Трохим Новосидюк (1883), Євгена Троян (1891), Олена Калюжна (1876),Микола Грицина (1918), Наталія Коберник (1873), Марина Заремба (1900), Антон Суходол (1885).(42)
Подібні трагедії, спричинені розбоєм польських шовіністів , зафіксовані також у Глинську, Йосипівці та Здовбиці біля Рівного.(43)
Дивним за таких обставин виглядає позиція варшавського професора Владислава Філяра, який у своїх працях дуже часто посилається на фонди Державного архіву Рівненської області, але не помітив цих фактів і не вмістив їх у своїй хроніці подій на Волині.
То цілком можливим, що саме ці акції поляків на українські села стали підставою для нової хвилі відплатних походів українців, у тому числі й великої кількості цивільного населення з косами й вилами в руках, на польські колонії 11-12 липня 1943 року, про що так деталізується в польських авторів?
Під час відплатних акцій на польські колонії Селисько, Зівка, Островки, Осовичі, Вирка, Виробки, Шиманісько, Тур, Іваньче, Ужане, Гали, Переспа, Березівка, Каменне, Гута-Степань, Борок, Ляди,Омеляна, Ромашково, Темне-Жондове, Темне-Степанське, Ломи, Борсуки, Мельники, Гута Міцька, Рутвиця, Подселече, Поляни, Голинь і хутори Кам’янок, Мельниці і частину Курорту, які були постійною загрозою для українського населення, 17-19 липня вбито близько 500 поляків і німців.(44)
А ці акції, природно, викликали нову хвилю польських нападів на українські села. Так, 24 липня 1943 року повністю спалено село Уличів Турійського району, а понад 1000 осіб, що були в хатах, у нелюдський спосіб помордовано., в основному літніх та дітей. (45)
Жертви липневого конфлікту між поляками й українцями на Волині були великими з обох сторін. Можемо сьогодні лише попередньо визначити в кількості понад 10 000 поляків. Втрати українців нараховують у цей період у кілька тисяч. Але для повноти картини треба ще дослідити конкретну участь поляків у масових каральних акціях гітлерівців, скажімо, 13 і 14 липня 1943 року. Тільки в Луцькій окрузі жертви українців тоді були майже в кожному селі. Так, у селі Малин Луцького району вбито 740 жителів (624 чехів і 116 українців), у Яловичах – 18, Ворчині – 15, Малій Городниці – 6, Великій Городниці – 10, Вербилові – 8.(46)
У Сенкевичівському районі в результаті подібних каральних акцій з 2 по 21 липня 1943 року знищено: в селі Сеймарки – 25, Береза – 4, Городок – 14, Тертки – 6, Коршів – 7, Коршів (колонія)- 27, Несвіч – 16,Краєний Сад – 92, Бискупичі – 4, Михлин (знищено все село), Чаруків – 112,Бігуричі – 4, Городище - 19, Колодежі – 9, Дубова Коршма – 2.(47)
Так, втрати були з обох боків. У різний час з різними втратами для кожної з сторін. Скажімо, якщо в липні 1943 року було більше польських жертв, то у жовтні того ж року, як свідчить попередня хронологія, складена мною на основі доступних на сьогодні документів, більше втрат мало українське населення. Зокрема, ті описи, які фіксують точну кількість втрат, засвідчили, що цього місяця українці втратили вбитими і спаленими 855 осіб, а поляки – 213, як подає пропонований реєстр:
1-8.10. Гітлерівці з поляками нападали та грабували Села Мала Любашка, Борщівка, Корчів Костопільського району.(48)
1.10. У селі Головчиці Корецького району відділ УПА за участю цивільного населення відбив велику кількість худоби і знищив штаатсгут. Вбито 20 поляків, які охороняли господарські приміщення, і взято до полону 1 німця.(49)

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 18:59:31 від Slawv

1.10. Українськими повстанцями в селі Жадківці Корецького району ліквідовано сексота Шандурка і спалено 2 польські будинки.(50)
2.10. Більшовики й поляки перед світанком напали на село Омельне Колківського району. Забрано 300 голів худоби, 10 підвід з кіньми й замордовано 10 селян. Відійшли в бік Пшебраже.(51)
3.10. У селі Топчі Межиріцького району українські повстанці зліквідували 1 польку.(52)
4.10. У селі Боложівка німці й поляки вбили 1 хлопця.(53)
5.10. Поляки напали на село Романівку Іваничівського району і вбили там 3 жителів.(54)
6.10. Відділ УПА під проводом Гордієнка у бою з гітлерівцями й поляками біля села Коківець знищив 6 німців і 1 поляка.(55)
