Львів на межі 1930–1940-х рр. Кожний вихід на сцену цієї надзвичайно вродливої і граційної танцівниці викликав хвилю овацій і полонив серця глядачів. Хоча Рома Прийма (або Приймівна, як називали її в Галичині) була наймолодшою за віком балериною, зуміла стати солісткою Львівської опери. А далі стала першою українкою, яка своїм модерним драматичним танком підкорила провідні мистецькі центри – Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, Женеву, Лондон, Торонто, Афіни.
Вона не могла не пов’язати своє життя із музикою, адже народилася в музикальній родині – її мама, Іванна Шмериковська, була професійною піаністкою, віолончелісткою і співачкою й мала великий успіх у міжвоєнній Галичині. Батько-лікар теж був небайдужим до мистецтва, тож в їхньому домі завжди лунала музика або велися цікаві розмови про неї.
Зростала обдарованою дитиною – чудово співала, танцювала, імпровізувала. Вже в п’ятирічному віці маленька Ромця пішла до танцювальної зали, й відтоді так і не виходила з неї – танець заполонив її душу і тіло. У восьмирічному віці вступила до школи ритмічного танцю за методикою Еміля Жак-Далькроза у Львові, згодом до балетної школи Львівської опери, де вивчала класичну балетну техніку. Із 13-ти років Рома Прийма танцювала в Львівській опері – в операх «Аїда», «Кармен», «Фавст», балетах «Дон Кіхот», «Серпанок Пєреті» та ін.
У 17-річному віці Рома разом із мамою змушена була емігрувати до Відня. Із відзнакою закінчила хореографічний відділ Віденської музичної академії. Філософії танцю й інтерпретації навчали її такі відомі майстри модерного танцю, як Гаральд Кройцберґ та Ґрете Візенталь. Далі як прима-балерина виступала в театрах Австрії, зокрема в Інсбруку (солістка балетної трупи Національного театру) і Зальцбурзі. Обрала собі модерновий стиль – віґманівський, для якого були характерні виразна композиційна будова, індивідуальний вислів, пластичність рухів і глибокий зміст.
Після переїзду до Канади Рома Прийма виступала як солістка в Королівському балеті у Вінніпезі, танцювала в театрі знаменитої балерини Рут Сорель у Монреалі. 1951 р. стала громадянкою США і оселилася в Нью-Йорку, де танцювала із відомою танцювальною групою Марти Ґрем.
Разом із мамою як акомпаніатором Рома Прийма з оригінальною програмою «Танці і характери України» вирушила у концертне турне культурними центрами Канади, Північної і Центральної Америки й упродовж п’яти років концертувала Європою і найбільшими містами США. Як хореограф-постановник тяжіла до драматичного, експресивного мистецтва, в якому намагалася розкрити таємниці людської підсвідомості. Водночас надзвичайно вміло у своєму індивідуальному танці поєднувала класичний вишкіл і український фольклор.
1963 р. у Римі одружилася з оперним співаком (бас-баритон) Юрієм Богачевським, і невдовзі молоде подружжя вирушило у спільне турне Італією, згодом витупало в Австрії, Швейцарії, Німеччині.
Після повернення до США Рома Прийма створила власну школу балету та українських народних танців у Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку. Балетна школа Прийми здобула популярність своїми великими балетними постановками – «Попелюшка» (1967 р., у головній ролі – відома українська співачка Квітка Цісик, яка навчалася у цій школі), «Квіт папороті» (1970), «Пригоди Пер Ґінта» (1973). Як педагог провадила для дітей літні курси-табори українських танців, які були дуже популярними серед українства на еміграції. 1978 р. створила і стала мистецьким керівником ансамблю «Сизокрилі» в Нью-Йорку, в якому танцювали діти і молодь.
1992 р. здійснилася заповітна мрія української танцівниці – вона разом із ансамблем «Сизокрилі» та своїми дітьми відвідала рідну землю і виступила у Львові, Києві, Харкові й Івано-Франківську. Навіть на схилі літ Рома Прийма-Богачевська дивувала навколишніх своєю життєрадісністю і невтомною енергією. Відійшла у вічність у травні 2004 року.
Легендарна прима-балерина все своє життя присвятила служінню Терпсихорі, пам’ятаючи при цьому про своє походження і популяризуючи на кожному кроці свою національну культуру. Як хореограф у кожний свій танок вносила частинку рідної землі – елементи народних традицій і легенд. Європейські критики називали Рому Прийму-Богачевську артисткою, яка мовою рухів відкривала таємниці людської душі, а у пам’яті колег і учнів вона залишилася тим добрим вогником, який запалював серця любов’ю до мистецтва і всього прекрасного.
