Найдавніші риси української мови
Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах 26. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.
26 Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — С. 7-12.
Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянс
ьких та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII-XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянс
ький варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.
На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.
Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І-V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.
Протягом І-V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:
1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.
2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,
*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.
3. Перехід (приблизно протягом II-III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга а oi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів а oі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі - в dz', c', š): укр. нога - на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.
4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,
*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.
5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.
6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.
7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.
Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre and contemporary history of Ukraine: https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=835545.0 Останнє редагування: 29 січня 2019 19:23:04 від Slawv