6.10. У селі Богдашів Рвненського району поляки в угорських мундирах спалили 5 хат і заарештували родину з чртирьох осіб за те, що попереднього дня хтось убив поляка.(56)
7.10. Поляки напали на село Лицева Локачинського району. Одного місцевого жителя вбито і поранено одного поляка. При побитті двох місцевих поляки примовляли: “Ми не б’ємо тому, що ти в чомусь винен, а тому, що ти є українець”.(57)
9.10. Український відділ самооборони обстріляв грабіжників. Убито 1 поляка і 1 поранено.(58)
9.10. Відділ УПА ліквідував маєток Костюшково в Луцькому районі, який був базою антиукраїнських виступів. Усіх поляків, які там перебували, знищено.(59)
10.10. Український відділ самооборони села Городниця Острозького району під час перестрілки вбив 1 німця і 2 поляків.(60)
11.10. У ніч з 11 на 12 жовтня українські селяни знищили в Піддубецькому районі фільварки в Синякові, Борохові та Піддубцях.(61)
12.10. У селі Холопичі Оздютицького району вбито 2 поляків. (62)
12.10. Поляки напали на село Черче Володимир-Волинського району і вбили там 4 жителів.(63)
12.10. У селі Ільпінь Рівненського району боївкою СБ зліквідовано 1 поляка.(64)
12.10. У селі Буд Вербського району німці з поляками заарештували велику кількість жителів, 1 повстанця повісили.(65)
12.10. Уночі 50 східняків, котрі дезертирували з лав УПА, розгромили колонію Костюшкове, де стояли німці. Гітлерівців і поляків зліквідовано.(66)
12.10. Гітлерівці й поляки, які відзначалися особливою жорстокістю, замордували 500 жителів сіл Білашів, Галівка, Грозів, Грозівський Корчунок, Грем’яче, Гремяцькі Хутори,Завидів, Завидівські Хутори, Дерев’янче Мале, Дерев’янче Велике, Лючин, Михайлівка, Новомалин, Озера, Попівці і Точевики.(67)
12.10. Німці й поляки вбили 2 жителів у селі Краснолука. Спалено 18 господарств.(68)
12.10. До сотенного Ігоря, відділ котрого діяв біля Іваничів, звернулися українці із-за Бугу з проханням захистити від польських нападів на Холмщині.(69)
13.10. Сотенний Ігор, відділ котрого діяв біля Іваничів, повідомляв , що оскільки „поляки з Іваничів, яких є коло 100 чол. озброєних, нападають на села, грабують і убивають наших людей”, то „щодня майже проводимо бій із поляками”.(70)
13.10. Поляки напали на село Микуличі Володимир-Волинського району. Вбито 1 жителя.(71)
13.10. Поляки напали на село Яхимівка Оздютицького району. Спалено 13 господарств.(72)
13.10. Гітлерівці й поляки в селі Нараєве Дубнівського району вбили 5 селян і спалили 50 господарств.(73)
13.10. Поляки напали на село Холопичі Оздютицького району. Спалено 4 господарства, вбито 2 жителів, забрано багато худоби.(74)
14.10. Німці з поляками замордували 1 українця неподалік Березного.(75)
14.10. Під час сутички з польськими грабіжниками в селі Бегети Любомльського району 1 поляка вбито і 1 поранено.(76)
14.10. Група поляків з Білина напала на село Руда Любомльського району. Під час сутички з відділом куреня Вітра вбито 10 поляків.(77)
15.10. Відділом Ярого розстріляно поляка-розвідника.(78)
15.10. Поляки з Білина знову напали на село Руда. Під час сутички сотнею імені Сагайдачного вбито 5 поляків.(79)
16.10. Група поляків (35 осіб) за допомогою української поліції біля села Руда напала на відділ УПА. Загинув сотенний Грізний.(80)
16.10. Уночі польська боївка в кількості 70 осіб напала на село Руда Вербського району. Поляки спалили багато хат і відступили, зустрівши опір рою УПА.(81)
16.10. Поляки замордували 4 українців у селах Лукин і Ворокун.(82)
16.10. Гітлерівці з поляками напали на село Маща Костопільського району. Спалено 15 хат, вбито 1 жителя.(83)
17.10. Польська боївка в селі Мощаниця Олицького району вбила 9 селян і спалила 5 хат.(84)
18.10. Відділом Ярого розстріляно 1 поляка біля села Бегети. (85)
19.10. Відділом УПА знищено групу поляків, які грабували село Підгайці Любомльського району.(86)
19.10. Польський більшовицький загін у Селищах, Ясногорці та Чабелях замордував 9 осіб і спалив 67 хат. Переслідуючи нападників, відділ УПА знищив 52 поляків.(87)
20.10. Відділом УПА ліквідовано поляка Казимира Броновіцького, котрий прийшов з Березного в розвідку.(88)
20.10. Відділом УПА вбито 5 поляків біля села Підгайці Володимир-Волинського району.(89)
21.10. Польська боївка з п’яти осіб вбила 2 свідомих українців з села Стриївці Збаразького повіту - Крука і Щербатюка.(90)
21.10. Один з кавалерійських відділів УПА знищив 12 німців і поляків, які грабували село Киселина Війницькоого району.(91)
23.10. В Антонівці поляки вбили Онопрія Трохлюка та Коріня. (92)
24.10. Під час збройної сутички в селі Зимно Володимир- Волинського району боєць УПА вбив 5 поляків і кількох поранив.(93)
24.10. Під час нападу 6 німців і 28 поляків на село Кисилин Оздзютицького району відділ УПА знищив 13 поляків і одного німця.(94)
25.10. Поляки спалили за Бугом село Мірчу. Вбито 98 мирних жителів, спалено 105 хат.(95)
25.10. Польська боївка вночі напала на село Фалемичі Володимир-Волинського району. Вбито 8 місцевих жителів і спалено 5 господарств.(96)
25.10. Німці з поляками в селі Жуківці поранили 1 хлопця і спалили 1 хату.(97)
25.10. Польська боївка в кількості 15 осіб напала вночі на село Микуличі Володимир-Волинського району. Вбито 3 місцевих жителів. Боївка УПА, яка наспіла, знищила 3 польських бандитів. Того ж дня біля сусіднього села відділ УПА знищив 4 поляків, котрі грабували селянське поле.(98)
25.10. Під час засідки на поляків, які напали село Бегети Любомльського району,одним з відділів УПА вбито 4 грабіжників.(99)
25.10. Рій під командуванням вістуна Щиткова знищив 12 поляків, які грабували село Бегети Любомльського району. Чота під командуванням Слюсаря ліквідували в цьому ж селі 15 поляків.(100)
27.10. Більшовицькі партизани в селі Вуйковичі Володимир- Волинського району, де вони переховувалися, обстріляли відділ УПА. В результаті сутички згоріла хата, де вони переховувалися, і загинула селянська родина.(101)
27.10. У селі Овадно Вербського району при суперечці з місцевим жителем Лавріном Музикою бойовик СБ ОУН убив його, коли той намагався вдарити палицею.(102)
28.10. Роєм УПА під командуванням Щиткова знищено велику кількість поляків, які напали на село Бегети Любомльського району.(103)
28.10. Відділ УПА під командуванням Сосенка в сутичці біля Порицька вбив 3 німців і поляків і 6 поранив.(104)
31.10. Під час нападу разом з гітлерівцями на село Когильно Володимир-Волинського району група поляків підірвалася на міні.(105)
30.10. Українські селяни, озброєні косами, вилами, сокирами, билися з польською бандою в селі Білашів Людвипольського району. Вбито 8 польських боївкарів, 4 поранено.(106)
31.10. У селі Бичаль Олександрійського району німці й поляки вбили 2 жінки та 1 чоловіка.(107)
31.10. У селі Новосілки Клеванського району відділ УПА знищив 3 поляків, які грабували мирних жителів. Загинуло і 2 упівці.(108)
31.10. Українці з навколишніх сіл спалили польську колонію Поташню, яка була базою антиукраїнської боротьби.(109)


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 18:59:53 від Slawv

Крім того, Службою Безпеки ОУН на Костопільщині і Сарненщині ліквідовано за жовтень 1943 року 33 поляки.(110)
У вже згадуваному вище селі Карпилівка Рокитнівського району Рівненської області за участю поляків і євреїв більшовицькі партизани на чолі з Линьковим в жовтні 1943 року 270 мирних жителів. До речі, навесні 1943 року більшовицькі партизани та їхні посібники розстріляли в Карпилівці 30 осіб, а влітку – 5.(111)
Така ж трагедія впала і на стару Рафалівку Володимирецького району. Так, партизани із загону Брянського, що мали свою базу в селах Галузія та Серхів Маневицького району, знищили масу невинних людей, розпорюючи людей живати й кидаючи дівчат у вогонь.(112)
Як засвідчують документи, подібна трагічна хронологія продовжувалася і внаступному місяці:
2.11. Українські селяни із-за річки Случ, озброєні обрізами, косами та вилами, спалили польську колонію Антомір.(113)
2.11. У селі Полиці Рафалівського району німці й поляки спалили хату й узяли 50 закладників.(114)
5.11. Відділ Цвіта знищив біля села Купичева Любомльського району 4 польських боївкарів.(115)
5.11. Під час відбиття нападу польської банди на село Бадашівка Людвипільського району вбито 1 українця і 1 поляка, ще одного нападника поранено.(116)
12.11. Відбиваючи польський напад на село Купичів Любомльського району, знищено 8 поляків.(117)
12.11. Під час збройної сутички біля сіл Купичів і Рядовичі Любомльського району відділом УПА вбито 6 поляків.(118)
12.11. Під час сутички з поляками біля села Купичів загинуло 3 стрільців з чоти Степового, 2 поранено.(119)
13.11. Польська боївка , що прибула з боку Засмикова, розбила відділ УПА в селі Чорніїв.(120)
13.11. Польська банда під час нападу на село Хотинь Людвипільського району забрала з собою 5 українців та пару коней.(121)
13.11. Поляки напали на село Вирі Сарненського району, пограбували його і зарубали сільського голову.(122)
19.11. Біля села Чорніїв в ході кількагодинного бою відділи УПА вбили до 60 поляків.(123)
22.11. Поляки напали на село Бистричі Людвипольського району, де вбили 5 осіб.(124)
22.11. Рій Цівіта у бою з польською боївкою біля села Купичів знищив 40 поляків.(125)
24.11. Під час бою з поляками в селі Літин загинуло 4 українські повстанці.(126)
25.11. У бою з польською боївкою в селі Літин загинув ройовий УПА Довбач.(127)
Ретельний аналіз документів спростовує ті цифрові викладки, якими оперують польські автори. Так, якщо станом на 1 січня 1941 року в Рівненській та Волинській областях мешкало відповідно 195,6 тисячі та 168,0 тисячі поляків, а 1 серпня 1944 - 95,2 тисячі та 80,8 тисячі, то різниці при цьому рівняється 187,6 тисячі осіб.(128)

Чи не з цієї цифри виводять Й.Туровський та В.Семашко кількість польських втрат на Волині з рук українців у 165 тисяч?
Але ж чи врахували вони вбитих і замучених гітлерівцями і вивезених ними до Німеччини?
Загальна кількість цих втрат по двох областях становить 248 155 осіб усіх національностей.(129) Звичайно, можна було б твердити, що на Волині не було такої кількості поляків. На нашу думку, більшовицька влада, переписуючи населення станом на 1 серпня 1944 року, віднесла до гітлерівських злочинів і ті жертви, які сталися внаслідок польсько- українського протистояння.
Якщо допустити, що серед цих втрат тільки кожна п’ята - поляк, то принаймні 51 627 поляків (на наш погляд, це мінімальна цифра) не можуть бути віднесені як жертви на рахунок українців. Відтак допустима цифра за таких обставин зменшується до 125 973 осіб.
Але і вона аж ніяк не може вважатися можливою максимальною кількістю польських жертв з рук українців на Волині в роки Другої світової війни, оскільки від 1 січня 1941 до 1 серпня 1944 року на зміни руху польського населення в регіоні впливали й інші фактори.
Як відомо, в 1941 році, до гітлерівського нападу на Радянський Союз, із західних областей УРСР було вивезено до Сибіру 41 645 осіб.(130)
Очевидним є факт, що частина цих депортованих мала належати до польської нації.
Також не враховують офіційні дані і тих поляків, котрі перед загрозою гітлерівської окупації відступили на схід услід за Червоною Армією і змогли повернутися на Волинь лише після 1 серпня 1944 року. Якщо, наприклад, станом на 2 листопада 1944 року комуністична влада виявила в Рівненській та Волинській областях 72 655 осіб польського походження, що підлягали виїзду до Польщі, на 1 січня 1945 - 81 183, на 25 січня 1945 року - 116 202, то на 1 травня 1946 - 142 777.(131)
У вищенаведених офіційних даних кількості польського населення до початку гітлерівського нападу, природно, не враховано і тих в’язнів, котрих більшовики розстріляли в перші дні війни: в Луцьку - 2000 осіб, Ковелі - 194, Дубно - 260.(132)
На нашу думку, значна частина цих мучеників також була польського походження.
Якщо ж аналізувати зміни в кількості польського населення протягом окупаційного періоду, то належить врахувати, що частина його, рятуючись від загрози смерті, в 1943-1944 роках виїхала на територію Генеральної губернії, багато відступило разом з німецькими військами. Відповідно, ця кількість поляків також не може вважатися загиблою під час міжетнічного польсько-українського конфлікту.
Тобто, на окупованій території на час польсько-українського міжетнічного конфлікту - аж до приходу Червоної Армії - поляків залишалося набагато менше, ніж їх було станом на 1 січня 1941 року.
Крім того, очевидно треба врахувати й тих поляків, котрих призвали після приходу Червоної Армії до Війська Польського. Наприклад, на території Рівненської області станом на 1 червня 1944 року таких нараховувалося 7 100 осіб.(133)
Треба пам’ятати й те, що частина поляків одразу ж після звільнення Волині мобілізовувалася для роботи в промисловості східних областей СРСР, а відтак вони не були враховані в переписі 1 серпня 1944 року.
У цілому ж, давайте погодимося, врахувавши вказані моменти, що загальна кількість поляків, котрі загинули під час польсько-українського міжетнічного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни не може рівнятися тим показникам, про які говорять Туровський, Семашко, Кремень та інші. Ми ще маємо багато попрацювати, аби встановити принаймні об’єктивно наближену до реальної кількість жертв з боку польського населення в цьому регіоні.
Та частина польського населення, якої не торкалися відплатні акції, треба підкреслити, залишалася по своїх колоніях при праці. Воно з українцями жило згідливо і навіть пропонувало співпрацю українській визвольній боротьбі, складаючи багато усних і писемних заяв про солідарність. Усі ці поляки одержали усні, а то й у відповідних відозвах запевнення всіх прав нарівні з українцями з огляду на їхню лояльність. В окремих селах поляки навіть просили німецькі власті не переслідувати українців. Так, у селі Рудка Рожищенського району саме на прохання місцевих поляків, котрі побоювалися відплатних акцій, було звільнено з-під арешту 3 невинних українців.(134)


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 19:00:10 від Slawv

У деяких випадках, підкреслювалося в документі ОУН, “польське населення мильно зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту перейти на православіє, а то й змінити національність. Таким вияснено, що українці борються з поляками не за приналежність до польської нації, а за вороже ставлення до українського національного питання й українських визвольних змагань на (власних) етнографічних територіях”.(135)
З тих же поляків, котрі побоюючись відплати за якісь свої протиукраїнські виступи, тікали під захист гітлерівців, окупанти організовували спеціальні карні загони проти українців. Саме таких поляків часто затягували до німецької розвідки і таємної поліції. А в Устилузі організовану гітлерівцями допоміжну поліцію очолив місцевий ксьондз.(136)
Референт Служби Безпеки ОУН одного з військових округів на терені Волині “Третій”, аналізуючи восени 1943 року позицію поляків, зазначав, що вони : ”виступають як 1. німецькі вислужники, 2. як червоні партизани, 3. як незалежна збройна сила. Фактом є , що ці три групи мають зі собою спільну мову. Досі не стверджено поважніших виступів поляків проти червоних, чи відворотно, а також польських шуцманів проти польських банд чи червоних Звідси внесок, що так німці, як і більшовики, використовують поляків як знаряддя проти нас, причому поляки ніяк не готові гинути разом з німцями чи віддати себе без решти більшовикам. Німцям вдалося використати червоноармійців для боротьби з червоноармійцями; більшовикам – використати поляків проти німців і нас для евентуальної пізнішої окупації Польщі. Ми досі не використали у більшому масштабі жодної нац. Меншини на нашій території для боротьби з ворогами, передовсім з червоними”.(137)
Але водночас він визнавав, що антипольські акції не принесли очікуваних наслідків, бо “польський активний елемент в основному зберігся і з одного боку використовує німецько-большевицьку окупацію Західної України, щоб помститися на українцях, а з другого боку підготовляється до більш самостійного виступу в більш слушний час”.(138)
За таких обставин, вносилася пропозиція “звернутися до компетентних чинників із внеском про ревізію нашого відношення до поляків і дорогою перетрактації з польськими провідниками відірвати їх від німців і більшовиків, що позбавило б одних і других поважної кількості живої сили та морально їх розложило. Скрутне положення поляків під сучасну пору дає підставу думати про успіх такого потягнення”.(139)
Проте цього не сталося. Міжетнічний конфлікт продовжувався. Польсько-українські відносини надзвичайно загострилися в Закерзонні. Безпосередньою причиною цього були відплатні акції на польському елементі в Галичині і такі акції, стосовані поляками проти українців тут. У мішаних подружжях приходило до конфліктів з приводу політичних розходжень і тенденційного ставлення до тих акцій (випадки родинних війн траплялися дуже часто). В теренах Лежайщини і Білгорайщини українське населення стосувало збройну самооборону в часі нападів польських банд (зорганізованих самочинно) і ніхто навіть не носився з думкою втікати, лише уперто боронилися.
Особливо великого розмаху набрали напади польських боївок навесні 1944 року. Так, 13-14 березня організовані банди спалили 14 українських сіл, розстрілялм або замордували до 1500 українців, серед яких 70 відсотків були діти і жінки.
У селі Сагринь спалено 260 господарств, убито 700 українців, у Турковичах – відповідно 150 і 80, Модрині – 36 і 75, Мягкому – 160 і 105, Ласкові – 95 і 250, Шиховичах – 150 і 140, березному – 23 і 17, Теребінь, Маличів і Стриженець спалені зовсім.(140)
Польська банда, підкреслювалося в документі ОУН, “в убивстві виявляє такий садизм, перед яким бліднуть усі інші, про які довелось де-небудь чути...В селі Сагринь розп”яли в церкві двоє малих дітей, на хори принесли соломи та підпалили храм. Дитині священика викрутили руки, а жінку четвертовано. В тому ж селі одну маму та двоє дівчаток роздерли навпіл. В с. Теребінь вкинули кільканадцять дітей до криниці...
Протидій з німецького боку не було жадних. Банди спокійно, без перешкод виконували свою роботу.
Метою польського підпілля було не тільки винищити український елемент, а й відрізати Холмщину від Галичини широкою смугою вигорілих сіл”.(141)
Треба зазначити, що польські колоністи, що були в тих селах, напередодні цієї варварської акції виїхали на захід.
Зрозуміло, що це викликало відповідні відплатні акції, які здійснили відділи УПА, що змушені були таки відгукнутися на неодноразові прохання українців Холмщини, про що мовилося вище.
Крім того, міжетнічний конфлікт поширився на Тернопільщину, Львівщину, Станіславщину. Щоправда, він не набрав тут, особливо на Станіславщині, таких масштабів, як на Волині. Але на це були свої причини. Очевидно, треба враховувати те, що на Прикарпатті окупаційна влада з самого початку була угорська, а також те, що тут не було такого нашестя більшовицьких партизан, як на Волині, за винятком рейду Ковпака.

До речі, треба ще уважно вивчити роль греко-католицької церкви в залагодженню конфлікту між поляками й українцями. Скажімо, станіславський уніатський єпископ Григорій Хомишин,підкреслюється в одному з донесень генерала Ровецького до Сікорського (1 лютого 1942 року), був одним з прихильників угоди з поляками.(142)
Але кров лилася й тут. Серед документів колишнього спецхрану не може бути полишений поза увагою лист батька українського повстанця “Бориса” до Проводу ОУН. Цього юнака 19 квітня 1944 року вбили в селі Польський Дунаєць на Жидачівщині, коли він його мирно переходив, озброєні поляки, що вийшли з обійстя Альбіна Войцєха. Ці бандити не тільки не дали українцям забрати тіло вбитого для поховання в рідному селі Український Дунаєць, стріляючи по людях, але вночі викрали його, здерши одяг.
Батько вбитого просив Провід ОУН знайти тіло його сина.(143)
Немає сумніву в тому, що оунівці відгукнулися на таке звернення, а відтак цілком можливо, знову пролилася кров, на цей раз польська.
Міжетнічний польсько-український конфлікт загострило повернення більшовицької влади на західноукраїнські землі. Її каральні органи, маючи завдання ліквідувати український національно-визвольний рух, масово використовували для цього поляків, створюючи з них спеціальні винищувальні батальйони. Наприклад, у Комарнівському районі Дрогобицької області, як свідчив виконуючий Прокурора УРСР С.Шугуров 5 грудня 1944 року, за вказівкою начальника райвідділу НКВС Рябкова винищувальний батальйон був організований винятково з поляків, що дало їм можливість переслідувати українців і чинити насильства стосовно їх.
Під час проведення операцій проти оунівців учасники цього батальйону підпалювали будинки мирних жителів українського походження, в результаті чого згоріло дві жінки і одного чоловіка було поранено, забирали належне їм майно, ображали гідність нації.
Такі дії винищувального батальйону розпалювали національну ворожнечу між українцями й поляками, а його населення називало не інакше, як польська поліція. І тільки після втручання прокурора району цей винищувальний батальйон був реорганізований, а його окремі члени притягнуті до кримінальної відповідальності.(144)
Однак подібне траплялося лише в окремих випадках. Більшовицькій владі, особливо в той час, коли треба було підштовхнути польське населення до переселення в Польщу, стало вигідно розпалювати цей конфлікт навіть під маркою бандерівців. Польській комуністичній владі також було вигідним виселити українців до УРСР. Тому за її байдужого споглядання поляки, в тому числі й Військо Польське, вдавалися до такого варварського знищення українців, як це трапилося в Завадці Морохівській. Подібні злочини поляків завдали великих жертв українцям повоєнної Польщі. Ці прямі втрати також і досі не пораховані.
Польсько-український збройний конфлікт, який призвів до великих жертв з обох сторін, відбувався на українських етнічних землях. Але, треба визнати, що наведені польськими та українськими авторами дані про втрати сьогодні не можна ні в якому разі вважати повними й остаточними.
Для встановлення хоча б наближеної кількості втрат обох народів необхідно за ретельно проаналізованими документами зробити хронологічний реєстр, що може бути базою для наукового підрахунку. Він, до речі, має бути здійснений за погодженою методикою.


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 19:00:29 від Slawv

Примітки:
(1) Ткачов С. Польсько-український трансфер населення. 1944- 1946 рр.-Тернопіль, 1997. - С.5.
(2) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 31.
(3) Filar W. Eksterminacja ludnosci polskiej na Wolyniu w Drugiej wojnie swiatowej.-Warszawa, 1999. - S. 12.
(4) Цит. за: Сергійчук В. Правда про „золотий вересень” 1939-го.-К.,1999.-С. 20.
(5) Там само.- С. 10.
(6) ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 215. – Арк. 18.
(7) Державний архів Львівської області: Ф. 3.-Оп. 1.- Спр. 4.- Арк. 155.
(8) ЦДАВОВУ:Ф. 3959.-Оп. 2.- Спр. 124.- Арк. 11.
(9) Там само.- Арк. 11.
(10) ЦДАВОВУ:Ф. 3959.-Оп. 2.- Спр. 48.- Арк. 9.
(11) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-Оп. 1.-Спр. 136.- Арк. 1-3.
(12) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-Оп. 1.-Спр. 35.- Арк. 4.
(13) Armia Krajowa w dokumentach. 1939-1945. – Т.ІІ. – S. 141.
(14) Там само – C.141.
(15) Там само – C.197.
(16) Із криниці печалі. – Рівне, 1945. – Вип.2. – С.75.
(17) Biedanski W., Juchiewicz M., Okeckis S. Polacy w ruchu oporu narodow Europy. 1939–1945. – Warszawa, 1977. – S.117.
(18) Armia Krajоwa w dokumentach. 1939-1945. – Т.ІІ. – S.201.
(19) Там само – C.371.
(20) Там само – C.203.
(21) Там само - C.331.
(22) Там само – C.331.
(23) Там само – C.334.
(24) Там само – C.335.
(25) Цит. за: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. – К., 1994. – Т.ІІ. – С.361.
(26) Там само. – С.361.
(27) Там само. – С.361.
(28) Там само. – С.362.
(29) Там само. – С.362.
(30) Тарасов М. Хрущовський рейд // Визволена Львівщина. – Львів, 1945. – С.90.
(31) Люди, факты, размышление – М., 1963. – С.198–199.
(32) Центральний державний архів громадських об’єднань України: Ф. 166.-Оп. 3.-Спр. 401.-Арк. 72.
(33) Там само. Арк. 72.
(34) Люди, факты, размышления. – М., 1963. – С.200.
(35) Там само. – С. 200.
(36) ЦДАГОУ:Ф. 80.- Оп. 1.- Спр. 1.- Арк. 193.
(37) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 120.- Арк. 2.
(38) W. Filar, Eksterminacja ludnosci polskiej na Wolyniu w Drugiej wojnie swiatowej, Warszawa, 1999.- S. 5.
(39) Літопис УПА. - Т. 2.- Сс.196,197.
(40) ДАРО:Ф. Р - 30.- Оп. 2.- Спр. 65.- Арк. 35.
(41) Там само.- Арк. 36-40.
(42) Там само.- Арк. 12.
(43) Там само.- Арк. 5, 18, 23.
(44) Там само.- Спр. 39.-Арк. 26.
(45) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 129.- Арк. 2.
(46) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. -125.- Арк. 4.
(47) Там само.- Арк. 4.
(48) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 128.- Арк. 8.
(49) ДАРО:Ф. Р -30.- Оп. 2.- Спр. 15.- Арк. 14.
(50) ДАРО:Ф. Р - 30.- Оп. 2.- Спр. 15.- Арк. 14.
(51) Літопис УПА. - Т. 2.- С.189.
(52) ДАРО:Ф. Р-30.- Оп. 2.- Спр. 15.- Арк. 14.
(53) ДАРО:Ф. Р-30.- Оп. 2.- Спр. 32.- Арк. 102.
(54) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 47.
(55) Літопис УПА. - Т. 2.- С.196.


(56) ДАРО:Ф. Р - 30.- Оп. 2.- Спр. 32. - Арк. 97.
(57) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а. - Арк. 48.
(58) Літопис УПА. - Т. 2.- С.196.
(59) Літопис УПА. - Т. 2.- С.197.
(60) Літопис УПА. - Т. 2.- С.197.
(61) Літопис УПА. - Т. 2.- С.197.
(62) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 46.
(63) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 46.
(64) ДАРО:Ф. Р-30. - Оп. 2.- Спр. 32.- Арк. 98.
(65) ДАРО:Ф. Р-30. - Оп. 2.- Спр. 32.- Арк. 100.
(66) ДАРО:Ф. Р-30. - Оп. 2.- Спр. 32.- Арк. 101.
(67) ДАРО:Ф. Р-30. - Оп. 2.- Спр. 32.- Арк. 63.
(68) Літопис УПА. - Т.2.-С.179.
(69) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 4.
(70) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 3.
(71) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 46.
(72) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 46.
(73) Літопис УПА.-Т.2.- С.1 95.
(74) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 46.
(75) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 128.- Арк. 8.
(76) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 7.
(77) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 8.
(78) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 73.
(79) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 8.
(80) Там само.
(81) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 8.
(82) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(83) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.- Спр. 128.- Арк. 8.
(84) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.- Спр. 128.- Арк. 8.
(85) Літопис УПА. - Т.2.- С.194.
(86) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 73.
(87) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 7.
(88) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 57.- Арк. 13.
(89) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 57.- Арк. 7.
(90) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 74.
(91) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 236.- Арк. 2.
(92) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 32.- Арк. 16.
(93) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 57.- Арк. 9.
(94) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(95) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(96) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(97) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(98) ДАРО:Ф. Р-30.-Оп. 2.- Спр. 32.-Арк. 67.
(99) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 25.
(100) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 35.- Арк. 8.
(101) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 7.
(102) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 3а.-.Арк. 25.
(103) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 3а.-.Арк. 31.
(104) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 35.-.Арк. 7.
(105) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 17.
(106) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 3а.-.Арк. 31.
(107) Літопис УПА.-Т.2.-С.194.
(108) ДАРО:Ф. Р-30.-.Оп. 2.-.Спр. 16.-.Арк. 231.
(109) ДАРО:Ф. Р-30.-.Оп. 2.-.Спр. 16.-.Арк. 231.
(110) Літопис УПА.-Т..2..-.С. 195.
(111) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 55.-.Арк. 5.
(112) Із криниці печалі. – Pівне 1997. – Вип.4. – С. 29–33.
(113) Там само. – С.35–37.
(114) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 57.-.Арк. 27.
(115) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 128.-.Арк. 18.
(116) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 7 зв.
(117) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 128.-.Арк. 14.
(118) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 7 зв.
(119) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 35.-.Арк. 8.
(120) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 77.
(121) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 49 зв. 50.
(122) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 128.-.Арк. 15.
(123) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 50.
(124) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 128.-.Арк. 15.
(125) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 7 зв.
(126) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 77.
(127) ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-.Спр. 32.-.Арк. 50 зв.
(128) ЦДАГОУ:Ф. 1.-Оп. 23..Спр. 711.-.Арк. 18.
(129) ЦДАВОВУ:Ф. 337.-.Оп. 30.-.Спр. 73.-Арк. 29.
(130) Источник (Москва).-1996.-.№1.-.С.138.
(131) Сергійчук В. Депортація поляків з України.-.К., 1999.- .Сс.69, 91, 103, 166.
(132) Білас І. Репресивно-каральна система в Україні.1917- 1953.-К.,1994.-Кн.ІІ.-С.267-268. (133) Сергійчук В. Депортація поляків з України.-С.39). (134) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 129.-.Арк. 5.
(135) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 120.-.Арк. 3.
(136) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 120.-.Арк. 3.
(137) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-.Оп. 1.-.Спр. 55.-.Арк. 4.
(138) Там само.- Арк. 4.
(139) Там само.- Арк. 4.
(140) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.- Оп. 3.- пр .2.- Арк. 166.
(141) Там само.- Арк. 1660.
(142) Armia Krajowa w dokumentach. 1939-1945. – Т. ІІ. – S. 196.
(143) ЦДАВОВУ:Ф. 3833.-Оп. 1.- Спр. 237.- Арк. 22.
(144) Сергійчук В., Десять буремних літ.-К., 1998.- С.170- 171.
Джерело:
“Україна-Польща: важкі питання. Матеріали IX і X міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини у роках другої світової війни. Варшава, 6-10 лістопада 2001 р.” TYRSA, Варшава [в друці].
Опции: Ответить•Удалить Разработка форума: Phorum. Адаптация форума Objektiv. Хостинг (colocation) от компании ИТЛ

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine:  https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0


Останнє редагування: 29 січня 2019 19:00:47 від Slawv